Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік



Сторінка4/12
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Дмитро Дорошенко


Дмитро Дорошенко – відомий громадський і культурний діяч України. Походить він із славного козацького роду, що дав двох гетьманів - Михайла і Петра Дорошенків. Народився Дмитро Іванович 8 квітня 1882 року у місті Вільно. Там він дістав класичну гімназичну освіту, а під час канікул завжди їздив на прадідівський хутір під Новгородом–Сіверським. Там перечитував книги з родинної бібліотеки, слухав оповіді про давнє минуле України.

Продовжив навчання у Варшавському університеті, до якого вступив 1901 року, але через півроку перевівся до Петербурзького університету. Тут діяла досить сильна українська громада і скоро Дмитро Дорошенко поринув у громадську роботу. 1905 року він повернувся в Україну, активно друкувався на сторінках українських періодичних видань, відновив навчання в університеті Св. Володимира.

Навесні 1909 року після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету Дмитро Дорошенко одержав запрошення до Катеринослава на посаду викладача Комерційного училища.

Катеринослав спочатку справив гнітюче враження на Дмитра Івановича та його дружину Наталю Михайлівну, але згодом подружжя активно включилося в суспільне життя міста, в першу чергу – в життя української громади. Дорошенки стали членами “Просвіти”, сприяли зміцненню її філій у містечках та селах губернії. Дмитро Іванович розвинув лекторську діяльність. Виступав з лекціями з історії української літератури в “Просвіті” в Мануйлівці; у вагонних майстернях станції Нижньодніпровськ та в Лоцманській Кам’янці його виступи збирали по 300-600 слухачів. На прохання наукового товариства він прочитав курс історії української літератури XIX століття.

У Катеринославі Д.Дорошенко познайомився та підтримував тісні зв’язки з Д.Яворницьким, близько зійшовся із сім’єю В.Біднова, з А.Синявським, І Трубою, сестрою Лесі Українки О.Косач-Кривинюк та її чоловіком.

Громадською діяльністю Д.Дорошенко займався у вільний від роботи час. У Комерційному училищі він щотижня мав 12 уроків та виконував обов’язки класного керівника. Він часто вивозив свій клас на екскурсії, намагався зацікавити учнів місцевою історією. Викладав також у жіночому єпархіальному училищі.

Дмитро Дорошенко був також співпрацівником Катеринославської вченої архівної комісії, виконував обов’язки секретаря аж до свого від’їзду з Катеринослава. У цей період він опублікував десятки статей про визначних українських діячів: Т.Шевченка, Б.Грінченка, М.Грушевського, Г.Барвінок, М.Лисенка, Д.Яворницького; про українську мову, освітні та громадсько-наукові заклади, театральні події, етнографічні регіони України, особливо про Катеринославщину (“З минулого Катеринославщини”, 1913), про сучасне політичне становище та українські справи тощо.

Проте велика завантаженість громадськими справами відбирала час від наукової роботи. До того ж дружина Дмитра Івановича дуже нудьгувала за сценою, і тому в 1913 році Дорошенки переїхали до Києва. На початку 1914 року катеринославські друзі спробували знову перевести його назад до Катеринослава, навіть обрали почесним членом катеринославської “Просвіти”.

Під час першої світової війни Д.Дорошенко займався справами біженців з Галичини, багато їздив по прифронтовій смузі, із цих вражень виникла ідея створення книги “По рідному краю”.

Восени 1916 року вчений знов побував у Катеринославі, читав публічну лекцію про діяльність І.Франка. У Києві Дмитро Іванович деякий час редагував “Науковий збірник” УНТ, працював у журналах.

Після Лютневої революції 1917 року в Росії Д.Дорошенко активно зайнявся політичною діяльністю, займав адміністративні посади, вступив у новостворену партію соціалістів-федералістів, був членом Центральної Ради. Під час гетьманату Павла Скоропадського очолював Міністерство закордонних справ, але за Директорії відійшов від політики, знов зайнявся науковою працею, написав книгу про Костомарова, кілька брошур.

У січні 1919 року він отримав призначення на посаду приват-доцента по кафедрі історії України Кам’янець-Подільського університету. Навесні цього ж року місто перейшло під владу більшовиків і Д.Дорошенко змушений був покинути Україну. Деякий час він проживав у Празі, де вивчав чеську мову, літературу та історію. Тут він теж брав активну участь в українському громадському житті, а пізніше і в Румунії, куди згодом переїхав. Далі були Італія, Австрія, Німеччина. Для подружжя Дорошенків почалось життя емігрантів.

Поруч з активною громадською та політичною діяльністю вчений не полишав наукову працю. За період 1918-1920 років з’явилось багато його історіографічних праць, життєписів видатних українських діячів: “П.О.Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність”, “Микола Іванович Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність”, “Ів.Сем. Нечуй-Левицький”. Були опубліковані популярні праці з краєзнавства: “Коротенька історія Чернігівщини”, “По рідному краю”, “Про минулі часи на Поділлю”, “Угорська Україна” та інші.

В еміграції жилось тяжко, доводилось часто міняти квартири, Дорошенки сумували за Україною і збирались повернутись, але зупиняла відсутність коштів. Нарешті 1922 року Дмитра Івановича обирають професором Українського Вільного університету та Карлового університету по кафедрі історії України. Великою проблемою для вченого стала відсутність його бібліотеки, яка залишилась у Києві, і це в значній мірі гальмувало наукову роботу. Допоміг С.Єфремов, надіславши академічні видання. Книга “Огляд української історіографії”, яка вийшла у цей час, була високо оцінена колегами в Україні і використовувалась при читанні курсу історіографії в Київському ІНО.

16 грудня 1924 року у Празі урочисто відзначили ювілей літературно-наукової діяльності Д.Дорошенка. За 25 років праці на рахунку вченого було кілька десятків книг, сотні наукових та популяризаторських статей. Але становище українських емігрантів було вкрай нестабільне, діяльність УВУ поступово припинялась, доводилось шукати нової роботи. І все ж цей час був надзвичайно плідним – Дорошенко дуже багато писав і публікувався. Роботи його стосувались питань української історії, історіографії, діяльності видатних українських представників науки та культури.

З літа 1926 року Д.Дорошенко почав працювати в Українському науковому інституті в Берліні, читав курси історії України та української літератури, а також нариси української історіографії. Далі знов була Прага. П’ять років він викладав у вищих школах, займався науковою працею. З 1936 року і до початку війни вчений працював у Варшавському університеті на кафедрі історії всесвітньої церкви. Звідси у 1937-1938 роках він їздив до Канади на запрошення Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні, читав лекції в ряді міст. 1939 року професор повернувся до Праги.

З перенесенням університету до Німеччини Д.Дорошенко переїхав до Аугсбурга, а потім – до Берліна та Мюнхена як професор Українського Вільного університету та Православної богословської академії. Влітку 1945 року в Аугсбурзі була створена Українська вільна академія наук і тоді ж Д.Дорошенко був обраний її першим президентом.

У 1947 році Д.Дорошенко прийняв запрошення Вінніпезької колегії Св. Андрія і до 1951 року викладав там історію України, одночасно продовжував очолювати Українську вільну академію. Тяжко захворівши, вчений повернувся до Мюнхена, де 19 березня 1951 року помер.

Спадщина вченого налічує близько 1000 праць. Дмитро Дорошенко був не лише визначним вченим, але й талановитим популяризатором, хоч сам він вважав себе скоріше популяризатором, ніж академічним ученим. Вже після смерті професора кілька разів перевидавались його узагальнюючі праці з історії України, історіографії, краєзнавства, спогади. Наукова спадщина Дмитра Дорошенка ще чекає своїх дослідників.
Література:

Дорошенко Д. Історія України з малюнками для школи й родини.– Краків-Львів, 1942; Нью-Йорк, 1957.– 253 с.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле ( 1914-1920 ). Вид. 2-ге.– Мюнхен: Українське вид-во, 1969.– 543 с.

Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства у XIX– на початку XX ст. та її досягнення // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упоряд. С.В.Ульяновська; Вступ. ст. І.М.Дзюби.– К.: Либідь, 1993.– С. 26-39.( Пам’ятки історичної думки України).

* * *

Білецький Л. Дмитро Дорошенко.– Вінніпег, 1949.– 24 с.



Заруба В.М. Катеринославський період життя і діяльності Д.І.Дорошенка // Вчений-подвижник: Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого.– Дніпропетровськ, 1991.– С.59-62.

Заруба В.М. Дмитро Дорошенко // Заруба В.М. Постаті.– Дніпропетровськ: Україна, 1993.– С. 28-31.

Дмитро Дорошенко // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упоряд. С.В.Ульяновська; Вступ. ст. І.М.Дзюби.– К.: Либідь, 1993.– С. 527-553. (Пам’ятки історичної думки України).

Давлетов О.Р. З творчої спадщини Дмитра Дорошенка: “І.Х.Енгель як історик України та козаччини” // Південна Україна XYIII-XIX століття. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 2.– Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1996.– С. 150-155.

Дмитро Дорошенко // Видатні діячі України минулих століть. Меморіальний альманах.– К.: Євроімідж, 2001.– С. 184-185. (Укр. та англ.. мовами). (Сер. ”Золоті імена України”).

Голуб І. Дмитро Іванович Дорошенко // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 99-103.

* * *

Вдовиченко К.В. Наталя та Дмитро Дорошенки в культурно-громадському житті Катеринослава // Грані.– 2000.– № 2.– С. 17-20.



* * *

Енциклопедія українознавства. Словникова частина Т. 2. / Гол. ред. В.Кубійович.– Париж-Нью-Йорк: Молоде життя, 1955-1957.– С. 583-584.

Енциклопедія українознавства. Словникова частина Т. 2. / Гол. ред. В.Кубійович.– Париж-Нью-Йорк: Молоде життя.– С.583-584.( Репринтне перевидання в Україні.– К., 1994 ).
13 квітня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народився Віталій Іванович Старченко, поет, художник, член НСПУ, член СХУ (60 років від дня народження)
Монолог у робітні

Ошмаття заялоджених шпалер

із жовтими газетними латками,

і стеля нефарбована роками –

оце і є мій вбогий „монплізер”.

Оце і є мій монастирський острів,

руїна сподівань, цукровий мур надії,

з постійним запахом малярської олії,

із ностальгією і нападами злости...

Розіп’ято підрамник на мольберті,

але на полотні не проступа Христос.

Сяких-таких етюдів добрий стос,

народжених для забуття і смерті,

марудиться в запрілому покутті

обгризений ретельно пацюками,

хоч створений негрішними руками

не в осяянні, а в якійсь облуді...

Але щораз, коли у шибку кіт

загляне, зацікавлений незвичним,

котячі очі стереоскопічно

позавіконний відбивають світ.

І знову тягне в глибину садів

писати шкіц:

дерева, люди, сніг,

і відчуття таке, неначе кілька крихт

погамували голод почуттів.


Віталій Старченко виріс в робітничому районі Дніпропетровська. За фахом він мистецтвознавець, закінчив Київський художній інститут. Багато років працює науковим співробітником лабораторії фольклору, викладає на кафедрі образотворчого мистецтва в Дніпропетровському національному університеті. Його наукові зацікавлення охоплюють петриківське декоративно-орнаментальне малярство, народну картину. З 1998 року Віталій Старченко став членом Спілки художників України.

Але більш відомий він як письменник, хоча довгий час не друкувався. Його перша збірка поезій „Коріння тиші” змогла вийти лише в часи перебудови – в 1988 році. Нині письменник має кілька книжок поезії і прози.

З 1990 року Віталій Старченко прйнятий до Національної спілки письменників, з 2002-го – обраний членом правління ДОО НСПУ. Він – активний борець за незалежність України, за відродження української культури, обстоює це щодня діями і гарячим словом.

Письменник і художник надзвичайно вимогливий до себе, літературну творчість сприймає як серйозні відповідальну роботу, прагне не повторюватись, постійно шукає щось нове. Він – дипломант літературного конкурсу ім. О.Гончара журналу „Бористен” 2002 року в номінації „Проза”.


Література:

Старченко В.І. Коріння тиші: Поезії.– К.: Молодь, 1988.– 40 с.

Старченко В.І. Кроки до обрію: Поезії.– Дніпропетровск: Промінь, 1990.– 78 с.

Старченко В.І. Млин Ерота: Інтим. лірика.– Б.м. (Січеслав), 1992.– 46 с.– (Сер. „Б-ка часопису „Вільна думка”).

Старченко В.І. Ненаситець: Поезії.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1997.– 111 с.

Старченко В. Жанровість петриківки // Актуальні проблеми вивчення літературних родів: Збірник наукових праць.– Дніпропетровськ: ДНУ, 2000.

Рай-поле: Фольклор і сучасна народна творчість Придніпров'я.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– 269 с.

Старченко В. Диво пензля – С. 245-261.

Старченко В. Відтінок світлої зажури – С. 263-266.

Старченко В.І. Глина для Бога: Поезії.– Дніпропетровськ: Січ, 2002.– 83 с.

Старченко В.І. Із циклу “Сонетарій майcтрів” // Наш дім.– Дніпропетровськ: Пороги, 2004.– С. 120-123.

* * *


Нечипоренко С. Художня картина світу в поезіях збірки Віталія Старченка „Ненаситець” // Особливості літературного процесу Придніпров’я (друга пол. XX ст.).– Дніпропетровськ: ДНУ, 2002.– С. 80-87.

Тубальцева Н. Той, хто волхвує...: Язичницьке офірування в „Ненаситці” Віталія Старченка // Слово про літературу та письменників Придніпров’я.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 357-360.

* * *

Тубальцева Н. Той, хто волхвує... // Кур’єр Кривбасу.– 1998.– № 93-94.– С. 153-155.



Пошивайло О. Старченко Віталій. Глина для Бога: Поезії // Україн. керамолог. журнал.– 2002.– № 3.– С. 152-153.

Дерев’янко О., Нечипоренко С. Діалог поета з творцем // Бористен.– 2004.– № 6.– С. 26.

* * *

Віталій Старченко // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г. Давидюк, Л.Г. Кореневич, В.П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С. 286.



Савченко В.В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров'я: Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 45-47.

Старченко Віталій Іванович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 381.

Старченко Віталій Іванович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпрокнига, 2004.– С. 381.
16 квітня 1977 р. – у с. Мишурін Ріг споруджено пам’ятник М.О.Озерному, знатному кукурудзоводу Дніпропетровщини, Героєві Соціалістичної праці (30 років події).
Література:

Гнатко М. До ювілею новатора // Зоря.– 1990.– 18 верес.


17 квітня 1917 р. – у м. Катеринославі вийшов перший номер газети “Звезда”, органу Катеринославського комітету РСДРП (б). Редактором її був Микола Копилов. З 1929 року газета стала виходити під назвою "Зоря". Нині має статус народної газети Дніпропетровщини “Зоря”. (90 років від дня заснування).
Література:

Чабан М. Як “Звезда” стала “Зорею” // Зоря.– 1997.– 29 берез.


17 квітня 1937 р. – народився В’ячеслав Васильович Фектистов, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису. Персональна виставка – 1985 р., м. Дніпропетровськ (70 років від дня народження).
Література:

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 246-247.


21 квітня 1817 р. – затверджено новий план м. Катеринослава, який склав архітектор Василь (Вільямс) Іванович Гесте. (190 років події).
З усіх проектів міста Катеринослава, які розроблялися наприкінці XVIII-на початку XIX ст., тільки два – роботи видатних архітекторів І.Старова та В.Гесте мали реальний вплив на формування архітектурного вигляду міста.

9 (21) квітня 1817 р. був затверджений новий генеральний план міста, який увійшов згодом у Повне зібрання законів Російської імперії. Його автором був Василь Іванович Гесте (1761-1832), який працював у нашому краї ще з 1790-х рр.

План 1817 р. повністю наслідував задум Старова щодо забудови нагірної частини та суттєво розвивав забудову придніпровської частини. Перші десятиліття з часу заснування губернського міста засвідчили, що його розвиток повинен відбуватися уздовж Дніпра до Нових Кодаків. Головна площа на плані Гесте тепер перемістилася вниз, до Казенного саду (нині парк біля будинку Обласної ради). Мережа житлових кварталів повністю зайняла прибережну зону, значення головної вулиці остаточно закріпилося за “Большою дорогою” (просп. Карла Маркса). Ця вулиця мала бути довжиною близько 8 км. Крім того, на плані Гесте чітко видно й іншу магістраль, котра йшла паралельно Дніпру – це сучасні Пушкінський проспект - вулиця Чкалова.

План 1817 р. втратив єдиний міський центр, котрий раніше планувався виключно на вершині пагорба. Велике значення надавалося території, де зосередилося торгове і економічне життя, навколо сучасної площі імені Леніна. Таким чином, сформувалася лінійна композиція міського центру, яка складалася з головної паралельної Дніпру вулиці та кількох площ на ній. Ця система планування й розбудови міста в значній мірі була реалізована на практиці.

Цей план служив до кінця XIX ст. проектним керівництвом у розвитку міста.
Література:

Бурлаков И.А. Работы великих русских зодчих в Днепропетровске // Зодчество Украины.– К., 1954.– С. 181-196.

Швидковский О.А. Днепропетровск.– М., 1960.– 159 с.– (Архитектура городов СССР).

Плани І.Старова і В.Гесте – С. 10-20.

Днепропетровску-200: Историко-публицистический очерк.– Днепропетровск: Промінь, 1976.– 143 с.

Ревский С.Б. Зодчие, инженеры и художники, участвовавшие в формировании Екатеринослава.– Днепропетровск, 1981.– 51с.

Гесте В.И. – С. 12.

Ревский С.Б. Формирование и развитие исторического центра г. Днепропетровска // Памятники русской архитектуры и монументального искусства.– М., 1986.– С. 262-278.

Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII века.– К., 1984.

Днепропетровск: Архитектурно-исторический очерк / Н.П.Андрущенко, С.Е.Зубарев, В.А.Ленченко.– К.: Будівельник, 1985.– 151 с., ил., 6 л. цв. ил.



Плани І.Старова та В.Гесте – С. 24-34.

Вергунов А.П., Горохов В.А. Русские сады и парки.– М., 1988.

Кавун М.Е. Картографічний матеріал кінця XVIII ст. як джерело з історії формування міста Катеринослава // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник.– Дніпропетровськ, 1998.– Вип.1.– С. 104-110.

Кавун М. Генеральні плани Катеринослава // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 88-90.


21 квітня 1887 р. – у м. Катеринославі вийшов перший номер газети “Екатеринославский юбилейный листок”, присвячений святкуванню 100-річчя міста (220 років з дня виходу газети).
Література:

Екатеринославский юбилейный листок. 1787 – 9 мая – 1887. Апрель и май.– Екатеринослав, 1887.– № 1.


22 квітня 1867 р. – в с. Мануйлівці (нині у складі м. Дніпропетровська) народився Василь Онисимович Корнієнко, художник, літератор. Помер 24 грудня 1904 року (140 років від дня народження).
Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 111.

Заремба В.І. Василь Корнієнко: Біографічна повість.– К.: Молодь, 1979.– 152 с.; іл.
28 квітня 1877 р. – народився вчений-мінералог, дослідник природних багатств нашого краю, професор Гірничого інституту Леонід Лікаріонович Іванов. (130 років із дня народження).
Один із плеяди видатних вчених Катеринослава першої половини ХХ ст.
28 квітня 2007 р. виповнюється 130 років з Дня народження вченого-мінералога, дослідника природних багатств нашого краю, професора Гірничого інституту та університету, який близько 4-х десятків років жив і працював у Катеринославі-Дніпропетровську – Леоніда Лікаріоновича Іванова. Аби відразу підкреслити його роль у розвитку освіти і науки нашого краю, зазначимо, що він був одним із найактивніших організаторів Вищих жіночих курсів у Катеринославі, належав до першої когорти відкритого у 1918 р. Катеринославського університету, зібрав і передав до Інституту народної освіти (як незабаром став називатися університет) великий гербарій місцевої флори, який свідчив про нього як про знавця ботаніки. Це професор Л.Л.Іванов ще під час будівництва тунелю між майбутньою станцією Лоцманська та роз’їздом Зустрічний Мерефо-Херсонської залізниці, зробивши геологічні дослідження, попереджав будівельників про небезпеку оповзня в балці Тунельній, що підтвердилося як відразу ж після відкриття залізничного руху, так і в 1996 р. Якщо до цього додати, що він більше тридцяти років завідував геолого-мінералогічним музеєм Гірничого університету і дуже багато зробив для його експозиційного облаштування та поповнення і використання колекції мінералів, а також те, що був майстерним лектором, то цього буде досить для створення уявлення про вченого великого масштабу, людину високої культури, яка не виглядає тьмяно навіть на тлі цілої плеяди видатних вчених, які працювали у нашому місті першої третини ХХ століття.

Народився Л.Л.Іванов 15 (28) квітня 1877 р. в м. Осі Пермської губернії в сім’ї дрібного чиновника. Він рано втратив батька, після смерті якого з матір’ю жив у Пермі, де навчався у класичній гімназії на казенний кошт як відмінник навчання. У 1897 р. він вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, звідки згодом перевівся на такий же факультет Московського університету. Його вчителем став професор (згодом академік) В.І.Вернадський, який тоді керував лабораторією кристалографії та мінералогії. Разом зі співробітниками лабораторії, ще будучи студентом, Л.Л.Іванов щоліта займався геологічними роботами. Після закінчення університету він був обраний на посаду позаштатного асистента при кафедрі мінералогії, де проводив практичні заняття зі студентами з кристалографії та завідував Мінералогічним музеєм.

Незабаром Л.Л.Іванов був обраний позаштатним лаборантом при кафедрі мінералогії та геології хімічного відділення Київського політехнічного інституту. Вже вдруге його життєвий шлях привів в Україну. Крім своїх прямих обов’язків, роботи зі студентами на практичних заняттях з кристалографії та мінералогії, а також завідувача мінералогічного музею, за сумісництвом він читав лекції на Вищих жіночих курсах та в Київській народній аудиторії. Так що цей досвід він використає вже у Катеринославі.

Через 5 років після закінчення університету Л.Л.Іванов здав магістерський іспит з мінералогії та геології. Восени 1908 р. він узяв участь у Всеросійському конкурсі, і Радою Катеринославського Вищого гірничого училища був обраний професором кафедри мінералогії. В КВГУ – Гірничому інституті, він працював до 1946 року, коли обірвалося його життя. В КВГУ він почав читати курс, який до свого від’їзду у 1908 р. для роботи в Томському технологічному інституті вів професор Аркадій Валерійович Лаврський, той вчений, котрий, будучи дослідником природи Катеринославщини, забезпечив природничий відділ солідного збірника Катеринославського наукового товариства, виданого до ХІІІ Археологічного з’їзду в Катеринославі (1905 р.). Здається, від Лаврського професор Л.Л.Іванов перейняв не лише посаду, але й інші складові діяльності вченого – дослідження природних багатств краю, опікування мінералогічним музеєм, громадську активність.

Л.Л.Іванов знав німецьку, французьку та англійську мови (до речі, у 20-х роках він успішно опанував українську мову), що дозволяло йому не тільки користуватися літературою зарубіжних авторів, але й бувати у відрядженнях з науковою метою за кордоном. Вперше там він перебував (у Австрії) в 1903 р. У 1909 р. рада КВГУ надала йому відрядження до Німеччини з метою ознайомлення з родовищами корисних копалин, викладанням мінералогії та діяльністю музеїв у гірничих школах Гарцу та Саксонії. У тому ж році два місяці він перебував у Швейцарії з науковою метою. І в тому ж 1909 р. він був на З’їзді дослідників природи та лікарів у Москві.

Наукові інтереси Л.Л.Іванова з вивчення мінералів охоплюють 5 географічних регіонів: Кавказ, Нову Землю, Волинь, Катеринославщину (Дніпропетровщину) і Донбас. Про це свідчать його опубліковані праці та експедиції. В даному випадку нас більше цікавить його дослідницька діяльність у нашому краї, зокрема як вченого, який зробив помітний внесок у розвиток практичної інженерної геології.

Восени 1913 р. на запрошення Управління спорудження залізничної лінії Мерефа-Херсон він здійснив геологічні дослідження на місці проектованого біля Катеринослава тунелю між станцією Лоцманська і роз’їздом Зустрічний, а також залізничними мостами цієї дороги через Дніпро і Мокру Суру. Про небезпеку виникнення оповзня в балці Тунельній при влаштуванні північної передпортальної виїмки тунелю він писав: „Це, на мій погляд, найбільш слабке місце тунелю, оскільки вся товща дилювіальних суглинків, просякнутих в своїй нижній частині водою, може легко сповзати по також просякнутій водою рівній і слизькій поверхні різноманітних глин, утворюючи могутні оповзні, яким сприяє ще й здатність лесу сколюватися вертикальними стінами”. Прогноз вченого відразу підтвердився після відкриття руху по залізниці. Тоді на схилі північної передпортальної виїмки тунелю трапився оповзень, стабілізація якого забрала багато зусиль та матеріальних затрат. Це підтвердила і подія відносно недалека від нас у часі, коли у 1996 р. на житловому масиві Тополя внаслідок оповзня пірнули під землю висотний житловий будинок, дитячий садочок та інші об’єкти.

Л.Л.Іванов був знаним спеціалістом з оповзнів. У 1916 р. він брав участь у роботі Особливої технічної комісії для боротьбі з оповзнями у Києві, 1922-1924 рр. консультував у технічній комісії при управлінні Мерефо-Херсонської залізниці з питань консервації і оповзнів тунелю. В дореволюційний час він отримав нагороди і орден Св. Анни ІІІ ступеню та медаль до 300-річчя династії Романових.

Професор Л.Л.Іванов, крім науково-педагогічної роботи в КВГУ-Гірничому інституті, багато часу віддавав популяризації в масах геолого-мінералогічних знань. Він читав лекції на літніх курсах народних вчителів губернії, лекції в Народній аудиторії ім. Караваєва в Катеринославі. В 1913 р. Л.Л.Іванов увійшов до Оргкомітету підготовки відкриття у Катеринославі Вищих жіночих курсів, а коли це сталося у 1916 р., обійняв там (за сумісництвом) посаду професора мінералогії. Коли ж внаслідок складних організаційних трансформацій у 1918 р. виник університет, він був обраний на ту ж посаду, працюючи там і в період перетворення університету в Інститут народної освіти. У 1933 р., після відновлення Дніпропетровського державного університету, Л.Л.Іванов став завідувачем кафедри мінералогії, продовжуючи працювати в Гірничому інституті. Вже у радянський час він часто читав лекції по мінералогії і геології у робітничих курсах, вів спецкурси для школярів і дорослих в геолого-мінералогічному музеї Гірничого інституту.

Леонід Лікаріонович в 20-30-і роки в дусі часу входив до різних товариств, вів активну громадську діяльність, у 1928-1930 роках був навіть членом Дніпропетровської міської ради.

Коли у 1922 р. в Катеринославі виникла науково-дослідна кафедра геології як структура Української академії наук, професор Л.Л.Іванов став керівником секції мінералогії. В 20-і роки відбувалися дуже активні наукові геологічні дослідження, ім’я Л. Л.Іванова в різних звітах про них зустрічається досить часто. Він досліджував графітові та марганцеві родовища Катеринославської губернії. В кінці 1924 - на початку 1925 рр. в Харкові відбувся З’їзд з вивчення продуктивних сил України, де Іванов виступив з доповіддю про радіоактивні мінерали України. В Маріупольському окрузі спочатку з власної ініціативи, а потім – за дорученням уряду СРСР він досліджував нефелінові породи, котрі використовуються у виробництві скла.

Л.Л.Іванов був відомим вченим, що засвідчує і його членство в Російському Мінералогічному товаристві (Ленінград) та Німецькому мінералогічному товаристві (Берлін). На І Всесоюзному з’їзді мінералогів у 1927 р. в Ленінграді він входив до Президії з’їзду, а це свідчить про його авторитет у науковому світі.

Окремо зазначимо роботу Л.Л.Іванова зі студентами. У 1922 р. він заснував студентський геолого-мінералогічний гурток у Гірничому інституті і багато років керував ним. Базою діяльності гуртка був керований ним же Геолого-мінералогічний музей, у якому були зібрані, вдало і ефектно експоновані зразки різних мінералів, муляжі великих рідкісних самородків золота і платини, уральські самоцвіти, глиба полірованого малахіту, велетенські кристали гірського кришталю, великі й неймовірно красиві жеоди з друзами фіолетового аметисту та багато інших зразків мінералів. За спогадами, відвідування музею завжди залишало глибоке враження навіть у людей, зовсім не знайомих з мінералогією, а також сприяло пробудженню інтересу до цієї науки у студентів.

Професор Л.Л.Іванов, будучи людиною похилого віку і людиною дуже хворобливою, не зміг подолати важкі обставини, що перешкоджали його евакуації з Дніпропетровська у 1941 р., і залишився в окупованому німецькими фашистами місті. Хоча формально він числився завідувачем кафедри мінералогії створеного у 1942 р. на базі кількох технічних вузів Політехнічного інституту, але фактично в його діяльності навіть занадто чисельні у післявоєнний час відповідні органи не змогли знайти дискредитуючих його фактів. Більше того, він зміг врятувати геолого-мінералогічний музей та цінні книги з мінералогії.

Навчальний посібник Л.Л.Іванова „Определитель минералов”, яким спочатку користувалися лише студенти Гірничого інституту й університету, був згодом перевиданий Державним видавництвом України, а також виданий у Москві як навчальний посібник для студентів геологічного профілю вищих навчальних закладів СРСР.

Професор Л.Л.Іванов, як це видно зі спогадів про нього, був прекрасним лектором, внаслідок його майстерного читання лекцій „суху дисципліну” студенти успішно освоювали і добре здавали іспити.

Л.Л.Іванов помер 30 червня 1946 р. на 70-му році життя.
Ганна Швидько

Література:

Іванов Леонід Лікарионович // Національна гірнича академія України. Професори.– Дніпропетровськ: НГА України, 1999.– С. 33.
28 квітня 1932 р. – народився Євген Пилипович Декан, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки (75 років від дня народження).
Література:

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 66-67.


Т Р А В Е Н Ь
* * *

... І мене весна овіва,

і в мені соловей сміється,

сонце грає, радіє трава,

і вистрибує серце.
Одягається в травень душа,

кров зелена у жилах співає,

і нічого мені не жаль,

і зозуля кує – не вмовкає...


* * *

Наїхало дощів

до травня в зелен-гості,

з далеких ген-країв,

з чужої стороності,

Такі вже зелен-ніжні,

такі зеленомлості,

такі зеленомудрі,

такі зелено прості!

Михайло Дяченко
1 травня 1887 р. – у м. Катеринославі в приміщенні офіцерського зібрання була відкрита виставка картин художників-передвижників: І.Крамського, В. Маковського, В.Полєнова, І. Репіна, І.Шишкіна, М.Ярошенка та інших.

Товариство передвижників вже існувало 15 років. За цей час пересувні виставки неодноразово побували в Петербурзі, Москві, університетських містах. Напередодні святкування 100-літнього ювілею Катеринослава вона прибула й сюди.

Картини розмістили в приміщенні офіцерського зібрання на розі вулиці Садової (Сєрова) та Катерининського (К.Маркса) проспекту (пізніше тут був ресторан "Ювілейний", тепер будинок переплановується). Плата за вхід становила 30 копійок. Про відкриття та роботу виставки регулярно повідомляли місцеві газети. (120 років події).
Література:

Днепропетровску 200 лет 1776-1976: Сб. документов и материалов.– К.: Наук. думка, 1976.– С. 53.


1 травня 1942 р. – у селищі Кірова на Дніпропетровщині народився Валентин Опанасович Гура, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі монументально-декоративного мистецтва (65 років від дня народження).
Література:

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 238.


1 травня 1967 р. – на Придніпровській залізниці створено два фірмові поїзди “Дніпро”: “Дніпропетровськ – Київ” та “Дніпропетровськ – Львів” (40 років події).
Література:

Днепропетровску 200 лет 1776-1976: Сборник документов и материалов.– К.: Наук. думка, 1976.– С. 380.


2 травня 1897 р. – у м. Катеринославі народився Віктор Якович Станицин (справжнє прізвище – Гезе), російський актор і режисер, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР. Помер 23 грудня 1976 року (110 років від дня народження).
Література:

УРЕС.– Т. 3.– Вид. 2-е.– К.: УРЕ, 1987.– С. 298.




6 травня 1902 р. – у м. Катеринославі в приміщенні комерційного училища відкрито музей ім. О.М.Поля. Пізніше – Дніпропетровський історичний музей ім. Д. І.Яворницького. (105 років події).
Ще у лютому 1849 року за сприяння губернатора Андрія Фабра було створено Громадський Катеринославський музеум, розташований у будинку дворянських зборів, тобто в Потьомкінському палаці. У 1888 році відомий катеринославський діяч Олександр Поль відкрив у власному будинку приватний археологічно-історичний музей, колекція якого складала понад 4700 музейних предметів. Вже після його смерті культурною та науковою громадськістю міста неодноразово піднімалось питання про створення постійного природничо-історичного та археологічного музею. 7 грудня 1901 року губернські земські збори постановили увічнити ім’я Поля заснуванням музею.

Відкриття музею відбулось у приміщенні комерційного училища, де нині розташована Обласна рада. Його основою стали колекції музею старожитностей губернатора А.Я.Фабра та О.Поля. Складався музей з трьох відділів: археологічного, нумізматичного та природного. Кошти на його утримання відпускала міська управа. Директором новоствореного культурного закладу запрошено було відомого історика козаччини Дмитра Яворницького.


Література:

Матвієвський П. 25-річчя Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею // Збірник / За ред. Д.І.Яворницького.– Т. 1.– Дніпропетровське, 1929.– С. 5-43.

Хронологія історії Дніпропетровського державного історичного музею ім. Яворницького // Регіональне і загальне в історії: Тези міжнар. наук. конф., присвяч. 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького (листоп. 1995).– Дніпропетровськ: Пороги, 1995.– С. 309-313.
7 травня 1967 р. – у м. Дніпропетровську відкрито пам’ятник – бюст Ігорю Клюєву, розстріляному фашистами в жовтні 1942 року. Цього ж дня на проспекті Свободи відкрито пам’ятник учасникам Кайдацького підпілля: В.Протасову, В.Коваленку, Г.Матросовій та В.Новікову (40 років події).
Ігор Клюєв після закінчення семирічки вчився у школі фабрично-заводського навчання, працював електриком на заводі ім. Петровського, 1939 року він став студентом Медичного інституту. З перших днів окупації будинок Клюєвих по вулиці Сметаніна (нині – Ахтирська) перетворився на конспіративну квартиру дніпропетровського підпілля, де друкувались листівки. Сам Ігор увійшов до однієї з бойових груп, разом з товаришами розповсюджував серед населення зведення радянського Інформбюро, здійснював диверсії. 17 жовтня 1942 року гестапо заарештувало молодого підпільника. Після допитів та тортур Ігоря Клюєва розстріляли. Разом з ним загинули і його товариші: Володя і Дуся Кулакови, Борис Сондак, Яків Самарський, Махмуд Калинкін та інші.

У південно-західній частині Дніпропетровська, на перехресті вулиць Київської та Лісної закладено затишний сквер ім. Ігоря Клюєва. Тут же встановлено й пам’ятник, виконаний скульптором В.І.Музикою.

Цього ж дня на проспекті Свободи, біля школи № 54, відкрито пам’ятник учасникам Кайдацького підпілля: В.Протасову, В.Коваленку, Г.Матросовій та В.Новікову.

Молодіжне підпілля в районі Нових Кайдаків, очолюване А.Г.Тимошенко діяло з грудня 1941 по вересень 1943 року. Підпільники, звільняли військовополонених, проводили диверсії. Аж до самого визволення міста вони виготовляли та розповсюджували антифашистські листівки, підписані абревіатурою ОДН – Організація друзів народу.


Література:

Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– С.86-87.


12 травня 1912 р. – Катеринославське Вище гірниче училище реорганізовано в гірничий інститут. Нині – Національна гірнича академія України (90 років від дня реорганізації).
Література:

Днепропетровский горный институт: Исторический очерк: В 2 кн. / Днепропетр. горн. ин-т; Сост. А.А.Ренгевич, И.П.Гаркуша, Н.Я.Биличенко и др.; Под ред.А.А.Ренгевича, М.П.Теселько.– М.: Недра, 1990.– Кн.1: История и развитие (1899-1989).– С.16-20.


15 травня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народився Євген Григорович Бєліков, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (60 років від дня народження).
Література:

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 154.


15 травня 1952 р. – у м. Кривому Розі народився Олександр Олександрович Ткаченко, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки. Персональна виставка – 1989 р., м. Дніпропетровськ, групова – 1987 р., м. Київ (55 років від дня народження).
Література:

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С.240.


18 травня 1957 р. – народився Мельник Михайло Васильович, засновник монотеатру “Крик” у Дніпропетровську, перший лауреат премії імені Леся Курбаса (1995 р.), Заслужений артист України, Народний артист України (50 років від дня народження).
Мельник, який бореться з вітром

На початку 1995 року в Україні була заснована театральна премія імені Леся Курбаса. Першим її лауреатом став наш краянин, засновник театру одного актора "Крик" у Дніпропетровську Михайло Мельник. Він також лауреат цілої низки премій: "Земля людей" 1991 року, імені Антона Хорошуна 1993 року, лауреат премії "Січеславна" 1991, 1993 та 1996 років. У 1994 році Михайлові Мельнику присуджено звання Заслуженого артиста України, 2005 року – Народного артиста України. Крім того, він нагороджений орденом Української Православної Церкви Святого Рівноапостольного Великого князя Володимира III ступеню. Його ім'я давно вже відоме не тільки в Україні, а й у Росії, Польщі. Гостей міста спеціально ведуть "на Мельника".

Народився Михайло Васильович Мельник 18 травня 1957 року в селі Комуна на Сумщині. Його батько повернувся з війни без обох рук, ока, слуху, але з великою жагою до життя. Він створив понад 2 тисячі картин, пронизаних світлом, робив скрипки і грав на них. Свою жагу творити, свій життєвий максималізм, відчайдушність, безкомпромісність передав у спадок синові Михайлу. Його син, улюбленець публіки, загальновизнаний талант, власник цілої низки нагород, в колі друзів признається, що завжди намагався брати приклад з батька, до якого ще так і не „дотягся”.

Спектаклі Михайла Мельника – "Кара", "Лоліта", "Парфумер", „Ворота до раю”, „Україншька охота”, „Молліс”, „Гріх” – складні, вимагають напруженої роботи розуму і серця не тільки від актора, а й від глядачів. Камерність залу, відсутність традиційного театрально-помпезного інтер'єру, наближеність глядача до сцени, манера гри актора – все це створює особливу атмосферу, при якій глядач перестає бути тільки спостерігачем, а стає співавтором і учасником спектаклю.

Коли я формую свій репертуар, – говорить Михайло Мельник, – то єдиним важливим критерієм для мене є актуальність твору. Я зупиняюсь на тому, що попадає мені в серце, мозок, що не дає мені спокійно жити, а значить, ця проблема буде близька і зрозуміла глядачам, бо я живу тим же життям, що і всі українці, всі люди на Землі. З цієї причини я виступаю в Дніпропетровську, а люди в залі плачуть, я їду до Києва – ті ж самі сльози на очах. Я думаю, що на Землі є лише Адам та Єва, що діляться на мільйони Адамів та Єв. В кожній людині закладено і від Господа, і від диявола, і кожна людина витягує з себе те чи інше. Я змушений в силу своєї професії демонструвати і найвищі достоїнства людини, і її найнижчі тваринні інстинкти. Тобто я розтягуюсь подібно гумі. Думаю, це навіть не гра. Це дещо інше.

Театр одного актора "Крик", заснований у 1989 році, дуже швидко став помітним яскравим явищем в культурному житті Дніпропетровська, а згодом і всієї України. Він не раз бував і за межами міста, Михайло Мельник ставить спектаклі в Києві, Львові й завжди збирає численну публіку, серед якої ніколи не буває байдужих. „Мельник повинен молоти – і повинно бути борошно” – вважає він. А ще нагадує, що млин мусить стояти на високому пагорбі, який омивають шалені вітри, і з якими треба постійно боротися.


Література:

Театри Дніпропетровщини: Енциклопедія / Під заг. ред. Т. Шпаковської.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2003.– С. 335-352.

Ваш КРИК: до 15-річя Дніпропетровського українського театру одного актора „Крик”.– Дніпропетровськ, 2005.– 120 с.
19-24 травня 1917 р. – у м. Катеринославі проведено перепис населення. Зареєстровано 216.810 жителів (90 – років події).
Література:

Трало И., Бриккер Б. Переписи в Екатеринославе // Днепр вечерний.– 1979.– 17 янв.


20 травня 1787 р. – у слободі Половиці відбулось урочисте закладення Преображенського собору за проектом французького академіка архітектури Клода Геруа. До 1976 року ця дата вважалась днем заснування м. Катеринослава (Дніпропетровська) (220 років події).
Література:

Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава.– Днепропетровск: Промінь, 1989.– С. 72 – 77.


21 травня 1887 р. – у м. Катеринославі відбулося урочисте святкування 100-літнього ювілею міста. (120 років події ).
Вже з шостої години ранку в храмах почалися урочисті служби, потім хресні ходи, що закінчились на Соборній площі (нині – Жовтневій). Довкола Преображенського собору та пам’ятника цариці Катерині II зібрався десятитисячний натовп, в якому можна було бачити представників різних станів та національностей. Тут було проведено молебень. Після його закінчення в палаці Потьомкіна відбулось урочисте засідання міської думи.

У програмі святкування проводилось народне гуляння на ярмарковій площі з повним набором розваг: змаганнями у біганні наввипередки, переламуванні підкови, підняттям 25 пудової гирі тощо, за це видавалися призи – срібний годинник, тканини. При настанні темряви в Потьомкінському саду на острові влаштовано феєрверк.

Будинки заможних городян були прикрашені прапорами та ілюміновані. Усі дійства були зняті на плівку відомим катеринославським фотографом Миткіним. Протягом двох місяців – у квітні й травні – виходила газета „Екатеринославский юбилейный листок”.
Література:

Екатеринославский юбилейный листок.1787 – 9 мая – 1887. Апрель и май.– Екатеринослав, 1887.– № 15.


21 травня 1952 р. – у с. Петриківка Царичанського району на Дніпропетровщині народилася письменниця Леся Степовичка (Олександра Несторівна Булах) (55 років від дня народження).
* * *

Цікавий місяць на колінах низько

припав до шибки, де кричить дитя.

Так у травневу нічку петриківську

зажевріло моє земне буття.
Дідівська хато, ти – моя колиско,

любови неповторний дивосвіт!

Мале дівча на берегах орільських

тут душу обпалило від краси.


Притулку незрадливий, туго-пісне,

що у душі бриніла крізь літа!

Твої слова-перлини, мов намисто,

що оберегом шию огорта.


Дідівська мово, ти лежала в скрині,

мов кожушок, на дні мого життя!

А я жила, немов не в Україні,

а нині повертаюсь з небуття.


Моїм народом в тризуб закодована,

ви – триєдина сила, духу вись:

Пречиста Хато, Пісне й рідна Мово!

Хто має вас, той вже не загубивсь.


Леся Степовичка народилася в оповитій легендами Петриківці, на березі мальовничої Орелі. Після школи працювала робітницею на заводі, швачкою-мотористкою на фабриці. Закінчила романо-германське відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету та аспірантуру. Підготувала кандидатську дисертацiю з германiстики. Тривалий час викладала на кафедрі германської філології університету та кафедрі іноземних мов Металургійного інституту. Закінчила спеціальні курси конференц-перекладачів, працювала у ФРН, Австрії, Люксембурзі, Бельгії.

Творить у жанрах поезії, прози, публіцистики, перекладу. 2000 року прийнята до НСПУ, а з грудня 2002 року була обрана головою Правління ДОО НСУ У 2005 році переобрана на цю посаду вдруге. Вона – член Ради та член Президії НСПУ.

Леся Степовичка - дипломант літературного конкурсу ім. О.Гончара журналу „Бористен” 1997 р. (номінація „Публіцистика”) та 2001 року (номінація „Художній переклад”), одержала літературні премії ім. І.Сокульського та В.Підмогильного. Нагороджена Почесною відзнакою Міністра культури та мистецтв України „За досягнення в розвитку культури і мистецтв” (2003).
Література:

Степовичка Л.Н. Галатея.– Дніпропетровськ: Січ, 1998.– 102 с.

Степовичка Л. Н. П’ємонт – недалеко: Поезії та статті.– Дніпропетровськ: Січ, 1998.– 93 с.

Степовичка Л.Н. Rаra avis (“біла ворона”): Роман-есе. Дніпропетровськ: Пороги.– 2000.– 406 с.: іл.

Степовичка Л.Н. Стоим на звёздном сквозняке: Стихи разных лет.– Дніпропетровськ: Пороги, 2002.– 54с.

Степовичка Л.Н. Медитації пташиного крила. Поезії.– Дніпропетровськ: Моноліт, 2003.– 96 с.

Степовичка Л.Н. Горобчику щастя: Вірш // Луни серця. Українська любовна лірика XX-го століття: Антологія.– Хмельницький: ТОВ НВП “Евріка”, 2004.– С. 87.

Крылов А. Кот Василий – Kater Basilio: Стихотворения для детей дошк. возраста. / Пер. нім. мовою Л. Степовички.– Дніпропетровськ: Січ, 2001.– 58с.

* * *

Селіванов В. Трикнижжя.– Дніпропетровськ: Ліра-М, 2001.– С. 43.



Корж В. “Кошари Авгія перемивати...“ Леся Степовичка. Спроба літературного портрета // Особливості літературного процесу Придніпров'я (друга половина ХХ століття).– Дніпропетровськ: ДНУ, 2002.– С. 65.

Корж В. Іншомовне авторське самовираження (на матеріалі збірки Лесі Степовички “Стоим на звёздном сквозняке”) // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту): Зб. наук. праць. Вип. 3.– Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2003.– С. 82-88.

Ніколенко В. Холостякування і шлюби.– Дніпропетровськ: Пороги, 2003.– С. 97.

[Про Л.Степовичку] // Селіванов В. Голосарій.– К.: Україн. пропілеї, 2004.– С. 155-292.

Корж В. Кошари Авгія перемивати... Леся Степовичка – спроба літературного портрету // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 390-397.
22 травня 1887 р. – у м. Катеринославі став до ладу Олександрівський південно-російський завод Брянського металургійного товариства. Нині – ВАТ „Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського” (120 років події).
Література:

Лицом к огню: Краткий очерк истории Днепропетровского ордена Ленина металлургического завода имени Г.И.Петровского.– Днепропетровск: Промінь, 1972.– 304 с.

ВАТ „Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського” // Катеринослав-Днгіпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста. Вид.2-ге.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С, 48-49.
22 травня 1907 р. – у м. Кам’янському (Дніпродзержинськ) народився Микола Митрофанович Зайцев, художник (100 років від дня народження).
Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 86.


22 травня 1922 р. – у с. Софіївці народився Семен Семенович Андрійченко, художник, скульптор (85 років від дня народження).
Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 11.


22 травня 1937 р. – у с. Миколаївці Новомосковського району народився Федір Максимович Клименко, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки. Персональні виставки – 1981, 1987 рр. – м. Дніпропетровськ, 1987 р. – м. Київ (70 років від дня народження).
Література:

Федор Максимович Клименко, график: Песни земли моей: Персональная выставка призведений: Каталог.– Днепропетровск, 1981.

* * *

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 48-51.


23 травня 1927 р. – народився Яків Петрович Калашник, художник, член Спілки художників СРСР. Працював у галузі станкового живопису. Помер 5 вересня 1967 року (80 років від дня народження).
Література:

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 46-47.


23 травня 1957 р. – селище Жовта Ріка перейменовано в м. Жовті Води і віднесено до категорії міст обласного підпорядкування (50 років події).
Місто легенд і буднів

Жовті Води – невелике місто на Дніпропетровщині, розташоване на річці Жовтій у 130 км. на захід від обласного центру. Його територія – 33,25 км2, на якій проживає 56,5 тис. мешканців. Місто ще не в такі далекі часи було оповите таємницями і легендами, яким сприяли як історичні події, так і виробництво стратегічної продукції.

В історичних джерелах це місце відоме як урочище Жовті Води, розташоване в долині річки Жовтої з її притоками. Назву річка й долина отримали від запорізьких козаків за жовтий колір річкової води, яка місцями обмивала виходи залізної руди. Довгий час активно популяризувалась легенда, а серед жителів міста вона побутує й досі, що тут у 1648 році відбулась знаменита Жовтоводська битва часів Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Вкоренилась навіть усталена фраза „битва під Жовтими Водами”, тобто під містом, якого в ті часи ще не існувало. Але відомий дослідник нашого краю та військової справи козаків історик І.С.Стороженко на основі багаторічних вивчень архівних матеріалів та пошуків на місцевості локалізував місце битви в районі Княжих Байраків побіля села Жовтоолександрівка. Влітку 1998 року тут було встановлено пам’ятник спільній боротьбі козацьких і татарських військ проти польських загарбників.

У 1895 році в урочищі було знайдено залізорудне родовище і почалась його розробка. Тоді ж поблизу залізорудного кар'єру почалось і будівництво селища Жовта Ріка.

У першій половині XX століття тут було відкрито багате уранове родовище. В 1951 році постановою уряду створено Східний гірничо-збагачувальний комбінат, який на той час став найбільшим у Європі виробником природного урану. На його базі селище почало стрімко зростати, а півстоліття тому, 23 травня 1957 року, його перейменовано в місто Жовті Води і віднесено до категорії міст обласного підпорядкування. Оскільки уран – сировина стратегічна, нове місто отримало ще й статус закритого, тобто туди не допускались іноземці, а свої громадяни не могли телефонувати туди через автоматичний телефонний зв’язок. Були й інші обмеження. Зате місто та його жителі мали численні пільги, гарне постачання продуктами й товарами широкого вжитку, жити і працювати в ньому було престижно.

Окрім уранового виробництва, у Жовтих Водах почали розвиватися й інші галузі. Сьогодні промислову основу міста також складають ВАТ "Південний радіозавод", що входить до складу ДАХК "Дніпропетровський машинобудівний завод", яка є єдиним виробником цифрових електронних автоматичних телефонних станцій системи С-32, ВАТ "Завод електронної апаратури "Електрон-Газ" (виробляє спеціальну продукцію, газову апаратуру та інші товари народного споживання), ВАТ "Фабрика штучного хутра" (є лідером виробництва штучного хутра в Україні, річний обсяг випуску якого складає до 4 млн. м2).

У Жовтих Водах працює Український науково-дослідний та проектно-пошуковий інститут промислової технології. Він є генеральним проектувальником і координатором проектного супроводження об'єктів ядерно-паливного циклу, науково-дослідної та конструкторської організації у галузі проблем поводження з радіоактивними відходами атомної енергетики. Проте в останні півтора десятиліття у зв’язку зі змінами в державному, політичному та соціальному устрої в ядерній галузі виникла низка проблем, яка ускладнила життя міста і його жителів.

У місті розвивається малий бізнес, зорієнтований, у першу чергу, на діяльність у сфері торгівлі та громадського харчування, тут працюють понад 300 малих підприємств.

Не припиняється наукова, освітня, культурна діяльність. У Жовтих Водах існує вищий навчальний заклад – інститут підприємництва "Стратегія", Жовтоводський промисловий технікум від ДНУ, педагогічне училище-філіал Криворізького педуніверситету, вище ПТУ, гімназія ім. Лесі Українки, ліцей, 12 середніх шкіл. Є Палац культури, дитяча музична школа, 32 бібліотеки, міський музей ім. Ю.Пригожина, кінотеатри, будинок дітей та юнацтва, клуб "Родина", стадіон, 2 басейни, дитяча спортивна школа, спортивні майданчики.

Місто прикрашає величний пам'ятник – скульптурна композиція з трьох вершників, що увічнююють пам'ять Богдана Хмельницького та його соратників.


Література:

Желтым Водам – 100: Исторический очерк.– Дніпропетровськ: Січ, 1995.– 118 с.

* * *

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К., УРЕ, 1969. С.– 281.


26 травня 1957 р. – у селі Чистюнька Топчихінського району Алтайського краю народилася письменниця Надія Павлівна Тубальцева.

Вона закінчила Одеський гідрометеорологічний інститут, працювала гідрометеорологом в аеропорту Єревана. Згодом оселилась у Дніпропетровську, була секретарем обласної філармонії, активно займалась журналістикою, кілька років віддала обласній педагогічній газеті „Джерело”. Нині – директор Новомосковського краєзнавчого музею.

Надія Павлівна – знаний на Придніпров’ї поет і прозаїк, її твори привертають увагу цікавими інтригуючими сюжетами, оригінальні за мовою і стилем. 1995 року вона стала членом Національної спілки письменників України. Вона – лауреат премії журналу „Кур’єр Кривбасу” за 2000 рік. (50 років від дня народження).
Література:

Тубальцева Н. Дикое поле: Стихотворение, поэма.– Днепропетровськ: Промінь, 1989.– 54 с.

Тубальцева Н. З нами Бог: Роман // Монастирський острів.– 1994.– № 1.– С. 8-54; № 2.– С. 11-35; № 3.– С. 3-23; № 4.– С. 3-38.

Тубальцева Н. Ты прекрасна!..: Стихи, поэма-венок.– Днепропетровск: Січ, 1992.– 78 с.

Тубальцева Н. Желя і Карна: Романи.– Дніпропетровськ: "Gaudeamus", 2000.– 250 с.

* * *


Тубальцева Н. Матара-Матале: [Роман] // Кур’єр Кривбасу.– 1998.– № 97-98.– С. 12-37.; № 99-100.– С. 33-65.

Тубальцева Н. Поганин. Поганинка…: [Уривок з роману “Желя”] // Кур’єр Кривбасу.– 1999.– № 119-121.– С. 131-133.

Тубальцева Н. Заочне спокушання // Світовид.– 1999.– № 4.– С. 76-78.

Тубальцева Н. Визига по-тьмутороканськи // Кур’єр Кривбасу.– 2000.– № 130.– С. 12-47; № 131.– С. 11-46.

Тубальцева Н. Ромео і Джульєтта Самарського повіту: Комедія на одну дію // Січеслав.– 2004.– № 2.– С. 148-155.

* * *


Хвостова О. Соляні брили на березі Дніпра // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 361-362.

* * *


Надія Тубальцева // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г. Давидюк, Л.Г. Кореневич, В.П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С. 305.
* * *

На тишу літа яблуко упало

І стало тихо, як було,

Над цілим світом і селом,

Немовби в чайки під крилом.

Так тихо яблуко упало.

А ще тихіше сняться сни,

І зорі світять цілонічні,

І осипається з весни

Цвіт яблуневий в світ, у вічність.

А потім враз на тишу літ

Упало яблуко, та вже

Не до землі був той політ,

А до зірок. Бува таке ж?



Григорій Маловик

ЧЕРВЕНЬ
* * *

Вогнем червнева днина пролетіла –

Тепло струмить з прив’ялих чебреців,

Води світіння і світіння тіла –

Розлога гра вечірніх промінців.

Усе таким здається ілюзорним,

Як вітер, що над хвилями промчав.

Колись цю мить в уяві ми розгорнем,

Щоб молодість не гаснула в очах,

Щоб все змогли ми знову повторити

На іншім рівні думки і чуття.

Кажи, кажи про цикли, біоритми...

Ввійти не можна двічі... О, життя!

Сергій Бурлаков
3 червня 1917 р. – рішенням Тимчасового уряду с. Кам’янському надано статус міста (90 років від дня події).
Література:

Циганок Н.О. Дніпродзержинську – 250. Історико-краєзнавчий довідник.– Дніпропетровськ: Пороги, 2000.– С. 21.


4 червня 1877 р. – народився Михайло Микитович Панін, художник, заслужений діяч мистецтв України. (130 років від дня народження).
Панін Михайло Микитович народився в Росії, в селі Протасово Калузької губернії. Вчився в Петербурзькій академії мистецтв по класу професора В.Є.Савинського, закінчив навчання 1911 року. Тоді ж за картину “Таємний виїзд Івана Грозного перед опричиною” одержав звання художника, сама ж картина, на жаль, загинула під час війни. У 1916 році на весняній Академічній виставці експонував роботи: “Портрет дружини”, “Світанок”, “Після дощу”, “Курган”.

З 1925 року художник жив у Дніпропетровську, викладав у художньому училищі та в аматорських студіях. В 1947р. брав участь у 10-й виставці робіт художників Дніпропетровщини, на якій представив “Портрет І.Ю.Рєпіна” і “Портрет П.П.Чистякова”. На обласній художній виставці 1954 року виставив “Автопортрет”та “Жіночий портрет”.

У 1951 році одержав звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР.

Помер художник у Дніпропетровську 20 грудня 1963 року.


Література:

Голуб І. Панін Михайло Микититович // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 103.

* * *

Панін Михайло Микитович // Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ, 1958.– С. 22-23.



Панін М.М. // Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К.: УРЕ, 1969.– С. 41.

Панін Михайло Микитович // УРЕ.– Т. X.– С. 496.

Панін Михайло Микитович // УРЕС: В 3-х т.– 2-е вид.– К.: Голов. ред. УРЕ.– 1987.– Т. 2.– С. 618.

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 86.


6 червня 1922 р. – у с. Жданівці Магдалинівського району народився Гаврило Никифорович Прокопенко, поет. (85 років від дня народження).
Істина

О, як мене до тебе не пускали!

Виштрикували очі крадькома,

І ланцюги нейлонові сукали,

І запевняли, що тебе нема.

Крізь душу хворобливо несвідому

Стьобали хитрий і кривавий шов,

Щоб я ніколи не вертав додому

І все забув... А я до тебе йшов!

Навпомацки. Щодня. По міліметру.

Без галасу. Без імпозантних поз.

Долаючи інертну темінь нетрів,

До тебе добирався. Дерся. Повз.

І досі йду. Вже бачу красний досвіт.

Топчу під ноги мертву хіть повій.

Бо маю втіху в давнім парадоксі:

Ти – не моя, та я – навіки твій!
Гаврило Никифорович виріс у сім’ї сільських трударів, колгоспників, пережив голод 1933 року. 1941 року відмінно закінчив у Жданівці середню школу, пішов до Севастопольського військово-морського артилерійського училища, воював, був поранений. Після одужання знову навчався у військовому училищі, а по закінченні війни вже як офіцер одержав призначення на Чукотку.

Далі були довгі мандрівки по гарнізонах Севастополя, Курил, Камчатки, Кавказу, які з ним розділила вірна дружина Ірина Миколаївна і діти. 1960 року Гаврило Прокопенко вийшов у відставку й оселився з сім’єю у Дніпропетровську. Тут він закінчив Державний університет, викладав у школах українську мову та літературу. Збирав матеріали про голод 1933 року.

З дитинства любив малювати, віршував. Уперше його вірші були опубліковані в 1944 році в газеті Тихоокеанського флоту „Боевая вахта” у перекладі російською. 1965 року Гаврило Прокопенко підтримав Івана Сокульського, звернувся з листом до Олеся Гончара, в якому вболівав за долю української мови, писав про занепад її викладання, асиміляцію українців. За це його уперше попередили в КДБ, а згодом, після того, як поет виступив на захист роману О.Гончара „Собор”, його припинили друкувати. Протягом 1970-1980-х років не вийшло жодної книги Г.Прокопенка.

Тоді ж він почав займатися поетичним перекладом, захопився творчістю Дмитра Кедріна. Проте й переклади не друкували, рукописи повертали з видавництв за „неблагонадійність”.

У 1988 році Гаврило Прокопенко вийшов з лав Комуністичної партії, а з наступного року почав друкуватися в „Народній Книзі – Меморіал 33-й рік”. У 90-х роках його щедро друкують журнали „”Бористен” , „Кур’єр Кроивбасу”, газета „Вільна думка” та інші. У 1997 році Гаврило Прокопенко став членом Спілки письменників, а наступного – коштом автора вийшла його перша збірка поезій „Лампа на підвіконні”. Згодом вийшло ще декілька книг віршів та прози.

Помер Гаврило Никифорович Прокопенко у 2004 році, не доживши до видання своєї книги перекладів Д.Кедріна. Вона побачила світ лише наступного року.

Поет, якого довго не друкували за життя, живе після смерті. У своїх дітях і внуках, спогадах близьких, у книгах.

Україні
Дні мук і ночі гіркоти

Покриє попіл своєчасно,

Перейде все – і тільки Ти

Пребудеш вічно і незгасно.

Красо моїх чаклунських снів,

Майниво-мрійна, осіянна.

Я весь Тобою продзвенів,

Як гусла генієм Бояна.

Тобою сповнений ущерть,

Лечу в іскристій круговерті,

Готовий на життя і смерть

Заради нашого безсмертя.


Література:

Прокопенко Г. Сонячний вітер: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1979.– 62 с, : іл.

Прокопенко Г. Лампа на підвіконні.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1998.– 71 с.

Прокопенко Г. Джерельні води: Оповідання.– Дніпропетровськ Поліграфіст, 2002.

Прокопенко Г. Кресало: Поезії.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002.– 44 с.

Антологія поезії Придніпров’я / Під загальн. ред.В.Коржа // Упоряд. В.Савченко.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 22-23, 256-263.

* * *

Кедрін Д. Вибране: Літ.-худож. видання / Пер з рос. Г.Прокопенка.– Дніпропетровськ: Cіч, 2005.–147 с.



* * *

Прокопенко І. Поезія, настояна на зорях // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 180-185.

* * *

Савченко В. Бог не під силу хреста не дає: Поетичне Придніпров’я; Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– 64 с.


7 червня 1917 р. – у м. Катеринославі народився Володимир Ілліч Масик, український графік і живописець. 1850 року він закінчив Київський художній інститут, де вчився у майстрів пензля М.Шаронова і К.Трохименка. Працював у жанрі живопису та графіки, зокрема книжкової ілюстрації. Найвідоміші твори художника: „Новий будинок у Косові” (1960 р.), „Цього не можна забути” (1967-1975 рр.), „Перший сніг” (1993 р.), серії за мотивами поезій Тараса Шевченка (1961-1963 рр.), численні ілюстрації до книжок, екслібриси. 1977 року В.І.Масик одержав звання заслуженого художника України. Про творчість митця яскраве уявлення дає альбом „Володимир Масик”, що вийшов 1990 року. Помер Володимир Ілліч Масик 12 вересня 1996 року у Києві. (90 років від дня народження).
Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 145.


9 червня 1927 р. – у м. Дніпропетровську народився Григорій Дмитрович Пришедько, український художник (80 років від дня народження).
Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ, 1973.– С. 187.


10 червня 1927 р. – в с. Томаківці на Дніпропетровщині народився Дмитро Никифорович Красняк, скульптор, член Спілки художників України. Нині проживає у Житомирі. Відомий у галузі станкової, монументальної та декоративної скульптури (80 років від дня народження).
Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ, 1973.– С. 119.


14 червня 1787 р. – на Півдні України для захисту від турецької агресії створено Катеринославське козацьке військо (220 років від дня заснування).
Література:

Мицик Ю.А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини ХV-XVIII ст.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1997.– С. 117.


20 червня 1882 р. – у м. Катеринославі вийшов перший номер газети “Екатеринославский листок”. Припинила існування у березні 1885 року. Редактор А.Бєляєв. (125 років події).
Література:

Газети і журнали Катеринославщини (1838-1916): Наук.-допоміжн. бібліогр. покажчик.– Дніпропетровськ, 1993.– С. 18.


22 червня 1927 р. – в с. Гупалівці Дніпропетровської області народилась Марія Тимофіївна Литовченко, художник декоративного мистецтва, майстер гобелена (80 років від дня народження).
Література:

Словник художників України.– К.: УРЕ , 1973.– С. 134.

Петриківка = Petrykivka: Альбом репродукцій.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– 216 с. (Пізнавай і шануй свій край).
Петриківський розпис (З фондів Дніпропетровських художнього та історичного музеїв): Комплект листівок.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– 16 арк. кольор. іл.
25 червня 1942 р. – народився Володимир Макарович Падун, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (65 років від дня народження).
Література:

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 239.

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 228-231.
27 червня 1897 р. – у м. Катеринославі пущений електричний трамвай (110 років події).
27 червня 1897 року, в суботу, у місті Катеринославі відбулось урочисте відкриття першого трамвайного маршруту. Бельгійське акціонерне товариство електричного трамваю проклало трамвайні лінії тут навіть раніше, ніж у Петербурзі і Москві. Катеринослав став третім містом в Російській імперії (після Києва і Нижнього Новгорода), де було відкрито рух електричного трамваю.

Депо містилось поблизу Озерного базару, де тепер знаходиться трамвайне депо № 1. Протяжність першого маршруту "Вокзал-Соборна площа" становила 6,2 кілометра. По ньому курсувало 9 відкритих вагончиків по 36 місць кожний. Проїзд коштував п'ять копійок. Скоро з'явились ще два маршрути: "Провіантська-Базарна" та "Проспект-Йорданська", загальна протяжність колій вже становила 10 кілометрів.


Література:

Машуков В. Воспоминания о городе Екатеринославе (1887-1910 гг.).–Екатеринослав, 1910.– С. 52-53.

Путеводитель и каталог. Южнорусская областная выставка в Екатеринославе 1910г. с 1-го июля по 25-е сентября / Сост. А.Авчинников.–Екатеринослав, 1910.– 140с.

Трамвайные маршруты – С. 8-13.


Червень 1977 р. – у м. Кривому Розі засновано театр ляльок (30 років події).
Література:

Новик Л.И., Кан Д.И. Кривой Рог: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1986.– С. 141-142.


Л И П Е Н Ь
Радісність

Дощ іде.


На липах крапель схлипи,

на грядках буяють картоплі.

Варить любо мед у квітках липень,

миє вишні в синьому теплі.

Дощ іде...

Який веселий гомін

долина з наспражених полів!

Ні, не буде на ланах оголин

вчасно жданий дощичок полив.

Від пшениць – лиш стерні та солома,

а тепер: чубатій – качани!

Ой, натерла спека й наколола –

добре диво, дощику, чини!

Дощ іде...

Земля зеленим гомоном

налива коріння та балки.

Бригадир, до пояса оголений,

п’є з долоні щасно крапельки.

Дощ іде!

В очах – шалені бісики,

в небо – бригадирова рука:

Дощ іде!


Краплини – добрі вісники,

що наснага степу не зника.



Михайло Чхан
3 липня 1957 р. – завершено будівництво газопроводу Шебелинка – Дніпропетровськ. 19 липня цього ж року подано природний газ на Придніпровську ДРЕС (50 років події).
Література:

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К., УРЕ, 1969. С. 108.


4 липня 1897 р. – народився Андрій Андрійович Верменич, актор Дніпропетровського українського драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, народний артист УРСР, лауреат Державної премії. Помер 20 вересня 1979 року (110 років від дня народження).
Ім'я народного артиста України, лауреата Державної премії СРСР Андрія Верменича пов'язане з нашим краєм роками творчої праці на сцені Дніпропетровського українського музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка.

Народився Андрій Андрійович у селі Градизьк на Полтавщині в робочій сім’ї, хлопцеві з десяти років довелося наймитувати. У пошуках заробітку юнак потрапив до Криму, працював у портах. У Феодосії юного вантажника з чудовим голосом помітив керівник трупи артистів Аршанов і запросив до місцевого театру. Так 1916 року дев'ятнадцятирічний Андрій Верменич потрапив на театральні підмостки. Перша його роль – султан в опері Гулака-Артемовського „Запорожець за Дунаєм”. Співав він ще в декількох спектаклях. Згодом, повернувшись додому до Градизька, керував самодіяльним колективом.

Деякий час Андрій Верменич мандрував з українськими пересувними театрами, кілька років працював в Українському театрі музичної драми в Донбасі, куди його узяли як виняток завдяки чудовому голосу і акторським здібностям. Був же він на той час і неписьменний, і нотної грамоти не знав.

З 1934 року Андрій Верменич – актор Дніпропетровського музично-драматичного театру. 1936 року артист закінчив Московський заочний університет мистецтв, і тоді, і все подальше своє життя наполегливо підвищував свою спеціальну і загальну освіту.

1952 року Андрій Верменич одержав Державну премію СРСР, 1957 року – звання народного артиста України.

Серед кращих ролей артиста – Городничий ("Ревізор" М.Гоголя), Карась ("Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського), Крамарюк ("Житейське море" І.Карпенка-Карого), Платон Кречет, Макар Діброва (однойменні п'єси О.Корнійчука) та інші.

Андрій Верменич, крім таланту актора, мав неабиякий дар педагога. Багато часу, праці, знань, душі віддав він своїм учням. Серед них народний артист України С.Станкевич, заслужений артист України К.Карпенко.

У Дніпропетровському театрі імені Т.Шевченка зберігаються 130 томів з питань театрального мистецтва – книги, які артист подарував рідному театрові, своїм колегам і наступникам на добру пам'ять.


Література:

Верменич А.А. // Історія міст і сіл УРСР: Дніпропетровська область.– К.: УРЕ, 1969.– С. 41, 61, 111.

Верменич А.А. // УРЕ.– Т. II.– С. 314.

Верменич Андрій Андрійович // Митці України: Енцикл. довід. / Упоряд.: М.Г.Лабінський, B.C.Мурза. За ред. А.В.Кудрицького.– К.: УЕ, 1992.– С. 112.


7 липня 1877 р. – народився Олександр Леонтійович Красносельський, архітектор. (130 років від дня народження).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconНаукова бібліотека календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік
Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2010. – 54...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconІ пам’ятних дат Сумщини на 2014 рік
«Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на… рік» бібліотека видає з початку 60-х років ХХ століття
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconНіжинська вища школа викладачі І випускники календар знаменних І пам'ятних дат на 2009 рік шановний користувачу !
У 2007 році бібліотекою започатковано випуск щорічника “Ніжинська вища школа. Викладачі І випускники. Календар знаменних І пам'ятних...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconКалендар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік
Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2009. – 46...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconІ пам’ятних дат Сумщини на 2016 рік
Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2015 рік / Сумська обл універс наук б-ка; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2015. – 74...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconІ пам’ятних дат Сумщини на 2017 рік
Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2017 рік / Сумська обл універс наук б-ка; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2016. – 61...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconКалендар знаменних І пам'ятних дат по Чернігівському району на 2014 рік
Знаменні І пам’ятні дати по Чернігівському району на 2014 рік : календар / Центральна бібліотека цбс чернігівського району; уклад....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка