Борис Крігер Маськін



Сторінка6/18
Дата конвертації09.04.2017
Розмір3.02 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Одного разу світська розмовонька наскочила на Маськіна прямо на вулиці, інша вчепилася у касі магазину і повисла на рукаві Маськіна, а там уже й інші накинулися. Розмова «Як Вам подобається погода?» – кусалася нестерпно і намагалася поцупити у Маськіна журнал з картинками, куплений для Плюшевого Ведмедя.

Цього разу Маськін вийшов прогулятися містом із Неврозом Маськіна – трошки його провітрити, а тут – на тобі! – такий напад – не для слабких нервів Маськіного Неврозу. Невроз Маськіна забігав-закружляв і від перезбудження ледь не скочив у канав. Маськіну довелося купити йому величезну шоколадку і зав'язати шарфиком вуха, але там, де продавали шоколад, на Маськіна накинулася ще одна світська розмова – «Чи підготувалися Ви до літа?» – так, начебто, якби Маськін не був до літа готовий, то літу б подзвонили додому і попросили затриматися, тому що Маськін ще не підготувався, і хай, мовляв, літо приходить пізніше.

Світські розмови завжди грішили постійною безглуздістю та невиправним ідіотизмом. Вони слугували тарганячими вусиками для жителів околиць дому Маськіна; помацав вусиком сусідську світську розмов, а той своїм вусиком відсигналив – значить, свій: хай живе і тішиться, кусати – зась, а не відповів – значить, чужий! Полундра! Рятуйте! У місті чужинець! Іновірець! Єретик! Свистати усіх нагору і давай його бити чим попало і куди попало.

Маськін щасливо жив своїм натуральним господарством і своїх світських розмов заводити не хотів, тому що пакували-жерли вони багато, а толку від них не було ніякого. А ось чужі розмови налякали тепер Невроз Маськіна, і довелося його раніше відвести додому, щоб він зовсім не розклеївся і не наробив шкоди. Невроз Маськіна увірвався в будинок Маськіна і, збивши з ніг Невроз Плюшевого Ведмедя, забився під лавку-лежанку на кухні і звідти до самого вечора не вилазив: не допомагали ані прохання, ані солодка чоколядкова спокуса. Тільки оберемкові коти Маськіна зглянулися над Неврозом Маськіна і вляглися спати поруч під лавкою на кухні, щоб Неврозу Маськіна не було надто холодно і самотньо. Невроз Плюшевого Ведмедя, угледівши такі жахи-кошмари, які відбулися із Неврозом Маськіна, ухвалив: у місто ніколи більше не ходити і Плюшевого Ведмедя туди не пускати, навіть якщо він буде проситися.

Світські розмови дуже небезпечні для жителів, що живуть натуральним господарством, бо коли починаєш пусту розмову наповнювати справжньою, пояснюючи, як ти готувався до літа, або чим погана чи хороша погода, – стається конфуз, світська розмова починає страшенно слабувати, сухотно кашляти, у неї починається кровохаркання, і вона може відкинути копитця прямісінько на вулиці, якщо їй вчасно не сказати будь-яку протокольну дурницю, наприклад: «Що Ви робите на Паску?» І якщо ви вчасно цього не пронявкаєте, то гори потріскаються і земля розверзнеться. Куди там Везувію… А Маськін, котрий жив спокійно завдяки натуральному господарству, всіх цих тонкощів не знав і тому боявся убити величезну кількість пустих світських розмов, щоб не накликати неприємностей з боку місцевої влади і Міжнародного Суспільства Ідіотських Розмов, яке стежило за кожною пустою світською розмовою і підтримувало гідний ступінь його ідіотизму.

Наш добросовісний Маськін дуже переживав. Здавалося, усеньке місто вивчало напам'ять порожні фрази, одна за одну дурніша, і все життя тільки ними й обмінювалося, ніколи не доходячи до суті речей.

Шушутці стало шкода Маськіна, і він викликав на нараду свою «Brain Company». Вискочили наверх мікрошушутки та й кажуть: «OK guys! У чому справа?», і вони, недовго думаючи, винайшли спеціальний апарат, який назвали Small Talk Generator (Генератор Пустих Розмов). Він складався із звичайнісінької картонної коробки, яку любив начепити на голову Невроз Плюшевого Ведмедя, коли йому ставало занадто просторо, щоби почуватися більш безпечно. У коробку посадили двох папуг, заздалегідь навчивши їх п'ятнадцятьом із половиною фразам, якими слід користуватися під час пустих світських розмов:
Як Вам погода?

Удома гаразд?

До літа готові?

Як ціни на газ?

Як будні минають?

Пройшли вихідні?

У світі кислотні літають дощі?

Ви чули про уряд?

Реформи? Протести?

У школі як справи?

Здають діти тести?

Здоров’я як Ваше?

Читаєте що?

Чекаєте гостей?

Цікаве кіно?

Чи все у …(і тому подібне – переставляйте, як хочете, не встидайтеся).

Причому, хоч як, не до складу й не до ладу, папуги ці фрази не викрикували, все виходило цілком ажурно і зовсім благопристойно, як у всіх нормальних жителів міста.

Отже, озброївшись диво-апаратом, Маськін упевнено вирушив до міста.

Як Вам погода? – вчепилася кліщем у Маськіна перша ж пуста розмова. Маськін звично подумки відповів: «Погода так собі, весна хоч і на повному ходу, однак днів теплих бракує і сіяти деякі культури вже пізно.» Така відповідь була би смертельною для світської розмови. Вона б одразу беркицьнулася на місці, оддала би кінці, викликавши своєю поведінкою жахливий скандал і конфуз. Почалося б вимушене слідство: «Так що ж це таке, ви дійсно завдяки натуральному господарству живете?» Так би й до міліціонера Дерипалка дійшло. Але Маськін своїм апаратом потрусив, папуги в коробці зібралися з думками і видали:

Погода? Нічого, буває гірше.

Як Вам вихідний? – прошамкала з підворіття беззуба і особливо осоружна світська розмова, закутана в теплу заяложену, не зважаючи на пізню весну, шубку. Маськін хотів було сказати, що у натуральному господарстві вихідних не буває, але знову потрусив коробкою з папугами.

Вихідний? Спасибі, помаленьку, – ввічливо відповіли папуги.

А як Ви плануєте провести сьогоднішній вечір? – вискалилася огидна світська розмовонька у кіоску. «А яке тобі до цього діло?» – хотів обуритися Маськін, але поспішно потягнувся до коробки...



Як проведу вечір? Думаю, як завжди, добре, – дружно відповіли папуги, порадившись між собою.

Маськіна відразу визнали достойним громадянином, і до нього потягнулися маси. Вони заводили з ним силу-силенну світських розмов – папуги їм ввічливо відповідали. Маськіну навіть довелося до кінця вихідного дня залишити на ґанку коробку з папугами, щоби задовольнити потреби усіх зацікавлених, як йому подобається погода і як він проводитиме сьогодні вихідний.

Папугам видали подвійну норму харчування, і вони пропрацювали дві зміни вісім годин підряд, поки Маськін насолоджувався удома чаєм, і повернулися папуги додому тільки під ранок: невиспані, змучені, але страшенно вдоволені, тому що їм уперше пощастило по-справжньому виговоритися!

РОЗДІЛ ДЕВЯТНАДЦЯТИЙ

МАСЬКІН І Щавлевий борщ
Професори Борщів Щавлевих – загальновизнані наукові світила, які однак заплутали усіх навколо своїми хитрими теоріями. Тому тепер і не зрозуміло, звідки узявся квасний Щавлевий Борщ, котрий неосвічені маси, злізаючи з печі, називають Всесвітом (хоча наукова назва цього об'єкту – Щавлевий Борщ або Щ. Б.). незрозуміло, хто першим зварив кислий Щавлевий Борщ, хто придумав довести його до кислої кондиції, звідки у ньому узявся щавель, скільки часу він уже кисне і скільки ще простоїть. Все це – нагальні й невирішені питання сучасності, котрі поставили перед собою високошановні Професори Борщів Щавлевих – учені чистої води, лицарі науки без страху і докору, – коли ухвалили в результаті делікатного спостереження, виконаного вісімдесят років тому із застосуванням супердосконалої Хохлі, що все, в чому ми живемо-варимося-паримося, і все, що було і буде, – кислий Щавлевий Борщ. Решту вісімдесят років учені лише уточнювали деталі – а в деталях, як відомо, і криється цвіркун Свистун, – він свистить більше за всіх, і тому у Професорів Борщів Щавлевих завжди напоготові затички для вух, бо тільки їм і слід затуляти вуха на наукові деталі-подробиці, які найчастіше й висвистують.

Старенький папа римський, дізнавшись, що придумали учені, одразу вирішив врізати дуба, але потім, порадившись із Господом Богом, вирішив цю теорію схвалити, мовляв, якщо є кислий Борщ Щавлевий, то означає, що хтось його зварив і казна Римської Каталептичної Церкви не зубожіє.

Маськіна у свою поміжсобку Професори Борщів Щавлевих не брали, як, утім, і Плюшевого Ведмедя. Професорам Борщів Щавлевих здавалося, що Маськін з Плюшевим Ведмедем мають задуже практичний склад розуму, щоби займатися Фундаментальними Щавлевими Борщами. Якогось дня, коли один Професор Борщів Щавлевих відкрив для себе Щавель або по-народному Квасок, і це стало незаперечним доказом кислоти Щавлевого Борщу, то, на радощах Професори Борщів Щавлевих запросили Маськіна і Плюшевого Ведмедя на святкову конференцію в Квебекестан, щоби неодмінно похвалитися перед ними цим чудовим відкриття.

Плюшевий Ведмідь серйозно і відповідально готувався до цієї визначної події, тому що хотів поділитися із науковим світом своєю теорію, згідно якої Всесвіт був зовсім не кислим Борщем Щавлевим, а Манною Кашею з Малиновим Варенням (М.К.М.В.). Він неодноразово експериментував із піддослідною кашею і міг легко довести, що його теорія аж ніяк не безглуздіша, аніж теорія Професорів Борщів Щавлевих. Проте манна каша, спеціально зварена Маськіним для доповіді, виявилася такою нестійкою субстанцією, що проіснувала тільки долі секунди, доки Плюшевий Ведмідь її не з'їв, тому на конференцію не було з чим їхати, а на слово Професори Борщів Щавлевих не вірили. Таким уже вони були кришталево чесним народом – чесному слову не довіряли.

Богу теорія Плюшевого Ведмедя подобалася більше, бо він сам любив манну кашу. А ви любите манну кашу з малиновим варенням? Це справжнісінька їжа Богів. Бог ніколи не замислювався, яка теорія Його всесвіту гірша цього разу. Він так стомився з трьома слонами, китами, черепахами, що кислий Щавлевий Борщ на Нього вже враження не справляв. Він навіть на конференцію вирішив не приходити, оскільки був зайнятий підготовкою потопу в Сахарі, який відкладав ось уже двадцять мільйонів років, і цей кут особливо запорошився. Треба сказати до честі Професорів Борщів Щавлевих: вони пошкодували Божі вуха і не послали Йому офіційного запрошення, мовляв, захоче – сам підійде, послухає. З часів Лейбніца Ґотфріда Вільгельма Професора Борщів Щавлевих навчилися обходитися без Бога в своїх роботах – не тому, що вони Його заперечували, а тому, що їм Він був не потрібний для їх доказів-марень.

Слід сказати, що практичні, тобто прикладні учені досягли величезного успіху в створенні різноманітних махалок, копачок, щипалок, смердючок, пищалок і палок з електронним управлінням. А ось теоретики чомусь підвели. Закисли у своїх Борщах Щавлевих на вісімдесят років і ніяк розлучитися зі своєю кислою вигадкою не можуть. Їм уже сам Ейнштейник говорив – киньте ви ці дурощі, Всесвіт зовсім не Щавлевий Борщ, а Шніцель з Горошком (Ш.Г.), але йому не повірили, вирішили, мовляв, старий нездатен прийняти нові віяння грядущих поколінь. Відкрив для себе, що все у світі відносно, довів це, все кудись там віднісши, тому потім цього там і не знайшли, бо вже умудрився однести назад, – то й сиди собі, старе одоробало, а молодим та завзятим палиці в колеса їх Щавлевих Борщів не вставляй. Ви скажете, що у кислих Борщів Щавлевих немає коліс? Є. І це не вимагає доказів, бо не вимагає, і на цьому крапка. Ви роззуйте очі і подивіться – довкола ж все крутиться? Як же воно крутиться без коліс? Ви взагалі скільки груп дитячого садочку закінчили? Диплом, прецінь, на стінку примудрували – так, мовляв, і так, Василько Нетудихата успішно закінчив повний курс дитячого садочку. Може самостійненько залізати і злізати з горщика-ноцника. Звичайно, з роками забувається те, чому учили, та можна понадіятися, що такі горщикоосновні навики у вас збереглися і ви зі мною не сперечатиметеся з приводу коліс у кислому Щавлевому Борщі.

Гітлер дуже наочно спробував довести, що Всесвіт це Купа Лайна (К.Л.), і людство, можливо, погодилося б жити з такою теорією, тому що їй не відмовиш в оригінальності, але не погодилося з деякими аспектами практики і вирішило все-таки дотримуватися загальноприйнятої парадигми, заснованої на Теорії кислих Борщів Щавлевих.

Маськін вважав, що всесвіт – це Борщ, але нікому про свою геніальну здогадку не говорив, хоча всі експерименти з піддослідними борщами вказували на його незаперечну правоту.

Кашатка вважала, що всесвіт – це Локшина, тому що в ній все взаємопов'язано і взаємозаплутано. Їй написав захопленого листа сам Сократик, але на його восковій табличці понадряпував Плюшевий Ведмідь, думаючи, що це іграшка, тому Кашатка так нічого і не розібрала. Довелося замовляти телефонну розмову із Стародавньою Грецією, але там трубку ніхто не брав, тому що всі греки дружно давали драпака від Мінотавра. Шушутка вважав, що всесвіт – це така велика Банка, в яку збирають комах, і Бог їх роздивляється під збільшувальним склом.

Оберемкові коти думали, що всесвіт – це такий великий ящик з піском, і якщо вони його ще остаточно не освоїли, то це не велике лихо, бо грядуть нові покоління котів, котрі його остаточно освоять. Їм навіть прислав телеграму президент Сполучених Штанів містер Бушкінь, у якій висловлював подяку за підкинуту ідею освоєння всесвіту шляхом цілковитої витрати коштів держбюджету на наступні двадцять років, щоб саме американський астронавт міг першим полюрати у пісочок Марсу і, якщо пощастить, то сприснути і більш віддалені світи. Народ Сполучених Штанів повністю підтримав президента Бушконя, бо який справжній американець не мріє потайки обцюняти небесне тіло?

Плюшевий Ведмідь надіслав у відповідь телеграму президентові Бушконю з раціональною пропозицією.
Рацпропозиція Плюшевого Ведмедя

Президентові Бушконю в Білчин Дім

Дорогий Президенте,

Пропоную замість астронавтів запустити на Марс старого черевика. Він відіб’ється на поверхні і залишить по собі слід, буцімто потоптав астронавт, проте черевика годувати в дорозі не треба і купу грошей можна заощадити, і поділити навпіл – Вам половину і мені половину,– тому що манна каша нині подорожчала, оскільки Ви захопили країну Бардак і звідти більше не постачають Манну Крупу.

Космічний Черевик можемо подарувати. Лівий тапочок Маськіна погодився на космічну місію і вже почав тренування з підготовки до марсіанського польоту.

З косметичним привітом

Плюшевий Ведмідь.

P.S. Наше Вам з китичкою.
Папуги не знали і не відали, що існує всесвіт, і тому спокійно споглядали за зірками і галактиками у тому вигляді, в якому вони уявлялися їхньому папужому зору, коли вони жили у кубельці, звитому в підзорній трубі Плюшевого Ведмедя, доки її не застосували як франкофон для розмов із дружиною мусьє Сільвупляшкіна. Після втрати підзорної труби папуги зайнялися безперервними буденними папужими плітками і про всесвіт забули, та це було неважко, бо вони про нього і не підозрювали. Папуги спостерігали всесвіт безпосередньо, а не експериментуючи з Щавлевими Борщами, Манною Кашею і Локшиною.

А коли предмет спостерігаєш безпосередньо, іноді ніякого пояснення і не потрібно. І так усе ясно.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

ПРИГОДИ МАСЬКІНА У СЕЛІ
Треба сказати, що невдача з посівом локшини якоюсь мірою вибила з колії Маськіна, який любив, щоб у всьому був порядок. А тут така невдача – начебто все по аграрній науці робили: і садили в теплу землю, і сиром здобрювали, і кетчупом підливати пробували – а локшина, хай їй грець, так і не зійшла.

Маськін вирішив, що треба було б йому з'їздити в село і почерпнути досвіду у справжніх землеробів, землелюбів і хліборобів, які, як відомо, зустрічаються тільки у кучерявих селах, а в пересічній місцевості приміського типу, де вів своє натуральне господарство Маськін, таківські специ плуга і борони, лицарі гною і азотних добрив, чаклуни ранніх посівів і пізніх урожаїв, самі знаєте, трапляються рідко.

Село Благокарівка було недалеко, і Маськін, посадовивши в Машину Маськіна всіх мешканців свого будинку, відправився туди погостювати. У Маськіна в селі жив знайомий хлібороб Коровай Недоїдок, з яким Маськін переписувався з питання корисного використання бур'янів, і Маськін уже давненько збирався його відвідати.

Виїхали зраненька, над полями ще витав п’янкий і неповторний запах усього того, із чого все народжується і у що врешті-решт назад кане, а саме – тонкий запах одкровенних сільських буднів. «Не вдобриш – не поїш», – свідчить стара сільська народна мудрість, «не поїш – не вдобриш», – вторить їй інша, не менше вдала, мудрість. Ми, жителі міст, давно забули цю ясну, мов денне світло, істину взаємозв'язку всього зі всім. Ця безупинна природна круговерть сьогодні десь на обочині життя, вона чомусь перестала підштрикувати наші запліснявіло-збайдужілі думки, престала будити-збуджувати наші заскорузлі серця по ночах своєю стрункою і непідкупною правдою буття...

Ми вже давно стали величезними переробними фабриками-пожирачами цінних продуктів у не менш цінний продукт, цінність якого стала предметом гризот і суперечок безлічі новоявлених філософів-парфумерів; однак від цього його відвертий і хвилюючий своєю прозовістю первозданно-чистий запах не щезає, а цюркотить безупинно стійкими цівками з полів – наших годувальників, виробників щемливого щоденного дива – паросточка зеленого і нетямущого, котрий пізніше стане нашим хлібом насущним тільки задля того, щоби знову повернутися до свого первовитоку, наситивши наші ненажерливі шлунки. Любіть цей запах, вдихайте на повні груди, заниділі від постійного сидіння-лежання у зачумлених смогом і нечистотами містах, внюшкуйтеся вашими алергічними зашмарканими носами! Я маю на увазі запах ситої сирої землі і свіжоскошеного буйнотрав’я… Він основа нашого добробуту, він дав нам можливість перестати гасати за мамонтами, зручно вмоститися біля телевізорів і гордо вважати себе вегетаріанцями, споживаючи розм’яклу морквину в прозорому курячому бульйоні. Любіть курячий бульйон, бо у ньому сфокусована життєдайна сила і неодмінна гарантія від коров'ячого сказу! Любіть любити, бо люблячи любиш любов…

Машина Маськіна мчала вздовж безмежних полів. Маськін звернув увагу, що на одному полі колосилася якась дуже буйна культура, що росла усім на завидки, як це уміє робити бур'ян. Маськін навіть попросив Машину зупинитися на хвилю, підійшов до поля, глибокодумно помацав землю, розтер її в працьовитих долоньках, понюхав акуратним носиком і, як справжній хлібороб-аграрник, скоштував на смак, розтер по мудрому чолі і закапав у всевидюще око. Все свідчило про те, що поле відпочиває і набирається свіжих сил. Тому не дивно, що на ньому буяли життєлюбні чаклунські бур'яни, розміром із молодих, однак вгодованих баобабів. Залишалося тільки зрозуміти, для якої бісової мами їх підживлюють?

Під паром, – зі знанням справи пояснив супутникам Маськін, повернувшись у Машину. Плюшевий Ведмідь відразу уявив собі поле, що прудко мчить на всіх парах, як паровоз, в майбуття, а там, у майбутньому, його знову годує манною кашею Маськін, і він живе так само щасливо, як і в сьогоденні. Ну й для чого тоді таке майбутнє Плюшевому Ведмедеві? «У тому-то й сенс майбутнього – щоб гірше не було», – вирішив Плюшевий Ведмідь і став малювати у блокноті прийдешнє-майбутнє з величезним хвостом і вухами, йому стало смішно і він захихотів своїм знаменитим «хі-хі.» (ось так «хі-хі.» з крапкою).



А Золотому котові уявилося парне поле у вигляді парного молока. Ціле поле, залите свіжим парним молоком… Цілий океан парного молока… Цілісінький всесвіт парного молока... Цілісінька безконечність парного молока… А довкола – уявляєте? – жодного з цих огидних рогатих чудовиськ, що норовлять гострим копитом наступити на бідного кота. (Золотий кіт не любив корів, хоча любив те, що вони виробляють.

Мені це почуття знайоме – дуже багато є тих, хто любить те, що я пишу, хоча й не люблять мене). Уявивши собі парне молоко, помножене на безконечність, Золотий кіт щасливо заснув, задоволено жмурячись на свої парно-молочні фантазії.

А кішка Бася не подумала нічого, бо окуляри залишила удома, а без окулярів вона думати не могла. Взагалі зір у неї був, як у кішки, – відмінний, треба сказати, але чомусь без окулярів їй не думалось. Шушутка якось провів науковий експеримент і спробував надіти їй окуляри, але виявилось, що окуляри допомагають мало, – хоча цей факт від кішки Басі приховали, тому що у неї і так була травмована психіка після невдалого знайомства із повітряною кулькою, коли Бася лізла під диван, а кулька, прив'язана до шиї, застрягла і петельку затягнула. З тих пір кішка Бася, побачивши повітряну кульку, одразу приймала валер’янку і надовго впадала в психосоматичне перезбудження; зважаючи на такі невтішні факти, від неї постаралися приховати відсутність зв'язку між окулярами і думанням.

Маськін був прихильником доброї старої медичної школи, коли хворому прагнули не говорити неприємних речей. Він від цього почував себе краще, й іноді навіть видужував всупереч прогнозам лікарів, що лікарів, зазвичай, дуже вибивало з колії, бо вони завжди гордилися здатністю точно передбачити результат хвороби, а не своїми успіхами в лікуванні хворих. Так, один лікар скаже іншому: «Цьому пацієнтові залишилося жити дві години і три хвилини». А інший лікар заперечить: «Дозвольте, колего, з Вами не погодитися. Не дві години три хвилини, а дві години чотири хвилини!», і вони обидва стоять, не зводячи очей з умираючого, і відраховують секундомірами, хто ж має рацію. Хворий стогне, просить: може, якихось ліків, або клізму, або хоча би подушку з лиця зняти, бо нема чим дихати, оскільки медсестра Жалібниця перестилала ліжечко, поклала подушку хворому на дихальні шляхи, і там і забула...

Загалом, хворий від задухи подушки-душогубки в основному і страждає, якщо, звичайно, уважно придивитися, а до лікарні потрапив здоровим, для обстеження, і вмирати не збирався, але його запроцедурили настільки, що подушку прибрати він уже не може, і не через слабість: просто, щоби він крапельницю сам собі не видер, йому білі рученьки до ліжка бинтиком міцно прив'язали... Але лікарів істинна причина хвороби не хвилює, їм важливо, дві години три хвилини чи дві години чотири хвилини залишилося, і вони стоять і виміряють час, а на хворого дружно шикають, мовляв, не заважай. У нас свої медичні диспути, а ти тут зі своєю подушкою... Подушка – предмет не медичний і до хвороби відношення не має... Абсолютно очевидно, що це у вас вірус... Причому, раніше від хворого все це приховувалося і лікарі з секундомірами перешіптували за дверима. Тепер настали нові просвтницькі часи.

Медикуси прийшли до рішення, що від хворого нічого приховувати не можна і треба йому чесно повідомити: дві години три хвилини чи дві години чотири хвилини йому світом милуватися, бо таким чином він зможе краще розпорядитися часом, що залишився. Взагалі, медицина сьогодні зробила колосальний крок уперед. Вона вирішила: якщо хворий хворіє або вмирає – в цьому немає нічого страшного, адже скільки ще здорових залишається? І займатися треба не хворими і вмираючими, вони однаково наполегливі у своїх потребах слабувати і вмирати, і не здоровими, тому що вони здорові, а навіщо здоровому лікар? Здоровому лікар, як приший кобилі хвіст – не стикуєтся, бачите? Так лікарі і стали займатися найважливішим для них заняттям – простежуванням, скільки кому залишилося жити, з точністю до секунди. Це дуже сподобалося страховим компаніям, наприклад, які всіма фібрами душі намагаються страхувати людей, аби страхові компенсації ніколи й ні за яких обставин, навіть під страхом смертної кари, помилуй Боже, не довелося виплачувати.

Отже, Маськін приховував од кішки Басі її очевидний діагноз Гостра Котяча Дурість (ГКД), хоча лікар Заморока не погоджувався і правив своє: у кішки це вірусне захворювання, і кішка Бася йому вірила і милася антивірусним шампунем під пахами, тому що там – найнебезпечніше для здоров'я кошаче місце.


Наступне поле теж було під паром, і наступне, – і так усі до єдиного поля виявилися під паром! Маськін був в захопленні від побаченого, йому не терпілося поговорити із хліборобом Короваєм Недоїдком, який би йому цю нову методу землеробства до складу і до ладу пояснив. Чекати довго не довелося, бо на окраїні села Благокарівка їх зустрів Коровай Недоїдок своєю власною поважною персоною із хлібом-сіллю, як годиться, хоча, коровай він увесь доїв, а от сіль Маськіну залишилася, і він її з вдячністю прийняв.

Взагалі, ви дарма вважаєте, що мешканці сіл усюди різні: в Росії там, чи в Канаді, чи в Узбекистані, чи в якій-небудь Лихолюдії. Маськін за молодих літ подорожував чимало і переконався, що народ усюди однаковий. Так, звичайно, зовні вони, можливо, відрізняються: в одного у вусі одна сережка, у іншого – дві, або в одного личаки ликові, а в іншого дерев'яні, як у Голландії. Але, по суті, народ усюди однаковий. Глибинка в будь-якій країні уніформна точнісінько так, як кожна столиця. Якщо світові столиці схожі, мов дві краплі води, – лишень прибери відомі башти – Лондон той самий Торонто, Торонто той самий Нью-Йорк, а поміж містами тягнуться журавлиними ключами гаражі, гаражі, гаражі... Так і народ – усюди однаковий. В одному місці зуби чистить, в іншому не чистить – от і вся відмінність, а те, що у голові всіх одне і те ж, – з'їздіть – самі переконаєтеся, тільки дарма час згаєте. Ось де вона, людина, водиться у справжньому первозданному вигляді; село – це справжній оазис, заповідник, звіринець, називайте, як серцю заманеться.

Маськін відразу землероба-хлібороба Коравая Недоїдка запитав, чом це він усі поля під паром тримає, а той йому говорить:

Відстав ти, Маськіне, від життя. По-перше, на полях у нас не бур'яни, а цінна трава Повійка-Користолюбка росте, з нею ніякого клопоту – один раз добрива підсипав і порядок, сіяти не треба – сама засівається, збирати теж не треба, бо вона нікому не потрібна, а головне, що вона постійно фотосинтезує і забезпечує цим свіже повітря, а за повітря держава нам дає дотації, бо міста вже від своїх загазованих викидів задихаються. А вирощувати зараз хліб потреба відпала – його давно на фабриці з хлібоволокна роблять, а ми всією Благокарівкою на нову культуру перейшли, для неї нам поля не потрібні. Ми її в льосі вирощуємо – поставимо багато ламп, вони гріють і світло дають – так і вирощуємо. Як кажуть у нас: усе теє пригодиться, що на полі корениться.

А що за культура така, що у льохах-підвалах росте, пліснява-цвіль, чи що? – зацікавився Маськін.

Коноплеві, вони льохи-підвали люблять, – гонорово відгукнувся землероб-хлібороб Коровай Недоїдок, – їм там рости випадає, така у них, бацця, ботаніка.



Коровай Недоїдок, славлячись своєю сільською гостинністю, годувати гостей не став, як деякі гостьолюби тепер собі дозволяють – приїхав гість, і згодовуєш йому все, чим хата багата. Знаєш же наперед, що не відмовиться – незручно (добре тому дати, хто не хоче брати; а той, хто бере, як по душi дере). Поросятко ще в минулому році зарізали, годувати більше нікому, а огризків всяких понакопичується – гості потім страждають, по околицях гадять... Усе село презентабельність втрачає і рівень туризму знижується.

Нині село живе в основному туризмом. Багато приїжджих цікавляться своїми коренями. Тут вони їх і знаходять. Буває, по три години підряд по землі повзають – корінь шукають. А ви кажете, дія самогонки... А те, що туристи купують коноплю, – так це винятково на сувеніри для гербарію, листочок у неї надто хитромудрий. А те, що вони її курять, так це щоб комарів відігнати – знаєте, скільки в селі комарів? Вони тепер масовим явищем стали, як Повійка-Користолюбка все заполонила, так місцевість і заболотилася... А те, що від цього вода кринична вкрилася синьо- зеленими водорослями – так це показник циклічності еволюції на Землі... Мовляв, друга спроба... Реванш, так би мовити, еволюції. З першою не все гладко вийшло... От із другої спроби, наприклад, у людини, яка піде не від мавпи, а від самогонного апарату, алкоголь утворюватиметься одразу в організмі спеціальним органом – самогонною залозою – і в процесі надлишкового вживання відторгення не викликатиме.

Маськін з супутниками підкріпилися надворі чим Бог послав, і попрошкував оглядати село. У першій же хаті йому стрівся Лев Толстой. Він обмацував сіно – чи не вологе, рахував шматки хліба і перевіряв ступінь сп'яніння сільських мешканців. Він збирав відомості для своєї нового літературного шедевру «Війна до дір» – про боротьбу з розпустою, розпуттям і розпукою. Лев Миколайович небезпідставно вважав, що всі народні жалі-біди криються саме в цих трьох неладах. «Народ у селах перебуває в розпусті, – писав Лев Толстой, – бо не має змоги рушити до світлого майбуття через вроджену схильність до розпуки, тому він і перебуває постійно на розпутті – чи зайнятися розпустою, чи цмулити оковиту, чи смалити травичку... Народ можна порятувати з цієї безвиході, навчивши його відшпортувати і знаходити свої корені. Причому, недостатньо навчити знаходити квадратний корінь, але треба дати йому можливість віднайти і кубічний корінь, тоді він очманіє настільки, що більше не займатиметься розпутством, не розпиватиме і розпьовуватиме свою одвічну істинність, а сотворить сьогодення, світле явлення, так зване Царство Боже...»

Лев Толстой, уздрівши Маськіна, дуже зрадів і подарував йому свою нову збірку статей про сироїдство. Маськін любив сир і щиро подякував Леву Миколайовичу за безцінний подарунок. Лев Миколайович навіть на автограф розщедрився:
Справжньому Маськіну

від справжнього Льва Толстого
А то останнім часом у його справжності почали сумніватися, обмацають лице і бороду – дивуються – невже він?! Лев Миколайович уже і сам засумнівався, теж увесь час бороду мацає і не йме віри – невже це я Лев Толстой?! Он як...

Маськін попросив Лева Миколайовича Анну Кареніну все-таки під потяг не кидати... або потяг їй тільки ноги повідрізує, а потім її виходять, ноги пришиють, і вона стане президентом клубу вилікуваних інвалідів. Так, мовляв, зараз по-модньому – треба або про інвалідів, або про одностатеву любов писати. А під потяг вже не по-модньому...

Лев Миколайович повагався для виду, потилицю почухав, і вирішив назвати новий роман «Анна Кареніна ту-ту», негайно відправився у Ясну Поляну писати, креслити, потім витирати покреслене, потім знову писати і ще більше викреслювати.

Лев Толстой і Маськін любили одне одного і працювали, як ми вже казали, спільно. Напише Лев Миколайович «Про науку (Відповідь селянину)» – а Маськін допише йому продовження «Про селянина (Відповідь науковцю)»... Ось така славна творча спілка утворилася, а тим часом мало хто про це знає... Адже Лев Толстой тоді в 1910-му зовсім не помер на тій станції... Він там залишив свою ляльку із музею мадам Тюссо, а сам узяв торбу та й подався на село, і до сих пір приглядається, як народ живе-поживає. Правда, довгий період за радянської влади Лев Толстой, звичайно, провів у місцях віддалених, але тепер його знову звільнили, і він, загалом, не ображається, бо погоджується, що є дзеркалом російської революції, на яке, як і на всяке дзеркало, нічого нарікати. Він, заступивши на посаду дзеркала, завжди революції говорив: «Ти на себе подивися!»

Але революція дивитися на себе не бажала – незрячою була від народження – і до смерті не прозріла... А від перебування на зоні збагатився словарний запас Лева Миколайовича, і він почав вживати слова, які раніше в його романах не зустрічалися, чим дуже тішив усю прогресивну громадськість, особливо на Заході, де вивчення російської мови завжди починають саме з цих слів, хоча найчастіше вивчення мови цими словами і закінчується...

Один розумник став на Заході видавати журнал «Оригінал», і там їхніми західними мовами почали друкувати наших класиків, щоб чесні західні жителі могли хвалитися – я, мовляв, Толстого читав в оригіналі... А дзуськи... Це наше, одвічне. І як би ви не старалися перекласти – все одно у вас жалюгідні англійські романчики дев'ятнадцятого століття будуть виходити, тому що не вловити вам, пройдисвітам і лайдакам західним, аромату нашої неперевершеної російської мови, засмаченої особливим табірним слівцем. І не намагайтеся, оскільки всякий народ повинен мати щось неповторне, таке, чого інший немає, наприклад, родимка на лобі, як у індуса, і яка різниця, що наклеєна, зате самобутня. У індуса – індивідуальна національна родимка, у нас національний матюк або, скажемо там, обрізання. У нього на лобі, а у нас... Здається, я трохи відволікся...

Може, вам здасться, що я знущаюся з Льва Толстого або, прости Господи, над російським народом. Нічого подібного. Льва Толстого я дуже поважаю. І російський народ я теж поважаю, якщо він, звичайно, не б'ється. А то мені, наприклад, носа зламали, коли я за товариша в пельменній спробував заступитися. Але хоч я на це образився і з Росії назавжди виїхав, все-таки думав, що є цим самим російським народом, у всякому разі, так на мене тицяли пальцем усі за кордоном – росіянин та росіянин, ну я і не одпирався.

Правда днями колишні співвітчизники ласкаво нагадали: з якого це дива я росіянин і з якого дива народ. Ось я і мислився... Хто ж я такий?

Попрощавшись з Левом Толстим, Маськін поспішив оглянути корівник. Його супутники йти відмовилися, а почали збирати гриби у навколишньому лісочку, бо коровами поки що не цікавилися.

Корів в корівнику, мов лизень злизав. Там була влаштована виборча дільниця. Вибори в селі відбувалися перманентно, тому що, як завжди, село стояло на розпутті, і йому постійно доводилося робити вибір. Тому виборчу дільницю вирішили не закривати. Вибирати в селі, правда, не було кого, бо крім хлібороба-землероба Коравая Недоїдка і його близьких родичів у Благокарівці ніхто більше не жив: одні подалися в місто, інші так дошукалися коренів, що до світлого дня Маськіних відвідин не дотягли...

Тоді Маськін розшукав голову колгоспу, і ним, на диво, виявився хлібороб-землероб Коровай Недоїдок, й запитав куди поділися корови. Коровай Недоїдок повідомив, що корови зібралися і відлетіли на південь, і на підтвердження своїх слів показав репродукцію Шагала з летючою козою, підправленою фломастером на корову. Картинка завбачливо прикрашала нерівну стіну Недоїдкової хати.


Дуже дивно. Але літо тільки-но почалося, – здивувався Маськін, – чому це корови відлетіли на південь на початку літа?

Така вже у них зоологія, – скрушно зітхнув Коровай Недоїдок, – така у них зоологія...



Маськін зі своїми супутниками заночував на сіновалі, де сіна не виявилось, а валявся тільки куценький матрацик, прихоплений у найближчій психіатричній лікарні. Він був списаний безліччю віршів та іншими написами, залишеними свого часу пацієнтами психлікарні. Маськін почав їх читати і дивувався, яка маса талантів завжди сиділа у психіатричних лікарнях...

Решта пішла спати в Машину Маськіна, а Маськін із тапочками залишилися ночувати на сіновалі: які ж це відвідини села, якщо не спати на сіновалі?

Вночі хтось боляче укусив Маськіна. Це був місцевий Клоп Сартирик Велетович. Він був колись міською знаменитістю, але пішов у народ та й залишився, потрапивши у психлікарняний матрац.

Тапочки Маськіна, прокинувшись від Маськіного зойку, зашикали на Велетовича: «Ти що, з глузду з’їхав?! Ти ж президента укусив!». Адже тапки вже давно вибрали Маськіна президентом, хоча йому про це не сказали.

Клоп Сартирик Велетович не зніяковів:

А мені по цимбалах, що президент, – я совістю журналіста дорожу. (Адже всі сартирики відносяться до журналістів, згідно зі списком професій, згаданих у Прейскуранті Цін на Правдопиські Послуги. Якщо журналістові не заплатили, то він може кусати і щипати кого завгодно на свій розсуд, тому що журналістами, як і лікарями, стають люди великі, кращі за інших і їм все дозволено).

Я бачу все, що навколо твориться, не думайте, що я сліпий, – продовжив Клоп Сартирик Велетович. – Я все бачу – і не мовчатиму, не можу я мовчати, ще не народилася та мовчанка, якою я б став мовчати, коли все це діється навколо, а від мене чекають покірності та мовчання, покірності та мовчання... – Клоп Сартирик Велетович голосно заплакав. – Ви думаєте, якщо я Сартирик, то це смішно? Блазень? Сартирик – Блазень? Так? Сартирик – це смішно. Так? Тому що звучить, як сортир, а все, що пов'язане з сортирами й іншими низами, обов'язково смішно? Ні, дорогенькі мої. Ні! Не дочекаєтеся, щоб Клоп Сартирик Велетович був смішним. Сатира – це не сміх, це біль прищемленого пальця, це відірване вухо Ван Гога в зупі, це гній людського бидла, помножений на морозиво Пломбір, що розтануло ще у 1977 році.

Який тоді був рік... Що б не ляпнув – зал аплодує! Гмикнеш – зал шаленіє! Плюнеш на сцені – відразу під руки і куди слід... А там розмови задушевні... Мовляв, плюнув з натяком. Я клоп, задавлений за небезпечність. А тепер кажуть – вульгарність і бездарність. І це про мене?! Та коли б не я, ви б усі до цих пір сиділи там, тепер ви сидите тут і не бажаєте рахуватися зі мною, неначебто я не був там і не говорив відкрито в обличчя... Не шкодуючи живота й інших органів... – Клоп Сартирик Велетович ридав вже без перестанку, і Правий тапочок приніс йому склянку каламутно-зеленої криничної води. – Я тому і в народ пішов, щоби бачити не остогидлі пики, а обличчя, а тут нікого немає, бо народ вже давно вийшов із себе і газ вимкнути забув. Ось-ось, рвоне! Рвоне так, що й на небі жарко стане. Загуркоче так, що всі здивуються!

Клоп Сартирик Велетович намацав ніжкою карафку з самогонкою, прозорішою од криничної води, і пригубив. Клопам самогонка допомагає довше зберігатися. Він вдоволено крекнув і закусив синьо-зеленою водорослю, що плавала у склянці води, вільно еволюціонуючи в закуску.

Тапочкам Велетович теж налив. Маськін чемно відмовився, однак йому налили. І ще налили до рота, причому тапочки допомагали... Президент – президентом, а традиції поважати треба. (У Росії всім за традицією насильно наливають, навіть тим, хто п'є добровільно).

Зранку Маськін ледве прочумався... Проте розбудив супутників, і вони разом намилилися їхати додому.

У селі нині тільки здоровий виживе, – вирішив Маськін і поспішив додому садити, як завжди, картоплю, поки вона слідком за коровами на південь не подалася, окрилившись новітніми технологіями... Хто зна, що там у неї за ботаніка...




РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

МАСЬКІН І РИБАЛКА
Це був звичайнісінький ранок у будинку Маськіна. Плюшевий Ведмідь уже, як годиться, переміг Плюшевого Бичка, подарованого братом Плюшевого Ведмедя, котрий мешкав у Техасонії, – Країні Плюшевих Бичків. З тих пір як Плюшевий Ведмідь отримав Плюшевого Бичка поштою, він з ним кожного ранку влаштовував плюшеву кориду: Плюшевий Бичок на прохання Плюшевого Ведмедя і рахунок «три» завалювався на бочок, кажучи «Ой!», а опісля Маськін танцював Плюшевому Ведмедеві пристрасне фламенко, а Плюшевий Ведмідь йому захоплено ляскав у долоньки і кричав: «Браво!»

Єдине, що було незвичним для цього ранку – Маськін збирався на рибалку, і тому протанцював фламенко удвічі швидше, ніж зазвичай, а Плюшевому Ведмедеві довелося ляскати так часто, щоб потрапити в ритм, що долоньки у нього перегрілися, і він почав на них дмухати.

Плюшевий Бичок побрів пастися на квітковий шерстяний килимок, бо, скажемо правду, йому ця ідіотська звичка Плюшевого Ведмедя влаштовувати кориду кожного ранку мало гріла плюшеві серце і душу. Але душевні поривання Плюшевого Ведмедя можна було зрозуміти. Він перемагав Плюшевого Бичка тільки для того, щоби Маськін танцював йому запальний танок фламенко, який Маськін навідріз відмовлявся танцювати просто так через зайнятість, а коли Плюшевий Ведмідь став кожного ранку перемагати Плюшевого Бичка, Маськіну ніде було дітися, бо за традицією, законсервованою в незмінному вигляді століттями, повелося, що для переможців у кориді треба обов'язково танцювати фламенко.


Напередодні Маськін отримав з центру повідомлення, що у його (Маськіна) озері завелася Риба 007, за якою Маськін колись ганявся по всій земній кулі. Він для цього навіть організував свій Розвідцентр Маськіна з Headquarters (Головними Четвертинками) у секретному місці, і звідти йому із секретного радіопередавача присилали засекречені погодні повідомлення. Також його попереджували, що краще цього року сіяти, а чого краще не сіяти, а то гірше буде. Але найважливішої інформації, на яку так довго чекав Маськін, йому ніяк не присилали. Маськіна цікавило місцезнаходження Риби 007, яку він кілька разів уже майже упіймав: один раз сорок хвилин сидячи в засідці і водячи вудкою перед носом Риби 007 (він вичікував біля риб’ячої явочної нірки під корчем на дні Червоного моря), іншим разом – в Білому морі, третій раз – в Кріпленому морі і нарешті, востаннє, – у Напівсухому морі п'ятирічної витримки.

Тепер, коли Маськін отримав конфіденційну інформацію, що таємнича Риба 007 появилася в його рідному озері, розташованому через дорогу від дому Маськіна, – упустити він її не міг. Була поставлена на карту честь Маськіна як розвідника і рятівника роду людського від страшної розвіддіяльності Риби 007, яка, загалом, нічого хижо-страшного не робила: була окунцем середнього, я би навіть сказав, мілкуватого розміру, але Маськін грався з ним у Рибу 007, і якщо Плюшевому Ведмедеві дозволялося влаштовувати кориду з Плюшевим Бичком, то чому ж Маськіну не випадало висліджувати небезпечного подвійного агента Рибу 007, який, як тепер виявилось, працював одразу на дві розвідки – морську і озерну.

Ви скажете, мій строгий читачу, що обидва мої герої просто клеїли дурня, а я разом із ними, що текст у мене якийсь клейкий і в’язкуватий, і продертися крізь нього до слів, котрі б чіпляли за живе, – непросто. Можливо, вони, звичайно, і є, ці слова в моїх текстах, що зачіпають за душу, але дістатися до них так важко, що годі й намагатися, – і ви, розчаровані, жбурнули мою книжку під диван. Лише прибираючи кімнату перед приїздом гостей (віддаючи цю безглузду дань традиції прийому гостей, щоб вони могли все ще сильніше розкидати і насмітити протягом перших десяти хвилин після свого прибуття), раптом натрапили на мою книжку і, випадково розкривши її ще раз, раптом знайшли якраз цю сторіночку, почитали, знову загарячкували, і кинули мою книжку знову під диван. Адже вам треба, щоби слова, що чіпають за душу, були одразу на початку книжки і стояли в алфавітному порядку!

А тим часом, у цьому розділі буде багато гачків для лову риби, які могли би зачепити і вас, якби ви погодилися обрости лускою і намалювати собі на боці номер 007, тому що риби з іншими номерами Маськіна, як ви розумієте, не цікавлять.

Кажете, значицця, що я клею дурня. По-перше, ви, прибираючи кімнату перед приїздом гостей, – теж клеїте дурня, читаючи і не читаючи мою книжку, – теж клеїте дурня, і особливо клеїте його, рідного-бідного нещасного дурня, коли шукаєте у моєму клейко-в'язкому тексті слова, які б вас зачепили.

Я, до речі, легко доведу, що всі навколо частенько клеять дурня. Подивіться на навіть найсерйозніших лідерів пліток (чи то політики) по телевізору – які б кам’яні та незворушні не були у них фізіономії – так і здається, що ось-ось вони розсміються-розрегочуться, просто покотяться від сміху, і чесно та відкрито признаються усьому народу, котрий, дивлячись на їхні хороші міни при поганій грі, аж за боки береться від реготу, що, мовляв, так і так, дійсно, клеїмо дурня!

Вас це дивує? Світ завжди клеїв дурня. Ви перегляньте з цієї точки зору всесвітню історію. Звичайно, там багато перераховано всяких нудних серйозних резонів: економіка, влада, ідеологія, боротьба інтересів – це все слова для туалетних газет. Ви подивіться на вчинки великих людей! На вчинки їхні подивіться! Олександр Македонський хіба не клеїв дурня? Клеїв, ще як клеїв. А Наполеон? Та візьміть будь-кого – і прочитайте історію по-новому – з погляду аналізу на клеєння дурня – вони всі завжди клеять дурня, а щоб їх не викрили, хихочуть тільки за кулісами, а то їх швиденько розжалують з наполеонів, і прийдуть інші, які настільки професійно клеять дурня, що з першого погляду і не відрізниш. Взагалі професійні розвідники при владі клеять дурня набагато краще. Вони роблять це зі смаком і, мабуть, є не єдиними дилетантами на політичному небосхилі.

Розвідка – це взагалі єдина служба, яка клеїть дурня цілком офіційно. У якому ще департаменті можна списати витрати на відвідини злачних місць і оплату послуг дамочок неврівноваженої (щоб не сказати нескромної) поведінки, спожиті пиво, віскі для споювання безневинних перехожих, яких необхідно завербувати з метою отримання надзвичайно цінної інформації про їхнє особисте життя, яке загалом виявляється цілковито сірим, як у всіх, і тоді докладні рапорти акуратно відправляють в архів, а безневинних жителів тихенько прибирають, щоб ті нікому нічого не розбовтали, а витрати за споювання, розбещення і прибирання списують з державного бюджету. Прибраний громадянин продовжує зазвичай мирно доживати свої дні, тому що оплата за його прибирання витрачається на додаткову випивку, що іменується в оперативному середовищі «пересортицею» і допускається в невеликих кількостях (20 - 25%) у будь-якій світовій розвідці.

Поки розвідники роблять спроби вербування, на сусідній вулиці літаки врізаються в хмарочоси, вибухають будинки, терористи захоплюють театри, лікарні, школи. Але це не страшно, адже бюджет на розвідку освоєний, всі квитанції підшиті (шито-крито!) і здані в архів. Отже, все гаразд. А нелади трапляються в будь-якій справі. Адже ми не знаємо, скількох нападів терористів наші розвідники запобігли! Ось, можливо, у цей самий момент, коли ви ліниво читаєте ці рядки, який-небудь відважний розвідник рятує світ… Світ тримається кволою дитячою ручкою за краєчок землі над прірвою, а сміливий розвідник його витягує, витягує, а ми тут спокійненько сидимо на дивані і нічого не знаємо… Єдиним наслідком цієї операції, яка залишиться у славному літописі світової історії, буде маленька зіжмакана квитанція – квиток на проїзд у приміському транспорті, в якому герой-розвідник доїхав до прірви, в яку світ ледь не звалився. Причому, якщо додається зворотній квиток – значить, герой вижив, якщо немає – значить, «he didn’t make it back» (він не зробив цього назад) (мені завжди було цікаво, і чого ЦЬОГО він не зробив?). І якщо колись йому не вдасться врятувати світ – ми теж нічого не дізнаємося, тому що всі одразу загинемо…

А ви говорите, що розвідка не клеїть дурня професійно? Це – хвилюючий світ квитанцій за пиво, списаних на державний бюджет! Це недоладні рухи назад, коли необхідно йти вперед, а потім складний маневр вліво, коли треба повернути направо, складна потрійна, четвірна, п'ятірна, а особливо часто шісткова гра – особливо в сучасному мультиполярному світі, де всі хороші і погані одночасно, де вже геть ніхто не розуміє: хто за кого, хто на кого працює, а хто кому платить, і кому куди взагалі бігти, тому що розвідка всепроникна і завжди володіє прекрасною витримкою, здоровим апетитом і відсутністю совісті, яка у будь-якого співробітника розвідки видаляється добре заточеним скальпелем косметичним хірургом, знову ж таки за державний рахунок.

Як, ви не знаєте, що зараз совістю займаються косметичні хірурги? Це раніше совість була внутрішнім органом, а зараз її почали настільки вип'ячувати, що вона стала органом зовнішнім і таким, що вельми спотворює лицьову частину голови та інших частин тіла, тому її почали припікати і видаляти, як бородавку, поки вона не зізлоякісніла і не розквітла метастазами у вигляді справжньої чесності – смертельному захворюванні сучасного світу. Я не маю на увазі доброякісної помилкової чесності, вирослої у більшості лояльних жителів благополучних західних держав і яку вони стали навіть демонструвати оголено, без спеціальних, прикриваючих чесність бюстгальтерів. Цей рух називається «нудизм» – так іноді своєю брехливою чесністю занудить – хоч світло гаси. Ця показна брехливо-помилкова чесність нічого спільного зі справжньою злоякісною чесністю, зрозуміло, не має, тому що виростає абсолютно з іншого типу тканини.

Брехливо-помилкова чесність росте з тканини страхопудолицемірної залози, що знаходиться в дупному відділі людського організму.

Справжня чесність виростає з душі, органу, котрий підлягає хірургічному видаленню, як апендикс, чим раніше – тим краще. Все від гріха подалі. Ви вже пробачте, що я так захопився медичними теміноописами, якщо вам уже все видалили, то ви цілком можете їх пропустити, я пишу це тільки для тих, хто все ще в небезпеці і не приділяє належної уваги своїм бородавкам, які у процесі життєдіяльності людського організму можуть виявитися смертельно небезпечними!

Отже, Маськін став готуватися до рибалки не на жарт. Він дістав з шафи рибальське устаткування і уважно його оглянув.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Борис Крігер Маськін iconБорис Олійник: «Аби навчилися себе адекватно оцінювати, стали б сильнішими»
Але скільки б цікавих фактів із його біографії ми зараз не згадали, все одно Борис Олійник найперше Поет з великої літери та класик...
Борис Крігер Маськін iconБорис граб
Лаврова до василіан, а потім до Перемишля до гімназії. Борис учився дуже добре І вчасно почав заробляти собі на хліб лекціями. Батько...
Борис Крігер Маськін iconВарнеке борис Васильович
Варнеке борис Васильович 06. 1874, Москва – 31. 07. 1944, Київ – магістр загальної історії
Борис Крігер Маськін iconБорис Ілліч Олійник (1935) Борис Олійник
Указом Президента України В. Ф. Януковича Бориса Ілліча Олійника призначено головою Комітету з Національної премії України імені...
Борис Крігер Маськін iconБорис Грінченко, багатогранна діяльність як митця І вченого. Оповідання Каторжна
Розробка уроку з української літератури на тему: «Борис Грінченко, багатогранна діяльність як митця І вченого. Оповідання «Каторжна»,...
Борис Крігер Маськін iconУкраїни для дітей Серія «Дитячі письменники України». Вип. Серію засновано 2009 р. Борис Комар: «Найдорожчий маєте скарб добру душу» Біобібліографічний нарис Київ 2013
Борис Комар: «Найдорожчий маєте скарб — добру душу» : біобібліогр нарис / Нац б-ка України для дітей; авт уклад. Н. В. Загайна, О....
Борис Крігер Маськін iconБорис Грінченко [Електронний ресурс] : відео // отб

Борис Крігер Маськін iconЛітературна спадщина Бориса Грінченка Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні
Борис Грінченко жив І працював у XIX столітті, але його діяльність І творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні. Хто ж він за переконаннями,...
Борис Крігер Маськін iconСценарій вечора, присвяченого 150-річчю від дня народження Б. Грінченка Борис Грінченко

Борис Крігер Маськін iconОбговорення законодавства 4
Борис філатов поділився з україною позитивним досвідом дніпропетровщини зі стабілізації ситуації 7


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка