Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна



Сторінка1/4
Дата конвертації08.04.2017
Розмір0.7 Mb.
  1   2   3   4


Білогірський райметодкабінет

Біографічний помічничок-довідничок

Щеховська Лариса Василівна

вчитель початкових класів

Кащенецької ЗОШ І – ІІІ ст.

2016р.

Упорядник: Щеховська Л. В. – вчитель Кащенецької ЗОШ І – ІІІ ступенів

Рецензенти:

Петраковська Р. О. – методист Білогірського РМК

Степюк О. П. – завуч Кащенецької ЗОШ І – ІІІ ступенів



Посібник містить короткі цікаві біографічні відомості про дитячих українських та зарубіжних поетів і письменників, твори яких вивчаються на уроках літературного читання в початкових класах.





Матеріали схвалено радою районного методкабінету ( протокол №3 від 14.03.2016р.)

Зміст

  1. Біографія Лесі Українки

  2. Біографія Анатолія Дімарова

  3. Біографія Вадима Скомаровського

  4. Біографія Юрія Ярмиша

  5. Біографія Катерини Перелісної

  6. Біографія Василя Сухомлинського

  7. Біографія Олеся Донченко

  8. Біографія Всеволода Нестайка

  9. Біографія Грицька Бойка

  10. Біографія Анатолія Качана

  11. Біографія Степана Жупанина

  12. Біографія Олега Буценя

  13. Біографія Дмитра Павличка

  14. Біографія Ярослава Стельмаха

  15. Біографія Анатолія Костецького

  16. Біографія Івана Світличного

  17. Біографія Миколи Сингаївського

  18. Біографія Марії Познанського

  19. Біографія Андрія М”ястківського

  20. Біографія Михайла Стельмаха

  21. Біографія Галини Кирпи

  22. Біографія братів Грімм

  23. Біографія Астрід Ліндгрен

  24. Біографія Карло Коллоді

  25. Біографія Тараса Шевченка

  26. Біографія Наталі Забіли



Біографія Лесі Українки



 
    1871 рік для української літератури дуже знаменитий. Цього року народилася Леся Українка, що згодом за словами Івана Франка, стала чи не наймужнішим поетом на всю Україну. 
    Народилася Леся Українка 25 лютого в Новгород – Волинському, в славній родині Косачів (Лариса Петрівна Косач - Квітка). 
    Батько Лесі – Петро Антонович Косач був людина освічена й для свого часу передова, а натурою лагідна та добра. 
    З боку матері рід (Драгоманових)сягає в бурхливі часи козацьких війн з турецько-татарськими загарбниками. Лесина мати палко кохалася в мистецтві, невтомно збирала його зразки: різні орнаменти, тканини, вишиванки, а також пісні, казки тощо. Вона була свого часу видатна письменниця і друкувалася під прізвищем Олени Пчілки. 
    Зі всіх шістьох дітей, що були в Косачів (два сини і четверо дочок), Леся найбільше вдалася в батька: і вродою, і характером, і звичками. Обидвоє вони були однаково лагідні та безмежно добрі, стримані, терплячі, однаково наділені виключною силою волі. Вони обоє були поблажливі в ставленні до інших, але не до себе, важко уявити, щоб вони зробили щось таке, що вважали за нечесне. Їм були огидні жадоба, зажерливість, користолюбство тощо. 
    Була в них ще одна спільна риса: вони надзвичайно цінували людську гідність. 
    Грамоти Леся навчилася дуже рано. Коли їй було чотири роки, вона вже дуже добре володіла читанням. А через рік Леся самостійно писала коротенькі листи до своєї бабусі в Гадяч та за кордон до дядька Михайла Драгоманова. 
    Дуже рано почала Леся знайомитися з народною творчістю: піснями та художніми виробами. 
    Мати возила дітей до різних сіл та містечок. Там вона зачаровано слухала веснянки, які селяни співали бодай чи не всім селом. Діти, а особливо Леся, сприймали це все з великим захопленням. Багато пісень увійшло у побут Косачів і стали там улюбленими піснями; це такі як “Подоляночка”, “Зайчик”, “Женчичок - бренчичок” та інші. 
    Навесні 1882 року родина Косачів перебралася на постійне проживання до села Колодяжного, що недалеко повітового містечка Ковеля. Тут поліська народна стихія заполонила Лесю і на якийсь час повністю її поглинула. В цьому селі Леся за допомогою свого брата Михайла виконала дуже цінну роботу: записала від різних людей дуже багато пісень. Перед текстами кожної пісні наклеєна була стрічка нотного паперу з нотами мелодії тієї пісні. 
    В дитячому віці була не одна цікава подорож Лесі до тих джерел, які збагатили її чудовим матеріалом, що перетворився під її чудодійним пером на високомистецькі твори. Глибоке знайомство з поліської народною творчістю дало можливість Лесі Українці написати чудовий її твір – “Лісову пісню”.
    Все, що там змальовано, їй давно уже знайомо з Полісся все те вона знала і чула ще в Колодяжному. 
    До десяти років Леся росла і розвивалася, як і всі діти. Була радісна, весела, любила співати й дуже добре танцювала із братом “козака”. Коли їй виповнилося 5 років, батьки купили їй фортепіано. Вона не тільки успішно вчилась грати, а й сама бралася складати музичні твори. 
    Любила Леся й серйозну роботу – господарчу. 
    Вона завжди мала свій квітник і город, сама його обробляла й доглядала. Зовсім маленької – в 6 років – навчилася шити і вишивати, а згодом навіть взялася мережити батькові сорочку. 
    Та скоро сталося велике горе, що потім невідступно, рік у рік, день і день аж тридцять два роки, до останнього подиху, переслідувало й тихенько її мучило. Ось як розповідає її сестра Ольга: 
    “… 6 січня 1881 року в Луцьку Леся пішла на річку Стер подивитися як святять воду і в неї дуже померзли ноги. Скоро потому, і від того, як тоді і думали, вона заслабла. У неї так почала боліти нога права, що вона незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, але плакала від болю. Її лікували різними способами: ваннами і масажами, і нога через деякий час перестала боліти і не боліла кілька років. Але від тої пори – це початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала “тридцятирічної війни” з туберкульозом. В той час, коли не боліла нога, почався туберкульоз у китиці лівої руки, вилікуваний операцією восени 1883 року. 
    Хвора рука позбавила Лесю можливості стати піаністкою. Після руки знову почала боліти нога, туберкульоз прокинувся у легенях, а після залікованих на Карпатах та в Італії легенів на туберкульоз заслабли нирки. Хоча, як хоробро і витривало вела війну Леся, однак туберкульоз, зірвавши їй здоров‘я, звів її у передчасну могилу…” 
    Що інтенсивніше наступала хвороба, то непоборнішим ставав дух, незламнішою воля і жадоба до життя. Не раз про це заявляла і  сама поетеса. Так у чудовому творі “Contra spem spero”(“Без надії сподіваюсь”) вона пише: 
    Гиньте, думи, ви, хмари осінні! 
    Тоне тепер весна молода! 
    Чи то так ужалю, голосінні 
    Проминуть молодії літа? 
    Ні, я хочу крізь сльози сміятись, 
    Серед лиха співати пісні, 
    Без надії таки сподіватись, 
    Жити хочу! Геть думи сумні! 
    Ці слова Леся Українка написала в свої дев‘ятнадцять років, коли свідоме життя її тільки починалось. Знаючи, що воно буде для неї тяжке, і, можливо, коротке, вона твердо поклала – іти тільки вперед, тільки з оптимістичною вірою в майбутнє і бадьорою вогнистою піснею. 
    Всебічно обдарована, з тонким відчуттям музики й образотворчого мистецтва, з нахилом до засвоєння мов, Леся Українка виявила свій хист у різноманітних жанрах художньої літератури. 
    Вона писала короткі прозові твори. Здебільшого це казки, оповідання, розповіді з сільського життя серед них оповідання “Приязнь”, “Над морем”, “Помилка”, “Розмова”. 
    Леся Українка була талановитою перекладачкою, вона знала багато мов: російську, італійську, німецьку та ін. Вірші Гейне, Байрона, Ади Негрі, уривки з творів Данте й Шекспіра, давні єгипетські пісні у її відтворенні. 
    Живучи думами про майбутнє молодого покоління, Леся хотіла вкласти його до активного діяльного життя і свою частину праці найдоступніше було це робити словом, яке не тільки зброя в боротьбі, а й засіб виховання борців. Багато таких виховних можливостей мали її поезії про мужність і нескореність. У 1884-1891рр. Леся Українка написала поезії для дітей, які об‘єднала в цикл “В дитячому крузі”. Тут вміщено твори для дошкільнят і молодших школярів. Починаються творами, що добре сприймаються навіть маленькими. Лесі в той час було 16 років. Але її прагнення пояснювалося тим, що вона сама була дитиною і жила ще враженнями дитинства. В ній жив великий педагогічний талант, вроджений хист виховательки. У вірші “На зеленому горбочку” відчувався відгомін народного забавляння, утішок, які так любили малі діти. На початку вірша хатинка “притулилася”, що як не характеристика стану дрімоти, а ось в кінці вона вже зовсім інша – розвеселена, сонячна. Від вірша віє ароматом дитинства, він близький до народних пісеньок, до того ж написаний віршованою формою, що так люблять малята, легко заучуються напам‘ять. Л. Українка написала такі вірші: “Літо краснеє минуло”, “Діти нудяться в хатині”, “Тішся дитино, поки маленька”, “Колискова” та багато іншого. 
    “Лісова пісня” – шедевр Лесі Українки. Це твір про силу, життєвість, гармонійну красу і творче безсмертя народу. Рядки “Лісової пісні”, підводять до думки, що мистецтво може бути великим, лише тоді, коли вона відтворює народні діяння, прагнення до вільного і гарного життя. 
    Леся Українка писала все своє життя. Останні сили покидали вже її коли вона писала казку “Про велета”. З ясним розумом, що вражав сучасників гостротою і далекосяжністю суджень, помирала Леся Українка. Сталося це 1 серпня 1913 року місті Сурамі в Грузії в оточенні рідних і друзів. Похорони відбулися через кілька днів у Києві. 
    Вона прожила недовгий вік, але це було прекрасне життя людини, що весь свій хист, кожну хвилину свідомого існування віддала народові в боротьбі за його соціальне і національне визволення. Слово було для неї зброєю у боротьбі, а без боротьби вона не бачила життя. 

Біографія Анатолія Дімарова

Письменник Анатолій Дімаров народився 5 травня 1922 на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім’ї учителя Андроніка Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.

У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933. Юнак, після закінчення середньої школи, був мобілізований до армії. Воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, його поранено й сконтужено. Нагороджений, як учасник війни, орденами й медалями. У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».

Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. В 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974–1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».

В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев’яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев’яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

Працював у газеті «Радянська Волинь».

Хобі Анатолія Дімарова — колекціонування каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.

Біографія Вадима Скомаровського

Вадим Петрович Скомаровський — український поет.

Народився Вадим Скомаровський 1 червня 1937 року в селі Балико-Щучинка (Кагарлицький район на Київщині). Багата природа розвивала творчу уяву майбутнього поета, дещо скрашувала його дитинство, яке припало на роки війни. У дитинстві майбутній поет зачитувався книжками Аркадія Гайдара і Миколи Трублаїні. Батько загинув на фронті. Мати все життя працювала вчителькою. Після закінчення семирічки, а потім Ржищівського педучилища Вадим працював учителем у Бородянській школі на Київщині. Згодом закінчив Ізмаїльський педагогічний інститут. І подальша його журналістська, комсомольська, партійна робота та робота головним редактором і директором видавництва «Молодь» була тісно пов’язана зі школою та молоддю.

1956 року Вадим Скомаровський надрукував у журналі «Піонерія» свій перший вірш для дітей. Невдовзі з’явилися перші поетичні збірки «У сестрички радість» (1959) та «Зірочка» (1961). У 1963 році вийшла в світ книжка Вадима Скомаровського «На Тарасовій горі» — вірші, присвячені Тарасові Шевченку. Відтоді поет часто звертався до образу Великого Кобзаря. У 1973 році він видав збірку «Тарасова криниця», а в 1979 — створив поему «Тарасові птиці». Це одні з найбільш яскравих, натхненних сторінок у творчості Вадима Скомаровського.

Скомаровський також є автором поем «Зошит у лінійку», «Багряний листок», «Вітер мандрів» та казок «Де поділися зірки?», «Чому в морі вода солона», «Чому Лютий короткий» та інші. Пише також гумористичні, сатиричні поезії, мініатюри, шаржі.
У 2002 році вийшла друком його збірка «Комп’ютер з характером». Твори В. П. Скомаровського перекладено російською, білоруською, молдавською, казахською, киргизькою, туркменською, башкирською мовами. Вони видані у Болгарії, Польщі, Чехії, Канаді. Вадим Скомаровський також відомий як перекладач з російської, білоруської і туркменської мов.

Біографія Юрія Ярмиша

Юрій Феодосійович Ярмиш народився 25 травня 1935 року в сім’ї вчителів у промисловому місті Кам’янську, що виросло на місці козачої Кам’янської січі (у 1936 році це місто було перейменоване на Дніпродзержинськ). З дитинства запам’ятались малому Юркові широкі придніпровські степи, Дніпрові кручі, коли вони разом з батьком мандрували стежками запорозьких козаків. Батько Юрія був учнем і другом славнозвісного українського історика Дмитра Івановича Яворницького. Від них дізнався малий Юрко багато цікавого про минуле нашого народу, про героїзм українських козаків у боротьбі за свободу. Ці подорожі та розповіді надзвичайно захоплювали уяву хлопчика. До того ж один із його предків був отаманом Полтавського полку Війська Запорозького часів гетьмана Богдана Хмельницького.


1930-го року сім’я Ярмишів переїхала до старовинного, тоді прикордонного, міста Дрогобич, що на Львівщині. У роки війни з німецькими окупантами багато важливих заводів та фабрик були евакуйовані на Урал. Туди ж на кілька років виїхали й Ярмиші. У 1944 році родина повернулася у Дрогобич. Мама викладала у школі географію, батько відновлював зруйноване війною господарство області, а Юрій вчився у міській середній школі № 4 — колишній Дрогобицькій гімназії. У свій час тут здобували освіту майбутні класики української літератури Іван Франко, Василь Стефаник, відомий письменник та громадський діяч Михайло Павлик. Літературні традиції гімназії, спадщина цих видатних людей звичайно ж вплинули на свідомість талановитого юнака, стали поштовхом до його літературної творчості.
Юрій завжди нетерпляче чекав літа, адже під час канікул він міг відвідувати свого дядька-прикордонника, який на початку 50-х років минулого століття служив у Закарпатті, поблизу Рахова. З тієї місцини можна було бачити найвищі гірські вершини Карпат, спостерігати, як швидкоплинною річкою Чорна Тиса плотарі сплавляють ліс. У той період Юрій написав свої перші вірші. Але став казкарем, а не поетом.
У 1950 році у Дрогобич на творчі зустрічі приїхала група письменників з Києва. Серед них були поети Д. Білоус, В. Швець та Б. Степанюк, які відвідали славнозвісну Дрогобицьку школу. Послухали на літературній студії виступи студійців, звернувши увагу на Юрія Ярмиша. І порадили талановитому юнакові здобувати літературну освіту. Школу Юрій закінчував у Нікополі. У 1953 році Ю. Ярмиш вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Як згадує Юрій Феодосійович, напередодні закінчення навчання йому наснився сюжет його першої казки «Вітрисько», яка і визначила його майбутню долю.
1958 року після закінчення університету молодий письменник розпочав свою трудову діяльність у Кримському державному видавництві у Сімферополі. 1960 року вийшла його перша збірка казок, яка називалася, як і перша його казка, «Вітрисько». У 1963 році Юрія Ярмиша, на той час автора вже чотирьох дитячих книжок, прийняли у Спілку письменників України. Того ж року його призначили головним редактором журналу «Піонерія», в якому письменник пропрацював одинадцять років. З 1974 по 1988 рік Юрій Феодосійович працював головним редактором журналу Спілки письменників України «Радуга». За своє життя відомий письменник випустив у світ понад 60 книжок казок, притч, байок, серед яких: «Золотий кораблик», «Два майстри», «Чарівними стежками», «Великий мисливець», «Їжачок і Соловейко», «Солодкий Марципан» та ін. Книжки письменника перекладено п’ятнадцятьма мовами, серед них англійською, болгарською, німецькою, французькою, іспанською та ін. Юрій Ярмиш не лише сам пише казки, він ще й вивчає казку як дослідник, є автором багатьох літературознавчих статей на теми дитячої літератури.

Нині відомий письменник, професор, займається науковою роботою. Він є членом міжнародного товариства дослідників літератури для дітей та юнацтва. Юрій Феодосійович багато подорожував, побував у багатьох країнах світу. І кругом спостережливе око письменника фіксувало найцікавіше. Потім про побачене він розповів у серії цікавих документальних книжок-подорожей, серед яких: «Дорогами Індії», «Набат Хіросіми», «Світ тривог і надій». Творчість Юрія Феодосійовича Ярмиша відзначено літературною премією журналу «Перець» (1970 р.), медаллю А.С. Макаренка (1972 р.), Почесною грамотою Президії Верховної Ради України (1985 р.). У 1974 році за книжки «Золотий кораблик», «Сонечко», «Вовчі окуляри» він був удостоєний республіканської літературної премії імені М. Островського. За цикл новел-фантазій письменника відзначено літературною премією ім. Ю. Яновського (2001 р.). А нещодавно Ю.Ф. Ярмиш став лауреатом найважливішої премії України у галузі дитячої літератури – премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва 2006 року. І отримав письменник цю нагороду за збірки казок «Дванадцятиголовий Дракончик», «Сповідь чаклуна» та «Казка стукає у двері».



Біографія Катерини Перелісної

Перелісна Катерина Федорівна (1902–1995) — українська поетеса і письменниця, авторка численних творів для дітей. Справжнє ім’я та прізвище — Катерина Федорівна Глянько (в заміжжі Попова). Псевдоніми і криптоніми — М. Донченко, М. Дичка, Л. Кіс, К. П., П. К., О. М., Клим Пищик.

Народилась Катерина 1902 року у Харкові. Батько її, Федір Глянько (1879—1955), був одним із піонерів українського руху серед харківського робітництва, з 1900 активний член Української Робітничої Громади в Харкові, шо була керована Гнатом Хоткевичем. Також Федір був співзасновником Українського Робітничого Театру, а з 1917 ще й член Центральної Ради і учасник Трудового Конгресу. Навчалась Катерина в українській гімназії ім. Б. Грінченка у Харкові. В цій гімназії викладали найкращі харківські україністи. Директором школи був Микола Федорович Сулима, учений мо­вознавець-україніст. У той час йому було близько тридцяти років. Він здорово кричав на учнів і всі його побоювалися. Кричав він і за по­милки в розмовній українській мові. Якось одна дівчина плаксиво поскаржилася: “Хлопці деруться”, а він на неї: “На стіну можна дер­тися, а хлопці б’ються”.

Як пише Катерина Перелісна у своїй автобіографії, 1917 року вона “перейшла до новозаснованої української гімназії ім. Б. Грінченка, директором якої був М, А. Плевако, а заступником директора і викладачем українсь­кої мови О. Н. Синявський”. Учителями були О. І. Попов, М, Г. Йогансен (Майк Йогансен), поетеса Христя Алчевська. Драматичним гуртком керував молодий тоді педагог М. Ф. Сулима, а фахові пора­ди давав Гнат Хоткевич. На заняттях літературного гуртка чимало уваги було приділено поглибленню знань про українську народ­ну творчісіь, зокрема пісні. “Гімназія мала тяжкі умови для праці, – пише К. Перелісна, – бо зі зміною влади мінялись умови, поки на­решті її закрили. 1919 року був другий приспішений випуск, до яко­го попала саме моя кляса. Організувалися педагогічні курси імені Сковороди, що заповнені були головним чином колишніми учнями гімназії імени Б, Грінченка”.

Після закриття школи молода Катерина Глянько займалась письменницькою і педагогічною діяльністю, була редакторкою українських книг. Пізніше, вже із сином, вона змушена була емігрувати у Північну Америку. Батько Катерини, Федір, як учасник українського руху і діяч УАПЦ, не уникнув репресій з боку комуністів – деякий час він провів у радянських тюрмах, врешті також емігрував до Штатів. У діаспорі Катерина Перелісна зберегла свій талант письменниці, і продовжувала писати для дітей. Вона переймалась тим, щоб діти української діаспори, відірвані від своєї рідної мови, вчили її та не забували.

Твори Катерини Перелісної навіть покладені на музику, зокрема, Українським хором бандуристів та композитором Володимиром Кассарабою. 




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconБіографічний ланцюжок. Біографічний ланцюжок
Афганська тематика провідний мотив ранньої творчості Василя Слапчука
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconМайстри українського перекладу Короткий біографічний та бібліографічний довідник
Збірка вміщує коротку інформацію про українських перекладачів, бібліографію з питань перекладацької літератури. Біографічний матеріал...
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconБєлкіна Алла Василівна
Бєлкіна Алла Василівна – народилась 18 липня 1956 року в с. Мельниця Ковельського району Волинської області, в сім’ї службовців
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconОмар Хайям – корифей персько-таджицької літератури Бакумець Оксана Василівна
Бакумець Оксана Василівна, вчитель світової літератури Сушківського навчально-виховного комплексу "Дошкільний навчальний заклад загальноосвітня...
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна icon1 Я, Потураєва Ірина Василівна, працюю над проблемою
Я, Потураєва Ірина Василівна, працюю над проблемою: «Формування здорового способу життя на уроках хімії, біології та основ екології....
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconУкраїнський національний біографічний архів як перспективний проект наукових досліджень в бібліотеках вузів

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconІван Карпенко-Карий І. Біографічний диктант
Майбутній письменник займав посаду … в Бобринецькому повітовому суді
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconДухневич Лариса Петрівна головний лікар комунального закладу «Луцька міська клінічна лікарня»

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconРись Лариса Федорівна Науковий ступінь: кандидат філологічних наук Вчене звання: доцент

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconЗатверджений склад
Мудрак Лариса Михайлівна – співголова робочої групи, заступник голови Національної ради


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка