Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна



Сторінка4/4
Дата конвертації08.04.2017
Розмір0.7 Mb.
1   2   3   4

Біографія Василя Скуратівського

Скуратівський Василь Тимофійович (25 жовтня 1939 — 16 грудня 2005) — український народознавець, письменник, видавець. Один із перших у новітній Україні видав народознавчу книгу «Берегиня».

Народився у глухому поліському хуторі Забуда, пізніше переселеному до села Шевченкове (пізніше Великий Ліс) на Житомирщині. Ця подія відбулася восени 1939 року між святом Покрови (14 жовтня) та Змитра (Дмитра) (8 грудня), коли точно — батьки призабули, а в посвідченні про народження паспортистка записала 25 жовтня 1939.

Батько Скуратівський Тиміш Якович (1898–1981), мати Скуратівська Мотря Антонівна (1900–1978), обоє селяни. Батько був знаним на селі столяром, виготовляв діжки, скрині, ліжка, вулики та інше. Для власних потреб розробив і виготовив дерев’яну медогонку, яка зараз знаходиться в експозиції Переяслав-Хмельницького музею народної архітектури та побуту (хата-музей бджільництва). У родині було п’ятеро дітей, однак вижило двоє: старша сестра Ольга та найменший і єдиний син Василь. З дитинства любив читати. У 13 років вирішив стати письменником, написав першого вірша і надіслав до районної газети. Відповідь не забарилась — порадили більше читати і краще вивчати рідну мову та літературу. Однак хлопець був настирливим, і продовжував надсилати до редакції нові свої вірші, байки, замальовки, дописи. З часом їх почали друкувати.

Після закінчення школи у 1959 році, працював кілька місяців коректором в Народицькій районній газеті, і тільки з’явилась можливість, перейшов на журналістську роботу до Олевської райгазети «Колгоспник Олевщини». По трьох роках роботи звільнився і поїхав шукати долі в Сибір. Працював у тайзі на заготівлі живиці, кілька місяців вчився на розмітчика в Іркутську, коли знайшов журналістську роботу, переїхав до Усь-Кута. В цілому в Сибіру перебував півтора року. Повернувшись в Україну, продовжив журналістську роботу в різних газетах українського Полісся (Народичі, Радомишль, Олевськ, Житомир, Київ), працював у Немішаєвському сільгосптехнікумі.

У 1964 закінчує Московську заочну школу журналістики, 1967 вступає на навчання до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на факультет журналістики. З 1969 року працює редактором у журналі «Народна творчість та етнографія». З 1970 року з’являються у періодиці перші статті на народознавчу тематику. Згодом розпочинає роботу над науковою монографією про традиційне пасічництво.

Визнання приходить під час публікації першого циклу народознавчих матеріалів «Зелене полум’я сосни» у газеті «Молодь України» (1983), далі продовжив публікації у виданнях «Сільські вісті»,«Культура і життя», «Пам’ятки України», «Наука і суспільство».

1987 року виходить книга «Берегиня», яка витримала не одне видання і викликала хвилю зацікавлення народознавством у країні. Далі виходили у світ інші книги: «Покуть», «Погостини», «Святвечір», «Місяцелік», «Русалії», «Кухоль меду», «Я сам про себе розкажу» та інші. Всього за життя письменника було видано понад 20 книг. Скуратівський пропагував традиційну культуру, обряди. Був ініціатором започаткування уроків народознавства у школах, одним із організаторів фестивалів: «Котилася торба» (дитячі ігри), «Коляда» (новорічні та різдвяні традиції), «Берегиня» (міжнародний фестиваль фольклору). Організував та проводив багаторічну народознавчу експедицію «Чумацькими шляхами». З 1992 року започаткував та видавав народознавчий часопис «Берегиня».

Помер 16 грудня 2005 року. Похований в Києві на міському Берковецькому кладовищі.

Біографія Дмитра Білоуса

Життєвий шлях Дмитра Григоровича Білоуса розпочався 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині в багатодітній селянській родині. Крім Дмитра, у сім’ї були Наталка, Василь, Олекса, Катря, Павло, Маруся, Сашко, Христина, Надія, Микола. «Трудове виховання — на вигоні пастухування», «Справлялися добре з харчами, — не їли лиш хвостиків з груш», «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов», — згадував поет згодом, осмислюючи своє дитинство. Хранителькою сімейного затишку була мати, скромна трудівниця. У поета довго зберігалися квитки, вручені його мамі разом з орденом «Материнська слава» на безкоштовний проїзд залізницею. Один раз скористалася, більше не встигла… Батько Григорій Миколайович — був сільським мудрецем, порадником і заступником односельців. Його навіть обрали народним суддею.

У сім’ї шанували слово, любили самодіяльний театр. Батько сам писав п’єси, старший брат Олекса пробував свої сили в поезії, друкувався у 20-ті роки, належав до активу літературних організацій «Молодняк» і «Плуг». Він також викладав історію в Харківській трудовій комуні А. С. Макаренка. Коли малий Дмитро, перехворівши висипним тифом, був на грані смерті, видатний педагог запропонував забрати кволого хлопчика в комунарівський гурт. Так майбутній письменник вирушив у люди. А на людей йому просто щастило. У харківській середній школі літературу викладав брат Тичини Євген Григорович. Дмитро потоваришував із його сином Владиславом і не раз бував у них удома. Саме тоді у Д. Білоуса зародився великий інтерес до мови. Через усе місто їздив він на заняття гуртка художнього слова при театрі робітничої молоді. Потім в університеті вчився разом з Олесем Гончаром, Григорієм Тютюнником.

… Війна безжально зруйнувала всі плани, сподівання, надії. Добровольцем у складі студентського батальйону іде Д. Білоус на фронт. Потім виснажливі бої під Києвом, важке поранення, госпіталь у Красноярську. Згодом у рік 40-річчя Перемоги Олесь Терентійович Гончар згадуватиме про побратимів-студбатівців: «Серед небагатьох, котрі лишилися живими, наших студ-батівців — Дмитро Білоус, поет і перекладач, з яким ми взимку 1942 року, виявляється, лежали в одному евакогоспіталі, в Красноярську, в приміщенні школи на березі Єнісею, хоч лише згодом дізналися, що під спільним дахом були наші госпітальні палати».

Після одужання Д. Білоус працює на радіостанції «Радянська Україна», що вела передачі для партизанів.

Уже в зрілому творчому і життєвому віці письменник починає писати для дітей і досягає неабияких успіхів. Його книжечки «Пташині голоси», «Упертий Гриць», «Про чотириногих, рогатих і безрогих», «Лікарня в зоопарку», «Турботливі друзі», «Сад на Лисій горі», «Веселий Кут», «Гриць Гачок» залюбки читала і читає наша дітвора. Бо в них є конкретні життєві ситуації — цікаві, повчальні, кумедні.

Письменник любить деталі, любить точні знання. Юний читач завжди дізнається з його віршованих новел про щось нове, невідоме. Достовірність, точність є необхідними у книжках для дорослих, а для дітей — тим паче. Тому так скрупульозно Д. Білоус виважував кожну деталь, кожне судження. За зовнішньою легкістю і простотою його дитячих віршів криється велика робота. Скажімо, готуючи книжку «Пташині голоси», письменник провів цілу дослідницьку роботу — як безпосередньо в лісі, на природі, так і зі спеціальною літературою. Збіркою зацікавилися навіть фахівці-орнітологи. Її перекладено білоруською та болгарською мовами. А вершиною дитячої поезії Д. Білоуса стала збірка «Диво калинове», удостоєна Національної премії імені Т. Г. Шевченка, та її своєрідне продовження — збірка «Чари барвінкові».

Ще одна дуже яскрава грань таланту Д. Білоуса — перекладацтво. Він переклав збірки поезій Івана Базова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова, Ніно Ніколова… Крім того, чимало перекладено прозових і драматичних творів, книжок для дітей, фольклорних видань. А вершина, безперечно, — двотомна антологія болгарської поезії, понад половину творів з якої Д. Білоус переклав особисто. Видання було відзначене в Болгарії золотою медаллю як найкраща антологія болгарської літератури, видана за кордоном. Уряд Болгарії нагородив поета орденом Кирила і Мефодія І ступеня, а в Україні він удостоєний за цю працю премії імені Максима Рильського. Перекладацькі обрії поета, звісно, не обмежувалися Болгарією. Є в нього переклад драми Шекспіра «Міра за міру», є чудові переспіви з російської, білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, польської.


Д. Білоус вів багаторічну і невтомну роботу з виховання літературної зміни. Досить сказати, що поет 11 років керував літстудією видавництва «Молодь». Він щедро і по-батьківськи ділився своїм досвідом, прагне підтримати щонайменший проблиск нової індивідуальності, роздмухати бодай маленьку іскорку поезії. Багатьох він увів у світ красного письменства, підтримав словом, порадою, співчуттям.


Біографія Ліни Костенко

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930р. в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.

Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педінституті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчила 1956р. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім’я серед визначних майстрів української поезії.

Книги Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток.

Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором — романом у віршах «Маруся Чурай», за який вона в 1987p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Живе та працює Ліна Костенко в Києві.


Біографія Леоніда Глібова

Народився у селі Веселий Поділ Хорольського повіту. Його батько, Іван Назарович Глібов, був управителем кінськими табунами в маєтку поміщика Гаврила Родзянки. Дитинство провів у селі Горби Кременчуцького повіту, куди з Веселого Подолу перейшов на роботу його батько, забравши з собою сім'ю.

Початкову освіту він здобув удома за допомогою матері, а 1840 року вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською мовою «Стихотворения Леонида Глебова» ( 1842). До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук. Після закінчення ліцею Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, а з 1858р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім'ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861 pоку письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети « Чернігівський листок». На сторінках цього тижневика часто з'являлися соціально гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів, матеріали. За зв'язки з членом підпільної організації « Земля і воля»І. Андрущенком у 1863 р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд.

Два роки поет живе у Ніжині, а 1865 р. повертається до Чернігова та деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867р. він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає книги-«метелики», друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.

Помер 10 листопада 1893 р. в Чернігові, де його й поховано на території монастиря Святої Трійці (вул. Толстого, Болдина гора).

Широке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863 р., але майже весь тираж її був знищений у зв'язку з валуєвським циркуляром. У 1872 р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882 р. — третю, що була передруком попередньої. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися — перешкоджали цензурні заборони.



Біографія Олександра Олеся

Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) народився 5 грудня 1878 року в м. Білопілля в Лебединськім повіті Слобожанщини, Сумської області в чумацько -селянській сім'ї. Дід по матері орендував маєток у селі Верхосулі, де провів молоді роки Олесь. Батько, Іван Федорович, працював на рибних промислах в Астрахані, де й утопився у Волзі, коли Сашкові було 11 років. Мати Олександра з трьома дітьми повернулася до Білопілля. Виховувала дітей в любові. У чотири роки Сашко вже вмів читати. Незабаром перед ним почала відкриватися чарівна поезія Шевченкового «Кобзаря». Тут Олександр Олесь закінчив початкову школу й двокласне училище, а у віці 15 років(1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з'являються його перші вірші.

Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки Олесь змушений був залишити його. Працював у херсонських степах.

У 1903 році Олесь вступив до Харківського ветеринарного інституту. Під час навчання в університеті, паралельно працював на Дарницькій різниці.

Визначальним фактом у житті Олександра Олеся стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. В цей час він познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою.

Творчість Олеся виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907–1918) та в еміграції (1919–1944). У 1905 р. Альманах «Багаття» вперше публікує твори Олександра Олеся.

У 1907 році одружився з Вірою Свадковською, яка народила йому сина Олега Ольжича.

За 1907–1918 рр. поет створив шість книг: «З журбою радість обнялась» (1907).

Становлення поета припадає на часи революційного піднесення визвольного руху. За сприяння відомого історика Олександри Єфименко, яка високо оцінила вірші молодого автора, на кошти українського громадського діяча Петра Стебницького у 1907 р. виходить його збірка поезій «З журбою радість обнялась» під псевдонімом Олександр Олесь. Творами талановитого поета-лірика захопилася освічена громадськість, з нетерпінням очікуючи нових видань.

Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. Описуючи храмове свято в с. Криворівня, він із захватом згадує барвистий одяг верховинців, які спускалися з гір у долину. «Неначе квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися студеної води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви.., наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне, як мак, багаття… Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси». Зустріч з Гуцульщиною знайшла втілення у поемі «На зелених горах» (1915): в ній «країна див» асоціюється з вільним духом українського народу. Тоді ж, 1912 року, О. Олесь познайомився та провів кілька днів у Карпатах з І. Франком (який справив на нього «надзвичайно файне враження»), з В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Коцюбинським.

У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику, тобто пов'язану із зображенням морських пейзажів.

Поет радісно зустрів повалення самодержавства. Він, як і всі прогресивні діячі, гостро відчував національне поневолення народу. В «Юнацькі пісні» (1915), присвяченій синові Олегові, що згодом стане відомим поетом під ім'ям Олег Ольжич, Олександр Олесь передбачав крах імперії, адже сини України піднімалися у кожну епоху на священну боротьбу.

Тяжкими були останні роки Олександра Олеся. Гітлер розчленовує Чехословаччину, яка прихистила поета. Угорські фашисти в крові затопили проголошену державність Карпатської України. У вересні 1939 р. Спалахнула Друга світова війна. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега — активного учасника руху Опору. Восени 1941 р. юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності. Та боротьба була нерівною: нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенгаузен. Так передчасно обірвалося життя відомого вченого-археолога і талановитого поета.

22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича. Похований на Ольшанському кладовищі вПразі.



Біографія Карло Коллоді

Ка́рло Колло́ді (справжнє ім'я Карло Лоренці́ні)— італійський письменник та журналіст. Загальне визнання отримав завдяки популярному оповіданню «Пригоди Піннокіо», яке стало класикою дитячої літератури і було перекладено багатьма мовами світу.

Народився 24 листопада 1826 р. у Флоренції. Його мати, Анжела Оралі, була родом із маленького містечка Коллоді у провінції Тоскана (звідки походить псевдонім письменника), батько Доменіко Лоренціні служив кухарем у місцевої знаті. Після початкової школи Карло пішов учитися до семінарії. Під час війни за незалежність Італії служив добровольцем в армії. Повернувшись у Флоренцію, почав займатися журналістикою та літературою.

З часом Коллоді почав працювати репортером і редактором декількох журналів, видавав сатиристичні журнали, упорядковував тлумачний словник італійської мови. Його захоплення сатирою сприяло заснуванню журналу «II Lampione». У цей час з'являються деякі з його перших оповідань: «Плямочки», «Очі та носи», «Забавні нотатаки».

З початком нової війни проти Австрії у 1859 р. Коллоді знову пішов добровольцем на фронт, поступив до Наваррського кавалерійського полку. У 1860 р. він повернувся з війни і працював над новими романами, комедіями і сатиричними оповіданнями. Першим дитячим твором письменника став переклад на італійську казок Шарля Перро, пізніше сам писав оповідання про пригоди Джаннеттіно, що вийшли окремою книжкою «Подорож Джаннеттіно по Італії».

Однак справжньої слави письменник зазнав як автор безсмертного оповідання «Пригоди Піноккіо». 1881 року Коллоді закінчив писати новий роман «Історія маріонетки» про пригоди дерев'яної ляльки, яку він назвав Піноккіо. Згодом роман дістав назву «Пригоди Піноккіо» і друкувався у щотижневій «Газеті для дітей». Спочатку роман друкувався у журналах і його кінець був дещо трагічним — неслухняного хлопця повісили на дубі розбійники. На думку автора це мало бути пересторогою усім неслухняним дітям, але на прохання читачів Коллоді оживив Піноккіо, повернувся до роману і дописав його. У новій версії Піноккіо не загинув, а натомість перетворився з дерев'яної маріонетки на справжнього хлопця. У 1883 р. «Пригоди Піноккіо» вийшли окремою книжкою і зразу стала однією з найпопулярніших книжок Італії і світу.

Через декілька років, у 1890 р. Карло Коллоді помер, але він навіть не міг уявити, якої великої слави зазнає його твір. Сталося так само, як і в його романі, — Піноккіо почав жити власним життям незалежно від життя свого батька. Цей роман переклали 87 мовами світу, а на батьківщині автора Піннокіо спорудили пам'ятник.

 Біографія Тараса Григоровича Шевченка


Тарас Шевченко народився у 1814 році в селі Моринці Черкаської області, в сім’ї кріпосного селянина Григорія Івановича Шевченка. У Тараса було 2 брати і 4 сестри. Юний талант рано став сиротою — мати померла, коли йому було 9 років, батько — у 12 років. Дитинство Тарас провів у селах Моринці та Кирилівка, які належали його поміщику, генерал-лейтенанту Василю Васильовичу Енгельгардту. Інтерес до малювання і поезії у Тараса Шевченка проявився з самого дитинства. У 8-річному віці хлопчик поступає на службу до місцевого вчителя-дяка Павла Рубана, де і навчається грамоті. На 16 році його життя він потрапляє в число прислуги поміщика Енгельгардта, спочатку в ролі кухарчука, потім козачка. Помітивши у Тараса пристрасть до живопису, поміщик вирішує зробити його придворним художником. Він віддає свого кріпака в навчання викладачеві Віленського університету — портретисту Яну Рустему. У Вільні юний Тарас пробув 1,5 року.

На початку 1831 року поміщик переїжджає в Санкт-Петербург, де триває навчання Тараса Шевченка вже у «мальовничих справ цехового майстра» В. Ширяєва. У Ширяєва Тарас міг змальовувати статуї в Літньому саду і відвідувати Ермітаж. Одного разу Шевченко, копіюючи на полотні чергову скульптуру, знайомиться зі своїм земляком Іваном Сошенком, який у свою чергу представив його К. Брюллову та В. Жуковському. Визнання обдарованості кріпосного Тараса Шевченка з боку видатних діячів російської культури відіграли вирішальну роль у справі викупу його з неволі.

У 1838 р. 22 квітня Жуковський і Брюллов викуповують у Енгельгардта Тараса з кріпацтва за 2500 рублів, і в 24 роки він отримує свободу. Гроші на звільнення Тараса Григоровича були отримані від продажу на аукціоні портрета Жуковського, написаного Брюлловим. Тарас Шевченко залишився безмежно вдячний їм за звільнення.

У 1838 році відразу після викупу з кріпацтва Шевченко вступає до Академії мистецтв, де жадібно вивчає живопис, малюнок і творчість російських і українських письменників. Після закінчення в 1844 році Академії мистецтв письменник повертається в Україну, в Києві працює художником у Київській тимчасовій комісії з питань розгляду старих актів. У цей же період Шевченко знайомиться з Костомаровим, формуються його політичні погляди. Він вступає в «Кирило-Мефодіївське» суспільство. За епіграму на імператрицю і революційний настрій віршів збірки «Три літа» в березні 1847 року поета заарештовують і відправляють на заслання до Орської фортеці, де він повинен служити солдатом. Крім того, Микола І своїм указом заборонив Тарасу Григоровичу писати і малювати, що для нього було досить гнітюче.

Як художник Тарас Григорович в 1848 році був включений до складу експедиції з дослідження Аральського моря, де активно малював аквареллю пейзажі і портрети. У 1851 році художник був включений також у геологічну експедицію в горах Каратау. У вільний від роботи час, в період заслання, він писав повісті російською мовою і створював жанрові малюнки.


Завдяки клопотанням віце-президента Академії мистецтв графа В. П. Толстого та його дружини, в 1857 році Шевченко повертається із заслання. Поет живе в Москві і Петербурзі. У 1859 році приїжджає в Україну, але перебуває під наглядом поліції, постійне проживання в Україну йому заборонене. Тому Шевченко повертається в столицю.

До цього часу здоров’я поета було підірване десятирічним засланням. Свій 47-й день народження письменник зустрічає тяжкохворим (водянка, проблеми з серцем, розлад печінки).

Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Петербурзі. Його ховають спочатку на Смоленському кладовищі, але, згідно з «Заповітом», 10 травня того ж року його прах перезахований в Україні над Дніпром на Тарасовій горі (м. Канів).

Незважаючи на короткий життєвий шлях, Тарас Шевченко залишив великий відбиток у літературі і художньому мистецтві. Шевченко писав, в основному, в жанрі поеми («Гайдамаки», «Сон», «Катерина» та ін.), балади («Причинна»), повісті («Княгиня», «Музикант»). Загальновідомі збірки його віршів — «Кобзар» (рання творчість), «Три літа», «У казематі» (написані в ув’язненні). Т. Г. Шевченко — автор більше 1000 художніх робіт, в основному, це пейзажі, портрети, жанрові малюнки. Він досконало володів технікою написання картин олівцем, пером, аквареллю та олією. Шевченку було присвоєно ступінь академіка з гравірування. Випущений альбом картин Тараса Григоровича Шевченка «Живописна Україна».

Тарас Шевченко — геній планетарного масштабу. Його праці перекладені на більшість мов світу. У багатьох державах за межами України встановлено пам’ятники Шевченка. На честь поета названі парки, виші, бульвари, театри і вулиці.


Біографія Наталі Забіли

Народилася Наталя Львівна Забіла 5 березня 1903 року в Петербурзі. В її родині любили мистецтво, живопис, музику, літературу. Мати часто читала дітям вірші, які знала напам´ять. Тому маленька Наталя змалку цікавилася літературою. Вона вже в дитячі роки пробувала писати.

В 1917 році майбутня письменниця разом із сім´єю переїхала на Україну і поселилася близько міста Харкова в невеликому селищі Люботині. Тут вона працювала вчителькою, була депутатом Селищної ради.

В 1924 році, коли Наталя Забіла вчилася в Харківському інституті народної освіти, вона надрукувала свої перші вірші. Потім все частіше її вірші з´являються на сторінках багатьох газет і журналів. А згодом в 1926 та 1927 р.р. виходять перші її книжки. З того часу вона створила понад 200 книг.

Вірші та казки Наталі Забіли цікаві дітям, вони їх захоплюють тому, що поетеса розмовляє з дітьми, як мама. Отож всю творчість Н.Забіли можна сміливо назвати материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою

Як мати, Н.Забіла веде з дітьми розмову у своїх віршах і оповіданнях про все, що їх цікавить: і таємниці природи, сторінки нашої історії, життя, що їх оточує.

Коли Наталя Забіла розповідає про дітей, то вона не просто описує їх зовнішність, їхні вчинки. Ні. В кожному її слові відчувається материнська турбота, заклопотаність. Ось, наприклад, вона пише про дівчинку Ясю:

За вікном сьогодні вітер, вітер

Аж в кімнаті чути, як гуде.

В дитсадок давно пішли всі діти,

А маленька Ясочка не йде.

Наша Яся нині трохи хвора,

Все кахика й носик витира.

Застудилась, мабуть, Яся вчора,

Як ліпила бабу дітвора.

Так само кілька віршів про Маринку. Замиловано, з материнською радісною посмішкою, описує Н.Забіла господарювання Маринки і називає її ласкаво Марина Дмитрівна.

На таку сімеєчку

Наварить обід-

Із такою справою

Жартувать не слід.

Ще Марина Дмитрівна

Й пиріжки пече.

Збоку тільки глянути –

Слинка потече.

У творах Наталі Забіли живе природа, як справжній друг дітей. Вона не тільки оточує їх, а й бере участь у дитячому житті.

Уява про неосяжні простори рідної землі наповнюється живим баченням щедрої природи, чудес людської праці. На багатьох сторінках творів Н.Забіла показує працю робітників, селян, рибалок у морі, вчителів у школі. Поетеса з повним правом виголошує:

Невтомний час вперед іде –

Зміняється країна.

Життя вирує молоде

І праця безупинна.

Наталя Забіла писала також казки, прозові твори, п´єси. Вона написала драматичну поему «Троянові діти», в якій показано виникнення славного міста Києва і зародження Київської держави. Особливо цікаво змальовано легендарного засновника Києва – Кия, мужню і розумну людину, сміливого воїна, талановитого державного діяча.

Наталя Львівна померла в м. Києві 6 лютого 1985 року.



Твори Наталі Забіли перекладено багатьма мовами світу. Їй першій присуджено Республіканську літературну премію імені Лесі Українки




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconБіографічний ланцюжок. Біографічний ланцюжок
Афганська тематика провідний мотив ранньої творчості Василя Слапчука
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconМайстри українського перекладу Короткий біографічний та бібліографічний довідник
Збірка вміщує коротку інформацію про українських перекладачів, бібліографію з питань перекладацької літератури. Біографічний матеріал...
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconБєлкіна Алла Василівна
Бєлкіна Алла Василівна – народилась 18 липня 1956 року в с. Мельниця Ковельського району Волинської області, в сім’ї службовців
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconОмар Хайям – корифей персько-таджицької літератури Бакумець Оксана Василівна
Бакумець Оксана Василівна, вчитель світової літератури Сушківського навчально-виховного комплексу "Дошкільний навчальний заклад загальноосвітня...
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна icon1 Я, Потураєва Ірина Василівна, працюю над проблемою
Я, Потураєва Ірина Василівна, працюю над проблемою: «Формування здорового способу життя на уроках хімії, біології та основ екології....
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconУкраїнський національний біографічний архів як перспективний проект наукових досліджень в бібліотеках вузів

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconІван Карпенко-Карий І. Біографічний диктант
Майбутній письменник займав посаду … в Бобринецькому повітовому суді
Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconДухневич Лариса Петрівна головний лікар комунального закладу «Луцька міська клінічна лікарня»

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconРись Лариса Федорівна Науковий ступінь: кандидат філологічних наук Вчене звання: доцент

Білогірський райметодкабінет Біографічний помічничок-довідничок Щеховська Лариса Василівна iconЗатверджений склад
Мудрак Лариса Михайлівна – співголова робочої групи, заступник голови Національної ради


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка