Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія



Скачати 349.61 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації24.06.2017
Розмір349.61 Kb.
  1   2   3


Білокур Катерина Василівна http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/8/8f/bilokur.jpg/220px-bilokur.jpg
Катерина Білокур за роботою.

Біографія

Свернутый текст

Білокур Катерина Василівна

(1900-1961)



майстер народного декоративного живопису

Катерина Василівна Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянській родині. Писати й читати навчилася самотужки. «На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася», — згадувала потім Катерина Білокур. У дитинстві, що пройшло у злиднях, малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя Івана Калити. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки в сім’ї до якогось навчального закладу, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала. Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби, які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки. З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри Олі Білокур (1928) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати, поєднувати кольори у єдину гармонійну цілість. В другій половині 30-х — у 40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цього періоду — «Берізка» (1934), «Квіти за тином» (1935), «Квіти», «Портрет племінниць» — засвідчили її високе обдаровання. Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівки, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості. 1940 року картини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потім на республіканській виставці у Києві. 1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Більшість творів тогочасного періоду втрачено під час війни. Після визволення села від фашистів Білокур створює одні з найкращих своїх творів — «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946) і славнозвісне полотно «Цар-колос« (1949). 50-ті роки — найбільш плідний період творчості. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники української культури. Білокур зустрічається й листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касіяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матір’ю, що забирало багато сил і здоров’я. 1954 року в Парижі на міжнародній виставці демонструються її картини «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле», які високо оцінив Пабло Пікассо. 1956 року їй присвоєно звання народного художника України. В останні роки життя художниця створила чудові картини «Півонії» (1959), «Букет квітів» (1959), «Квіти і овочі» (1959), «Натюрморт» (1960). Вона тяжко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті, хвороба матері. Померла художниця 9 червня 1961 року. 1977 року в селі Богданівці відкрито меморіальний музей художниці, на території якого встановлено пам’ятник (автор І.Білокур). Коли 1954 року всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз із міста Санлі, відомою художницею, що вславилася в наївному мистецтві й також малювала квіти. І додав: «Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї». Через два роки Катерині Білокур було присвоєно звання народного художника України. Її ім’я стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку, раніше богом забуте село, як казала сама Білокур, почали навідуватися гості з Києва, її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки сповненого буденної тяжкої праці сільського життя, голод, розруха, колективізація, війна, знову голод 1946 року... Все це пережила Катерина Білокур, як і мільйони українських селянок, але зуміла завдяки своєму величезному, даному Богом талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи. «В будні мені малювати заборонялося, — згадує вона про свою молодість у листі до художника Матвія Донцова. — А лише в неділю, після обіду, як уже все впораю». На більшості з полотен Катерини Білокур стоїть авторський напис: «Малювала з натури Катерина Білокур». Справді, природа, «натура» були її головними вчителями, а квіти — найулюбленішими мотивами. «Квіти, як і люди, — живі, мають душу!» — казала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини чи куща, бо вважала, що «зірвана квітка — вже не квітка». Не зазнавши особистого щастя, бачачи довкруг себе злидні й гризоти щоденної боротьби за існування, Катерина Білокур у квітах, у малюванні їх бачила високий сенс. Малюючи їх, вона неначе сягала найдосконалішої, найгармонійні-шої краси, яку закладено природою в квітах і якої їй бракувало в житті особистому. «Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві». І вже пізніше, у повоєнні роки, а найбільше у п’ятдесяті, коли до неї прийшло визнання, вона варіювала квіти нерідко у найфантастичніших сполученнях, кольорах, поєднувала з найрізноманітнішими предметами. І донині точаться суперечки щодо приналежності творів Білокур: чи то до професійного живопису, чи то до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя. Зображені на її полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттям кольору, оживлені її філігранною майстерністю й сприймаються як величальний гімн природі, людині. Перед тим як почати роботу над картиною, художниця довго виношувала задум, вивчала навколишню природу, найтонші нюанси сонячного освітлення. Вона ніколи не робила попередніх ескізів, етюдів з натури, а, опрацювавши задум в уяві, швидко, немов на одному диханні, виконувала його на полотні. Саме тому її квіти зворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень. Другим захопленням художниці була література. Змалку кохалася вона у поезії Тараса Шевченка, не знаючи його мистецької творчості, а коли побувала вперше 1949 року в Музеї Т.Шевченка в Києві й побачила його картини, ще глибше захопилася його генієм, а його біографія стала для неї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подарувати музею свій твір — «Квіти на голубому тлі» — з написом: «Цю картину присвячую Київському музею Тараса Григоровича Шевченка. Катерина Білокур, село Богданівка на Полтавщині». У п’ятдесяті роки, коли їй стало трохи легше жити, вона читала багато літератури з образотворчого мистецтва, твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Генріха Гейне, Вольфганга Гете і свої враження переливала у свої твори, а також у листи до друзів та знайомих. Її листи вражають не лише точними й глибокими характеристиками подій, людей, мистецьких творів, своїх і чужих, а й глибокою філософською мудрістю в поглядах на життя і його найбільші вартості. Вони — це немов сповідь її душі, як мудрість її народу. Леонід Новиченко назвав їх «людськими документами величезної сили», в яких — весь драматизм і все подвижництво її життєвого шляху. Ці листи, на думку багатьох письменників, зокрема Олеся Гончара, Миколи Бажана, щось більше, ніж література. Вони, писав Микола Бажан, «наче сплески світла, осяюють ту незбагненну, загадкову... путь, яку проходить творчий геній, таємниче зароджений в якійсь людській істоті і, незважаючи на дошкульні терни, завади, перешкоди, розцвілий і стверджений своїми виношеними, вистражданими свідченнями правди життя і краси... Листи жінки, яка навіть не вчилася у початковій школі, такі ж талановиті, як і її картини...» Творчість художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий «білокурівський» зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко 1983 року створила балет «Катерина Білокур», поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» (1986) та художній двосерійний фільм «Буйна» (1989). 1995 року видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького, які засвідчують її великий письменницький талант.
***********************************
** Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ. /**Пабло Пікассо. 1954.**/

** Вона мовби розповідала світові, який талановитий її народ, як глибоко розвинуте в ньому естетичне почуття, яка сприятлива його душа до всього прекрасного в світі... До кінця її днів малярство, мистецтво залишилося для неї з епітетом: святе. Проста українська жінка усвідомила його як своє покликання високе. /**Олесь Гончар. 1975.**/



http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/3/33/hata-bilokur.jpg/220px-hata-bilokur.jpg
Хата в Богданівці (1955)
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/3/3c/za-selom.jpg/300px-za-selom.jpg
За селом (1966)
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/2/25/piony.jpg/200px-piony.jpg
Півонії (1946)

Открыть|Закрыть



http://i.i.ua/photo/images/pic/5/3/4369935_1604863e.jpg

http://i.i.ua/photo/images/pic/1/4/4369941_8422ab95.jpg

http://i.i.ua/photo/images/pic/2/4/4369942_d7b8f011.jpg

http://i.i.ua/photo/images/pic/2/6/4369962_d26c9b92.jpg

http://i.i.ua/photo/images/pic/3/6/4369963_55ca50d1.jpg

http://i.i.ua/photo/images/pic/5/7/4369975_1dac5138.jpg

http://i.i.ua/photo/images/pic/1/7/4369971_6ea476f7.jpg

Тетяна Яблонська (1917-2005)

Тетяна Яблонська:


про себе
Щойно пішов молодий мистецтвознавець — дипломниця Київського художнього інституту. Пише про мою творчість за останні десять років. І, судячи з її запитань, мало розбирається. Просить розповісти про те, про інше. Я захопилася і багато їй усякого наговорила. Вона щось там записала. А в основному усі ці думки розсіялися і полетіли. А може, вони чимось і цікаві, і потрібні комусь. І спало на думку — чи не записати краще мені самій усе те, про що я їй розповідала? Адже те, що пише сам художник, навіть і маленький, набагато цікавіше за судження найрозумніших мистецтвознавців. Все-таки це першоджерело.

Усіх дивує, чому це в шістдесяті роки я раптом звернула круто вліво, до етнографічної декоративності, а тепер знову повернулася до «традиційного» живопису? Чому мене так мотало? Я теж думала над цим і постараюся пояснити, до чого додумалася.

До війни, під час навчання в інституті, я багато і серйозно працювала над живописом. Саме над живописом. Починала по-справжньому розуміти значення тону й цілісність живої живописної поверхні, матеріальність кольору й передачу кольорово-повітряного середовища. Загалом, починала опановувати багатий арсенал мови живопису. Вдосконалитися в цьому зашкодила війна. Більш ніж трирічна перерва в роботі різко відкинула назад. Всі тонкощі чисто живописних відчуттів були втрачені. Тут потрібно було б знову довго й уважно попрацювати з натури, щоб відновити ці забуті й по-справжньому ще не зміцнілі відчуття, але вже було не до того. Тут уже не до навчання. Повоєнний підйом духу, молодість, впевненість у собі, маса задумів. Пішли картина за картиною. Успіх за успіхом.

Щоправда, у деяких своїх роботах я почала було відновлювати забуте відчуття живописання. Та ще несміливо й навпомацки. Найбільше всього цього було в картині «Перед стартом». Трепетно-свіже відчуття чистого зимового дня із сяйвом молодих облич мені хотілося передати саме через живопис, через фарбу, через поверхню полотна. Це були ще незміцнілі, підсвідомі відчуття, не підкріплені ні переконанням, ні творчим досвідом.

Картина «Перед стартом», як кажуть, «пролунала» на одній із повоєнних усесоюзних виставок. Вона навіть йшла на Державну премію. До мене вже приходили й репортери, і фотографи. Ось-ось мала вийти постанова. Вже нібито усе було вирішено. І раптом поворот на 180 градусів — постанова про журнали «Звезда» і «Ленинград», про оперу Мураделі. Лист (здається, так було) Жданова. Удар по «формалізму». Нищівний удар, від якого й більш міцні голови захиталися, не те що моя. Захитався навіть богатир Дейнека, навіть Сергій Герасимов, навіть Фаворський. А що вже казати про дівчисько, яке щойно стало на самостійний шлях? Я ще не так уже збилася зі шляху, я все-таки ще трималася!

Картину «Перед стартом» зняли з підрамника, і вона довго валялася в підвалах Музею українського мистецтва. Замість премії вона отримала якісь лайливі епітети. Я вже точно забула. Якісь рецидиви формалізму, імпресіонізму тощо. Смішно, але факт. І всі мої інші картинки, і етюди — теж. «Хоча й талановито, але...» І всюди ці «але».

Сергій Григор’єв, який до цього казав: «Ми, ліві...», теж поправів рівно на 180 градусів. В інституті почалося «гоніння на відьом». Наші з Олексієм Олексійовичем Шовкуненком живописні постановки різко засуджувались на кафедрі теж за імпресіонізм. Кошмар. Не можна було й заїкнутися про імпресіоністів студентам. Як влетіло старому Гельману за те, що він показав студентам чудесну книжку про Родена! Не про Бурделя або хоча б Майолу, а про Родена! Виник термін «підніжний пейзаж», що означає найдокладніше виписування деталей у пейзажі на першому плані. Не віриться, що все це було. І як шкода, що не велося щоденників!

Все це, звичайно, діяло. Як-ніяк сталінська епоха. Та я була ще не до кінця налякана. Мене виручала любов до життя і захопленість. Картину «Хліб» я писала з цілковитою віддачею, із серцем, повним любові до цих жінок, до зерна, до сонця. Я тоді твердо вірила в те, що імпресіонізм згубний, що він тягне художника до поверхового фіксування вражень, що він заважає вирішувати великі творчі завдання. Я навіть цілком щиро написала відповідну статтю до московської газети «Советская культура». Мені цю статтю, як я тепер думаю, до кінця життя не вибачив Сергій Герасимов, хоча я пізніше й реабілітувалася, начебто, своїми роботами і виступами. Ця стаття була прийнята як зрадництво. Мені й нині соромно за неї, але тоді я була абсолютно переконана у своїй правоті.

При роботі над картиною «Хліб» я найбільше намагалася передати захоплення від самого життя, передати правду життя. Ні про якусь самодостатню «живописність» я не думала. Пам’ятаю, у той час до мене прийшла група львівських художників на чолі з Григорійчуком. Спочатку була розмова про «завзятість» головної героїні, про те, що я сама за своїм духом дуже на неї схожа та ін., а потім стали говорити «про кольори й валери». Я пам’ятаю, яким мені це тоді здалося кумедним, наївним і провінційним! При чому тут «кольори і валери»? Що потрібно ще, крім правдивого зображення життя? Я не усвідомлювала, що все-таки у картині «Хліб» живописне завдання вийшло — поєднання теплого зерна, синіх спідниць, білих хусток і сорочок створювало живописну гру. Крім того, я зовсім незадовго до «Хліба» писала картину «Перед стартом», водночас писала «У парку» й ще не зовсім остаточно забула живописні відкриття імпресіоністів, які я відкидала.

Картина мала небувалий успіх на виставці, у результаті — Сталінська премія. Найпрекрасніша за силою правдивого відчуття, за красою живопису картина Пластова «Жнива», яка експонувалася разом із «Хлібом», була визнана гіршою за мою! А в картині Пластова одне відро з холодною водою й упрілий їздовий у кумачевій сорочці, який жадібно п’є її, дорожче за всю мою творчість. Коли дивишся на картину Пластова, горло пече від полови, яка летить із молотарки, а в мене все-таки — плакат.

Після «Хліба» я вже остаточно забула всі живописні завдання. Життя, життя, життя! Тут з’явилися всякі колективні творіння на чолі з Єфановим і Іогансоном, налбандянівські опуси! А я займалася «справжнім мистецтвом». Безневинні сюжети на кшталт «Весни» (до речі, критик Портнов, який нещодавно поїхав на старості років до Америки, наполегливо радив мені назвати її «Ми вимагаємо миру!», інакше, мовляв, не пролунає). «Весна» — вже падіння в усьому. Це вже найчистіший фотографізм, натуралізм і повна пасивність. І — теж премія! Ну як не повірити, коли тебе так хвалять? Ну як тут не забути про «кольори і валери»? У Вороніна з похвал закрутилась голова. У той час багато було написано усіляких дитячих сюсюкаючих картинок. І усе здавалося добре, «художньо». Противна, антиживописна картина «Ранок». Проте за задумом непогана. Надихав мене на неї Є.Волобуєв. Та за живописом вона абсолютний нуль. Всі мої колишні відчуття наглухо затяглися. І Волобуєв, тоді мій сусід по майстерні, казав, що я абсолютно нездатна зрозуміти, що таке живопис.

А тут почалася «відлига». Розвінчали культ особистості. Розпочалося пожвавлення в мистецтві. Відчула і я безвихідь у своїх картинках «на дитячу тематику». Відчула і я потребу в активній творчості. Допомогло Закарпаття, його надзвичайна цікава школа живопису. Як свіжо сприймалися в нас роботи Ерделі, Коцкі, Манайла, Шолтеса, Глюка, Бокшая! Який живий струмінь улили вони в наше мистецтво! Як активно стали виступати на наших виставках! Та незабаром і по їхніх головах пройшовся кийок ждановських постанов. Та нині не про це. На мене дуже вплинуло їхнє мистецтво, особливо коли я ясно відчула необхідність вибиратися з безвиході. Виставка Манайла в Києві та її гучний успіх глибоко-глибоко запав у душу. А я що роблю? Якось ми з Арменом, Вадимом Одайником і його дружиною відправлялися на машині Вадима в Закарпаття, писати. Зупинилися в селі Апша Солотвинського району. Прикордонна зона. Румунські села. Надзвичайна архітектура, барвисті народні костюми. Усе надзвичайно виразне. Працювали багато, дуже активно. Тієї весни й розпочався в мене новий творчий підйом.

До цього я їздила у Вірменію, ближче познайомилася з її художниками. Мені всі вони тоді здавалися геніями порівняно з нашою українською сірятиною (крім Закарпаття).

Почалося захоплення національною формою в мистецтві. Повальне. Виплив лубок, усілякі народні картинки, народне мистецтво всіх видів, паперові квіти та ін. Я з захватом вірила в те, що знайшла, нарешті, справжню точку опори.

У той час багато було розмов про самовираження, про пошуки свого «я», і мені здавалося, що і я, нарешті, скажу «своє слово».

Водночас розпочалося і повальне захоплення монументальним мистецтвом. Всерйоз йшлося про те, що станкова картина себе зжила. Тільки узагальнюючі образи, форми, тільки синтез почуттів і думок, стилізація. З’явилася картина Задорожного «На місці минулих боїв» тощо. І я в своїх пошуках також намагалася висловити загальні думки, знайти великі, ємні образи. Все це було б добре, адже по суті це добре і є, але в мене це дійшло до вульгарної стилізації, позбавленої смаку.

Не всі мої речі цієї серії такі вже погані. Деякі для мене дорогі й тепер. Це ті, у яких було в основі живе почуття — «Вдови», «Віконце», «Чайна», «Літо». Деякі ж із них створювалися штучно, за програмою і зовсім не мають теплого живого почуття. Вони огидно застилізовані та позбавлені смаку. Мені тоді здавалося: що яскравіше — то краще. Яскравості звичайних олійних фарб мені не вистачало. Як я раділа, діставши з друкарні рожеву фарбу неймовірної інтенсивності — родомин!

Напевно, у цьому захопленні було й щось гарне. Адже воно було щирим. Мабуть, найкращі роботи цього періоду чогось варті. Та в основному, як мені тепер вбачається, цей напрям був помилковим. Це був виток убік, у пошуках виходу з безвиході, куди завели мене 50-ті роки. Я забула про можливості живопису й стала на шлях зовнішньої декоративності. Цей шлях більш простий.

Наприкінці 60-х років мене потягло дещо «всередину». Такі речі, як «Безіменні висоти», «Відпочинок», стоять уже на шляху виходу з декоративізму. До них належить і «Біля синього моря». Я відчула потребу в живих відчуттях.

Поїздка до Італії 1972 року знову перевернула мою свідомість. Мистецтво раннього італійського Відродження вразило мене своєю найвищою духовністю і щирістю. Ніякої імітації будь-чого, а чисте прагнення висловити свої задуми якнайкраще, у міру власних сил і таланту. Після поїздки до Італії я твердо переконалася, що у своїй творчості художник ніколи не має піклуватися про свою оригінальність, про самовираження і т.д., чим наповнені були, в основному, устремління «шукаючих» художників 60-х років. Порівняно з високим, щирим і чистим мистецтвом П’єро делла Франческа, Мазаччо, Гоццолі, Гірландайо, Мантеньї наші пошуки здалися мені самозакоханим кривлянням. Усе західне мистецтво, із яким я тоді познайомилася у Венеції на бієнале, здалося якимось маренням. Аби оригінально, аби виділитися, довести, що ти талановитіший, кмітливіший за інших. Шокувати, епатувати. Навіщо? У вихорі «ізмів», що змінюються, швидкоплинно блиснути своїм «я»? У погоні за оригінальністю вже давно немає мистецтва. Заперечується все. Невже мистецтво справді не потрібне? Усе тлін, усе розкладання? Порожнеча й навіть щось — по той бік порожнечі? Усе — безглуздя. Абсурд. Невже це так? Все-таки хочеться вірити, як вірив Сент-Екзюпері, у необхідність для людей чогось духовно високого. Інакше людина, за його словами, перетвориться на цивілізованого дикуна. Хочеться вірити в те, що мистецтво потрібно людям. Інакше в ньому немає сенсу працювати. І потрібно воно не тільки для того, щоб відпочити від турбот у боротьбі за існування, від суєти, а, головне, для того, щоб збагачувати людину духовно, підтримувати й пробуджувати в неї людські почуття, відчуття гармонії, єднання з природою, добра. Так, простіше — «любові, добра й краси», як сказав Лермонтов. От саме так. Тільки для цього й має існувати мистецтво. І поезія, і музика, і живопис. Щоб людина була й залишалася людиною. Вносити свою, хоч крихітну лепту в цю, найважливішу для людства, справу. Все інше — антигуманно, антиморально, гріховно. Може, це надто наївно та спрощено? Та, напевно, це головне. Я нині в це вірю.

Під враженням поїздки до Італії я написала свій «Вечір. Стара Флоренція». Ця картина — данина моїм почуттям і думкам. Та в ній немає ще свободи, є вплив мистецтва старих майстрів. Новий полон. От лихо — хоч куди піди, усюди полон. У «Льоні» — Венеціанов. Де ж, нарешті, я? Знову самовираження? Ні, просто хочеться найбільш щирого, свого слова, саме чистого. Напевно, його немає. Немає таланту. Але все одно десь хоч скільки-небудь, хоч мінімально має ця щирість проявитися. Може, в етюдах?

Тепер про повернення до витоків. Про живописність. Про те, що втратила начебто назавжди.

Вже на початку 70-х років треба було навчати Гаюшу для вступу до художнього інституту. Віддавати її до художньої школи я не хотіла — вирішила учити сама. Оля казала, що я не маю права навчати її живопису. Тому що в ньому нічого не розумію. Мене це, звичайно, дуже обурювало. Як так? Що за нахабність із її боку! З усіх сторін я чую зовсім протилежне. Ще не охолонули й похвали моїм декоративним роботам із боку «передових художників». А похвали завжди приємні, навіть якщо ти і сам у цих роботах розчаровуєшся, — слабка людина. Виходить, що в очах більшості я — «один із найталановитіших живописців», а на думку власної дочки — «нічого в живописі не тямлю». Скандали й сварки.

Та якось улітку я поруч з Олею писала в Седневі етюди й побачила колосальну різницю в підході до них. У мене все вийшло дуже добре, швидко і порожньо. Якось ілюзорно-декоративно. Оля, навпаки, працювала над кожним етюдом із дуже великою напругою. Колір у неї був завжди вкрай матеріальним, водночас залишаючись кольором, фарбою. Поверхня полотна була наповнена напруженою вібрацією. Крім того, колір відрізнявся глибоким тоном, щільністю. Я відчула величезну різницю між її міцними, матеріальними й водночас кольоровими, вагомими роботами та моїми — легковагими, порожніми, зафарбованими. Розпочалися муки, сльози, невіра у свої сили. Оля пояснювала, лаяла. І от я стала прозрівати. Почали виникати давним-давно забуті відчуття живого, матеріального, хорошого живопису, коли раптом фарба починає перетворюватися на дорогоцінну плоть, залишаючись водночас фарбою, що активно грає на полотні. Це відчуття виникало далеко не щоразу, але дедалі частіше й частіше. Я його чекала, домагалася. І чекала.

Немає нічого прекраснішого за це відчуття. Це важко описати. Та це — справжнє. Це дорогоцінний живопис. І як шкода, що я давно його втратила, років 20—30 тому. У найкращі, найактивніші роки свого життя. Мені нині здається: наскільки кращими, повноціннішими були б усі мої картини, якби вони були по-справжньому написані. Тільки справжній живопис може дати твору істинну цінність.

Якби я не забувала, не втрачала цього відчуття, то, можливо, і мої декоративно-етнографічні речі були б більш вагомими і справжніми. А точніше, я б до них і не прийшла, і уся творчість розвивалася б якось інакше.


Источник: "Дзеркало Тижня"

Тетяна Яблонська — народний художник СРСР і України, дійсний член Академії мистецтв СРСР і України, професор, Герой України, лауреат трьох Державних премій СРСР, двох медалей Академії мистецтв СРСР, Національної премії України ім. Т.Шевченка.



http://s40.radikal.ru/i089/1101/e2/c67156da2089.jpg
Хліб

http://s53.radikal.ru/i141/0904/54/b1eea1ba2ed1.jpg
Весілля

Открыть|Закрыть



http://library.tup.km.ua/inf_res/vistavki/vystavka_ukr_jinky/ya2.jpg

http://library.tup.km.ua/inf_res/vistavki/vystavka_ukr_jinky/ya3.jpg

http://library.tup.km.ua/inf_res/vistavki/vystavka_ukr_jinky/ya4.jpg


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія iconЗ історії мистецтва Інформаційний листок бібліотеки
...
Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія iconРозповіді про українських письменників сьогодення Київ 2013
Михайло Булгаков, Павло Тичина, Олесь Гончар, Максим Рильський, Андрій Малишко; художники Алімпій, Володимир Боровиковський, Микола...
Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія iconТвір опис природи за картиною Катерини Білокур " Рідне поле "
Ознайомитися з творчістю та життєвим шляхом української народної художниці Катерини Білокур
Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія iconКвітковий рай Катерини Білокур
Катерини Білокур; викликати інтерес до її творчості, зацікавити дітей змістом картин, вчити їх сприймати, вдало висловлюватися про...
Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія iconУрок позакласного читання 5 клас Тема. Ірен Роздобудько. Що може пензлик? Історія про Катрусю Білокур Слайд №2
Роздобудько, дати уявлення про дитячі роки української художниці Катерини Білокур
Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія iconКвітковий рай катерини білокур
Катерини Білокур; викликати інтерес до її творчості, зацікавити дітей змістом картин, вчити їх сприймати, вдало висловлюватися про...
Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія iconСекція мистецтвознавство Дослідження життя та творчості народної художниці Катерини Білокур
Розділ ІІ художня спадщина України – творчість народної художниці Катерини Білокур
Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія iconТвір-опис природи за картиною Катерини Білокур «Рідне поле»
Домашнє випереджувальне завдання: підготувати відомості про життя І творчість Катерини Білокур та історію створення картини «Рідне...
Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія iconТаємниці катерини білокур година спілкування Мета
Катерини Білокур. Викликати інтерес до творчості народної майстрині, бажання малювати за її творами. Вчити бачити незвичайне в звичайному...
Білокур Катерина Василівна Катерина Білокур за роботою. Біографія iconЧарівний світ Катерини Білокур
Катерини Білокур «Польові квіти», «Квіти І березоньки вночі», «Квіти за тином», «Квіти в тумані»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка