Берестейська унія 1596 р



Скачати 182,85 Kb.
Дата конвертації19.07.2017
Розмір182,85 Kb.


Берестейська унія 1596 р. – акт розриву з Константинопольським патріархатом і об‘єднання частини руської (українсько-білоруської) православної церкви з римо-католицькою церквою у межах Київської митрополії, що функціонувала на території Речі Посполитої. Релігійна спільнота, яка постала внаслідок Б. у., стала називатися уніатською церквою (від початку ХІХ ст. – греко-католицька церква, в незалежній Україні – Українська греко-католицька церква).

До історичних передумов Б. у. відноситься ряд чинників: пропаганда унійної ідеї потридентським католицизмом, активна місійна діяльність єзуїтів на Сході Європи, провал спроб Риму здійснити конверсію на католицизм православної Московії у 80-х рр. XVI ст., принижене становище православ’я в Речі Посполитій у порівнянні з пануючою католицькою церквою, кризові явища в церковному житті Київської митрополії (особливо акцентуються моральний занепад та низький освітній рівень духовенства), зміни в релігійній культурі українсько-білоруської церкви в другій половині XVI ст., які є свідченням конфесійно-культурної відкритості до впливів Заходу, втручання константинопольського патріарха Єремії ІІ в справи митрополії в 1588-1589 рр., програми церковних реформ кінця 80-х – першої половини 90-х рр. XVI ст. та невдалі спроби виходу з них, конфлікт церковних братств з єпископатом та конфлікти в середовищі ієрархії, сприятлива міжнародна політична ситуація наприкінці століття.

Процес, що призвів до укладення Б. у., був не тільки багатоетапним, але й багатогранним. Вважається, що першими в другій половині XVI ст. проект регіональної унії сформулювали лідери польського католицизму кардинал С. Гозій і єзуїт П. Скарга, які запропонували православній церкві визнати примат Апостольської Столиці зі збереженням східного обряду. Згадана ідея була аргументовано викладена в творі П. Скарги «Про єдність Божої Церкви під одним пастирем» (1577 р.), дедикованому протекторові православ‘я князеві В.-К. Острозькому. П. Скарга досить слушно закцентував увагу на кризових явищах у православному церковному житті та необхідності реформи шляхом укладення унії. У 1580-1590-х рр. ідею регіональної унії церков пропагував папський легат єзуїт А. Поссевіно, який оптимістично розглядав її, як засіб навернення всього православного Сходу.

На одному з чільних місць інтерпретації генези Б. у. знаходиться мотивація дій єпископату руської церкви, який схилився до унії та його програма, що генерувалася в першій половині 90-х рр. XVI ст. Ієрархію приваблювавло становище католицизму в польській державі, а також можливість зберегти в спосіб унії релігійно-культурну самобутність українсько-білоруської церкви. Каталізатором унійного процесу були внутрішні конфлікти, серед яких найвагоміше місце посідав конфлікт братств (мирян) з єпископатом. У кожного з ініціаторів унії були й особисті мотиви. Наприклад, в Іпатія Потія вони мали суто духовний характер.

Остаточній програмі унії у складі 33-х пунктів, підписаних 1 червня 1595 р. та ухвалам Берестейських соборів у жовтні 1596 р. передували декларація унії 1590 р., артикули князя В.-К. Острозького, торчинська декларація унії 2. 12. 1594 р., артикули та обіжники митрополита Михайла Рагози, пункти "Договору латинського і руського духовенства" 1595 р. Згадані етапи розвитку унійного процесу були далеко не безконфліктними.

Унійні наміри було вперше задекларовано у грамоті 24 червня 1590 р., підписаній у Бересті чотирма єпископами: луцьким Кирилом Терлецьким, пінським Леонтієм Пелчицьким, львівським Гедеоном Балабаном і холмським Діонісієм Збіруйським. Декларація укладалась таємно і сам унійний процес спочатку мав, за слушним виразом М. Грушевського, характер «клерикальної інтриги». У всіх унійних документах, включаючи і декларацію унії 1596 р., підпорядкування папі римському допускалося за умови збереження східного обряду (церемоній, літургії, церковного порядку та ін.), які повинні були гарантувати папа і польський король.

Першими ініціаторами унії в середовищі ієрархії були Кирило Терлецький і Гедеон Балабан. Прихильником унійної ідеї вважається і київський воєвода князь Василь-Констянтин Острозький, який ще на початку 80-х рр. вів переговори з Римом. Викладена ним 1593 р. коротка програма вважається універсальною, тобто такою, що передбачала загальну згоду церков на засадах рівності обрядів (саме на таких засадах ґрунтувалася Флорентійська унія). Передбачалася згода на унію східних патріархів, московського царя і Волощини, що надавало програмі Острозького утопічного характеру. 1593 р. унійний табір поповнився новопоставленим володимирським і берестейським єпископом Іпатієм Потієм. Перехід митрополита Михайла Рагози до унійного табору був найпізнішим (грудень 1594 р.). Назагал, пункти унії митрополита відіграли незначну роль в унійному процесі, проте його особиста згода мала вирішальне значення. Торчинська декларація єпископату руської церкви (грудень 1594 р.) вважається визначальною з огляду на підпис митрополита та догматично-канонічне обгрунтування унії церков: її доцільність виводилася з потреби ліквідації розколу християнства, небезпеки поширення єресей, а також поганської неволі патріархів.

Остаточні артикули унії, прийнятті 1 червня 1595 р., підписали Михайло Рагоза, Кирило Терлецький, Йона Гоголь, Іпатій Потій та Леонтій Пелчицький. 12 червня було укладене соборне послання до папи, що підписали вже всі єпископи (додалися підписи Гедеона Балабана і Михайла Копистенського), які затвердили Кирила Терлецького та Іпатія Потія делегатами руської церкви до Риму. У другій половині 1595 р. під впливом князя В.-К. Острозького з унійного процесу вийшли Гедеон Балабан і Михайло Копистенський.

17 липня 1595 р., у Кракові червневі артикули Б. у. було поділено на дві частини: для Апостольського Престолу і для польського короля. До Риму була передана їх злита редакція, яка вважається найважливішою. Артикули Б. у. уміщують догматичні, обрядово-літургічні, культурно-освітні, юридично-соціальні та ін. вимоги. Християнські догмати, за невеликим винятком, трактувалися в дусі компромісної флорентійської традиції, стверджувалась незмінність східного візантійського обряду та літургії, чітко заманіфестовано намагання перешкодити латинізації. Для артикулів характерний яскраво виражений національно-захисний характер, прагнення обмежити патрональне право польських королів, посилення внутрішньоцерковної дисципліни на зразок латинської церкви, особливо єпископської адміністративно-канонічної влади. Не відкидалося й порозуміння Східних церков з Римом. Програма регіональної унії руської церкви, відрізнялася від планів універсальної унії князя В.-К. Острозького і від програми реформи православ’я церковних братств. Вона явно різнилася від намірів інших суб’єктів унійного процесу – Риму та Речі Посполитої. Лише деякі аспекти зближували її із загальною контрреформаційною програмою католицизму.

У Римі артикули були піддані ретельному аналізу теологічними експертами. Проте вони так і не стали предметом переговорів. Важливим етапом унійного процесу були урочистості в Римі 23 грудня 1595 р., коли Іпатій Потій та Кирило Терлецький на святковій церемонії у папи Климента VIII прийняли католицьке віросповідання віри, зокрема догмат про походження Святого Духа в тридентійському, а не флорентійському формулюванні. Визначальними для долі унії вважаються також булли папи Климента VIII: «Великий Господь» (23. 12. 1595 р.) і «Годиться Римському Архієреєві» (23. 2. 1596 р.). Ці та інші римські документи встановлювали юрисдикційний статус руської церкви під патронатом Апостольської Столиці, проте вони не можуть трактуватися як повне прийняття Берестейської програми, позаяк до визнання рівності обрядів так і не дійшло.

Остаточно унійне питання мало бути розв‘язаним на архієрейському соборі Київської митрополії, ідея скликання якого виникла в ході розвитку унійного процесу. Після повернення Потія і Терлецького з Риму, вже йшлося про спільний собор двох конфесій: уніатської (поки що дуже малочисельної) і православної. Згоду на собор дали папа Климент VIII і король Сигізмунд ІІІ. 21. 08. 1596 р. митрополит Михайло Рагоза призначив його скликання на 6 жовтня 1596 р. В іншому недатованому архієрейському посланні, зверненому, передовсім, до вищого кліру, чітко визначалася мета собору: досягти згоди із Західною церквою. Лист дозволяє говорити про близькість поглядів митрополита до ідеї "універсальної унії", обстоюваної князем В.-К.Острозьким. Згадані засади були розвинені в документах Берестейського унійного собору, проте в них домінували інші положення: безумовне визнання примату Апостольської Столиці і звинувачення Східної церкви в схизмі, що було характерним для позиції римо-католицьких ідеологів унії.

Місцем собору було призначено Берестя Литовське. Не дійшовши порозуміння, обидві партії на третій день, 8 жовтня, почали соборувати нарізно: уніати в міській церкві Св. Миколая, а православні – в оселі М. Райського, де зупинився князь В.-К. Острозький. Спільний собор, який би об’єднав прихильників і противників унії, не відбувся. Усіх учасників Берестейських соборів, віднотованих у джерелах, налічується 175: 24 учасники унійного і 151 учасник православного.

На унійному соборі зібралося 9 духовних уніатів: митрополит Михайло Рагоза, єпископи Іпатій Потій, Кирило Терлецький, Григорій Загоруйський, Йона Гоголь та Діонісій Збіруйський, які представляли 6 єпархій митрополії (митрополичу, володимирсько-берестейську, луцько-острозьку, полоцьку, пінсько-турівську і холмську). Учасниками собору було також троє архімандритів: мінський, брацлавський і лавришівський. Римо-католиків також налічувалося 9: три єпископи – луцький Б. Мацейовський, львівський Д. Соліковський і холмський С. Гомолінський; четверо єзуїтів – П. Скарга, М. Лятерна, К. Нагай і Ю. Раб; двоє греків з Риму – П. Аркудій і Ю. Мошетті. Світська частина собору була невеликою – всього 6 осіб: віленський воєвода М. К. Радзивил, канцлер ВКЛ Л. Сапєга, берестейський староста Д. Халецький, кам’янецький каштелян Я. Претвич, князь Я. Шуйський і інстигатор Калинський. Ця частина собору представляла найвпливовішу златинізовану магнетерію ВКЛ.

Собор під проводом митрополита Михайла Рагози прийняв чотири ухвали. 8 жовтня прийнято декларацію про перехід до унії, 9 жовтня – дві окремих ухвали: про екскомунікацію києво-печерського архімандрита Н. Тура і екскомунікацію єпископа Г. Балабана. 10 жовтня окремо скинуто з урядів єпископів М. Копистенського і Г. Балабана, які не прийняли унії, а також православне духовенство.

Головним документом унійного собору є грамота Берестейської унії, яка базується на декларативному визнанні флорентійської ідеї єдності церков. У центрі уваги документа знаходиться обгрунтування мотивів унії: не бажаючи залишатися під поганською неволею і сприяти «розкольницькій» політиці патріархів, а також запобігаючи спустошенню церков і поширенню єресей, прагнучи до спасіння людських душ, – митрополит з єпископами приступили до єдності з Римом. Документ є декларацією урочистого проголошення унії, тому він сповнений пафосом богоугодності і святості вчиненого, а також відповідальності за людські долі перед Богом. У ньому, як і інших ухвалах унійного собору, навіть не згадано про конкретні умови унії, прийняті руською ієрархією напередодні і передані польській владі та папі.

Унійний собор розглядав питання про новий григоріанський календар і заснування семінарії. Проте вони не знайшли відображення в спеціальних ухвалах. Вважається, що саме Михайло Рагоза був лідером Берестейського собору, бо тільки він міг твердо протистояти православним як митрополит усієї Київської церкви. Фактичними господарями унійного собору були все-таки римо-католики (яких на соборі була більшість), серед останніх – єзуїти на чолі з Петром Скаргою. В останній день роботи собору, неділю, 10/20 жовтня 1596 р. відбулась урочиста літургія в церкві Св. Миколая, на якій П. Скарга виголосив проповідь про єдність церкви, щасливу згоду і Христовий спокій.

Зі 151 учасників паралельного православного собору духовних налічувалось 74 особи, світських – 77. До складу духовного кола входило 7 представників Східних православних церков, її патріархатів та монастирів: Никифор Парасхес – протосингел Константинопольського патріарха, Кирило Лукаріс – протосингел і намісник Александрійського патріарха, невідомий товариш Никифора, Бєлградський митрополит Лукаш, Біхрасуський єпископ Паісій, архімандрит монастиря Св. Пантелеймона з Афону Матвій, архімандрит монастиря Симона і Петра з Афону Макарій. Склад учасників духовного кола за єпархіями виглядає так: митрополича – 17, пінська – 6, володимирська і берестейська – 2, холмська – 1, луцька і острозька – 22, львівсько-кам’янецька – 10, перемишльська – 7 осіб. Не мала представництва лише полоцька архієпархія, проте єпископів було тільки двоє – львівський Гедеон Балабан і перемишльський Михайло Копистенський. Авторитет духовного кола був підсилений вищою ієрархією зі Сходу, а також заблудівським протопопом Нестором Козьменичем, екзархом митрополії. Архімандритів та ігуменів прибуло 11: лавришівський, супрасльський, лещинський, дорогобузький, степанський, дубненський, пересопницький, дерманський, жидичинський, смільницький, києво-печерський. Крім цього, в засіданнях брало участь 6 ченців, монастирських священиків і проповідників, 25 протопопів/намісників, 30 священиків, у тому числі й братських. Світське коло було представлене делегатами: від митрополичої єпархії – 22 особи, від пінської – 2, від володимирсько-берестейської єпархії – 8, від луцько-острозької єпархії – 29, від львівсько-кам’янецької єпархії – 8, від перемишльської – 4. Дві єпархії не мали світських представників – полоцька і холмська. Серед світських було чимало урядників: воєвод, каштелянів, хорунжих, войських, суддів, підсудків, стольників, чашників, городничих, писарів, переважно з Волині, Київщини, Брацлавщини та ВКЛ. Виділялися князівські роди: В.-К.Острозький з сином Олександром, Юрій Друцький-Горський, Юрій Пузина, а також представники численних шляхетських родин. Поважним було представництво від братств: львівського, берестейського, бєльського, віленського (всього 22 делегати).

Аналіз складу учасників православного собору засвідчує, що доля унії залежала не тільки від великої кількості представників православних Волині з численних володінь князя В.-К. Острозького. Досить великим було представництво від білорусько-литовських єпархій, особливо з митрополичої з кафедрами у Вільні і Новогрудку. Серед учасників світського кола було декілька протестантів: польський шляхтич Мартин Броневський, Дем’ян Гулевич – посол з Волині, обраний на соборі маршалком світського кола, Федір Чаплич-Шпановський – луцький земський суддя, Остафій Малинський (Єло-Малинський) – луцький гродський судя (майбутній луцький уніатський єпископ).

Дієвість православного собору ілюструється його ухвалами. 9. 10. 1596 р. було прийнято головну ухвалу «Апофазис». Декрет, оголошений греком Никифором, скидав з урядів уніатів: митрополита Михайла Рагозу і п’ятьох єпископів, за розрив з Константинопольським патріархатом. Того ж дня собор прийняв ще три ухвали: синодальний універсал, протестацію в головний трибунал та інструкцію делегатам до короля, в яких православні публічно оголосили свою незгоду з унією церков, а також волю до боротьби. Ще 8. 10. 1596 р. православний собор реабілітував Стефана Зизанія і віленських братських священиків Василя та Герасима. На засіданнях собору виділявся керівник духовного кола протосингел константинопольського патріарха Никифор, а також ігумени та архімандрити великих монастирів. Вирішальна роль В.-К. Острозького на православному соборі не підлягає сумніву.

Релігійна політика князя В.-К.Острозького характеризується загальною толерантністю до інаковірних (він нікому не відмовляв у можливості християнського спасіння), проте вона, вочевидь, не поширювалася на його стосунки з уніатами. Запровадження Берестейської унії в спосіб державного патронату, за умови загального спротиву вірних, розглядалося В.-К. Острозьким, як порушення віровизнавальних свобод. Неприйняття князем Б. у. ґрунтувалося на переконанні в тому, що ініціатори та прихильники регіональної унії вчинили віросповідальну зраду. Тому князь застерігав від поглиблення розколу руської церкви, який може призвети до кровопролиття, на зразок подій у Франції. Прагнучи внутрішньої реформи церкви, В.-К. Острозький йшов задля цього на деякі поступки протестантам, а також римо-католикам, зокрема, в організаційних питаннях. Відтак, князь усвідомлював своє покликання репрезентувати всіх світських Київської церкви. Вступаючи в контакти з протестантами, він, фактично, нашкодив православним (особливо у 1595 р., пославши свого представника на Торунський з’їзд протестантів), проте продовжував твердо стояти за канонічну неподільність церкви.

Чи не найскладнішою проблемою історії Б. у. є питання правосильності унійного і православного соборів. Уніати посилались на канонічний авторитет митрополита, головуючого на соборі, і застарілість прерогатив патріаршого екзарха Никифора, керівника православного собору, який не мав духовного звання. Актуальними залишаються висновки М. Грушевського, який вказував, що після затвердження ухвал православного собору константинопольським патріархом його канонічна правосильність стала безумовною. Учений не заперечував і аргументів на користь правосильності унійного собору на підставі того, що перехід під зверхність Риму належав до компетенції митрополичого синоду, без участі мирян. Укладення унії було «державно» правосильним, з огляду на легітимацію її урядом та законодавством Речі Посполитої. Проте незважаючи на те, що унійна церква після собору була, на відміну від православної, офіційно визнаною, привілейованою вона не стала, позаяк обіцяного зрівняння з католицькою так і не досягла. Протекція польського уряду поширювалась лише на сферу її боротьби проти православних. Тому М. Грушевський визначає юрисдикційний статус уніатської церкви, як церкви «півпротегованої».

З іншого боку, православна церква від Берестейського собору 1596 р. до відновлення ієрархії у 1621 р. також мала проблеми з канонічністю, позаяк не мала митрополита (щоправда, вона мала двох патріарших екзархів). Відтак, і на уніатів, і на православних лягла «тінь церковної анафеми», а наслідки Б. у. ніяк не вкладаються в прокрустове ліжко негативного чи позитивного. З одного боку, православним на чолі з В.-К. Острозьким не вдалося перешкодити укладенню унії, з іншого – проект переходу до унії всієї митрополії зазнав поразки. Однією з причин такого становища була глибина православного консерватизму та відданість східній еклезіальній традиції. З самого початку релігійний конфлікт набрав національно-політичного характеру.

Берестейські собори, які засвідчили розкол українсько-білоруського християнства (фактично, існувало дві паралельних київських митрополії), поклали початок боротьбі Русі з Руссю, в основі котрої знаходилися проблеми формування національної церкви. Відтак зросла національно-конфесійна свідомість, яка вплинула на легітимацію священного права повстання козацтва проти Речі Посполитої. Православний Берестейський собор 1596 р. врятував, без сумніву, українсько-білоруське православ‘я, яке розквітло в епоху Петра Могили. Унійний собор започаткував релігійно-церковну традицію, яка орієнтувалася на західні взірці, а з плином часу сприяла утвердженню греко-католицизму як однієї з національних конфесій українців. У такий спосіб Україна вже в ранньомодерну добу наблизилися до релігійно модернізованої Європи. В цьому вбачається неперехідне значення Б. у., як конкретно-історичної події кінця XVI ст.

Унієзнавство є ровесником самої події, зародившись у полемічних творах епохи Берестейських соборів кінця XVI – початку XVII ст. У ХІХ ст. пріоритет у дослідженні унії майже без винятку належав російській науці (праці М. Кояловича, митр. Макарія та П. Жуковича). Навпаки, XX ст., без перебільшення, можна вважати століттям польського унієзнавства (дослідження Е. Ліковського, А. Прохазки, К. Лєвіцького, К. Ходиніцького, у післявоєнний час – О. Галецького, Л. Бєньковського та ін.). У сучасній польській історіографії проблема розробляється А. Міроновичем, А. Гілем, Т. Хинчевською-Геннель, Х. Дильонговою, Т. Кемпою. Польська наука, яка розглядає Київську церкву, як складову частину польського костьолу, збагатилася в останнє десятиліття рядом цікавих публікацій (наприклад, матеріалами конференцій до 400-річчя Б. у., які відбулися в Кракові, Гданську, Торуні, Любліні, Ченстохові).

Наприкінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. російська наука зробила спробу повернути втрачені позиції (праці Б. Флорі і М. Дмитрієва). Причому, російські унієзнавці сміливо відкинули ряд стереотипів минулого, хоча, в цілому, так і не змогли позбавитись від них остаточно.

Значний внесок у дослідження пробеми Б. у. зробила українська історіографія, зусиллями львівської та київської наукових шкіл. У ХІХ ст. унієзнавчі дослідження були започатковані львів‘янами М. Гарасевичем, Ю. Пелешем і А. Петрушевичем, а також киянами М. Іванішевим, В. Антоновичем та О. Левицьким. Проте справді наукове предметне дослідження Б. у. розпочалося в епоху діяльності НТШ у Львові. Майже без винятку, воно пов‘язане з працями Михайла Грушевського та його учнями, меншою мірою – Івана Франка, Кирила Студинського та ін. Історії Б. у. М. Грушевський присвятив великі розділи в V-му та VI-му томах «Історії України-Руси», значну частину праці «Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVIІ віці». У 20-х рр. ХХ ст. вчений звертається до історії Берестя в книзі «З історії релігійної думки на Україні» та 5-6-му томах «Історії української літератури». Цінними є також його унієзнавчі рецензії, статті, передмови до праць з історії церкви тощо. Однією з перших публікацій М. Грушевського на тему унії є рецензія праць І. Франка та К. Студинського про «Пересторогу» в «ЗНТШ» 1896 р. У «ЗНТШ» була опублікована єдина спеціальна стаття вченого про ієрарха Київської митрополії «До біографії митрополита Онисифора Дівочки». Дослідники відзначають, що М. Грушевський оцінював Б. у. та релігійну боротьбу в Україні із загальнонаціональних позицій двоконфесійного після 1596 р. українського народу. Так, 1899 р. він писав: «…Наш нарід належить до двох церков і налягати на церковні ріжниці, пропагувати церковну ексклюзивність – значило б причинятися до відлому галицької Руси від решти України-Руси, річи згубної для нашого народа…». Добре відомою є оцінка М. Грушевського наслідків Б. унії, яка, на його думку, «внесла роздвоєння серед православних і їх енергію обернула на внутрішню боротьбу». Ще категоричніше звучить його оцінка переговорів владик з католиками як змови проти своєї віри і суспільності. Назагал, учений так і не зміг перебороти полемічний синдром зрадництва єпископів-уніатів. В окремих працях історик пов‘язував перспективи українського національного рузу винятково з Реформацією. Проте в кінцевому рахунку, він не приймає жодної з сторін міжконфесійної боротьби. Як випливає із праць М. Грушевського, феномен Б. у. та уніатської церкви полягає в тому, що з дестабілізуючого чинника української дійсності ХVІ-ХVIІ ст. новоутворена українсько-білоруська церква змогла перетворитись у важливий чинник національного відродження. Існують підстави говорити про започаткування вченим національної позаконфесійної історіографії історії Б. у.

Після ліквідації у 1939 р. НТШ честь національного унієзнавства врятували дослідники діаспори – переважно василіанські історики і богослови. У незалежній Україні у відродженому НТШ зроблено серйозну спробу відновлення національних традицій. За ініціативи та активної участі НТШ у травні 1995 р. у Львові відбувся Міжнародний слов‘яномовний конгрес, присвячений 400-річчю Б. у. Помітну роль у становленні сучасного українського унієзнавства відіграли праці члена Товариства Б. Гудзяка, автора ряду публікацій в «ЗНТШ», а також монографії «Криза і реформа», яка вважається першим в українській науці дослідженням, спеціально присвяченим генезі Б. у. Під керівництвом Б. Гудзяка у 1996 р. відбулися «Берестейські читання». Унієзнавчими студіями та їх організацією спеціально займаються також члени Товариства Л. Тимошенко, І. Скочиляс та ін. (статті та рецензії в «ЗНТШ», монографії, збірки наукових студій).

У сучасній історіографії Б. у. та її генеза розглядаються як складний комплекс внутрішніх процесів українсько-білоруського православ’я другої половини ХVI ст., які були складовою частиною епохальних подій європейської християнської історії. Серед стереотипів, які тепер відкинуті унієзнавством, – думка про унію як винятковий продукт польських та єзуїтських інтриг та егоїзму православного єпископату, пояснення унії як прагнення русинів приєднатися до єдино істинної католицької віри та ін. Українська історіографія позиціює українсько-білоруське християнство як національну Київську Церкву (києво-руська християнська традиція), яка довела свою життєздатність в добу Петра Могили (Slavia Ortodoxa). На іншому полюсі життєдіяла Slavia Unita, зреформована майже одночасно з могилянською церквою.



Література:

Великий А.Г., ЧСВВ. З літопису Християнської України. – Кн. IV: XVI-XVII ст. – Рим, 1969.

Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. V. – К., 1994.

Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VI. – К., 1995.

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці // Грушевський М.С. Духовна Україна. Зб. творів. – К., 1994.

Грушевський М. Історія української літератури. – Т. V. – Кн.2. – К., 1995.

Грушевський М. Історія української літератури. – Т. VІ. – К., 1995.

Гудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії / Пер. з англ. М. Габлевич. Під ред. О. Турія. – Львів, 2000.

Дмитриев М. В., Флоря Б. Н., Яковенко С. Г. Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и в Белоруссии в конце XVI – начале XVII в. Часть I. Брестская уния 1596 г. Исторические причины / Ответ. ред. Б. Н. Флоря. – М., 1996.

Дмитриев М. В. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной унии 1595-1596 гг. – М., 2003.

Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). – Спб, 1901.

Иванишев Н. Сведения о начале унии, извлеченные из актов Киевского Центрального Архива. – М., 1858.

Коялович М. Литовская церковная уния. – Т.1. – Спб., 1895.

Левицький О. Внутрішній стан Західноруської Церкви в Польсько-Литовській державі в к. XVI ст. та унія. – Львів, 1900.

Макарий (Булгаков) митроп. История русской церкви. – Кн. 5, 6. – М., 1996.

Плохий С. Н. Папство и Украина. Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII вв. – К., 1989.

Собори Львівської єпархії XVI-XVIII століть / Упор. та істор. нарис Ігоря Скочиляса. –Львів, 2006.

Стрельбицкий И. Униатские церковные соборы с к. XVI века до воссоединения униатов с православною церковью. – Изд. 2-е. – Одесса, 1891.

Студинський К. Полемічне письменство в р. 1608 // Записки НТШ. – Т.104. – Львів, 1911.

Студинський К. Причинки до історії унії. Критичні замітки на розвідку д.ра Івана Франка п.з. "Z dzejów Synodu Brzeskiego 1596 r." поміщ. в "Kwartalnik-у Historyczn-ім". – Львів, 1895.

Тимошенко Л. Артикули Берестейської унії 1596 р. // Український історичний журнал. – 1996. – № 2.

Тимошенко Л. Берестейська унія 1596 р. – Дрогобич, 2004.

Тимошенко Л. Криза церковного життя Київської православної митрополії наприкінці XVI ст.: інтерпретації істориків і свідчення джерел // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Т. ХІ-ХІІ. – Дрогобич, 2008.

Тимошенко Л. Угода з Ватиканом чи з Польщею? // Пам’ять століть. – 1996. – № 3.

Франко І. З історії Берестейського собору 1596 р. // Франко І. Зібр. тв. у 50-ти т – Т. 46, Кн.2

Франко І. Іван Вишенський і його твори // Франко І. Зібр. тв. у 50-ти т. – Т. 30.

Хинчевська-Геннель Т. Польський погляд на Берестейську унію в XVII ст. // Берестейська унія (1596-1996). Статті й матеріали. – Львів, 1996.

Хинчевська-Геннель Т. Берестейська унія в XVII столітті з польської точки зору // Держава, суспільство і Церква в Україні у XVII столітті. Матеріали Других Берестейських читань. – Львів, 1996.

Bieńkowski L. Kościoł wschodni podzielony (XVII-XVIII w.) // Kościoł w Polsce. – T.2. Wieki XVI-XVIII. – Kraków, 1970.

Chodynicki K. Kościoł prawosławny a Rzeczpospolita Polska. Zarys historyczny. 1370-1632. – Warszawa, 1934.

Chynchewska-Hennel T. Spory wokól unii brzeskiej (koniec XVI-XVII w.) // Варшавські українознавчі записки. – Варшава, 1999.

Die Union von Brest (1596) in Geschichte und Geschichtsschreinbung: Versuch einer Zwischenbilanz. Materialien des Internationalen Forschungsgesprachs der Stiftung PRO ORIENTE zur Braster Union Drittes Treffen: Lviv, 21-23. August 2006 und des… / Herausgegeben von Johann Marte und Oleh Turij. – Lviv, 2008.

Documenta Unionis Berestensis eiusque auctorum (1590-1600) / Ed. P. Athanasius G. Welykyj OSBM. – Romae, 1970.

Halecki O. Od Unii Florenckiej do unii Brzeskiej. – T.2. – Lublin, 1997.

Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525 – 1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołyńskiej. – Toruń, 1997.

Kempa T. Mikołaj Krzysztof Radziwiłł Sierotka (1549-1616) wojewoda wileński. – Warszawa, 2000.

Kempa T. Nieznany listy dotyczące genezy unii brzeskiej (1595/1596) // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. – 2000. – T. XLIV.

Krajcar J. Jesuits and the genesis of the Union of Brest // Orientalia Christiana Periodica. – Roma, 1978. – Vol.44. – P.131-153.

Lewicki K. Książę Konstanty Ostrogski a Unja Brzeska 1596 r. – Lwów, 1933.

Likowskiy E. Unia brzeska (r. 1596). – Poznań, 1896.

Litterae episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600-1900) / Ed. P. Athanasius G. Welykyj OSBM. – Vol. I (1600-1640). – Romae, 1972.

Mironowicz A. Podlaskie ośrodki i organizacje prawosławne w XVI i XVII wieku. – Białystok, 1991.

Pelesz J. Geschichte der union der ruthenischen Kirche mit Rom. – Erster Band. – Wien, 1878.

Prochaska A. Z dziejów unii Brzeskiej // Kwartalnik Historyczny. – 1896. – T.X.


Леонід Тимошенко


Каталог: Labs -> UkrBel
UkrBel -> І.І. Колесник Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття1
UkrBel -> Брестские церковные соборы в октябре 1596 р.: подготовка, состав учасников, лидеры
UkrBel -> Литература для чтения: Андреева Л. А. Религия и власть в России. Религиозные и квазирелигиозные доктрины как способ легитимизации политической власти в России. М.: Ладомир, 2001. 253 с
UkrBel -> Модуль Духовенство Южной Украины І. Монастыри и монашество


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Берестейська унія 1596 р iconКревська унія між Польським королівством та Великим королівством Литовським була укладена

Берестейська унія 1596 р iconРене Декарт (31 березня 1596 11 лютого 1650)

Берестейська унія 1596 р iconНародився 31 березня 1596 Ла-е-ан-Турен Помер
Він отримав від батька невеликий спадок, який дозволив йому присвятити своє життя
Берестейська унія 1596 р iconРене Декарт (латинізоване Картезій; Cartesius) народився у Франції 31 березня 1596 року. Він успадкував від батька невеликий спадок, який дозволив йому присвятити своє життя науці та подорожуванням

Берестейська унія 1596 р iconБрестские церковные соборы в октябре 1596 р.: подготовка, состав учасников, лидеры
...
Берестейська унія 1596 р iconРене Декарт-людина та вчений. (1596-1650рр.)
На восьмому році життя він почав систематичну шкільну освіту в ієзуїтському коледжі, який був відкритий Генріхом ІV на початку 1604...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка