Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік



Сторінка7/12
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.62 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Олександр Петрович Чекмарьов


Народився Олександр Петрович 12 вересня 1902 р. у селі Велика Знам’янка, неподалік від Нікополя, в сім’ї селянина. Закінчив сільську двокласну школу та Мелітопольське реальне училище, здобував вищу освіту в Катеринославі. У 1921 р. вступив на хімічне відділення Катеринославського інституту народної освіти. Після зустрічі у 1922 році з провідними вченими-металургами П.Г.Рубіним і А.П.Виноградовим він перейшов на другий курс заводського відділення Катеринославського гірничого інституту. Ще студентом Олександр Петрович увійшов до складу Дніпропетровського відділення Російського металургійного товариства, яке об’єднувало передових інженерів того часу.

Після закінчення інституту в 1927 р. він пішов працювати на металургійний завод імені Петровського, брав безпосередню участь у підготовці технічних кадрів, виступав з лекціями та доповідями. Незабаром Олександра Петровича призначили заступником начальника рейко-балочного цеху.

У 1930 р. О.П.Чекмарьов перейшов на викладацьку роботу у щойно створеному металургійному інституті. У 1931 р. він прийняв від свого вчителя А.П.Виноградова кафедру обробки металів тисненням, яку очолював майже сорок років. Наукові дослідження О.П.Чекмарьова присвячені розробці основ прокатки металів, рейковому, трубо-, сорто- і листопрокатному виробництву. У 1934 році вийшла перша його наукова монографія “Рейки, їх служба, якість і виробництво”.

У 1941 р. в Ленінградському політехнічному інституті Чекмарьов блискуче захистив докторську дисертацію. У 1941 р. розроблений ним новий метод автоматичного регулювання налаштування валків прокатних станів був відзначений Державною премією СРСР. За докорінне вдосконалення виробництва листів з конструкційних марок сталі у 1949 році колективу інженерів і вчених, у тому числі й О.П.Чекмарьову, була присуджена Державна премія СРСР.

Вчений опублікував майже 30 монографій, понад 500 наукових статей, отримав 25 авторських свідоцтв. Його численні наукові праці сприяли подальшому розвитку теорії і практики прокатної справи. Великий внесок зробив О.П.Чекмарьов у теорію прокатки. Одночасно з широкою та різноманітною науково-дослідною роботою вчений проводив велику педагогічну діяльність. З 1931 по 1941 р. він працював деканом технологічного факультету Дніпропетровського металургійного інституту, майже 40 років був незмінним керівником створеної ним наукової школи, котра об’єднала значну кількість наукових працівників й інженерів. За 44 роки завідування кафедрою О.П.Чекмарьов підготував близько 4 тисяч інженерів-прокатників, 127 кандидатів і докторів технічних наук. З 1948 по 1970 р. Олександр Петрович також керував прокатним відділенням Інституту чорної металургії АН УРСР. Творчий зв’язок вченого з виробництвом не поривався до кінця життя.

У 1948 році О.П.Чекмарьов був обраний академіком АН УРСР, а у 1968 – академіком АН СРСР. За видатні заслуги у галузі обробки металів тисненням О.П.Чекмарьову у 1972 р. було присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці, він був нагороджений двома орденами Леніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденами Червоної Зірки, “Знак Пошани” та багатьма медалями.

Смерть О.П.Чекмарьова 11 березня 1975 року стала тяжкою втратою для української науки. Дніпропетровці зберігають пам’ять про видатного вченого. На могилі академіка Чекмарьова на Запорізькому кладовищі Дніпропетровська встановлено горельєф з чорного мармуру роботи скульптора Ю.П.Павлова, а на будинку Національної металургійної академії України (колишнього металургійного інституту) встановлена меморіальна дошка роботи скульптора Є.М.Курильова. Ім’я вченого зараз носить очолювана ним кафедра прокатного виробництва академії. Дніпропетровські альпіністи назвали ім’ям О.П.Чекмарьова одну з гірських вершин Паміру. У 1976 року невелика вулиця в самому центрі вузівського району міста стала називатися вулицею Академіка Чекмарьова.
Література:

Шаповал І. Академік і його школа // Стежками незвіданими. Розповідь про науковців Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ, 1966.– С.65-73.

Шаповал І. Академік О.П.Чекмарьов.– Дніпропетровськ: Промінь, 1971.– 73с.

Исаенко Н.Ф. Днепропетровский металлургический.– Киев: Вища школа, 1974.– 192с.



Об А.П.Чекмареве – С. 104-114.

Шаповал І.М. Олександр Чекмарьов.– К.: Молодь, 1981.– 280с.

Шаповал І. Крилатий розум // Шаповал І. Придніпровські джерела: Оповіді про вчених.– К., 1982.– С. 111-138.

Кавун М. Олександр Петрович Чекмарьов // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 119-122.

* * *

Чекмарьов Олександр Петрович // УРЕ. Т. XVI.– С.90.



Чекмарьов О.П. // Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К.: УРЕ, 1969.– 958с.

Про нього – С.41, 60, 94, 110.

Чекмарьов Олександр Петрович // УРЕС.– 1987.– Т. 3.– С.614.


17 вересня 1927 р. – народилась Вікторія Миколаївна Костенко, художниця, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки і живопису (80 років від дня народження).
Література:

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 102-103.

Художники Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– С. 66-67.
18 вересня 1892 р. – пущено в дію Криворізький чавуноплавильний завод (115 років від дня пуску).
Література:

Кан Д.И.Версты трудового пути: Очерк истории Криворожского завода горного машиностроения / Ред. колл. В.М.Байдак и др.– Днепропетровск: Січ, 1992.– С. 7.


18 вересня 1897 р. – народився Іван Федорович Розгíн, український вчений, популяризатор науки, публіцист. Помер 10 липня 1972 року у Детройті, США. (110 років від дня народження).
Забутий вчений

Розгíн Іван Федорович народився у селянській родині с. Куманів Подільської губ., тепер Городоцького району Хмельницької області.

Початкову освіту здобув у рідному селі. Двокласну школу закінчив у Сатанові, середню освіту здобував самотужки. Коли 1915 р. його покликали до війська, він, відбуваючи військову службу в Петербурзі, доповнював свою освіту на загальноосвітніх курсах Щукіна.

Повернувшись в Україну, влітку 1917 р. вступив до Юнацької школи в Києві, яка в січні 1918 р. ввійшла до складу Слобідського Коша. Подальші революційні події та переворот, здійснений П.Скоропадським, були причиною того, що І. Розгíн був демобілізований і повернувся на Поділля, де брав активну участь у культурно-освітньому та громадсько-політичному житті. За Директорії працював у повітовому комісаріаті Проскурівщини як „урядовець для особливих доручень”.

Після громадянської війни він виїхав до Києва і вступив до Київського інституту народного господарства, 1923 р. перейшов до Ветеринарно-зоотехнічного інституту, який закінчив 1928 р. Під кінець навчання працював препаратором-лаборантом і виконував обов'язки асистента при кафедрі патологічної анатомії у проф. П.Кучеренка. Тоді ж розпочалася його праця на науковій ниві (1927 р. виступив з двома доповідями на Першому всесоюзному з'їзді патологів).

Після закінчення інституту І.Розгíн був скерований у прикордонну смугу Туреччини та Ірану для боротьби з інфекційними захворюваннями серед тварин. Повернувшись в Україну, працював у Харкові у Всеукраїнському інституті експериментальної ветеринарії як старший асистент професора В.Репрева, після смерті якого в 1930 p. став керівником відділу.

Саме тоді переїхав в Україну академік О.Богомолець, з яким І. Розгíн познайомився на з'їзді патологів. З 1930 р. почалася їхня співпраця. У цей період І.Розгін написав свої найголовніші наукові праці.

Після процесу „СВУ” (1930) почалися посилені утиски владою всього українського. І.Розгін був змушений переїхати до Херсона, де викладав патологію у медичному інституті та біохімію – у педагогічному. Після ліквідації медичного інституту переїхав до Білої Церкви і викладав на ветеринарному факультеті сільськогосподарського інституту, доїжджав до Інституту Богомольця.

1934 р. було звільнено та заарештовано 15 співробітників сільськогосподарського інституту, серед них – І.Розгона. Розпочалося слідство. Зрештою, його звільнили, але тих, хто були під слідством, ніхто не наважувався взяти на роботу. Йому відмовили в праці навіть у Казахстані.

Через рік, у зв'язку з перенесенням столиці УРСР до Києва, Київський зоотехнічний інститут перевели до Дніпропетровська і перетворили в Дніпропетровський сільськогосподарський інститут. Оскільки багато професорів не переїхало з Києва до Дніпропетровська, І.Розгона прийняли як позаштатного викладача мікробіології та технології продуктів тваринництва за згодою секретаря обкому партії М.Хатаєвича. Через рік його відновлено в правах, а в Дніпропетровську обрано штатним професором. Аж до 1938 р. І. Розгíн їздив на виклади і до Білої Церкви, і до Дніпропетровська, поки його знову не звільнили за ту ж саму „провину” в Білій Церкві.

1936 р. Всесоюзна академія сільськогосподарських наук у Москві присудила йому без захисту ступінь кандидата біологічних наук, а Інститут експериментальної ветеринарії – звання старшого наукового співробітника. 1937 р. він успішно захистив дисертацію, і Академія наук присудила йому ступінь доктора біологічних наук. Це зміцнило його становище, а єдиним наслідком колишнього слідства було те, що його зняли з військового обліку, і тому 1939 р. не взяли до війська як ветеринарного лікаря.

Як свідчать матеріали особової справи І.Розгона, які зберігаються в Дніпропетровському державному аграрному університеті (колишньому сільгоспінституті), директор Інституту біології академік О.Богомолець сповістив керівництво вузу, що дає згоду на контакти з кафедрою, яку очолює І.Ф.Розгíн. Медичний журнал АН УРСР 1937 р. зробив окрему відбитку однієї із статей І.Розгона. У серпні 1939 р. він призначений заступником директора вузу з навчальної і наукової роботи (проректором) і на цій посаді працював до 1941 р.

Під час окупації України німцями І.Розгíн брав участь у науковому та культурному житті Дніпропетровська. Місцевий державний університет перед цим евакуювався до м. Чкалова. Натомість 22 вересня 1941 р. у Січеславі був заснований Дніпропетровський державний український університет, ректором якого став І.Розгíн. Він організовував заходи щодо заснування при університеті богословського факультету, брав участь у відновленні у місті Української автокефальної православної церкви.

Наприкінці 1942 р. німці припинили діяльність університету. І.Розгíн перебрався до Києва на посаду керівника відділу патології Вищої ветеринарної школи, яку мали організувати, але замість неї німці створили науково-дослідний інститут ветеринарії і тваринництва, де І.Розгíн працював керівником відділу.

Після війни І.Розгíн опинився на еміграції у Німеччині. Брав активну участь у діяльності еміграційних установ – НТШ, УВУ, УТГІ, УВАН і в організації Богословської академії УАПЦ у Мюнхені. Друкувався як у спеціальних виданнях, так і в масових – газеті „Українські вісті”, тижневику „Пу-гу” тощо. 1950 р. він переїхав з родиною до США і працював спочатку в Детройті в Інституті з вивчення раку, згодом – у великому американському шпиталі. Помер 10 липня 1972 року у м. Детройт у США.

Друкована спадщина вченого становить понад 100 наукових праць, 33 публіцистичних і понад 50 різних статей у газетах і журналах, спільно зі своїми співробітниками написав три підручники й один довідник. Здебільшого друкувався у „Нових днях”, „Лікарському віснику”, „Інформаційному листку”, „Українському православному слові”, „Меті”, „Українському господарникові”, „Українському квартальникові” та в збірниках українських наукових установ на еміграції.

Окремі публікації І. Розгона в періодиці: Хорова капеля „Україна” //Українські вісті: Новий Ульм.– 1946.– 22 листоп.; Дні Кругів: Спогади учасника // Пу-гу: Аугсбург.– 1948.– 25 січ.; № 4.– С. 6; Олександер Яната // Нові дні: Торонто.– 1954.– лют.– С. 12, 13 (у співавторстві з Василем Розгоном); Сучасний стан наших знань про пістряк: Науково-популярний нарис // Нові дні.– 1955.– лип.– С. 19-23; Ярослав Самотовка (Загальні зауваження) // Самостійна Україна.– 1966.– Ч. 8/11-12; (Передруки цього спогаду: Вільна Думка: Дніпропетровськ.– 1993.– травень-червень.– № 5-6.– С. 12); На зов Києва. Український націоналізм у II світовій війні: Зб. статей, спогадів і документів.– К.: Дніпро, 1993.– С. 353-362.

Микола Чабан
Література:

Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / За ред. В.Кубійовича.– Львів, 1998.– Т. 7: Перевидання в Україні.– С. 2553:

Чабан М. Розгíн Іван Федорович // Українська журналістика в іменах / За ред. М.М. Романюка.– Львів, 1999.– Вип. 6.– С. 288-291.
20 вересня 1922 р. – засновано Дніпропетровський сільськогосподарський інститут (85 років від дня заснування).
ВУЗ був створений на базі ветеринарно-зоотехнічного факультету Київського політехнічного інституту та іменувався Київським ветеринарно-зоотехнічним інститутом. 1931 року він розділився на два: Київський зоотехнічний та Київський ветеринарний інститути. 1934 року Київський зоотехнічний інститут було переведено до Дніпропетровська і на його базі створено сільськогосподарський інститут із зоотехнічним та агрономічним факультетами та заочне відділення з тими ж факультетами.

Першим ректором Дніпропетровського сільськогосподарського інституту був професор М.О.Селех. У довоєнний час кафедри очолювали академік Ю.В.Чаговець, професори К.Н.Павловський, І.Н.Жевелєв та інші видатні вчені.

Під час війни значна частина студентів і викладачів інституту пішла на фронт, заняття було припинено, а обладнання евакуйовано на схід. Роботу свою вуз відновив лише 1 січня 1944 року.

1952 року в інституті було відкрито гідромеліоративний факультет, який проіснував лише 3 роки; відновлений він 1982 року. У наступні роки були відкриті економічний, зооінженерний факультети, факультет ветеринарної медицини. Нині вуз має 7 факультетів, понад 30 кафедр, на яких працює до 300 викладачів. 11 січня 1991 року інститут з чисто навчального закладу перетворено в навчально-науковий, у зв'язку з цим він отримав статус університету.

Нині при Дніпропетровському аграрному університеті працює науково-дослідний інститут агроекології, який займається проблемами рекультивації земель.
Література:

Дніпропетровський сільськогосподарський інститут // Дніпропетровськ: Довідник-путівник.– Дніпропетровськ, 1959.– М, 143-145.

Днепропетровский сельскохозяйственный институт / Министерство сельского хозяйства СССР.– Днепропетровск. Промінь.– 1966.–31 с.

Маланчук В.Ю., Попов В.М., Новомінський А.Н. Вища школа УРСР: Здобутки і перспективи (1966-1970).– К.: Вища школа.– 1971.– 148 с.



Дніпропетров. с.-г. ін-т. – С. 80.

* * *


Дніпропетровський сільськогосподарський інститут // УРЕ. 2-е вид.– К., 1979.– Т. З.– С. 407.

Днепропетровский сельскохозяйственный институт // БСЭ.– 2-е изд.– Т. 14.– С. 590.

Дніпропетровський сільськогосподарський інститут // УРЕС. 2-е вид.– К., 1979.– Т. 1.– К., 1986.– С. 532.
23 вересня 1872 р. – народився Михайло Костянтинович Курако, відомий металург, засновник вітчизняної школи доменщиків. (135 років від дня народження).
"Видатний майстер доменної справи", "прославлений доменщик", "легендарний Курако" – це все про Михайла Костянтиновича Курако, засновника школи вітчизняних доменщиків.

Народився Михайло Костянтинович в селі Козелля (тепер – Краснопільського району Могилівської області) у сім'ї військового. Сім'я була досить заможною, але так повернулося життя, що вісімнадцятирічний юнак почав свою трудову діяльність на Брянському заводі у Катеринославі, де працював каталем. 1892 року він став змінним майстром на Гданцівському заводі у Кривому Розі, з 1898 по 1902 роки працював на Маріупольському металургійному заводі, одночасно самотужки здобував освіту. 1902 року став начальником доменного цеху Краматорського металургійного заводу.

За участь у революції 1905-1907 років отримав два роки заслання. 1908 року повернувся на Донбас, а з 1917 року і до кінця життя (помер 1920 року від тифу) працював у м. Кузнецьку.

Михайлові Курако належить ряд важливих удосконалень у галузі доменної техніки. Він збудував перший в Російській державі похилий підйомник і домну з автоматичним розподілом завантажувальної шихти. Розробив також оригінальну конструкцію доменного горна, запровадив удосконалений ним же фурмений пристрій. Михайло Костянтинович Курако з повним правом вважається засновником вітчизняних доменщиків.


Література:

Михаил Константинович Курако (1872-1920) // Люди русской науки: Очерки о выдающихся деятелях естествознания и техники.– М.-Л., 1948.– С. 1069-1074.

Бардин И.П. Великий мастер доменного дела Курако: Сб. ст. к 30-летию со дня смерти.– Изд. науч.-техн. б-ки Кузнец, металлург, комб. им. И.Сталина.–1950.

Бек А., Григорьев Г. Михаил Константинович Курако: [Биографический очерк].– М.: Металлургиздат.– 1953.– 167 с.: портр.

Бек А. Курако в его книге "Мои герои".– М., 1967.

* * *


Курако М.К. // Історія міст і сіл Української РСР: Дніпропетровська область // К.– УРЕ.– 1969.– С. 22, 287.

Курако М.К. // БСЭ.– 3-е изд.– М., 1973.– Т.14.– С. 21.

Курако М.К. // УРЕ.– Т.7.– С. 506.

Курако М.К. // УРЕ.– 2-е вид.– К., 1981.– Т. 6.– С. 21.


23 вересня 1927 р. – у с. Петриківці народився Семен Григорович Данилейко, український письменник (80 років від дня народження).
* * *

Доле, чого ти поета судиш?

Спокій у нього взяла чого?

В пізню годину словами будиш

Тільки його.

Нащо йому ти в життєвім герці

В руку разюче дала перо?

Знала ж бо ти,

що в поета в серці

Тільки добро.

Нащо його ти трясеш в дорозі,

Кидаєш в пекло зрадливих рим?

Нащо ти часто здіймаєш грози

Тільки над ним?..

Доле моя,

провіднице строга,

Де ти узнала отой секрет,

Що без такого життя трудного

Згине поет?
Література:

Антологія поезії Придніпров’я / Під загальн. ред.В.Коржа // Упоряд. В.Савченко.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 10, 112-117.

* * *

Носенко М. Син землі // Завод. вестник.– 2002.– 20 сент.


24 вересня 1912 р. – народився Дмитро Васильович Ткач, письменник, член Спілки письменників України. Працював у редакціях газет “Червоний гірник”, “Зоря” (95 років від дня народження).
Література:

Гусейнов Г. Сім глибоких рік за короткий вік // Червон. гірник.– 1990.– 17 листоп., 8 груд.


Вересень 1892 р. – став до ладу Гданцевський чавуноливарний завод, збудований Акціонерним товариством криворізьких залізних руд. З 1937 року реорганізований в завод гірничорудного обладнання (115 років від дня заснування).
Література:

Горений В., Кан Д. Арсенал Кривбасу: Нариси з історії заводу.– Дніпропетровськ: Промінь,1967.– 212 с.



Ж О В Т Е Н Ь
* * *

Я.Г.

Небо у хмарах рваних.

Місяця біг полохливий.

Зливи обліжні рано

листя додолу збили.
Голі дерева, як олені,

дивно-незвично застигли.

Хто мені мовить, хто мені,

чому це осені стільки?!


Жовтня лишилось на краплю –

падає сніг навскісно...

Листя холодними лапками

подріботіло до лісу...



Олесь Завгородній
1 жовтня 1902 р. – народився Кость Григорович Гуслистий, історик, етнограф, член-кореспондент АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР. Навчався у Дніпропетровському інституті народної освіти. Помер 21 лютого 1973 року (105 років від дня народження).
Кость Гуслистий

Народився Кость Гуслистий в м. Олександрівську (тепер Запоріжжя) Катеринославської губернії. Після закінчення Олександрівської вчительської семінарії та Запорізької педагогічної школи в 1921 році працював вихователем у Запорізькому дитячому будинку № 1, згодом закінчив курси з підготовки вчителів для шкіл глухонімих і отримав спеціальність вчителя-дефектолога в галузі сурдопедагогіки.

У грудні 1922 року Кость Гуслистий переїхав до Катеринослава, де по травень 1923 року працював учителем-вихователем в Катеринославському дитячому будинку для глухонімих.

З 1923 по 1928 роки Кость Гуслистий вчився на історичному факультеті Катеринославського Інституту народної освіти. Тут на нього великий вплив справив Д.І.Яворницький, як раніше в Запоріжжі – Я.П.Новицький. Це визначило подальший життєвий і творчий шлях К.Г. Гуслистого.

По закінченні Дніпропетровського ІНО в 1928 році К.Г.Гуслистий вступив до аспірантури при кафедрі українознавства, якою керував академік Д.І.Яворницький. У 1930-1931 рр. навчався в аспірантурі при Харківському науково-дослідному інституті історії української культури, директором якого був у ті роки видатний учений, історик, етнограф, академік Д.І.Багалій, залишився в ньому працювати.

У 1932 р. вийшла з друку перша наукова праця К.Г.Гуслистого – збірка документів до історії повстання селян в селі Турбаях (1789-1793 рр.)

У 1934-1935 роках К.Г.Гуслистий працював старшим науковим співробітником, а потім керівником історичного сектора в Науково-дослідному інституті Т.Г.Шевченка (Харків-Київ), з 1934 по 1936 роки – молодшим науковим співробітником у ВУАМЛІН – Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів.

Майже вся наукова діяльність К.Г.Гуслистого пов'язана з Академією наук України. Із 45 років дослідницької діяльності вченого (1928-1973 рр.) найбільш плідні 37 років пройшли в академічних установах (1936-1973 рр.).

Важливим кроком Інституту історії України АН УРСР була робота зі створення курсу історії України. І саме К.Г.Гуслистий (у співавторстві з Ф.О.Ястребовим) став в 1937 р. автором першого випуску нарисів під назвою "Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХШ ст."

У 1939 р. перший випуск цих нарисів "Київська Русь..." вийшов у другому виданні. Книга була, як на той час, високої поліграфічної якості, з великою кількістю ілюстрацій, відзначалась живою і емоційною мовою викладу, супроводжувалась додатками і генеалогічними таблицями. Тоді ж було опубліковано наступний випуск нарисів – "Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з XIV ст. по 1539 р.)" У 1940 році вийшла ще одна книга нарисів К.Г. Гуслистого – "Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII століття (60-і роки XVI - 20-ті роки XVII століття).

19 серпня 1939 р. рішенням вченої ради Київського державного університету К.Г.Гуслистому було присвоєно вчений ступінь кандидата історичних наук.

У роки війни К.Г.Гуслистий продовжував працювати в евакуації (м. Уфа), брав участь у створенні серії історичних праць "Наші великі предки". У 1942 р. він опублікував чотири праці про Данила Галицького та дві про Петра Конашевича-Сагайдачного, у 1943 р. – дві статті про Богдана Хмельницького. У 1944-1945 рр. К.Г.Гуслистий працював за сумісництвом директором Центрального державного історичного архіву УРСР, у 1947-1949 виконував також обов'язки завідуючого кафедрою історії СРСР Київського державного педагогічного інституту.

У другій половині 40-х років суспільно-політична обстановка в Україні значно погіршилась. Посилився тиск сталінщини на українську інтелігенцію. Роботи К.Г. Гуслистого були піддані нищівній критиці за "антимарксистський дух", "грубі політичні помилки", "перекручення буржуазно-націоналістичного характеру", "відродження теорії Антоновича, Грушевського". У листопаді К.Г.Гуслистий був звільнений з посади завідуючого відділом феодалізму і переведений на посаду старшого наукового співробітника інституту.

У 1954 р. К.Г. Гуслистий через особистий конфлікт з директором Інституту історії О.К.Касименком був переведений на роботу до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського. У новому для себе закладі К.Г. Гуслистий займався створенням фундаментальної монографії "Українці".

У лютому 1962 р. К.Г. Гуслистий захистив у Київському державному педінституті дисертацію "Питання історії України і етнічного розвитку українського народу (період феодалізму)". Рішенням ВАК СРСР 7 грудня 1963 року йому присудили вчений ступінь доктора історичних наук, а у березні 1965 затвердили у вченому званні професора. На загальних зборах Академії наук Української РСР у 1969 році К.Г.Гуслистого було обрано членом-кореспондентом АН УРСР за спеціальністю "Етнографія".

Важливим аспектом наукової і громадської діяльності К.Г.Гуслистого була його участь у створенні краєзнавчих та етнографічних музеїв. Результатом його діяльності, поряд з іншими вченими і громадськими діячами, було утворення відомого музею народної архітектури та побуту в с. Пирогове під Києвом.

Помер Кость Григорович Гуслистий 21 лютого 1973 року на 71-му році життя. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Література:

Удод О.А. Гуслистий – учень і послідовник академіка Д.І.Яворницького // Проблеми історіографії та джерелознавства історії запорозького козацтва : Зб. статей.– Запоріжжя, 1993.– С. 33-42.

Апанович О. К.Гуслистий – історик України // Під знаком Кліо: На пошану Олени Апанович / Упоряд. О.А.Удод.– Дніпропетровськ: Промінь, 1995.– С. 196-198.

Удод О.А. Кость Гуслистий – історик України.– К.: Генеза, 1998.– 176 с.: портр.– Бібліогр.: 157-175 с.

Удод О. Гуслистий Кость Григорович // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 127-132.

* * *


Гуслистий Кость Григорович // УРЕ.– Т. XVI.– C. 537.

Гуслистий Кость Григорович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С. 472.



1 жовтня 1922 р. – у м. Нікополі відкрито Червоногригорівську техніко-агрономічну школу імені Т.Г.Шевченка. (85 років від дня відкриття).
1 жовтня 1922 року в напівзруйнованій садибі поміщика Нечаєва, що знаходилась в Залимані між Новопавлівкою і Чернишевою, почалось навчання у сільськогосподарській школі. Незабаром вона була перейменована у Червоногригорівський техно-агрономічний політехнікум імені Т.Г.Шевченка. Тоді у ньому навчалось понад 20 юнаків та дівчат. Вже через два роки перші 23 випускники технікуму одержали дипломи агрономів-садівників.

1927 року на базі торговельної промшколи і сільськогосподарського політехнікуму виник Нікопольський технікум колективного господарства Криворіжжя (Нікопольський район входив тоді до складу Криворізького округу). 1931 року він був об'єднаний ще з кількома однопрофільними технікумами і перетворений на Нікопольський агроекономічний технікум з трьома відділеннями: агрономічним, плановим та економічним. В цей час тут вже навчалось до 400 учнів.

Реорганізації навчального закладу на цьому не припинились. 1933 року агроекономічний технікум перетворено на технікум соціалістичного обліку і звітності, 1938 року реорганізовано в середню сільськогосподарську школу агромеліорації. 1944 року це вже був Нікопольський агролісомеліоративний і будівництва малих гідроелектростанцій технікум. 1955 року його реорганізовано в технікум меліорації сільського господарства, через два роки тут відкрито відділення механізації. 1967 року технікум став спеціалізуватись на гідромеліорації і механізації сільського господарства. Наступного року додалась ще одна спеціалізація – електрифікація сільського господарства.

Нині Нікопольський технікум гідромеліорації та механізації сільського господарства готує кваліфікованих фахівців механізаторів широкого профілю, меліораторів, тих, хто потім усе життя буде дбати про нашу щедру українську землю, пестити її і плекати на добро людям.


Література:

Меньшиков Г.И., Позняков К.И., Пятигорец А.И. Никополю – 200.–Днепропетровск: Промінь, 1980.– 143 с.: ил.



О техникуме – С. 58.

Акимов А.С. Никополь: Путеводитель.– Днепропетровск: Промінь, 1988.– 111 с.: ил.



О техникуме – С. 52, 99.
1 жовтня 1932 р. – у м. Дніпропетровську народився Анатолій Іванович Довженко, художник (75 років від дня народження).
Література:

Українські радянські художники.– К.,1972.– С. 142.


4 жовтня 1952 р. – у м. Дніпропетровську відкрито перший в СРСР Палац культури студентів. Колишній Палац Потьомкіна реконструйовано за проектом архітекторів О.В.Баранського, С.П.Глушкова, інженера О.О.Мучника (55 років події).

Палац розташували на території парку культури і відпочинку ім. Шевченка. На передньому плані, перед входом до палацу було облаштовано басейн з фонтаном посередині, оформлений скульптурною групою фізкультурників і шестиметровою вазою. Парадний вхід був прикрашений шістьма колонами і оздоблений барельєфом В.І.Леніна і Й.В.Сталіна. Три монументальні скульптури, встановлені над колонами, уособлювали щасливу молодість у вигляді юнаків і дівчини з розкритою книжкою в руці.

Два яруси колон, орнаментована балюстрада, високий купол вестибюля, прикрашений витонченою ліпкою, створили добре продуманий ансамбль. Цьому сприяли також позолочені капітелі колон і з хорошим смаком зроблене пофарбування стін. Направо і наліво від вестибюля розташувались галереї з склепчатою ліпною стелею, між ними і вестибюлем – великі квадратні зали, призначені для різних виставок, а в кінці кожної галереї - лекційні зали, обладнані кафедрами і спеціальними кріслами. Стіни були прикрашені портретами російських діячів науки, культури і мистецтва.

Із залів вели виходи на широкі балкони, звідки відкривався чудесний вид на Дніпро, та двері до концертного залу, розрахованого на 600 місць. Добре освітлені парадні сходи вели на другий поверх, а з площадки східців можна було потрапити на антресолі і в кімнати для занять гуртків. Привертав увагу невеликий комфортабельний кінотеатр, розрахований на 350 глядачів і обладнаний найновішою кіноапаратурою. В кінозал і фойє можна було зайти також з парку.

Фасад Палацу з боку парку був значно багатший в архітектурному відношенні, ніж головний. Над шістьма колонами встановили три скульптури, а за колонами – барельєфи Чернишевського, Бєлінського і Добролюбова. Звідси широкі східці каскадами збігали на алеї парку.

Усього до послуг студентів обладнали 80 кімнат і залів. На спорудження Палацу витратили 6,6 мільйона карбованців, а на обладнання 3,5 мільйона.

Сьогодні Палац – один з найстаріших і найкрасивіших будинків Дніпропетровська. З ранку до вечора тут вирує життя: посвята першокурсників в студенти, “Велика перерва” – грандіозне свято, яке включає в себе триденну програму з концертів, конкурсів, розігрування призів, Дні факультетів ДНУ тощо. Виступають тут циркова студія “Райдуга”, ансамбль бального танцю “Ритм”, театр мініатюр “Маски”, театр конферансу “Експромт”, широко відомий і театр “КВК”. А вже хорові й музичні колективи важко перелічити...

Студентський палац, який має цілком солідний, статечний вік, живе бурхливим і яскравим життям молодих.

Література:

Швидковский О.А. Днепропетровск.– М., 1960.– С. 116-123.

Яворницький Д.И. История города Екатеринослава. 2-е изд., доп.– Дніпропетровськ: Січ, 1996.– 278с.: іл.

Палац Потьомкіна – С. 64-68.

Перший студентський палац // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: Бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 133-136.

* * *

Дворец культуры студентов имени Ю.А.Гагарина // Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск: Путеводитель.– 3-е изд., доп.– Днепропетровск: Промінь, 1979.– С. 156-158.



Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– 223с.

Палац студентів – С. 113-114.
10 жовтня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народився Олександр Григорович Ратнер, поет, перекладач. (60 років від дня народження).
Олександр Григорович Ратнер народився 10 жовтня 1947 року в м. Дніпропетровську. 1965-го закінчив середню школу із золотою медаллю, а 1970-го – Дніпропетровський металургійний інститут. У 1975 році, після закінчення аспірантури при Всесоюзному науково-дослідному та конструкторсько-технологічному інституті трубної промисловості, захистив кандидатську дисертацію, отримав ступінь кандидата технічних наук. Працював завідуючим відділом ВНДТІ, заступником директора металургійного заводу.

У 1979 році Олександр Григорович Ратнер одержав премію ім. Ленінського комсомолу в галузі науки і техніки, а 1983 року – вчене звання старшого наукового співробітника. Він – автор 4-х наукових монографій, 62-х науково-технічних статей, 24-х винаходів і патентів. Працював директором департаменту Корпорації "Інтерпайп" та директором із зовнішньоекономічних зв'язків Нижньодніпровського трубопрокатного заводу. Підприємець.

Але більше Олександр Ратнер відомий як поет і перекладач, пише російською мовою. Тематика його творчості різноманітна: вірші для дітей, інтимна, філософська, громадянська лірика. Ще він – блискучий перекладач, переклав з української на російську твори Д.Павличка, М.Шашкевича, А.Бортняка, В.Коржа та інших давніх і сучасних поетів. У Олександра Ратнера, як він сам говорить, у житті дві музи, дві пристрасті, два хреста – наука і література.

1988 року Олександр Ратнер став членом НСПУ, був делегатом IX з'їзду письменників України. Вдруге обраний членом правління обласної письменницької організації. Нині він радник Голови Дніпропетровської облдержадміністрації з питань літератури.


Література:

Ратнер А. Сила обновления: Стихи.– Днепропетровск: Промінь, 1987.– 55 с.

Ратнер А. Тристапарк: Стихи для детей.– Киев: Вэсэлка, 1991.– 40 с.

Ратнер А. Заботы души: Стихи / Предисловие Л.Озерова.– Днепропетровск: Сич, 1992.– 141 с.

Ратнер А. Через таможни лет: Новые стихи.– Днепропетровск: Січ, 1996.– 127 с.

Ратнер А. Жернова жизни: Стихи последних лет.– Днепропетровск: Монолит, 1999.– 124 с.: ил.

Ратнер А. Моя Марина: Стихи о любви / Предисловие Ц.Воскресенской.– Днепропетровск: Монолит, 1999.– 176 с., ил.

Ратнер А. Двух жизней сюжет: Новые стихи.– Днепропетровск: Монолит, 2001.– 140 с.

Ратнер А. Избранное: Стихи. / Предисловие Д.Павлычко.– Днепропетровск: Монолит, 2002.– 480 с.

* * *


Ратнер О. "Серце к серцю най припаде…" З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1994.– С. 346-353.

Павличко Д. Пульсуючі центри душі // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 272-275.

* * *

Олександр Ратнер // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г. Давидюк, Л.Г. Кореневич, В.П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП "Дніпро", 1996.– С. 251.


12 жовтня 1912 р. – у с. Голубівка (Новомосковського району) народився Григорій Пантелійович Кравченко, військовий діяч, генерал-лейтенант авіації, двічі Герой Радянського Союзу. Загинув у бою 23 лютого 1943 року (95 років від дня народження).
Література:

Золотые звезды: Книга о дважды Героях и Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровщины.– Днепропетровск: Промінь,1967.– С. 27-30.

И генерал, и рядовой: Очерки о Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровской области.– Днепропетровск: Промінь,1983.– С. 15-21.
13 жовтня 1932 р. – в с. Губинисі Новомосковського району в сім’ї колгоспників народився Григорій Іванович Кулеба, поет. З 1952 року працював у газеті „Новомосковська правда”. Його перші збірки з’явилися в обласній газеті „Зоря” у 1953 році, пізніше – в журналах „Дніпро”, „Зміна”, „Прапор”, „Вітчизна”. У 1965 році вийшла його перша збірка „Степовий вінок”. Останні роки життя прожив у Києві, працював у видавництвах „Дніпро” та „Радянській письменник”. Помер 15 квітня 1990 року (75 років від дня народження).
Література:

Чемерис В. Відра, повні червоних ягід…// Борисфен.– 1994.– №11.– С. 23-24.


14 жовтня 1847 р. – в с. Аулах (нині – селище міського типу Криничанського району) народився Яків Павлович Новицький, український фольклорист, етнограф, педагог. Помер 19 травня 1925 року (160 років від дня народження).
Подвижник освіти та просвітництва

Яків Павлович Новицький – видатний український фольклорист, етнограф, педагог, один з найкращих знавців та дослідників нашого краю. Десятки років свого життя він присвятив історії та етнографії Катеринославщини.

Я.П.Новицький – уродженець нашого краю. Народився в селі Аули (нині Криничанського району) в старовинній шляхетській сім'ї. Закінчив повітове училище, далі змушений був вчитись самотужки. Завдяки наполегливості набув широких знань з історії, філософії, педагогіки, етнографії. Під впливом відомого громадського діяча та педагога барона Миколи Корфа Новицький став працювати народним вчителем. Згодом деякий час працював у земському статистичному відділі на Чернігівщині, а з 1878 року оселився в м. Олександрівську (нині Запоріжжя), де отримав посаду секретаря повітової училищної ради. Тут же 1886 року був призначений секретарем повітового предводителя дворянства.

Уже перша тематична збірка "Малорусские песни, преимущественно исторические, собранные Я.П.Новицким в Екатеринославской губернии в 1874-1894 годах" була визнана вченими як видатне явище української фольклористики.

Я.П.Новицький – рятівник фольклорних скарбів нашого краю. Опубліковані ним збірки справжні книжкові релікти: "Малороссийская и запорожская старина в памятниках устного народного творчества" (1907 р.), "Малороссийские исторические песни, собранные в Екатеринославщине в 1874-1903 гг." (1908 р.), "Запорожские и гайдамацкие клады. Малорусские народные предания, поверия и рассказы, собранные в Екатеринославщине в 1873-1906 гг." (1908 р.) та інші.

Крім того, Новицький активно друкував свої матеріали в періодичних виданнях: "Народная школа", "Молва", "Днепр", "Степь", "Екатеринославские губернские ведомости", в наукових виданнях – "Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии" тощо.

Ім'я Якова Новицького у свій час було широко відомим в наукових колах і не тільки нашого краю. Він підтримував особисті стосунки з І.І.Манжурою, О.О.Потебнею, М.Ф.Сумцовим, Д.І.Яворницьким.

Багатющою дослідницькою спадщиною Новицького користується вже не одне покоління. Завдяки його невтомній праці і ми маємо можливість поринути в чарівний світ українських народних пісень, казок, легенд.


Література:

Новицкий Я. Пословица (из воспоминаний старухи) // Екатеринослав. юбилейн. листок.– 1887.– № 9.– С. 75-76.

Новицкий Я. Рассказы деда Кравца // Екатеринослав. юбилейн. листок.–1887.– № 23.– С. 217-219.

Новицкий Я. Описание городов Азовской губернии // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.– Екатеринослав, 1904.– Вып. 1.– С. 72-93.

Новицкий Я.П. Старожитные уезды Екатеринославской губернии –Новомосковский и Павлоградский // Сб. ст. Екатеринослав. научи, о-ва по изучению края.– Екатеринослав, 1905.

Новицкий Я.П. Малорусские народные предания, поверья и рассказы.–Александровск, 1907.– 30 с.

Новицкий Я.П. Малороссийские исторические песни, собранные в Екатеринославщине 1874-1903 гг. // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 4.– Екатеринослав, 1908.–С. 131-257.

Новицкий Я.П. Материалы для истории Запорожских Козаков // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.– 1909.– Вып. V.– C. 1-99.

Из церковной летописи. Материалы, сообщенные Я.П.Новицким // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 6.– Екатеринослав, 1910.– С. 116-128.

Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье: Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине.– Екатеринослав, 1911.– 116 с.

Новицкий Я.П. Духовный мир в представлении малорусского народа // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 8.– Екатеринослав, 1912.– С. 161-184.

Новицкий Я.П. Малорусские народные заговоры, заклинания, молитвы и рецепты, собранные в Екатеринославщине // Летопись Екатеринославской ученой архивной" комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 9.– Екатеринослав, 1913.– С. 59-98.

Новицкий Я.П. Малорусские народные заговоры и заклинания, собранные в Екатеринославщине // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 10.– Екатеринослав, 1915.– С. 1-15.

Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье: Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине 1875-1905 гг.: Репринтное воспроизведение издания 1911г.– Рига: Спридимис, 1990.– 118 с.

Савур-Могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упоряд. і авт. приміт. В.А.Чабаненко.– К.: Дніпро, 1990.– 216 с.

Є записи, здійснені Я.Новицьким.

* * *


Яков Павлович Новицький и его труды по истории и этнографии Екатеринославщины (с фотографией) // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии / Под ред. А.С.Синявского. Вып. 8.– Екатеринослав, 1912.–С. III-VIII.

Синявський А. Вибрані твори.– К.: Наук, думка, 1993.– 383 с.



Новицький Я.П. – С. 99, 102, 103, 106, 107.

* * *


Новицький Яків Павлович // УРЕ.– Вид. 2-е.– К., 1982.– Т .7.– С. 407.

Новицький Яків Павлович // УРЕС.– К., 1987.– Т.2.– С. 534.

Летопись екатеринославской ученой архивной комиссии (1904-1915): Бібліографічний довідник. Наук.-довідк. вид. з історії України. Вип. 15.– К., 1991.– 42 с.

Бібліографія Новицького Я.П. – С. 14-16.
15 жовтня 1902 р. – в с. Нові Кайдаки (нині у складі м. Дніпропетровська) народився Андрій Якович Штогаренко, український композитор, педагог, народний артист СРСР, Герой Соціалістичної праці, лауреат Державних премій СРСР та УРСР. (105 років від дня народження).
Андрій Штогаренко

Видатний український композитор Андрій Штогаренко народився на Катеринославщині, в селищі Нові Кайдаки (тепер – у складі Дніпропетровська), в сім’ї робітника-токаря. Сім’я була музикальна, закохані в музику батьки брали участь в аматорських гуртках. Здібності хлопчика виявились з дитинства, і з 1912 року Андрій став учнем Катеринославського музичного училища по класу фортепіано. Але через ряд обставин сім’я мусила переїжджати з місця на місце, і хлопець не зміг закінчити училище.

У 20-ті роки Андрій Якович організував Перший український ансамбль, який гостинно приймали в робітничих гуртках і гуртожитках всієї України. 1930 року ансамбль запросили до тодішньої столиці – Харкова і тут А.Штогаренко став студентом Музично-драматичного інституту, який закінчив 1936 року. Вчився майбутній композитор у видатного музиканта і педагога С.Богатирьова.

Уже на студентській лаві молодий композитор виступив з поемою-кантатою “Канальські роботи”, написаною на основі мелодії і тексту народної пісні. У тому ж жанровому ключі він створив сюїту “Дитинство”, цикл обробок народних пісень “Дівоча доля” для голосу з симфонічним оркестром.

Події Великої Вітчизняної війни надихнули його на створення одного з кращих своїх творів – кантати-симфонії “Україно моя”. Схильність до вокально-симфонічного жанру композитор виявляв постійно.

Андрій Якович відомий не тільки як визначний композитор, а й як педагог. З 1954 року він – викладач, власне ректор Київської консерваторії, з 1960 року – професор. З 1968 року його обирають головою правління Спілки композиторів України.

За плідну творчу роботу композитор неодноразово отримував нагороди і відзнаки уряду: Державну премію СРСР 1946 та 1952 рр., Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка 1974 року. 1972 року йому присвоєно звання народного артиста СРСР, а 1982 – Героя Соціалістичної Праці.

Помер Андрій Якович Штогаренко 15 листопада 1992 року


Література:

Зноско-Боровский А. А.Я.Штогаренко.– К.: Мистецтво, 1951.– 49с.

Виноградов Г. Андрій Штогаренко.– К.: Муз. Україна, 1973.– 42с.

Творчість А.Штогаренка: Сб. статей.– К.: Муз. Україна, 1979.– 197с.

Боровик Н.К. Андрей Штогаренко: Жизнь, творчество, черты стиля.– К.: Муз. Україна, 1984.– 176с., нот.– Библиогр.: С. 167-179.

Виноградов Г. Андрей Штогаренко.– К.: Муз Україна, 1985.– 54с.

Голуб І. Андрій Якович Штогаренко // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: Бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 136-138.

* * *


Штогаренко Андрій Якович // УРЕ.– Т. XVI.– С. 385.

Штогаренко А.Я. // Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К.: УРЕ, 1969.– С. 720.

Штогаренко Андрій Якович // УРЕС.– 2-е вид.– К.: УРЕ, 1987.– Т. 3.– С. 690.
17 жовтня 1937 р. – у м. Дніпропетровську народилась Нонна Андріївна Суржина, українська співачка, народна артистка СРСР, лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка. (70 років від дня народження).
Багатьом дніпропетровчанам, звичайно, відоме ім'я Нонни Суржиної, співачки Дніпропетровського театру опери і балету. Своїм яскравим талантом вона поставила себе в ряд найвідоміших оперних співачок України.

Народилась Нонна Андріївна у Дніпропетровську в робочій сім'ї. Тут співали усі, то ж не дивно, що вже в чотири роки дівчинка виступала на самодіяльній сцені. У школі вона теж брала участь в художній самодіяльності, фестивалях. Закінчила Дніпропетровське музичне училище імені М.Глінки, вчилась у Харківській консерваторії і одночасно співала в трупі Харківського театру опери і балету.

1974 року Нонну Суржину запросили до Дніпропетровська, де тоді тільки формувалась трупа новоствореного оперного театру.

Понад 40 головних партій у спектаклях сучасного і класичного репертуару – ось внесок співачки в оперне мистецтво за майже тридцятилітню її сценічну діяльність. Нонна Андріївна створила образи циганки Кармен ("Кармен" Ж.Бізе), ніжної Любаші ("Царева наречена" М.Римського-Корсакова), єгипетської принцеси Амнеріс ("Аїда" Д.Верді), Старої графині ("Пікова дама" П.Чайковського), Соломії ("Богдан Хмельницький" Данькевича). Різні жінки, різні характери, різні долі – усіх їх об'єднав талант співачки-актриси, бо образи вона створювала не тільки за допомогою глибокого виразного меццо-сопрано, Нонна Суржина також оволоділа високою сценічною майстерністю, її пластика вишукана і довершена. Оперна співачка багато виступала і в концертах з камерними творами. Пісні й романси М.Глінки, П.Чайковського, С.Рахманінова, Ф.Шуберта, Р.Шумана завжди виконувались нею вдумливо, з великим смаком.


Література:

Тулянцев А. Малі секрети визначної актриси // Борисфен.– 1994.–№ 12.–С. 11-12.

* * *

Театр плюс.– 2002.– № 2.



На обкладинці фото Нонни Суржииної.

* * *


Суржина Н.А. // УРЕ.– 2-е вид.– К., 1984.– Т. 11.– С. 73.

Суржина Н.А. // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1987.– Т. 3.– С. 332.

Суржина Нонна Андріївна // Митці України: Енцикл. довід. Упоряд.: М.Г.Лабинський, B.C.Мурза. За ред. А.В.Кудрицького.– К.: УЕ, 1992.– С. 563.
18 жовтня 1902 р. – на Катеринославщині (нині – територія Запорізької області) народилась Марія Іванівна Сокіл-Рудницька, відома оперна співачка. Померла 20 січня 1999 року (105 років від дня народження).
Якого ти кореня, племені й роду...”

Від самого дитинства вона пам’ятала себе співачкою в оточенні глядачів. Як це було? Вона разом з батьками, вчителями початкової народної школи села Гусарка на Катеринославщині, мешкала при школі. Школа мала огорожу з великим кам’яними тумбами при вході. Дівчинка залазила на тумбу, як на сцену, і співала пісні – ті, що чула на вулиці, у школі, вдома. Глядачами її були сільські дітлахи. Якщо хтось питав: „А хто ж це співає?”, йому відповідали: „Та вчителева ж Манька”. І бігли до неї, аби вона заспівала ще. У неї був „коронний номер” – під час співу дівчинка то прикривала рота долонькою, то знову відкривала – виходило щось на кшталт бойового крику індіанців. Це було незвичайно, дзвінко, весело й дуже подобалося глядачам.

Потім вони розбігалися, а співачка злазила вниз, частенько здираючи шкіру на колінах, але терпіла й мабуть вже тоді зрозуміла, що мистецтво вимагає жертв і приносить не лише успіх і радість перемог, а й біль. Пізніше, протягом усього свого життя вона знову й знову пересвідчувалась у цьому. Але вперто робила своє. „Я роблю, бо мушу. Я мушу, то роблю”, – це було девізом життя Марії Сокіл-Рудницької – видатної української оперної співачки.

Марія народилася в селі Жеребець поблизу Оріхова Олександрівського повіту на Катеринославщині в сім’ї народних вчителів Івана та Євдокії Соколів.

Іван Сокіл виріс у багатодітній родині селян-кріпаків. Його мати-вдова могла дати своїм дітям лише початкову освіту та фах, але молодшому запраглося стати вчителем. Він змолоду вважав, що освіта є найважливішою справою для кожної людини і все життя це доводив. Самотужки, з надзвичайною впертістю здавав іспити екстерном і домігся офіційного права бути народним учителем. У дев’ятнадцять років він почав педагогічну діяльність у сільських школах Кушугумівки, Жеребців, Гусарки. Він був незвичайною людиною: високообдарований, освічений, товариський, займався громадською діяльністю, листувався з Дмитром Яворницьким, а потім і особисто з ним познайомився. Вчений увів сільського вчителя до товариства катеринославської інтелігенції, познайомив з А.Синявським, В.Хрінниковим, І.Трубою. Іван Сокіл був активним членом „Просвіти”. Фаховий же рівень його був таким, що губернська інспекція дала найвищу оцінку його педагогічній діяльності. У 1910 році скромного сільського вчителя, запросили до Петербурга на Всеросійський з’їзд вчителів. Він постійно публікувався в місцевій періодиці, друкувалися в тому числі його фотознімки – у Івана Сокола, мабуть єдиного на весь Олександрівський повіт, був фотоапарат – дагеротип. У нього також була чудова бібліотека. Своїх учнів і дітей сільський вчитель виховував патріотами, розвиваючи в них національну свідомість – „якого ти кореня, племені й роду”. Прищеплював ідеальні поняття добра і зла, совісті й честі, справедливості та поваги до старших, працелюбства, ініціативності. І як справжній педагог зумів спрямувати кожного зі своїх п’яти дітей до кращого виявлення їхніх здібностей. Він говорив дітям: “Що я, народний вчитель, можу залишити вам? Нічого. Але ж освіту я усім вам дам.”

Матір Марії – Євдокія Панченко була з сім’ї відомого агронома села Преображенки Олександрівського повіту, диплом вона отримала у престижному педагогічному училищі Твері й відразу ж почала вчителювати в народній школі. Щаслива доля звела двох молодих вчителів, метою життя яких було виховання дітей.

У такій ось щасливій родині й зростала майбутня співачка. 1912 року вона під керівництвом батьків закінчила початкову школу і батько відвіз її до Катеринослава. Тут наступного року дівчинка вступила до жіночого комерційного училища С.І.Степанової, де отримала гарну гуманітарну освіту. В цей час разом зі своїми братами Миколою і Василем вона мешкала в сім’ї Івана Труби на повному пансіоні.

В училищі часто проводилися концерти, в яких Марія завжди брала участь. На одному з них її почув Антон Хорошун і порадив батькам повести доньку до знаменитої викладачки вокалу Зінаїди Малютіної. Після прослуховування дівчину відразу ж зарахували до музичного училища, яке згодом було перетворене на консерваторію. Разом з Марією Сокіл у класі вокалу З.Малютіної вчився Іван Паторжинский, вони потоваришували, часто виступали в парі.

1920 року в Катеринославі відкрився Оперний театр, Марію взяли до хору, аби вдосконалювала мистецтво співу. Тоді ж вона отримала запрошення від трупи місцевого театру імені М.Заньковецької, а вже навесні 1927 року разом із Паторжинським дебютувала на сцені Харківської опери. Після того, як у 1929 році Марія Сокіл виконала партію Маргарити в опері „Фауст”, про неї заговорили, казали, що народилась велика співачка і у неї велике майбутнє. Потім в її репертуарі з’явились Татьяна в „Євгенії Онєгіні”, Снігуронька в однойменній опері, Мікаела в „Кармен”, Дездемона в „Отелло”, Ліу в „Турандот”. Її феноменальний успіх визначався великим талантом і даром Божим.

Тоді ж Марію Сокіл відрядили на стажування до оперних театрів Німеччини та Італії. І в тому ж таки 1929 році вона вийшла заміж за талановитого композитора Антона Рудницького.

Про нього і його родину теж можна розповідати дуже багато. Але згадаємо лише про один момент. У 2002 році в селі Лука Самбірського району на Львівщині, на будинку, де народився і виріс майбутній композитор, було встановлено відразу чотири меморіальних дошки. На честь Антона та його братів і сестри – чотирьох з п’яти дітей у сім’ї!

На запрошення і за контрактом Наркомату України Антон Рудницький працював диригентом Харківської опери, був професором Львівської та Харківської консерваторій. У 1930 році обоє переїхали до нової радянської столиці. Три роки Марія Сокіл співала в Київському оперному театрі. Вона тоді переспівала весь репертуар української, російської, зарубіжної класики, виконувала українські пісні. У 1933 році закінчився контракт її чоловіка, він поривався додому, до Львова, який тоді був у складі Польщі. Дирекція театру та ограни держбезпеки настійно, навіть настирливо, рекомендували Антонові Рудницькому продовжити контракт, а Марії – не покидати батьківщини. Вони відмовились, і Марії тут же приліпили клеймо „буржуазної націоналістки”, отже – ворога. Спектаклі, в яких вона була зайнята, виключили з репертуару, прізвище викреслили зі словників, енциклопедій, афіш, програм, шельмували у пресі. Марія Сокіл зникла, ніби й не було опроміненої талантом чудової співачки й актриси, якою не тільки захоплювалась публіка, а й любили колеги. Останні говорили: „Литвиненко-Вольгемут – це велика Марія, а Сокіл – маленька Марія, але з великим голосом”.

Вона розповідала, як востаннє співала в Київській опері Дездемону. Її ім’я вже викреслили з афіш, а в спектаклі замінили іншою співачкою. Марія попрохала колегу зголоситися хворою – тільки так вона могла ще раз вийти на сцену, адже відмінити спектакль вже було неможливо. Так і трапилось, і Марія Сокіл востаннє в Київській опері виконала свою улюблену арію „Верба”.

У 1933 році Марія Сокіл отримала перше місце і премію за участь у Міжнародному вокальному фестивалі у Відені. Вона виступала від України, вже не будучи її громадянкою. Кілька наступних років минули в гастролях по Німеччині, Прибалтиці та європейських столицях. У 1937 році на прохання митрополита Андрея Шептицького подружжя виїхало до Сполучених Штатів Америки для зустрічей з українською громадою. Метою було збирання коштів на будівництво української лікарні у Львові. Марія та Антон внесли тоді весь свій гонорар у дев’ять тисяч доларів, за що митрополит і українці Львова дуже дякували.

Наступного року Рудницькі знову поїхали до Америки, вже на власні гастролі. Марія з успіхом виступала по всіх Штатах і Канаді. А через рік в Європі почалася війна, і подружжя туди вже не повернулося. Марія й Антон Рудницькі одержали статус біженців, а це дало їм право на постійне проживання в США. Вони оселились у Томс Рівер, на околиці міста їм пощастило задешево купити старовинний, проте міцний двоповерховий будинок та дванадцять акрів землі.

Сценічна діяльність Марії продовжувалась. У 1940 році вона записала альбом платівок, знялась у фільмі „Запорожець за Дунаєм”, де зіграла роль Одарки, не припиняла виступати в театрах Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії. Не завадило творчому життю й народження дітей – 1944-го року сина Романа, а 1946-го – Доріана. Обоє пізніше стали відомими музикантами, один – піаністом, другий – віолончелістом. Марія встигала виховувати дітей, вести господарство, співати.

У 1945 році, по закінченні війни, подружжя Рудницьких, продовжуючи свої традиції добродійності, пожертвувало українському народові на відбудову країни десять тисяч доларів. Українська діаспора відразу ж охрестила обох комуністами. Й тут, в Америці, один до одного повторилось те, що відбувалося колись у Радянському Союзі: зривались концерти, сцену закидали яйцями і помідорами, паплюжили у пресі. Антона Рудницького позбавили керування спілкою музичних працівників діаспори.

Але життя продовжувалось. У 1947 році за порадою друзів Рудницькі купили пташину ферму, зайнялися господарством і те господарство дуже допомогло їм, коли довелося допомагати численним порятованим ними землякам. У 1949 році вони викликали з таборів переміщених осіб у Німеччині родини Маріїних брата і сестри. Тоді за стіл у Рудницьких одночасно сідало тринадцятеро чоловік і це була одна сім’я. З часом з таборів було вивезено 39 родин друзів, знайомих і чужих людей з Дніпропетровська, Харкова, Донбасу. Їх поселяли в „палаці Рудницьких”, що називався „Джунглі”, а в подальшому влаштовували на роботу, підшукували житло, допомагали облаштуватися в чужій країні.

Проте й цього Марії було замало. У 1949 році вона брала участь в організації музичної академії у Філадельфії, а наступного року й сама відкрила приватну школу вокального мистецтва, де викладала і з успіхом впроваджувала досвід вокальної школи своєї вчительки Зінаїди Малютіної з Катеринославської консерваторії. Вже через кілька років учні Марії Сокіл-Рудницької з успіхом посідали провідні місця в оперних театрах Сполучених Штатів. Сама ж вона скоро закінчила сценічну діяльність, її останній концерт відбувся 1958 року в Філадельфії.

З часом ставлення до Рудницьких в українській діаспорі поступово змінюється. 1975 року Антон знову очолив спілку українських композиторів діаспори, повернувся до бурхливої діяльності, якій, проте не судилось бути довгою – того ж року він помер.

Марія набагато пережила чоловіка, залишаючись і надалі такою ж невгамовною і непосидючою. У 1987 році вона домоглась, аби до неї в гості приїхав її рідний брат Володимир з Кривого Рогу. Він був висококваліфікованим підривником в часи війни, згодився його фах і в мирний час – на шахтах. Радянська влада вперто не випускала його з країни провідати сестру, скільки обоє не просили. Врешті Марія, як виборець, звернулася до сенатора Говарда, щоб він під час свого перебування у Радянському Союзі звернувся до Горбачова від її імені. Прохання не тільки було вдоволене, але й нагадало землякам про їхню видатну землячку. З цього часу ім’я Марії Сокіл почало виринати і забуття, про неї заговорили в Україні, 1990 року в газеті „Культура і життя” з’явилась перша стаття про відому в світі українку.

Проголошення незалежності України у 1991 році Марія Сокіл сприйняла як чудо. І тут же у неї народилась ідея однодоларового фонду – нехай кожен українець Америки щороку сплачує всього лише один долар на допомогу Україні. А через рік вона знялась із насидженого місця й полетіла на рідну землю. У листопаді 1992-го побувала у Дніпропетровську. Вона писала братові Василю:

„Я полетіла туди сама, наче за ці роки у мене виросли крила. Правдиве чудо. Це слово я все частіше повторюю, бо справді дожила до днів самостійності України, коли хоч наприкінці мого життя посипались на мене події: воскресили, пошанували, запросили мене ще й у гості. Мене, як колишню примадонну Київської опери запросили на святкування 125-ї річниці опери. В Києві вітали мене по радіо як звізду, яка дев’яностолітньою сама через океан перелетіла з Нью-Йорка до Києва. Всі дивувалися і не вірили, що я ще не така стара. Ювілей був величавий. Все здавалось мені фантастичним. Сиділи ми з Вірою, двоюрідною племінницею із Запоріжжя, яка приїхала допомагати мені, в директорській ложі, і всі дивилися на нас із зали, бо оголошували по радіо, що я присутня в театрі. Мене запросили на сцену, з якої я шістдесят років тому проспівала свою останню арію Дездемони про вербу в опері „Отелло”. Прощаючись, думала, навіки, і я з трепетним хвилюванням промовляю до всіх про все, що було в мене, а головне – про чудо, яким одарувала мене доля. Закликала берегти молоду самостійність України і жити і працювати всім у мирі і злагоді. Висловила віру, що житиме і розквітатиме наша держава”.

Директор театру подав їй руку, і вона, в гарній концертній сукні, в оточенні колег і навіть самого Дмитра Гнатюка, вийшла на сцену на поклони. Публіка аплодувала їй стоячи. Так батьківщина зустріла свою талановиту, знамениту, чудову співачку, справжню патріотку Марію Сокіл-Рудницьку. На святкуванні 125-річного ювілею Київського оперного театру їй віддали належне. А вона тут же пообіцяла приїхати ще раз, бо привезла партитуру опери свого чоловіка Антона Рудницького „Анна Ярославна, королева Франції”.

У 1995 році відбулась прем’єра цієї опери, на якій Марія Сокіл-Рудницька була разом зі своїми синами Романом і Доріаном. Це було ще й сімейним святом, вона відчувала, що іще одна мета її життя виконана.

Після ювілейних урочистостей у Києві Марія Сокіл приїхала до Дніпропетровська, міста своєї юності, навчання, незвичайних зустрічей, свого становлення як актриси й оперної співачки.

Уявіть собі, під’їхало таксі, стукнули дверцята й через кілька хвилин дзвінок у двері – а на порозі стоїть Марія Сокіл-Рудницька, моя тітонька Маня. Ми не бачилися більше шістдесяти років, та я її впізнала одразу ж. Правда, протягом останніх років я уявляла її за надісланими фотографіями. І все ж, те, що я побачила, мене вразило. Переді мною стояла, радісно всміхаючись, жінка в легкому модному пальті з великим яскравим шарфом через плече. Відкрита, охайно причесана голова, у вухах серги, на пальцях персні, в руці паличка. Вона відразу мовила: „Дитино моя, на паличку не звертай уваги. Я користуюсь нею, коли на вулиці темно”. Ми кинулися обійматись і цілуватись.

Вона дуже хвилювалась, чи не турбуватимуть мене візити людей, які захочуть прийти до неї. Я заспокоїла її, відповівши, що все буде гаразд. І дійсно, наступного дня з’явилися журналісти, репортери, кінооператори, представники обласного та міського управлінь культури. Інтерв’ю, бесіди, розпитування... Були зустрічі в театрах, виступи по радіо й на телебаченні, які викликали непідробний інтерес. Від неї чекали, що співачка, зірка світового рівня, говоритиме про себе, свої зустрічі, принаймні про виховання нових мистецьких талантів... А вона заговорила про реалії сьогодення. Як вона бачить розвиток незалежної України. Перш за все, сказала вона, ніякого примусу у вивченні української мови. Вивчення треба починати з дитячого садка, зі школи. А для цього треба в університетах і академіях готувати викладачів високого рівня і піде на це – років 15-20. Раніше не вийде. І цього треба прагнути.

Марія Сокіл ніколи не говорила „взагалі” – лише конкретно, у справі, допомагала не лише рідним, а й усій країні.

Зібралися родичі, прийняли її хлібом-сіллю, як годиться за звичаями української гостинності. Були наїдки, горілочка з перцем... Гостя із задоволенням їла й пила і примовляла: „Все смачно”. У нашій сім’ї співають усі, особливо при застіллі. Тітонька Маня за столом не співала ніколи, але була рада і схвильована, що ми співали українські пісні.

Тітонька побувала у Запоріжжі, Кривому Розі, відвідала усіх своїх близьких і, звичайно ж, могилу матері на Ігрені, де увічнена пам’ять і про її тата. Іван Сокіл загинув у застінках НКВД, де його останнє пристановище, ми так і не дізналися. Перед від’їздом вона говорила, що дуже втомилась, проте щаслива, що саме так відбулася зустріч у її рідному місті, де вона провідала родичів, познайомилась з такою кількістю цікавих і непересічних людей. Про таке диво можна було лише мріяти. І диво сталося...

Галина Янік
Література:

Сокіл В. Здалека до близького (спогади, роздуми).– Едмонтон, 1987.– 358 с.

Чабан М. Довге повернення Марії Сокіл // Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2002 рік: бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 138-141.
20 жовтня 1802 р. – видано указ російського царя Олександра І про адміністративно-територіальний поділ Новоросійської губернії, створення Катеринославської губернії і затвердження її центром м. Катеринослава (205 років з дня події).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік
Дніпропетровщини, до багатьох дат дано текстові довідки. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами – від одного-двох...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconБібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік
...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconНаукова бібліотека календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік
Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2010. – 54...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconІ пам’ятних дат Сумщини на 2014 рік
«Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на… рік» бібліотека видає з початку 60-х років ХХ століття
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconДніпропетровська
Календар "Моє Придніпров’я" – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік пам’ятних дат І подій минулого...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconНіжинська вища школа викладачі І випускники календар знаменних І пам'ятних дат на 2009 рік шановний користувачу !
У 2007 році бібліотекою започатковано випуск щорічника “Ніжинська вища школа. Викладачі І випускники. Календар знаменних І пам'ятних...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconКалендар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік
Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2010 рік / Сумська обл універс наук б-ка; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2009. – 46...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconІ пам’ятних дат Сумщини на 2016 рік
Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2015 рік / Сумська обл універс наук б-ка; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2015. – 74...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconІ пам’ятних дат Сумщини на 2017 рік
Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2017 рік / Сумська обл універс наук б-ка; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2016. – 61...
Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2007 рік iconКалендар знаменних І пам'ятних дат по Чернігівському району на 2014 рік
Знаменні І пам’ятні дати по Чернігівському району на 2014 рік : календар / Центральна бібліотека цбс чернігівського району; уклад....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка