Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018



Сторінка5/10
Дата конвертації20.02.2018
Розмір2.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Вибрані друковані праці професора

І.Т. Горбачука
Спогади про старшого брата Горбачука Василя Тихоновича

Дуже сумно і важко згадувати про рідного брата, коли його вже немає на цьому світі, тим більше про брата, який своїм прикладом торував життєву дорогу для молодших братів і сестер.

Народився Василь 27 квітня 1927 року у селянській сім’ї. Батькові (татові) Тихону на той час виповнилось 27 років, матері (мамі) Настасі – 22. Тільки рік тому створена сім’я, майже нічого свого ще не мали і жили в хаті татового батька Трохима, який був норовливим та погано сприймав невістку. Бідність і залежність від чужої волі майже десять років супроводжували життя наших батьків. Тим часом народилися ще двоє хлопців: Петро 1932 року та Іван 1933 року. Скільки витривалості, терпіння, праці і мудрості потрібно було мати, щоб подолати бідність, негаразди, миритися, здобувати кошти на життя сім’ї і будувати житло! Тато на деякий час виїжджав за океан на підробітки, а мамі самій довелось і дітей годувати, і з дідом Трохимом «ладити».

Все з часом налагодилося, збудували батьки спочатку «врем’янку», пізніше нормальну сільську хату, оселилися, таким чином, на хуторі на самому краю с.Батарея Березівського р-ну Брестської області. На той час ця територія належала Польщі, була приватна власність. Батьки придбали 3 га орної землі, 3 га сінокосу на болоті та близько 3 га «неугодій» (ліс, луг – для випасу худоби). І стали, в результаті, незалежними господарями на своїй землі. Все, що самі заробляли – те й мали. То була важка праця, ручна, фізична. Допомагали лише конячки. Від ранку й до ночі трудилася вся сім’я. У 7-8 років кожна дитина вміла виконувати будь-яку сільськогосподарську роботу. Однак, найбільше перепадало мамі: для неї не було різниці між жіночою і чоловічою роботою – вона усе вміла робити і все могла, бо іншого виходу не було. Особливо у той час, коли тато воював на фронті з німцями.

Тут важливо відзначити той факт, що наші батьки, і особливо мама, залучали нас до будь-яких видів сільської роботи без насильства, без диктату, покладаючись на самосвідомість і подаючи власний приклад у роботі. Це було природною потребою і само собою зрозумілою справою для кожного члена сім’ї. Думаю, що саме таке виховання давало нам можливість самостійно обирати свій шлях у житті, брати на себе відповідальність за можливий результат. У чому полягала основна роль наших батьків, так це надзвичайне бажання і спонукання до отримання дітьми освіти. Так і трапилося: із семи дітей шестеро отримали вищу освіту, з них троє стали кандидатами наук, двоє – професорами.

Першим, хто торував шлях і став прикладом для наслідування – був Василь. За своєю суттю він був надзвичайно обдарований від природи, мав феноменальну пам’ять. Вчителі відзначали, що він міг прослухати розповідь вчителя і потім майже слово у слово повторити. Від першого класу навчався лише на «відмінно» і закінчив десятий клас із золотою медаллю.

У Василя було природне силове поле, яке постійно спонукало його до пізнання. Із шести-семи років він уже діставав у родичів і сусідів польські дитячі журнали, передивлявся малюнки, вчився читати польською. Цілі збірки цих журналів були на горищі хати ще під час другої світової війни, і я з братом Петром також їх передивлялись. Сільський вчитель 1-4 класів Михайло Миколайович відзначав, що Василь постійно випереджав свій клас у розвитку і знанні навчального матеріалу. Враховуючи зміни влади від польської до радянської, потім від радянської до німецької, а далі знову від німецької до радянської у двох випадках було так, що Василь двічі за період десятирічного навчання «перескакував» через клас, освоюючи навчальну програму самостійно. Василь з дитинства був контактною (товариською) людиною, вмів налагоджувати стосунки зі старшими людьми і вести з ними філософські розмови. Так, він у дванадцятирічному віці налагодив стосунки з священиком православної церкви с.Черняків, подружився з його дітьми і постійно брав у святого отця різноманітні книги і перечитував їх. Він діставав книги (бібліотек у нас не було) у родичів. Дядько Андрій Черкас із поселення Олесець (с.Ястребель) був одним із постачальників книг.

Під час німецької окупації Василь деякий час навчався у м.Береза Картузька. Наскільки я знаю, навчання велося українською і російською мовами, також вивчалась німецька. За порівняно короткий час він оволодів німецькою мовою на елементарному рівні спілкування. Знання Василем німецької мови, можна сказати, врятувало нашу сім’ю від загибелі. Було так. Німці боялись заходити у віддалені села, оскільки в них, переважно, владарювали партизани, які часто обстрілювали німців. Партизанам допомагали сільські активісти (хлопці 16–20-річного віку). Німці намагалися захопити таких хлопців і знищити, тому заходили в села вночі пішки без машин, бо інакше всі молоді люди розбігалися по лісі. В одній із таких облав група німців на світанку зайшла до нашої хати. Всі діти і дорослі вже одяглися, щоб втікати до лісу, але не встигли. Німецький офіцер запитує поліцая, де господар. Поліцаєві мама пояснює, що господар повів коня у ліс, бо їх забирають партизани. Поліцай же перекладає офіцерові – «Господар сів на фургон і цурук у ліс» (отже, мовляв, партизан). Офіцер почав намацувати револьвера, аж тут підскочив з лежанки невисокий хлопчик (Василь) і німецькою мовою пояснює офіцерові справжній стан справи. Офіцер був вражений знанням п’ятнадцятилітнього хлопчика їхньої мови у такому глухому селі на хуторі. Він насварився на поліцая, зібрав свою групу і залишив нашу хату. Могла бути трагедія, якби Василь вмить не зрозумів загрозу і не упередив її. Виявляється, що знання німецької мови, крім школи, Василь здобував самостійно зі словником за книжками та газетними текстами.

У повоєнний період Василь навчався у школі №1 м.Береза Картузька і закінчив там із золотою медаллю десятий клас у 1947 році, а в 1949 році у цій же школі почав навчатись і я у 8 класі. Мені не один раз доводилось чути захоплені оцінки вчителів про навчання Василя. Найчастіше згадував його вчитель російської мови й літератури та географії. Письменник Володимир Федорович, який відбувши тюрму, влаштувався вчителювати. Він дещо пом’якшив до мене ставлення лише після того, як я намалював різнокольорову карту Кавказу.

Що означає прокладена дорога і беззаперечний авторитет? Василь у 1947-1952 рр. навчався у Львівському університеті імені І.Я.Франка. Приїжджаючи на канікули додому, він багато розповідав про Львів, про навчання в університеті. І я, закінчивши у 1952 р. десятий клас, також обираю для продовження навчання Львівський політехнічний інститут, геологорозвідувальний факультет. Поступаю, мене зараховують, однак я не їду на навчання через відсутність стипендії (мав три з російської мови). Василь, вже працюючи на Тернопільщині, надсилає телеграму і радить їхати навчатись, а він буде мені допомагати матеріально. Я не поїхав. Через рік знову поступаю в політехніку – не проходжу по конкурсу. Ще через рік Василь уже в аспірантурі у Києві і на його запрошення я їду до нього у квітні 1954 року, живу разом з ним на квартирі, яку він знімає у приватного власника по провулку Тараса Шевченка. Зрозуміло, що я завдаю йому додаткового клопоту, шукаю роботу, через місяць влаштовуюсь у Дніпровське басейнове управління і переходжу в гуртожиток колишньої Київської «бурси». Постійно спілкуємося з Василем, радимося, і в серпні цього ж року я поступаю до Київського державного педагогічного інституту імені М.Горького.

Через півтора року приїжджає до Києва сестра Соня (Зося), вона також влаштовується тимчасово жити у Василя на квартирі, яку він знімає на вул.Репіна. Знову клопіт, але він, навпаки, морально, матеріально і доброю порадою підтримує Соню, аж поки вона поступає у технікум.

Слід відзначити, що Василь був справжнім громадянином і патріотом України. Він завжди тверезо і незалежно оцінював стан справ у державі, мав свою думку і позицію, висловлював її у своїх творах і статтях. За свої погляди зазнавав гонінь, у радянські часи припиняли приймати його праці до друку, звільніли з роботи, викликали на допити тощо. Однак він мав незламну волю і давав відповідь лише з точки зору наукового підходу. Друковані праці є свідченням його світогляду і об’єктивності оцінок.

Пережите не сприяло здоров’ю і продовженню земного життя... А жаль, оскільки саме такі люди вказували правильний шлях розвитку держави, не було лише бажання у сильних світу цього дослуховуватись до таких, як Василь.

Цікавою і життєво-визначальною сторінкою у житті Василя було усвідомлення свого походження за етнічною ознакою. Як зазначалося, наша територія у новітньому історичному часі перебувала у володіннях поляків, росіян, німців, знову росіян, білорусів. У результаті народ Берестейщини призабув той факт, що ця територія споконвіку належала Україні, і що мова наша рідна – українська – збереглася і до сьогодні. Однак школа навчала нас російською і білоруською, а розмовляли ми українською. Отака була доля і довідатись, хто ми є насправді, практично було неможливо із-за відсутності такої інформації у відкритому доступі. Василь відкрив себе як українця, читаючи твори і вірші Т.Шевченка. Він на початку був здивований, що мова Шевченка дуже схожа на нашу мову. І лише з часом, уже закінчивши навчання в школі і поступивши у Львівський університет, він поступово не тільки усвідомив, але й знайшов масу об’єктивних підтверджень його гіпотези про приналежність Берестейщини і її громадян до України. Для усвідомлення і переконання себе у цьому потрібно було пройти складний шлях психолого-пізнавальної роботи на що був здатен справжній аналітик і небайдужий громадянин.

І ще одна сторінка у біографії Василя, яка тривала практично впродовж всього його життя. Пригадую, здається, у 1943 чи 1944 році Василь на вихідні дні приїхав з Берези додому і тут застав групу вояків Упа. Вони подеколи заходили до нашої хати, яка була у лісі, віддалена від сусідів, щоб відпочити, зігрітись, поїсти… Вояки розмовляли українською, співали українські пісні. Молоді, красиві озброєні хлопці, віком 16–25 років, і Василя зацікавило те, що ці хлопці не були схожими на радянських партизан. Ці інші, культурніші, доброзичливіші, допускали лише щось попросити, а не вимагати. Однак найважливішим для Василя було довідатись, які мотиви ними рухали, що майже без надії перемогти вони все ж взялися за зброю і чинять спротив не на життя, а на смерть. Висновок був простим – ці хлопці воюють не за власну вигоду чи інтереси, а за майбутню вільну Україну, за її честь і волю, за свободу.

З часом ці хлопці десь загубилися, хтось з них загинув і було відомо навіть при яких обставинах, а хтось вижив. Їх доля турбувала Василя і протягом життя він по зернинках збирав інформацію про них. У результаті він зібрав багато відомостей про повстанський рух на Берестейщині. Ці матеріали лягли в основу його чергової книжки, яка вийшла друком за три дні до його смерті. Василь тримав цю книжку у своїх руках. Вона називається «Український повстанський рух на Берестейщині». Багата фактами, оригінальна, надзвичайно цікава та пізнавальна книга, патріотична за духом.

Василь любив людей, мав багато друзів, завжди прагнув до спілкування з ріднею, друзями і невідомими людьми у поїзді, в місті, на відпочинку. У таких випадках робив нотатки і з часом вони потрапляли до статей або інших творів.

Василь любив навколишній світ, природу людей, любив життя і прагнув жити. Але найбільше він любив Україну, за що зазнавав прикрощів, але ніколи не жалкував і ніколи не зраджував своїх переконань.

Вічна пам'ять Василю і хай Бог його береже у своєму Царстві Небесному. Він зробив на цьому світі все, що зміг. Якщо хтось може більше – нехай зробить.
Іван Горбачук

До 80-річчя від дня народження

ІВАН ГОРБАЧУК: «Треба об’єднуватись і підтримувати незалежність»

18 січня святкував ювілей відомий вчений-фізик, доктор філософії, кандидат фізико-математичних наук, професор Іван Тихонович Горбачук. Зустріч з Іваном Тихоновичем пройшла в атмосфері взаємопорозуміння, адже спілкування з людиною, яка має подібний життєвий досвід, дарує нові стимули для наукової і творчої діяльності може проходити саме так.
Іване Тихоновичу, як ви потрапили до Драгомановського університету?

– Це була не проста стежка. Народився в с. Батарея Березівського району на Берестейщині. У сім’ї був третьою дитиною з семи. Середню освіту отримав в Березівській школі № 1, що знаходилась за 25 км від мого рідного села. У 1952 р. закінчив середню школу і вирішив поступити на геолого-розвідувальний факультет Львівського політехнічного інституту. При вступі отримав трійку з твору російською мовою, тому не мав права на стипендію. Декан порадив дочекатись зимової сесії, успішно скласти її і тоді вже отримувати стипендію. Та через матеріальні нестатки змушений був категорично відмовитись і у жовтні цього ж року влаштувався вчителем 2-го класу в с. Подусьє Березівського району. Мешкав на квартирі і, таким чином, до кінця навчального року вчителював всі дисципліни – від писання, математики до співів і малювання. Зараз уже згадуючи, розумію, що багато чого бракувало в тому вчителюванні. Хоч я і мав на це право після середньої школи, та все ж досвіду бракувало. Найбільше мені подобалось вчителювати математику, а от заспівати насмілився лише через півроку після того як почав вести заняття зі співів. Через рік я знову поступав до Львівської політехніки, вже на спеціальність «автомобілебудування» машинобудівельного факультету. Екзамени склав «добре і відмінно», але не пройшов за конкурсом. Тому поїхав додому і почав працювати в колгоспі, а вже у квітні 1954 р. поїхав до Києва.


Не можу не запитати – чому саме Львів, чому Київ? Звичайно, це найбільші міста і потужні університети…

– Однією з причин вибору саме цих міст було те, що в них перебував мій старший брат Василь. Хотілось бути десь поруч з ріднею. У рік, коли я тільки-но вперше поступав до Львівської політехніки, Василь закінчував навчання у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Тоді він рік пропрацював у селі, а потім поступив в аспірантуру до Українського Науково-дослідного інституту педагогіки в Києві.

Коли я приїхав до столиці, то десь місяць шукав роботу і, врешті-решт, влаштувався на Подолі в Дніпровське басейнове управління вантажником на автомобілі. Займались перевозкою будівельних матеріалів. Жив у гуртожитку (приміщення бувшої «бурси» К-Могилянської Академії), спочатку взагалі просто ночував у ліжку в коридорі. Та все ж незважаючи ні на що готувався до вступу в педінститут імені О.М. Горького. У серпні цього ж року успішно склав п’ять екзаменів і був зарахований на навчання. Чому саме сюди? Можливо, через те, що пропрацював у школі і відчув свою схильність до педагогічної діяльності.


Любов до фізики та математики, мабуть, теж зі школи? Маю на увазі рідну Березівську…

– Так, у нас вчителював не поганий фізик. Була фізична лабораторія, де можна було проводити досліди. Мені це вкрай подобалось. Хоча я тоді більше любив математику. З легкістю вирішував задачки, знав формули. Тому і поступив на фізико-математичний факультет педінституту. Я вчився добре, отримував стипендію, мав високі здобутки у спорті, а саме в стрибках у висоту та метанні диска і списа. На території сьогоднішнього Київського національного університету будівництва і архітектури була пустка і на ній проводились тренування і змагання. Одного разу метнув спис так, що він перелетів межу і ледь не втрапив у викладачку. Добре, що вона відбігла і зачепило лише її куртку. Протягом студентських років був комсоргом групи. У високі комсомольські і партійні сфери я не прагнув і не потрапляв.


Ви одружились у студентські роки. Розкажіть, будь ласка, детальніше.

– Так, це цікава сторінка життя. Я навчався разом з Людмилою в одній групі, але знайомство налагодилось під час роботи в колгоспі. Це було на початку другого курсу. А вже на четвертому – ми оженились. Тоді серед студентства такого не було заведено і офіційно не допускалось. Та все ж ми провели комсомольське весілля, на яке були запрошені і викладачі. Мешкали в гуртожитку, де зараз знаходиться Інститут історичної освіти нашого вишу. Кімната номер «17» на першому поверсі одразу при вході ліворуч. Наступної весни після весілля народився син Сергій. Нам надали маленьку кімнатку, типу ізолятора.


Після завершення інституту і часом, коли ви почали в ньому ж працювати є перерва майже десять років. Як складалось ваше життя в цей час?

– Після закінчення навчання у 1959 р. нас направили працювати в с. Плесецьке Васильківського району, де й минуло три роки. За цей час в Плесецькому встиг організувати вечірню школу, першим директором якої за сумісництвом і був. У 1962 р. народжується другий син – Олександр. У цьому ж році Київським обласним ВНО переведений на роботу в м. Ірпінь, де викладав фізику і математику. Паралельно завідував консультпунктом заочної школи робітничої молоді. А вже у 1967 р. перейшов на роботу на посаду інженера науково-дослідної лабораторії фізики дисперсних і полімерних матеріалів кафедри фізики КДПІ імені М. Горького. Отримував 70 руб. Через рік за рекомендацією завідувача кафедри фізики професора Віктора Павловича Дущенка вступив до аспірантури. Цікаво, що поступив на межі можливостей згідно з тодішнім законом. Тоді дозволялось поступати до 35 років, а мені якраз минав цей вік. Безпосередньо моїм науковим керівником був доктор хімічних наук, завідувач відділу фізико-хімії поверхневих явищ Інституту колоїдної хімії і хімії води Станіслав Самуїлович Духін. Працював, як і всі аспіранти, наполегливо від 900 до 2300, іноді з ночівкою, однак тоді вкластись із захистом в три роки не можна було. Якщо людина протягом восьми років захищала кандидатську дисертацію, то це вважалось нормою. Я закінчив аспірантуру у 1971 р., а захистив дисертацію у 1974 р. з присвоєнням наукового ступеня кандидата фізико-математичних наук.


Як ви почали викладацьку діяльність?

– В 1973 р. був прийнятий на роботу асистентом кафедри фізики і почав одразу викладати теоретичну фізику. Десь всередині листопада викладачка кафедри Світлана Яковлєва вийшла заміж і виїхала з Києва. Мені було доручено продовжити читати курс теоретичної фізики (електродинаміка і теорія відносності). Довелось мобілізуватись і повністю зануритись у підготовку до занять. Тоді я ще працював паралельно інженером кафедри. Після роботи їхав на квартиру, декілька годин відпочивав, а потім ніч готувався до лекцій. І вже зранку проводив заняття зі студентами. Таким у мене був початок викладацької діяльності. Довелось докласти вольових зусиль, вистояти і перемогти труднощі.


Наскільки змінились функції профспілки? Адже у вас є досвід і бачення профспілки в радянський час і сьогодні.

– Радянська профспілка загалом була не поганою, бо була системно організована і націлена на підтримку людини праці, однак в той же час була вкрай заполітизованою («приводний – ремінь» партії). Профспілка в тій системі підпорядковувалась комуністичній партії. Сьогодні вона стала більш незалежною і демократичною. Звичайно, завдяки цьому її роль змінилась. Це стало помітним одразу після здобуття незалежності нашої держави. У дев’яностих роках були проблеми з виплатою заробітної платні, матеріальні труднощі і профспілкою проводились протести. Неодноразово в парку імені Тараса Шевченка збиралась велика кількість людей, що під час руху вщент заповняли всю вул. Володимирську. Люди відстоювали свої правові і соціальні інтереси, з профспілками рахувались. Через деякий час вплив профспілок послабився, вона почала втрачати авторитет. Хоча зазначу, що Київська профспілка ще і зараз працює на гідному рівні. Взагалі профспілка – це місце, куди працівник може завжди звернутись з питанням, яке його непокоїть і в рамках можливого цьому працівнику допомагають. Сьогодні потрібно виходити на європейський рівень, коли робота спрямовується саме на людину, а не на систему. Адже якщо ми не будемо відстоювати інтереси людини, то тоді навіщо профспілка? Радію, що ректор університету Віктор Петрович Андрущенко, маючи величезний досвід роботи на державних посадах, розуміє роль громадських організацій, тому він підтримує діяльність профспілок викладачів, студентів, ветеранську організацію, студентську Раду.


Колеги знають вас як патріотично налаштовану людину.Як Вам було з цією рисою в радянські часи?

- Ситуація цікава тим, що я народився в західній Білорусії (Берестейщина). Територія, де я народився, загалом була україномовною. Звичайно, був діалект, але по-суті ми спілкувались українською і співали українські пісні. А ось у школі вивчали білоруську і російську. У Києві мій принцип полягав в тому, що я живу в Україні, тут моя сім’я і зобов’язаний робити все як найкраще для цієї держави, народу, землі. Як можна жити в цьому краї і його ганьбити? Це ж означає, що сам себе ганьбиш! Треба об’єднуватись і підтримувати незалежність і свободу. Переконаний, якщо не поважати країну, то складно буде реалізуватись самому. У країні і державних установах має бути єдина державна мова, але немає бути і заборон у вільному мовному спілкуванні. Всі культури гідні уваги і треба шанувати і польську і англійську і російську. Це тільки прикрашає людину і державу. Однак, мова і культура нації, назву якої носить держава, мають бути пріоритетними.


А коли ви достеменно вивчили українську мову?

– На першому курсі навчання я написав україномовний диктант з сорока помилками. Тоді поставив перед собою завдання, що всі лекції, які читались нам українською, я писатиму цією мовою. І саме за час навчання в інституті я її вивчив і думаю, що це мені вдалось непогано. До сьогодні ніколи в школі чи університеті не порушував статтю 10 Конституції України і чинного мовного законодавства, в цьому плані вважаю себе людиною державною.


Сформулюйте, будь ласка, свої три життєві принципи?

– Перший принцип – це жити по правді. Люди іноді думають, що можна схитрити, обманути, викрутитись і це добре закінчиться, але це не так. Якщо людина відкрита і говорить правду, то це його думки і однозначна позиція, а якщо хитрить, говорить не те, що думає, то його так і сприйматимуть. Соціум дає точні оцінки. Звичайно, не можна прожити без інтимного і чогось особистого, але тоді вже краще змовчати. Другий принцип – повага до людей, робити добро і ставитись до них з розумінням. Третій – працьовитість. Як казав колись професор Іван Євгенович Шиманський: «Все, чого ми досягаємо в цьому житті, – завдяки здоров’ю». В царські часи, коли студенти закінчували навчання в університеті, то їм писали характеристику. Якщо людина мала схильність до наукових пошуків, то їй писали: «Фізично здоровий. Може займатись наукою». Веду до того, що педагогічна і наукова робота пов’язана з перевантаженнями, а це потребує здоров’я. Тільки працьовитістю і працездатністю можна досягати вершин у своїй справі.


Працьовитість для вас, мабуть, є головним принципом?

– Хочеться, щоб все було в нормі і був порядок, як в кожної людини так і в суспільстві, хочеться щоб робилась реальна справа. Інакше наступає хаос. Ентропія – це фізичне поняття, але воно стосується і суспільних речей. Велика ентропія – це коли суспільство неорганізоване, хаотичне, несистемне. Потрібно, щоб суспільна ентропія спадала. Наприклад, якщо підвищувати температуру в кімнаті, де ми зараз знаходимось, то молекули почнуть рухатись швидше і зростає ентропія, а коли охолоджувати, то сповільнюють рух, і при абсолютному нулі температур поступальний рух припиняється.


Що ж краще – рух чи спокій?

– Безумовно, рух. В природі абсолютний рух як і абсолютний спокій відсутні.

Тому треба прагнути, щоб суспільна ентропія була в певних межах. Повинна бути гармонія.
Чим для вас є Драгомановський університет?

– Можу сміливо сказати, що він для мене є другою домівкою. Протягом всього часу роботи завжди хотілось своїми здобутками його лише прикрашати. Сподіваюсь в мене це трохи виходило. Серед таких здобутків можу назвати багатотомник «Загальний курс фізики». Чому ми взялись за його написання? З 1997 по 2004 рр. я був головою Комісії по координації роботи вищих навчальних закладів м. Києва з гуманітарних питань при Київській міській державній адміністрації і Раді ректорів Київського вузівського центру, яка займалась сприянням впровадженню української мови як державної в усі сфери діяльності київських вишів. В поле зору комісії в той час входило 112 ВНЗ 1-4 рівнів акредитації Тоді ми багато їздили по університетах м. Києва і нам жалілись на відсутність україномовних підручників та словників. Це і стимулювало роботу в цьому напрямі. То була велика і копітка робота, але вийшло унікальне видання.


Яку мрію ви хочете втілити?

- Уважніше подивитись на світ Божий! Мій брат Василь, професор працював в різних вишах, зараз на пенсії, інколи говорить: «Хоч би Бог дав ще кілька років, щоб записати намріяне». Так само і в мене. Хочеться викласти побачене і пережите в житті на папері, підвести підсумок набутого досвіду. Тим паче на наших очах відбулось багато унікальних історичних подій. На жаль, зараз не вистачає часу. В цьому році маємо подати в друк п’ять навчальних посібників. До речі, брат все ж зайнявся творчою діяльністю.


Ваші побажання колективу.

– Сьогодні системно працює адміністрація університету на чолі з Віктором Петровичем Андрущенком над підняттям авторитету нашого закладу на державному і міжнародному рівні. І я переконаний, що він реалізує все задумане. Вже маємо вагомі здобутки – Асоціація ректорів педагогічних університетів Європи, часопис «Європейські педагогічні студії», «Педагогічна Конституція», Міжнародний університет. Це достойні ідеї і хотілося б, щоб все це втілилось у життя якомога раніше і в повному обсязі. Ми будемо всіляко сприяти цьому.

Хочеться також побажати, щоб оплата праці відповідала затратам. Спеціалісти порахували, що одна публічна лекція за затратою внутрішніх ресурсів людини (психічних, фізичних) відповідає восьмигодинному робочому дню. Наші викладачі, нерідко, проводять дві-три лекції в день. Недаремно професор Микола Іванович Шкіль, виходячи з аудиторії після занять, іноді говорив: «Аж сорочка мокра». І це правда. В нас непроста і дуже відповідальна робота.
Іван Горбачук,

Спілкувався Сергій Русаков
Українська мова між минулим і майбутнім

До українського слова російська влада усіх часів ставилась надзвичайно серйозно: якщо визнати, що є така мова, то треба було б визнати і народ, носій мови. А нема мови, то не нема й народу. Тому протягом віків велася атака на українську мову. Як писав Панас Мирний «Це найбільше і найдорожче добро в кожного народу». «Мова, — казав великий український вчений та духовний авторитет Іван Огієнко, — це наша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості... Мова — душа нашої національності, її святощі, її скарб. І коли живе мова - житиме й народ як національність».

Валуєвський циркуляр 1863 р. оголошує: «... никакого особенного малориссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язык, только испорченный влиянием Польши...». Поляки, навпаки, заявляють, що українська мова - це наслідок зросійщення польської мови. І одне і друге - абсурд.

Російська мова відчутно починає проникати в Україну після Переяславської ради 1654 року. Вже в Андрусівському договорі Росії з Польщею 1667 року (через 13 років) стояла вимога російського царя Олексія Михайловича щодо українських книг, щоб «все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, а также печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были...».

Цариця Анна Іванівна з приводу відкриття Харківського колегіуму вимагала в 1731 році: « стараться, чтобы науки вводить на собственном российском языке». В 1759 році Святійший Синод видав указ про вилучення зі шкіл українських букварів. В 1784 році Катерина II викладання в Києво- Могилянській академії перевела на російську мову. В 1784 Київський митрополит за вимогою Святійшого Синоду, наказує щоб в усіх церквах служба Божа правилася «голосом свойственным российскому наречию».

В 1807 році вчитель Харківської гімназії Т. Селіванов заявляє: « Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то єсть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства, сломили их и приучили говорить по-русски». Столипін в 1910 році зарахував українців до «інородців».

Паралельно зі зросійщенням ставала все більшою в Україні питома вага росіян. За переписом 1926 року - 9,2%, у 1959 році стало 16,9%, у 1969 році - 19,4%, у 1979 році - 21,1%, у 1989 році 22,1% від усього населення України.

Підраховано, що за 350 років панування Московії над Україною було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень спрямованих проти української мови, на її знищення.

Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями. Це Собеські, Потоцькі,

Вишневецькі, - розбудовували Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко,

Мечников - стали представниками російської культури та науки.

Україна близько 700 років була розчленована між різними державами, які намагалися викоренити мову автохтонного населення. Але, як відзначав М. Грушевський, на початку XX століття українською мовою розмовляло близько 40 млн. людей.

Тільки давня мова могла так вистояти. Про давність нашої мови свідчить чимало опосередкованих та прямих фактів. Українська мова формувалася тисячоліттями. її основи, як і латинської мови, були закладені у давні часи, а вже в 6-7 ст. вона мала сучасні обриси.

В 1928 році в Парижі відбувся міжнародний конкурс мов. Серед чотирьох переможниць наша мова посіла третє місце після французької та італійської. У 1934 році, також в Парижі, відбувся новий конкурс на мелодійність мови.

Цього разу також українська мова посіла третє місце після французької та перської.

Історична пам’ять зберігається. Тож на референдумі 1991 року український народ вчинив цілком логічно, проголосувавши 92 відсотками за незалежність, бо кому ж хочеться бути «інородцем» на своїй землі, чи навіть «дурним хохлом», як часто називали тих українських діток у школах, які російську мову українськими словами вимовляли. А з Москви в цей час озвався академік О. Яковлєв: « какая независимость?! На У крайнє все города русские». Даруйте, пане академіку, не російські, а зросійщені, хоча і це є великою проблемою у спадку українського народу.

Відомий російський політтехнолог С. Переслегін ще 6 років тому радив голові тодішньої адміністрації президента Росії Д.Мєдвєдєву як треба діяти щодо України. Україну треба розглядати (цитата): « как дешевий источник неоприходованных ресурсов. Прежде всего человеческих. Утилизация зтих ресурсов может проводиться зкономико-дипломатическими методами при слабой Украине, либо силовими методами, если к власти в Республике, законним путем нли через механизмы переворота, придет сильний лидер... Одной из необходимых мер является изменение образовательных систем. Понятно, что выбросить из школьного курса украинский язик невозможно, но необходимо трезво смотреть на вещи: в епоху регионализации жителям страны украинский язык не понадобится».

Україна у 2009 році витратила 3 млрд. 195 млн. бюджетних коштів на утримання закладів з російською мовою навчання. Росія ж жодної копійки на 15 млн. українців, що живуть на її території. В Україні навчається 779 тис. учнів російською мовою у загальноосвітніх навчальних закладах, 1 млн. 300 тисяч вивчають російську мову як предмет у школі і ВНЗ. Надруковано 1,5 млн. підручників російською мовою. В Росії українських - нуль.

Немає потреби говорити про українське книговидання, про стан українського кінематографу, про український культурно-інформаційний простір — це суцільні проблеми.

Якщо ми хочемо, щоб наші нащадки залишалися українцями ми повинні захистити нашу рідну мову від посягань різних зайд та перевертнів, як її досі захищали наші предки. Найкращий спосіб захисту рідної мови - це добре знати її і скрізь та завжди користуватися нею. Житиме наша мова - житиме і наш народ. Україна - велика країна, величава і співуча її мова, висока і самобутня культура. Ми увійдемо в цивілізований світ достойно і спілкуватися з ним будемо нашою рідною українською мовою.


Іван Горбачук


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018 iconДо 75-річчя від дня народження та
Професор Іван Тихонович Горбачук: Біобібліографічний покажчик: до 75-річчя від дня народження. – 2-е вид., допов. / Упоряд.: Ю. А....
Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018 iconДо 75-річчя від дня народження Біобібліографічний покажчик
Олександер Шугай : до 75-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. М. Малиш....
Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018 iconПилип кислиця до 70-річчя від дня народження
Пилип Кислиця : до 70-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник....
Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018 iconБібліотека сергій Данилович Безклубенко Біобібліографічний покажчик До 80-річчя від дня народження Київ 2012

Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018 iconЛада Сапухіна До 80-річчя від дня народження Біобібліографічний покажчик Суми 2016 Лада Сапухіна
Лада Сапухіна : до 80-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. Л. П. Сапухіна,...
Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018 iconДо 90-річчя від дня народження
Михайло Івасюк: 1917-1995: До 90-річчя від дня народження М. Г.Івасюка Біобібліогр покажчик. Чернівці, 2007. 81 с
Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018 iconДо 65-річчя від дня народження
Г 96 Юхим Гусар: біобібліогр покажчик (до 65-річчя від дня народження). Чернівці, 2010. 40 с
Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018 iconДо 75 -річчя від дня народження
С 50 Кузьма Смаль: біобібліогр покажчик (до 75-річчя від дня народження). Чернівці, 2009. 28 с
Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018 iconВипуск 4 Спадщина А. С. Макаренка І педагогічні пріоритети сучасності: 1991 2008 рр. (до 120-річчя від дня народження) біобібліографічний покажчик київ 2008

Біобібліографічний покажчик До 85-річчя від дня народження, 65-річчя науково-педагогічної діяльності та 50-річчя роботи в нпу імені М. П. Драгоманова Київ 2018 iconДо 120-річчя від дня народження
З-14 Дмитро Загул: біобібліог покажчик (до 120-річчя від дня народження). Чернівці, 2010. 24 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка