Благослови мене, друже



Сторінка1/7
Дата конвертації17.04.2017
Розмір1.21 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7


р о з д і л ІІ

“Благослови мене, друже...”



х х х
Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися, і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать...

Весела хата, щоб ти знала!..

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано –

Походимо, посидимо –

На сей світ поглянем...

Поглянемо, моя доле...

Бач, який широкий,

Та високий, та веселий,

Ясний та глибокий...

Походимо ж, моя зоре...

Зійдемо на гору,

Спочинемо, а тим часом

Твої сестри-зорі,

Безвічнії, попід небом

Попливуть, засяють.

Підождемо, моя сестро,

Дружино святая!

Та нескверними устами

Помолимось богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу –

Над Летою бездонною


Та каламутною.

Благлслови мене, друже,

Славою святою.

.................................

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджу;

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посаджу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах –

І веселенько заспіваєм...
15 февраля [1861

C.-Петербург]


Бушак Станіслав




ВОІСТИНУ ВІЧНОЖИВИЙ

(“Шевченкіана” Івана Марчука)


В його особі ми маємо живого класика українського живопису, масштаб таланту якого та роль у реформуванні вітчизняного мистецького процесу ще достоту не усвідомлені. А роль ця велетенська: цілком ймовірно, що українське мистецтво кінця ХХ – початку ХХІ століття майбутні дослідники сприйматимуть через призму саме творчої еволюції Івана Марчука, настільки багатогранна, новаторська та могутня у своєму нестримному темпераменті формотворча стихія його таланту, яка подолала численні перешкоди на шляху до культурного загалу глядачів, і той відповів йому непідробною любов’ю. Важко не лише оцінювати осяг зробленого, а й шукати порівнянь стосовно особливостей його пластичної мови та специфіки творчої манери. Адже, зрештою, це виливається в надзвичайно своєрідну художню стилістику, яка робить полотна Марчука цілком неповторними. Лише цього достатньо, щоб ім’я мистця було вписано в почесну книгу історії світової культури.

Незалежна суспільна позиція Івана Марчука, його непоступливість у питаннях свободи творчого самовираження давно стали легендарними, перетворилися на зразок громадянської мужності та незламності характеру. Окрім того, попри всі соціальні бар’єри та ідеологічні перешкоди, Іван Марчук зумів досягти визнання свого таланту не лише в Україні та колишньому Радянському Союзі, а й за кордоном, у зовсім іншому за менталітетом і культурною парадигмою середовищі.

Тільки 1990 року нарешті відбувається перша (за 25 літ праці в Києві) офіційна виставка його творів у Національному музеї українського мистецтва. Фактично з неї почалося офіційне визнання Івана Марчука, якому 1996-го присвоюють звання заслуженого художника України, за рік потому – лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка і, нарешті, рік тому – народного художника України.
ххх
У творчості Марчука “Шевченкіана” посідає особливе місце. Тарас Григорович є національним поетом українського народу, тому кожен українець має “свого” Шевченка. Але – о диво! – чим глибше занурюєшся в його поезії, щоденникові записи та подробиці життя, тим краще починаєш розуміти невичерпність цього феномену нашої історії та культури. Шевченко давно існує у двох паралельних вимірах: як реальна історична особа та як згусток українського духу, матеріалізоване втілення національного пророка та духовного воїна, поставленого самими небесними силами на сторожі наших душ.

Як правдиво віруюча людина будує своє життя, порівнюючи власні вчинки із вчинками та життям Христа або ж його учнів–апостолів, так і кожен свідомий українець рано чи пізно, але неминуче зіставляє себе з Тарасом, його долею чи долею героїв його творів. Хіба гоніння, наруга та недоля, які так вищедрили Шевченка, у тяжку хвилину не підтримували морально сотні тисяч українців, для яких життя Тараса стало дороговказом, символом і знаком їхньої долі, стало національною притчею-міфом, знову і знову увиразнюючись на крутих бескидах історії. Всі вони так чи так ішли шляхом поета, який палко любив Україну, щиро бажав їй добра і тяжко розплачувався за святе синівське почутття.

Багато паралелей можна спостерегти й у житті Шевченка та Марчука: обидва вийшли з українського села; обидва завдяки лише вродженому талантові та титанічній праці досягли найвищих мистецьких вершин; обидва, попри величезну популярність, все життя були самотніми. Про тривалий період життя Марчука можна висловитися пронизливими рядками Тараса Григоровича:
Ніхто не гавкне й не лайне,

Неначе й не було мене...


1994 року видавництво художньої літератури “Дніпро” надрукувало Шевченкового “Кобзаря” з ілюстраціями Івана Марчука, які являють собою цикл полотен за творами великого поета. Доля цього циклу – унікальна, про це варто розповісти окремо.

Марчук планував створити сто полотен на теми Шевченкових творів. Якби це сталося, ми мали б унікальну пластичну епопею, таку, що не має аналогів ні за художнім задумом, ні за кількістю робіт. На превеликий жаль, втілити в життя грандіозний задум не вдалося. Головна причина – вкрай агресивна реакція владних чиновників від мистецтва, котрі “пронюхали”, що Іван Марчук ілюструє “Кобзар”, якого тоді видавали з купюрами, а до самого поета ставились як до легалізованого “буржуазного націоналіста”.

Якогось зимового дня 1984 року до майстерні Марчука без попередження завітали тодішні голова Спілки художників України Валентин Зноба, її парторг Микола Шелест та Вадим Одайник (до речі, саме він найтерпиміше поставився до побаченого). Після цих “відвідин” і почалася тенденційна критика творів, через що Марчук і не завершив задум, припинивши роботу над циклом в лютому того ж таки року. Щоправда, невдовзі в Каневі відбулася презентація Марчукової “Шевченкіани”, але цензура дозволила виставити лише 16 полотен. Мистець встиг написати сорок два твори, які нині зберігаються в Національному шевченківському заповіднику на Чернечій горі та один – у Національному музеї Кобзаря у Києві.

На виставці “Шевченкіани” в будинку Спілки письменників (1984) відбулося неформальне визнання таланту мистця глядачами, які... вкрали з експозиції аж дві роботи. “Сон (На панщині пшеницю жала)” Іван повторив за фотографією, а один із п’яти пейзажів, який не входив до циклу, зник безслідно.

Створюючи “Шевченкіану”, Марчук не йшов шляхом буквальної ілюстративності рядків поета, а навпаки – переступав через історичні деталі та етнографічні подробиці, прагнучи передати духову напругу “Кобзаря”, в якому є вся палітра емоційних переживань і нюансів. Звичайно, те, що “Шевченкіана” не була завершена, позначилося на її сприйнятті. Та все-таки, незважаючи на викликані цим лакуни, вона відбулася як цілісне естетичне явище, об’єднане спільними рисами авторського формо- та образотворення.

Визнання прийшло пізніше: тоді ж, у 80–х роках, новаторське прочитання Шевченка викликало цілу бурю відгуків та суперечок, силу пристрасті яких доносить до нас, приміром, стаття Дмитра Павличка “На марчукових полотнах”, опублікована в п’ятому випуску шевченківського збірника “В сім’ї вольній, новій” (1989 р). Запально публіцистична, ця стаття є однією з найкращих для розуміння особливостей художньої мови художника, схильної до символізму та образної метафоричності. Поет, сам великий майстер поетичної метафори, відзначає своєрідність трактування “Кобзаря”, зауважує навіть для багатьох мистецтвознавців не помітні пластичні деталі:

“Марчук явив нам свого Шевченка, не подібного до Шевченка Сластіона чи Касіяна, але саме тим і цікавого. Була ще, мабуть, у художника мета показати, що “Кобзар” – це вже не книжка, а плоть землі нашої. Тріщини, які пробігають через долоні, одежу, бандури, чола Шевченкових персонажів, нагадують тріщини у висохлому від суховію чорноземі. Відчувається спекотна суш у землі, але знати і її родючість, незрушність і незнищеність... Він змушує нас іншими очима прочитати Шевченка, наново осмислити і в собі зміцнити його філософський дух”.

Полотна не лише ілюструють поетичні рядки Тараса Григоровича, а й виражають світобачення самого Марчука, насамперед його історіософію – тобто бачення української історії.

Будучи за суттю станковими (тобто – самодостатньо­-завершеними) живописними творами, роботи Марчука водночас надзвичайно органічно вплітаються в канву шевченківських текстів, створюючи разом з ними цілком нову якість. Це стосовно образної ілюстративності, адже книжкове тлумачення органічно тяжіє до площинності, лінійності та декоративності – рис, притаманних літері як графічному знаку, шрифту. Всякий шрифт, у сенсі пластики, сприймається як вібрація темної лінії на світлому тлі, а це привносить у текст потужне декоративне начало, неповторну ритміку, яку органічно має (в ідеалі) доповнити ілюстрація.

Коли ж вона робиться в кольорі, завдання художника значно ускладнюється, адже тоді зображення здебільшого протистоїть шрифту як колористично (шрифт, зазвичай, буває монохромним, а не багатоколірним), так і пластично (графічність літер контрастує з масивом плями). У такому разі ілюстрація неминуче вирізняється з тексту, переважно заповнюючи окремий лист або стаючи автономною, тобто – майже чужорідною, своєрідною вклейкою у книзі.

Оскільки Марчук не займається класичною графікою, перед ним стояло складне завдання – не протиставити кольорове зображення монохромному тексту. І з цим суто пластичним завданням він блискуче впорався, не кажучи вже про глибоке проникнення в психологічну канву рядків “Кобзаря”.

Майстер використав техніку гризайлю – наближену до монохромності, переважно майже однотонну гамму найтонших варіацій кольору, побудовану на віртуозному відчутті його оптико-хроматичних можливостей. Лише окремі твори циклу є багатобарвними, але їх колорит дуже стриманий та шляхетно-вишуканий.



В центрі циклу – образ Шевченка, якому присвячено сім (із сорока двох) творів. На обкладинку книги винесено портрет поета, що ілюструє його останній вірш ("Чи не покинуть нам, небого...”), написаний напередодні смерті, єдиний в 1861 році. Правка!!!!!

Поет гірко роздумує про бренність сущого і сенс минулого. Перед ним догорає свічка, освітлюючи останні хвилини життя, за спиною простягається дорога у вічність “над Летою бездонною”, береги якої вимощені листами списаного паперу, що перетворилися на камінні брили. Вони ніби тиснуть своєю вагою на плечі поета, який, підперши голову рукою з олівцем (в другій руці – стос чистого паперу), замріяно дивиться вгору, в небеса, куди невдовзі відлетить його стражденна душа. Не трагізм, а просвітлений сум випромінює натхненне обличчя, перегукуючись із центральними рядками вірша:
Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу –

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.


Марчукові вдалося створити надзвичайної психологічної глибини образ, який концептуально перегукується зі знаменитим “Автопортретом із свічкою” 1860 року, де Тарас Григорович, всупереч тяжким рокам, які відняли у нього молодість та здоровя, зобразив себе юним і сповненим творчих сил. Правою рукою він щось пише чи малює, а лівою – тримає свічку, якій ще горіти довго-довго.

На двох полотнах Шевченка зображено молодим, зосереджено-задумливим. На першому з них образ поета (с. 301 – посилаюся на єдине видання “Кобзаря” з ілюстраціями Марчука 1994 року) розкривається через контекст циклу віршів, написаних у В’юнищі наприкінці 1845-го в період, переломний у житті Тараса Григоровича. Поет, якому невдовзі мало виповнитися 32 роки, охоплений болісними роздумами про минучість життя, про його наповненість, про сокровенний сенс історії. Проминули захват і захоплення, пов’язані з переїздом до України після закінчення навчання в Санкт Петербурзькій Академії мистецтв. Скрізь, де йому довелося бувати, Шевченко стикався з національним приниженням та соціальною несправедливістю. Тоді ж таки виповнювалося двадцять років від дня повстання декабристів, згадки про нього все ще магнетизували суспільство. Пізніше було польське повстання 1830–1831 рр. під гаслом “За нашу і вашу свободу!”, звернене до всіх народів Росії. Повстання знайшло відгомін і на Правобережній Україні, опритомивши призабуті гіркі роздуми про непрості українсько-польсько-російські відносини в минулому. Протягом короткого часу Шевченко “вибухнув” низкою справжніх шедеврів, у них, окрім глобальних історичних прозрінь, гостро пролунала нова для Шевченка екзистенційна тема – людської самотності у світі, перенасиченім облудою, заздрістю, підлістю, дворушництвом:

...Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії...

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.


Марчукові вдалося відтворити ці, надзвичайно складні, настрої поета. На картині (с. 301, перший, не беручи до уваги обкладинки та авантитулу, портрет Тараса у тексті книги) Шевченко в зажурі прихилився до дерева, гілля якого химерно розрослося та густо заповнило увесь простір, що в ньому заплуталися і люди, і птахи, і саме небесне світило (невідь-яке – Сонце чи Місяць). Пітьма охопила світ, і лише палаючі свічі рослин та квіток, що з глибин рідної землі непомітно накопичують цілющу енергію життя, розливають навколо себе трепетне сяйво надії на неминучий прихід справжнього – теплого і сонячного – дня.

На сторінці 365-й Шевченка зображено із записником в руках серед тернів та колючок казахських степів, де він згадує своє дитинство, коли він – “убогий та голий”, сховався “у бур”яні, Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую та плачу”. Життя, ніби зробивши якесь магічне коло, повернулося до своїх джерел – повторюється та сама ситуація самотності та пошуків повнокровного життя, одібраного невблаганною рукою, байдужої до болю та глухої до сліз, долі.


Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!


Інші портрети зображують Тараса Григоровича вже після десятилітнього заслання – постарілим, з характерними козацькими вусами та лисиною, що лише увиразнила могутню форму його опуклого черепа мудреця і мислителя. На них ми бачимо Шевченка-мученика, що стоїчно несе хреста своєї долі (с. 521), Шевченка – володаря дум, слово якого зміцнює та надихає людей (с. 545), Шевченка – містика та філософа (с. 597) та на порозі вічності, просвітленого і очищеного від марноти марнот світу (с. 602).

Окреме місце займає картина (с. 493), де Марчук зобразив двох Шевченків – босоногого, що задумливо сидить на землі “в старій ряднині”, через яку виглядає голе тіло, та вже постарілого, незадовго до смерті. Їх відокремлює плетений лозовий тин (образ прожитих літ); старий, згадуючи молодість, дивиться на малого, а той, ще ні про що не знаючи-не відаючи, сумує від своєї безпритульності. Поряд з хлопчиком – мудрий ворон (один з улюблених Марчуком символів) – от він знає майбутнє і може “прокаркати” його людині. Цього птаха бачимо й на інших полотнах (с.с. 301 та 520): ворон тут не лише мовчазний свідок життя поета, а й його побратим у суєтності світу.

Попри глибоке особистісне бачення творчості національного генія, Марчук широко послуговується низкою формальних прийомів побудови композиції, характерними для українського народного та релігійного мистецтв. Це, зокрема, деформація пропорцій тіла людини (переважно збільшений розмір голови порівняно з тулубом) заради психологічного увиразнення персонажу твору (Гонта над убитими синами – “Гайдамаки”, с. 123; осліплений турками козак Степан – “Дума”, с. 247; малий Тарас біля тину – “І золотої й дорогої”, с. 493). Інший широковживаний прийом церковного та давнього українського мистецтв – створення ефекту монолітності великої групи людей через змалювання не всієї постаті, а лише переважно облич (запорожці у човні – “Іван Підкова”, с. 59; натовп гайдамаків – розділ “Червоний бенкет” з поеми “Гайдамаки”, с. 99; жінки з дітьми та дівчата у сяйві весняного місяця – “Садок вишневий коло хати”, с. 331; поховані в братській могилі козаки – “Буває, в неволі іноді згадаю”, с. 513 та ін.).

Не раз вдається Марчук до вертикальної багатоярусності в побудові композиції (“І виріс я на чужині”, с. 431; “По вулиці вітер віє”, с. 439) та її умовної оповідності (три ілюстрації до “Титарівни” – сс. 403, 407, надто ж – с. 409; народження Христа та після його розп’яття зустріч Марії з апостолами – поема “Марія” сс. 565, 573). Ілюстрації до поеми (їх чотири) насамперед цікаві тим, що в них Марчук (услід за Шевченком) по-своєму інтерпретує євангельські події, що вже давно мають усталене іконографічне та богословське тлумачення.

Як і Шевченко, який трактує образ кобзаря–перебенді автобіографічно, Марчук також зображує себе старим бандуристом, самотнім серед людей, яких він звеселяє та втішає власним мистецтвом (“Умовк кобзар, сумуючи” –“Тарасова ніч”, с. 21).

Окремо відзначимо, що найщирішими, найпіднесенішими почуттями у Марчука (як і в Шевченка) овіяна тема материнства, інколи щасливого (с. 589), а частіше – трагічного ( сс. 27, 403, 543). Життя триває, не зважаючи ні на що, адже у світі є кохання, носієм якого була, є й залишається Жінка.

До Марчука не було такого глибокого пластичного, акцентовано психологічного (аж до екстремальних виявів) відтворення шевченківських образів через людську душу. Значною мірою мистець заповнив ту небезпечну лакуну, яка з’явилася внаслідок характеристики Шевченка лише як поета мас, поета-бунтаря та пророка, опускаючи натомість ті сторінки його творчості, які тісно пов’язані із загальнолюдськими, особистісно екзистенційними мотивами.

Тарас Шевченко з-під пензля художника не бронзовий, камінний чи й трибунний, а воістину вічноживий, бо “страждає, мучиться...”, як певною мірою кожен на цій землі.

Станіслав БУШАК,

кандидат геологічних наук


24. 11. 2003 р.

Іван ІЛЬЄНКО


“СЯЄ ШЕВЧЕНКА ТЕРНОВИЙ ВІНОК!»

(Тарас Шевченко у житті Максима Рильського)


Батько поета Тадей Розеславович разом з іншими палкими патріотами у травні 1861 року супроводжував з Києва до Канева домовину Тараса Шевченка. Цей не­буденний факт був значним явищем у духовній атмосфері родини Тадея Рильського. У праці «До вивчення українського народного світогляду» він писав, зокрема, і про народну пісенність та «вірного, блискучого її про­довжувача в письмовій формі – Шевченка» (ці бать­кові слова відлунюють у поетовій «Мандрівці в мо­лодість»: «О пісне рідная, України окраса! В блаженних муках ти вродила нам Тараса»).

Відомо також, що Тадей Розеславович був ініціато­ром поїздок до Канева дітей своїх близьких товари­шів.

Максим Тадейович згадував, що змалку любив слу­хати читання батька і старших братів, коли найчастіше звучали «Наймичка» Т. Шевченка та уривки із «Пана Тадеуша» А. Міцкевича. Запам'яталося йому з дитячих літ і те, як «плакали сільські дівчата над «Катериною», як, затаївши дух, слухали селяни «Наймичку» й «Гай­дамаків».... «Шевченко, – зауважує він, – для них був не тільки великий поет (багато з них і слова цього не знали) – він був свій чоловік».

Важливим етапом в осягненні спадщини Шевченка були роки юності. Щоправда, в дореволюційних гімназіях української літератури не вивчали, її скарби освоював він самотужки. Проникнутися словом Шев­ченка допомагала та сприятлива обставина, що в гімназійні роки він жив у родинах батькових друзів – Миколи Лисенка і Олександра Русова, які доклали зу­силь до того, щоб «Кобзар» був якомога доступніший на­родові. До послуг допитливого, енергійного у своїх есте­тичних шуканнях гімназиста були дві бібліотеки із ба­гатющою шевченкіаною, а також жива пам'ять обох культурних діячів, їхня готовність до щедрого спілкування. Так, Микола Віталійович брав свого вихованця на концерти, де звучали його композиції на слова Коб­заря (часто у виконанні самого автора, справжнього піаніста-віртуоза). Слухав Максим і хор під орудою Лисенка – на одному з концертів пам'яті Тараса Шевчен­ка, – і його особливо вразило «якесь дивне і прегарне поєднання в цій манері елеганції, простоти і стриманості».

Чув і Миколу Садовського, який потрясав неперевершеним читанням творів Кобзаря, передусім славно­звісного послання «І мертвим, і живим...»

Згадуючи своє вчителювання, Максим Тадейович з особливим пієтетом говорить про читання школярам творів Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Ко­цюбинського, С. Васильченка, П. Тичини.

Одна з його учениць із Залізничної трудової се­мирічки у Києві Т. Павлова так передає те незабутнє враження від уроків педагога-поета: «Читає, як ар­тист, – красиво, виразно, натхненно! Як світилися його очі, коли він читав нам твори Шевченка – «Кавказ», «Сон», «Катерину».

У рідній Романівці він не тільки викладав українську мову і літературу, а й вів вечірні заняття з дорослими в лікнепах, доносячи і до учнів, і до їхніх батьків рідне слово, скарби красного письменства і насамперед вицвіти Шевченкової музи.

Поет навідувався до Києва, де друкувалися його тво­ри і де він міг знайомитися з набутками культурного життя. Так, у березні 1920 року він був присутній на виставі Першого театру Української Радянської Республіки імені Т. Шевченка «Гайдамаки» (інсценізація і режисура Леся Курбаса).

На перегляді також були Степан Васильченко, Марія Старицька, Оксана Стешенко, Євген Коханенко, які під враженням спектаклю затіяли творчу дискусію. Не були до душі прийоми режисера, що, як і годиться новаторові, сміливо експериментував і шукав.

«На мій розсуд, у виставі нема нічого такого, що було б не суголосне з діями і вчинками героїв Чигирина, – сказав тоді Рильський. – Це цілком нове, прогресивне явише в житті нашого театру. І не вітати його аж ніяк не можна».

Переїхавши 1923 року до Києва, Рильський вчите­лював у згаданій уже Залізничній школі. Тут відбува­лися літературно-мистецькі вечори. До одного з них він написав вірш «Пам'яті Шевченка», який залюбки де­кламували учні й учителі. Цей вірш, позначений 1925 роком, є першим окремим твором поета про Кобзаря. Першу ж віршовану згадку про Шевченка знаходимо раніше – в поемі «Крізь бурю й сніг», написаній восени 1923 року. Зворушливо мовлячи про сільську дітвору, поет радо вітає ті зміни в її побуті, з якими в хату під стріхою з'явилася книжка:


...І їм цвіркун співає на печі,

І сняться їм книжки та калачі,

І шелестить по-дружньому солома.

Шевченко оживає на стіні,

І сходить до поснулої малечі,

І шепче їй у добрій тишині

Свої гіркі, свої солодкі речі.
Вплив Шевченкової музи помітний на широкому ліро-епічному полотні поета – віршованій повісті із крі­пацьких часів на Правобережній Україні «Марина» (1933 р.). І не тільки тому, що до її розділів узято три епіграфи з Шевченка, з-поміж яких і рядки «Неначе цвяшок, в серце вбитий, Оцю Марину я ношу», а й пе­редовсім тому, що тут відчутний надих «Кобзаря» з його болючою темою жінки-страдниці.

У березні 1935 року М. Рильський відгукується в «Літературній газеті» на відкриття пам'ятника Т. Шев­ченкові в Харкові статтею «Величний пам'ятник великому» – і з того часу до останніх своїх днів не тільки жваво озивався на всі події культурного життя, пов'я­зані з ушануванням Кобзаря і пропагандою його твор­чості, а й сам до того якнайжвавіше докладав рук. Так, разом з Миколою Ушаковим він узяв на себе почесну й відповідальну місію – редагування вже згаданого пер­шого повного «Кобзаря» в перекладах російською мовою («Гослитиздат», 1939). Того ж року, коли широко святкувалося 125-ліття з дня народження Т. Шевченка, вийшла ціла серія книг ювіляра, до підготовки і видання багатьох із яких був причетний М. Рильський, – як ре­дактор та член редколегій видань.

В роки війни Рильський багато зробив для того, щоб пристрасне слово Кобзаря дійшло до найширших мас. 1942 року за редакцією упорядників Максима Рильсь­кого і Натана Рибака, зі вступною статтею Павла Ти­чини «Гнів Шевченка» в Уфі у серії «Фронт і тил» вий­шло два видання «Кобзаря» (українською і російською мовами), кожне по 100 тисяч примірників.

«Мій фронтовий «Кобзар»! Він виданий там же в Уфі, на цупкому папері, скромно, але з любов'ю, – зворуш­ливо писав Василь Швець. – Та й чи могли такі люди, як Максим Рильський і Павло Тичина, робити щось без любові?.. Там, під Сичівкою, я ще не знав, що саме цьо­му «Кобзареві» доведеться запалювати людей різних націй на боротьбу проти загального ворога і проти фа­шизму. Не знав і того, що пилюга війни, покривши цю книжку, струситься назавжди на східцях рейхстагу».

У березневі дні 1944 року Максим Тадейович пу­блікує низку статей пам'яті Кобзаря: «Життя – Україна» («Радянська Україна»), «Он в рядах наших воинов» («Правда Украины»), «Великий патріот» («Література і мистецтво»), «Шевченківські дні» («Київська правда»). Шостого березня на літературно-мис­тецькому вечорі в Києві М. Рильський виступив з до­повіддю «Великий патріот України».

У п'ятому номері журналу «Красноармеец» за цей же рік під рубрикою «Замечательные люди нашей Родины» він вміщує статтю «Тарас Григорьевич Шевчен­ко», а ще в лютому ділиться радістю з читачами газети «Литература и искусство» з нагоди визволення Канева.

Якщо поглянути на великий масив зробленого М. Рильським у 40 – 50-х роках у царині літературо­знавства і критики, то одне з чільних місць тут займає шевченківська тема. Це й академічне, ґрунтовне й осяжне її освоєння («Великий народний поет Т. Г. Шев­ченко» // Вісник АН УРСР. – 1947. – № 3; «Поэзия Тараса Шевченко» – Шевченко Т. Собр. соч.: В 5 т. – М., Гослитиздат, 1948), і новаторські дослідження «Пушкін і Шевченко», «Шевченко і Гоголь», опублі­ковані в республіканських і союзних виданнях, й ак­туальні статті до 90-річчя з дня смерті Кобзаря: «Шевченко и современность» (Советская Украина. – 1951. – № 3) і «Шевченко с нами» (Славяне. – 1951. – № 3). Це й рецензії і відгуки в пресі на «Вибрані твори» Т. Шевченка польською мовою, на постановку балету К. Данькевича «Лілея» за баладою Т. Шевченка в Ки­ївському театрі опери та балету, на фільм І. Савченка «Тарас Шевченко», на книжки Л. Бать і О. Дейча «Тарас Шевченко», Д. Косарика «Життя і діяльність Т. Шевчен­ка».

В архіві поета зберігаються нотатки про відвідини ним Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві напе­редодні його відкриття (у блокноті на 33 сторінках зроблено перелік основних тем і експонатів), а в день відкриття, 24 квітня 1949 року, в газеті «Радянська Ук­раїна» він виступив зі статтею «Всенародне свято», при­уроченою до цієї важливої події, а в «Правде Украины» – з віршем «На відкриття музею Т. Шевченка».

У 50-х роках виходить низка видань творів Т. Шевчен­ка із вступними статтями М. Рильського: «Поезія Та­раса Шевченка» (Шевченко Т. Поезії: В 2 т. — «Бібліотека поета». — К., Рад. письменник, 1955), «Книга народу» (Шевченко Т. Кобзар.— К., Держлітвидав України. — 1956, 1957, 1958 та ін. роки).

М. Рильський звернув увагу, що в проекті програм з української літератури для середньої школи («Радянсь­ка школа», 1959) із поетичної спадщини Кобзаря реко­мендовано до вивчення тільки суспільно-політичну лірику. «Можна подумати, – зауважив він на берегах проекту програми, – що у Шевченка нема ні «Садок вишневий... », ні «За сонцем хмаронька...».

Подорожуючи по країні, Максим Тадейович відвіду­вав місця, пов'язані з Шевченком. Петро Жур у нарисі «Липи Літнього саду» розповідає про одну таку екс­курсію з поетом по Ленінграду у червні 1956 року. Вона надихнула митця на створення поезії «Статуя Сатурна в Літньому саду».

Проїжджаючи Великим проспектом, часто згадува­ним Шевченком «граданом» із затишним сквером, обид­ва письменники зійшлися на думці, що саме тут, у цьо­му сквері, слід поставити пам'ятник Тарасові: «Тут, на Четвертій лінії, він жив, тут, на Четвертій лінії, стоїть його Академія мистецтв, а в будинку номер вісім по П'ятій лінії мешкав він аж чотири роки і написав свої тираноборчі поеми «Гайдамаки» і «Сон».

З особливим піднесенням працював поет-академік на шевченкознавчій ниві у б0-х роках, коли відзначалося 100-річчя з дня смерті Кобзаря і 150-річчя з дня народ­ження. У цей час він, пересилюючи тяжку недугу, опублікував понад тридцять доповідей, статей, висту­пів, передмов і рецензій.

Діапазон цієї роботи надзвичайно широкий – від фундаментального дослідження «Шевченко – поет-но­ватор» («Шевченко и мировая культура» – М., Наука, 1964) до передмови до монографії Акопа Салахяна «Озброєний пророк», виданої вірменською мовою в Єревані, від статті «Заповіт» (Лит. газ. – 1961. – 9 беpез.) до книжки «Кобзарь» Тараса Шевченко» (М., Гослитиздат, 1964).

Останній, 1964 рік у житті Максима Тадейовича був позначений печаттю Тараса Шевченка, опромінений його генієм. Розпочався він у клопотах про удоскона­лення російського видання «Кобзаря».

5 березня поет написав свого передостаннього вірша «Пророк зорі», присвяченого Тарасові Шевченку. А за кілька днів виступив на Шевченківській акаде­мічній сесії з доповіддю «Шевченкове нове слово». Це був його останній прилюдний виступ.

Поетична шевченкіана М. Рильського багата й роз­маїта тематично: це вісімнадцять віршів, повністю при­свячених Кобзареві та його творам, розділ із колектив­ної поеми «Іван Голота» – «Іван Голота і Тарас Шев­ченко» та близько тридцяти згадок про нього, вкрапле­них у поеми, цикли й вірші, де ці рядки несуть важливе ідейно-естетичне навантаження (переконливий тому приклад – перша строфа славнозвісного «Слова про рідну матір» – про землю, яку «сходив Тарас малими босими ногами»).

До циклу «Постаті» («Знак терезів», 1932) включено вірш «Шевченко». Продовженням цієї поетичної гале­реї є цикл «Портрети» («Літо», 1936), в якому поруч з іменами Гоголя і Шопена знаходимо оповідь про Шев­ченка і Айру Олдріджа.

Рядки із щоденника Кобзаря про приїзд до Нижнього Новгорода Михайла Щепкіна надихнули поета на ство­рення вірша «Зустріч у Нижньому», в якому передано невимовну людську радість від спілкування колишніх кріпаків і духовну атмосферу, зігріту вірою в те, що «згине враг і супостат», атмосферу, наснажену «Нео­фітами», в яких Щепкін «декабристів пізнає».

До цього тематичного масиву можна віднести і вірш «Великі друзі» про Т. Шевченка і М. Гоголя, які жили «життям єдиним, хоч не стрічались у житті».

Ліричною тональністю приваблює поезія «Вечірня зоря» – про останні роки життя Кобзаря, про вірних і незрадливих друзів, з якими звела його доля на «доро­гах многотрудних».

Важливий епізод у біографії поета – знайомство з Іваном Сошенком, у якого він знайшов «приязнь і лю­бов», покладено в основу вірша «Статуя Сатурна в Літ­ньому саду».

До 100-річчя з дня смерті Т. Шевченка М. Риль­ський написав вірш «Він у Києві», перейнятий глибокою шанобою до місць, пов'язаних з перебуванням Тараса Григоровича й увічнених його словом і штрихом.

Полум'яному «Кобзарю», цій книзі народу, як на­звав його М. Рильський, присвячено два вірші – «Сто років... ні! Відколи люд живе...» і «Материне благосло­вення».

Т. Шевченкові присвячено також вірші «Він наш», «Наш сучасник», «Вінок безсмертя», «Каневу».

Знаходимо у М. Рильського і п'ятнадцять епіграфів з «Кобзаря», що також свідчить про те, як Шевченкова муза надихала поета. Так, пристрасний заклик «Щоб усі слов'яни стали/ Добрими братами!» посилює зву­чання віршів «Братам по союзу» і «Чаша дружби», ряд­ки «Думи мої, думи мої,/ Лихо мені з вами...» психо­логічно готують читачів до сприйняття медитаційного твору «Дві елегії й легенька сатира», органічно впи­сується метафоричне «І дебрь-пустиня неполита» у тканину циклу «Ріо-де-Жанейро».

До вірша «Великі друзі» взято за епіграфи вислов­лювання Т. Шевченка про М. Гоголя, до «Зустрічі в Нижньому» – запис із щоденника про приїзд М. Щепкіна.

Ці та інші епіграфи мають значний художньо-есте­тичний ефект – вогнисте слово Кобзаря тут служить своєрідним імпульсом поетичної думки, поглиблює її і наснажує неповторним колоритом.

«Кращий спосіб наслідувати великого поета – це бу­ти оригінальним» – цього кредо, яке вінчає його до­повідь «Поетика Шевченка», М. Рильський послідовно дотримувався все життя.

Видатний майстер поетичного слова, визнаний прак­тик і теоретик художнього перекладу, М. Рильський зробив значний внесок в організацію й редагування ро­сійських перекладів поетичної спадщини Т. Шевченка.

Наукове осмислення цієї роботи та її творчих уроків знайшло місце в доповіді М. Рильського «Коб­зар» у російських перекладах» на ювілейній сесії Інституту літератури АН УРСР і СП України, присвяченій 100-річчю з дня виходу в світ першого ви­дання «Кобзаря».

Високо оцінюючи перший повний «Кобзар» у росій­ських перекладах, що побачив світ 1939 року, М. Риль­ський як один з його редакторів пояснював це тим, що до цієї роботи взялися майже всі видатні радянські по­ети й виконали її з честю: «Усі вони зійшлися на гли­бокій шанобі до творця «Кобзаря», до прекрасного його бунтівливого духу, до незвичайної його майстерності, всі намагалися віддати – і значною мірою досягли цьо­го – і його гнів, його любов, і його пафос, і його про­стоту, усі дбали – і значною мірою успішно – про відтворення незрівнянної музики «Кобзаря», якої про­сто не відчували люди попередніх поколінь».

До специфіки перекладання Т. Шевченка поет по­вертається у статті «Новое издание «Кобзаря» (Лит. газ. – 1944. – 2 груд.): «Є в світі поети, особливо важкі для перекладу, – такий Верлен, такий наш Шевченко». У статті відзначено Бориса Пастернака, котрий «дав дивовижний переклад поеми «Марія», що засвідчує не тільки майстерність перекладача, а й справжню любов його до перекладуваного твору, любов, що є однією з необхідних умов творчого успіху».

В архіві Миколи Ушакова, який працював пліч-о-пліч з Максимом Тадейовичем над російським «Кобза­рем», збереглися численні правки Рильського в текстах перекладів. Вони розкривають його творчу лабораторію як поета і редактора, глибоке проникнення в Шевченкове слово, розуміння його найтонших нюансів.

Переклади «Заповіту», їхні знахідки і втрати були завжди в полі зору М. Рильського. Так, 6 жовтня 1963 року він ділився своїми роздумами з приводу цього з О. Дейчем: «Что касается «Заповіта», то уважаемый N кое в чем приблизил перевод к подлиннику по буквально­му смыслу, но снизил общее поэтическое звучание. Это, увы, не то, о чем все мы мечтаем. Основания для замены переводов Твардовского перево­дом N нет.

В академическом издании, я полагаю, надо дать несколько переводов «Заповіта» (может быть, в примечаниях). Поляки в «Избранном» Шевченко (1955 г.) дали «Заповіт» в переводах Я. Ивашкевича и Л. Пастернака».

У спогадах про поета «Дорогою дружби» О. Дейч во­скрешає ті дні, протягом яких разом з Максимом Та­дейовичем узимку 1938 року працював в Ірпені, вив­чаючи життя і творчість Т. Шевченка.

На той час уже була в розпалі колективна робота над російським «Кобзарем». На пропозицію М. Рильського за переклад «Гайдамаків» узявся О. Твардовський, «Катерини» – М. Ісаковський, «Марії» – Б. Пастер­нак, «Гамалії» і «Сліпого» – М. Асєєв. Редактори пе­рекладу М. Рильський і М. Ушаков були не тільки організаторами, а й натхненниками цієї важливої праці.

«Він так відчутно і яскраво відтворював образ поета, – писав О. Дейч про М. Рильського, – що часом здавалося: ось-ось відчиняться двері в старовинну вітальню, і ввійде Тарас Григорович у теплому кожусі і смушевій високій шапці... У нас було бажання відмо­витися від традицій і канонів, вияскравити багатогранний образ світового поета, художника і мислителя. Майже кожного дня ми зустрічалися з Рильським. Заполонений новим прочитанням поезії Шевченка, він відкривав у ній кожного разу щось раніше не помічене. Коли Рильський читав напам'ять вірші з «Кобзаря» своїм душевним, тихим голосом, то зримо плив на музичних хвилях шевченківських ритмів». З листів М. Рильського до російських поетів, які працювали над перекладами «Кобзаря», видно, що його поради і зауваження були продиктовані бажанням удосконалити їхню працю, допомогти їм проникнути в суть Шевченкового слова, збагнути всю його силу і красу.

Так, у листі до М. Ісаковського, який переклав поему «Катерина», йшлося про відтворення порівняння: «Мов покотьоло червоніє, / Крізь хмару сонце зайнялось»:

«Чудесно передав зто место, Вы по вполне понятным причинам обошли слово «покотьоло». По словарю Гринченко покотьоло – «деревянный кружок (детская игрушка)». Сравнение – очень характерное для шедшего от романтизма к реализму Шевченко. Никто из переводчиков, конечно, доселе этого «покотьола» не передал. Третий редактор академического издания, Л. Н. Новиченко, предлагает использовать здесь русское слово колобок, как Вы на это смотрите, Михаил Васильевич?»

Це писано 25 травня 1963 року, а вже 21 червня у наступному листі М. Рильського читаємо:

«Дорогой Михаил Васильевич!

Мы – я и Александр Иосифович – просто восхищены и тронуты Вашей аккуратностью и тщательностью, с которыми Вы пересмотрели свой перевод «Катерини».

Спасибо Вам!

Более подробно об отдельных исправлениях и уточ­нениях напишет Вам Александр Иосифович».

Інтерпретації поезії Т. Шевченка російською мовою М. Рильський приділив пильну увагу у праці, що об'єднує кілька публікацій і виступів, – «Проблеми художнього перекладу».

Відомий польський шевченкознавець Єжи Єнджеєвич у статті «Життя – подвиг», присвяченій Кобзареві, писав: «Свого часу існувала (і навіть нині ще підтримується деякими «знавцями» літератури) думка про ніби­то виключно фольклористичне значення і формальну обмеженість поетичних творів Шевченка. Відомий су­часний український поет Максим Рильський у своїй не­величкій, але глибоко змістовній і мудрій книжці «По­езія Тараса Шевченка», виданій 1961 року, чудово роз­правився з цією облудною і необгрунтованою теорією.

Книжка Максима Рильського – одна з найстислі­ших, але найзмістовніших і найпрекрасніших праць про Кобзаря».

Того ж 1961 року видавництво АН УРСР випустило окремою брошурою в серії «Видатні діячі культури про Т. Г. Шевченка» і доповідь М. Рильського «Поетика Шевченка», виголошену на VI пленумі правління Спілки письменників СРСР, присвяченому 125-річчю з дня народження Кобзаря.

У книзі «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (К.,«Наукова думка», 1975) цій роботі М. Рильського дано високу оцінку: «Його доповідь і досі лишається одним з кращих літературознавчих портретів Шевченка-поета. Тенденції, що ми їх помітили в розвідках інших шевченкознавців кінця 30-х років, – заперечення вуль­гарної соціології, розуміння поетичної творчості як ми­стецтва слова, прагнення розгледіти зміст і форму вірша у їх єдності – найяскравіше виявилися у доповіді М. Рильського, зміст якої ширший за її назву».

Що ж до творчої індивідуальності Шевченка, то М. Рильський нищівно розбиває версію про те, що він – «тільки грамотний і високообдарований співець із на­роду, випадково не безіменний», і переконливо дово­дить, що річ не в «геніальній інтуїції», а в «суворій і стрункій системі естетичних поглядів і політичних переконань», «широких історичних концепціях» поета.

Особливу увагу приділено ліризмові Т. Шевченка, його улюбленим образам, зв'язку з фольклором, «ди­вовижним, неповторним, с в о ї м» епітетам, викори­станню творчого досвіду Пушкіна, Міцкевича, Барб'є, Котляревського, а також метриці і звукопису.

В останні роки життя, на які випали дві великі Шев­ченкові дати, Максим Тадейович опублікував цілу низ­ку наукових розвідок і популярних статей про Кобзаря. Про принципи, з якими він підходив до цього почесного завдання, йдеться у листі до О. Дейча від 10 лютого 1964 року: «Написал небольшое эссе о последнем стихотворении Шевченко («Чи не покинуть нам, небого») для «Комуніста України» и работаю над большим – о «Чернеце». Кажется, только так и можно сказать что-то новое, – а все эти общие «великий», «народный», «совершенно народный» й т. д. до зубной боли навязли в зубах...».

Це «нове» – і в яскравій характеристиці «Заповіту», в якому «чудесно поєднана ніжна мрія поета з високим революційним піднесенням». І в дослідженнях «Балада Шевченка «У тієї Катерини», «Жіноча лірика Шевчен­ка», «Поетичний світогляд Т. Шевченка», «Шевченко – поет-новатор», «Шевченкове нове слово» та ін.

Однією з літературознавчих перлин ученого дослід­ники називають доповідь на сьомій науковій Шевчен­ківській конференції «Балада Шевченка «У тієї Кате­рини», в якій творчо прочитано цю баладу, дано їй ви­черпну естетичну оцінку.

«Адже про нашого найбільшого художника слова са­ме як про художника слова сказано не так уже й бага­то», – зауважував доповідач, заохочуючи дослідників до подібного типу робіт.

Сам же М. Рильський, особливо в останніх своїх пра­цях, багато зробив для естетичного освоєння «Кобзаря». Два з найгрунтовніших таких досліджень – згадувані вже доповідь «Поезія Тараса Шевченка» й окре­мо видана праця «Кобзарь» Тараса Шевченко».

М. Рильському належить передмова «Шевченко в на­родній творчості» – до збірника «Народ і Шевченко», що вийшов за його ж редакцією у видавництві АН УРСР 1963 року. У співавторстві з О. Дейчем він на­писав біографічний нарис «Тарас Шевченко», який ви­даний у нашій країні кілька разів (зокрема й іноземними мовами).

М. Рильський уперше поставив питання про видання «Словника мови Т. Шевченка».

Перу поета-академіка належать відгуки на канди­датські і докторські дисертації про життя, творчість і мову Т. Шевченка. Сам перелік тем цих праць уже свідчить про широкий діапазон Рильського-шевчен­кознавця. Це, зокрема, «Народ і слово Шевченка» Є. Шабліовського, «Реалізм Шевченка» Є. Кирилюка, «Сатира Шевченка» Ю. Івакіна, «Соціально-побутові поеми Т. Шевченка періоду «трьох літ» В. Бородіна, «Текстологічний аналіз поезії Т. Шевченка 1837 – 47 років» Л. Кодацької, «Шевченко у чехів і словаків» М. Мольнара.

Неабиякий інтерес становлять також видавничі ре­цензії М. Рильського на роботи про Т. Шевченка, в то­му числі й на художні твори. Показове щодо цього визнання Оксани Іваненко, яка в книжці «Зав­жди в житті» пише: «Хочу ще раз підкреслити, що мої «Тарасові шляхи» на одному етапі він просто врятував. Як дорогоцінний дар я бережу «внутрішню», редак­ційну рецензію, написану його рукою, на мої «Тарасові шляхи». Ця рецензія Максима Тадейовича стала для мене опорою, підтримкою і творчою, і мо­ральною, а потім, коли книга одержала премію на Все­російському конкурсі книг для юнацтва і дітей, як радісно привітав мене Максим Тадейович! «Це й для мене нагорода, – сказав він мені, – значить, я не по­милився».

На запитання анкети журналу «Радянське літерату­рознавство» про значення традицій Т. Шевченка для розвитку сучасної радянської літератури М. Рильський відповів:

«Значення традицій Шевченка в тому, що письмен­ники служать своїм словом народові і що вони чесно по­водяться із цим словом. Коли письменник може про се­бе і про свою «музу» сказати: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою», – значить, він гідний називатися учнем Шевченка. Про стилістичні традиції довелось би говорити багато, – волію не сказати нічо­го».

А про роль Шевченкової поетичної спадщини у своїй творчій праці там-таки сказано: «Думаю, що я не написав би «Марини», «Слова про рідну матір», вірша «Рідна мо­ва», коли б не читав Шевченка. А читаю я його все жит­тя».
Іван ІЛЬЄНКО

(Із книги “ЖАГА. Труди і дні Максима Рильського”)

--------------------------------------------------------------------

Тамара ЛУЦЕНКО


ДОЛІ КОБЗАРЕВОЇ ВІДЛУНОК

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Благослови мене, друже icon«мій іскренний друже…» ( до 200-річчя від дня народження) Біобібліографічний нарис Київ, 2008 Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже»
Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже» присвячений 200-річному ювілею знакової постаті української культури Івана Максимовича...
Благослови мене, друже iconРозділ 1 Життєві віхи двох українських геніїв Такі різні кріпацькі долі Тарас Григорович Шевченко неодноразово писав про «мого великого друга Михайла Семеновича»
М. Щепкіна «всі до єдиного руського чоловіка знають», поет усвідомлював особливу виокремленість його стосунків із артистом. Зі свого...
Благослови мене, друже iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Благослови мене, друже icon«Благослови, моя пречиста земле, Узяти слово, що в тобі родилось, у долю »
Обладнання: мультимедійна презентація біографії Н. Поклад, виставка книг, світлини; кольорові олівці
Благослови мене, друже icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Благослови мене, друже iconМій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго Жаль мені!

Благослови мене, друже iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Благослови мене, друже iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю
Благослови мене, друже iconОсвіта “Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу Повіз батько мене в Зіньків І віддав у Зіньківську міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903-го з свідоцтвом
Та куди ж мені в ті чиновники, коли "мені тринадцятий минало" Повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько,...
Благослови мене, друже iconАнатолій Дністровий
Вих, І я дуже шаную цю людину, яка мене багато чому навчила. За погану поведінку мене витурили зі школи. Після восьмого класу за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка