15. МЕТОДОЛОГІЯ ПРИЙНЯТТЯ
УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ
На сучасному етапі розвитку українського суспільства і держави йдуть значні зміни у всіх сферах суспільного життя, що призводить до глибоких трансформацій державного управління. Метою цього навчально-методичного посібника є методологічний аналіз деякої частини таких змін, що стосуються системи й процесів розробки та прийняття управлінських рішень, шляхів трансформації національної моделі державного управління, а також висвітлення основних аспектів впливу очікуваної зміни моделі державного управління на прийняття управлінських рішень.
Методології прийняття управлінських рішень присвячені численні наукові дослідження, до найбільш відомих з яких можна віднести роботи Г.Альтшулера, Ф.Аунапу, П.Друкера, Й.Кхола, О.Ларичева, Ч.Ліндблома, Л.Планкетта, Г.Саймона, Ю.Тихомирова, Г.Хейла. Й це не випадково, оскільки прийняття рішень є одним з основних результатів діяльності суб’єкта управління, спрямованої на об’єкт управління з метою досягнення певних цілей управління. Серед інших найбільш важливих результатів діяльності суб’єкта управління необхідно зазначити формування певних управлінських впливів на підставі прийнятих рішень (їх як правило передбачено в одному рішенні кілька), а також забезпечення дієвого контролю за їх реалізацією.
В той же час в роботах, які присвячені методології управлінських рішень, практично відсутні аналітичні підходи до розгляду трансформацій моделей виробки і прийняття державно-управлінських рішень у зв'язку з соціальними змінами. Тому дослідження методологічних аспектів управлінських рішень в умовах соціальних змін є не тільки актуальною практичною проблемою, а й важливим завданням розвитку державного управління як наукової галузі.
За класичним уявленням, що склалося в науці управління (менеджменті), прийняття рішень ототожнювалося з вибором альтернативи. Відповідно – прийняття управлінських рішень розглядалося як вибір альтернативи при здійсненні управлінської діяльності.
У сучасному менеджменті відбувається трансформація поняття прийняття управлінських рішень, що ґрунтується на більш чіткому визначенні місця таких рішень в управлінській діяльності. Прийняття управлінських рішень розглядається як суттєва частина управлінського процесу з послідовними етапами виявлення та діагностування проблемних ситуацій, розробкою альтернатив та вибором однієї з них, що найбільше задовольняє виходу з ситуації, що склалася.
На сьогодні серед фахівців з менеджменту утвердилася концепція розгляду управлінського процесу як циклу, що складається з послідовності таких функцій управління як планування (у тому числі прогнозування, програмування і проектування), організація (у тому числі прив’язка функцій до певних структур, тобто надання змісту певної організаційної форми, субординація та координація, а також управління персоналом), мотивація (у тому числі стимулювання), контроль (у тому числі попередній, проміжний і підсумковий), що пов’язані у кожному циклі процесами прийняття рішень та комунікації. Здебільшого у практиці управління йдеться про рішення з планування (цілепокладання, розробку стратегій розвитку, концепцій, програм, планів і проектів) організаційні, мотиваційні рішення та рішення з контролю. Достатньо часто у науковій літературі процес прийняття рішень ототожнюється з відповідною функцією управління (або управлінською функцією).
Значну увагу дослідженню прийняття управлінських рішень приділено не тільки фахівцями з менеджменту, а й вченими правознавцями. В Україні відомі роботи В.Авер’янова, Г.Атаманчука, А.Васильєва, Є.Кубка, Б.Лазарєва, Н.Нижник, В.Селіванова, М.Стрельбицького, В.Цвєткова та інших. В цих роботах здебільшого акцентується увага на організаційно-правовому аспекті прийняття рішень. Як типовий приклад такого підходу можна навести визначення поняття управлінського рішення, дане Г.Атаманчуком. За його трактуванням – це соціальний акт, в якому в логічній формі (текстуальна модель) висловлені впливи управлінських ланок (державних органів, посадових осіб) на суспільну систему (керовані об’єкти), що необхідні для досягнення поставлених цілей, забезпечення інтересів та задоволення відповідних потреб в управлінні.
В той же час, слушним є зауваження Б.Лазарева, який вважає недоцільним, розглядаючи зокрема державне управління, змішувати поняття "управлінське рішення" та "акт державного управління", оскільки перше - це вибір альтернативи, а друге - це владне волевиявлення суб’єкта управління, спрямоване на об’єкт управління. Саме таке розмежування дозволяє більш чітко розділити етапи прийняття управлінського рішення та його реалізації, пов’язаної насамперед з перетворенням рішення в реальний управлінський вплив.
У будь-якому разі виникнення необхідності у прийнятті управлінського рішення пов’язується з виникненням проблемної ситуації. Якщо немає проблеми, то немає потреби й у прийнятті рішення. Проблемна ситуація з позиції системної філософії виникає внаслідок невідповідності існуючого і бажаного стану певної системи. На думку Г.Атаманчука, проблемна ситуація в соціальних системах породжується діалектикою життя і виникає тоді, коли стає явною необхідність зміни цілей та параметрів діяльності, що задані.
Вищезазначена проблемна ситуація на державному рівні виникає, в основному, за двох умов: у зв’язку з постановкою нових цілей розвитку (нормальний режим управління) та внаслідок кризового розвитку подій в соціальній системі (надзвичайне або кризове управління). Іншими словами - це або проблема досягнення нового, кращого за те, що було, або проблема втрати останнього, перша з яких пов’язана з усвідомлюваною зміною межі майбутнього, а друга - з неочікуваним порушенням межі існуючого. Відповідно виникає різне ставлення і підходи до вирішення таких проблем. У першому випадку має здійснюватися управління за відхиленням, тобто за розбіжністю між параметрами функціонування об’єкта управління та цілями управління, а в другому - за збуренням, коли керуюча система, суб’єкт управління реагує на можливість відхилення від стану нормального функціонування об’єкта управління внаслідок зовнішніх причин.
При нормальному режимі управління, як показує сучасна світова практика, процеси управління в соціальних системах, зокрема процес державного управління, здебільшого набувають характеру стратегічного, а при кризовому управлінні вони забезпечується, в рамках чинних законів політичної боротьби, обмеженням прав і свобод громадян, а також значним звуженням дії механізмів саморегуляції. Відповідно до положень теорії синергетики (синоніми - теорія дисипативних структур, теорія динамічного хаосу), з одного боку, системна криза свідчить, що вичерпані ресурси колишніх джерел розвитку відповідної системи і руйнівні процеси набули переваги, а, з другого боку, дезорганізація створює нові можливості для нової організації, включення процесу самоорганізації.
Ці теоретичні положення підтверджуються розвитком процесу державного управління в Україні. Виникнення в Україні умов переходу від критичного до нормального режиму управління актуалізувало необхідність визначення довгострокових перспектив держави, постановку обгрунтованих цілей її розвитку, пошук нових загальнонаціональних ідей, навколо яких могло б згуртуватися суспільство. Однією з безумовно найбільш вдалих таких ідей є орієнтація на європейські цінності, курс на забезпечення відповідних рівня життя та стандартів демократизації суспільства, входження країни до євроатлантичної системи безпеки.
Природнім для переходу від критичного до нормального режиму управління є відмова від методів, технологій і засобів управління за збуренням на користь методів, технологій і засобів управління за відхиленням.
Підвищення ефективності соціального управління, його дієвості особливо актуальне у контексті вибору України шляху до євроінтеграції, оскільки виникає необхідність у осмисленні моделі управління, притаманної ЄС, та пристосуванні до неї власної моделі державного управління.
Наукою і практикою управління доведено необхідність виділення моделей державного управління. Таких моделей багато, фактично майже кожна країна має свою таку модель, що враховує історичні традиції та національні уподобання. В той же час є низка найбільш досліджених моделей державного управління, що стали якби еталонами як з теоретичної, так і з практичної точок зору. На пострадянському просторі найбільше уваги привертають дві з них – це так звані американська та європейська моделі державного управління. В основу першої покладено “людину економічну” й акцент зроблено на створенні максимальних умов для отримання прибутку в результаті її діяльності, а в основу другої покладено “людину адміністративну” й зроблено акцент на пріоритет права, тобто на максимально можливе правове врегулювання будь-яких суспільних відносин та чітке дотримання такою людиною у процесі діяльності встановлених норм права. Одним з відомих варіантів відображення моделі “людини адміністративної” є класична модель М.Вебера, що утворена набором ідеальних принципів, які стосуються такої людини.
Вважається, що американська модель державного управління зорієнтована на всі процеси і функції управління в спектрі повноважень держави, коли державне управління розглядається як галузь, що включає законодавчу, виконавчу і судову гілки влади. В європейській же моделі державне управління фактично розглядається як підгалузь права. Інакше кажучи, у першій моделі передбачається поєднання політичних, правових та адміністративних функцій, а в другій - їх розмежування, тобто визначення державного управління як всієї не законодавчої та не судової діяльності держави, або як підзаконної виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави.
У спрощеному розумінні європейська модель державного управління характеризується розгалуженою й дуже розвиненою системою права, коли кваліфікований управлінець в першу чергу повинен мати добру юридичну підготовку. Як її типові приклади, достатньо добре відомі в Україні, можна навести німецьку та французьку моделі державного управління.
Вибір Україною шляху європейської інтеграції автоматично призводить до необхідності орієнтації на впровадження європейської моделі державного управління. Пристосування національного законодавства до дуже розвиненого європейського законодавства, що за найбільш скромними оцінками містить близько 80 - 100 тисяч сторінок текстів документів, безумовно внесе певні й суттєві корективи у підходи до формування управлінського персоналу. В першу чергу йдеться про необхідність значного підвищення його правової та загальної управлінської культури. По-друге, процес європейської інтеграції безумовно супроводжуватиметься збільшенням обсягів управлінської роботи, підвищенням її інтенсивності, а відповідно й необхідністю залучення додаткових та підвищення кваліфікації вже працюючих кадрів. В умовах спочатку трансформації, а потім й застосування європейського законодавства різко зростатиме попит на фахівців з юридичною освітою, причому не взагалі, а саме таких, що підготовлені до цієї роботи. Не останню роль у цьому процесі відіграватиме знання іноземних мов, в першу чергу англійської й тих країн, що допомагатимуть Україні прискорити шлях в ЄС. Навряд чи є сумніви у тому, що європейська трансформація національної моделі державного управління потребує величезних фінансових витрат й без доброї волі та допомоги ЄС може затягнутися на десятки років.
Одним з серйозних проявів прагнення України до європейської інтеграції є започаткування в ній політичної реформи, основним очікуваним результатом якої є зміна форми державного правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, характерну для низки провідних країн ЄС. Таким чином відбуваються не тільки зовнішня, а й внутрішня зміни моделі державного управління.
Як відомо, відповідно до закону необхідної різноманітності для створення системи, здатної вирішити проблему з певним рівнем різноманітності, необхідно, щоб ця система мала більшу різноманітність ніж ця проблема. Звідси й витікають дуже непрості вимоги до створення політично й економічно конкурентноспроможної в умовах ЄС української системи державного управління, оскільки вона має бути здатною відповідати європейському законодавству, спрямувати суспільство на дотримання європейських цінностей, забезпечити паритет України в співдружності країн ЄС.
Виходячи з цього, умовою виконання системою державного управління в повному обсязі своїх функцій є, передусім, залучення до неї і виважений розподіл по рівнях управління найбільш кваліфікованих, високоосвічених та ініціативних фахівців, патріотів своєї країни, активістів справи європейської інтеграції. Оскільки управління має динамічний і ситуаційний характер, а процеси в суспільстві мають тенденцію до прискорення в часі, то для системи державного управління постійно існує необхідність у випереджаючому рівні управління, зокрема у вдосконаленні підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців на фоні неперервного ефективного наукового супроводу процесів державотворення.
На прийняття управлінських рішень в Україні можуть суттєво вплинути певні аспекти, пов’язані з очікуваною зміною моделі державного управління. Серед основних аспектів такого впливу можна зазначити наступні: ціннісний, політичний, інноваційний, функціональний, та мотиваційний. Пріоритети цих аспектів зазначені в їх послідовності, викладеній нижче.
Ціннісний аспект безпосередньо пов’язаний з культурою організації, він є найбільш суттєвим її рівнем. За відомим висловом Е.Шайна, культура організації – це результат відповідної реакції на дві головні проблеми, з якими стикається кожна організація, а саме: на потребу адаптації та виживання в певному оточенні і на потребу у внутрішній інтеграції. Оскільки можна розглядати європейський вибір України як реакцію держави на потребу адаптації та виживання у сучасному світі й на потребу у внутрішній інтеграції, то внаслідок такого вибору слід очікувати зближення національної культури з європейською. Такий результат скоріш за все сприятиме прискоренню соціально-економічного розвитку країни, так як відомо, що культура більшої спільноти впливає на культуру організацій, які діють у її межах. Найбільш суттєвим рівнем такої культури безумовно є європейські цінності.
Вплив організаційної культури на прийняття рішень здійснюється через спільні вірування і цінності, що формують у членів організації стійкий набір базових положень, правил, яким вони надають перевагу. Оскільки організаційна культура сприяє нівелюванню розбіжностей, то й процес прийняття рішень може стати ефективнішим. З другого боку, вплив ціннісних орієнтацій, які переважають у національній культурі, може набирати форми зобов’язань, які певним чином обмежують діяльність організації. На ній також може відчутно позначитися форма правління в державі.
Політичний аспект пов’язується, з одного боку, з процесами отримання, утримання, передачі влади, боротьби за неї, а, з другого боку, з розробленням і реалізацією державної політики. Фактори політичної та аналітичної доцільності та їх співвідношення при прийнятті управлінських рішень заслуговують на особливу увагу. У практиці на рівні державного управління аналітична доцільність, як правило, поступається політичній доцільності. Це пов’язується з певними політичною, економічною та соціальною платформами тих сил, що прийшли до влади. Безумовно, що управлінське рішення, яке йде у розріз з програмами та ціннісними установками таких сил, підтримуватися ними не буде.
Інноваційний аспект характеризує формування та реалізацію потенціалу нового в системі державного управління. Він включає у себе дві складові: здатність системи державного управління приймати принципово нові, нетрадиційні управлінські рішення з позиції функціонально-технологічного підходу, а також здатність системи державного управління підтримувати інновації, стимулювати їх впровадження в життя. Інноваційний характер державного управління активізують процеси європейської інтеграції, які передбачають прискорення впровадження в українську практику державного управління не тільки європейські норм та цінності, а також досягнень Європи: наукових, технологічних та економічних інновацій. Факторами гальмування та стримування цих процесів є традиційність національної ментальності, безініціативність як наслідок радянського авторитаризму та періоду соціально-економічної кризи українського суспільства. Необхідність впровадження інноваційної моделі державного управління не заперечує процесам формування раціональних норм, диктує значні зміни в механізмах підготовки та прийняття управлінських рішень, підготовки кадрів державних службовців.
Функціональний аспект завжди пов’язаний з технологією прийняття рішень. В роботі відомого російського вченого Р.Фатхутдинова наведено визначення загальної технології прийняття рішень як відповіді на ряд питань (що, кому, як, де робити; хто буде робити; в які терміни; в якій кількості; що це дасть) та їх пов’язування в просторі, часі, по ресурсах та виконавцях. Такий підхід передбачає наявність певної логічної моделі прийняття рішень, елементами якої є інформація, отримана внаслідок відповідей на вищезазначені питання. Серед останніх маємо: ситуацію прийняття рішення; час для прийняття рішення; ресурси, необхідні для реалізації рішення; ресурси, які є в розпорядженні організації (або особи, що приймає рішення); систему управлінських параметрів; систему зв'язку між контрольованими і неконтрольованими параметрами; альтернативні варіанти рішень; систему критеріїв (оціночну систему) для оцінки очікуваних результатів рішень.
Існують й інші, до речі більш відомі, спроби синтезу різних типів логічних моделей прийняття рішень, зокрема раціональної (акцент на зв’язку між цілями та засобами їх досягнення), правової (акцент на процесі прийняття рішень, їх відповідальності, правовому аспекті), політичної (акцент на політичних факторах впливу на прийняття рішень), соціально-психологічної (акцент на особистісних та групових факторах впливу, поведінці). Жодна з цих моделей не забезпечує повноту опису процесу прийняття рішень, тому вважається доцільним їх або комплексне, або ситуативне застосування.
Усталеним підходом до формування управлінських рішень є їх розгляд у складі єдиного управлінського процесу. Аналіз останнього дозволяє виділити так звану модель раціонального прийняття рішень. Остання складається з етапів: виявлення та діагностування проблеми формулювання обмежень та критеріїв для прийняття рішень виявлення альтернатив оцінка альтернатив вибір оптимальної альтернативи. У найбільш узагальненому вигляді остання модель містить блоки: підготовку до розробки управлінського рішення; розробку цього рішення та його прийняття (ухвалення).
Модель раціонального прийняття рішень є добре продуманою і водночас ідеальною алгоритмічною моделлю. Безумовно необхідно прагнути максимально можливо дотримуватися її. Разом з тим на практиці, як правило, управлінці дотримуються концепції вимушеної раціональності (вперше досліджена Г.Саймоном), суть якої полягає в тому, що з багатьох можливих альтернатив люди в змозі бачити лише деякі з них, а тому, здебільшого, задовольняються не оптимальними, а досить хорошими рішеннями або такими, що дають змогу якось вирішити проблему. Найкраще цю концепцію охарактеризував сам автор, за висловом якого дійсна людська раціональність не є ні абсолютно раціональною, ні ірраціональною. Саме тому, на думку Г.Саймона, необхідне існування організацій, однією з основних функцій яких є компенсація обмеженої раціональності індивідів. Відповідає концепції вимушеної раціональності і гіпотеза, запропонована Д.Пейном і М.Браунштейном, згідно з якою особа, що приймає рішення, виходить при цьому здебільшого не з алгоритмічного процесу, а з простих евристичних правил.
Незважаючи на зазначений фактор вимушеної раціональності, модель раціонального прийняття рішень залишається еталоном при вирішенні проблемних ситуацій. За висновком В.Дункана, нераціональні теорії рішень не давали кращих результатів, ніж раціональні.
Мотиваційний аспект пов’язується з теоріями мотивації, що базуються на аналізі потреб та процесу. Як зазначає Ю.Палеха, акцент управління переноситься із спонукання на мотивацію, від якої залежить ефективність стимулюючої активності при переплетенні інтересів зовнішнього і внутрішнього середовища організації, на формування свідомості "я", своєї визначальної особливості й навіть певної соціальної місії.
Ключовими поняттями теорій мотивації є зусилля, організаційні цілі та індивідуальні потреби. Застосовується така схема дій: задовольняються потреби працівників вони докладають енергійних зусиль в результаті забезпечується досягнення організаційних цілей. Саме задоволення потреб працівників є основною метою мотиваційних зусиль. Серед теорій задоволення заслуговує на особливу увагу теорія ЖВЗ, оскільки сучасні дослідження підтверджують її справедливість. Вона запропонована К.Алдерфером і складається з трьох рівнів потреб, кожна з яких задовольняється незалежно від інших, а саме: Ж - означає життєві потреби, тобто фізіологічні і безпеки; В - потреби взаємин, що пов'язані з міжособистісними стосунками; 3 - потреби в підвищенні поваги і самореалізації. В цілому така модель, на нашу думку, може бути поширена й на великі соціальні групи, а за тім й на суспільство в цілому. Тоді слід виходити з тези, що й держава на вищому рівні своїх інтересів має потреби в підвищенні поваги й самореалізації.
З погляду сучасної науки управління, не нехтуючи ролі мотивації, слід зазначити, що обґрунтована постановка цілей та їх пріоритетне структурування на стадії функції планування є значно більш суттєвими, ніж мотивація, оскільки при хибному виборі шляху вирішення проблеми мотивація може тільки прискорити отримання неправильного результату.
Постіндустріальне суспільство — це стадiя суспiльного розвитку, що приходить на змiну iндустріальному суспiльству. Найвiдомiшими представниками теорії постіндустріального суспільства є З.Бжезiнський, Д.Белл, Г.Кан, А.Тофлер, Ж.Фурастьє, А.Турен. До основних чинникiв, що визначили перехiд вiд iндустрiального суспiльства до постiндустрiального, вiдносять: перевагу сфери послуг над сферою виробництва; змiни у соціальній структурi суспiльства (класовий подiл поступається мiсцем професiоналізмовi); перемiщення центрів знань, що справляють вирiшальний вплив на стратегію розвитку суспільства, до унiверситетiв; створення нових iнтелектуальних технологiй (наприклад, Інтернет), запровадження планування й контролю технологічними змiнами. Враховуючи, що вироблення, розподiл та споживання iнформацiї є головною сферою економічної дiяльностi сучасного суспiльства, рядом вчених (Ж.Серван-Шрейдер, С.Масуда та iн.) було запропоновано змiнити термiн постіндустріальне суспільство на термiн "iнформацiйне суспiльство".
Перехід до постіндустріального (інформаційного) суспільства пов’язаний з різким зростанням попиту на інформаційні технології, а відтак їх інтенсивним розвитком. Він знаменує суттєве удосконалення процесів управління, оскільки управлінська діяльність є інформаційною за своєю сутністю: на вході маємо інформацію про проблемну ситуацію, далі йде її переробка в управлінське рішення, потім формуються механізми реалізації цього рішення, що також пов’язано з формуванням нової інформації.
Сучасний світовий рівень інформаційних технологій створює потенційні можливості відслідковувати та оцінювати стан та розвиток державного управління шляхом оцінювання відповідних управлінських рішень через впровадження моніторингів, організацію накопичення та обробку інформації в базах даних та знань, застосування різноманітних інформаційно-пошукових систем з використанням розподілених мереж, сучасних інформаційних та комп’ютерних технологій, а також інформаційно-методичних ресурсів, що забезпечують оперативний доступ управлінця фактично до всієї необхідної та цікавої інформації.
У практиці державного управління різних країн вже широко використовуються програмні комплекси та комп’ютерні системи, що накопичують та надають управлінцям оперативну інформацію про законодавчі та інші нормативно-правові акти, дають змогу отримувати прогнозні модельні оцінки з макроекономічних питань і спростити проектування. При достатній інформації та відповідній її організації можливе впровадження систем аналізу та оцінювання процесів державного управління як з окремих напрямів, так й в цілому. Фактично на сьогодні ця проблема переведена з теоретичної площини в економічну та технічну.
Йдеться про всебічну комп'ютеризацію державного управління в аспекті створення його електронної системи на всіх рівнях від Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України до органів місцевого самоврядування. "Електронізація" державної влади безумовно внесе суттєві зміни як у самі управлінські рішення, так і в процес їх розробки та реалізації. Вона фактично формує інформаційні та технологічні умови для подальшої демократизації держави, відкритості управлінських інституцій, розвитку самоврядування.
Заслуговує на увагу оцінка можливого прояву різних аспектів впливу на прийняття рішень за умови європейської інтеграції України. Скоріш за все при вирішенні проблем на новому шляху держави функціональний, інноваційний та мотиваційний аспекти не потребуватимуть серйозних змін у підходах, методах і засобах, оскільки більше мають внутрішню і технологічну природу, чого не скажеш про ціннісний та політичний аспекти. Саме виконання вимог, що пов’язані з цими аспектами, складатиме найбільші труднощі при вступі України до ЄС. Така оцінка базується на певному досвіді тих з 10 країн, що були недавно прийняти до ЄС.
Управлінські рішення й впливи є основним результатом управлінської діяльності, яка, за своєю природою є суто інформаційною діяльністю. Саме тому й подалі, особливо виходячи з вимог процесу європейської інтеграції, необхідно приділяти велику увагу удосконаленню управлінських рішень й впливів, в першу чергу на державному рівні.
Тенденції сучасного розвитку методології прийняття управлінських рішень свідчать про те, що йде процес якісного оновлення всіх складових системи державного управління, який потребує структурних і ментальних змін як в державі, так і в діяльності державних службовців.
Прийняття рішень з прогнозування, стратегічного планування, вибору раціональної структури органів державної влади та її кадрового забезпечення, створення високоефективних мотиваційних підходів, розроблення і застосування сучасних методів контролю, здійснення міжнародних і внутрішніх комунікацій – все це потребує дальшого розвитку досліджень у галузі науки державного управління. В умовах посилення в Україні складності й масштабності завдань державного управління, виникнення нових проблемних ситуацій, пов’язаних з вибором європейського шляху розвитку, розробка відповідних підходів, методів і технологій для їх вирішення набуває особливого й першочергового значення. Без цього неможлива висока динаміка розвитку українського суспільства і держави, подолання наслідків кризи, рух України в майбутнє.
Поділіться з Вашими друзьями: |