Борис Яценко дещо про методи дослідження "велесової книги"



Сторінка1/2
Дата конвертації11.04.2017
Розмір398 Kb.
  1   2

Борис Яценко
ДЕЩО ПРО МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ "ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ"

(з приводу статей Л. Жуковської та О. Творогова).
Давні пам'ятки України-Руси, які збереглися у пізніших копіях, зафіксували ті чи інші сліди переписок – мовні нашарування різних періодів. Отож дослідження таких пам'яток – справа надзвичайно складна. Тут потрібні конкретні знання з історичної граматики української та інших слов'янських мов, графіки, орфографії, палеографії, деякі навички з палеографічної трасології, щоб при потребі реставрувати чи реконструювати тексти і визначити час написання пам'ятки. І в науці склалася відповідна система мовного аналізу стародавніх пам'яток, яку у свій час узагальнив Д.С. Лихачов. Зокрема він зазначив:

- навіть у тому випадку, якщо є підозра стосовно фальсифікації, пам'ятка досліджується тими ж методами, що й оригінал; підробка, або автентичність підтверджується всією історією тексту;

- між текстом пам'ятки (оригіналом) і текстом списку (пізнішою копією) можуть бути значні розбіжності, які необхідно пояснити даними історії мови. Якщо оригінал не дійшов до нашого часу, то в досліджуваній копії могли відобразитися мовні форми різних епох; їх необхідно виділити, дати характеристику1.

Такий підхід дозволив довести історико-літературну цінність багатьох пам'яток, які існують у пізніших списках, як-от: "Повість врем'яних літ" у Лаврентіївському (XIV ст.) та Іпатському (XV ст.) літописах, "Слово о полку Ігоревім" (XVI–XVII ст.), "Слово о погибелі Руської землі" (XV ст.) та ін.

Мета даної статті – показати, які методи були використані в дослідженні "Велесової книги" і намітити перспективи її подальшого вивчення.

Перше повідомлення про "Велесову книгу" (далі: ВК) було опубліковане у вересні 1953 року в журналі "Жар-птица", науковому виданні Російського Музею-Архіву в Сан-Франциско (США) невдовзі після того, як секретарем тут став О. Кур. Редакція журналу звернулася до читачів з проханням відшукати зниклі у Європі під час війни дерев'яні дощечки з письменами V ст., що містять цінні відомості про давню Русь2. Ця відозва була не випадкова. Ще в 1948 р. український білоемігрант Юрій Петрович Миролюбов-Лядський повідомив Музею про наявні у нього матеріали по ВК. Саме він і відгукнувся на оголошення в "Жар-птице".

Дощечки ВК були знайдені офіцером денікінської армії, художником Алі Ізенбеком улітку 1919 р. в розгромленому маєтку Великий Бурлук Харківської губернії, який з 1680 р. належав козацькому полковникові Григорію Донцю та його нащадкам. Опинившись в еміграції в Брюсселі (Бельгія), А. Ізенбек спочатку /156/ намагався прочитати ВК самотужки, а в 1925 р. залучив до цієї роботи і Ю. Миролюбова, який працював над транслітерацією тексту ВК близько 15 років. Після смерти А. Ізенбека (1941 р.) його квартира та художня майстерня за умов німецької окупації були пограбовані; дощечки безслідно зникли.

Ось що писав Ю. Миролюбов до О. Кура у своєму першому листі від 26 вересня 1953 року (цитується в скороченні):

"Ці дощечки ми намагалися розібрати самі, не дивлячись на люб'язну пропозицію Брюссельського університету (візантійський відділ факультету російської історії і словесности, проф. Екк, російського асистента, здається, Пфайфера) вивчити їх, з цілком зрозумілих причин. (так у тексті – Б.Я)

... Написи на них були дивними для нас, бо ніколи не доводилося чути, що на Русі була грамота до християнства.

Це були грецько-готські літери, впереміжку, вкупі написані, серед яких були і букви санскритські. Частково мені вдалося переписати текст. Про справжність не берусь судити, бо я не археолог. Про ці дошки я писав років п'ять тому назад в Російський Музей-Архів Сан-Франциско, де ймовірно зберігся документ про це...

Свій лист розглядаю, через несподіваний інтерес з Вашого боку до записів цих, як свідчення, дане під присягою, і готовий присягнути з цього приводу додатково"3.

Таким чином, Ю. Миролюбов та А. Ізенбек працювали лише над розшифруванням текстів ВК. І вони були не єдиними, хто знав про існування ВК ще до її публікації.

Журнал "Жар-птица" опублікував у 1957–1959 p.p. близько половини наявних матеріалів – 34 дощечки (по роках: 10, 13, 11). Затримка з публікацією ВК знаходить своє пояснення. Надсилаючи О. Куру деякі фотознімки текстів у січні 1954 р. Ю. Миролюбов повідомляв: "Текст також переписаний мною, але ще не знайдений, як тільки знайду, я Вам його перешлю". (Див. "Дніпро". 1990. №4. с. 84. Виділено мною. – Б.Я.).

Позиція науковців щодо ВК розчарувала Ю. Миролюбова вже після перших публікацій статей про цю пам'ятку. У своєму листі до С. Лісного (Австралія) від 26 лютого 1956 р. , тобто через два з половиною роки після повідомлення про ВК, він писав: "У мене рукопис не викликає сумнівів у його справжности. Інша справа – ставлення до тексту "авторитетів". Ці люди завжди запідозрюють усе. Тому я не хотів публікації до моєї власної смерти, але п. Кур опублікував. Про інше Ви дізнаєтесь від нього"4. Отже, контакт з ученими все-таки відбувся. І, видно по всьому, вони винесли свій звинувачувальний вердикт ВК, взявши її під підозру ще до знайомства з текстом. Така ж доля спіткала ВК і в Радянському Союзі.

За посередництва Мельбурнського університету (Австралія) С. Лісний надіслав до Академії наук СРСР і Слов'янського Комітету свої статті про ВК і фотографію прорисів 16-ої дощечки, закликав спеціалістів визнати важливість вивчення "дощечок Ізенбека", в яких /157/ він бачив оригінал давньоруського рукопису IX ст. Але С. Лісний не зробив ні палеографічного, ні лінгвістичного аналізу тексту, а його міркування мали лише загальний оглядовий характер. Він підкреслив, перш за все, оригінальність і неповторність як техніки написання ВК, так і її змісту. На його думку, виготовлення дерев'яних книг – особливе мистецтво. І фальсифікатор не рішився б на таку підробку, та ще й в обсязі понад три друковані аркуші; алфавіт своєрідний, схожий на кирилицю, але без грецизмів (ця обставина може свідчити про відсутність грецького впливу, або рішучий супротив йому – Б.Я.); мова теж неповторна, але в усьому має чіткі слов'янські форми; вражають історичні знання авторів, які викладають подробиці відносин русів з добрим десятком інших народів і племен; автори ВК обізнані з міфологією та звичаями свого народу, нині втраченими, показали боротьбу з грецькою та варязькою християнською експансією на руські землі; в центрі уваги ВК причорноморські степи від Карпат до Дону, тобто "скіфський квадрат" Геродота, що і був здавен "Руською землею"; у ВК відсутня будь-яка тенденційність – автори чесно розповідають як про перемоги, так і про поразки русів5.

На початку 1959 року С. Лісний отримав з Москви відповідь, що ВК – підробка. Відзначивши, що палеографія накреслень досить давня, докирилівська, Академія наук все ж зауважила, що вимова звуків, окремі морфологічні риси "свідчать про явища, співіснування яких, з погляду сучасного слов'янського мовознавства, абсурдне". Тобто в тексті д. 16 було зафіксовано немало таких форм, які виникли в слов'янських мовах пізніше IX ст. На цій підставі і був зроблений висновок про підробку.

Згодом, аналізуючи результати цієї експертизи, С. Лісний дещо уточнив свою позицію: "Ніхто не наполягає, що дощечки, які дійшли до нас, є оригіналом, вони (ймовірніше) лише пізніша копія з оригіналу, написаного до 2-ої половини 9-го століття; цілком природно, що під час переписування могли з'явитися неологізми вільно або невільно"6. Але і ця думка не була взята до уваги в наукових колах.


* * *

Експертний висновок Академії наук СРСР про ВК, як підробку, був підготовлений палеографом Лідією Петрівною Жуковською, а у 1960 р. з'явилася і її стаття, досить суперечлива і в дечому навіть загадкова7. Почати хоча б з того, що Л. Жуковська опублікувала фотокопію д. 16 і дала кваліфікований аналіз палеографії пам'ятки. Ось її основні спостереження: "Специфічними є літери Р, Х, Ѣ, які розташовані в рядку і не виходять за міжрядкові поля. Літера Щ в деяких випадках теж розміщена в рядку, що властиво найдавнішим почеркам кирилиці". І далі: "Давніми є симетричне Ж і літера М з овалом, який провисає до середини висоти літери, що зближує її з відповідною літерою в написі царя Самуїла 993 р. Про давність свідчить так зване "підвішене письмо", в якому літери ніби /158/ підвішуються до лінії рядка, а не розміщуються на ній. Для кирилиці ця риса не властива, вона веде швидше до східних (індійських) зразків. У тексті порівняно добре витримана сигнальна лінія, яка проходить у всіх знаків по середині їхньої висоти, що є свідченням на користь найбільшої можливої давности кирилівської пам'ятки" (с. 143).

Л. Жуковська припустилася тут помилки лише в одному: "підвішене" письмо зустрічається і в Київських глаголичних листках X ст., не лише в східних зразках. У всьому ж іншому видно глибоку ерудицію і фахову компетентність дослідниці.

Таке чудове підтвердження автентичності ВК спонукало до подальших пошуків, але разом з тим і спрямовувало на хибний шлях. Палеографічний аналіз, утверджуючи давність пам'ятки, виразно підкреслював і посилював контраст з різночасовими фонетичними і граматичними явищами в тексті ВК. Згодом Л. Жуковська своєрідно відреагувала на цей факт: "Його (тобто О. Сулакадзева, якому приписувалась підробка ВК. – Б.Я.) дилетантизм особливо рельєфно виявився, коли він змішав мовні пласти, що належали до цілком різних історичних періодів"8. Чи не означає це, що "дилетант" проявив чудові знання еволюції староукраїнської (руської), старочеської та польської мов за кілька сот років і якось змішував їх у певних дозах у ВК? Л. Жуковська не ставила такого питання, бо і не прагнула встановити природу "мовних пластів" у ВК. Вона підійшла до ВК, як до берестяних грамот, якими тоді посилено займалася. Адже ті грамоти не мали копій і розглядалися в межах свого часу, зафіксованому в тому чи іншому археологічному шарі. До речі, такий підхід застосувала Л. Жуковська і згодом у кодикологічних коментарях до перестановок Б. Рибакова у "Слові о полку Ігоревім", припускаючи, що "якийсь проміжний список "Слова" був написаний на бересті різного формату"'.

У лінгвістичному аналізі ВК Л. Жуковська виходила із звичайної практики у вивченні рукописних текстів: виділення фраз, поділ на слова, встановлення граматичних зв'язків між словами і, нарешті, усвідомлення загального змісту10. Але в розшифруванні суцільного тексту ВК такий підхід не виправдав себе, оскільки необхідно було почати із впізнавання усіх графем, фактично з того, чим займалися А. Ізенбек та Ю. Миролюбов. І з цим завданням Л. Жуковська не впоралася. Зроблений нею аналіз графіки ВК вдалим не назвеш. Хоч і знайома з новгородським алфавітом на бересті, Л. Жуковська не взяла до уваги, що повна кирилиця оформилася значно пізніше IX ст.. Тому відсутність літер, що позначали носові голосні, літер Ъ, Ь, Ы якраз і може бути свідченням давности ВК. Так, літера Ъ вперше зафіксована в новгородському алфавіті на бересті з початку XI ст. й позначала обидві редуковані Ъ та Ь. Літера Ь з'являється в графіті Софії Київської в останній чверті XI ст., а Ы – наприкінці того ж століття11.

Але трохи нижче Л. Жуковська відзначила, що літеру Ъ передає в тексті ВК значок, який нагадує кирилівську лігатуру Y ("тобто О з розвилкою"), а також літеру Ы у поєднанні з І десятеричним, як у /159/ словах дY, вYждYі (с. 144). Ця ж літера Y передає в тексті У. Дослідниця зафіксувала наявність слов'янських літер Б, Ж, З, Ш, Щ, Ѣ, ІА, літеру Ю, що складена з двох елементів ІУ; особливе накреслення літери Б – поєднання Г з накладеною на неї в нижній частині літерою В.

Разом з тим, незнайомими для Л. Жуковської виявилися літера Ч (у вигляді чаші, перекресленої навпіл вертикаллю), літера З у слові згосене (№ 10 рядок V), літера Г у слові блгслвен (№ 8 рядок IX). Вона прийняла за дигаму (F) схематичне накреслення літери Б (№ 19, 31 рядок І; № 5-IV; № 5, 29, 40, 51 – V; № 32-VI). Але "дигама" вживалася в грецькій графіці ще до нової доби і ніякого стосунку до ВК не має. Ю. Миролюбов прочитав цей значок як К: кіу, ко, замість бгу, бо (І), коі, млше, замість абоі, млбе (V)*.

І все ж щодо графіки д.16 Л. Жуковська зробила остаточний висновок, який може свідчити про її схиляння до визнання автентичносте пам'ятки: "Таким чином, графіка "дощечки", маючи деякі особливості кирилиці, не така досконала при передачі звуків слов'янської мови і в ряді рис наближується до інших давніх алфавітів" (с. 143. Виділено мною. – Б.Я.).

Переходячи до аналізу орфографії і мови тексту д.16, Л. Жуковська скрупульозно зафіксувала ті фонетичні особливості, які виходять за межі IX–X ст.. Це: взаємозаміна Ъ–О; змішування Ѣ–Е; затвердіння шиплячих, Ц, Р; непослідовно передані носові голосні; поява бя замість бѣ; основу менж помічено у польській мові лише з XIV ст.; тощо. Однак усе це ознаки пізнішого списку, а не підробки ВК.

Лексика ВК була проаналізована Л. Жуковською без усякого попереднього вивчення в різних хронологічних зрізах, лише в лінгвістичному контексті IX ст.. А отже, всі пізніші мовні форми були визнані доказами підробки О. Сулакадзева. Фактично Л. Жуковська змогла зафіксувати єдину помилку – два дщере замість "двѣ дщере" (двоїна). На мою думку, ця помилка могла виникнути під час механічного переписування ВК і розшифрування буквенного числівника В. Та не можна погодитися із запропонованими Л. Жуковською замінами фраз ВК "скті а краве", "мнга овны", "моля бзі" на "скты а кравы", "мнгы овны", "моля бгы". Форми ВК обґрунтовуються і фонетично, і графічно.

Л. Жуковська виділила із суцільного рядка буквосполучення слвенвожды і переклала – "славящий вождей", зауваживши, що літера ЬІ замість И у слові "вожды" неможлива. Але при цьому вона самочинно перетворила в "вождей" давній прислівник "вожды" (укр. завжди; чеськ. vzdy). Цитую із ВК: "Бънде блгслвен вожды" – Будь благословен завжди! Тут мовиться про бога Велеса. Не підтверджується і фонетичний аналіз Л. Жуковської. Вона пише: "Лише написання вYждYі IX рядок і дY – IX рядок з буквою Y (тобто Ъ) на місці етимологічного О, якщо вони інтерпретовані нами вірно, вказують на близькість Ъ й О, що для IX – X ст. не реально" (с. 144). /160/

Насправді ж букви Ъ та О відіграють тут у мовному потоці (текст писався за фонетичним принципом) різну роль. Якраз буква Ъ вказує на певне затухання звуку (Ъ) у слові въжды (згодом - vzdy). Те саме й у словосполученні дъ векы. Автор не міг використати букву О, бо у слові дъ голосний теж затухав (використовувався навіть прийменник д'). Крім того, далі йдуть звуки під наголосом: (В), що уподібнюється до (У), і дифтонг (IE), який при переписуванні втратив свій перший елемент. Отже, цілком закономірне написання – дъ. Все це свідчить про чітке розмежування звуків (О) та (Ъ) у найдавнішому шарі лексики ВК.

Л. Жуковська не впізнала двоїну у фразі "імаста она", прийнявши "она" за 3-тю ос. одн. жін. p. А імперфект "ім(я)ш(е)" (3-тя ос.одн.), який зустрічається в цьому тексті двічі, був ідентифікований нею як дієприкметник в наз. відм. одн. чол. p., запропонований варіант "имъ", або "имы". Так само незрозуміле в її аналізі "оупѣха" – це частина словосполучення "во стоупѣх" (в степах). На такому рівні було зроблено весь аналіз д.16 і до осмислення тексту не дійшло.

4 вересня 1988 року я написав Лідії Петрівні Жуковській листа, в якому подякував за кваліфікований палеографічний аналіз і висловив жаль з приводу того, що вся ця могутня доказовість її аргументації лишилася майже не поміченою. Натомість скептики використовують найслабшу частину її статті, в якій вона невміло і непереконливо спростовує саму себе. І далі: "Мабуть недосвідчений читач не помітить нічого дивного в тому, що палеограф вимагає, щоб пам'ятка IX століття відповідала всім нормам письма IX століття. Читач може не догадатися, що пізніша копія такої пам'ятки проявить і пізніші мовні форми. Але чому така "вимога" викликає захоплення навіть відомих учених? Чому їм подобається вважати ту чи іншу пам'ятку підробкою (згадайте хоча б дискусію навколо "Слова о полку Ігоревім" у 60-х роках)? Може, деяким ученим підозрювати легше, ніж відстоювати справжність, цінність? Може, і в цьому позначився кошмарний відбиток недавнього часу, коли наперед винесений вирок наповнювався випадково підібраними фактами? Я вважаю, що право вченого зайняти будь-яку позицію, яка виникла в результаті вивчення фактів, і відстоювати її тільки науковими методами"12.

Відповіді не було. Але мені здається, що Л. Жуковська все-таки зреагувала на той лист, бо до кінця життя цією темою не займалася. Померла в січні 1994 р.

А в 1988-1989 pp. активізувалося моє листування з О.В. Твороговим, який прагнув довести підробку ВК. У нашому диспуті взяли участь академік Д.С. Лихачов, науковці Санкт-Петербурзького університету. Ці контакти остаточно впевнили мене, що нема і не може бути доказів підробки ВК. А докази автентичности в ній самій. 1 поступово я сформував їх у певну систему13. /161/


* * *

Після експертного висновку АН СРСР про ВК, як про підробку, пам'ятку продовжували вивчати лише в діаспорі. До середини 60-х років найбільше тут зумів зробити С. Лісний, який використав інформацію ВК у своїх історичних дослідженнях. У 1963 р. він мав намір виступити з повідомленням про ВК на 5-му Міжнародному з'їзді славістів14. С. Лісний спробував також перекласти декілька текстів на російську мову і прокоментувати їх. Але зроблені ним переклади - експромтом і на інтуїтивному рівні – якоїсь цінності не являють.

З 1967 р. ВК потрапляє в поле зору Миколи Федотовича Скрипника, українського бізнесмена в Нідерландах. У 1968 р. він видав цю пам'ятку в Гаазі з перекладом на українську мову Андрія Кирпича (Велика Британія). Через два роки видання було повторене в "Календарі канадійського фармера". Так ВК потрапила до зацікавлених читачів. Щоправда, переклад А. Кирпича був виконаний за текстами, які публікувалися в "Жар-птице", і в ньому було багато темних місць. До того ж і літературне оформлення було далеке від досконалости.

У 1970 р. Ю. Миролюбов помер. Його архів обслідував М. Скрипник, який знайшов значно кращі розшифрування ВК й опублікував їх у Гаазі та Лондоні 1972–1975 pp.15 Деякі з текстів переклав українською мовою Володимир Шаян (Канада). Публікації М. Скрипника знову пробудили інтерес до ВК і в Радянському Союзі. Тижневик "Неделя" надрукував статтю В. Скурлатова і М. Ніколаєва "Таинственная летопись: Гипотеза на проверке. "Влесова книга" – подделка или бесценный памятник мировой литературы?". (1976. №18. 3-9 травня). У ній були викладені відомі і менш відомі факти з історії слов'ян. На цьому аматори фактично вичерпали тему.

У такому ж становищі опинилися і представники академічної науки, які далі висновків експертизи 1959 р. не пішли, відмовившись від серйозного вивчення ВК. Отож ні В. Буганов та Б. Рибаков (1977), ні Ф. Філін (1980), ні В. Миротворцев (1984) не змогли нічого суттєвого додати до того, що було опубліковано Л. Жуковською в 1960 році. Разом з тим вони не посилалися на зроблений нею палеографічний аналіз, який був найпереконливішим доказом автентичносте пам'ятки.
* * *

Новий етап у дослідженні ВК розпочався з публікаціями Олега Вікторовича Творогова (Санкт-Петербург), який опрацював матеріали по ВК, надіслані в Інститут російської літератури Борисом Ребіндером (Франція). Це були тексти з архіву Ю. Миролюбова, надруковані М. Скрипником в українських виданнях Лондона та Гааги. О. Творогов не повертався вже до тексту д. 16, лише зазначив, що "лінгвістам (тобто Л. Жуковській – Б.Я.) виявилося достатнім і незначного уривку тексту, щоб серйозно й обґрунтовано сумніватися в автентичности "Влесової книги"16. /162/

У своїх перших статтях у "Литературной газете" (1986, 16 липня. С. 5) і в журналі "Русская литература" (1988, №2, с. 77–102) О. Творогов полемізує із захисниками ВК, досить детально викладає історію її відкриття і публікацій за кордоном, аналізує відгуки в радянській періодиці. Говорячи про критичну статтю В. Буганова, Л. Жуковської та Б. Рибакова в журналі "Вопросы истории" (1977, № 6, с. 202-205), О. Творогов, зокрема, зазначив: "На жаль, критика ВК була основана лише на лінгвістичних та палеографічних спостереженнях Л.П. Жуковської, зроблених нею ще в 1959 році, а зі змістом пам'ятки автори змогли ознайомитись, можливо, лише за статтею В. Скурлатова та М. Ніколаєва" (РЛ. С. 82-83. Виділено мною. – Б.Я.). Отже, відомі вчені виступили не як дослідники ВК, а як споживачі чужих інтерпретацій ВК.

Проте в 1990 році О. Творогов17 представив цю ж статтю трьох авторів, як нове наукове досягнення, заявивши, що вони "ще раз розглянули лінгвістичні і палеографічні риси відтвореної у друці дощечки..." (Виділено мною. – Б.Я.). І далі: "Але до застереження вчених не прислухалися" (с. 175). Видно по всьому, що трьох авторів цікавила не так наукова, як ідеологічна сторона справи – прагнення збити інтерес громадськости до пам'ятки, яка не вкладалася в існуючі тоді стереотипи. Такими були і "застереження"!

Взагалі, після публікації Л. Жуковської 1960 р. в науковій періодиці не було жодного дослідження ВК. Здається, О. Творогов був налаштований на те, щоб заповнити цю прогалину. Він писав у 1988 p.: "Мені доручили дослідити "Влесову книгу" з тією ж ретельністю й об'єктивністю, з якою повинно вивчатись будь-яке історичне джерело" (РЛ. С.78 – Виділено мною – Б.Я). І в нього було значно більше можливостей і матеріалів для ґрунтовного й об'єктивного дослідження ВК, аніж у будь-кого з його попередників. Це і публікації "Жар-птицы", й архівні матеріали Ю. Миролюбова, і переклади ВК українською, російською, англійською мовами, а також видання С. Лісного, Ю. Миролюбова, М. Скрипника, Б. Ребіндера та ін.

Однак весь цей багатий матеріал був використаний не найкращим чином. І свою позицію О. Творогов пояснив наприкінці статті, відповідаючи на питання, коли і з якою метою була створена ВК. Він пише: "...малоймовірно, що створювали фальсифікат, щоб на його основі займатися науковими пошуками... Чи не слід припустити, що зіграли свою роль чисто ідеологічні мотиви?" (с. 252). Він посилається на Ю. Миролюбова, який нібито був заклопотаний тим, щоб, написавши ВК, знайти сили для боротьби з радянським ладом, демонічним і антихристиянським. Однак дослідник не зважив на ту обставину, що якраз з погляду християнської церкви ВК є і демонічним, і антихристиянським твором. Отож віруючі не повинні цікавитися ним. І Ю. Миролюбов теж не міг виступити проти християнства, будучи переконаним, що треба "таїти в собі божественне начало". (Там само). Тому я залишаю осторонь "ідеологічні мотиви", сформульовані О. Твороговим, та все, що /163/ пов'язане з творчістю Ю. Миролюбова, оскільки вони не можуть мати ніякого стосунку до тексту ВК. Л. Жуковська та Ф. Філін писали: "Ми далекі від того, щоб приписувати цю підробку С. Лісному або Ю.П. Миролюбову. Не будучи лінгвістами й істориками письма, вони потрапили в полон позірної ідеї про давність дощечок"18. Отож вирішальним у вивченні проблеми автентичности був і залишається аналіз мови ВК.

Проте О. Творогов значну увагу приділив, перш за все, нумерації текстів опублікованих в "Жар-птице" (далі: Ж) і з архіву Ю. Миролюбова (далі: М), шукаючи в них сліди фальсифікації. Про нумерації "дощок" Ю. Миролюбов повідомив С. Лісному в листі від 11 листопада 1957 р. таке: "Римські цифри, що проставлені на деяких з них, були зроблені мною. Треба було ж їх якось пронумерувати". (Виділено мною. – Б.Я.). О. Кур теж нумерував дощечки. І далі: "... мені здається, що у зв'язці "дощьки" були переплутані, а нумерація Кура близька до істини"". Отже, в оригіналі нумерації не було. І дощечки нумерувалися Ю. Миролюбовим, О. Куром, а пізніше М. Скрипником, про що свідчить поява в "Календарі канадійського фармера" (1970) і в публікаціях 1972–1975 pp. дощечок з українською нумерацією – 6є та 7є. З цією нумерацією довелося мати справу й О. Творогову, який у своїй публікації в ТОДРЛ не знайшов іншого рішення, як порушити порядок у російському алфавіті, і після дощечок 6е та 7е запропонував 6э та 7э. Однак про це в його статті немає жодного слова.

Описуючи розходження між текстами Ж та М, О. Творогов звернув увагу на те, що ці тексти були підготовлені за різними принципами, які "змінювалися в тій послідовності, в якій дощечки перенумеровані, а не в порядку їх публікації" (с. 225).

Однак ця ознака якраз і свідчить на користь автентичности ВК. Ось що пише про це Ю. Миролюбов: "Перші "дощьки" я читав з величезними труднощами, а далі звик до них і став читати швидше. Прочитане я записував. Буква за буквою. Праця ця пекельна!"20. Отож так звані "принципи" (до речі, різні в Ж та М) змінювалися з набуттям досвіду опрацювання суцільного тексту. Про складність цієї роботи свідчить хоч би те, що й О. Творогов не зміг прочитати поділений на слова текст, з якого починається д.38а: "Писано се рукоу"; він дав переклад – "писана от руку", прийнявши, очевидно, закінчення оруди, відм. -ОЎ (від -ОЮ) за диграф "ОУ", що читався як У (с. 225).

А про цю фразу можна було б написати велику статтю. Орудний відмінок "рукоў" функціонує і зараз у західнополіських, та деяких карпатських говірках української мови, у словацькій і чеській мовах. Цей напис свідчить про те, що текст д. 38а переписувався ще в IX ст. і ця фраза перейшла в наступні копії. Інші ж тексти писалися по пам'яті (тобто за фонетичним принципом), зберегли, в основному, давню вимову (до падіння редукованих), доцерковнослов'янську структуру (так можна думати, зважаючи на відмінності) і сприймаються з певними труднощами. /164/

Відмінності поміж Ж та М можна пояснити, якщо погодитися з тим, що це два різні варіанти прочитання оригінального тексту ВК. Про це можуть свідчити факти гаплографії в різних контекстах. Так, у тексті д.7є знаходимо (пропущені слова виділені): "жівот вещен" (Ж) -"жівот земен а віць єсть жівот вещен" (М); в д.7ж: "а жещет таіа птьщіа" (Ж) – "а жещеть о тыє потомицѣ якве ні грьціом ні врянзем не пода жещеть тая птыціа" (М); та ін. В тексті М: д.8 – "колібва імахомь сен". (М) – "колібва іміахомста боліаріна Оглендѣ а тоіі боліарін Оглендіа рѣще іакожде імахом сен" (Ж); "І нам ні до ні до ядьва" (М) – "І нам ні до піру ні до іадьва" (Ж). В д.2а тексту М після слова "зьльнославлі" пропущено "а боусі". А в тексті Ж в десятках випадків при збігу в суцільному тексті однакових літер одна з них опускалась. Наприклад: в д.4а "почасежівоттрудѣнь" (М) – "почесе жів о труд'і" (Ж); в д.4г – "кііву" (М) – "ківу" (Ж) та ін.

Окрім численних лакун, в Ж ще більш масовими є розриви у словах, пропуски невпізнаних літер. Так, у тексті д.4а їх 27, а в тексті д.4г – 22. Це лише тих, які позначені. В обох текстах Ж та М часті змішування окремих літер: б-в або в-б; т-і або і-т; з-с або с-з; н-м або м-н; о-с або с-о; та ін. Тобто, в текстах видно напружену роботу по розшифруванню. Тому не можна погодитися з О. Твороговим, що "публікація в Ж не мас ні найменшого стосунку до "справжніх" дощечок (навіть якщо визнати їх існування)" (с.227). Останнє зауваження слід вважати деякою поступкою Л. Жуковській, яка припускала, що Ю. Миролюбов "розшифровував" дерев'яні дощечки, підроблені О. Сулакадзевим. Разом з тим О. Творогов фактично визнав, що тексти Ж та М не залежать один від одного.

Але розшифрувальник Ж теж працював з оригінальним текстом. Уже в тексті д. 1 він зустрівся з написанням "скъті", яке не зміг прочитати, зрозумівши його як "соіті" (ситі) – "со теле овна соіті". Однак, маючи намір повернутися до цього слова, написав для пам'яті наприкінці тексту "сіуъті"?21. Отож буква "к" нагадувала йому в оригіналі диграф "ІУ". Цікаве також прочитання "...ерумані" в тексті д.4а (с.154). В М вірно: "перунами". В Ж не прочитана літера "п", поперечина якої зливалася з верхньою горизонталлю і виглядала як подвійне "і", а літера "м" з провисаючою петлею нагадувала "н", що й спричинило їхнє змішання у двох протилежних випадках. Мабуть, та ж невпевненість переписувача проявилася й у слові "іронмеісті", де "м" зайва і написана як запасний варіант (с.152). В Ж (д.3б) написано "ощі" замість "отці": верхній елемент літери "т" зливався з горизонталлю і нагадував графему "і", яка разом з "ц" утворила для переписувача літеру "щ".

Особливістю тексту Ж є й те, що окремі літери, склади, навіть слова не лише випускалися, але й повторювалися: "намо мо од", "невехоме моужі" (с. 150); "боіарушті бо іа рушті" (с. 154). Переписувач явно не знав слова "бояри" в такому написанні, але "рушті" нагадували йому "русичі". Отож і в цьому випадку він залиишв запасний варіант. /165/

Цілком очевидно, що основна увага переписувача була зосереджена на впізнаванні літер, а це й призвело до спотворення змісту.

Словом, у текстів Ж та М був спільний протограф, який розшифровувався в різний час і за різними принципами. Якраз цим можна пояснити ті відмінності між ними, які О. Творогов вважав ознаками підробки, – це: різний порядок нумерації; зміна принципів розшифрування в тій послідовності, в якій пронумеровані дощечки, а не в порядку публікації; розбіжності в наповнюваності рядків в обох текстах; дефекти тексту, зазначені в Ж, і його повне прочитання в М; заміни сполучника "а" (Ж) на "і" (М); літери ѣ (Ж) на диграф "іе" (М) тощо.

Щодо появи в М інших слів – земіа (Ж) – доржава (М); под себіа бераі (Ж) – подчиняшет (М) і т.д. (с.225-227), – то їх могли залишити на полях попередники, уточняючи мало зрозумілі або застарілі поняття. І ці глоси були перенесені Ю. Миролюбовим в розшифровку тексту. Про це може свідчити таке спостереження. В тексті д.6в два роді (Ж) було замінено в М на два віетва. Але якщо в першому випадку іменник роді (чол.р., наз.відм.) узгоджується з числівником "два", то в другому випадку такого узгодження немає; необхідно – двѣ віетвѣ. Іменник vetev (чеськ., жін.р.) був механічно приєднаний замість роді до числівника "два". А в тексті д.7є Ю. Миролюбов вставив у рядок глосу "небі" (чеськ. nebe), але залишив попереднє слово, синонім до "неба": "до небі сварзе сынея" (в Ж: "до сверзі сварозе соінеіа"; тут "сварозе" – запасний варіант). В цьому ж тексті "од сверзі" (Ж) було замінено на "од небы" (М). В інших заміщеннях, зафіксованих О. Твороговим, таких розходжень немає: січа – бітва (7г); іріі – рай славьск (116); щур – славнех; вое – рате; на марціех – на облціех (156).

О. Творогов двічі ставив перед собою завдання серйозного вивчення граматичного феномена ВК. Спершу у вигляді здогаду: "Чи не можна припустити, що перед нами все ж автентичний текст, дилетантськи і неуцьки переписаний Ю.П. Миролюбовим, а за тим грубо підправлений О. Куром?" (с.227). Далі – в узагальненні поглядів захисників ВК: "Отже, річ повинна йти лише про те, що перед нами якась мова, що, як і решта слов'янських мов, походить від мови спільнослов'янської, але трансформує її за своїми, особливими законами" (с. 228).

Проте до серйозного дослідження так і не дійшло. О. Творогов обмежився лише деякими спостереженнями, які в публікації 1990 року займають трохи більше чотирьох (!) сторінок серед 47 сторінок авторського тексту; 38 сторінок – це публікація дощечок з короткими порівняльними описами відмінностей між Ж та М.

Чим же викликана така неувага до лінгвістичного аналізу? Про це пише сам О. Творогов: "Мовний аналіз давнього тексту – тема величезної роботи. Необхідно розглянути й описати палеографію пам'ятки, зробити огляд її фонетики, граматичної будови, лексичного складу, а в деяких випадках і стилістики. Саме такого аналізу /166/ заслуговувала б і ВК, якби вона дійсно була пам'яткою давньослов'янської мови. Але, як ми вже бачили і побачимо далі, перед нами фальсифікат, і підтвердити цей висновок можна, навіть обмежившись вельми побіжним оглядом, – настільки очевидна штучність її тексту"(с. 227). Отже, О. Творогов відмовився досліджувати ВК "з тією ж ретельністю й об'єктивністю, з якою повинно вивчатися будь-яке історичне джерело", як він задекларував у 1988 році, тобто відмовився від даного йому доручення. Це був крок назад навіть у порівнянні з поверховою експертизою АН СРСР у 1959 p., відхід від основних принципів мовного аналізу, розроблених Д. Лихачовим. І все ж усі спостереження О. Творогова, хоч і спонтанні та побіжні ("беглые") повинні бути старанно проаналізовані, бо цю позицію він підтвердив і через 14 років (Див. Что думают ученые о "Велесовой книге". Сборник статей. Составитель А.А. Алексеев. СПб., 2004. – С. 86.)

В оцінці окремих фонетичних явищ О. Творогов виходив з того, що список ВК належить до IX ст., коли редуковані голосні Ъ та Ь переходили в голосні повного утворення або зникали. У ВК ж ці процеси відбилися дуже нерегулярно. Вона фіксує прояснення голосних: воспоемо (За), доржава (6а), до смертіе (8), долгъ (10), коли навіть в Успенському збірнику ХІІ–ХШ ст. (М. 1971) знаходимо: въспоеть, държава, върже ся, съмърть, дългъ та ін. Так само несвоєчасним вважає О. Творогов і випадання редукованих у слабкій позиції: взяти (2в), уврже (8), пря (9а) та ін. На його думку, неприйнятним є також те, що у ВК редуковані помилково заміняють голосні повного утворення: твъряи (2а,4а) твърити (2в), бъзи (3а), скъти (2в), мълихомся (3а), зълъто (4а) та ін.

Але такий різнобій у вживанні Ъ–О, Ь–Е логічно виводить цей список ВК за межі IX ст.. І в цьому немає нічого дивного, бо в подальшому графеми Ъ та Ь стали просто знаками, які могли заміняти О та Е. Так, і в "Лексиконі словенороському" Памви Беринди (1627 р.) спостерігається таке ж "порушення" орфографічної традиції: сънмище – сонмъ; съвесть; съвѣщаніе – совѣтникъ; та ін.22 Але особливо багато невпорядкованих написань у новгородських берестяних грамотах XIII–XIV ст.. Наприклад, вдати-водати-въда; взяти-возяти-възьму-воземъ та багато ін.23. Або таке: есмь възялъ – возяло есмь; възъмъ – взьмъ24. Тут висновок може бути один: список ВК виходить за межі IX ст., а тому його слід розглядати і в інших хронологічних зрізах.

О. Творогов приділив багато уваги звукові е, що в кирилиці позначався літерою ѣ. В багатьох позиціях вона вживається етимологічно вірно. Але крім того, для передачі цього звуку часто вживається і диграф іе, як у польській мові. Дослідник пояснює це тим, що публікатори самі вибирали для позначення звуку е то кирилівську ѣ, то польське написання іе. Польський вплив проявився і в написаннях ляты (5а, 66, 76), вятром (7г), ліато, чріяслы (8) та ін. О. Творогов фіксує також і українські перетворення звуку е – бида (6а), писне (76), писень (7г), вире (11а) та ін. На його погляд, в реальній /167/ мові "не могли співіснувати три річні варіанти вимови одного і того ж звуку в одній і тій же фонетичній позиції" (с.229).

Проте ці варіанти написання у ВК ѣ-іе-е-і – можна пояснити лише тим, що вони виникли в різні періоди побутування і копіювання пам'ятки і не можуть бути віднесені тільки до IX ст.. Щодо взаємозамін ѣ - е, то їх можна знайти уже в Успенському збірнику XII–XIII ст.: землямъ – зѣмлямъ (с. 570); презърети – прѣзрети; преяти – прѣяти (с.660) тощо. Або у "Слові о полку Ігоревім" (список XVI–XVII ст.): преклонилось – прѣклонило; славѣ – славы; дѣвицею – дивицею; серед графіті Софії Київської: грѣхом – грешънаго (ХІ–ХІI ст.)25. А в новгородських берестяних грамотах спостерігається протягом XIV–XV ст. змішання графем ѣ-е-ь-и26. І пізніше, в XVI ст., в актових книгах кременецьких судів е та ѣ вживалися в одних і тих же позиціях27.

За моїми спостереженнями, в текстах М дощечок 1–7є переважає кирилівська літера ѣ, а диграф іе зустрічається рідко. В тексті Ж, навпаки, в словах, де в М написано ѣ, проставлена літера е, інколи іе. Наприклад в д. 2а: домовѣ, нѣсть, рѣщено, cѣщa і т.д. (М) – до мове, несть, решено, сеща та ін. (Ж). І ще: рѣком, лѣпая (М) – ріеком, ліепаіа (Ж). Якщо припустити, що Ю. Миролюбов, як краще підготовлений до такої роботи, дотримувався написань оригіналу, то А. Ізенбек, очевидно, намагався дещо осучаснити написання, замінивши Ѣ на Е, або передати етимологічне звучання (ІЕ). В наступних текстах М, особливо починаючи з д.8, диграф інколи переважає (тут немало чехізмів і полонізмів). І в текстах Ж йому відповідає кирилівська ѣ. Наприклад в д.8: віенціе, тогдіе, діеляшетеся, ріекста, до смертіе, правіе, сліед, рціе (М) – вѣньцѣ, тогдѣ, дѣліашетесе, рѣкста, до смертѣ, правѣ, слѣд, рцѣ, та ін. (Ж). Отже, А. Ізенбек, видно по всьому, прагнув у межах орфографічних можливостей наблизити текст до російського читача, зробити його зручним для читання, використавши літеру Е замість ѣ у першому випадку і ѣ замість ІЕ – у другому.

О. Творогов відзначив поряд з написанням часи (2в), час (7в) цілком не прийнятні щас (4в), щасе (6в) та ін. Але звинувачувати Ю. Миролюбова в тому, що він вигадав ці форми, не слід. Вони ж зустрічаються і в Ж: щасі (2а), щас (4в), а також у багатьох словах обох текстів замість Ч: тещаті, вырещаті, вотсще (д.1), рщено, пощіна, решена (2а), пошахом, злащна (26), щістоу (3а); веща і вѣща (3б), мещемі, погщісіа (4а) і т.д. (цитовано за текстом Ж). Ось що пише Ю. Миролюбов у листі до С. Лісного 26 лютого 1956 p.: "... я 15 років розбирав "сплошняк" архаїчного тексту, де всі слова, в яких було "ч" мали "щ"28. Він також засвідчив, що в текстах ВК всюди писалось "і, а він за змістом ставив натомість "и" або "й". Щодо літери Ч, то М. Скрипник зауважив, що слід придивитися до "різниці поміж значками для Ш, Щ, Ч. Остання літера (чаша, поділена навпіл вертикаллю, – Б.Я.) є відома своєю подібністю в кирилиці, глаголиці на знахідках Причорномор'я, на старих печатях і пломбах, на монетах, календарях /168/ та рукописах та на написах з острова Кіпр.

ї назва "черв" – отже для передачі на письмі першого звуку цього слова – Ч" (Календар канад. фармера. С.131). Тому сумнів О. Творогова слід віднести до графічних непорозумінь, бо ніяке фонетичне явище тут не відображене. Те ж саме і щодо подібності накреслень Ш та Щ.

О. Творогов вважає дивним, що мова ВК зберігає носові, але позначає їх не юсами, яких її орфографічна система взагалі не знає, а диграфом EH (С. 230). Звідси він робить висновок, що творцеві ВК невідомі закони розвитку мови. Однак у тексті зустрічається і диграф ОН, хоч і значно рідше: отнонску (3б), пондробенце (5а), мондре (7є), голомбе (7ж), бонде (16) та ін.

Диграфи EN, ON (AN) добре збереглися в іноземних мовах, де не діяв закон відкритого складу, у словах, запозичених із праслов'янської мови: в англ.. мові – angle, thank; в литовськ. ranka, zambas, penki; в грецьк. – pente; в нім. – danken, funf, Gans; в латинськ. – semen; в угорськ. – pentek, gomba, szent, szombat.

Все це налаштовує на думку, що створення ВК (в усній формі) відбулося на етапі повного звучання дифтонгів EN та ON. Тобто носових голосних у мові ВК не було. Вони утворилися пізніше. Мабуть, цей етап знайшов відображення в чеських іменах, які зафіксовані в латинських документах IX ст. – Suentopulkus (873 p.) Sfentopulkus (880 p.), Zventopolcus (885–891 pp.) Venceslaus тощо29. М.П. Дашкевич звернув увагу на воїнів Engles, які були у війську галичан. На думку деяких учених, йдеться про угличів або уличів. Про них мовиться ще в "Пісні про Роланда" і пізніше30

Отож, переписуючи тексти ВК і в наступні віки, писарі копіювали їх, і ніхто не рішився (або й гадки не мав) вводити "юси". М. Трубецькой писав, що в праслов'янській мові була представлена стадія Еп та Оп ще до появи носових31. При цьому редукуватися міг кожен з елементів; в македонській мові, наприклад, редукувався голосний -змп (зуб). Схоже, що диграф ON був первинним і у франц. м. (ils sont) та нім. м. (sie sind). Порівн..: сонть (стсл), суть (руськ.). Проте з утворенням носових голосних редукувався, як відзначив С.Б. Бернштейн, носовий сонант і став "додатковою (в даному випадку назальною) артикуляцією голосного"32.

Носові голосні зникли в період між ІХ-м і ХІ-м ст. Ті, що проявилися в польській мові, виникли пізніше (XIII – XIV ст.). Це стосується і чергування On – En (maz – mezczyzna). Таким чином, так звана проблема носових охоплює три різні періоди і не вирішується лише вживанням, або ігноруванням "юсів". І наведені О.Твороговим пари слів ренка (4б) – рѫка; зенбы (7г) – зѫбъ належать до різних мов і пройшли різний історичний розвиток.

Нарешті, О. Творогов запримітив ще одну фонетичну особливість, що передавала спільнослов'янські буквосполучення KB як ЦВ, а ГВ – як ЗВ. І далі пише: "Але у ВК ми зустрічаємо і ті й інші форми, що для однієї і тієї ж мови неможливо: квенте (7г), квіетіц (11б), цвѣтіе (8), звездіць (11б)" (с.230). Справді, в російській мові такого поєднання , /169/ здасться, немає. Але в українській мові функціонують як квіт, так і цвіт. А у Павла Тичини навіть – "квітне цвіть". Щодо ЗВ-, то лексема звізда поширена, наприклад, в різдвяному фольклорі, діалектах, у творах І. Котляревського, І. Франка та ін.

Переходячи до аналізу граматичної будови мови ВК (цей огляд зайняв трохи більше сторінки), О. Творогов відзначив, що "уже загальнослов'янська мова мала чітку і послідовну граматичну систему", а в мові ВК проявився "результат примітивности поглядів на історію мови її творців" (с.231). Далі він наводить до десятка виписок із ВК, у яких, на його думку, порушені граматичні норми й узгодження між словами. Однак дослідник не запримітив, що в тих фрагментах чітко проявилися фонетичні і морфологічні особливості старочеської мови, які дещо відрізняються від руських і старослов'янських форм. І ці прорахунки стали очевидними уже в аналізі першої фрази.

Мати-Птиця "біящеть крыдлема о труды ратне а славе воіом якве іспіяхша воде живе" (7д). О. Творогов намагається підправити о труды, пропонуючи свій варіант – о трудѣх (місц. відм.). Проте в старочеській мові, як і в руській, прийменник "о" вживається не лише із місцевим, а й із знах. відм., з ним узгоджується і ратне (Широкова с. 110, 164). Інші приклади: о подвігы ратны (7д), в трудех ратнех (7д), які відповідають усім нормам руської мови.

У чеській мові слова часто закінчуються на е: duse, dvere, housle, jesle, sane, prace, kleste, pece та ін. Ця ж особливість характерна і для деяких говірок Полісся: селяне, цигане, люде та ін. У текстах ВК вона найчастіше зустрічається на дощечках 7а – 7з, 8. Так, у фразі "варензе ведле наше вое" (7в) кожне слово закінчується на -е. Але граматичних відхилень немає, і зміст цілком доступний – "варяги вели наших воїв". Тут у слові "варензе" відбулося чергування приголосних ѣ – z, а давнє закінчення -е згодом дало -і; soudruh – soudruzi. Перфект ведле утворений від дієслова вед-ти; зв'язка пропущена. Нарешті, наше вое стоїть у знахідному відмінку множини, що ніяких пояснень не потребує. Знах. відм. множини й однини вжитий у фразах: зовенхом... вутце наше (7в); изволокша мече (6в); вед ю на нове земле (6б); победяте вразі (7д); траве све... хранете (176) з дотриманням усіх граматичних норм старочеської мови.

У фразі "ідяшете до земе" (7є) імперфект вжито у своїй старій формі із закінченням -шете; прийменник до вимагає після себе родового відмінка, і іменник жін. р. м'якої різновидности земе (zeme або zemь) стоїть у род. відм. В іншому випадку "творяшете земе нашіу" (17а) можливе написання земь теж з редукованим голосним.

О. Творогов зафіксував вираз "о седмѣ рѣцѣх" (9а), в якому нібито відсутнє узгодження між словами. Але ось аналогічний приклад з української пам'ятки XV ст.: на се(д)ми съборѣхъ". У чеській мові числівники від 5 до 99 мають лише дві форми: в наз. -знах. без закінчення (pet, deset), а в інших відмінках – форму на -і: peti, sedmi, (Широкова. С. 198). Отже, і тут ВК не відступає від усталених норм, де ѣ = і. /170/

Досить несподіваним є написання в тексті д. 9б ренбы (род. відм.) замість "риби". Диграф ЕН у цьому слові не підтверджується жодним із відомих перетворень. Але і в інших текстах знаходимо ренсе, ренсколанієм (д. 22) замість"русе", "русколаніем" чи "роскоуланіане" (д. 4б). Слід взяти до уваги наукові реконструкції С. Бернштейна, який припускав зміни u в у ще в праслов'янський період: dum>dym; sun>syn: ruba>ryba: tu>ty34. У старочеській мові значно пізніший u, який виник внаслідок стягнення голосних, дав дифтонг аu, а той досить швидко перейшов в ou: mucha>maucha>moucha. І мова ВК утримала цей перехідний період у двох словах до пауды (пуды і поды) – д. 4в; рауська (д. 6д). Отож варіанти ренбы, ренсе теж могли пройти певний фонетичний етап, не зафіксований в інших слов'янських пам'ятках, подібно до пруг – пряг.

А ось ще кілька незвичних для старослов'янщини граматичних явищ: д.7е – до небі (від nebe), д. 9а – о брезѣх море годьстѣ. На перший погляд, тут відсутнє узгодження, що й відзначив О. Творогов. Але "море" стоїть тут у своєму законному род. від. Інший приклад: о бpeзѣx море по Ра-ріецѣ (д. 9б). Тут усе відповідає нормам чеської мови.

Особливий інтерес викликають дієслівні форми. Більшість із них притаманна і руській, і старочеській мовам. Так у тексті д.6є: продѣляшет, бяшет, пожере, крщашете, забіхом, обратіхомся, прастрежеша, даше та ін. Із тих дієслів, які виписав О. Творогов, не викликають сумнівів: біяшеть, победяте, спате, грмышаетъ, зовенхом, ідьема, ідяшете, обрацете, творяшете, ведле, шед, тецяі, ліяша, преленте, вед, изволокша, хранете. Тут представлені форми тепер ч., аориста, імперфекта, перфекта, дісприкм. мин.ч., дієприсл. тепер, ч., неозначеної форми дієслова.

Але три дієслова бяшехом (76), изроняшехомо (7в), іспіяхша (7д) явно складені з різних елементів: бяше (2-3 ос. одн. імперф) + хом (закінч. І ос. множ, імперф. та аориста). Те ж саме у слові ізроняшехомо. На певному етапі форми 2-3 ос.одн. імперф. та 3 ос.множ, аориста почали змішуватися. Тому в аористі на місці кінцевого -ша (несоша) з'явилося -ше (писаше)35. Проте важко сказати, чому переписувачі ВК до закінчення 2-3 ос.однини імперфекта додавали закінчення першої особи множини. Можливо, прагнули переключити розповідь на актуальне "ми" і, додавши закінчення -хом, зробити слухача і читача безпосереднім спадкоємцем і учасником історичного процесу?

Інакше можна пояснити контамінацію в дієслові іспіяхша. В старочеській мові аорист та імперфект у 3 ос. множ, мали закінчення -ху (Широкова. С.228-229). Отож переписувач, якого не задовольнила форма імперфекта іспіяху, перевів її в доконану дію аориста, додавши руське закінчення -ша.

О. Творогов зафіксував ще одне цікаве граматичне явище, пояснивши його невірним керуванням: "готіем обрацете стрела сва..." (д. 13). Слово готіем стоїть у дав. відм. множ. Безприйменниковий дав. /171/ відм. був досить поширений в руській мові й особливих труднощів тут немає36. Але це речення мас продовження, яке і прояснює проблему: "...а мече оточена". Тобто: "готіем обрацете (в чеськ. obracet – повернути) стрела сва а мече отоцена"; очевидно "мече" – це mесь, бо далі йде двоїна – "оточена". Звороти подібного типу – наз. відм. з інфінітивом були зафіксовані в давніх пам'ятках ще в XIX ст.: земля пахати, трава косити". Інший приклад із Смоленської грамоти 1229 p.: "такова правда оузяти роусину оу ризѣ и на гочкъмъ березі"38. На думку О. Потебні, дієслово виступало тут у субстантивній ролі, і коли втратило її, то речення стало сприйматися, як безособове39. Таким чином, усі фонетичні та граматичні явища, що представлені О. Твороговим як підробки, проявилися у ВК як цілком природні або знаходять своє наукове пояснення і нічим не схожі на творчість фальсифікатора.

Але виникає питання: чому у ВК проявилися особливості старочеської мови? Розгадку знаходимо у самій пам'ятці. Тут розповідається, що частина племені Щека поселилася на Прип'яті (д.5а) і лишилася з русами, коли Щек пішов на захід: "Кий бо усівся в Києві і йому підкорились і з ним до цього часу будуємо Русь. І навіть якщо буде інша сила, не підемо з нею, а з Руссю, бо тая мати наша, а ми діти її і будемо до кінця з нею" (д.7з).

Автори деяких пам'яток дивляться на Русь ніби з якоїсь відстані: "Мусимо битися і життя покласти за землю нашу. А та простяглася од нас до полян і дреговичів. І руси сягають аж до моря і гір, до степу південного, і се руси. І тільки од Русі маємо допомогу, бо ми Дажбожі внуки" (д.19). Схоже, що автор споглядає із землі деревлян, обмежуючи простір Правобережжям. І ще: "Се бо боги казали нам ходити до Русі і ніколи не з ворогами" (д. 24в). В іншому місці: "А коли Купало прийде у вінку, який покладений на голові його, сплетений із віття зеленого і квітів, і плодів, той же час маємо далеко по Дніпру і до Русі скакати"(д. 8).

Особливості старочеської мови виступають у ВК досить виразно. Деякі з них відносяться до IX–X ст., коли редуковані ще не занепали. Але є ознаки і пізнішого часу, коли редуковані в сильній позиції переходять в Е: "Се бо відѣх сен в Наві" (д. 19). Прийменники въ, къ, зъ, перейшли у ве, ке, зе (дд. 7е, 12, 15а, 15б та ін.). Наслідком занепаду редукованих, зокрема Ъ, є поява дифтонга УО з переходом його в У (д. 7ж: воуз). Цей процес завершився у XVI ст.. До речі, власне старочеські фонетичні явища не виходять за межі XIV–XV ст.. Таким є зафіксований у ВК перехід У>АУ>ОУ в початковій стадії (XIV ст.) – пауды (д. 4а), рауська (д.6д). До XIV ст. відносяться і слова проміжкового етапу переходу Р>Ж через РЗ та РЖ: вчерже (д.7з), хоч фіксується і вечеже. До пізніших і незавершених фонетичних явищ треба віднести слова з дифтонгом ІЕ в процесі його переходу в І, а також появу І на місці У: цызіа (д. 7з), цізы (д. 29). Тоді ж відбувся в чеській мові перехід в>у: прауда (д. 1). На цьому матеріалі можливо зробити висновок, що протограф великобурлуцького списку XVII ст. /172/ належав до XIV–XV ст.. У другому періоді список ВК зазнав значного впливу і польської мови (очевидно, на Покутті). Але в цілому в текстах переважають особливості руської мови, зокрема повноголосся.**

Які ж подальші завдання в дослідженні ВК? Вони цілком конкретні і стосуються не лише захисників ВК, але й скептиків, які шляхом наукової аргументації повинні прояснити свою позицію або відмовитися від неї. При цьому не обов'язкове привселюдне визнання своєї легковажности. Досить буде, якщо вони не засмічуватимуть літературу про "Велесову книгу" своїми необґрунтованими припущеннями. Бо доказів підробки немає!

1. Необхідно продовжити реставрацію ВК, звернути основну увагу на графіку й орфографію. Різнонаписання поміж М та Ж можуть бути основою для ґрунтовного орфографічного та палеографічного аналізу ВК. Ключем до нього є, звичайно, фотокопія прорисів д.16, в якій спостерігається заміщення графем (першими названі написання фотокопії); бя – вя; уже часі тая – ожеша оітая; бо ясна тче му – боя снатшемо; та ін. Ці змішання б–в, б–к, у–о, ч–ш, щ проходять через увесь текст ВК, хоч в М їх значно менше.

Ще в 1960 р. Л. Жуковська запримітила особливе накреслення літери Б – схоже на Г з накладеною на неї в нижній частині буквою В. Ю. Миролюбов розпізнав літеру Б, допустивши помилку лише в розшифровці д. 16 (вя замість бя). Однак А. Ізенбек прийняв її за літеру В (див.дд. 1, 4а, 4г, 6в, 7в, 8, 15а, 17б, 18б, 35а, 37а), і навпаки, В – за Б (дд. 4г, 7д, 7е, 7 є (ву – бо), 8, 11б, 15б, 18б, 36а). Такими ж численними є взаємозаміни і–т; т–і: дд. 4б, 4г, 15а, 16, 24б та ін. Це підтверджує той факт, що А. Ізенбек та Ю. Миролюбов працювали над оригінальним текстом, але транслітерували його по-різному. Загалом у текстах М та Ж зафіксовані такі різнонаписання: А прийняте за е, о, л; Б – за в, д, к; В – б, д, к, іс; Г – і, т; Д – б; Е – а, і, іе, о, ѣ, ь; З – с, р, ь; І – е, іе, т; К – н; Л – с; М – н; Н – в, м; О – а, е, р, ъ, с, у, і; П – н; Р – е, п; С – а, в, з, о; Т – в, г, д, і, к; У – о; X – к; Ц – ш, щ; Ч – щ, ш; Ш – щ, ч; ІЦ – д, ч, ц, ш; ЬІ – е, іе, я, ь; Ъ – о, ь; Ь – е, ъ; Я – іє, ѣ.

2. Наступним завданням, таким же складним, є розрізнення окремих слів, синтагм, фраз, їх інтерпретація і разом з тим встановлення морфологічного та синтаксичного зв'язку між словами. Так, наприклад, фрагмент із д.16 іако бя ожечаоі тая в "Календарі..." перекладено: "бо ж були видані замуж тії" (с. 132). Через певний час своє тлумачення запропонував В. Шаян, зорієнтувавшись на публікацію із архіву Ю. Миролюбова – іако вя ожеша оітая се. І пояснив: "Зійшов Бог – тая се, себто таємно, чудесно, в чудесний спосіб і ожеще и – це слово я відшифрував із санскритського джа, джан – родити, грецьке ген, наше жен. Воно означало, мабуть, оженще... Тут у дощечці 16 – маємо чудесне запліднення! Мітологема народу і нації, яка в образовий спосіб висловлює божественне походження нації!"40.

Прикро, що такі серйозні поняття рунтуються на порожніх фантазіях. Адже у тій фразі нічого такого немає. Досить глянути у текст фотокопії, щоб переконатися, що знак Y ніяк не може передавати /173/ тут "о", лише "у". А у слові "чаоі" допущено помилку під час переписування у XVII ст. або раніше. Подібну описку знаходимо і в тексті д.35а – "ступаіліеоі", тобто ступа і ліесі (степ і ліси).

Таких "прочитань" у виданнях А. Кирпича, Б. Ребіндера, С. Лісного, О. Асова, П. Комнацького, Г. Лозко сотні. Я вже писав про це раніше, а тому не зупиняюсь на них41. Але подібна недбалість, більше того, авантюризм у підході до ВК лише послаблює позиції її захисників і підтримує недовір'я до неї в академічних інститутах.

3. В оригінальному тексті ВК зрідка трапляються окремі граматичні форми, які відсутні в церковнослов'янській мові. Всі вони вимагають наукового пояснення і не можуть бути зігноровані. Це стосується і дієслів з подвійними закінченнями. На мою думку, вони виникли під час переписувань ВК у XV–XVII століттях і свідчать про намагання осмислити давню пам'ятку, пристосувати до кращого сприймання. Тому при підготовці тексту до друку їх не слід виправляти, оскільки вони є доказами автентичности ВК.

Такими ж архаїчними є і лексичні звороти типу наз. відм. з інфінітивом – "обрацете стрела сва а мече оточена" (д. 13), а також вживання особових займенників у род. відм. з відтінком присвійності: "ак(і) бо то і ес нас б(о)г а меже б(о)гі" (д.31).

Л.А. Булаховський (Вибрані праці. Т.3. с. 446) вперше зафіксував це явище у "Слові о полку Ігоревім" у зверненні Святослава Київського до князів Романа і Мстислава: "Храбрая мысль носить вась умь на дѣло" (Ироич. Пѣснь. с. 31). Все це ознаки давнього походження і ВК, і "Слова". їх теж необхідно зберегти в тексті оригіналів.

4. Нарешті, глибокого і зовсім нового осмислення вимагають багато понять, уявлень, звичаїв наших предків, давно забутих, але чітко представлених у ВК: свято Овсень, ритуальний напій Суриця, звичай пускати попереду білого коня при завоюванні чи освоєнні нових земель тощо.

У ВК достатньо матеріалу для вивчення світогляду народу в дохристиянські часи. ВК спростовує поширену думку про багатобожжя слов'ян, "бо Бог є єдин і множествен" (д. 30). Автори ВК з гнівом відкидають наклеп греків про людські жертвоприношення у русів:

Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви...

Ми ж польову жертву даємо і від трудів наших (д. 7а).

ВК не літопис, але містить значну інформацію в певному хронологічному порядку, починаючи з приходу (або повернення) слов'ян з Пенджабу на Дніпро і до Карпат у VII ст. до нової доби. Тут викладено кілька версій про походження слов'ян, відомості про Руську землю і її суспільний устрій, про війни й оборону рідної землі, побут, заняття і торгівлю з сусідами, вірування і мораль тощо.

Отже "Велесова книга" – це безцінний скарб народу України-Руси, який дає нам, українцям, можливість зрозуміти, перш за все, себе, пізнати своє призначення поміж іншими народами Землі. /174/

І вже сьогодні, ґрунтуючись на інформації, викладеній у "Велесовій книзі", з'являються дослідження, які розкривають духовно-філософські основи віри предків наших у дохристиянську добу. До них належать наприклад, "Істина "Велесової книги" Ю. Шилова (2000 p.), "Світ "Велесової книги" Г. Клочека (2001 p.), "Відо-Вістичне Православ'я Русі-України" А. Кондратьєва (2003 р.) та деякі інші. Тут проводиться аналіз символіки дохристиянської Руси, світлих ідеалів органічного зв'язку з природою, розкривається філософія безсмертя, яка постійно культивувалася в руських родах.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2

Схожі:

Борис Яценко дещо про методи дослідження \"велесової книги\" icon«психологія : визначення,її розділи, предмет, завдання та методи дослідження»
«Психологія: визначення, її розділи, предмет, задачі та методи дослідження» для студентів 4 курсу медичного факультету
Борис Яценко дещо про методи дослідження \"велесової книги\" iconТака дісталась
Провідними в моїй роботі є робота в інтерактивних групах, методи дослідження "ажурної пилки", різноманітні види диктантів, експрес-дослідження,...
Борис Яценко дещо про методи дослідження \"велесової книги\" iconРобоча програма навчальної дисципліни методологія І методи соціологічного дослідження сучасної світової політики
Методологія І методи соціологічного дослідження сучасної світової політики Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за...
Борис Яценко дещо про методи дослідження \"велесової книги\" iconФотоефект. Закони фотоефекту
Навчальна: активізувати знання про методи наукового пізнання природи; сформувати в учнів уявлення про фотоефект І вивчити його закони;...
Борис Яценко дещо про методи дослідження \"велесової книги\" iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Борис Яценко дещо про методи дослідження \"велесової книги\" iconПовідомлення про походження книги, про мистецтво читання. Вивчити читацькі інтереси школярів за допомогою питань: Твій улюблений письменник? Твій улюблений літературний герой? Про що ти читаєш найбільше охоче?
Мета: розширювати знання учнів про роль книги в житті людини, прищеплювати навички читацької культури, виховувати дбайливе відношення...
Борис Яценко дещо про методи дослідження \"велесової книги\" iconБорис Олійник: «Аби навчилися себе адекватно оцінювати, стали б сильнішими»
Але скільки б цікавих фактів із його біографії ми зараз не згадали, все одно Борис Олійник найперше Поет з великої літери та класик...
Борис Яценко дещо про методи дослідження \"велесової книги\" iconПрограма соціологічного дослідження
Тема Якісні методи в соціології
Борис Яценко дещо про методи дослідження \"велесової книги\" icon1-й чол голос: «Преподобний Сергій Радонєзький». 2-й чол голос
Києво-Печерській обителі св. Феодосієм в ХІ ст. Письменник Срібного віку Борис Зайцев так писав про нього у передмові до своєї книги...
Борис Яценко дещо про методи дослідження \"велесової книги\" iconЛекція n1 Тема :"Предмет та завдання патології клітин. Об’єкти та методи дослідження. Розвиток патологічних дисциплін в Україні
Тема:”Предмет та завдання патології клітин. Об’єкти та методи дослідження. Розвиток патологічних дисциплін в Україні


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка