Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна



Сторінка3/4
Дата конвертації08.04.2017
Розмір0.7 Mb.
1   2   3   4

Біографія Івана Світличного

Іван Олексійович Світличний (20 вересня 1929, с. Половинкине, Старобільський район, Луганська область — 25

жовтня 1992, Київ)літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Брат Світличної Надії Олексіївни.

Походить Іван Світличний із селянської родини. До школи пішов у с. Половинкиному в 1937 р. У 1943 р., намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 р. закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу . З 1947 до 1952 рр. навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою. З 1952 до 1955 р. учився в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Його науковим керівником був академік О.І Білецький. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал. 1956 року одружився з Леонідою Світличною (Терещенко). З 1957 р. — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 р. — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. Написав дисертацію з естетики, але не опублікував. У 60-х роках Іван Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м’якість, товариськість, доброзичливість. Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КҐБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем.

Уперше Івана Світличного було заарештовано 1 вересня 1965 р. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 р. в помешканні І.Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КҐБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка. Одночасно з ним тоді було арештовано Панаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено за ст. 62, ч.1, КК УРСР : антирадянська агітація і пропаганда. 30 квітня 1966 р. Івана Світличного через брак доказів було випущено.
12 січня 1972 р. Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було

заарештовано Є.Сверстюка , В.Стуса , В.Чорновола , Н.Світличну. 27-29 січня 1973 р. відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.


Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров’я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні.
Мав незаперечний моральний авторитет серед політв’язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодовках протесту. Василь Стус писав про Світличного: «Все краще в мені — це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». 1974 р. Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору. Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем ПМК, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 р. і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда. 1980 р. з огляду на погіршення стану здоров’я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 у Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом 1 групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров’я відмовилися: досягнуту мовби домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії із Москвою про комісування було анульовано рішенням голови КҐБ СРСР Федорчука. Термін відбув повністю. Звільнений тяжко хворим (23.01.83), продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил В. Стуса, О. Тихого і Ю. Литвина. На могилі І. Світличного встановлено хрест роботи художника М. Малишка.

Біографія Миколи Сингаївського

Народився  Микола Сингаївський 12 листопада 1936 року, в родині хліборобів, на Поліссі у невеличкому селі Шатрище Коростецького району Житомирської області.

Навчаючись у Київському університеті, позаштатно працював у редакціях різних газет. По закінченні вузу працював завідувачем відділу поезії «Літературної України», заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідуючим відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Упродовж багатьох років — головним редактором журналу «Піонерія». Перші твори друкувались у районній газеті «Радянське Полісся» та в обласній «Радянська Житомирщина». Пізніше в газеті з'явилась добірка віршів із напутнім словом Максима Рильського.

У 1958 році побачила світ перша збірка для дітей «Жива криничка». Схвальним словом про неї відгукнувся Михайло Стельмах. Відтоді прийшло до читача понад сорок книжок — поетичних і прозових, з них — половина для дітей. У 1968 році поетичні книги «З березнем по землі», «Архіпелаги» були відзначені премією імені О. Бойченка. За книги «Вогневиця» і «Поступ» Сингаївський удостоєний звання лауреата Республіканської комсомольської премії імені М. Островського.

Багато мелодій, написаних на вірші поета, стали «співучими» серед людей: «Чорнобривці», «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле» та інші. Одна зі збірок має назву «Я родом із пісні» — свідчення любові автора до цього жанру.

Біографія Марії Познанської

Марі́я Аваку́мівна Позна́нська (народилася 15 липня 1917 в селі Петрашівка, нині — село Гайворон Володарського району на Київщині, померла в 1995) — українська поетеса.

Народилася в селянській родині. Марію з раннього віку привчали до роботи. Закінчивши школу, дівчинка спочатку працювала в польовій бригаді, а потім рахівником правління. Ще тоді вона навчилася любити і розуміти землю, поважати працю хлібороба. З дитинства писала вірші, складала пісні. Добираючи мелодії, дівчинка наспівувала їх подружкам. А ще Марійка полюбила поезії Т. Шевченка. Часто прибігала вона до столітнього кучерявого дуба, що ріс у кінці городу, щоб поплакати над долею нещасної Катерини.

В 1937 вступила на дошкільне відділення Білоцерківського педучилища. Тоді ж білоцерківська районна газета надрукувала перший вірш Марії Познанської. 1939 року її перші вірші для дітей надруковані в журналі «Жовтеня».

Під час Німецько-радянської війни евакуюється в тил, працює в радгоспі. 1945 року вона стала студенткою Київського педінституту, а в 1946 вийшла у світ перша збірка поезій для дошкільників «Мій квітник». Благословив молоду поетесу на творчий шлях Павло Тичина, якому Познанська давала читати свої перші твори. Визнаною дитячою письменницею Марія Познанська стала на початку 1950-х років, маючи у своєму творчому доробку майже десяток поетичних збірок для малих читачів. Особливо полюбилися дітям такі книжки: «Про чудо-ліс, що на полі зріс», «Любій малечі про цікаві речі», «Чим пахне коровай», «Про золоті руки», «Що я знаю про метро», «Асканія-Нова», «Про білий халат і наших малят» тощо. Талант педагога і талант поета— ось те щасливе поєднання, яке, мабуть, зумовило популярність віршів Марії Познанської серед дітей.

Удостоєна літературної премії імені Лесі Українки (1978).





Біографія Андрія М’ястківського














Народився Андрій М’ястківський у селі Соколівці на Вінниччині. В усіх документах датою його народження позначено 14. 01. 1924, хоч насправді мама подарувала йому життя 13 грудня 1923 року, якраз на Андрія Первозванного, тому й назвали його Андрієм. Там, у Соколівці, пройшло його дитинство, там закінчив він школу. Рано відчув потяг до слова.

Друкуватися почав ще до війни. Та в творчій біографії письменника була велика перерва, про яку сповістив не дзвінок, а бомби й гарматні постріли. Солдат М’ястківський пройшов війну в роті фронтової розвідки, а це означає, що він воював на передовій, а частіше — в тилу ворога. За бойові заслуги він був нагороджений медаллю «За відвагу», ще й дослужився до найвищого солдатського звання — єфрейтор, чим дуже пишався.


Після війни Андрій Пилипович продовжив навчання в Тульчинській фельдшерській школі. Якийсь час працював сільським фельдшером, а потім вступив на заочне навчання до Вінницького педінституту. Вчителював, а коли одна за одною стали з’являтися його збірки для дітей і дорослих, перейшов на редакційно-видавничу роботу.

Своєю письменницькою долею Андрій М’ястківський завдячує Миколі Руденкові, який «віднайшов» його свого часу в глушині на Вінниччині, забрав у сільського фельдшера писані від руки вірші, привіз їх до Києва, сам власноручно передрукував на своїй друкарській машинці і відніс до видавництва. Так ще в 1955 році з’явилася перша книжка поета «Над Бугом-рікою».

Андрій М’ястківський — відомий автор блискучих новел, талановитих романів, чудових віршів. Писав для дітей і дорослих. Весь його творчий доробок втілився у понад сорок книжок поезії та прози, в численних текстах пісень і перекладів (з білоруської, молдавської, румунської та інших мов). Але слава, почесті, нагороди (до яких він був байдужий) його дивовижно обминали. Удостоєний лише Літературної премії імені Володимира Сосюри.

Він був цікавим співрозмовником, неперевершеним оповідачем, великим знавцем фольклору. Вільно володів румунською мовою, німецькою та угорською — зі словником, а потім ще вивчив їдиш та іврит. Писав щодня, а інколи «видавав» до десятка віршів за день. Деякі його поезії стали улюбленими в народі піснями.

В останні роки життя Андрій Пилипович став інвалідом І групи, був прикутий до ліжка, але літературної творчості не полишав. По собі залишив величезний рукописний спадок у товстих зошитах, який ще потрібно належним чином систематизувати, вивчити й опублікувати.

Біографія Михайла Стельмаха

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912р. у селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в родині незаможного хлібороба. 


Перші його віршові спроби припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше (після Великої Вітчизняної війни) він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР.
Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року.

Перебуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Велику Вітчизняну війну. У 1941р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування — знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). Залікувавши друге важке поранення (липень 1944р.), він повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі.

Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірочки фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), в 1943р. з’явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського. Поетична творчість М. Стельмаха зменшується: після виходу збірок «Шляхи світання» (1953) та «Жито сили набирається» (1954) письменник обмежується упорядкуванням двох книг вибраного — «Поезії» (1958) і «Мак цвіте» (1968) — та виданням кількох книжечок для дітей.

У 1957р. вийшла друком п’єса «Золота метелиця», яка поклала початок низці драматичних творів: «Кров людська — не водиця», 1958; «Правда і кривда», 1965; «Зачарований вітряк», 1966; «На Івана Купала (Дума про Морозенка)», 1966; «Кум королю», 1967; «Дума про любов», 1971. М Стельмах — знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр («Над Черемошем», 1952; «Гуси-лебеді летять», 1964; «Щедрий вечір», 1967), вчений-фольклорист. Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради СРСР ряду скликань, академік АН УРСР.

Помер письменник 27 вересня 1983p.

Біографія Галини Кирпи


Галина Кирпа народилася 1.01.1950, с. Любарці Бориспільського р-ну Київської обл. – письменниця, перекладачка. Закінчила філфак Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка (1976). Працювала на видавничій (1969–1978) та журналістській (1978–1989) роботі. Автор поетичних книжок «День народження грому» (1984), «Цвіт королевий» (1988), «Гостини» (1986), «Ковток тиші» (1999), «Слон мандрує до мами (2001), збірок ліричних новел «Катруся з роду Чимчиків» (1992) та «Будинок старий, як світ»(1999), віршів та оповідань у книзі «Чарівний вузлик» (2000), народознавчої книжки для дітей «Забавлянки мами Мар’янки» (1992, у співавторстві), «Ну й гарно все придумав Бог» (2003, видання отримало Грамоту Президента Форуму видавців у Львові), а також шкільних читанок «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993) (під спільним псевдонімом Оксана Верес – разом із Дмитром Чередниченком); посібника з етики для початкової школи «Андрійкова книжка» ( для 1, 2 кл. – 1992, для 3 кл. – 1993, для 4 кл. – 1996; у співавторстві), тритомної читанки-хрестоматії для дошкілля «Український садочок» (спільно з Дмитром Чередниченком), хрестоматії школяра «Про маму» (2001); антології поезії української діаспори «Листок з вирію» (спільно з Дмитром Чередниченком – 2001, 2002), хрестоматії світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я» у трьох томах (2007), книжки вибраних творів для дітей «Місяць у колисці» (2011).


Біографія братів Грімм






Брати Ґрімм (Якоб і Вільгельм Ґрімми) — німецькі вчені, представники Гейдельберської школи, які найбільш відомі за публікацію збірок казок і їхніми працями в галузі мовознавства, що стосуються зміни звучання слів з плином часу (Закон Ґрімм).

Німецький історик К. Мілленгоф у праці «Німецька археологія», 1892 року видання, Берлін, у розділі «Ді Гетен» застерігав німецьких істориків «не творити міфів». Він писав: «Погляди про походження гетів ми повинні перевірити…, бо ніхто так, як Грімм не ототожнював гетів із готами за допомогою всяких наукових штучок — підмін (міт аллен Кюнстендер Гелегерзамкаіт цу ферфехтен гезухт). Грімма манила велика спокуса — пов’язати міцніше історію Німеччини з античним світом, але… це — обман»

Вони є одними з найвідоміших казкарів Європи. Найвідоміші їхні казки: «Хлопчик Мізинчик», «Білосніжка» , «Спляча красуня» , «Рапунцель», «Червоний капелюшок» , «Капелюшок» , «Вовк і семеро козенят», «Бременські вуличні музиканти» та інші.

Якоб Людвіг Ґрімм і Вільгельм Карл народилися (відповідно) 8 січня 1787 року і 30 лютого 1788 року в Ганау поблизу Франкфурта (земля Гессен). В сім'ї було дев'ять дітей, лише шість з яких пережили дитинство. Вони провели своє раннє дитинство в сільській місцевості. З 1790 по 1796 рік родина Ґрімм жила неподалік від будинку магістрату Гессен, а батько працював на принца Гессена. Однак, коли Якобу, старшому братові, було одинадцять років, їх батько помер, і сім'я переїхала в тісну квартиру. Через два роки також помер їхній дідусь, залишивши їхню матір надіятися тільки на себе.

Обидва брата вступили у гімназію Фрідріха в місті Кассель, а потім обидва вчилися філософії й праву в Марбурзькому університеті. Фрідріх Савіньї заснував історично-юридичну школу університету, що об'єднувала юристів, лінгвістів та істориків. Саме Савіньї збудив інтерес братів до минулого. Двадцятирічні, вони почали лінгвістичні та філологічні дослідження, які завершаться потім законом Гріммів та збиранням і виданням народних казок. Попри те що колекції казок стали надзвичайно популярними, вони були по суті побічним продуктом лінгвістичних досліджень — головною метою братів. У 1808 році Якоб був назначений головним бібліотекарем короля Вестфалії, а в 1812 році брати Ґрімм опублікували свої перші томи казок. Вони отримали свої розповіді від жителів сіл і з інших джерел, таких, як вже опубліковані твори з інших культур і мов (наприклад з творів Шарля Перро). Якоб відшукував казки, в той час як Вільгельм надавав їм літературного змісту. Згодом брати зацікавилися старими мовами та їх впливом на німецьку. Якоб почав спеціалізуватися в історії та структурі німецької мови. Описані ним відносини між словами стали відомі як закон Ґріммів. Брати Ґрімм зібрали величезні за обсягом дані. У 1837 році брати Ґрімм, до яких приєдналися п'ять колег професорів Геттінгенського університету протестували проти скасування ліберальної конституції Ганноверської держави, до якої належало місто Геттінген. Ця група відома в Німеччині як нім. Göttinger Die Sieben (Геттінгенська сімка). Всі учасники були звільнені зі своїх посад університетів і трьох депортували, в тому числі і Якоба. Він оселився в Касселі, який не належав до Ганновера і Вільгельм приєднався до нього в будинку їх брата Людвіга. Однак, у наступному році, обидва були запрошені в Берлін до короля Прусії, де вони й оселилися. В останні роки брати працювали над словником німецької мови (нім. Deutsches Worterbuch), перший том якого публікується в 1854 році.

Якоб залишився холостяком до його смерті, але Вільгельм був в шлюбі з Доротею Вілд, дочкою фармацевта від якої в 1825 році брати почули розповідь про червоний капелюшок. В них було четверо дітей.

Вільгельм помер у Берліні 16 грудня 1859, в той час як Яків продовжував роботу над словником і пов'язаних з ним проектами, аж до його смерті в Берліні 20 вересня 1863 року. Брати поховані на цвинтарі при церкві Св. Матвія в Берліні (район Шенеберг).

Біографія Астрід Ліндгрен

А́стрід А́нна Емі́лія Лі́ндгрен (швед. Astrid Anna Emilia Lindgren, дівоче прізвище Ерікссон, швед. Ericsson; нар. 14 листопада 1907р.,Віммербю,Швеція —померла 28 січня 2002 року, Стокгольм, швеція— шведська дитяча письменниця, чиї книги перекладені більш ніж 85 мовами та видані більше ніж у 100 країнах. На сьогодні вона найбільш відома своїми творами « Карлсон, який живе на даху» та « Пеппі Довгапанчоха».

Астрід Ерікссон народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, в невеличкому містечку Віммербю провінції Смоланд, у фермерській родині. Вона стала другою дитиною Самуеля Августа Ерікссона і його дружини Ганни. Її батько займався сільськими справами на орендованій ділянці в Нессі, на самій околиці містечка. В Астрід був старший брат Гуннар (1906–1974) та дві сестри — Стіна (1911–2002) й Інгегерд (1916–1997). Пізніше брат Астрід став членом шведського парламенту.

Як написала сама Ліндгрен в автобіографічному збірнику «Мої вигадки» (1971), вона росла у вік «коней та кабріолета». Основним засобом пересування для сім'ї був кінний екіпаж, темп життя був повільнішим, розваги — простіші, а стосунки з навколишньою природою тіснішими. Такі обставини сприяли розвитку у письменниці любові до природи — цим почуттям проникнута вся творчість Ліндгрен, від ексцентричних історій про доньку капітана Пеппі Довгапанчоха до повісті про Роні, доньку розбійника.

Сама письменниця завжди називала своє дитинство щасливим (в ньому було багато ігор і пригод) і вказувала на те, що саме воно служило джерелом натхнення для її творчості. Батьки Астрід не тільки відчували глибоку прив'язаність один до одного та до дітей, а й не соромилися виявляти її, що було великою рідкістю у той час. Про особливі відносини в сім'ї письменниця з великою симпатією і ніжністю розказала в єдиній своїй книзі, не зверненій до дітей, — «Самуель Август із Севедсторпа і Ганна з Гюльта» (1975).

Після закінчення школи, у віці 16 років, Астрід Ерікссон почала працювати журналістом у місцевій газеті «Wimmerby Tidningen». Але через два роки (1926) переїхала до Стокгольма. Цей крок, як згадувала потім письменниця, був найвідважнішим і найпереломнішим у її подальшому житті. Вона зняла кімнату, почала вчитися на курсах машинопису та стенографії і водночас працювала. В Стокгольма Астрід народила сина Ларса, але через свою невлаштованість, бідність і зайнятість, вона змушена була віддати його на виховання знайомій родині, що мешкала в Копенгагені.

Хоч заробляла вона небагато, але намагалася завжди відкладати хоч якісь гроші, щоби якнайчастіше відвідувати Ларса в Копенгагені на вихідні. Більшість часу доводилося проводити в потязі — в дорозі туди чи звідти. Їй довелося попрацювати на кількох роботах, які вона залишила з різних причин, а з останньої її просто звільнили: молода мама, не витримавши довгої розлуки із сином, нікого не попередила і поїхала до нього в Копенгаген. Врешті-решт їй таки вдалося забрати Ларса додому та залишити на своїх батьків — до тих пір, коли вона вже сама могла його утримувати в Стокгольмі.

Астрід влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом якого був Стюре Ліндгрен (1898–1952). У 1931 році вони одружилися. Через три роки Астрід народила дочку Карін, яка пізніше стала перекладачем.

Астрід Ліндгрен померла у 94-літньому віці 2002 року.

Астрід Ліндгрен мала веселу вдачу, багату уяву, хист до жартів і до цікавих оповідей, — усі ці риси вона успадкувала від батька. Жарти, казки, історії, які вона чула від батька чи від друзів, лягли потім в основу її власних творів. А любов до книг і читання, як вона зізналася згодом, виникла на кухні у Крістін, з якою вона дружила. Саме Крістін прилучила Астрід до дивовижного хвилюючого світу, в який можна було потрапляти, читаючи казки. Вразлива Астрід була приголомшена цим відкриттям, а пізніше і сама опанувала магію слова. Вдома її розповіді любили слухати не тільки брат і сестри, а й сусідські діти, з якими вона завше приятелювала. Не були до них байдужі й дорослі. Її здібності стали очевидними вже в початковій школі, де Астрід називали «віммербюнською  Сельмою Лагерльоф», чого, на власну думку, вона не заслуговувала. А набагато пізніше, коли Астрід Ліндгрен одружилася і стала матір'ю, вона вигадувала різні цікаві історії для своїх дітей. 1941 року вона записала повість, яку розповідала своїй доньці, коли та хворіла, а через три роки подала її до одного з найбільших шведських видавництв. Там повість відхилили. Того ж року інше видавництво оголосило конкурс на найкращу книжку для дітей. Астрід Ліндгрен написала повість «У Бріт-Марі легшає на серці», подала рукопис на той конкурс, і він отримав другу премію. Так у шведській літературі з'явилося нове ім'я — Астрід Ліндгрен.

Через рік те саме видавництво знов оголосило конкурс, і Астрід Ліндгрен подала на нього відхилений рукопис. Він отримав першу премію. Це була «Пеппі Довга панчоха». Книжку видали, і вона мала великий успіх — на сьогодні її перекладено понад шістдесятьма мовами світу, серед них і українською.

Астрід Ліндгрен створила за своє життя понад сорок повістей і стільки ж так званих «Книжок-малюнків», де тексту менше, ніж ілюстрацій, — ці книжки призначені для найменших читачів. Твори її можна поділити на дві групи. Одна — повісті з казковим сюжетом або такі, де дія відбувається у світі, створеному уявою їхніх героїв, як та ж «Пеппі Довга панчоха», чи «Малий і Карлсон, що живе на даху», чи «Міо, мій Міо», чи «Брати Лев'яче Серце». Друга — реалістичні твори, такі як «Расмус-волоцюга» або три повісті про Калле Блюмквіста. Це пригодницькі твори. їхні герої — звичайні діти з малого містечка, веселі, дотепні, винахідливі, часом здатні на нерозважні вчинки, але й спроможні стати в обороні справедливості проти підступів і навіть злочинів.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconБіографічний ланцюжок. Біографічний ланцюжок
Афганська тематика провідний мотив ранньої творчості Василя Слапчука
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconМайстри українського перекладу Короткий біографічний та бібліографічний довідник
Збірка вміщує коротку інформацію про українських перекладачів, бібліографію з питань перекладацької літератури. Біографічний матеріал...
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconБєлкіна Алла Василівна
Бєлкіна Алла Василівна – народилась 18 липня 1956 року в с. Мельниця Ковельського району Волинської області, в сім’ї службовців
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconОмар Хайям – корифей персько-таджицької літератури Бакумець Оксана Василівна
Бакумець Оксана Василівна, вчитель світової літератури Сушківського навчально-виховного комплексу "Дошкільний навчальний заклад загальноосвітня...
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна icon1 Я, Потураєва Ірина Василівна, працюю над проблемою
Я, Потураєва Ірина Василівна, працюю над проблемою: «Формування здорового способу життя на уроках хімії, біології та основ екології....
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconУкраїнський національний біографічний архів як перспективний проект наукових досліджень в бібліотеках вузів

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconІван Карпенко-Карий І. Біографічний диктант
Майбутній письменник займав посаду … в Бобринецькому повітовому суді
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconДухневич Лариса Петрівна головний лікар комунального закладу «Луцька міська клінічна лікарня»

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconРись Лариса Федорівна Науковий ступінь: кандидат філологічних наук Вчене звання: доцент

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconЗатверджений склад
Мудрак Лариса Михайлівна – співголова робочої групи, заступник голови Національної ради


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка