Благослови мене, друже



Сторінка6/7
Дата конвертації17.04.2017
Розмір1.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Із “Шевченківського словника”

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра…
А ще синонімом великої батьківщини поета — степи, могили й гори. Достеменніше: “...з святими горами Дніпро”. Його рідні простори — це земля, де “трупом поле крилось”, “там з вітром могила в степу розмовляє”, “і не своїм нема місця, нема місця волі”. За болісним признанням Кобзаря, — “од козацтва, од гетьманства високі могили — більш нічого не осталось, та й ті розривають”. Величний Славута в його віршах — це образ усієї знедоленої, потоптаної України, чию славу й незалежність приборкали “кати неситі”. Її людоїди — не просто Москва, Росія, а цілком певні вороги: “Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину”.

Не забувають нащадки запорожців і гайдамаків, хто вони: “Чия правда, чия кривда і чиї ми діти”. Вони пам’ятають, “що діялось в Україні, за що погибала, за що слава козацькая на всім світі стала”. Але “доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають. Замість пива праведную кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть материні очі современними огнями”.

В душу митця часом закрадається зневіра, й він, як і скрізь у степу могили, сумує за тим, що зникла “Січ, пропав і той, хто всім верховодив!”
…Вернітеся! — “Не вернуться! —

Загуло, сказало

Синє море. — Не вернуться,

Навіки пропали!”

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!


Серцем патріота-козакофіла вболіває Шевченко за часи “старої гетьманщини”, за кошове товариство. З Перебендею на розпутті поет оспівує героїчну давнину, її історичні подвиги.

Заклик “Згадайте праведних гетьманів” у Шевченкових творах межує з найлютішим прокляттям: ”Якби те сталось, щоб ви не вертались!” Та це більше з відчаю й розпуки. Адже його ідеал все одно грунтується на досвіді запорозької державності — Духовно-демократичної республіки. Цю думку, слідом за поетом обстоював і “консул України в Європі”, рідний дядько Лесі Українки Михайло Драгоманов, який радив ухопитися за край тієї нитки, що урвалася із загибеллю козацької Трої, та пов’язати її із соціалістичним вченням.

Обливалося серце сльозами за зруйновану Січ, за втрачену самостійність. Ніби ридала сама душа.

У багатьох віршах поета “гори” й “могили” — мовби символи української незнищенності. І їх часто поєднано з Дніпром і морем. Вони змальовуються тут із таким романтичним пієтетом і піднесенням, що можна гадати: це — знаки вічності й непохитності України. І коли москаль розкопує степові кургани чи якісь давні поховання, то він “щось там шукає”, хоче проникнути в святі таємниці народу — його заповіти й духовні скарби. Адже там сховано не трупи з бойовиськ, а пам’ять поколінь, яка має оживити й оновити весь край. Тому в поезії “Сон” козацька церква з похиленим хрестом на пригорі стоїть і виглядає запорожця з Лугу…

Звідти видно все довкруж, і гість прозирає зеленими очима з домовини. Його питають і попереджуюють: “Може, чаїш оновлення? Не жди тії слави! Твої люде окрадені, а паном лукавим… Нащо здалась козацькая великая слава!” Тож її й стережуть подніпрові кручі та могили, так любовно оспівані поетом:
Гори мої високії,

Не так і високі,

Блакитні здалека.
Вершиною ж Шевченкової творчості була однойменна з горами поема “Кавказ”, присвячена загиблому в боях із грузинами українцеві Якову де Бальмену. Поет ніби застерігав інших од нерозважливих кроків у житті й високо підніс героїчний дух захисників свого народу. За умов царської цензури було осуджено загарбницькі наміри Московщини й порівняно борців за суверенітет із міфічним Прометеєм. Для поета — це образ людинолюбства, нескореності й відваги не тільки картвелів, а й усього світу.

Цю поему Тараса Шевченка за її поетичною силою та мудрою вдумливістю можна поставити поруч із “Фаустом” Гете та “Божественною комедією” Данте. Тільки після такого епохального твору Великого Кобзаря кожен читач повірить у чистоту й невідступність його найвищих почуттів:


Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!


І це в добу безроздільного правління Святійшого Синоду, в часи, коли всі без винятку, навіть сам Тарас Шевченко, молились перед іконами, — поет віддав шану своїй батьківщині, що конала в путах російського удава. Він не міг зректися Дніпра, степів, могил і гір — невмирущої історії своєї країни, її лицарства і прапорів Хмельниччини, Запорожжя і Гайдамаччини. Кожна з цих подій була піком бунтівливого життя України, а отже, і в долі Тараса.

І як йому хотілося своє змучене серце, поточене горем, принести і положити на Дніпрових горах. Так воно і сталось, бо вічним притулком поета стала Канівська круча — Чернеча гора.


ЗОРЯ
1982 року малій планеті №427 було надано назву Кобзар.

Вона з’явилась у телескопі перед очима відомого дослідника

тіл Сонячної системи, кандидата фізико-математичних наук

М.С.Черних із Кримської астрофізичної обсерваторії. Кожне її

обертання між орбітами Марса і Юпітера на середній відстані

від Сонця 2,7415713 астрономічних одиниць триває

чотири з половиною роки. З вигляду це, мабуть, брила неправильної

форми з віспинами кратерів, укрита шаром пилу, який ледве

утримується слабким гравітаційним полем. Розмір цієї планети

6 — 7 км, тобто приблизно такий, як саме ядро комети Галлея.

З довідника Зоряного неба

Хто ще міг так заспівати на Україні, як Тарас Шевченко своїм срібним баритоном? І не про своє безталання, не про бурлакування на чужині, не про долю солдата-нетяги. Він спілкувався із вишніми сферами. І його слова стали піснею для всіх: “Зоре моя вечірняя, зійди над горою…”

Шевченко був із тих, як мовив Олександр Довженко, хто бачив зорі в калюжах. Для нього не існувало окремо землі й неба, хоча він ще хлоп’ям шукав стовпів, які підпирають обрій. Але їх не знайшов. І в свідомості ніби злилися воєдино дві частини планети: гріховний паділ і небесна твердь. Вони десь змикаються на вечірньому прузі. Тут, на землі, — лихо й муки, а там, угорі, — Едем із райдужним сяйвом і райським садом. Але ж де те пекло? Чи не в Україні? Тому в ті краї прагне кожна людська душе — до зірок. Бодай у нас під ногами буяють трави і квіти, виграють роси і самоцвіти — скам’янілі й погаслі світлячки, що впали з високості.

Таким, мабуть, уявляв собі світове безмежжя ще маленький Тарас, що гадав, як і всі його земляки, ніби там, за хмарною далиною, сяє і на честь нього запалена зірочка. Він довіряв їй усі свої помисли, сподівання на її прихильність і підмогу, молився до неї, коли було тяжко, а то і внеміч. Що те небесне тіло довго не вдавалось узнати, раніше довідався, що десь у горнім чертозі — оселя богів. Але його відлякувало пекло, навіть жахало більше, ніж панщина, примус, кара і смерть. Він писав:


В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні

На нашій — не своїй землі.
Зоря в уяві поета не тільки далекий простір, а й сподівання на втілення власних мрій. Коли на синє небо виходить зірниця, його завжди обступають острах і бентега. Вічне життя, за Біблією, в горнім світі. І поет боїться, що йому вже не мріється розмовляти із другом, але ще жевріє якась надія:
Чи, може, вже з неба

Подивлюсь на Україну,

Подивлюсь на тебе.
“Як же його у неволі жити без надії?” — запитує поет і впрошує добрих людей навчити себе мужніти всамотині, адже без підтримки й розради легко одуріти. Бо єдина втіха в людини, загнаної в пустелю, це дочекатися зірниці й полинути до схід сонця на тиху розмову з нею. А потім, оживши душею, вирушати на муштру — під спекою, в пісках, серед жорстокого офіцерства.

І в Петербурзі не було просвітку. Лише Марко Вовчок, як Ганна Закревська, коли пропадав у засланні, стала поетові “святою зоренькою”; він її благає:


Світи на мене і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу

І думу вольною на волю

Із домовини воззову.


А ще він кликав своєю зорею-натхненницею поетичну Музу — молоду посестру Феба. Вона мала навчити його “неложними устами сказати правду”. Та над Віфлеємом, перед народженням Ісуса Христа, також освітилося небо — “святої правди і любові зоря всесвітняя зійшла”.

…Колись я об’їхав шляхами поета міста і села України і, вражений недбалістю місцевих “божків” у вшануванні пам’яті генія, написав низку подорожніх нарисів — “Зійшла зоря та й не назорілася”. Може, я й помилився, зважаючи на своїх, тоді ще райкомівських провідників, бо саме в той час Шевченкова слава сягнула поверхні Меркурія: Генеральна Асамблея Міжнародної астрономічної спілки у Греноблі привласнила одному із кратерів, за дві сотні кілометрів на захід од розлому Дискавері, ім’я нашого поета. Це поблизу Пустелі Марса і Прометея; з ним сусідують композитори Шуберт і Рамо, поети Гесіод і Колрідж та славетний комедіант-пересмішник Рабле.

Знову ж на зоряній карті — самостійна планета Кобзар. Мають свої космічні тіла Григорій Сковорода й Іван Франко. Світять на небокраї астероїди “Україна” й “Київ”. Тож, Шевченко в позахмарному океані — серед своїх духовно споріднених людей, між земляками й дорогими серцю назвами своєї Вітчизни.
ВСЕСВІТ
весь існуючий світ, безкрайній у часі і просторі

та безмежно різноманітний за формами,

яких набуває матерія під час свого розвитку

З енциклопедичної довідки


Поет малює свою рідну землю Україну не зблизька, а віддалеки, за мільйони кілометрів, і не просто із пташиного польоту, а з неозорої відстані, у просторі й часі — з погляду вічності, з космосу. Вона — вимріяно голуба планета, мов із картини, яка ніколи не зітреться в уяві землянина і прибульця з інших світів:
Мов ті діди високочолі,

Дуби з гетьманщини стоять.


Невмирущі дерева піднебесся стали літописом Української державності, гетьманського самоврядування. Тоді, як захоплюється Тарас Шевченко, було зовсім не так: “І світ божий як великдень і люди як люди”. Та невдовзі вибухла катастрофа через вчинок “Богдана п’яного”, що запродав Україну на Переяславській Раді російському цареві. І вільний козацький люд обернувся на кріпаків, на рабів московської кормиги.

Спалахнула битва з польською шляхтою й імперією Росії.

Втративши свої права, українці впродовж століть борсались у тенетах неволі, мов зранені птахи. Влада чужинців перетворила диво природи — дівчат на покриток, а дітей — на безбатченків і байстрюків. Коханням, що досі підносилось у народі до ідеалу, стали торгувати як товаром; запорозьке лицарство звелось до хатньої прислуги в пана із принизливим назвиськом “козачок”.

Люди задихались у неволі. Вони повставали з відчаю. І в них стільки накипіло злості, що повсюди бурхала кров. Гайдамаки з однойменної поеми Тараса Шевченка не знали стриму в бою. “А Ярема — страшно глянуть — по три, по чотири так і кладе…” Кожен крок Варнака наводить панічний жах на ворогів. Він безсоромно зізнається: “Я різав все, що паном звалось, без милосердія і зла…” Навіть освічений полковник Гонта не втримався від кровопролиття, але він змушений нищити не лише “ляха”, а й рідних дітей, бо вони — “католики”. Це — сцена шекспірівської сили й засягу. В ній хлюпоче лють і ненависть, що не давала ні зупинитися, ні задуматись бодай на мить.

“А сьогодні, сини мої,

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга”. Махнув ножем —

І дітей немає!


Це, звісно, не прославлення різанини, не заклик до кривавої помсти, а козацька дума про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками.

Сповідь поета — це засторога поколінням, щоб не повторили кровопуску, не тільки захищаючись од зайд, а й у братовбивчих війнах.

Та не такий же кровожерний був Шевченко! В тій же поемі крові й помсти, коли “ляхи мерзли, а козаки грілись на пожарі”, поет створює цілком відмінну картину природи, розважного життя:
Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила:

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зустрічають…


Та поетична уява змушує автора писати у стилі народної віри і правди: “Треба кров’ю домальовать, освітить пожаром”. І перо генія зважується на це. Адже тут — “пекла мало!..”

Тільки іншої “ідилії” прагне поет. Уже перебуваючи в Петербурзькому казематі, він написав про щасливу родину в селі, ніби заколисуючи свого читача красою і звабливістю під “вечірньою зіронькою”. Такого радісного спокою і мудрої рівноваги, мабуть, нема в жодного поета світу.

Пригадуєте ті кришталево-наснажні рядки?
Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть...
Без жодного епітета, без “хитрої мови”. Просто — життя сільського ладу; трудова весна з усіма принадами й чарівним краєвидом. Аж душа милується світом і спочиває від щоденних турбот.

Цей вимріяний вірш — про щасливу майбутність вільного народу, гідного свого покликання і праці. З нього ми пізнаємо себе, свою вдачу, свій дух. Можливо, нас такими сприйме колись і Всесвіт.

А поки що він до нашого краю й нашої долі на півпуті. Ми для нього ще книжкові, Шевченкові. Але з його геніальною завбачливістю.

До ювілею поета вже вийшло двотомове видання “Світова велич Т.Г.Шевченка”. Невзабарі відзначення його пропам’ятної дати — ста дев’яносторіччя від дня народження. Доречно хтось із великих сказав: генії безсмертні, вони не вмирають, а вживаються у час і простір.

Шевченкова постать уже й сьогодні планетарна. Бо поет передав своєму слову не лише своє бачення і відчуття світу, а й найщирішу любов до людини.
Микола ШУДРЯ,

письменник,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка


2003 рік
Віктор ЮЩЕНКО


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Благослови мене, друже icon«мій іскренний друже…» ( до 200-річчя від дня народження) Біобібліографічний нарис Київ, 2008 Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже»
Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже» присвячений 200-річному ювілею знакової постаті української культури Івана Максимовича...
Благослови мене, друже iconРозділ 1 Життєві віхи двох українських геніїв Такі різні кріпацькі долі Тарас Григорович Шевченко неодноразово писав про «мого великого друга Михайла Семеновича»
М. Щепкіна «всі до єдиного руського чоловіка знають», поет усвідомлював особливу виокремленість його стосунків із артистом. Зі свого...
Благослови мене, друже iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Благослови мене, друже icon«Благослови, моя пречиста земле, Узяти слово, що в тобі родилось, у долю »
Обладнання: мультимедійна презентація біографії Н. Поклад, виставка книг, світлини; кольорові олівці
Благослови мене, друже icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Благослови мене, друже iconМій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго Жаль мені!

Благослови мене, друже iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Благослови мене, друже iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю
Благослови мене, друже iconОсвіта “Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу Повіз батько мене в Зіньків І віддав у Зіньківську міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903-го з свідоцтвом
Та куди ж мені в ті чиновники, коли "мені тринадцятий минало" Повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько,...
Благослови мене, друже iconАнатолій Дністровий
Вих, І я дуже шаную цю людину, яка мене багато чому навчила. За погану поведінку мене витурили зі школи. Після восьмого класу за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка