Благослови мене, друже



Сторінка4/7
Дата конвертації17.04.2017
Розмір1.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Гине славна батьківщина


Немає де дітись;

Виростають нехрещені

Козацькії діти;

Кохаються невінчані;

Без попа ховають;

Запродана жидам віра,

В церкву не пускають!
Тут уже схопився за голову цензор Корсаков, якому пропуск цих рядків міг коштувати посади. Довелося Мартосу вибирати між клятвою Шевченкові і дружбою Нестора. Вибрав останнє. Побіг до Фішера і вблагав уже власним коштом переверстати “Кобзаря”. Та мало того, що він вийшов у спотвореному вигляді, Фішер ще зідрав гроші за переверстку не з Петра Мартоса, а вирахував їх з гонорару Тараса Шевченка. Як же мав би почуватися Тарас, взнавши, що за нищення кращих рядків він ще й повинен сплатити власні гроші!

Та, незважаючи на ті скорочення, “Кобзар” таки вийшов і мав величезний успіх. Його розкупили миттєво. Його вітали майже всі періодичні видання. Та й ще як вітали! Порівняйте: майже водночас із “Кобзарем” вийшла перша збірка творів Тарасового ровесника Михайла Лєрмонтова. На книжку Лермонтова було 8 відгуків, а на “Кобзар” – 15! З них лише два негативні.

Навіжений Вісаріон Бєлінський, автор безсмертного ”сам не читав, друзі теж нічого про це не знають, але засуджую і вимагаю покарання”, поезію Шевченка охрестив ”штучною пустотою”, а мову ”уродованием русского языка на хохлацкий лад”.

Другим був відомий пересмішник Барон Бромбеус, він-таки приятель Нестора Кукольника – Ося Сеньковський (він величав Нестора Кукольника “наш молодий Гете”), що докоряв Тарасу тим, що його вірші написані “языком небывалым, которого ни одна из всех возможных Россий, ни великая, ни малая, ни черная, ни белая, ни красная, ни старая, ни новая не могут признать за свой”.



Та це були лише дві негативні рецензії, до того ж під своєю Бєлінський навіть не поставив прізвища! Зате найхвалебнішим був відгук видавця “реакційного” “Маяка”, вже відомого нам Петра Олексійовича Корсакова.

На жаль, про обставини виходу “Кобзаря” ми знаємо зі спогадів Петра Мартоса, написаних 1863 року. Та це вже був не той Мартос, який видавав бунтарський “Кобзар”. Єдине, що в ньому залишилось від молодості, це дружба з “действительным статским советником” Нестором Кукольником. А це ж через Тараса Шевченка, через його могутній талант колись славетного Нестора Кукольника забули ще за життя! То ж чи варто було чекати від того нового Мартоса правдивих спогадів про Шевченка? Це все одно, що бажати сьогодні почути правду від Дмитра Павличка про те, хто його ввів в літературу, або від Івана Біласа про те, на яку тему він захистив кандидатську, або від обидвох наших президентів України, які ідеї вони насаджували в голови підлеглих комуністів у 1970 – 80 роки...

Досі ми не знаємо повної правди про Тарасове життя. Бо раніше брехали, звеличуючи, робили з нього Бога. Тепер брешуть, принижуючи. Роблять з нього “вурдалака”. А він був просто Людиною. Такою, як ми з вами. І тому в кожного з нас – свій Тарас.
P. S.

Тішусь, що нарешті й праві, а не тільки Мороз, вирішили, що Шевченка... треба знати, а не тільки бузинити.

Я не письменник, навіть не журналіст... Я кандидат технічних наук, працюю над докторською “Комплексні безвідходні технології на селі як основний чинник оптимізації землекористування”.

Та ні мої комплексні технології, ні моя докторська цій Україні не потрібні. Тут навіть мого батька, всесвітньо відомого вченого, випхали на жебрацьку пенсію і примусили емігрувати в Росію (див. статтю в №35 “ПіК” за цей рік).

В день свого повноліття я присягав на могилі старшого прадідового побратима Марковича донести правду до дітей про Куліша, Білозерських, Якова де Бальмена, Опанаса Марковича та його дружину-шльондру і про самого Тараса Шевченка. Адже мої предки були його друзями, а мій рідний прадід був разом з ним в останні місяці його життя. Про все це я по змозі друкую в журналі “Наука і суспільство”, навіть спробував надрукуватись у “Шлясі перемоги”. Та прибігли знервовані бабусі з музею Тараса і зчинили лемент, що я набрехав – не міг тим художником, що першим відкрив Шевченку шлях до мистецтва, бути Микола Гоголь. Ні, не дворянин виводив його в люди, а скупуватий з-за бідності Іван Сошенко, якого Петербурзьке земляцтво ніжинських дворян з гімназії князя Безбородька вважало парією. Що ж, я розповів те, що мені переповідала бабуся. Те, про що пліткувало її оточення ще задовго до жовтневого перевороту...

В мене є ще декілька нарисів... про Тарасову донечку Софійку Закревську, яка ще за царату стала громадянкою США, про його сина, відомого юриста Миколу Максимовича. Та все це було “наклепом” в радянські часи, залишається наклепом і нині...


Володимир СИРОТЕНКО (Вербицький),

голова центру “Агроінтех”, кандидат технічних наук

м. Львів

Грудень 2002 р.


----------------------------------------------------

Павло Федченко


ПРАВДА – СЛОВО ПОЕТА
У скарбниці кожного народу є книги з-поміж усіх найцінніші, але мало який народ ладен одностайно і безпомильно вибрати з них одну – головну, з якою він вийшов би до людей Землі. Як із своїм символом, своєю вірою. Коли в якійсь українській родині – чи на своїй землі, чи за морями-океанами – є лише одна книга, то це – "Кобзар", який, щоправда, тримали ще й поряд з Євангелієм...

Не в найсвітлішу історичну годину для українського народу народилася та книга, а в похмуро-гнітючу пору самодержавно-кріпацького лихоліття, коли деякі тямущі предки якогось із простих козаків чи селяни, за свідченням іноземних мандрівників, ще за два століття перед тим могли б навчати азів грамоти навіть найсановитіших вельмож сусіднього північного царства, тепер страраннями хижих та невдячних нащадків тих-таки вельмож, був доведений до стану майже суціль темної, затурканої маси.

І здавалося – відкіля взятися генію з-поміж тієї сірої й занімілої маси?

Але та маса видавалася безликою та безмовною лише зовні, а мала вона велику і славну історію, густо заселену героями, та, на щастя, ще й не вбиту й не зітерту пам'ять та багату незнищенну культуру (вона сіяла і сіяла не лише на своєму полі), нагромаджену віками потужної історичної розумової, філософської й художньо-мистецької енергії народу.

Могутнім згустком і був отой нащадок гордих і волелюбних козацьких дідів-прадідів, який почав з того, що змалку всотував у себе "дух віків" – перекази про те, що діялось на рідній землі, зачаровувався народними піснями, в яких було багато печалі, ніжності та сподівань, “списував Сковороду”, а, вирвавшись із рабства, духовно зміцнівши й випроставшись, вибухнув могутнім мистецьким зарядом.

Так благословенної весни 1840 року з'явився Шевченків "Кобзар", а водночас на крилах епохального Гребінчиного альманаху "Ластівка" злетіло до людей ще кілька віршів молодого поета, і серед них – слова високого, дивовижно-могутнього й прекрасного заспіву – “Реве та стогне Дніпр широкий” – епічно-величного й широкого заспіву не лише до Шевченкової поезії, а й до розбудженого світанку справжньої весни української культури.

Тогочасний патріарх української літератури Григорій Квітка-Основ'яненко зворушливо писав: "Притулив до серця... вже дуже вичитаний "Кобзар" і, зачудований та занімілий, тільки й вимовив: "Гарно, батечку, гарно! Більше не вмію сказати!"

І тодішня преса ледве не хором засвідчила: "Це було щось зовсім особливе, нове, оригінальне. "Кобзар" вразив нас!" "У віршах Шевченка багато вогню, багато почуття

глибокого, скрізь дихає з них чарівна любов до вітчизни"."Поява "Кобзаря" миттю розвіяла апатію і викликала любов до рідного слова, вигнаного з ужитку не лише в колах

вищого стану, а й у розмовах з селянами..." "...Дехто вчив тоді малоруську мову власне для того, щоб читати і розуміти Шевченка..."

Щоправда, траплялася й така, сказати б, "хвала" – сумнозвісної булгаківської "Северной пчелы": "Якщо це перші спроби, то ми маємо чекати дуже багато від таланту

п. Шевченка і радили б йому розповідати свої прекрасні відчуття по-російському – тоді б квіти його... були б розкішніші, духмяніші, а головне – міцніші..."

Одне слово, як поетично переклав цю підступну пораду Шевченко: "Коли хочеш грошей Та ще й слави, Того дива, Співай про Матрьошу..."

Відомо, як відповів цим шовіністичним порадникам розгніваний і гордий Шевченко: "Спасибі за раду, Теплий кожух, тільки шкода – Не на мене шитий. А розумне ваше слово брехнею підбите. Вибачайте. Кричіть собі. Я слухать не буду..."

Хотілося б порозмірковувати над деякими уроками Кобзаря в обох іпостасях: поета і книги. Принаймні над тими, які видаються аж надто актуальними й потрібними всім нам сьогодні в омріяній поетом "сім'ї вольній новій" і вже таки на нашій, на своїй рідній землі.

Можливо, першою і найголовнішою заповіддю Кобзаря, а отож і неухильним обов'язком кожного, хто береться про нього судити, є неложними устами ректи правду. А для цього слід передовсім ту правду осягнути, шанувати та не викручувати, не випрямляти її на жодних упереджених ідеологічних чи естетичних прокрустових ложах.

Адже правдою, чистісінькою й голою клянуться всі: і ті, хто в ідеологічно-політичній заповзятості зображав Шевченка лише непримиренним бунтарем проти насилля та зла, і ті, хто в ура-патріотичному екстазі бачив у ньому лише елегійно-лагідного, ідилічно-сумирного батька Тараса, що лише молився і благав геть усіх: "Обійміться, брати мої..."

В усьому треба знати міру і час.

Гнівний і безкомпромісний обличитель, він кого слід ганьбив, таврував, але той-таки Тарас – поет щирих і глибоких гуманних почуттів і високого милосердя, здатний видобути найніжніші і найзадушевніші слова для возвеличення Людини, життя.

Ще Михайло Драгоманов, який і сам в оцінці Шевченка не утримався від крайнощів, застерігав від усього того, що викривляло Шевченка, його злостивих очорнителів і запопадливих славословів. Як давно сказано: плоди з божого дерева слід збирати по ягідці, а з дияволової бузини – збивати.

Шлях до Правди-істини, до Шевченка – то завжди шлях до храму. Тих шляхів з усіх усюд нехай буде багато. Але нехай вони будуть чесними і прямими, щоб завжди й звідусіль було видно лише Храм. І шлях той починався з осягнення вже першого видання "Кобзаря", адже в ранніх поезіях уже зав'язувалося все, що ми зовемо феноменом Шевченка.

Ще на одне варто звернути увагу в тій епохальній книжечці – заклично сильне звучання живої історичної пам'яті.

Болісна народна пам'ять, яка увібрала в себе все: і те, що сповнює душу радістю й гордістю, і те, чого – "якби не було", "якби не верталося, "якби забути", але несила, бо й сам Всевишній не може зробити бувшого небувшим. Та й без того, що було, не знайдеш дороги до того, що має бути в майбутньому.

Справжній поет від самого Бога наділений і найбільшими повноваженнями і необмеженими обов'язками – нагадувати, щоб пам'ятали й берегли, і застерігати, щоб не хибували знову, наділений він і найвищим статусом – бути філософом, істориком, пророком, а як трапиться – то й самим судією совісті...

Тим-то поет Шевченко й зумів розповісти людям Землі справжню складну й нелегку історію свого народу, створив неповторну достовірну художню модель материка Україна, власну модель Всесвіту, де визначив місце свого народу і його слова: "У їх народ і слово, і в нас народ і слово".

У Шевченка завжди поряд людина справедливості і несправедливості, правда і кривда і обов'язково – як спогад, і мрія, і найвища мета – воля. А хіба ж для нащадка достославного чесного козацького лицарства могло бути щось вище й дорожче, ніж воля, крім честі, звичайно.

Отже, – історична пам'ять, правда, воля.

Із перших поезій своїх – во ім'я збереження й розбуджування пам'яті, утвердження Волі, Правди – Слово поета.

Віра в слово, його силу й можливості.

Усвідомлення його обов'язків і відповідальності – слова мовленого, а надто ж написаного слова, яке в ті часи, а бувало, вже й у наші часи, доводило не лише до Києва, а й до Шліссельбурга або й далі – на Соловки й Колиму, бо ж за слово часом карають жорстокіше, ніж за діло.

За всієї багатющої наповненості й могутньої сили слово Шевченка магічно просте, зрозуміле й дохідливе, а тому й таке, що западає в пам'ять, виховує, вчить, вражає. Природу й характер такої Простоти (пишу її з великої літери) Шевченка не одразу відгадали навіть великі його шанувальники й дослідники, а часом ще досі дехто ладен витлумачувати народність Шевченка як простонародність, мовляв, геніального самоука, літературного родича лише таких селянських поетів для простого люду, як Кольцов чи Нікітін, а не таких "справжніх" поетів для "обраних", як Пушкін, Байрон, Міцкевич.

Ще не перевелися й ті, хто за баранячою шапкою й мужичим кожухом, в які одягався народний поет не задля маскараду, не здатні бачити великого високоосвіченого мислителя і художника світового рівня, першого з українців увінчаного високим дипломом академіка.

Такий наш Тарас Шевченко, що починався з тоненької книжечки з віщою назвою "Кобзар". Він – справжній виразник волі, помислів, прагнень народу. Взірець він і для сьогоднішніх мистців, коли з особливою нагальністю постала одвічна місія художнього слова, культури, які мають рятувати світ, хоч і самі в небезпеці та волають про порятунок. Адже там, де мовчать історична пам'ять і культура, там зникає сама духовна опора цивілізованого життя. Там не виросте нічого, що варто берегти й передавати нащадкам.

Вчитися – це не просто завчити геніальні творіння, а пройнятися їхніми високими ідеалами, стати здатними і вмілими, щоб втілювати ті ідеали в життя в усіх матеріалізованих і духовних вимірах.

За Євангелієм, найгірші учні ті, хто зовні ніби й сприйняли християнську віру, але не стали від цього кращими у словах і ділах своїх.

За сьогоднішніх численних наших дефіцитів чи не найбільше ми розжилися-здобулись на таке, що можна було б експортувати на ввесь світ, якби знаходились до цього охочі, – здатність нічому не навчатися, всілякі вияви потворного манкурства і національного яничарства.

І як закономірна "винагорода" – кара за це – сумна необхідність переживати знову трагічні видозміни нашої національної суспільної історії, де були не лише героїчні злети, а й невільне рабство і добровільне холопство, саморуйнівний розбрат, а тому й стільки гірких поразок, розчарувань і трагедій.

Від всього історичного лихого та шкідливого віщий Кобзар і сьогодні застерігає всіх нас – будівничих вільної й незалежної суверенної Держави України. У всенародному поході за створення отієї віками омріяної щасливої й заможної "сім'ї вольної, нової" він з нами поряд, геніальний творець благословенної невмирущої книги – "Кобзаря".


Павло ФЕДЧЕНКО,

доктор філології,

професор

2001 р.


-------------------------------------------------------

Рауль ЧІЛАЧАВА
СЛОВО ПРО “КАВКАЗ”
Російська війна на Кавказі позаминулого століття серед інших породила два геніальні твори — «Мерані» Ніколоза Бараташвілі і «Кавказ» Тараса Шевченка. Щоправда, причини їх написання були кардинально різними: для грузинського поета поштовхом стало викрадення горцями його рідного дядька князя Іллі Орбеліані (якого вдалося згодом визволити), а для Шевченка — вбивство ними ж художника, ілюстратора рукописного «Кобзаря» 1844 року, офіцера царської армії графа Якова де Бальмена. Француз за походженням, Бальмен народився на Чернігівщині, був на рік старший за Шевченка, мав короткочасне знайомство з ним, яке переросло у дружбу. Його загибель на кавказькому фронті приголомшила поета і змусила взятися за перо. Однак особисті переживання, які стали першопричиною поетичних роздумів автора, вийшли за межі конкретного факту і набули величезного громадянського звучання. Так само і Бараташвілі, переживши глибоке потрясіння від трагічної долі найближчого родича, створив навдивовижу емоційні і водночас насичені філософськими роздумами поезії, де з юнацьким максималізмом заперечується існуючий світопорядок і здіймається «універсальний бунт вільного розуму» (Гурам Асатіані).

Читач, не посвячений у передісторію написання «Мерані», навряд чи з його тексту може здогадатися (на відміну від «Кавказу») що саме спонукало автора до його написання. Однак є у Бараташвілі ще один вірш з досить довгою назвою «Похід грузинських князів і селян проти Дагестану і Чечні, року 1844-го, під керівництвом губернського маршала князя Дмитра Тамазовича Орбеліані», в якому оспівується відвага співвітчизників у двобої з гірськими сусідами. І тут Бараташвілі і Шевченко ніби опиняються на різних, цілком протилежних позиціях. Погляд, спрямований на Кавказ з України, не збігається з поглядом, спрямованим туди ж із Грузії. І річ тут, як може здатися необізнаному читачеві, зовсім не в реакційності великого грузинського поета, а в незаперечних історичних реаліях, які свідчать про неоднозначність і суперечливість взаємин кавказьких народів (у світі майже не знайдеться сусідів, які завжди були у дружніх, безхмарних стосунках. Як відомо, набагато легше любити і поважати тих, хто далеко від нас, ніж тих, хто поруч).

Відтоді, як північний Кавказ став мусульманським, Грузія, давня православна країна, перманентно потерпала від розбійницьких нападів різноманітних гірських племен. Ці напади набули катастрофічного характеру на початку XVIII століття, коли Грузія, розідрана Іраном та Туреччиною, добита внутріфеодальними чварами, не була здатна їх витримати. Невеличкі, добре озброєні і мобільні загони північних сусідів несподівано з'являлися там і сям, хапали юнаків і дівчат, забирали майно, викрадали худобу. Нерідко за людей вимагали великий викуп. Однією з таких жертв розбійницького нападу горців став і Давид Гурамішвілі.

Расул Гамзатов, аварський поет, мудра і дотепна людина, якось пожартував: «Ми ненадовго полонили Давида Гурамішвілі, а він полонив нас поезією назавжди!» Цей красивий афористичний вислів, звичайно, не може згладити того драматичного епізоду викрадення дагестанськими розбійниками майбутнього класика грузинської літератури, який після втечі з полону потрапив спочатку в Росію, а потім в Україну і так і не зміг повернутися на улюблену батьківщину.

Кавказ, на жаль, (а можливо, на щастя), ніколи не був єдиним політичним, тим більше, мовно-культурним організмом. Це, з одного боку, сприяло розвиткові та збереженню унікальної матеріальної і художньої культури багатьох етносів цього краю, перетворенню його на мініатюрну модель світу, а з другого — їхні роздрібненість і роз'єднаність, релігійні, звичаєві та інші розбіжності призводили до міжусобних чвар, ворожнечі і, в кінцевому результаті, зробили їх здобиччю велетенського хижака — Російської імперії, що невпинно розширювала свої володіння, водночас просуваючись в усіх можливих напрямках.

Треба віддати належне стратегам царату, які тонко використовували особливості історико-культурного розвитку кавказьких народів, їхньої ментальності, темпераменту, національного характеру в цілому. Поставивши за мету колоніальне освоєння Кавказу, вони, ті стратеги, передовсім намагалися не допустити зближення самих кавказців, використовували всі дозволені й недозволені засоби для безвідмовної дії принципу: «Розділяй і владарюй!» (Коли, наприклад, 1915 року в Туреччині сталася різанина вірменів, уцілілих біженців царська влада не пустила на їхню історичну батьківщину, а поселила на напів­омусуль­маненому півдні Грузії, аби про всяк випадок мати там законсервоване вогнище етнічного конфлікту).

Росія, власне, ніколи не приховувала своїх намірів зробити весь Кавказ російським, перетворити його на південний форпост імперії, назавжди закріпитися на Чорноморському узбережжі. До цієї мети вона йшла чотириста років. Йшла уперто, крок за кроком, не шкодуючи ні людських життів, ні матеріальних ресурсів.

Росія тимчасово справді підкорила Кавказ. Одні народи до неї були приєднані «добровільно», на засадах двосторонніх дипломатичних угод, дарма що невдовзі відкинутих в односторонньому порядку. Іншим же після багатолітнього виснажливого протистояння довелося скласти меча і вдати, що здалися. Зовнішніх ознак підкорення, до того ж вельми красномовних, було достатньо. Після поразки і захоплення в полон великий імам Дагестану Шаміль входить до російської еліти, його сини стають генера­ла­ми імперської армії, з пред­ставників переможених кавказьких народів створюється так звана Дика дивізія, а добірні чеченські воя­ки (ледь не на­писа­ло­ся — бойо­ви­ки!) охо­ро­няють царсь­ку ро­ди­ну. Я вже не ка­жу про ба­га­ть­ох гру­зинських вель­мож, які до­сить ак­тив­но по­пов­ню­ють ла­ви російсько­го ге­не­раліте­ту. Тих же, хто не ми­рить­ся з по­раз­кою, насиль­ниць­ки ви­се­ля­ють за межі імперії. Цей незаперечний факт, до речі, свідчить про те, що депортація народів — зовсім не вигадка Сталіна. Вигнання з рідних місць цілих етносів, що набуло справді страхітливих масштабів у радянський час, було педантичним продовженням апробованої в ХІХ столітті в Російській імперії практики. Так після «мирного приєднання» Кавказу до Росії були виселені абхази, черкеси, убихи (про трагічну долю цього зниклого вже народу можна прочитати в романі абхазького письменника Баграта Шинкуби «Останній з тих, хто пішов»). В абхазькій мові досі існує печальне слово «махаджир» — насильно вигнаний, депортований, на згадку про ті страшні часи.

Один з лідерів громадського чер­кесько­го руху «Адиге-Хасе» («Парламент народу») Асфар Куек пише: «Була столітня Російсько-кавказька війна, наслідком якої стало вини­щен­ня автохтонного черкеського народу і депортація залишків єдиного етносу до країн Османської імперії. Нині ади­ги (черке­си) проживають більше ніж в 50 країнах світу. Був геноцид черкеського народу, який, без сумніву, зберігся в генах народу. Поки Росія і росіяни офіційно не виз­нають факт геноциду і не дадуть адигам статусу народу-вигнанця — ген пам'яті житиме».

Саме цей ген прокинувся, мабуть, колись у зразковому генералові радянської армії, в синові також депортованого чеченського народу Джохарові Дудаєві, який очолив національний рух у своїй автономній республіці і став її президентом. Коли він і Звіад Гамсахурдіа, підтримувані переважною більшістю своїх народів, заговорили про «спільний кавказький дім», об'єднання політичних, економічних і інтелектуальних сил для максимального використання геостратегічного розташування їхніх країн, тоді ще наявний імперський центр перелякався не на жарт. Багатовікове панування на Кавказі, детальне знання його в усіх аспектах і водночас наявність добре вишколених агентів впливу дозволило йому холоднокровно втрутитися в плани ще малодосвідчених політиків і частково скомпрометувати їх в очах світової громадськості. Те, що ідея «спільного кавказького дому» була провалена, остаточно стало очевидним, коли гнаний зрадниками і ворогами грузинського народу перший президент Звіад Гамсахурдіа з групою своїх соратників опинився на території сусідньої Вірменії, її лідер, також колишній дисидент, християнин, навіть не поцікавився долею колеги, не подав йому руки братерської підтримки.

У той же час Джохар Дудаєв, глава самопроголошеної Чеченської республіки, мусульманин за віросповіданням, присилає особистий гелікоптер опальному грузинському президенту, забирає його до себе в Грозний, оточує увагою, створює йому, наскільки це можливо під час військової облоги, домашній затишок.

Однак цьому благородному жесту Дудаєва передувала жахлива історія, коли так званий «чеченський батальйон» (Дика дивізія?), нашвидкоруч сколочений з кадебістів, козаків-волонтерів, чеченців-головорізів, очолюваний сумнозвісним Шамилем Басаєвим, восени 1993 року на гагрському стадіоні одрубаними головами страчених, ні в чому не повинних мирних грузинів влаштував гру в футбол.

Так на древньому Кавказі, що завжди славився щирістю й гостинністю, хоробрістю і відданістю кунакові, другові, переплелися високий дух лицарства, слава і ганьба. Підтримуючи природне, благословенне Богом нестримне прагнення народів до волі, незалежності, самостійного облаштування власної долі, слід пам'ятати й про це.

Відомо, що Кавказ ще з міфічних часів був місцем особливим, овіяним романтичним серпанком таємничості. Саме до скель його могутніх гір прикувала уява давніх греків титана Прометея. Грецький досвід творчо засвоїв російський царський двір, який своїх неслухняних підданих, як цивільних, так і військових, засилав до цього «теплого Сибіру». (Щоправда, для десятилітнього заслання Шевченкові визначили інший, справжній Сибір — оренбурзькі та казахстанські степи!). Потрапивши сюди, вони зачаровувались засніженими вершинами гір, скелястими ущелинами, гримучими водоспадами, всім буйним розмаїттям величної місцевої природи. Їм подобались кавказці, красиві і мужні люди, подобались їхні фольклорні скарби — багатоголосі пісні й запальні танці. Одні про це писали в листах і щоденниках, інші — у віршах і прозі. Хто не пам'ятає зворушливе: «На холмах Грузии лежит ночная мгла», або «Не пой, красавица, при мне ты песен Грузии печальных» Пушкіна, або ж «Синие горы Кавказа, приветствую вас…» Лермонтова.

Ці та інші твори великих російських поетів міг знати і Тарас Шевченко. Він міг знати й інші їхні твори, в яких йшлося про війну на Кавказі.

Однак наскільки разюче несхоже сприйняття цієї війни українським поетом на сприйняття його російських літературних колег. Останні, захоплено ставлячись до Кавказу, надихаючись його неповторною красою, знаючи його, зрештою, не з переказів, а з особистого досвіду перебування там, на жаль, так і не змогли подолати в собі почуття великодержавності, віру у месіанську роль царя-землезбирача.

Є у Лермонтова поема «Ізмаїл-бей», написана у 1832 році. Це — твір зовсім юного поета, однак у ньому вже чітко зафіксована саме великодержавна позиція автора:
Какие степи, горы и моря

Оружию славян сопротивлялись?

И где веленью русского царя

Измена и вражда не покорялись?

Смирись, черкес! И Запад и Восток,

Быть может, скоро твой разделят рок.

Настанет час — и скажешь сам надменно:

Пускай я раб, но раб царя вселенной!

Настанет час — и новый грозный Рим

Украсит Север Августом другим!


Водночас мистецька сумлінність і вірність до правдивого зображення дійсності змусили Лермонтова дати й таку моторошну картину влаштованої якраз за велінням російського царя каральної експедиції, де в усій своїй «красі» постає перед нами «переможець»:
Горят аулы, нет у них защиты,

Врагом сыны отечества разбиты;

И зарево, как вечный метеор,

Играя в облаках, пугает взор;

Как хищный зверь, в смиренную обитель

Врывается штыками победитель,

Он убивает старцев и детей,

Невинных дев и юных матерей

Ласкает он кровавою рукою,

Но жены гор не с женскою душою!

За поцелуем вслед звучит кинжал,

Отпрянул русский — захрипел — и пал!

«Отмсти, товарищ!» — и в одно мгновенье

(Достойное за смерть убийцы мщенье!)

Простая сакля, веселя их взор,

Горит — черкесской вольности костер!..


«Смирись, черкес!» — закликає Лермонтов. Пушкін ще грізніший: «Смирись, Кавказ! Идет Ермолов!» В іншому місці він каже: «Кавказ подо мною…»

А що ж Тарас Григорович?

Він каже:
Борітеся! Поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!


Ч у р е к  і  с а к л я — все твоє,

Воно не прошене, не дане,

Ніхто й не возьме за своє,

Не поведе тебе в кайданах.


Український поет нещадно зриває маску з обличчя гнобителів і завойовників з імперськими амбіціями, з тих, хто насправді «суєслови, лицеміри, господом прокляті». Він із завидною прямотою і відвагою висвічує всю анатомію великодержавного шовінізму, показує неприхований цинізм і глибоку зневагу до туземних народів з боку офіційної влади, якій хотілося б, аби їй платили навіть за сонце!

Інформаційний привід, як сказали б сьогодні – загибель друга у кавказькій бойні, влаштованй царатом, – викликав у душі поета потужний емоційний вибух, потягши за собою рідкісне одкровення, яке вражає точністю думок, місткістю образів, пульсацією і динамікою рядків.

Слов'янин Шевченко не вітає, а рішуче засуджує агресивність «слов'янської зброї», загарбницький апетит слов'янського царя. Його поема — ніби поетична протиотрута для «московської отрути», що її довелось «запити з московської чаші» Якову де Бальмену. На Кавказ він дивиться очима доброзичливця, друга, однодумця, бо пам'ятає сплюндровану тими ж «просвітителями» історію власного народу, яка німо волає до нього з розритої могили.

Шевченко скупим розчерком пера викарбував надзвичайно містку, я сказав би, універсальну метафору про цинічну сутність російського самодержавства, повністю підтверджену і всією радянською дійсністю:


У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!..


Очевидна масштабність, всеохопність поетичного спостереження, в якому сфокусовані національні трагедії поневолених народів:
Кати знущаються над нами,

А правда наша п'яна спить.


Зойком пекучої, невмирущої правди можна назвати поему «Кавказ», де автор продемонстрував неабияке вміння докопуватися до істини, бачити далеко наперед, безпомильно розставляти поетичні і політичні наголоси.

У своєму знаменитому есе «Українська Феміда» Константіне Гамсахурдіа зауважує про Гоголя, маючи на увазі його українське походження: «Жоден росіянин не помітив би так виразно негативні сторони російського життя». Цю фразу, гадаю, можна повторити й на адресу Шевченка, який, подібно своєму славетному побратимові, не тільки помічав їх, а й сміливо викривав. Будучи поетом з Божої ласки, він, разом з блискучим хистом віршотворця, мав ще й нечувану мужність звинуватити сильних світу цього в деспотизмі, попранні святих людських прав. Його «Кавказ» — це своєрідний кодекс честі української літератури, художній маніфест її духовних першооснов.

Тарас Шевченко беззастережно став на бік правди і справедливості, на бік добра і доброти, відверто висловив власне обурення насильством і святенництвом, гнівно затаврував національну зверхність і чванство.

Було б наївно думати, що «Кавказ» — тільки про Кавказ. Як будь-який істинно видатний твір, він має пряме і символічне прочитання. Заголовок і епіграф лише вводять нас у загальну атмосферу оповіді, вказують на ґрунт і коріння, з яких ця оповідь проростає. Такий рівень цілком реалістичний і загальнодоступний — речі названі своїми іменами, вказано конкретне місце дії, прямо, різко і безкомпромісно висловлена авторська позиція. Однак за оголено-публіцистичним речитативом ховається складніший, метафоричний рівень, його створюють три взаємо­ пов'язані образи: Прометея, власне самого Кавказу й України.

Десь далеко-далеко, за імлистими горами загубився романтично-трагічний край — місце вічних Прометеєвих тортур. Прометей — невмирущий символ добра — витримує всі важкі страждання, щоб продемонструвати людям приклад стійкості й витривалості, переконати їх у необхідності протистояння злу ціною особистих фізичних мук. («О Прометею! Варто?! — Варто! — Так він сказав мені з-за хмар»,— ніби потверджує цю думку Ліна Костенко).

У поемі і сам Кавказ постає, як узагальнений образ орлом покараного лицаря, для портретної характеристики якого автору досить кілька традиційно поширених штришків («сині горі…», “чурек і сакля» тощо), бо йому важливо не стільки достовірне змалювання реального Кавказу, про який, очевидно, мав досить туманне уявлення (як випливає зі спогадів Акакія Церетелі, український поет майже нічого не чув про Грузію, в столиці якої, до речі, в ХІХ столітті знаходився адміністративний центр усього Кавказу), скільки переконливе відтворення вкрай напруженої, принизливої для волелюбних горців атмосфери загарбання, насильства, окупації. Під цим кутом зору поет досягає максимального ефекту — зшаржований ним самозакоханий поневолювач-самодур викликає в читача однозначну відразу.

Образ України, окраденої й ошуканої тим-таки загарбником задовго до кавказької епопеї, увінчує поетову думу про Свободу, Національну гідність, велич Духу. Полеглого у неправедній війні побратима, якому «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну», Шевченко закликає літати «живою душею», бути разом з козаками янголем-охоронцем батьківщини.

Як відомо, поему «Кавказ» було написано 18 листопада 1845 року в Переяславі, а вперше надруковано в збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» у Лейпцигу 1859 року. Очевидно, друкувати її в Росії чи в Україні одразу після написання з цілком зрозумілих причин було важко або й зовсім неможливо.

В епоху «суцільної дружби» радянських народів, коли не прийнято було (точніше — не дозволялось) говорити про «незручне» минуле, «Кавказ» ніби втратив політичну гостроту і розглядався виключно як високохудожній поетичний твір. Утім, новий спалах протистояння на Кавказі, розгортання широкомасштабних воєнних операцій у Чечні, що тривають досі, знову привернули увагу до Шевченкової поеми, в якій час ніби застиг, перетворившись на вічну теперішність. Літературний, соціальний, історичний контексти поеми майже не змінилися, змінилися лише дійові особи і вико­навці.

Кавказ сьогодні — зно­ву зо­на не­стабільності. Відновлен­ня «кон­сти­туційно­го по­ряд­ку» на землі, за­вой­о­ва­ної колись во­гнем і ме­чем, але, як з'ясу­ва­ло­ся, не зло­мле­ної духом, ко­ш­тує ве­ли­чез­них втрат, пе­ре­довсім людсь­ких. За десять років бой­о­вих дій в Чечні по­сту­по­во пе­ре­ста­ли вра­жа­ти фрон­тові повідо­млен­ня й страшні ван­тажі, з бай­ду­жою познач­кою «200», май­же нікого вже не хви­лює та ще в мир­ний час по­ява ціло­го по­коління, яке не хо­ди­ло до шко­ли і вміє ли­ше

вби­вати, зни­щу­ва­ти, мсти­ти.

З сумом доводиться констатувати: світ не став добрішим і мудрішим за півтораста літ після створення «Кавказу». Повертаючись до полум'яних рядків поеми, ми запитуємо себе: «А що змінилось на краще у ставленні до Кавказу і кавказців в епоху демократичних перетворень, глобальної гуманізації суспільства?" Власне, нічого. Не без «братерської» допомоги ззовні азербайджанці і вірмени мають гірке яблуко розбрату — Карабах; Грузія ніяк не врегулює свої проблеми з абхазами і осетинами, хоча вже десять років тримає на своїй території російських миротворців, яким щопівроку продовжують повноваження; на Північному Кавказі батіг, тимчасово замінений пряником, знову свистить над головами впертих «незаконних бандформувань», породжу­ючи у відповідь шалений опір аборигенів, хвилю тероризму і обопільної жорстокості; відлуння кривавого «Норд-Осту» на Дубровці тривожить серця мільйонів людей, які не сприймають принцип «залізної руки» там, де варто було б вдатися до цивілізованих методів залагодження конфлікту.

Безсмертна поема Тараса Шевченка «Кавказ» ще раз підкреслює планетарну значущість і надзвичайну актуальність її основних постулатів, нагадує про безальтернативність мирного співіснування народів і держав, про необхідність постійного міжкультурного діалогу, палко апелює до обстоювання всім світом вищих ідеалів честі, перемоги над злом, торжества правди.
Рауль ЧІЛАЧАВА,

заступник голови Державного комітету України

у справах національностей та міграції,

доктор філологічних наук,

професор, академік,

заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки письменників України


2003 р
------------------------------------------------------------------------------------------

Микола ШМИГОЛЬ


БОРІТЕСЯ, ПОБОРЕТЕ...
На поштовому конверті один із харківських адресатів самвидавом надрукував: “Борітеся і поборете... Т. Г. Шевченко”. Та й розійшлися конверти у світ масовим тиражем. Звичайно, шанувальники творчості Шевченка таке явне перекручення поетичних слів сприйняли боляче. Та нехай вже було б, як сталось. Списала людина з парканів чи стін будинків отаку фразу, множачи тим самим недолугих писак-малярів, та й годі. Однак, розгорнувши “Кобзарі” різних років видання чи праці, присвячені Тарасові Шевченку, ми натрапляємо на істотні розбіжності текстів саме двох рядочків думи* “Кавказ”. В оригіналі ж чорним по білому написано поетом:
Борітеся, поборете

Вам бог помагає!


Про місце тут коми, тире, їхнє значення, історію написання тощо не станемо говорити, хай це залишається завданням фахівців. Зауважимо істотне: переважна більшість посилань-коментарів стосуються першого рядка (“заклик до боротьби”, “віра в перемогу” тощо), про другий же рядок мовчать...

Ніде правди діти – коли згадані два рядочки читають або слухають магометани, християни, конфуціанці чи буддисти, вони сприймають їх неоднаково.

А річ у тім, що Тарас Шевченко у всій своїй творчості шукав розуміння свого Бога. І не знаходив його. Він, Шевченко, братами-чужовірами названий пророком, а не визнаний Учителем і Пророком по-релігійному. І хіба можна братам-християнам називати ще одного пророка – Тараса Шевченка – поруч з Ісусом Христом? Щось тут було б не все гаразд із такими намірами. Так само не логічно магометанам із турка творити турецького пророка на весь магометанський інтернаціонал. Так само, як він, Шевченко, однією особою названий Кобзарем чи навіть Великим Кобарем, хоч ніколи ним не був. Його щирою вірою і Богом виступає одна-єдина Україна, дана йому Рідним Богом, ім’я якого він ніде не називає. З цього приводу поет майже у всіх відомих нам поезіях-думах совісно зізнається у своїх сумнівах у вірі неукраїнській в Україні.

Може, саме тому окремі користувачі (а як же ще назвати?) рядочків “Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!” зовсім не випадково оминають слова “Вам бог помагає”. Насправді ж ці три слова мають величезне смислове навантаження й увесь твір – думу “Кавказ” – розділяють щонайменше навпіл. Чий бог і кому допомагає? І чи допомагає? І чому нікому не допоміг? І чому слово “бог” виписане з маленької букви?

Український інтелігент, академік, поет, художник, солдат-каторжанин і громадський діяч Тарас Григорович Шевченко чесно використовував історичні джерела й на їхньому тлі мав с в о є українське, правильне бачення історії України... Може, з Вільно починаючи, Тарас почав оволодівати всебічними знаннями. Опинившись у Петербурзі і навчаючись в Академії мистецтв, він позапрограмово (скажемо так) опанував найновітніші видання в царині історії та літератури. Його метод зіставлення прочитаного, почутого й пережитого мав плідні наслідки. Без таких знань не було б поета Тараса Шевченка. Був би якийсь здібний художник і богомаз... у християнських храмах, монастирях, каплицях і закутках вельмож. Доля ж визначила йому не мати ні сім’ї, ні власної хати, ні статків. І доля ж таки подарувала йому талант і, хоч умовну, а таки волю.

Осмислюючи поетичну творчість Тараса Шевченка, можна дійти думки, що “вилучення” релігійних тем з його великих чи малих поезій неможливе! Бо саме присутність у творах гострих проблем духовності й зачаровує не одне покоління людей. І не лише українців.

Історичний Шевченко (визначення Ліни Костенко) достеменно знав, що кавказькі народи піддались завойовницьким нападам прибулих із Далекого Сходу, починаючи з 1219 року –

першого вторгнення моалів (монголів). Відтоді минуло шістсот п’ятнадцять літ майже


*Ми помітили, що Шевченко не називав свої великі твори поемами. Припускаємо, що сам поет самовизначав їхній жанр як Думи.

безперервних війн та пограбувань цього краю. 1834 року – знову початок “битви за Кавказ”. Знаємо, що це була не остання війна й не лише з боку північного сусіда, і не лише релігією це можна пояснити.

У шістсотп’ятнадцятилітніх кавказьких війнах діяли такі сили: /1/ Дагестан, який не так давно відійшов від політеїзму й прийняв магометанство, /2/ сусідні Грузія, Вірменія й інші народності, які свого часу також зреклися політеїзму й прихилилися до християнства, /3/ Росія, яка постала з номадів (моалів) та княжого люду колишніх колоній Київської Русі, оповита павутиною кількох чужинських вірувань.

Дагестанці-магометани бачили перед собою росіян-християн. Насправді ж росіяни-християни не були однорідними ні за вірою, ні за національністю й не мали ознак одного етнічного народу, а поняття про “отечество” було дуже умовним, адже титуловані особи за своїм походженням (вихованням) були носіями людських цінностей народів і націй від Атлантичного до Тихого океанів. Отож, і нападники, і оборонці колишніх теренів Скіфії (тепер – Кавказького краю) втратили й не мали Рідної Віри, а обороняли чужі їм віри. Багатостраждальні згадувані народи гинули ні за що і, врешті-решт, перемоги не мали.

На щастя і радість народів Кавказу, висока мораль (звичаєвість) залишається дотепер такою ж чарівною, світлою, життєстійкою, що є всі підстави їхню спадщину – культуру і мораль – поставити вище добровільно прийнятої чи й накинутої ззовні релігії і називати ту самобутність

Рідною Вірою. Як не згадати щиросердого зізнання Лесі Українки, що якби вона не була українкою, то хотіла б бути грузинкою...

Наголосимо: рядки думи “Кавказ” “Борітеся – поборете, Вам бог помагає!” ані 1845-го, ані тепер жодного стосунку до України не мали. І не гоже нам, свідомим українцям, висмикувати згадані п’ять поетичних слів з контексту частинами. Адже вони органічно пов’язані з усім твором. Разом з тим маємо відчувати відповідальність за можливі дії тих, хто мав би намір використати ці слова сьогодні в будь-який спосіб – на вулицях, майданах, маніфестаціях. У цьому цілісному реченні наголос і увага зосереджені якраз на другій його частині – “Вам бог помагає!” Якби в думі було віднайдено означення, що всім горцям допомагає і Аллах, і Христос, інші пойменовані чи безіменні боги, то не було б і приводу для розмови. Певне ж, поет це делікатне питання вирішив на вищих вартостях людських стосунків: “Вам бог помагає!” Як бачимо, такий рішенець усім до вподоби.

Знаємо, що після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства найтяжче покарання випало на долю Тараса Шевченка – десять літ солдатчини в Оренбурзьких степах. Все це так. Перед монархом і законом він – вільний. Але без дворянських титулів, тобто – колишній кріпак. Як кажуть росіяни, із “суконным рылом”. А тим часом війна на Кавказі триває...

Та послухаймо самого Шевченка, і кожен із нас нехай звернеться до свого сумління.

“Вісім літ я вистраждав мовчки. Я нікому й слова не писав про себе, думав, що терпінням усе переможу... Та я гірко помилився...” В ті часи в Україні та за її межами “без присутності Шевченка” ще не було ура-патріотів, ніхто не називав його “пророком”, “апостолом” чи “кобзарем”, а відвернулись від солдата Шевченка і дуже надовго. Ніхто-ніхто не взяв за зразок “декабристок”, які одразу після повішення пятьох апостолів добровільно їхали чи йшли пішки аж у Сибір до копалень і тюрем зі святим бажанням чимось зарадити чи прислужитися живим нещасним, хоч і знаним чи титулованим рабовласникам. Шевченку ж ніхто листа з України не написав. Ніхто з українців не став в оборону Шевченка. Він сам, вільний українець Шевченко, взяв на озброєння терпіння. Біблійне терпіння чи самонаснажуюче – однаково. І переконався, що “гірко помилився”. Цим зізнанням остаточно вичавив із себе духовне рабство на ймення “терпіння”. О, так! Свого часу, коли він, ще кріпак, з дозволу Брюллова підмальовував портрет В. Жуковського й терпляче очікував на його продаж та свій викуп з кріпацтва – то було священне терпіння. І нервове потрясіння тоді у майстерні Брюллова з цього приводу навертає на сентименти. Терпіння ж у пустелі згодом стане приключкою до жахливих домислів і знущань “братії во Христі”. Натхнений славою своїх предків, самокритичний і вимогливий до живих, відповідальний перед ненародженими, українець Тарас Шевченко переміг сам себе і спраглими вустами та батьківським голосом каже: “Либонь уже десяте літо, Як людям дав я “Кобзаря”, А їм неначе рот зашито, Ніхто не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене”. То ж є таїною, що “у своїй майстерні Академії мистецтв”, на чужині, через п’ять днів після обнародування документів про скасування кріпацтва в Росії, у “задусі” помирає Тарас Шевченко.

Якщо поет 1845 року звертався до дагестанців вчасно й безпосередньо: “Борітеся...”, то в тому ж таки році поет написав думу “І мертвим, і живим...”, де закликає до поліпшення вдачі українців та окреслює напрямки розвою України. І тут-таки про наболіле: “Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають”.

“Боротися” з допомогою чужого бога українцям, братам-чужовірам на терені України з українцями ж і сподіватися на “перемоги” пробують і сьогодні. Досить прислухатися до реплік, які спрямовані на знеславлення свого, рідного, українського. Помітимо, що навіть вчені малороси друковано глумляться зі Святого Письма “Мага Віра”, не вдаючись до викладу змісту, очорнюють РУНВіру і Вчителя Лева Силенка. Це, зрештою, закономірно для інтернаціональної релігії...

Скажімо, Р. Іваничук пише, що над Шевченком в усі часи “маніпулювали, немов сектанти над Біблією” та “муштрують вони рядового Шевченка й донині”. І тут-таки обожнює Шевченка, в чому немає потреби: Шевченко, мовляв, “виніс з духовної і фізичної пустелі своє величне



вчення і тому має право повік носити звання пророка”. Можна сприймати таке, як кепкування. Адже духовність Тараса Шевченка була з ним однаково і в Україні, і в Петербурзі, і в пустелях Азії. Хто уважно вникає в поезії Шевченка та його малярство, знає, що жодного “величного вчення” (в релігійному сенсі) поет не писав. І ніколи учителем і пророком не визнавали Шевченка за його життя.

Може, буде вчасним заглянути в словники? Заради того, щоб упевнитися, як важко збагнути хотіння і мрії шанованого, щойно цитованого автора і таких, як він. Про що йдеться? Якщо Шевченко беззастережно Пророк і Апостол у “біблійному розумінні”, то чому до цього часу його портрета (як ікони, як ідола, як святого мученика) немає у Церкві Христа? І справді, чому на українській землі є Церква Христа, тоді як має бути Церква Шевченка? Сумно, але до такого блюзнірства, виявляється, один крок. Читаємо й чуємо, що православіє мріє побудувати церкву Тараса на Шевченковій горі в Каневі... Лишається дочекатися наступних свіжих публікацій про те, чи розпинати голим Шевченка на хресті, чи нехай буде в кожусі й шапці. А може, має рацію українець Василь Стус: “Не люблю християнства. Ні!”

Нашу безпорадність, духовну захланність заохочували й заохочують воріженьки України у найрізноманітніші способи. Вони не хотіли, не хочуть дотепер і ніколи не матимуть крихти бажання бачити нас духовно могутніми, тверезими і багатими. Вони, затаєні й замасковані вороги наші, і сьогодні, вже в незалежній Україні, так само мудро, своєю правдою схиляють нас: “Борітеся!” Та борітеся ж! Поборете... Кидайтеся, гарячі голови, на боротьбу будь з ким, бийтеся хоч і самі з собою у своїй тепер державі, лихий з вами, наш бог з нами! У вас ще немає в душі свого Бога...”

І рясніє в засобах масової інформації звідомлень про те, як б’ються навкулачки наші ж таки кревні діти на майданах, на вулицях, у залах зібрань, обмундировані чужими чорними ризами, боголикі, з облаштунковими хрестами й хрестиками, накидаючи один одному на голову відра, обливаючи один одного помиями... Ген там – чубляться свої ж, у білих сорочках. То – партійці (конфедерати). Пліч-о-пліч з ними – сини наші й пахолки – рідні недовірки. Вони прихорошені гематомами й свіжими бинтами. А на периферії (там, де намає повстань) сусід сусіду в лице: “Уйди с дороги! Убью!..” – російською, як навчали...

Оце таке шпалероване, паркановане, стінописне – борітеся?!. Не для нас, українців, написані ті слова!

Де ж поділися ті, хто вчора ще так палко закликав цитатами класиків “рвати кайдани”, бути “каменярами”, запалювати “досвітні вогні”? Рабують? Солодко рабують... І піднялася на колотнечу нова піна, переймаючись невипробуваним – “Борітеся – поборете...”, й зрушилось на вулицях і майданах боротися у своїй державі зі своєю державою майже пліч-о-пліч з тими, хто бореться за те, щоб Україна щезла назавжди.

І знову йдемо на погибель, кидаючись один на одного, на брата брат, у самісінькому серці столиці, біля підніжжя пам’ятника Тарасові Шевченку, автору слів “Борітеся – поборете!..” І все це на радість спокійних недругів наших. Бо – борітеся між собою і... не переможете. Сили – рівні.

Ми, українці, ніяк не освітлимося, не самоусвідомимося, самі собою не володіємо у своїй державі. Не знаємо, кого взяти у союзники і чи потрібні вони нам. Невтямки, що священне слово “борітеся...” за Вітчизну зовсім не означає кровопролиття чи беззаконня. Греки ще тисячу літ тому довели всім, що душами можна опанувати і без рудої (крові).

Прислухаймося до самих себе. Ми маємо є з ким порадитись. У нас є Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка й мудрочолі сучасники. Тутешні мудрагелі, мабуть, не пам’ятають або й не знають, що лише Київ і Париж побудовані на рідній землі не рабами й не зайдами, а силами свого народу для себе...

...............................................................................................................................................

Ще раз повторимо: Тарас Шевченко не Пророк чи Апостол ані в релігійному, ані в світському розумінні. Закликати до такого визнання означає свідомо замовчувати справжнього ПОЕТА, яким він був і залишається для кожного українця. Творчі думи й роздуми Шевченка – це певна частка його поезій чи прозових творів. І ховати Шевченкову правду серед пророчих слів було б не що інше, як фарисейство й обман українського народу, для якого й писав Тарас Шевченко свого “Кобзаря”.

Ми, РУНВірні, не творимо з Поета ні ідола (ікони), ні образу Божого. Тарас Шевченко не потребує такого. Ані в нашому, загальноукраїнському, ані в моєму, особистому, житті, що їх не можна розділити...


P. S.

Я хотів би,.. щоб до роковин Шевченка у березні цього року (й надалі) не було ніяких протистоянь, щоб не йшов брат на брата, щоб ми були у своїй Державі, у новій сім’ї, вже вільній, незалежній. Щоб нас не провокували іменем Шевченка довкола і поруч з нашими святинями – пам’ятниками...


Микола Шмиголь

с. Медведівка Чигиринського р-ну Черкаської обл.

Грудень 2002 р.
-------------------------------------------------------

Микола ШУДРЯ


ГЕНІЙ: ВІД СУНИЦЬ — ДО ЗІРНИЦЬ
Народ і все людство не можуть існувати без своїх визначальних рушіїв — велетів духу. Вони в суспільстві, мов скелі серед гір, ніби зорі на небосхилі. Звіряючись із ними, цілі покоління торують нові шляхи, долають сяйнисті верховини життя.

У давньому Римі цих світочів уважали духовними покровителями, а згодом — добрими (або злими) ангелами. Адже латиною дух — це геніус (геній). А з настанням доби прагматики (справи, дії) генієм стали величати того з людей, кому притаманні природні здібності, обдарованість у найвищому ступені. За часів ще Еллади мірою ваги та грошовою одиницею правив талант, себто терези, на яких зважували творчі заслуги, вимірювали людську діяльність. Отож, геній — це талант, помножений на працю. І його досягнення ні з чим не зрівняти. Бо він — “дух, що тіло рве до бою”, пророк, який своєю несхибною прозірливістю віщує майбутність, несхитний заступник кращої долі, володар сердець і дум свого народу й людства.

Такою кришталевою постаттю України залишається на віки Великий Кобзар — глибоко народний поет і дивовижно правдивий митець, покріпачений козак і співець зруйнованої Гетьманщини Тарас Григорович Шевченко. Іван Франко у “Посвяті” своєму вчителеві написав найпроникливіші слова синівського визнання: “Десять років він знемагав під тягарем російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять непереможних армій”.

Поети не проливають крові. В їхньому арсеналі нема ні рушниць, ні гармат, ні ракет. Вони користуються лише зброєю рідного слова — крицевого, прицільного, вогняного. Їхні вірші, зіткані з мовного матеріалу, змушують читачів сміятись і плакати, любити й ненавидіти, дивуватись і розчаровуватись, замислюватись і каятися, боротися й жити. Ніщо так боляче й навідліг не вражає ворога, як поетично відгранені рядки. Тому гострі пера куди грізніші, ніж гартовані багнети.

Шевченкова поезія — це не просто заримовані речення, це — динаміт, закладений у думку; він вибухає щоразу, коли запалюють бікфордів шнур порозуміння і прихильності, коли розпізнають істину не тільки у змісті, а й між словами. Жодний бойовий набій не спроможний пробити зашкарубле серце; жодна важка артилерія не здатна перетворити всесвіт на румовище, а поетові під силу “насталити обух”, роздмухати полум’я Холодного Яру, розтрощити кайдани закутого краю.

У поетичних творах Тараса Шевченка впродовж століть визрівала ідея тираноборства, прометеїзму й самостійної державності. В ній угадується непогасний відблиск битв Київської Русі, походів Запорозької Січі та змагань Гайдамаччини обох берегів Дніпра. І той “вогонь великий” передався від діда-прадіда до сина і внука, а від них дістався й до нас. Дух Шевченка, заповіданий нашими пращурами, живе і яскріє досі; він не вгаває, гоготить, бунтує. Йому поклоняється вся земна куля — не тільки Європа й Америка, а й жовті раси Азії, негри Африки, тубільці закинутих в океанах островів… Ним захоплюється весь світ, який прагне визволення, зватися людьми, мати “в своїй хаті — свою правду”.

Відтак українського поета читає й пошановує білоруська “дзявчина”, що ходить до лісу збирати журавлину, і звіздар із каліфорнійської обсерваторії “Маунт Паломар”, який через окуляр телескопа стежить за вічним небом.

МАЛА БАТЬКІВЩИНА


Хто прагне збагнути поезію,

мусить відвідати край, де її коріння;

хто хоче зрозуміти поета —

мусить побувати на його батьківщині


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Благослови мене, друже icon«мій іскренний друже…» ( до 200-річчя від дня народження) Біобібліографічний нарис Київ, 2008 Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже»
Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже» присвячений 200-річному ювілею знакової постаті української культури Івана Максимовича...
Благослови мене, друже iconРозділ 1 Життєві віхи двох українських геніїв Такі різні кріпацькі долі Тарас Григорович Шевченко неодноразово писав про «мого великого друга Михайла Семеновича»
М. Щепкіна «всі до єдиного руського чоловіка знають», поет усвідомлював особливу виокремленість його стосунків із артистом. Зі свого...
Благослови мене, друже iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Благослови мене, друже icon«Благослови, моя пречиста земле, Узяти слово, що в тобі родилось, у долю »
Обладнання: мультимедійна презентація біографії Н. Поклад, виставка книг, світлини; кольорові олівці
Благослови мене, друже icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Благослови мене, друже iconМій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго Жаль мені!

Благослови мене, друже iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Благослови мене, друже iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю
Благослови мене, друже iconОсвіта “Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу Повіз батько мене в Зіньків І віддав у Зіньківську міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903-го з свідоцтвом
Та куди ж мені в ті чиновники, коли "мені тринадцятий минало" Повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько,...
Благослови мене, друже iconАнатолій Дністровий
Вих, І я дуже шаную цю людину, яка мене багато чому навчила. За погану поведінку мене витурили зі школи. Після восьмого класу за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка