Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012



Сторінка10/15
Дата конвертації13.04.2017
Розмір2.64 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

А. С. Онищенко,

академік НАН України

Предисловие

к книге С. Д. Безклубенко «Музы на ложе Прокруста». – К. : Мистецтво, 1988. – 197 с.

Рекомендуемая читателю книга посвящена искусству и религии – древ­нейшим формам, в которых человек пытался и пытается осознать окружаю­щий его мир и свое место и роль в этом мире. И посвящена она не просто ис­кусству и религии, а их взаимоотношениям. И это уже само по себе может возбудить дополнительный читательский интерес: ведь в обильном потоке литературы по вопросам искусства и по вопросам религии не так уж много книг именно о взаимоотношениях этих двух сфер человеческого духа.

Проблема эта весьма сложная. Стоит только представить себе, сколько существовало и существует на свете религий, сколько существовало и суще­ствует на земле искусств – их история охватывает многие тысячелетия, проходит через множество стран и народов всех обитаемых континентов. Такое поражающее подчинить его своим целям и анализирует итоги этой борьбы – религиозное искусство. В третьем разделе собран материал, свидетельствую­щий о противоборстве искусства и религии – как в сфере общественной жизни, так и непосредственно в области самого искусства. Таким образом, несмотря на обширность и разнообразие материала, изложение результатов исследования воображение обилие материала, требующего для анали­за и специальных знаний, и незаурядной эрудиции, не говоря уже о трудолю­бии, способно смутить любого исследователя. Тем большего интереса заслу­живает попытка автора данной книги разобраться в названной проблеме. Попытка эта в общем представляется небезуспешной.

Вначале автор рассматривает в отдельности, что такое религия и что такое искусство, исходя из этого делает выводы о принципах и характере их взаимоотношений, вытекающих из самой природы этих явлений обществен­ной жизни человека. Это составляет содержание первого раздела. Во втором разделе автор прослеживает историю борьбы религии против искусства в ее стремлении приобрело композиционную стройность, логичность и последо­вательность исторического движения самих взаимоотношений искусства и религии.

Еще одна примечательная особенность рекомендуемой читателю книги. Если авторы других публикаций по вопросам взаимоотношений искусства и религии рассматривают эти взаимоотношения либо на довольно абстракт­ном общетеоретическом уровне, либо в разрезе какого-нибудь одного вида искусства (театр, музыка, живопись), либо в аспекте одной какой-либо рели­гии, то в книге С. Безклубенко удачно сочетаются все эти подходы: основатель­ный философский анализ дополняется и подкрепляется искусствоведче­ским, притом, как правило, в конкретно-историческом контексте. В богатстве фактического материала, разнообразии подходов при его анализе – и новиз­на книги, и ее интересность. В ней на исторические судьбы и религии и искус­ства. Причем эти выводы не декларируются, не навязываются, а как бы сами по себе формулируются читателем в итоге сопоставления различных фактов.

Именно поэтому книгу просто интересно читать. Этому способствует и манера изложения материала, содержится целый ряд важных обобщений, наблюдений, выводов, касающихся взаимовлияния искусства и религии и воздействий этого взаимовлияния стиль письма – острополемический, экспрес­сивный. Книга написана совсем не так, как было еще недавно принято писать на подобные темы, – без псевдоакадемической скуки и непременного стрем­ления к тому, чтобы все было уравновешено, приглажено и причесано. Автор излагает мысль свободно, непринужденно, с привлечением элементов публи­цистики и беллетристики. Из достоинств, как говорят, проистекают и недостатки. С. Безклубенко, страстно отстаивая принятую им концепцию взаимоотношений искусства и религии, нередко в споре увлекается, обостряет, а иногда и упрощает отдель­ные сложные вопросы взаимоотношений религии с искусствами, пытаясь, так сказать, одним махом развязать сложные узлы этих противоречивых отноше­ний, туго затянутые временем. Вероятно, не все читатели, особенно из числа верующих, смогут легко согласиться с теми выводами, которые автор делает на основе анализа теневых сторон истории церкви и религии.

Не исключено, некоторым читателям могут показаться односторонне тен­денциозными суждения автора книги по поводу роли религии и церкви, ска­жем, по отношению к отдельным видам искусства. Например, оценка взаимо­отношений религии и церкви с искусством архитектуры.

Зададимся, однако, вопросом: вправе ли мы требовать от автора абсолют­ной беспристрастности, возможна ли она? Взаимоотношения религии и искус­ства – это всегда взаимоотношения людей, это общественные взаимо­отношения. И автор, пишущий об этих взаимоотношениях, – также их носитель и выразитель, а не «судья», стоящий над временем и «схваткой».

Таким образом, книга дает не только обильный познавательный материал, но и пищу для раздумий, споров, возражений. Автор, насколько можно су­дить, сознательно идет на это: о многом привычном, кажущемся незыблемо установленном, он «осмеливается свое суждение иметь». Вполне возможно, что не всем, не с первого прочтения аргументация покажется достаточно убедительной, – что ж, пусть читатель сам подумает, пораскинет умом, по­пытается своим, свежим взглядом посмотреть на то или иное явление. Разве от этого будет беда? Не напротив?

Ігор Кравченко,
журналіст, член Спілки письменників України
Кіно і влада : історія любові
Рец. на кн. : Українське кіно : начерк історії / С. Д. Безклубенко. – К. : КНУКіМ, 2001. – 169 с.
Книжка Сергія Безклубенка «Українське кіно» / К., 2001/ має підзаголовок – «Начерк історії». Отже, йдеться про коротку історію національного кінематографу від його перших кроків до сумного сьогодення. Подібні стислі «начерки історій», за умови якісного авторського виконання, мають перед розлогими фундаментальними «Історіями» ту перевагу, що в них виразно, в очищеному від безлічі подробиць, у лабораторному, сказати б, вигляді постає той чи той історичний сюжет і виокремлюються найважливші, з авторських, зрозуміло, позицій, лінії, що забезпечують його розвиток.

Торкаючись вічної, «заклятої» теми «уроків історії», С. Безклубенко вибирає з них лише один, на його думку, найважливіший, «що стосується взаємин мистецтва і влади (мова не дільки про владу політичну, а й про владу грошей – І. К.), митців і можновладців (мова, ще раз підкреслю, не лише про прополітиків, зокрема, тиранів, а й про «грошові мішки» – І. К.). При цьому дослідник прекрасно розуміє, що «навчити силоміць, проти волі ніхто, навіть історія, нікого не може. Тим більше, коли її не вивчати, але знайомитись лише для того, щоб відшукати аргументи, потрібні для обстоювання сьогоднішніх уподобань. Хто хоче вивчати, сам «бере уроки» [С. 161].

Стосунки мистецтва кіно і влади трактує С. Безклубенко, удаючись до метафоричної семантики шлюбних стосунків - доречно й зовсім не випадково. Це виглядає як така собі історія любові (і ненависті), сповнена високих, щирих намірів і побутового бруду, запевнень у вірності і зрад, зближень і відчужень, вимог, обітниць, ревнощів, дорікань і т. д. в ньому безмежно широкому діапазоні.

Стилеві С. Безклубенка гранична чіткість формулювань і те прагнення життєвої простоти, прозорості, ясності викладу, котре передається читачеві, заохочуючи до співтворчості як намагання розібратися, подолати приблизність, заплутаність, хистськість пануючих уявлень про культурно-мистецьку ситуацію в Україні колись і тепер.

Максимально ущільнюючи виклад історії українського кіномистецтва С. Безклубенко вибудовує сюжет його розвитку як цілісність, що її можна охопити єдиним мисленим поглядом, як певний образ історії.

До народження мистецтва кіно спричинили не художні пошуки митців компетентних у царині прекрасного, а технічний прогрес і пов'язані з ним інтереси ділків-підприємців. Така суспільна природа кіномистецтва, генокод якого можна стисло виразити структурною формулою: індустрія – політика –творчість. Набір цих факторів є незмінним, хоч їхня пріоритетність змінюється в залежності від соціокультурних обставин: кіно може бути більш чи менш комерційним, політичним, творчим. Агоністика, тобто змагальність, боротьба між названими чинниками забезпечує динамічний розвій історії кіно, а їхня антагоністична різнохарактерність надає ді історії драматичної напруги. У своєму дослідженні С. Безклубенко віддає належне кожному з фундаментальних чинників кінопроцесу, оскільки лиш у взаємодії цих інгредієнтів можлива хімічна реакція, внаслідок якої виникає і конкретне – кінотвір, і загальне – історичних рух національного і світового кіномистецтва.

Ще зовсім недавно в розмові про кіно домінували міркування естетичні. Матеріальний бік кіновиробництва за радянських часів мало цікавив глядацьку публіку й не надто педалювався кінознавцями. «Чуже» комерційне кіно засуджували і по всьому. Перешкоди на шляху нормального розвитку нашого кіномистецтва асоціювалися насамперед з ідеологічним та бюрократичним тиском, догматами сонреалізму, художньою безпорадністю конкретних учасників кінопроцесу тощо. Так ми звикли мислити. Сьогодні доводиться звикати до чогось іншого, на перший погляд (ідеться про вироблений у попередні десятиліття усталений погляд), несумісного з художньою творчістю: мусимо оцінювати кінотвір і як більш чи менш успішний комерційний проект. Схоже, вигнана з пострадянського мистецтва через двері, «виробнича тема» повернулася через вікно нахабно претендує на пріоритетність. Індустріально-комерційна природа кіно дається взнаки. Як виглядає процес повернення «до джерел» (у цьому випадку – до джерел національного кіномистецтва) уславлений і оспіваний найбільш наївними апологетами національного відродження, може не тільки радувати: біля тих джерел надибуємо й так що хай би вже лишалося «замуленим». Зокрема, оповідаючи про печатки вітчизняного кінематографу, С. Безклубенко наводить свідчення-спогад відомого художника кіно С. Козловського: «На чолі кінематографії тоді стояли випадкові люди, що не мали нічого спільного з мистецтвом, які й іменували себе фабрикантами. Кого тільки серед них не було: Лібкеи – власник ковбасної, Талдикін – власник театральної костюмерної. Ламакін – власник ярмарків, шантанів, Вайнштейн – організатор жіночого чемпіонату з боротьби, Трофимов – підрядник, Єрмолаєв – прикажчик, Харитонов – купець, Перський – інженер, Биков – трактирник, Антик та Лур’є – присяжні повірені тощо» [С. 24].

С. Безклубенко слова С. Козловського характеризує з сьогоденних позицій: «У цьому судженні, шо віддає високочолим естетством і водночас елементарним нерозумінням справжнього значення економічного фактора в розвитку мистецтва взагалі, кінематографа – зокрема й особливо, зафіксована важлива історична обставина: фільмовиробництво ставало прибутковою галуззю, і в цьому крилась запорука його майбуття» [С. 24–25]. Сучасні українські кіномитці можуть лише мріяти про те, щоб до справи кіноіндустрії підключилися вітчизняні підприємці і зробили цю занедбану, майже втрачену галузь мистецтва й підприємництва прибутковою.

Сьогодні маємо по-іншому інтерпретувати той відомий факт, що кіномистецтво виникло не зовсім так, як виникали класичні мистецтва, а як галузь індустрії розваг. його не марно називали «розвагою для простаків і робітників», «забавкою для черні», «балаганним», «володюжним» і т. ін. «Хрещеним батьком» кіно був чистоган. У відкрить ті кінопроектора крилися колосальні можливості збагачення. «Це й було найважливішою умовою виникнення кіноіндустрії, а значить і самого кіномистецтва, – першої музи на Парнасі, існування якої неможливе без промислового способу виробництва?, – пише С. Безклубенко. Це є однією з вирішальних передумов розвою сучасного кіномистецтва. Таким чином, ми мовби заново переживаємо процес народження українського кіно, повертаємось (вимучено) до комерційних джерел народження кінемаграфу, гостріше, ніж дотепер усвідомлюючи й переживаючи ті знані й раніше факти, що «техніка, мистецтво, комерція були біля джерел кінематографу, визначали його специфіку, поетику, характер функціонування, зміст і шляхи розвитку в цілому» [С. 11].

Ні, не ринок обманув довірливих українських кіномитців, загалом творчу інтелігенцію, – всі ми стали жертвою великої ілюзії, самі себе переконавши в тому, що для розквіту національного кіно, літератури й мистецтва загалом потрібні лише творча й економічна свободи.

Не варто забувати, що ідею самофінансування культури (себто, відсторонення влади, держави від участі у процесі кіновиробництва) висунули ще у вісімдесяті роки не державні чинники, а самі ж діячі культури (тоді йшлося про госпрозрахунок). «І от з початком 1988-го року почав діяти нововигаданий «демократи затор» мистецтва – «рубль». Ї хор хвали госпрозрахункові відразу вщух, – констатує С. Безклубенко. Натомість залунали поки що розрізнені, але пронизливі голоси розчарування і розпачу кожної з Муз... Не так сталось, як гадалось, і в «найважливішому з мистецтв» [С. 153]. Далі – гірше. У пресі заговорили про агонію і смерть національного кінематографа, відбулись навіть його театралізовані похорони. В Україні виник новий жанр літературної творчості, при народженні якого стояли й письменники, рекрутовані до владних структур. Ідеться про законотворчість, коли автори пишуть і видають закони у статусі літературних творів, адресуючи їх більш чи менш вдячному читачеві. Саме таким літературним твором став відомий «Закон про культуру», що його ніхто навіть не намагався і, схоже, взагалі не вбирався брати до виконання.

«Митці жадали змін», – пише С. Безклубенко. – Яких? Ну, звісно, на краще! А чого саме? Та всього, чого не було, звільнитись від того, що набридло, що заважає! Ну, звичайно ж, треба звільнитися від ідеологічного диктату й просто самодурства тупих і боязливих чиновників з ЦК, міському. Міністарств і Комітетів, ревізорів і контролерів! Потрібна свобода! Політична свобода, економічна свобода, свобода творчості! Решта вирішиться саме собою!

Наївно вірили у швидкий успіх. А як же! Якщо ми могли під тягарем несвободи творити пристойні і навіть видатні твори!.. Ми завоюємо кіноринок! І не тільки вітчизняний!.. Гай-гай! Шедеври чомусь не з’явились» [С. 157].

Аналізуючи стабільно кризову культурну ситуацію, що склалася в Україні, С. Безклубенко згадує мудре застереження Норберта Вінера:

«Якось «батько кібернетики»... зауважив: у наш час, коли чогось дуже хочеться, притому багатьом, треба ретельно з’ясувати, чого саме хочеться – в іншому разі в наше вікно зненацька, може постукати Мара...» [С. 157]. Уже постукала. В подобі культури смерті – маскульту, постмодерну тощо. Драматизм ситуації полягає не лише в тому, що для нинішньої влади проблеми культури є глибоко другорядними (видатки на культуру в бюджеті 2003-го року в сорок разів менші за видатки на силові відомства). Ситуація ускладнюється ще й тим, що естетична, економічна й політична де зорієнтованість діячів культури й суспільства виявляє тенденцію до тривалого акцентування, а простіше – застрягання у стані розгубленості, непевності, різновекторних сахань і хитань. Ми називаємо це перехідним періодом, але досі не зовсім зрозуміло, як довго (може, завжди) триватиме цей перехід, і куди ми йдемо, і що з минулого маємо брати з собою (думки з нього приводу відрізняються радикальним чином). Семантична гра такими поняттями, як «демократія», «форми», «європейський вибір», «громадянське суспільство», «відкрите суспільство», «ринкова економіка» і т. д. і т. д., нині тішить лиш політиків (у тому числі й політиків від мистецтва, літератури, культури загалом), бо вони мають зиск. Ми всі за демократію, реформи, європейський вибір і т. п. – І що з того для всіх нас, для мистецького, літературного, загалом культурного, загалом суспільного загалу? Всі бажають нового, кращого, не такого, як було в обставинах тоталітаризму. Але досі немає чіткої відповіді: чого сама «дуже хочеться багатьом»? Слова (слова, слова, слова!) політиків, економістів, юристів, соціологів, політологів тощо, до яких, шукаючи відповіді, звертаємось по роз’яснення, здається, все нікого не задовольняють. Люди згаданих і не згаданих професій все й за визначенням не здатні й не повинні створювати образ майбутнього та образ реальності. Це не їхня парафія. Це парафія мистецтва. Мені здається, що мистецтво й література опинилися на суспільній периферії ще й тому, а може, насамперед тому, що, зациклившись на тоталітарному минулому й посттоталітарному сьогодні, не виконали свого природного призначення – формувати ясний, упізнаваний, привабливий образ майбутнього. Мистецтво й література сьогодні втратили свою провіденційну функціональність. Захопившись ідеєю деміфологіаапії, ми перестали розрізняти міфи й ідеали. Сурогати ідеальної дійсності й сурогатні характери героїв, що втілюють чужі ідеали, ми тепер просто імпонуємо в дешевих упаковках американських, латиноамериканських і російських серіалів.

Однією з позитивних якостей книжки С. Безклубенка є продуманий підбір історичного фактажу, саме чи не насамперед такого, який резонансно відлунює в нашій сучасності, допомагаючи її зрозуміти. Ось запитання анкети журналу «Кіно» «Чи набуло своєрідності творче обличчя українське кіно?» Відповідь О. Довженка: «Вважаю, що таки набуло. Характерною ознакою цього обличчя є провінціалізм. Виявляється він, головним чином, у відсутності смаку, в поспішності, що кладе на фільм тавро необміркованості, недбайливості й часто примітивного тлумачення теми. Невисока художня вартість поряд з неохайно поданим ідеологічним змістом. Невеликий культурний рівень режисури, підібраної необмірковано» [С. 46].

Запитаймо: чи українське кіно набуло своєрідного обличчя за дванадцять років державної незалежності? Я б відповів словами О. Довженка: таки набуло, характерні ознака – провінціалізм. І прикмети провінціалізму в сучасному кіно, літературі, мистецтві загалом я називав би, орієнтуючись на перелік, наведений О. Довженком, а не, скажімо, Й. Бажаном, редактором журналу «Кіно», який, на противагу Довженкові, стверджував у статті «Рік революційного кінематографу», що сам факт видання журналу «Кіно» означав подолання провінціалізму, бо «українська революційна культура видерлася, переросла вузенькі хуторянські обрії, взявши в или свої мінну і плідну кров сучасної техніки» [С. 45].

О. Довженко й М. Бажан по-різному розуміють провінціалізм. В уявленнях раннього М. Бажана він асоціюється з хуторянськими старожитностями, народництвом, водевільними кумами, сентиментальним маренням у вишневих садках, розчуленими співами, «гопаками та чарками» і т. ін. Словом, є породженням «масного та вульгарного світорозуміння». Цей провінціалізм, на думку М. Бажана, вже подолано чи майже подолано технічним прогресом і революційним (у ті часи цей термін означав те ж саме, що в наші – терміни «модерне», «постмодерне») мистецтвом. Цей провінціалізм, на думку радикальних митців двадцятих років, був просто несумісний з революційним кіномистецтвом: «Що може бути від гопаків та чарок, від масного та вульгарного світорозуміння кумів-мірошників або шельменків-денщиків у кіно?» – писав у вже згаданій статті М. Бажан [С. 45].

Довженкове розуміння провінціалізму глибше, точніше й має чинність універсального критерію. О. Довженко чи не перший заговорив про, перефразовуючи назву відомої книжки Р. Гароді, «провінціалізм без берегів» який може бути ознакою (часто – родовою, визначальною) не тільки мистецтва «просвітянсько-народницького», а й революційного, «соцреалістичного», «модерного», «постмодерного», «авангардистського» і т. ін. На жаль, не тільки може бути, а й реально є сьогодні. Його найяскравіші прояви вбачаються мені у протиприродному відборі (за визначенням одного з кіномитців), який відбувається не лише в мистецтві кіно. Провінціалізм же виявляється не в тих сюжетах, а в художніх критеріях, смакові, ставленні до творчості. Якщо в українському мистецтві нині відсутні чіткі критерії хужях естетичних оцінок, якщо серед сценаріїв і літературних рукописів не найкращі, а найгірші вибираються для постановок і публікацій (так само – і для преміювань), можемо стверджувати, що наша культура в нових історичних обставинах вступила в період неопровінціалізму. Саме на ниві неопровінціалізму поки що маємо найбільші здобутки, причому спільний знаменник провінційності об'єднує і прирівнює на перший погляд несумісне: старенького затятого соцреаліста й «просунутого» постмодерніста, київських, галицьких і діаспорно-атлантичних. Якщо українські митці й літератори досягли в чомусь єдності і злагоди, то ці єдність і злагода – у спільному без огляду на вік, стать, громадянство, мистецький керунок провінціалізмі.

Обґрунтовано й точно, як на мене, виписані ті сторінки дослідження С. Безклубенка, які присвячені культурно-мистецькій кризі 90-х років ХХ століття. Про можливість саме такої системної кризи не попереджали щирі й лукаві іноземні радники, до голосів яких жадібно прислухалися і влада і культурно-мистецький загал. Кризи такого масштабу не спромоглася передбачити й та частина інтелігенції, котра мала можливість впливати на розвиток ситуації. Окремі голоси-застереження звучали, звичайо, як звучать завжди, але, на біду, належали зовсім не тим, кого треба слухати. «Коли тільки-но почала розвалюватися імперія – СРСР і народи відчули можливість по-новому організувати своє життя, серпанок райдужних сподівань туманив багатьом очі, – пише С. Безклубенко. – З’являлися один за одним грандіозні проекти скороспішного «відродження» нібито (зауважмо це «нібито», нюанс – але який важливий нюанс – І. К.) змертвілої культури й – на цій основі – розбудови нації... «Є принаймні шість шляхів відродження української культури, а з нею й нації», – заявили відомі діячі науки і культури ще наприкінці 1989-го року в проекті, що розглядався офіційно у всіх належних громадських і державних інстанціях. Культура – у ролі важеля, в ролі підойми нації! Задум благородний, та чи втримають тендітні рамена? – тверезий голос сумніву не був навіть почутий...

Минуло десять років, у тому числі кілька з них, – у жаданій, омріяній волі, за умов державної незалежності. І що ж? Державу зсередини розпирають політичні чвари, народ у злиднях, культура зневажена і ледь животіє...» [С. 160].

Культура, далі констатує С. Безклубенко, еволюціонувала в напрямку прямо протилежному від очікуваного. Розчарована («знедолена», «окрадена» і т. ін.) інтелігенція маніфестує, звертається до владних і провладних структур із листами, тобто, по-різному, коли – винахідливо, коли – тривіально демонструє своє безсилля і безпорадність, зрештою – меншовартість (як на нинішні ціни) порівняно з тими спритними крамарями, які у стислі терміни, без зайвого шуму спромоглися, хай поки що не повсюдно, утвердити диктатуру своєї моралі й нав'язати суспільству свої культурні пріорітети. «Скидається на те, – констатує С. Безклубенко, – що історія, навіть свіжа, ще навіть гаряча – та, яку вона, інтелігенція, сама, – своїми руками, хистом, талантом – творила і творить, – так-таки нічому і не навчила? Мабуть, що так» [С. 161].

Чого ж мала навчити й, на думку С. Безклубенка, не навчила нашу інтелігенцію історія? Культури стосунків із владою і можновладцями. «Історія свідчить, що ці стосунки – не дорога з однобічним рухом, скоріше – заплутана мережа відкритих, прихованих і зовсім потаємних стежок і доріжок. Процес взаємодії мистецтва і влади точиться в діапазоні від боротьби до взаємодії і за своїм характером подібний до стосунків шлюбних. Це союз, заснований або на коханні (більшому чи меншому, взаємному чи однобічному), або на розрахунку (обопільному чи односторонньому), або, нарешті, – з прикусу (економічного, політичного, психологічного)» [С. 161].

Найвигіднішим, як для мистецтва, так і для влади є союз із розрахунку, стверджує С. Безклубенко й аргументує це твердження доволі переконливо: «Кожен клас чи соціальний прошарок, (група, клан, кліка і т. д.), приходячи до влади, не тільки «замовляє музику» – за відомим прислів'ям – він замовляє митцям свій соціальне-політичний портрет. Яскравий тому доказ – настійливі заклики українських націонал-патріотів, що кінематографістів оспівати (не художньо дослідити, а саме оспівати!) козацьку й гетьманську минувшину, що за формою дослівно повторює же свіжі у пам’яті аналогічні кличі шахтарів (сталеварів, учителів і т. д.) та спонукання партократів змалювати привабливий образ будівника комунізму і т. п. [С. 161].

Зрозуміло, це стимулює діяльність безсоромного клану «придворних митців», різного толку побіля владних паразитуючих ділків від мистецтва Уникнути нього, коли дивитися правді у вічі. Неможливо уникнути й іншої крайності – непримиренного конфлікту окремих митців і мистецьких груп із владою. «Так було, є і завжди буде», – любив повторювати з цього приводу Є. Гуцало. «Але за всім тим, – пише С. Безклубенко, – подобається це комусь чи ні, залишається фактом, що більшість мистецьких шедеврів, які становлять золотий фонд художніх надбань людства, створені саме на замовленню. Не кажучи вже про мистецтво портрета (живопис, скульптура, графіка) або архітектуру та декоративно-ужиткове мистецтво, – всі чи майже всі класичні опери створювались на безпосереднє замовлення можновладців. А кіно? Чи варто нагадувати історію «Броненосця «Потьомкіна», що досі за будь-якої політичної погоди увіходив до перших трьох кращих фільмів «усіх часів і народів»? Та й творчість О. Довженка – красномовне тому свідчення. Всі ліпші його фільми, включаючи й безумовні шедеври, зроблені ним за прямим замовленням» [С. 161–162].

Узаконеного союзу між мистецтвом і владою (союзу за розрахунком обопільним) в незалежній Україні не відбулося. Втратила та й та сторона. Втрати обох колосальні й не піддаються обліку. Зокрема, мистецька інтелігенція, святкуючи звільнення під політичного диктату. Не учулась, як опинилася під владою не менш тиранічною. «З’ясувалося, що примус, насильство мистецтву загрожують не тільки з боку держави, партії, церкви. Є влада, що стоїть поза ними й над ними, – влада безробіття, нужди, голоду, відсутності будь-яких перспектив – влада грошового мішка.

«Капіталістична революція», про необхідність якої так довго, так нудно і так наївно говорили, зокрема, й кінематографісти, таки сталася. І всі зненацька «провалилися» в «майбутнє». Однак не в жадане «царство свободи», а – в ринок. Зокрема, і в ринок мистецтва...» [С. 1].

В умовах цього ринку мистецтво опинилося сам на сам із чистоганом. Ілюструючи ставлення до мистецтва у ринкових обставинах (не в яас, де ринок іще «стихійний», «недорозвинутий», «недоринковий», а в найринковішій і найдемократичнішій Америці), як «останнє слово» ринкових відносин мистецтва до дійсності» (а точніше – дійсності де мистецтва), С. Безклубенко наводить визначення того, що слід вважати твором мистецтва, сформульоване одним з американських судів: «Предметом (не твором, а саме предметом! – І. К.) мистецтва є річ, якщо її такою вважає її власник і при цьому знайдеться ще бодай одна людина, згідна з цим» [С. 164].

На цьому й поставлю крапку, хоч розмову про книжку С. Безклубенка можна суттєво продовжити. Книжка спонукає до роздумів. Певно, тому, що це – зовні врівноважене і спокійне, внутрішньо – пристрасне дослідження сучасності крізь призму історії (а тільки так можна зрозуміти сучасність), серйозна бесіда про природу мистецтва і природу влади.

Завжди лунають голоси, що допомагають прояснити, зрозуміти реальність. До них належить і дослідницький голос С. Безклубенка.

Хочеться вірити колись ці голоси будуть почуті. Не хочеться вірити, що незалежна Українська Держава є сліпоглухонімою в питаннях мистецтва, загалом культури, здатною перейматися лише проблемами цивілізованості.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Схожі:

Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012 iconДо 75-річчя від дня народження Біобібліографічний покажчик
Олександер Шугай : до 75-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. М. Малиш....
Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012 iconБіобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018
Кафедраметодології та методики навчання фізико-математичних дисциплін вищої школи
Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012 iconДо 75-річчя від дня народження та
Професор Іван Тихонович Горбачук: Біобібліографічний покажчик: до 75-річчя від дня народження. – 2-е вид., допов. / Упоряд.: Ю. А....
Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012 iconЛада Сапухіна До 80-річчя від дня народження Біобібліографічний покажчик Суми 2016 Лада Сапухіна
Лада Сапухіна : до 80-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. Л. П. Сапухіна,...
Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012 iconПилип кислиця до 70-річчя від дня народження
Пилип Кислиця : до 70-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник....
Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012 iconВипуск 4 Спадщина А. С. Макаренка І педагогічні пріоритети сучасності: 1991 2008 рр. (до 120-річчя від дня народження) біобібліографічний покажчик київ 2008

Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012 iconВипуск 6 Софія Русова педагог, державний діяч, просвітитель (до 155-річчя від дня народження) біобібліографічний покажчик київ 2010
Лога Т. В., зав сектору наук організації та зберігання фондів філії днпб україни ім. В. О. Сухомлинського
Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012 iconПоетеса тетяна ульянівна корнійчук (до 60-річчя від дня народження) Біобібліографічний нарис
Поетеса Тетяна Ульянівна Корнійчук : біобібліогр нарис до 60-річчя від дня народження / Сарненська центральна районна бібліотека;...
Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012 iconДо 90-річчя від дня народження
Михайло Івасюк: 1917-1995: До 90-річчя від дня народження М. Г.Івасюка Біобібліогр покажчик. Чернівці, 2007. 81 с
Бібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012 iconДо 65-річчя від дня народження
Г 96 Юхим Гусар: біобібліогр покажчик (до 65-річчя від дня народження). Чернівці, 2010. 40 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка