Й. Гете
Кажуть: ти звідти, де схована твоя пуповина. А її закопують у землю. Біля хати, на подвір’ї, у садку, за городом. Це ніби межі твого найпершого побутування. Із часом їх поглине мереживо вулиць, село з околицями, сусідні поселення зі спільними долинами, гаями, струмками, пагорбами… Коли далеко від рідного порогу люди згадують свою вітчизну, то уявляють не якусь там карту садиби, району чи області, а криницю, з якої пили воду, калину в березі, солов’їний спів у надвечір’ї. Цей райський закут із росами, квітами і птаством стримить, мов скалка, в пам’яті й серці. І ти, воскрешаючи в душі образ своєї малої батьківщини, не перелічуєш усіх її рис і принад, а благоговійно стаєш навколішки і прихиляєшся чолом до стоптаних стежок: будь щаслива, столице мого дитинства!
Місце, звідки родом Тарас Шевченко, наче роздвоїлося: він з’явився на світ у Моринцях, а виростав у Кирилівці. Ці села майже поруч: і там схили і яруги, і там — ставки і поля. Та й церкви на один штиб — на пошану Іоана Богослова. Від того й забулося, в якому селі материзна, і вже вільним художником Академії мистецтв, виклопотавши метричне посвідчення з духовної консисторії, поет укмітував, що його прописка на моринському грунті, на Зозулівщині, де стояла селитьба непогамованого сільського Кармелюки — Копія.
Для обох осель — і в Моринцях, і в Кирилівці — гайдамаччина стала не історичним тлом, а живою картиною. Тарасів дід Грицько півпарубком нападав із загонами коліїв на панські маєтки, й сам Залізняк подарував йому на згадку золотий червінець. Громохкі події повстанських років одзивалися незагойним болем у наступних поколіннях, вихованих на усних переказах. Поет передав це у відомому “Епілозі” до своєї поеми “Гайдамаки”.
А в крові не вщухала лицаркуватість вікопомної Хмельниччини. Ще тоді прийшли Бойки під прапорами Семена Височана з-під карпатського підгір’я й оселилися в Лисянському ключі біля Морина. Вони не давали спокою польській шляхті, а коли підпали під руку царських вельмож, то уникали кріпацтва, як тільки могли: чумакували, давали викуп. Це з боку матері. А батьків рід сотається десь із Чернігівського Полісся. Мабуть, його пращури втекли, рятуючись од кабали, за Дніпровські пороги, а заявивши себе в кошовому товаристві, мали свої зимівники на теренах Керелува ляса. Один із Шевців, Павло, таки з Кирилівки, за синодиком 1757 року Свято-Іллінської церкви в Корсуні, помер “вертаючись із Дороги Січової”.
Отож, у родоводі Тараса Шевченка на Правобережжі переплелося дві квітучі гілки: бойківська, з-під Прикарпаття, та Запорозька, з поліщуків. І все це в підсумку дало гримучу суміш, яку напровесні 1814 року, 9 березня, пойменували Тарасієм, що в перекладі з грецької мови означає Бунтар!
Можна подумати: випадковий збіг! Та коли зазирнути в родовий літопис, проникнути в таємниці Бойків-Шевченків і врахувати поневіряння ще дитиною безпритульного сироти, напоєного леготами, пахощами й пісенними чарами цього незвичайного краю, то легко зрозуміти, що лише з такого кореня міг вирости справжній поет із дивовижним світобаченням і світовідчуттям.
Саме ця краса природи, ця розкіш слова, це багатство почуттів і мудрість культури склали підвалину неперевершеного таланту, який у життєвих буревіях і випробуваннях долі зумів піднестися до висот генія.
ЗЕМЛЯ
Міжнародна комісія з нових мінералів підтримала подання науковців України щодо
присвоєння природній хімічній сполуці кристалічної будови імені (цього разу насправді
самого імені) Тараса Шевченка. Цю мінеральну речовину відкрив у 60-х роках
минулого століття геолог, ректор Львівського університету, згодом академік Євген Лазаренко. Її було знайдено серед кварцево-рудних утворень в околицях
Наголоно-Тарасівки на Донеччині. Назву рожево-білого мінералу
-
тарасовіт — учені схвалили майже одностайно. Лише один голос був проти:
-
йому більше подобалась назва “шевченковіт”.
За каталогом “Мінерали земної кулі”
Біла слюдяна речовина з рожевим полиском — це лише незначна примішка грунтів сучасної Шевченківщини. Там, крім суглинків і супісків, переважно щедра чорноземля, масна, врожаїста. На ній шумлять сади, хвилюються трави, мерехтять води, п’яніють од співу поля. Поет до скону був закоханий у цю земну принаду й оспівував її у віршах небесного звучання:
І все то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Але за словами Павла Грабовського, ця земна краса ховає в собі “смердючі болячки”. На ній нема життя селянинові: там панують загарбники, трудівники в них за рабів; скрізь — сльози, стогін і плач. Шевченко змалоліт спізнав поміщицького визиску кріпаків.
Поет, сходивши все довкілля “малими босими ногами”, наважився вигукнути: “Немає правди на землі!” Над ним знущалася мачуха, кривдили хазяї в наймах біля овець, принижували вельможі, посадивши в палаці козачком. Та ба, зневірився й у заступництві самого Бога. Навіть оком не кине на замучений край, де людей запрягають у ярма, ними орють та ще й поганяють. Годі піднятися, бодай у сні, “високо, високо, за синії хмари”, щоб переконатися: “Немає там власті, немає там кари, там сміху людського і плачу не чуть”. А яке пекло “внизу”!
Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а онде кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! В військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
Така недоля всієї сердешної України! У неї тільки й життєвого простору — одна Сибір неісходима.
А тюрм! А люду!. Що й лічить!
Од молдованина до фінна
На всіх язиках все мовчить…
І поет розвінчує не тих, хто “по закону апостола” поважає своїх ближніх — “суєсловів, лицемірів, господом проклятих”, які найбільше “люблять на братові шкуру, а не душу” й занапастили рабством свою землю, випивши “московської отрути з московської чаші”. Він певен:
Встане правда! Встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки.
Його гнівний голос звинувачує панство і землячків-перевертнів, “настоящих християн”, що взяли за правило: “Дери та дай — і просто в рай”. Ще й виправдовують себе тим, що вони вже просвіщенні святим Христом, мовляв:
І зорі лічим, гречку сієм
Французів лаєм. Продаєм
Або у карти програєм
Людей… не негрів… а таких
Таки хрещених… но простих.
І в прометеїівській поемі “Кавказ” Шевченко називає, на противагу “гончим і псарям, і нашим батюшкам-царям”, — “лицарів великих”, що виступили в обороні своєї саклі. Він закликає їх: “Борітеся — поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая”.
Для Великого Кобзаря ніколи “розбойник не стане, не розкує закований у ваші кайдани народ темний, не заріже лукавого сина, не розіб’є живе серце за свою країну”. Лише “цар всесвітній”, “цар волі”, “штемпом увінчаний”, позбавить уярмлений люд од панської неласки, московської каторги й зажерливого самодержавства. Шевченко переконаний, що треба гострити “ножі обоюдні” та “сталити обух” для повстання, щоб полилася “сторіками кров у синє море”.
ГОРА
1939 року альпіністи Дніпропетровська підкорили вершину
Суганського хребта на Центральному Кавказі заввишки
4200 метрів над рівнем моря й назвали її — пік Шевченка.
Згодом, напередодні 175-ліття від дня народження поета,
на цьому місці встановили його погруддя з металу.
Поділіться з Вашими друзьями: |
