Благослови мене, друже



Сторінка3/7
Дата конвертації17.04.2017
Розмір1.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

...Ще в школі


Таки в учителя дяка,

Бувало вкраду п’ятака

Бо я, було, трохи не голе,

Таке убоге, та й куплю

Паперу аркуш і зроблю

Маленьку книжечку; хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу,


Та й списую Сковороду...

Коли Тарасу виповнилось 14 років і настав час ставати до панщини, дід Іван упрохав панського управителя по Кирилівці Яна Станіславовича Димовського взяти Тараса до себе хлопчиком з доручень. Хоч управителю такий хлопчик належав по чину, та роботи Тарасу практично не було. Замість цього Ян Станіславович, безземельний шляхтич, випускник Дерптського університету, взявся вчити хлопця читати й писати по-польськи, давав читати книжки зі своєї бібліотеки. Ян Станіславович знав про захоплення хлопця малюванням, тож домовився з вільшанським художником Степаном Превлоцьким про уроки малювання. Той шляхтич-поляк Димовський був першим, хто повівся з Тарасом не як із кріпаком, а як з Людиною. Недарма ж теплі спогади про нього Тарас проніс через все життя і завжди слав йому привіти і теплі побажання. Навіть тоді, коли сам став одним з найперших письменників великої Російської імпері, а Димовський зовсім зубожів...

Коли управитель вільшанського куща сіл Енгельгардта Данило Дмитренко став добирати кмітливих хлопчаків для панського маєтку у Вільно, Ян Станіславович порекомендував йому взяти Тараса як кімнатного живописця. І тут доля знову звела Тараса з прекрасною Людиною. Вона була справді прекрасна – молода дружина Павла Енгельгардта Софія Григорівна. Від її портрета у бальній сукні пензля великого Лампі погляду не відведеш – такою вона була красунею. Це її “дівоча голівка” дивиться на нас із зібрання художніх творів Тараса… Ні, вона не вважала Тараса рівним собі. Вона просто дозволяла йому обожнювати себе. Вона тільки захищала його від нападок Павла Васильовича, якого на службі доводили до сказу пихаті шляхтичі. Майже весь час Енгельгардт повинен був проводити на службі. Отож, Тарас залишався в повному розпорядженні прекрасної Софі. Хазяйці лестило обожнювання її хлопцем. Їй подобалося, як він дивиться на неї, коли вона музицирує, подобалось, як він спостерігає за нею, коли вона читає-співає сонети Петрарки та Шекспіра. А Тарасу було цілком байдуже те, що він не знає ні мови Петрарки, ні мови Шекспіра. Головне – була музика віршів, чарівний голос Софії... Вона дозволяла йому перечитувати всі книжки у прекрасній бібліотеці Енгельгардтів. Це завдяки Софії Тарас познайомився з творами Пушкіна, Адама Міцкевича. А потім до Тараса прийшло перше кохання...

До пані приходила з платтями учениця модистки Ольшанської Ядвіга Гусиківська. Сам Тарас ніколи б не відважився познайомитись з красунею. Та от пані вмовила Енгельгардта віддати Тараса в науку до професора живопису Яна Рустема у Віленський університет. Тут разом з Тарасом займався живописом і Янек Гусиківській. Коли Ядзя прийшла до брата, він і познайомив її з Тарасом. Ядзя, як уся тогочасна польська молодь, була закохана в Адама Міцкевича, чиї твори були нещодавно видані у Вільно. З відома пані Софії Тарас до ночі гуляв з Ядвігою романтичними вуличками і мальовничими парками Вільно. Вона читала йому улюбленого поета, та й він уже напам’ять знав вірші Міцкевича, що були в бібліотеці його панів, то ж і сам міг декламувати їх коханій.

Згодьтеся, проста, прекрасна мова віршів Міцкевича, на противагу архаїчній мові Сковороди, западає в душу, здається доступною кожному. Скажіть, хто з вас, закохавшись, не почував себе Поетом? От і Тарас, закохавшись, читав коханій не тількі вірші Міцкевича, а й власні. Присвячені їй і тільки їй. Написані мовою Міцкевича. Написані, наслідуючи Міцкевича... Це було за 10 років до першого “Кобзаря”...

Восени Ядзя повернулася до Варшави... На Тараса впали безкінечні темні й тоскні вечори. Одного вечора, 6 грудня, коли пани поїхали на бал з приводу тезоіменства імператора, він і зайнявся копіюванням портрета отамана Платова. А потім була порка, так широко описана у різних джерелах. Тільки не робімо через це з Енгельгардта нелюда і скупердяя. Він налетів на Тараса, щоб зігнати злість на якогось багатющого шляхтича, що прилюдно натякнув Енгельгардту, що той всього-на-всього байстрюк, після чого Павло Васильович вимушений був піти з балу. А ще налетів тому, що свічки тоді видавались поштучно, під розписку. Після десятої вечора взагалі палити світло не дозволялось. Освітлювали тільки громадські зборища, бали, вечірки та інше. А тут Тарас запалив усі свічки, що були у пана (це він поскромничав, написавши лише про одну свічку), при цьому ж навіть і не думав про те, що вони можуть запалити штори. Спалахне вітальня, будинок, весь Вільно! Ото й нічого було Тарасу ображатись на ту порку. Він би і не образився, якби не був улюбленцем пані, якби не відчув себе Людиною. А тут йому знов нагадали, що він безправне бидло...

Та хоч би як там було, але перші свої вірші Тарас написав саме тут, “У Вільні, городі преславнім...” Написав мовою Адама Міцкевича, наслідуючи Адама Міцкевича. Та й у подальшому житті Адам Міцкевич був для нього взірцем.

А потім був Петербург. І навчання у кімнатного живописця Ширяєва, колись такого самого безправного кріпака, як він сам. І знову пан законтрактував його в науку за його власним бажанням і на вимогу Софії Григорівни.

Ширяєв був таким само допитливим, як і Тарас, так само захоплювався літературою. Мав у своїй бібліотеці найновіші твори Гоголя, Жуковського, Державіна, Пушкіна, Кукольника. Отже, й тут Тарас не залишався поза поезією. Були безсонні ночі в Літньому саду, про що він сам пише:

“О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду, в светлые безлунные ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращенного жизнью в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах, но когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чистоту первых лет детства, проведенных под убогою батьковскою стрехнею, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне...”

Отож, у тому Літньому саду Тарас не тільки змальовував статуї, а складав свої перші вірші, з яких до нас дійшла тільки безсмертна “Причинна”...

Шлях же у велику літературу Тарасу проклав ніжинський гурток літераторів Євгена Гребінки. Та в гурток його ввів зовсім не Іван Сошенко, який за все своє життя прочитав кілька книжок, а Аполлон Мокрицький. Як вони познайомились? Разом з Тарасом у Ширяєва працював Федот Ткаченко. У листопаді 1834 року поміщики відпустили його на волю і вже як вільна людина він вступив до Академії мистецтв. Тоді ж до Академії вступили Сошенко та Мокрицький. Земляки, вперше зустрічаючись, завжди згадують всіх знайомих, щоб знайти спільників. От Ткаченко і сказав Іванові Сошенку, що разом з ним у Ширяєва працює хлопчина, що, як і Сошенко, родом з Вільшан. Сошенко попрохав його прислати Тараса до них на квартиру. Чому я кажу “до них”? Зацитую запис із щоденника Аполлона Мокрицького від 7.11.35-го:

“ ...После обеда в классе, из класса зазвал к себе доброго человека – Сошенка. Малый, кажется, добрый, с дарованием и с прекрасными чувствами, еще не тронутый скоблем света. Я приглашаю его жить с собой...”

Отже, Тарас прийшов до Сошенка, який жив разом з Мокрицьким. Цитую Сошенка у запису Чалого:

”Довідавшись про моє бажання познайомитись з земляком, Тарас другого ж дня, у неділю, розшукав мою квартиру... і прийшов до мене...Він був похмурий і сором’язливий. З першого ж дня нашого з ним знайомства я помітив у нього велике бажання вчитись живопису...

Мене до глибини душі схвилювала жалюгідна доля юнака, але допомогти йому я був неспроможний. Та й чим міг допомогти його горю я, бідний трудівник-маляр, який працював безперервно заради шматка хліба насущного, без зв’язків, без протекції, без грошей...”

Цілковиту правду писав Сошенко. Нічого не міг би зробити він для облаштування долі Тараса.Та це було під силу його співмешканцю, столбовому дворянину Аполлону Мокрицькому. Адже та нещасна тисяча столбових дворян, що були в Російській імперії, давно вже переродичались. От і був Мокрицький родичем і Гоголю, і Гребінці, і Мартосу, і Глінці, і Григоровичу, і навіть самим Енгельгардтам!

Та, головне, що Мокрицький ввів його в літературне коло. От що про те коло пише в своїх спогадах Панаєв:

”Крім належних щотижневих артистично-літературних, великосвітсько-літературних і просто літературних вечорів, літератори часом сходились один у одного і влаштовували вечірки. Найгостиннішим з літераторів був Є. Гребінка, який постійно запрошував до себе своїх літературних приятелів, коли одержував з Малоросії сало, варення чи наливку...”

Завсідником тих гребінківських вечірок і став Тарас. Потім його стали запрошувати на вечірки і до Маркевича, Григоровича, Кукольника. До буйнохмільних вечірок у Карла Брюллова його й запрошувати не треба було, тоді він, улюблений учень Брюллова, жив у нього. Згадаймо, що це був за час. Загинув убитий коханцем дружини Пушкін. Виїхали за кордон Гоголь та Міцкевич. Лермонтова ще ніхто не знав. Найяскравішою літературною зіркою був Нестор Кукольник, автор прекрасної поеми “Торкватто Тассо” та численних драм, оповідань, романів. Коли Тарас слухав його декламації або читав його вірші, то відчував, що сам пише набагато краще, ніж той Кукольник, член “зіркової трійки” (Карл Брюллов, Михайло Глінка і Кукольник). Та в того виходять книжки, а Тарасові вірші можуть читати тільки у рукописі. Саме після цих вечорів Тарас став мріяти про видання своїх віршів. Він допомагає Євгену Гребінці у створенні україномовного додатку до “Отечественных записок”, а коли з цим нічого не вийшло, допомагає з виданням “Ластівки”. Та то ж були альманахи, а хотілось би видати свої твори окремо. І тут доля знову усміхнулась йому. Як кращого учня Брюллова його порекомендували Петру Мартосу, який хотів замовити свій портрет. Тепер процитую “Малоросійській Родословник” Модзалевського:

”Мартос Петро Іванович. Народився десь близько 1809 (насправді 1811 – 1880. – В.С.), з 26.02.27 – унтер-офіцер 2-го українського уланського полку. З 15.02.28 – юнкер, а з 26.08.29 – корнет. 13.01.34 його переведено до Вознесенського уланського полку, а 25. 04.1837 вийшов у відставку з чином штабс-ротмістра... У 1831 отримав Анну 4-го ступеня “За хоробрість”. Йому разом з братом Кіндратом належить в м. Івахніках Лубенського повіту 48 душ, в с.Матюшівці – 96 (1837) та на хуторі Романисі – 3 м. п. душі (1850)”.

Як бачимо, Мартос не був ні багатієм, ні кріпосником. Чому він у 16 років потрапив до армії? Ще 1959 року вийшла книжка С.Машинського “Гоголь и дело о вольнодумстве”. З тієї книжки дізнаємося: ”В час навчання в гімназії Гребінка поширював... список пушкінської оди “Вольность”, а Петро Мартос читав і пропагував рукописний вірш, підписаний Кіндратом Рилєєвим, “Друзья мои, друзья свободы” і виспівував декабристську пісню ”О Боже! Коль ты еси, всех царей с грязью смеси!”, за що його було покарано ”по-отечески” і взято під особливий “нагляд”.

Від того суворого нагляду він і втік до армії, як і однокашник Віктор Забіла. У відставку вийшов після смерті батька, коли отримав спадок.

Був у нього один грішок – як усі гусари, полюбляв грати в карти. Та на відміну од Віктора Забіли частіше вигравав, ніж програвав. У тому картярському гуртку був і господар найвідомішої петербурзької друкарні Єгор Федорович Фішер, який програв Мартосу величезну суму. Віддавати не хотілось, от і зійшлися на тому, що борг погасить виданням книжок за вказівкою Мартоса, який уже скористався цим правом – 1835 року випустив анонімно “Рассказы моего пращура” Віктора Забіли.

Тепер таку само послугу – видання першої збірки – випала нагода надати й Тарасу. Річ у тім, що у Мартоса, як завжди, не стало грошей на оплату портрета, а сваритися з Тарасом не хотів, адже пам’ятав історію з портретом улюбленця царя графа Клейнміхеля, що його Тарас переробив на вивіску для голярні. Отож, замість грошей за портрет Мартос запропонував Тарасу видати першу збірку його віршів. Мало того, дав слово, що з тих його віршів, навіть з “Тарасової ночі”, не викине жодного слова. Тарас радо пристав на таку пропозицію, хоч і не вірив, що таке взагалі можливо.

Фішер мусив друкувати все, що йому дасть Мартос. Перепон з цензурою теж не було. Головний петербурзький цензор Петро Олексійович Корсаков, близький родич Мартоса по матері, підмахнув дозвіл на книжку, навіть не прочитавши рукопис.

Перед тим, як пустити книжку в продаж, Мартос розіслав її друзям. І от 24 квітня 1840 року на вечірці у Маркевича представляли Тарасів “Кобзар”. Були тут і Корсаков, і граф Толстой, і граф Вільєгорський, і Мартос, і брати Кукольники. Обговорення затягнулося до 4 ранку. Назву їй дали за ілюстрацією Василя Штернберга, Тарасового побратима, що зображала кобзаря з поводирем. Вірші сподобалися всім, крім найкращого друга Петра Мартоса – Нестора Кукольника. Він накинувся на Мартоса, мовляв, як можна друкувати таке:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Благослови мене, друже icon«мій іскренний друже…» ( до 200-річчя від дня народження) Біобібліографічний нарис Київ, 2008 Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже»
Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже» присвячений 200-річному ювілею знакової постаті української культури Івана Максимовича...
Благослови мене, друже iconРозділ 1 Життєві віхи двох українських геніїв Такі різні кріпацькі долі Тарас Григорович Шевченко неодноразово писав про «мого великого друга Михайла Семеновича»
М. Щепкіна «всі до єдиного руського чоловіка знають», поет усвідомлював особливу виокремленість його стосунків із артистом. Зі свого...
Благослови мене, друже iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Благослови мене, друже icon«Благослови, моя пречиста земле, Узяти слово, що в тобі родилось, у долю »
Обладнання: мультимедійна презентація біографії Н. Поклад, виставка книг, світлини; кольорові олівці
Благослови мене, друже icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Благослови мене, друже iconМій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго Жаль мені!

Благослови мене, друже iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Благослови мене, друже iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю
Благослови мене, друже iconОсвіта “Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу Повіз батько мене в Зіньків І віддав у Зіньківську міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903-го з свідоцтвом
Та куди ж мені в ті чиновники, коли "мені тринадцятий минало" Повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько,...
Благослови мене, друже iconАнатолій Дністровий
Вих, І я дуже шаную цю людину, яка мене багато чому навчила. За погану поведінку мене витурили зі школи. Після восьмого класу за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка