Благослови мене, друже



Сторінка2/7
Дата конвертації17.04.2017
Розмір1.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

(Із спогадів удови поета Дмитра Луценка)
Через все своє життя Дмитро Омелянович проніс палку любов до Тарасового слова, його величної постаті.

Вже будучи визнаним поетом, він весь час вчився у Шевченка. Пам’ятаю його слова: “Вірші для пісні потребують витонченої краси, кришталево чистої поезії, проникливої щирості. Для мене найвищим взірцем є творчість Тараса Григоровича Шевченка. Скільки мелосу народного в його віршах, вони самі просяться на музику. Уже з першого читання в них чути мелодійність пісень”.

В родині Луценків була єдина книжка – “Кобзар”, по ній і навчився Дмитро читати та так і не розлучався з нею. Пригадую, розповідав, як у дитинстві часто пас корів, бо ж батько був колгоспний пастух, і він допомагав йому. Іде, бувало, на пастовень, а “Кобзар” під пахвою: зачитається, і корови подались у шкоду – де озимина росте чи ще щось. Частенько йому за це перепадало. Всі пісні на вірші Шевченка співав, “Кобзаря” майже всього напам’ять знав. Часто декламував мені “Гайдамаків”, “Катерину”, безліч віршів. А як пишався тим, що з дитинства босоніж бігав тими ж таки стежками, де бродив Тарас Григорович, коли приїздив у Березову Рудку до панів Закревських. Це від Дмитра Омеляновича я вперше почула, а вже згодом прочитала про сердечну приязнь Тараса Шевченка до Ганни Закревської, яку малював і якій присвячував вірші. На засланні – під двома потаємними літерами “Г. З.” – поет написав вірша, сповненого болю і щирої любові. А через століття Марієтта Шагінян розшифрувала криптонім і розповіла, до кого звертався Тарас Григорович цією присвятою. Письменниця понад три місяці жила в Рудці, відшукувала сліди перебування тут поета, записувала спогади нащадків колишніх кріпаків, селян. Працювала над своєю докторською дисертацією про Шевченка.

Я схиляюсь перед цією жінкою. Вірменка, вихована на французькій та німецькій культурах, вона, прочитавши “Кобзар”, ураз відчула нездоланну наснагу його поетичного духу і так захопилася ним, що спеціально вивчила нашу мову. Опанувала її так досконало, що змогла дослідити – строфа за строфою – поетичний стиль геніального Шевченка. А ми, досі безбатченки, цураємося рідної мови, нас іще треба впрошувати, щоб вивчали її!..

Дмитро Омелянович розповідав мені, що пам’ятав, як Марієтта Шагінян ходила селом і все розпитувала людей про Шевченка. Дмитро тоді маленьким хлопчиком був, і так йому кортіло підійти до неї, але не наважився.

Дмитро Омелянович завжди вдячно згадував родину українського письменника Івана Микитенка, який дуже допоміг йому в житті. Відомий літератор, якийсь час голова Спілки письменників України, Іван Микитенко вперше побачив Дмитра в дитячому будинку (міліція на вокзалі робила обшук і серед безпритульних, що спали під лавами, підібрала хлопця й запроторила його до цього закладу). Іван Кіндратович якраз збирав матеріал для твору про безпритульних і часто навідувався в дитячі будинки. Там Дмитро й прочитав йому свої вірші. Незабаром їх надрукували в газеті “За зміну”. Як це надихнуло юного поета! Дізнавшись, що юнак мріє стати артистом, Іван Кіндратович відвів його на прослуховування до студії театру імені Івана Франка. В поважній комісії Дмитро впізнав Наталю Ужвій. Йому запропонували щось прочитати, і він не продекламував, а з усієї сили прокричав “Катерину” Тараса Шевченка. Не збився, докричав до кінця – гучно, від душі. Але все одно провалився й, заплаканий, вибіг у коридор, де на нього очікував Микитенко. Він узяв хлопця за плечі й каже: “Не горюй, Дмитре. Тобі треба вчитися. Захочеш – будеш іще й артистом”. І привів до себе додому. Добросерда його дружина Зінаїда Григорівна зустріла Дмитра, як рідного: нагодувала, послала в синовій кімнаті. У розпорядженні Дмитра була величезна бібліотека. Зачитувався вдень і вночі, став потроху оклигувати. Зінаїда Григорівна – вчителька української мови – допомагала йому готуватися до вступу в гідромеліоративний інститут... А в 37-у забрали Івана Кіндратовича за націоналізм, а Дмитра виключили з комсомолу – за зв’язок із “ворогом народу”...

Коли восени 45-го ми познайомилися, Шевченко весь час був поряд з нами: Дмитро читав уголос багато його поезій, співав пісень на його слова, водив улюбленими поетовими вулицями, показував будинки, де він жив. У перші ж дні нашого кохання привів мене на Аскольдову могилу, до Олександрівського костьолу, Видубицького монастиря – всі ці пам’ятки Києва малював Шевченко. Були ми й у будинку, де жив і працював поет, – у Шевченківському провулку, біля теперішнього майдану Незалежності. Познайомив мене зі своєю землячкою – Любов’ю Нечипорівною Потьомкіною, яка працювала в музеї Шевченка, – ходяча енциклопедія шевченкознавства, ми часто потім з нею зустрічалися. А як побралися, Дмитро Омелянович повіз мене на батьківщину – в Березову Рудку. Я вперше в житті побачила знаменитий маєток панів Закревських, старезний дуб, під яким Шевченко віршував, його художню майстерню, де він малював портрети Платона Закревського та його молодої вродливої дружини Ганни, своїх друзів “мочеморд”.

Палац Закревських, побудований в єгипетському стилі, нині охороняється державою як пам’ятка архітектури та історії. В розкішному парку збереглася піраміда – родовий склеп Закревських. Платон часто бував у Єгипті, тому й родовий склеп споруджено у вигляді єгипетської піраміди. В Європі існує всього дві такі будівлі, і одна з них – у Березовій Рудці. Тепер у цьому старовинному парку відкрили Співоче поле, тут щорічно відбувається луценківське свято “Осіннє золото”. А біля палацу Закревських нарешті зняли таки пам’ятник Леніну і встановили погруддя Тарасу Шевченку.

Дмитро Омелянович і нашим дітям прищепив любов до Шевченка, часто читав нам усім уголос. Все життя збирав літературу про поета: в нашій бібліотеці всі видання “Кобзаря”, дослідницькі праці про життя і творчість Тараса Григоровича, кілька академічних видань його творів, і захалявна книжечка з автографами поезій, і Шевченківський двотомний словник, і спогади сучасників про Шевченка. Можна музей шевченкіани відкривати.

У житті обох поетів було чимало спільного: Дмитро Омелянович також дуже добре знав, що таке злидні, голод, виснажлива праця. І вдача в нього, як у Шевченка, була артистична, дуже любив співати і декламувати, знав безліч народних пісень, оперних арій, якийсь час за шматок хліба навіть працював у масовках в оперному театрі. І малював теж непогано – особливо любив писати на дикті або картоні українські краєвиди з білими хатками, тинами, вишняками, веселими річечками, очеретами... Намалює вночі, а вранці продасть – заробить собі на хліб, до хліба – окріп у гуртожитку хлопці мали. Якось розжилися на собачий чи барсучий смалець – намащували хліб, раділи, мов діти. Так і животіли студенти. З голоду в Дмитра кров пішла горлом, але ж молодий був, видужав, навчання не покинув. Коли вже дуже важко було, підтримував себе думкою про те, що життя улюбленого поета було ще скрутнішим. Дмитро Омелянович багато віршів присвятив Кобзареві. І дуже пишався тим, що за свої пісенні поезії 1976 року був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка. Тепер вона – Національна премія.

Доля об’єднала обох поетів і після смерті – в Березові Рудці, в колишній художній майстерні Шевченка, створено краєзнавчий музей. Дві кімнати – Кобзареві, а поруч – музейна кімната поета-пісняра Дмитра Омеляновича Луценка.

Тамара ЛУЦЕНКО,

ветеран української журналістики

Записала Наталя Кузнєцова

Липень 2002 р.

----------------------------------------------------------

Софія МАЙДАНСЬКА
ТРАГІЧНИЙ ПОРТРЕТ НАЦІЇ
В одному з листів до редакції "Народного чтения" Т.Шевченко пише: "Історія мого життя складає історію моєї батьківщини". Справді, Т.Шевченко – це згусток, квінтесенція українського національного характеру, що його впродовж віків виробляла духовна енергія нашого народу.

Пісенна народна творчість була літописцем нашої нації. Оцей, як часто кажуть, співучий характер українця, став сут­ністю Шевченкового єства, своєрідною, надзвичайно тонкою субстанцією. Пісня з раннього сирітського дитинства стає тим внутрішнім балансом, що в найскладніших обставинах урівноважує стан його зболілої, чутливої до кожного дотику душі. Потреба його природи постійно звучати така органічна, що, позбавлений писати і малюва­ти, він навіть уві сні співає. У щоденнику поет пише: "Я задрімав і на крилах чарівного Морфея перелетів з Орської фортеці, і в якійсь татарській халупі знайшов Лазаревського, Левицького та ще якихось земляків, що грали на скрипках і співали українських пісень. Я приєднав свій тенор до капели, і ми співали чисто і злагоджено..."

Брак систематичної освіти змушує Шевченка весь час працювати над собою. Тут він чимось нагадує Й.-С.Баха, у того також було міцне селянське начало, яке надто яскраво виявилося в "Селянській кантаті". Бах був автодидактом, він не отримав систематичного курсу спеціальної освіти, й усвідомлення цього постійно переслідувало його, не даючи спокою нещадно самовимогливій натурі.

Невситима жадоба знань не полишала ані композитора, ані поета впродовж усього життя. Ніколи не виїжджаючи з Німеччини, Бах завжди був у центрі подій тогочасного мистецького світу.

Те ж саме можна було б сказати і про Шевченка, до якого доля була надто суворою, відмірявши для творчості й волі якихось десять років. Малий Себастьян Бах, сліпаючи, без свічки, лише при світлі місяця, щоб навчитися контрапункту, переписує для себе твори геніального Щютца. Шевченко, заворожений глибинами поетич­ного слова, сидячи в бур'янах, переписував у саморобну книжечку геніального Сковороду.

У своїх судженнях про літературу і мистецтво Шевченко кате­горичний. Саме через те, що поет володіє надзвичайною здатністю вловлювати найтонші ультразвуки фальші й неправди, ми спостері­гаємо його бурхливу, нищівну, експресивну реакцію на псевдокульту­ру, псевдомораль, псевдорелігію. Такою ж мірою він виявляє і своє захоплення істинною красою.

У студіях над творчістю Тараса Шевченка І.Франко звернув увагу на одну з головних естетичних засад поета: "Се його адорація штуки. Штука є для Шевченка чимось таким, до чого треба приступати з побожним трепетом. Великі майстри штуки – поети, маляри, різьбярі, музиканти – є для нього предметом культу..."

Шевченко продовжує і розвиває започатковану в добу українсь­кого бароко, а головно у філософській доктрині Г.Сковороди, ідею божественої сутності краси й любові, закладеної в кожній творчій праці. Його не цікавлять догматичні, вихолощені ідеї російського православ'я, де за кожною усмішкою – лукавство, де на першому плані буква, а не зміст. У нього, зауважує М.Костомаров, як в істиного сина свого народу, "релігійність якого веде не до тлумачення обрядів і деталей богослужіння, як це буває у великоросів, а звертається або до пієтизму, або до розмірковувань і – в першому випадку – веде до поезії в житті, у другому – до бажання знати природу, людину, одним словом – до науки".

У свій труд він закладає біблійний зміст Бога – Творця прекрасної живої природи, справедливо розділеної між усім сущим, закладає євангелійний зміст здорового духовного зерна, кинутого на благодатний грунт. "Без розумного осмислення краси, – пише поет до Залєського, – людина не побачить всемогутнього Бога. В кожній корисній справі необхідне захоплення, а воно, – пише далі Шевченко, – здобувається тільки глибоким розумінням краси, безконечності, симетрії і гармонії в природі. О, як би мені хоті­лося тепер погомоніти з тобою про космос..."

Неосяжна Божественна таїна, закладена в діло рук митця – поета, художника, музиканта, – впливає на людину дужче, ніж сама природа. Шевченко підносить творчу особистість на найвищий щабель духовності, де тільки їй дозволено говорити з Пророком, бо лише її Він створив за образом своїм і подобою.

Духовний феномен Шевченка – це ціла світобудова, створена мудрим генієм, від якої постійно вусебіч розходяться хвилі гармо­нії і краси. Зрештою, поет і сам говорить про це: "Переді мною відкрився світ найпрекрасніших, найграційніших видінь. Я бачив, я відчував ці чарівні образи, я слухав цю небесну гармонію, я був одержимий духом живої святої поезії".

Коли читаєш прозу Шевченка, зокрема "Художника" та "Музиканта", бачиш, що це один і той самий герой – це сам Шевченко в різних іпостасях. Саме в цих творах він намагається зупинити оту прекрас­ну мить, описати стан творчого осяяння.

Якби не химерна доля, він, може, став би музикантом, віолончелістом : "О, це було вище всякого бажання, – пише поет. – Віолончель – звуки ці здавалися найчистішою, найвідраднішою молитвою... тільки душа людська може так плакати і радіти, як співає і плаче цей дивний інструмент. Майстер, що створив його, не хто інший, як сам Прометей. Якби я був двічі раб, то за цей інструмент продав би себе втретє".

"Музика, – розмірковує Фрідріх Ніцше, – робить вільним розум, дає крила думці, стаєш більше філософом, чим більше стаєш музикантом".

Жодні гастролі тодішніх світових знаменитостей не проходили повз увагу поета. Не минає тижня, шоб Шевченко двічі або тричі не відвідував Маріїнського театру. (“Я робив велике коло, щоб тільки прочитати афіші"). В нього виробляється тонкий смак рафінованого меломана. Його деякі судження щодо виконавців по-юначому різкі й незвичайні: "Ліст проти Серве (відомий бельгійський віолончеліст того часу), фанфарон, механік, реміс­ник перед художником, більш нічого!" "Ораторія Гайдна "Створення світу" – це істинне створення світу!"

Він ставить в один ряд "гармонію найвищих почуттів і гармонію звуків". Його щоденник, листи, художня проза пересипані музичною інформацією, яка засвідчує глибоку і всебічну обізнаність з музичним життям свого часу. Весь оперний репертуар столичного театру, такі опери, як "Гугеноти", "Пророк", "Роберт-диявол" Д.Майєрбера, "Вільний Стрілець" В.Вебера, "Фанелла" Ф.Обера, "Норма" В.Беліні, “Вільгельм Тель” Дж.Россіні Шевченко знає напам'ять.

Він добре обізнаний з камерною музикою Гайдна, Моцарта, Бетговена і часто висловлює свою думку щодо її виконання.

Шевченко – своя людина серед провідних музичних кіл Петербур­га, його єднають дружні стосунки з М.Балакірєвим, О.Даргомижським, М.Мусоргським, В.Стасовим, не кажучи вже про Семена Гулака-Артемовського – провідного співака Петербурзької опери.

Навіть у довгій дорозі додому з десятирічної солдатської пустелі він одержимо прагне книжок, театру й музики. У щоденнику зазначає: "Астрахань не має книгарень, значить, не має читачів". Не так довга дорога, як безнадійно низький стан культури у цій глибинці, де істинно високу музику і малярство підмінили жорстокі романси і лубочні картинки, доводять його до глибокої депресії. Він пише у щоденнику: "Слухав, між іншим, увертюру з "Роберта" Майєрбера в антрактах якоїсь кривавої драми. Хіба можна двадцяти інструментам ще й до того нетверезим оркестром виконувати бодай якусь увертюру. А тим більше увертюру до “Роберта”.

На відміну від музичних форм, які протягом кількох століть швидко розвивалися, як, скажімо, сонатні форми (Вівальді, Гендель, Гайдн, Моцарт, Бетговен), правила європейської поетики довго утримувалися на рівні канонічного іконопису, де найменша зміна бодай однієї цезури вважалася смертним гріхом.

Можна з певністю сказати, що Шевченко став предтечею рево­люційних переворотів у непорушній імперії поетичної форми, які відбувалися на початку XX століття в Європі. Його перевага у цьому пошуку полягає в тому, що він ішов від голосу своєї природи, від потреби свого єства, а не від сухого дослідницького формотворення.

С.Людкевич звернув увагу на те, що поезії Шевченка притаманний імпровізаційний розвиток, вільне розгортання емоційно-смислового плину інформації. Але виникає й інша думка – чи не спробувати провести своєрідну паралель між композиційною будовою складних музичних форм і поемами Шевченка.

У Шевченка було вроджене, надзвичайно сильне почуття композиції. У спогадах Є.Ганенка читаємо: “Композитор він був чудовий".

До такого типу творчих особистостей належав і Моцарт. Твір виношений, "написаний" уявою, без правок, легко, "ніби граючись", лягав на папір.

У деяких поемах, зокрема в "Кавказі", чітко простежуються елементи побудови сонатної форми, часом зі вступом, із зачином, який інколи включає в себе кілька самостійних тем, з побічною і завершальною темами, з динамічною розробкою контрастних тем і кодою, що узагаль­нює та синтезує. Нас тримає в напрузі метроритмічна побудова твору, вільне застосування поліритмії. Динаміку, темп, ритм підказує розвиток емоційно-смислової програми.

Колись у своєму творі "Або-або" глибоко віруючий філософ-поет Сірен Кіркегард сказав: "Що таке поет? Нещасна людина, яка носить в душі тяжкі муки, з устами, створеними так, що крики і стогони, прориваючись крізь них, звучать, як прекрасна музика. І люди юрмляться довкола поета й кажуть йому: "Співай іще...", інакше кажучи – хай нові страждання мучать твою душу, тільки б уста лишалися тими самими, тому що зойк лякав би нас, а музика приєм­на".

Майже водночас із молодим предтечею екзистенціоналізму, його одноліток, юний поет-філософ Тарас Шевченко, який, мов Спаситель, передчував свій хрест, написав: “Як майстер навчений не горем, а чимось страшнішим, переповідаю себе людям, але передати вам те почуття, яким я тепер живу, вся моя горе-майстерність безсила й нікчемна. Я страждав, відкривався, як братам, людям і молив принижено однієї, бодай холодної сльози за море сліз кривавих – і ніхто не кинув жодної цілющої росинки на спалені вуста. Я застогнав, як у кільцях удава, – "він дуже гарно стогне”, – сказали вони...”

Шевченко – це трагічний портрет української нації, в якої недовіра, вироблена обставинами вікових зрад і політичних шахрайств, змінюється довірливістю дитини, що, обпікаючи руки об вогненну квітку, все одно тягнеться до неї. Глибоку замкнутість, яка волає: "В цій широкій пустелі мені тісно, я сам, давить мене самотність", – затоплює така благодатна, щедра повінь таланту, яким можна наситити всі духовні пустелі всесвіту.


Софія МАЙДАНСЬКА,

письменниця

2001 р.

----------------------------------------------------------



Левон МІРІДЖАНЯН
ШЛЯХ ДО ПЕРЛИНИ
Ніхто не бачить, як народжується перлина. Вона прикрашає собою життя, і чи так важливо, з яких матерій в глибині бездонних вод, як неспішно, перехо­дячи з однієї якості в іншу, виникає оте диво, що зветься перлиною. Інша річ — перлина мистецтва. Обставини її творення важливі завжди.

Історія цієї перлини мистецтва почалася того пам'ятного дня 1843 року, коли княжна Варвара Рєпніна подарувала Шевченкові Біб­лію. Протягом двох років Біблія була нероз­лучною супутницею поета всюди, навіть під час подорожей. Звичайно ж, Шевченко був зачарований тими її сторінками, від яких віяло пахощами вічно юного духу народної твор­чості, живої свіжості людських переживань і відчуттів. Приваблювало все, що було пов'язане із стражданнями народу та думкою про його визволення. А таких оповідей у Біблії, як відомо, чимало. Чим глибше Шевченко вчиту­вався в книгу, тим дужче відчував, що в ньому назріває непереборне бажання пере­класти з неї що-небудь.

Проте бажання — це ще не задум. Його величність задум народився нарешті в грудні 1845 року, обумовивши й тематику. Перевагу було віддано Давидовим псалмам. Не всім, звичайно, а лише деяким із них. Кількість їх визначилася остаточно під час перекладу і сягнула десяти. (Пізніше, 1859 року, Шев­ченко напише “Подражаніє II псалму”). Своїм вибором поет, удостоєний високого “титулу” народного співця — Кобзаря, мав певну мету — реалізацію визначеної творчої програ­ми. Пропонуючи своїм співвітчизникам псалми Давида, він наповнював їх власними думками й почуттями. Так що вони були й Давидови­ми, і — десь — уже не тільки його.

Подробиці взаємин поета з Давидовими псалма­ми, по яких він пройшовся пером, ясно й чітко помітні. Вони засвідчують, що в одному місці Кобзар виступає як перекладач, вірний тек­стові першоджерела, в іншому вдається до переспі­ву, а подекуди творить сам. Але все це лише зовнішній, видимий бік явища, коли, відступаючи від оригіналу, поет не переступає меж, що, як правило, неминуче при поетичних перекла­дах. І саме умова цієї неминучості була, мабуть, тим аргументом, який давав Кобза­реві підставу сподіватись, що його корабель промине цензурні перешкоди. Майбутнє довело, що геніальний поет був і геніальним стратегом. Жоден полководець, як відомо, не здобуває перемоги без втрат. Жертвами Кобзаря були духовні сутності — думки, а думки, якщо й падають, то не гинуть, а з часом воскресають і, як солдати, повертаються до лав.

Нині на своїх місцях всі ті полеглі рядки, замість яких у царських виданнях Шевченкових “Псалмів Давидових” стоять мовчазні крапки, які, в суті, багато чого засвідчують. Читачам тільки нинішніх видань важко уявити собі, що цей чудовий цикл віршів був схожий колись на побиту градом журавлину зграю...

Щоб побачити і зрозуміти, як народилася ця перлина поетичного слова, чому й присвя­чується наше дослідження, треба, наче леме­шем, пройтися по полю всіх десяти перекла­дених псалмів, намагаючись проникнути в сут­ність явища, в творчі тайники Кобзаря.

Перший псалом, який і в Біблії значиться першим, перекладений близько до оригіналу і створює враження, ніби поет і насправді був схильний зберігати букву першоджерела. Це враження зміцнюється перекладом на­ступного, 12 псалма. Тут Кобзар намагався де в чому відступитися, але дуже тонко, щоб наголосити на можливих сміхові й радості ворога, якщо він (ліричний герой) зазнає поразки. Так акцентовано молитву про спасін­ня, якою завершується псалом:
Спаси мене, помолюся

І воспою знову

Твої блага чистим серцем,

Псалмом тихим, новим.


Останній рядок, чи не правда, нагадує акорд знайомої і рідної мелодії.

Наступний псалом — 43-й. Напочатку пере­клад майже цілком збігається з оригіналом. Кобзар лише загострив важливість негайної божеської допомоги, додавши рядки:


Поборов ти першу силу,

Побори ж і другу,

Ще лютішу!..
А ось наступний чотиривірш надає творові гострої злободенності завдяки внесенню до нього далеких від оригіналу подиху й заряду:
Смирилася душа наша,

Жить тяжко в оковах!

Встань же, боже, поможи нам

Встать на ката знову...


“Жить тяжко в оковах...” Цілком прозорий натяк на кріпосну неволю народу, проти якої поет, зрозуміло, благає божого (а в суті, народного) заступництва. Безсумнівно, царська цензура замість подібних рядків повинна була поставити крапки.

Атмосфера повільно, майже непомітно, починає розпалюватися.

Наступний псалом — 52-й, де Давид за­суджує “пребезумного”, який не вірить у бога, заперечує його буття. Використовуючи цей образ, Кобзар поділяє гнів псаломника, щоби в цьому гніві, немов в екстазі, набути право відійти від дждерела.

В оригіналі йшлося про спасіння Ізраїлю і повернення на батьківщину його народу, що знемагає в рабстві. Поняття “спасіння” й “по­лонення” Кобзар уточнює, пристосовуючи їх до змісту і потреб свого часу, пере­творюючи на поняття “воля” й “неволя”.

Цензура сяк-так стерпіла рядок: “Колись бог нам верне волю”, але той, що за ним:

“Розіб'є неволю”, — зволила прибрати.

Як бачимо, Кобзар краплю за краплею, поволі, з геніальною майстерністю запроваджував у переклади псалмів ідею волі, яка викликала настрої необхідності позбутися рабства.

53-й псалом зовні порівняно мирний. Більш переспів, аніж переклад, він засвідчує вражаючу поетичну техніку перекладача і за­вершується мотивом, який, подібно до деяких попередніх акордів, повертає нас до вже знайомої мелодії. Цей мотив підкреслюється тим більше, що внесений в останій рядок, де навколишньому злу протиставлено схильність поета до доброти й незлостивості людської душі:


І на злих моїх погляну

Незлим моїм оком...


81-й псалом, що приписується Давидові, сам по собі перейнятий демократичним духом і вирізняється закликом до людинолюбства. “Аж доки ви будете несправедливо судити, і доки будете ви підіймати обличчя безбож­них?” Далі пропонується і необхідна ви­мога: “Порятуйте нужденного та бідака, збе­режіть з руки несправедливих!” і т. д. Не задо­вольняючись цим, ліричний герой Давида на­смілюється передбачити безславну смерть богів: “Та однак повмираєте ви, як людина, і попадаєте, як кожен із вельмож”. Все це звернено до поганських богів. У кінці псалма герой висловлює свою довіру до єдиного бога — Ієгови: “Устань же, о Боже, та землю суди...”

Першотвір, як бачимо, має досить сильні інтонації. В основному зберігаючи їх, Кобзар у перекладі останньої частини псалма додав найвлучніше узагаль­нення, чітко називаючи:


Царі, раби — однакові

Сини перед богом...


Цензура не могла не помітити досі не чуваної проповіді рівності між царями та рабами, де їх до того ж названо синами божими... Це було справжнім вираженням революційного демократизму, яке загрожу­вало вибухнути динамітом.

Кобзар, перекладаючи псалми, перебував у своїй стихії, ніби Посейдон, бог морів, чиєю волею води то здіймаються з грозовим гуркотом, то стеляться, втихомирені, зі щасли­вим усвідомленням, що показали свою наймогутнішу силу.

93-й псалом дихає настроєм втихомиренос­ті. Але ті, що знають природу моря, не повинні довірятися його позірній погідності — у глибині його, наче в кратері, виникають щораз нові й раптові збурення.

132-й псалом, що в оригіналі є гімном гармонійному й мирному життю єдиновірних братів, які живуть разом, в уяві Кобзаря виростає в несподіваний образ: поет необмежено розширює поняття “брати”, вкладаючи в нього зовсім інший зміст. “Брати” тут — позбавлені прав сини народу, які без кінця страждають і всі разом складають “сім'ю ту велику”, ідея якої, недоступна псалмоспівцеві Давиду, була для Шевченка явищем ясним і зримим. У народного поета, крім мрії побачити “сім'ю ту велику” вільною і щасли­вою, не було інших мрій. 132-й псалом з його образами злагідних братів був чудовим приво­дом оспівати велику могутню родину згуртованих, пройнятих спільними інте­ресами однодумців. Що й казати, Кобзар не міг відірвати цю ідею від божеської правочинності й не обумовити її його мило­сердною волею. Але це зовнішній бік, кора, ядро ж тут цілком інше — мирське й бу­денне:


Отак братів благих своїх

Господь не забуде,

Воцариться в дому тихім,

В сім'ї тій великій,

І пошле їм добру долю

Од віка до віка.


“В сім'ї тій великій” — цей образ безпосе­редньо повертає нас до тієї рідної мелодії, різні акорди якої, уже вкотре, ми несподівано зустрічаємо в Кобзаревих “Псалмах Давидових”. Чи випадково це?

136-й псалом, мабуть, найепічніший, разом з тим найліричніший і найдраматичніший. Це пісня полонених, які мучаться у Вавилоні. Вже одним цим псалмом Давид може посісти місце серед видатних поетів світу. Але в даному разі суть не так у самому псалмі, як у його перекладі, що постає в Кобзаря як новий, вищий ступінь геніального твору.

З перших же рядків відчувається, що Шевченко намагається надати загальному настроєві псалма експресивності. Відразу ж поняття “полон” свідомо підмінено поняттям “неволя”. Вавилоняни змальовані цілком визначено, з розбещеною (не за оригіналом!) психологією; бранців-євреїв вони іменують “невольники наші” і, пропо­нуючи їм співати, знущально завважують:
Може, й ми заплачем...
Цензура виявила малодушну прискіпли­вість, скоротивши наступні два рядки:
Або нашу заспівайте,

Невольники наші.

Але загалом переклад, можна сказати, відбувся легко, оскільки були збережені двоє дуже важливих, принципового значення слів — “неволя” й “кайдани”. Їх у першотворі нема, і цензор міг їх закреслити. Чи він не помітив цих слів, чи, може, в його жилах була краплина крові поцінувача шляхетної поезії? (В таких випадках ця крапля означає не так уже й мало).

В оригіналі псалма бранці не закуті. В перекладі вони в кайданах. Це було необхідністю, покликом часу, найжагучішим питанням для Кобзаря. Не пропускаючи зруч­ної нагоди, він загострює логіку неминучої помсти народу, що знемагає в неволі. Народ тут не придушений, він терпить, вірячи, що настане день розплати, що зло неодмінно буде покаране. В даному разі це не умоглядна віра, не почуття звичної надії, властиве людині взагалі. Рядки Кобзаря аж палають: віра в розплату переходить в умонастрої неминучої боротьби. Полонені смі­ливо заявляють своїм гнобителям:


...Вавилоня

Дщере окаянна!

Блаженний той, хто заплатить

За твої кайдани!


Образом кайданів Кобзар переносить ат­мосферу давно минулих часів у свої дні, і тоді все в ній стає суголосним станові закутого в кайдани кріпацтва народу. Цей, 136-й, псалом — апофеоз настроїв народної бо­ротьби у Кобзаревому циклі.

Останній, 149-й, псалом блискуче уза­гальнює психологічний і смисловий зміст усього циклу, наголошуючи на неминучості розплати. Двосічний меч, створений Давидом, виступає у Шевченка цілісною ідеєю визво­лення. Кобзар вкладає його в руки праведних, уславлюючи цю зброю:


І мечі в руках їх добрі,

Гострі обоюду.


У чому полягає розплата народу? В тому, що він закує в ланцюги “неситих царів” і їхніх прислужників і праведним судом покладе кінець їхній несправедливій владі:
Окують царів неситих

В залізнії пута,

І їх, славних, оковами

Ручними окрутять...


19 грудня 1845 року у В'юнищі Кобзар завершив “Псалми Давидові”. Це значуще поетичне полотно можна порівняти з музикою великого натхнення, яка відроджувала одну з найтрагічніших в людській історії подій, переносячи дух її в сучасність, пов’язуючи з нею зародження нового революційного мислення.

Які основні образи були створені Кобзарем у його циклі “Псалми Давидові”? На чому грунтується вся ця складна поетична побудо­ва?

Насамперед на справжньому гуманізмі. Поет мріяв про чисті звичаї, щоб оспівати їх “псалмом тихим, новим”. Це була відправна точка його естетики. Всі інші бажання та ідеї мали прямувати до цього його умо­настрою і злитися з ним.

Далі — на правдивійій картині часу. Як завжди, мислення Кобзаря було народне, образи— влучні, лаконічні, експресивні: «Жить тяжко в оковах».

Висновок безсумнівний — кріпацтво важке й нестерпне. Уточнюючи поняття “спасіння”, поет робить його зрозумілим і пред­метним: “воля”. Та лише плекати ідею волі — це нічого не дасть. Треба «розбить неволю».

І начебто нагадуючи, що це викликано людинолюбними засадами, Кобзар на мить знову звертається до проблеми людської доброти:


І на злих моїх погляну

Незлим моїм оком.


Поет виступає як пророк революційно-демократичних ідей; він ясно бачить майбутні часи й вірить у перемогу живодайної народної сили. Він бачить народ, який стане великою сім'єю. В ім'я цього привабливого май­бутнього й потрібно розбити кайдани на руках і ногах народу. Образ кайданів стає цілісним, в обоюдогострих

мечах. Кінцева мета боротьби безсумнівна:
Окують царів неситих

В залізнії пута...


Такими переважно були підвалини, на яких Кобзар звів надзвичайно складну побудову “Псалмів Давидових”, використавши чудові можливості для маскування, — цілу систему біблійних образів. Зберігаючи численні складники цієї системи, Кобзар перетворив її відповідно до своїх уявлень і сприймань. “Псалми Давидові” — добірка програмових вір­шів, у яких відверто виявлялась громадянська орієнтація автора, його політичні вірування.

У цикл “Псалми Давидові” Кобзар вклав свою велику майстерність творця, ревність і сили душі, всю свою винахідливість ре­волюційного поета.

Наступного після завершення циклу дня, 20 грудня, Кобзар написав ніжного вірша «Маленькій Мар'яні». Здається, він вичерпав усе, про що хотів сказати в “Псалмах Давидо­вих”, і перейшов на іншу тему.

21 грудня був написаний ліричний вірш без назви: «Минають дні, минають ночі...», в якому звучать нотки суму. Сум обумовлений не особистими, а суспільними обставинами:


Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі...


Знову кайдани, неволя... Думка поета, як видно, не далеко пішла від домінуючих настроїв “Псалмів Давидових”.

За день, 22 грудня, з'явився великий вірш “Три літа”. Це, в суті, продовження настроїв попереднього твору, з тією лише різницею, що тут наприкінці як велика суспільна тема порушується питання: що принесе Новий рік Україні? І слідом іронічна відповідь:


Благоденствіє, указом

Новеньким повите.


Кобзар залишається Кобзарем. Думка його в постійних пошуках політичних узагальнень. Його мучать образи: дійсність — неволя, кай­дани, необхідність розплати. І це не просто поетичні образи, а настрій, вираження щоденної зосередженості, одвічний стан душі. Ці образи виникають один з одного і обу­мовлюють один одного. Вони ж – складники однієї й тієї ж ідеї. Впродовж останніх двох-трьох днів фізична кволість і хвороба не дають Кобзареві змоги звільнитися від мело­дії прощання. Думка про смерть, про відхід із життя дедалі частіш навідує поета. Природ­но, що й останні дні року, в свою чергу, сповнені сумними настроями скороминучості життя.

23 і 24 грудня не позначені під яким-небудь віршем.

А 25 грудня увійшло в історію невеликим віршем, який став вираженням найвідвертіших і найбурхливіших Кобзаревих дум, найбунтівніших його ідей. Цей вірш ударив, як грім, блискавкою розітнув небо. Його сила нагромаджувалася поступово, діставши свій величезний заряд у “Псалмах Давидових”, що стали для вірша чудовою прелюдією.

Уяву поета знову охоплюють роздуми про смерть. І ось він дає народові свій останній заповіт:


Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій...


Це було цілком природне бажання, яке в устах генія звучало заповітом патріота. Він бажав і по смерті бачити рідні простори, бажав,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.
Але саме це не могло втішити Кобзаря. Мрією його було, щоб рідна ріка змила з рідної землі вражу кров і понесла її в море. Ось тоді поет покине все і полине до бога молитися.
... а до того

Я не знаю бога.


Ці безпо­щадні запросини до герцю самого бога були безприкладною громадянською мужністю. Але й таким поет не вдовольнявся. Він миттю завершує свої ліричні звіряння закликом до того, що має зробити народ, про що він говорив, насамперед в “Псалмах Давидових”, — розбити неволю, добути волю. Ось це і заповідає Кобзар народові як свій останній наказ:
Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.


Картина знищення кайданів і завоювання волі, знайома нам із “Псалмів Давидових”, підно­ситься на новий ступінь, набуває сенсу як заклик до виключно політичної боротьби. Нового ступеня сягає й інший чудовий образ, започаткований у “Псалмах Давидо­вих”, — тихої й великої сімї майбутнього суспільства і народу:
Воцариться в дому тихім,

В сім’ї тій великій...


Тепер цей образ звучить з новою силою, у новому змісті, і сам Кобзар також наголошує на цьому, називаючи ту сім'ю не тільки великою, а й вольною, новою.
І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.


У цих вражаючих рядках незмірна віра в майбутнє свого народу. Цією вірою завер­шує поет своє слово, плекаючи скромне бажання бути спом'янутим “незлим тихим словом”. Цей акорд людяності й доброти починається з Кобзаревих “Псалмів Давидових” і є одним з його провідних образів. Незлим словом закінчується геніальний вірш Кобзаря, який перейшов у вічні супутники історії під назвою “Заповіт”.

Створене генієм це нове диво можна порівняти лише з наймогутнішими явищами природи — з дев'ятим валом, виверженням вулкану... Народ так і почув високе слово свого великого сина, яке, на щастя, не стало його останнім словом. Життя геніального поета тривало. Тривала і його велика справа.

Але примітно, що після написання “Запо­віту”, тобто з 25 грудня 1845 року, досить тривалий час, достеменно — протягом семи міся­ців, Кобзар нічого не писав. Вулкан його душі був цілком вичерпаний. Те, що треба було сказати, було сказано до останку.

Кожна буря врешті-решт втихомирюється. Протягом цих семи місяців Тарас Григорович Шевченко виконував свої офіцій­ні обов'язки (він був співробітником археологічної комісії), мандрував від села до села, з міста до міста, зустрічався з давніми і новими друзями, виношував нові задуми тощо. І, звичайно ж, служив своїй другій музі — живопису, якому завжди був вірний.

У липні 1846-го в Києві Кобзар відновив свою поетичну діяльність. 25-м липня помічена його балада “Лілея”.

В очах усіх Шевченко вже був великим поетом. Незабаром вся Україна наповнилась хвилюючими словами і звуками “Заповіту”.

Цикл “Псалми Давидові” став, отже, плодотворним перехідним періодом, необхідною прелюдією до великої, безсмертної симфонії — «Заповіту», який справедливо вва­жається однією з найдорожчих перлин світо­вої поезії. Вона народжувалась у глибинах попередніх творів автора, вбирала в себе всю могуть його генія...
Левон Міріджанян,

поет,


голова Товариства “Вірменія – Україна “

м. Єреван



Переклав Віктор Кочевський

----------------------------------------------------------

Ірина МОЛЧАНОВА
ГОЛОС, ЗІР І СЛОВО НАРОДУ
Тарас Шевченко – постать, про яку вже говорять півтора століття і говоритимуть ще довго, вічно.

Чому?


Тому що ця зовні пересічна людина за станом душі цілком не схожа на інших людей. У всьому відрізняється від загалу, в усьому – супроти течії, а не за течією. Кріпак, але не орач або скотар, а письменник і художник. Жебрак, який прохав під вікнами Христа ради, а перетворився на генія нації. Мистець, приголублений милістю сильних світу цього, проте не побажав цілувати поблажливо простягнуту йому руку. Відомий усій освіченій Росії, та позбавлений клаптя землі й звичайнісінького сімейного щастя в рідній Україні...

Чому ж виріс таким незручним для імперії й таким шкідливим для власного життя цей кріпак – одна непомітна душа із восьми тисяч душ графа Енгельгардта?

Хтозна?..

Можливо, тому, що батьки необачно нарекли іменем Тарас, не знаючи, що це ім’я означає неспокійний, непокірний, бунтівний? А потім уже астральна сила цього імені, а зовсім не власна злиденна доля й не жебрацьке становище народу, вирізнила цього Тараса з-поміж сотень інших Тарасів Малоросії?

Хтозна?..

І, можливо, зовсім не пишноцвіття українських краєвидів, не зливи пісень, страхітливих казок та жартівливих вигадок, а випадковий збіг небесних зірок наділив простого русявого хлопчика здібностями художника й поета.

Хтозна?..

І, цілком можливо, що якась комета, а не щедра талантами земля, не чисті води, не народ, що увібрав у себе кращі риси багатьох попередників, сформували світогляд молодика Шевченка та й пустили його в широкий світ, аби вся безмежна Російська імперія почула: нема окраїни з назвою Малоросія, а існує чудова самобутня країна на ім’я Україна!

Хтозна?..

Одне відомо достеменно: коли 1840 року в холодному Петербурзі з’явилася звичайна збірочка віршів із звичайною назвою “Кобзар”, вона назавжди поділила солдатсько-кріпацьке суспільство Росії на палких прихильників та запеклих ворогів автора. І назавжди осяяла поширене хлопське ім’я Тарас, висвітливши його первісне значення – Бунтар!

Філософи кажуть, природа створила людину, аби через неї усвідомити саму себе. Ще вони доводять, що кожна нація народжує генія-поета, щоб через нього усвідомити саму себе. Шевченко вийшов з народу і став на чолі України, як велетень-дуб, що його колись саджала язицька громада на чолі гори, ніби охоронця свого капища, свого племені.

Спершу він співав зовсім прості пісні, складав гранично прозорі вірші, але в них лунав такий біль, така невтишима туга, що вони проросли в СЛОВО, яке й сліпим повертає ЗІР. А СЛОВО і ЗІР разом пробудили свідомість народу. І побачив народ: який же він гарний і працьовитий. І усвідомив: який же він занедбаний і пригнічений. І саме собою нагодилося запитання: чому так? Чому, живучи в розкішних шатах природи, він залишається жебраком на рідній землі?

І той, хто дав СЛОВО, ЗІР і СВІДОМІСТЬ, повинен був відповісти на це запитання. Повинен був стати ГОЛОСОМ народу. Бо кому потрібна безголоса свідомість? Адже тоді вона лише завдає зайвого болю.

І завагався той, хто дав СЛОВО, бо чудово озирав власну долю. Якщо він стане голосом народу, значить, мусить один відповідати за всіх. Один, як той велетень дуб, почне змагатися з блискавками гніву, що їх спошлють на його голову могутні сили. Не важко передбачити, чим скінчиться те змагання. Дуб могутній, та вищі сили могутніші.

Але пробуджений народ вже не міг чекати. Він знов і знов запитував: куди зникають скарби, зароблені його невтомною працею? Хто зумисне окрадає його?

І скінчилися вагання того, хто розбудив народ. І став він один на герць заради свого народу. І залунав, забринів його ГОЛОС так, що відлунило на всю Росію. І підвели люди голови од повсякденних турбот. І збагнули – ПРОРОК народився. Пророк, який здатен струсонути світ. Пророк, що народжується, можливо, раз у житті народу. Бо не треба часто струшувати світ. Він занадто тендітний для струсів. І вказав пальцем на ворогів народу Пророк, і назвав їх поіменно – польське панство і російське самодержавство.

І почався бій. Нерівний двобій почався. А двобій завжди нерівний, і слабша сторона завжди розуміє, що йде не на бій, а на убій. В тому й полягає її мужність. Тому завжди безумству хоробрих співали осанну.

Один кріпак повстав на цілу систему кріпацтва, одна вільна людина вийшла на прю із системою насильства, один поет підставив груди за всю Україну.

........................................................................................................

Так, громада Російської імперії, зрештою, перемогла одинака. Він згорів у полум’ї боротьби, мов той велетень дуб, що оберігав свій народ од зла земного й небесного. Тарас Григорович Шевченко загинув у чужому, холодному Петербурзі нещасний, хворий і самотній.

Одначе тіло його, вмерши, проросло ДІЛОМ. Ділом, для якого він і народився. У той самий 1861 рік, рік його смерті, рухнуло кріпацтво, щезла наруга, яка людину перетворювала на бидло.

А Пророк України назавжди залишився зі своїм народом, як його ГОЛОС, ЗІР і СЛОВО. Хоч і нині він декому не подобається. Хоч дотепер дехто не бажає визнавати його за Пророка, а зве кріпаком, який був спроможний складати гранично прості, зовсім не вишукані, не елітні вірші...


P. S.

Із великою радістю дізналася із газети “Літературна Україна” про розпочаток найнеобхіднішої справи – увічнення спогадів про Т. Шевченка наших сучасників. Чудово, що до цього починання (не полюбляю слова “проект” – чуже воно для нас, механістичне...) запрошуються всі охочі. Адже суть шевченківських творів – дійти до кожного, а найвища його нагорода саме у тому, що він став “своїм”, “рідним” мільйонам і мільйонам людей у всьому світі...

Мені здається, представляючи можливість будь-кому висловити свої почуття до Пророка України, Ви робите важливу справу ще тому, що викликаєте у пересічних людей приховані здібності до письменства. Любов завжди спонукує людину до творчості, можливо, сповідуючись у любові до Шевченка, хтось відкриє джерело творчості й у собі?..

Ірина МОЛЧАНОВА,

голова Маріупольського осередку Союзу українок
Донецька обл.

17. 12. 2002 р.


Володимир СИРОТЕНКО
ШЛЯХ ДО ” КОБЗАРЯ”
Нам вбивали в голову, що з дитинства Тараса оточували злидні, зневага, зненависть. Таке дитинство було у Робесп’єра, Адольфа Гітлера, Йосипа Джугашвілі, Беніто Муссоліні. Поетів крові та насилля. То як же в таких умовах Тарас виріс поетом Любові? Та, мабуть, тому, що завжди противагою нелюдам, що траплялись на його шляху, були люди – справжні Люди, які несли йому добро і світло...

Ми знаємо, що з дитинства у нього було дві пристрасті:





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Благослови мене, друже icon«мій іскренний друже…» ( до 200-річчя від дня народження) Біобібліографічний нарис Київ, 2008 Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже»
Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже» присвячений 200-річному ювілею знакової постаті української культури Івана Максимовича...
Благослови мене, друже iconРозділ 1 Життєві віхи двох українських геніїв Такі різні кріпацькі долі Тарас Григорович Шевченко неодноразово писав про «мого великого друга Михайла Семеновича»
М. Щепкіна «всі до єдиного руського чоловіка знають», поет усвідомлював особливу виокремленість його стосунків із артистом. Зі свого...
Благослови мене, друже iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Благослови мене, друже icon«Благослови, моя пречиста земле, Узяти слово, що в тобі родилось, у долю »
Обладнання: мультимедійна презентація біографії Н. Поклад, виставка книг, світлини; кольорові олівці
Благослови мене, друже icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Благослови мене, друже iconМій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго Жаль мені!

Благослови мене, друже iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Благослови мене, друже iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю
Благослови мене, друже iconОсвіта “Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу Повіз батько мене в Зіньків І віддав у Зіньківську міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903-го з свідоцтвом
Та куди ж мені в ті чиновники, коли "мені тринадцятий минало" Повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько,...
Благослови мене, друже iconАнатолій Дністровий
Вих, І я дуже шаную цю людину, яка мене багато чому навчила. За погану поведінку мене витурили зі школи. Після восьмого класу за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка