Благослови мене, друже



Сторінка7/7
Дата конвертації17.04.2017
Розмір1.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

ШЕВЧЕНКОВА ВЕСНА

Весна в Україні починається Шевченком. В березні він народився, в березні 1840 року вийшов у світ перший “Кобзар”. Говорячи сучасними термінами, Україна як європейська політична нація розпочалася після тих березнів. 20 рукописних сторінок, поданих до цензурного комітету, стали Шевченковим проектом національної ідентичності українців. Він говорив до свого народу, як Єзекіїль до сухих кісток, розсипаних по долині: “Я введу у вас духа – і ви оживете!”. Його книга поставила питання не про українську мову, а про українську державність.

Слово Шевченка глибоке, бо він проник у граничне для людини розуміння складності буття. Делез говорив, що велика книга завжди є зворотним боком слів, які пише душа мовчанням і кров’ю. “Кобзар” – саме така книга. Перелік тем у ній короткий: Бог, жінка, природа, покликання, смерть. “Все, що має значення, ними вичерпується”, – казав Пастернак.

Але насправді творча сила поета спрямована не на текст, вона спрямована на реальний світ. Ще Платон колись поставив ключову мовну проблему: чи речі якось визначають ті назви, які їм дає людина? Чи, може, мова – лише випадковий набір звуків? Шевченко дав нову відповідь. Він створив мову і тексти, які змінили світ, створили цілу країну – Україну. Так поет розпочав тему впливу мови на буття – тему, яка стане однією з головних у філософії ХХ століття, філософії постмодерну.

Глибину Шевченка-політика першими збагнули не освічені земляки, а фахівці з ІІІ відділення. Генерал Дубельт правильно розкрив його головну ідею в записці Миколі І, підготовленій у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Так в Російській імперії розпочалося українознавство в погонах. Воно і далі безпомилково оцінювало значення поетів – від Шевченка до Стуса. Виняткова жорстокість вироку, заборона “писати і малювати” чітко вказали, кого імперія справедливо вважала своїм найнебезпечнішим ворогом.

Глибина Шевченка – академіка і мислителя – розкривається лише тепер, коли підбиваються підсумки ХХ століття. Тепер стали зрозумілішими слова Франка про “нові, світлі шляхи”, які Шевченко відкрив світу. Так само, як і те, чому вони так довго не сприймались отими “професорами і книжними вченими”.

Шевченко творив у час, коли в Європі домінували ідеї Просвітництва, уявлення про єдність людської цивілізації, в якій етнічні і релігійні відмінності не мають значення порівняно з загальнолюдськими цінностями. Віра, на думку філософів, була потрібна лише для обґрунтування моралі.

Думка про Бога, як про принцип, що потрібен, аби люди дотримувались певних норм поведінки, була цілком неприйнятною для Шевченка. Для нього Бог – це особистість. Йому він вірить, з Ним він всюди, в Петербурзі чи на Косаралі, розмовляє у віршах. “Тарасова ніч”, ”Гайдамаки” – гнів Божий, що знищив Вавилон, нищив і знищить неправду в Україні. Коли Шевченко не розуміє Бога, він вимагає пояснення. Як Іов, він сперечається з Творцем, бо вірить, твердо знає, що у Нього є відповідь, якийсь задум. Він відчуває Бога поруч, готовий з Ним боротися, як боровся перед досвітньою зорею Яків. Віра Шевченка – це віра патріархів і пророків, в якій колись побачив порятунок людини Паскаль.

Спираючись на віру, поет відкинув ідею Просвітництва про благо, що його принесе людству прогрес, втілення кимсь придуманої конструкції суспільства. Він не вважав, що опір такому “прогресу” чиниться лише через темноту та відсталість. Не менш чужою була йому також ідея підкорення природи, як шляху до культури. І тепер ми бачимо справедливість його викриттів тих, хто “Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями”. Ми вже знаємо, скільки біди Україні і світові принесло втілення в життя тих ідей. Але як мислитель Шевченко був дуже самотній серед тодішньої “освіченої публіки”.

Його мета історії інша. Це гармонія людини з людиною і природою – “Поставлю хату і кімнату”. Ключові слова його ідеалу – “сім’я” і “братолюбіє”. Тут він перегукується з іншими великими, з Гете, Філемоном і Бавкідою у “Фаусті”, з заповітом Пушкіна російській літературі: “Мой идеал теперь хозяйка, Да щей горшок, Да сам большой”.

Раціоналісти вважають, що море, яке розступилося, і гори, якими рухає віра, є лише поетичними образами. Вони ніколи не збагнуть, що віра поета створила незалежність України. Хоча це й відбулося через багато років після смерті академіка Шевченка, що прийшла до нього теж у березні. Спасибі йому за те, що він мав таку віру.
Віктор ЮЩЕНКО, народний депутат України

2002 р.


СУКУПНИЙ НАРОДНИЙ ОБРАЗ

(Замість післяслова)

Знайомлячись із життям і творчою своєрідністю Тараса Шевченка, ми послуговуємося працями відомих дослідників, українських і зарубіжних, літературними творами всіх видів і жанрів. Крім того, до наших послуг – спогади сучасників Тараса Шевченка, що, паралельно з академічним шевченкознавством, становлять чи не найцінніший пізнавальний матеріал, увиразнений ознаками часу, коли “карався, мучився і не каявся” Тарас Шевченко, а він сам ще не зник із пам’яти одним із багатьох чи й винятковим.

Вже за життя поета почали виникати легенди про нього. Смерть, а надто ж перепоховання його, як засвідчують ті ж таки сучасники, міфологізували, а згодом і сакралізували особу Шевченка. Подібно до Ісуса Христа він виявився єдиним, хто свого часу зійшов на українську Голготу, щоб бути розіп’ятим за любов до Бога і народу. “Кобзар” стає українським Євангелієм. Світським. Культурним. Політичним...

Час нещадно розправився з тими міфами і легендами та народив інші, за радянських часів переважно ідеологічні, які теж помалу стають архівним набутком історії. Натомість наукова (та й псевдонаукова) думка почала досліджувати “тексти” поета відповідно до нових/старих метод, відкидаючи, як і годиться розуму, складну сув’язь людського, втіленого в поетичному слові, зрештою, в СЛОВО-ДОЛІ самого Шевченка, його народу. Не заперечуючи зусиль новітніх аналітиків, навпаки – вітаючи будь-яке зацікавлене тлумачення творчости найтаємничішого нашого співця, ми все-таки шкодуємо за втраченими народними апокрифами. Ніхто їх не закарбував навіки, не залишив у нашій культурній спадщині. Хіба що пам’ятники в містах і селах, “Кобзарі” та портрети Шевченка в кожній хаті нагадують нам про його істинно виняткове місце в кожній душі українця.

З 50-х років минулого сторіччя вже добре пам’ятаю свою Баришівку, що на Київщині, пам’ятаю, як світилися погляди односельців, коли згадували Шевченка, співали пісні на його слова або й годинами читали його вірші. Про щось тільки своє, пов’язане з Шевченком, говорили коло мене, я слухав, забував, знову слухав, та знову ж таки не записував... Здається, ніхто подібним також не переймався. Зате дуже добре пам’ятаю жорсткий присуд українській радянській літературі мого швагра небіжчика Анатолія Івановича Онищенка зі Смілої, коли він наприкінці 70-х років минулого століття сказав, що у нас є один поет – Тарас Шевченко. Я запитав: чому. А тому, відповів, що він сказав про всі страждання і мрії українців, а про винищення українців радянським голодомором ніхто – й півслова... Не зовсім справедливо щодо літератури як специфічної форми суспільної свідомости – так, але ж народу не до політологічно-історичних студій, коли йшлося про слово, яке із захисника нації поволі перетворювалося на її “збільшовиченого” гвалтівника.

Тим часом у школах та навчальних закладах учні і студенти писали твори на тему “Тарас Шевченко в моєму житті”, яка за умов тоталітаризму найчастіше звучала, як “Тарас Шевченко в намірах Комуністичної партії”. Принаймні ніколи не заохочувалися ані вільна думка, ані безпосередність почуття. Поета силоміць, уміло й послідовно, заганяли в ідеологічний мундир КГБ. Найчутливіше, найістотніше, а саме – живе слово Шевченка – викидали не тільки з його текстів, а й душ підростаючого покоління. Поета, як останнім часом партії та рухи, половинили і четвертували, сікли й кришили на догоду владним устремлінням.

І от авторам збірника, що Ви його, шановний читачу, тримаєте в руках, було запропоновано звірити світ Шевченка із власним світом, стати в один ряд із поетом у роздумах про людину і час, минуще і вічне, особисте і загальне, зрештою, просто сказати, не озираючись...

Який же він – Тарас Григорович Шевченко?

Унормований хрестоматіями та літературознавцями? Виписаний, вигаданий письменниками, художниками? Сконструйований екзаменаційними творами? Вознесений агітацією та пропагандою? Розкрилений для вчинку в нашому часі? Схований у серці для молитви?.. Єдині істина і правда – він? Чи, може, він – багато істин і правд? Жодна з однозначної категоричної відповіді не заслуговує на узагальнення, та будь-яке свідчення душі має неперебутню історичну вартість. Проте...

...книги народної пам’яти про Шевченка, сукупного образу поета за винятком, можливо, записів у музейних книгах відгуків, досі не було й немає...

А може, зважаючи на надто прикрі обставини національного сьогодення, й пам’яти народної вже немає?

Навряд, чи на це запитання можна відповісти однослівно. У “народ” ніхто не ходив, тим паче дослідники-аналітики – не їхній це, справді, клопіт.

І ми, замисливши й видаючи книгу “Тарас Шевченко в моєму житті”, ще дуже далекі від усього народу, проте втішаємося думкою, що будь-який початок матиме розвиток, якщо наші серця геть не заросли мохом байдужости, не зплющилися під вагою буденщини й зневіри, глобальних світових метаморфоз та доморощеної недопитливости.

Книга роздумів синів і дочок України (та й інших країн) про Тараса Шевченка – це своєрідна літературна форма “споминів про спомини”, де на перше місце виходить, природно, не так поет, як його незрима присутність у часі, що мав і матиме лише одне явище – самого Шевченка. Тараса Григоровича Шевченка. Незабутні зустрічі зі словом великого поета, цікаві повороти долі у цьому зв’язку, доторки наших душ до душі Шевченка, перегук дум та устремлінь – все це відбилося в текстах і, гадаємося, складе неперебутній пізнавальний та повчальний матеріал не тільки для нині сущих українців, а й прийдешніх поколінь.

Первісний задум цього культурологічного проекту виник майже чотири роки тому, коли я працював у Національній радіокомпанії України. Третя програма (Творчо-виробниче об’єднання художніх програм) зусиллями директора об’єднання Віктора Мороза та його заступника Тамари Колотиленко, директора програм та випуску НРКУ Ігоря Бетькова, редакторів: Віри Горбатюк, Алли Підлужної, Майї Гончарової, Світлани Гудзь-Войтенко, Ніни Гнатюк, Олесі Білаш, Василя Герасим’юка, Тамари Олійник, Світлани Короненко, Марини Муляр, Василя Марусика, Інни Долженкової, Володимира Карпінського, Наталі Кузнєцової, Ярослава Ороса, Клавдії Войтех частково реалізувала цей проект – у радіожурналі “Кобзар” протягом 2001 року щотижня звучали передачі циклу “Тарас Шевченко в моєму житті”. Усім журналістам, причетним до творення цього циклу, складаю щиру, глибоку дяку. Так само, як і тим, хто знайшов час для участи в радіовисиланнях “Тарас Шевченко в моєму житті”.

Радіорозповіді доктора мистецтвознавства, члена-кореспондента НАН України Вадима Скуратівського та доктора філології Володимира Панченка склали основу перших статей, що їх опублікували журнали “Україна” (№ 5, 2001 р.) та “Київ” (№ 3, 2002 р.).

А вже з вересня 2002 року ж-л “Київ” розпочав регулярно, щономера, друкувати окремі розповіді, тим самим заохочуючи читачів до розмови в контексті майбутньої книги.

І люди відгукнулися. Як відгукнули вони й на повідомлення про підготовку збірника в газетах “Урядовий кур’єр”, “Слово просвіти”, “Літературна Україна”, журналі “Україна” та на розіслані листи-запрошення. Принагідно за розуміння і допомогу низько вклоняюся головним редакторам названих видань Олександрові Васильківському, Михайлові Сороці, Любові Голоті, світлої пам’яти Василеві Плющу, Юрієві Пересуньку, а також – редакторові відділу гуманітарних проблем газети “Урядовий кур’єр” Людмилі Волзі, письменникові Анатолію Камінчукові.

Книга, що Ви її, шановний читачу, прочитали, певною мірою і закономірна, і випадкова. Насамперед представленими в ній авторами, їхньою кількістю. Звісно, авторами могли бути й інші шанувальники поета, більше чи менше їх (здогадуюсь, що багато хто так і не дізнався про цей задум), проте й у такому обсязі, за такого представництва – це вже хор, в якому не пропадає жоден голос, хор, у якому всі солісти. Вони, певен, не лукавлять, хоч не кожному вдається висловити все і найточніше, що цілком природно – душа завжди переживає значно глибше й багатозвучніше.

У збірнику немає передруків – уже раритетних відомих висловлювань українських класиків, починаючи від П. Куліша, І. Франка та Лесі Українки аж по сьогодні. За незначним винятком, всі матеріали – із “живого” голосу, коли людина, все життя перебуваючи в силовому полі життя і творчости Тараса Шевченка, вперше звіряється про це собі й світові.

Виразна мова стоустої громади наших сучасників, маємо надію, – цілком нова форма неакадемічного шевченкознавства, більше того – свідчення бодай спроби запросин до вільного обговорення загальнозначущих проблем. Зважаючи на це, книжку можна сприймати як надзвичайно цікаве, своєрідне дослідження певного культурологічного зрізу української спільноти, її можливостей усвідомлювати, характеризувати, аналізувати події та явища без попередньо накинутого ідеологічного зашморгу.

Крім того, перед українським суспільством гостро стоїть проблема загального порозуміння, в тому числі політичного, національно-культурного, конфесійного тощо, пошук майже міфічної “злагоди”, внаслідок якої Україна матиме шанс самоорганізуватися для досягненя повноцінних умов розвитку. Про це чи не щодня говорять вітчизняні ЗМІ, науковці, політики, діячі культури, підприємці та пересічні громадяни України. Поет-мислитель Тарас Шевченко є тою знаковою фігурою національного буття, що акумулює потужне, досі насущне силове поле проблем, мітів та передбачень.

Маємо надію, що збірник певною мірою уможливить подальші діалоги в українському суспільстві, наблизить людину до людини, увівши кожного автора у близьку йому атмосферу душевних переживань, причому, повторимо, кожен голос почує вся Україна. Збірник також дозволить розширити, персоналізувати коло осіб українського історії через осмислення ролі її найвизначнішого представника – Тараса Шевченка у становленні особистості, її світоглядних орієнтирів, зрештою, унаочнить чи не першу цінність демократичного суспільства – право на власну думку, свободу публічного висловлювання.

Віриться: трикирій пам’яти “Шевченко – “Кобзар” – Україна” досі сяє незгасно, спонукає до роботи серце і думку. Тарас Шевченко не просто мусянжовий геній на постаменті, а поет, наділений і силою, і красою слова, щоденний співрозмовник, не літературно-політична догма, а втілений у безсмертя життєвий приклад. І, звичайно ж, у кожного він свій – Тарас Шевченко...

Олександр ШАРВАРОК

З М І С Т

ОЛІЙНИК Борис. Він говорив устами народу



ЗГАДАЙ МЕНЕ, БРАТЕ (Розділ І)
АНТОНЮК Валентина. Уявімо його поміж нас
БАГНЮК Валентин. Великий посвячений

БІЛАШ Олександр. Він – символ України

БІЛОШИЦЬКА Галина. Букет із колосків та калини

БОНДАР Василь. І печальним, і сонячним голосом

БОНДАРЧУК Людмила. Образ українського дитинства БУДНІКОВА Ольга. Тарасові вечори

ВАСИЛАШКО Василь. У наших серцях, у наших житлах і храмах

ВИШЕСЛАВСЬКИЙ Леонід. З кобзарем понад шляхом

ВІРЧЕНКО Ніна. І осквернить не дам нікому твоє ім’я

ВОЛОВЕЦЬ Левко. А правда встане

ГІРСЬКИЙ Богдан. “Схаменіться, будьте люде...”

ГНАТЮК Дмитро. Надихаючи до праці

ГОРБАТЮК Віра. Сходинки до Чернечої гори

ГУМЕНЮК Феодосій. З висоти літ...

ДЕНИСЕНКО Тарас. Етичний момент вибору

ДЗЮБА Віктор. Острів імені...

ДИЧКА Надія. Подумки заздрила йому

ЗАБАШТАНСЬКИЙ Володимир. Я бачив те, про що писав Кобзар

ЗЛОТНИК Олександр. Опера-дума “Сліпий”

ІВАНЧЕНКО Юрій. Взоруймося на нього

КАДИРОВА Лариса. Ритм життєвої енергії

КАНЦЕДАЙЛО Анатолій. Відкрити для себе

КНЯЗЕНКО Олег. Будьмо орлами України

КОЖЕВНІКОВ Валентин. Я вчився у нього

КОЛОМІЄЦЬ Володимир. Тарасовими стежками

КОНДРАТЕНКО Микола. Найщиріший голос України

КОНОНЕНКО Віталій. Згадай мене, брате!

КОЦЮБИНСЬКА Михайлина. Шевченко – поет сучасний

КРАСЮК Петро. Все життя з Тарасом Шевченком

КРЕМІНЬ Дмитро. Планета під вербою

КУРАШКЕВИЧ Кирило. Завжди з “Кобзарем”

КУХАРУК Роман. Основа національної ідентичності

КУШНАРЬОВ Євген. Найвидатніший його твір

ЛОПАТА Василь. Більшого щастя не бажаю

МАГЕРА Микола. Таке не забувається

МАЙДАНСЬКА-ІЛЛЮК Одарка. Думи мої...

МАТВІЄНКО Ніна. Краса – це молитва

МІРІДЖАНЯН Левон. Любов має виразитися


МОВЧАН Павло. Душевна безвічність слова Тараса Шевченка

МОГИЛЕВСЬКИЙ Володимир. Святий великомученик Тарасій

МОГИЛЮК Володимир. П’янке тепло Тарасового слова

МОКРЕНКО Анатолій. Молитва за Тараса

МОЛЧАНОВА Ірина. Що ж заговорило у душі?

МОРОЗ Олександр. Він належить усім

МОСТОВИЙ Петро. Сьогодні на Лубенщині

МОТРИЧ Катерина. Страж духу народного

НАУМОВА Ніна. Слово правди

ОНИЩЕНКО Володимир. “От і втихомирилась душа...”

ОНИЩЕНКО Людмила. Як цілюща вода з криниці

ПАНЧЕНКО Володимир. Десять заповідей поета

ПЕТРЕНКО Микола. “Кобзар” за колючим дротом

ПЕТРИНЕНКО Діана. Найцінніша пам’ятка життя

ПЕТРОВА Ольга. Онтологічний Тарас Шевченко

ПИРІГ Любомир. А все – мама...

ПОКЛАД Наталка. Випростує, запалює, кличе

ПОЛЮГА Левко. Кожною краплею крові

ПРИЛУЦЬКИЙ Михайло. Іще горить Шевченкова свіча

РОЙ Юрій. За маскою визнання і шани

РОМАНЕНКО Катерина. Україну ніколи не покину

РОТАЧ Петро. Ім’я, що осяяло моє життя

РУДЕНКО Микола. Сідай, Тарасе

РУДЧЕНКО Павло. Зі мною в радості й печалі

САВЧЕНКО Лідія. Випереджаючи час

САГАЧ Галина. Ми всі – його рідня

СИРОТЕНКО Володимир. Як брат-довірник (викинути)

СІКОРА Веніамін. Найвища цінність для нас

СІМУКОВА Ганна. Нас об’єднав Тарас Шевченко

СКУРАТІВСЬКИЙ Вадим. Абсолют Тараса Шевченка

СОКОЛОВ Віктор. Шевченків гаман

СОПРОНЮК Олександер. Слово світилося, дихало

СПИСАРЕНКО Борис. І все-таки пісня!

СТЕФАНОВА Галина. Мій камертон

ТКАЧЕНКО Сергій. Могутній у пристрастях, муках, болях

ТОПАЧЕВСЬКИЙ Андрій. Нагірними стежками

ТРУБАЙ Василь. Від правнучки Шевченка по брату Йосипу

ТРУШ Іван. Італійське звучання Шевченка

ФРАНЧУК Валерій. Життя крізь час

ХМАРА Степан. Шукаю себе із Тарасом Шевченком

ХОМЕНКО Борис. У дорозі до Шевченка

ХОРУНЖИЙ Юрій. У свідомості нації

ЧЕРНИХІВСЬКИЙ Дмитро. Заборонений “Кобзар”

ЧІЛАЧАВА Рауль. Триптих про Шевченка

ШАРВАРОК Олександр. Таємниця слова-волі

ШЕВЧЕНКО Тарас. Мірило усіх вчинків

ШЕЛЕСТЮК Віра. Душа моя не мовчала

ШЕРСТЮК Іван. Ніжинські гостини

ШЛАПАК Борис. Як хліб, як сонце, як повітря

ЮХИМОВИЧ Василь. Незгасне світло слова

ЮЩЕНКО Олекса. На священну висоту

ЯРОВИЙ Олександр. Влада Шевченка
БЛАГОСЛОВИ МЕНЕ, ДРУЖЕ...” ( Розділ ІІ)
БУШАК Станіслав. Воістину вічноживий

ІЛЬЄНКО Іван. Сяє Шевченка терновий вінок

ЛУЦЕНКО Тамара. Долі Кобзаревої відлунок

МАЙДАНСЬКА Софія. Трагічний портрет нації

МІРІДЖАНЯН Левон. Шлях до перлини

МОЛЧАНОВА Ірина. Голос, зір і слово народу (можна викинути)

СИРОТЕНКО Володимир. Шлях до “Кобзаря”

ФЕДЧЕНКО Павло. Правда – слово поета

ЧІЛАЧАВА Рауль. Слово про “Кавказ”


ШМИГОЛЬ Микола. Борітеся – поборете...

ШУДРЯ Микола. Геній: від суниць – до зірниць



ЮЩЕНКО Віктор. Шевченкова весна
ШАРВАРОК Олександр. Сукупний народний образ (замість післяслова)

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Благослови мене, друже icon«мій іскренний друже…» ( до 200-річчя від дня народження) Біобібліографічний нарис Київ, 2008 Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже»
Біобібліографічний нарис «Мій іскренний друже» присвячений 200-річному ювілею знакової постаті української культури Івана Максимовича...
Благослови мене, друже iconРозділ 1 Життєві віхи двох українських геніїв Такі різні кріпацькі долі Тарас Григорович Шевченко неодноразово писав про «мого великого друга Михайла Семеновича»
М. Щепкіна «всі до єдиного руського чоловіка знають», поет усвідомлював особливу виокремленість його стосунків із артистом. Зі свого...
Благослови мене, друже iconМихайло Максимович – знаний І загадково невідомий Споминайте мене хоч мислями
«Споминайте мене хоч мислями Споминайте мене хоч устами Споминайте мене добрими словами…»
Благослови мене, друже icon«Благослови, моя пречиста земле, Узяти слово, що в тобі родилось, у долю »
Обладнання: мультимедійна презентація біографії Н. Поклад, виставка книг, світлини; кольорові олівці
Благослови мене, друже icon“Мене не можуть люди не почути…”
Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до Долі моєї обраниці
Благослови мене, друже iconМій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго Жаль мені!

Благослови мене, друже iconТалановита письменниця Неля Шейко-Медведєва
«У мене не було жодної іграшки, купленої в магазині. Я сама майструвала ляльки, придумувала їм казкові біографії, змушувала їх жити,...
Благослови мене, друже iconУ своєму ранньому дитинстві я уже чув, доходило до мене, що, окрім нашого хутора, у світі існують також
Варшава, Берлін. Потому – Київ, Москва. Як І кожна невідомість, міста манили мене заклично своєю загадковістю
Благослови мене, друже iconОсвіта “Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу Повіз батько мене в Зіньків І віддав у Зіньківську міську двокласну школу. Зіньківську школу закінчив я року 1903-го з свідоцтвом
Та куди ж мені в ті чиновники, коли "мені тринадцятий минало" Повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько,...
Благослови мене, друже iconАнатолій Дністровий
Вих, І я дуже шаную цю людину, яка мене багато чому навчила. За погану поведінку мене витурили зі школи. Після восьмого класу за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка