Будні районного ґебіста



Сторінка1/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Е-бібліотека «Чтиво» — http://chtyvo.org.ua


Володимир УШЕНКО
Будні районного ґебіста
(нариси)


Присвячується капітану Віктору Орєхову, уроженцю міста Суми, оперуповноваженому П’ятого управління КГБ CCCР, який свідомо повстав проти радянської системи, як міг захищав дисидентів, попереджував їх про плановані держбезпекою гострі заходи: обшуки, аудіо- і відеозаписи, телефонні прослуховування, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка до дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах до керівництва СРСР з місць ув'язнення доводив неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення.

У 1990-их зайнявся політичною діяльністю: співробітничав з комітетом "Гласность", був активістом "Демократического союза", політичним радником відомої російської правозахисниці Валерії Новодворської.

У 1995-му проти нього знову було сфабриковано кримінальну справу і засуджено на 3 роки ув’язнення.

Зараз живе в США, працює рознощиком піци.
А ще, думаю, читач з розумінням поставиться до запевнення, що якщо хто й побачить схожість описаного з дійсністю – то це чисто випадково.

Насправді такого не було тільки тому, що такого взагалі бути не могло, не може бути і бути не повинно.

Сповідь колишнього слуги Сатани
Перед тобою, шановний читачу, новели колишнього майора «озброєного загону партії» (комуністичної) - КДБ, який прозрів ще в ті часи, коли це прозріння коштувало йому кар’єри. А міг поплатитися не тільки свободою, але і життям. В одній із новел, а саме «Сатанинська організація», автор пише: «Треба сказати, що в органи КГБ я йшов за власним бажанням, натхненний численними книгами-фільмами-оповіданнями про «холодну голову, гаряче серце і чисті руки». Я мріяв долучитися до когорти славетних..».

Насправді, в ті часи, що описуються в книзі, організація займалася тотальним наглядом за всіма мешканцями концтабору під назвою «Радянський Союз». Керівництво Комуністичної партії прагнуло знати все і про всіх. Для цього декілька сот тисячного озброєного загону партії було недостатньо. Треба було мати багато мільйонну мережу сексотів – «секретных сотрудников», які добровільно (були й такі) «доносили» на своїх товаришів, близьких та навіть рідних. Цих «добровільних» помічників «компетентних органів» треба було вербувати та організовувати їх діяльність. Яка нікчемна робота «славетних чекістів!». Якби не її жахливі наслідки… «Лише один чи два відсотки громадян СРСР не йдуть на вербовку. – пише автор, – Але це нічого. Тоді ці громадяни йдуть або до в’язниці, або отримують такий квиток по життю, що краще було б до в’язниці». Тож не дивно, що, як відомо, в СРСР було написано 85 мільйонів доносів один на одного. Сам знаю, що в кожній академічній групі з десяти студентів був, як мінімум, один сексот. В результаті – мільйони ув’язнених, сотні тисяч скалічених на допитах та в таборах ГУЛАГу. Справді – сатанинська організація. Організація, яка мала необмежену ніякими законами владу. Організація, без довідки про лояльність від якої не приймали на найнижчого рангу керівну роботу. Необмежена влада та безкарність «караючого меча революції» дозволили кадебістам працювати брутально, цинічно та аморально. Підлими, дійсно диявольськими методами.

Якось автор цих новел, вигукнув: «Невже я ніколи не зможу від цього відмитись?». Він справедливо каже, що «Коли людина пише спогади про своє життя, в них вона мимоволі прикрашає свої вчинки, показує їх шляхетність і благородство, одночасно упускаючи ті моменти, за які в житті буває соромно чи навіть і згадувати їх неприємно». Автор зізнається, що йому «невимовно бридко і соромно за свою тодішню державну діяльність».

Новели, які ти тримаєш, шановний читачу, – це своєрідна сповідь колишнього слуги Сатани. Їх принципова цінність у їхній правдивості. Описуючи реальні події, в яких колишній опер брав участь він показує вміння аналізувати та узагальнювати, мислити масштабно. Написані новели цікаво й легко читаються. Мені імпонує те, що автор вживає усталені словосполукчення та абревіатури мовою оригіналу. Є в текстах і дотепні слова та вирази. Скажімо, заміна російського терміну «обивателі» призабутим словом «посполиті».

А в цілому, я заздрю тобі, читачу. Бо я вже прочитав, а ти ще отримаєш насолоду. Тож, читай, думай і не забувай нашого недавнього минулого.
Леонтій Сандуляк,

народний депутат України І скликання, співавтор (з Левком Лук’яненком) тексту Акту проголошення незалежності України, один із засновників Народного руху України та екологічного руху в Україні

Такої книги за двадцять років української незалежності ми ще не читали. Я вже не кажу про попередні роки комуністичної деспотії. Звичайно, більшість із нас, читали книги Суворова-Різуна, зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко...

Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїй повісті будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захоплююче, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із наведених ним фактів, випливають страшні картини нашої недавньої дійсності: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих «ворогів народу» в недалеких 60-х, 70-х і навіть 80-х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.

Автор можна сказати без перебільшення «оре цілину», ніким не зачеплену, «оре» майстерно, талановито. Безумовно, цю книгу треба читати.

Леонід Осауленко,

журналіст, письменник, колишній «об’єкт» КДБ, м. Луцьк

ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Коли я збирав документи для оформлення свого призову на дійсну військову службу в органи КДБ, то мама сказала:

- Отже, тепер ти зможеш безкарно вбити людину? – так вона, по-своєму, завдячуючи життєвому досвіду, розуміла повноваження офіцера радянської спецслужби.

А батько свій паспорт і метрику надати відмовився:

- Ти на кого вчився? На цукровара? От і йди на цукрозавод. Там з тебе буде більше толку. Та й перед людьми мені не треба буде виправдовуватись.

Батьківські документи я різними правдами й неправдами у нього все-таки добув, але батьківської згоди і благословення на службу Родінє в такий спосіб – ні. Він, член ВКП(б)–КПРС з серпня 1941-го, офіцер-фронтовик Червоної армії, був проти такої моєї служби. Про причини я дізнаюся вже в 1989-му, після його смерті, коли випадково натрапив на ім’я його рідного брата, а мого дядька, у списках українських повстанців, що підлягали розшуку у сорокових-п’ятдесятих роках. Це була та таємниця, яку не довіряли навіть ріному сину.

З такою «компрою» у КДБ не брали, однак я туди потрапив: кадри недопрацювали.

Виписку з ім’ям дядька я отримав з 10-го відділу УКДБ СРСР по Оренбурзькій області (архів «чекистко-войсковых операций»), що дотепер зберігає (якщо зберігає) неоціненні відомості про діяльність ОУН і Української Повстанської армії.

Для нас, вітчизняних дослідників та іхніх зарубіжних колег, ці дані недоступні. Однак ті архіви закриті не повністю. Їх методично і цілеспрямовано, але наперед необ’єктивно і упереджено використовують владні імперські політичні сили у своїх інтересах. Там схована наша історія. Запити про передачу чи прохання наших дослідників про ознайомлення досі або не задовольняються або задовольняються «в части, касающейся»…

Цю книгу одні оцінили як нецікаву, а інші – як «бомбу». Чому?

Я об’єктивно оцінюю рівнь свого «письменницького таланту» але тут визначальний не талант а тема. Вона – «табу». Вона необговорювана за будь-яких часів і навіть за найдемократичніших владних режимів. Я досить грунтовно ознайомлений з цією темою і розумію, що таке державні чи галузеві таємниці і чим вони відрізняються від приватних даних чи службової конфіденційної інформації.

До державної таємниці відноситься і такий масив секретної інформації, як справжні імена агентури, що використовувалась «органами» у своїй діяльності в будь-які часи. Навіть, якщо сам діючий чи колишній агент (його особисте право) відкриває оточенню свою причетність до спецслужби – то і тоді держава не має це підтверджувати чи спростовувати такі факти. Цю інформацію не надають. Діючий (яку б посаду він не займав) чи колишній оперативний працівник-агентурист, що оприлюднює такі відомості, підлягає кримінальному переслідуванню відповідно до чинного законодавства.

Проте суспільство має право знати, вивчати і аналізувати свою справжню історію завдяки, в тому числі, і незалежним дослідникам, історикам і аналітикам.

Законодавства цивілізованих країн однозначно стверджують – немає такої таємниці, якої не можна було б оприлюднити через 25 років потому. Який би не був ступінь державної таємниці – суспільство має право це знати, а уряди зобовязані проводити визначену чинним законодавством процедуру розсекречення.

Так у них.

У нас теж прийнято закони, що регламентують, за урядовою ініціативою, розсекречення документів, що становлять державні таємниці не раніше ніж через 30 років після подій, однак наш уряд у цьому питанні, м’яко кажучи, не ініціативний.

Прорив стався з приходом до влади президента Віктора Ющенка: тоді Служба безпеки України порушила кримінальну справу з розслідування факту, причин і наслідків Голодомору 1932-33 рр. До партархівів та архівів спецслужб було допущено не тільки вітчизняних, але й зарубіжних фахівців, завдяки чому стала можливою Постанова Київського апеляційного суду від 13.01.2010 року про юридичне визнання страшної народної трагедії злочином перед українським народом і поіменно названо винуватців.

Моє постгеноцидне суспільство не просто має право, а повинно і навіть зобов’язане знати свою правдиву історію. Однак моя влада цього процесу не ініціює. Їй непотрібно чи це вона робить свідомо? – І одне, і друге.

Час йде, історія не змінюється, але є стійке намагання великодержавних імперських сил змінити її трактовку. Так мені стало відомо, що декілька років тому знищено 800 (!!!) томів справи оперативної розробки на «Аскета» і «Лису» - такі псевдо мали об’єкти КДБ СРСР Андрій Сахаров і Олена Боннер. В Москві також знищили 58 томів ще однієї такої справи на правозахисника, генерала Петра Григоренка. А оце недавно мені сказали, що і справа «Блок», яка зберігалась в Києві, теж знищена. А справа групової оперативної розробки «Блок», об’єктами якої були Василь Стус, Василь Овсієнко, Олекса Тихий, Іван Світличний, Алла Горська та багато інших українських патріотів – то не просто наша історія, а документальні докази ненависті московської орди до української вільної думки.

То ж чи маю я право мовчати?
Володимир УШЕНКО

ГЛИВКИЙ МЛИНЕЦЬ
«Ніколи в житті не роби нічого такого, про що

не можна було б розповісти друзям після обіду»

Оскар Уальд


Літо 1983-го. В зоні посадки на пасажирський рейс аеропорту Ташкента, зібралися пасажири до Києва. Серед них і я у новенькій лейтенантській формі. У кожного свій клопіт: хтось плаче, хтось сміється, хтось журиться, хтось цілується…

Аж раптом з голосною музикою під гітару, цигарками в зубах і з пляшками оковитої в кишенях ввалюються три здоровані напідпитку у формі гвардійського десанту. У одного з них, єфрейтора, на грудях горить бронзою медаль «За боевые заслуги», у сержанта, окрім бронзи, сяє сріблом ще й медаль «За отвагу», а у прапорщика – срібно-рубіновий орден «Красной звезды». Ще б пак – герої-афганці. Позаду дріботить місцевий міліціонер-узбек, на якого вони: «А ну, геть звідси, чурка. Не бачиш – дємбєль з війни додому летить».

Натовп пасажирів розступився. Неспішною і розв’язною ходою вони пройшли наперед, аж до переляканої стюардеси, і остовпіли, уздрівши мої волошкові петлиці і такого ж кольору просвіти на погонах. Цигарки випали з їхніх вуст, пляшки швиденько перекочували у речмішки, гудзики застебнулися, ремені підтягнулися і вони хвацько стали переді мною по стійці струнко:

- Здравія бажаєм, товаришу лейтенант!

- Вільно, – скомандував я.

Уже, коли літак був високо в небі, до мене з тацею зі склянками води підійшла стюардеса і тихенько запитала:

- А що ви їм таке сказали, що вони враз стали смирними?

- Нічого.

- І все ж?

- Вони просто побачили колір моїх петлиць.

- І що то означає?

- Комітет державної безпеки.

- Ну і що?

- Це для вас «ну і що», а вони бувалі. Вони знають.


З Середньої Азії в рідний Київ я, випускник школи КДБ, дипломований лейтенант-агентурист держбезпеки, летів на крилах гордості «Аерофлоту» – лайнері Іл-62. Позаду були враження від Ташкента, його людей, звичаїв і обрядів, клімату і колоритних базарів, від навчання у «вишці», її викладачів, засвоєного матеріалу, від однокурсників, нових друзів і нових товаришів.

Київ зустрів привітним літнім теплом, буйною зеленню і відвертою байдужістю підполковника-кадровика управління КДБ УРСР по місту Києву і Київській області:

- Які квартири в Києві? Ти що, друже? Та й вакансій тут катма. А ти, я бачу, з Яготина, ось і дуй на свою батьківщину в Переяслав-Хмельницьке відділення. Будеш жити дома і працювати на славу...

А вже в Переяслав-Хмельницькому, на вулиці Одинця, де притулилось райвідділення КДБ, мені були раді:

- Приймай ділянку роботи – ціла Згурівка з околицями, є де розгулятися.
Почав з літерних справ: на цілу Згурівку сторінок з двадцять. Все інше – в київських архівах.

З цих двадцяти сторінок дізнався, що Згурівка колись була районом, потім її приєднували і до Чернігівської, і до Полтавської, а зараз до Київської області.

В сумнозвісні сорокові тут навіть було своє незалежне відділення НКГБ-МГБ, де «трудились» цілих п’ятнадцять оперативних офіцерів-агентуристів. Цікаво, що вони тут робили? Адже один офіцер – це 20-30 агентів і до ста довірених осіб... Як потім виявилось – таке було скрізь. Чекістів, що тоді маскувались під міліціянтів з угро (уголовного розыска), було втроє, а то і вп’ятеро більше за самих міліціянтів з угро, і роботи було вдосталь.

Вражали також прізвища оперів: Меклер, Вайнштейн, Атлас, Файнберг, Рабинович, Халфін... Був також і Мойша Іванов. А начальником у них був капітан Коровін. На хазяйстві була особиста зброя, кулемет «Максим», бричка, підвода і четверо коней.

Коли читав ті сторінки, то підсміювався і не усвідомлював, що «если партия скажет», то наступним «Мойшею Івановим» доведеться стати мені. Навіть будучи всередині системи, не усвідомлюєш про своє покликання – для чого ж ти там. Це видно тільки збоку, а всередині – азарт, спорт, кураж і... безвідповідальність.

Але то було колись.



Проте найцікавіші були все ж літерні справи рідної мені Яготинщини, які мені милостиво, як аборигену, давав тишком проглядати місцевий Яготинський опер, майор Василь Васильович.

То, що ж таке, літерні справи?

Це геніальна придумка якогось чи то царського жандармського генерала, чи, може, й сталінського НКВДешного комісара – накопичувати всередині окремих оперативних підрозділів документи з уже відпрацьованих оперативних чи кримінальних справ, статистичні довідки про населення, чи контингент, його національні особливості, взаємовідносини окремих груп, соціальний чи майновий стан окремих його прошарків, природні катаклізми, технологічні аварії, епідемії чи масові протести з заворушеннями. Рішення про формування таких справ тими чи іншими документами приймають начальники цих підрозділів і за рівнем наявних документів можна оцінювати їхню особисту роботу. Зустрічались там інколи і «перли» – цікаві чи показові агентурні повідомлення.

От як би ви, приміром, відреагували на довідку такого змісту датовану приблизно серединою 50-тих років:

«Наш особливо цінний агент «Труп Петрович» (співзвучно з шкільною кличкою мого учителя хімії): викритий у двурушництві. Він був спрямований на вивчення Івана Болбота (батько мого шкільного товариша), що підозрювався на причетність до українського буржуазного націоналізму і який всі вечорниці чи гулянки за участю місцевої молоді переводив на хорове виконання буржуазно-націоналістичних пісень. Проте в ході особистого спілкування наш агент розшифрував перед об’єктом предмет зацікавленості ним з боку органів держбезпеки, після чого той виїхав з місця проживання на народногосподарчі будови Далекого Сходу».

Далі резолюція начальства:

«1. Встановити місце перебування Болбота Івана Платоновича і надіслати копію агентурного повідомлення у відповідний підрозділ КДБ для його подальшого вивчення.

2. Агента «Труп Петрович» виключити з агентурної мережі за недовірою з постановкою на облік в обласній оперативно-довідковій картотеці.

3. Про виключення агента, вчителя місцевої школи, з агентурної мережі КГБ СРСР проінформувати першого секретаря Яготинського райкому партії».
Та повернімось до нашої розповіді:

Отже, ділянка роботи була досить проста: цукрозавод, сільгосптехніка, один радгосп, чотирнадцять колгоспів, три православних приходи, секта баптистів, селище, двадцять одне село і п’ятнадцять хуторів, дванадцять тисяч населення і аж один агент. Справ оперативного обліку не вели вже років з десять, кримінальних справ по гебешному профілю – теж. Ще правда рахувалась оперативна підбірка на якогось Олега Жупанського, але самої підбірки в сейфі не виявилось, Її передали в київське управління і долучили до справи на «махрового вражину-націоналіста», а запис про передачу зробити забули.

До речі, підбірка – це та сама справа оперативного обліку яка, правда, велась без санкції обласного начальства. Всі такі справи починалися з підбірок, а вже потім, на підставі отриманих матеріалів, писався рапорт на генеральське ім’я, а після його погоджувальної санкції заводили саму справу, куди першими рідшивались матеріали цієї самої підбірки.

Лівобережна Гетьманщина «від Києва до Прилуки». Через Дніпро проти Переяслава – Букринський виступ, зверху праворуч – Прилуки з базою стратегічної авіації, ліворуч – столиця, Київ.
Мене попередили, що Олег Жупанський, один з редакторів київського видавництва «Веселка», інколи приїжджає додому в Згурівку, де вдома, чи у друзів за чаркою може вести «антирадянську буржуазно-націоналістичну агітацію».

Забігаючи наперед, мушу визнати, що мені так і не видалося познайомитися з цим знаменитим Олегом, проте паперів «про його душу» довелось списати мабуть з цілий том. Це все були відповіді на запити «...чи не був він такого-то числа в...», «...чи не було в його оточенні відомого N...», «...як він реагує на виступ Генерального секретаря на з’їзді...», «...чи не зберігає він вдома літературу буржуазно-націоналістичного змісту...»

Почухавши потилицю і протянувши щось на кшталт «Так, один агент – не густо...», я подався до начальника.

Керував нами тоді такий собі майор Дмитро Григорович. Це вже потім я дізнався, що в це тихе болото Митя-фармацевт потрапив завдяки своєму своякові, в той час генералу, заступнику самого голови республіканського комітету Степана Несторовича Мухи.

Сам Митя був колись парашутистом-десантником. Розказував, що під час карибської кризи 1963 року четверо діб підряд в повній бойовій готовності ночував у жерлі літака, не знімаючи парашута. Потім вивчився на фармацевта, працював, а коли свояк дослужився до генерала, Митю призвали в органи, присвоїли офіцерське звання і вже через рік він об’явився в Переяславі-Хмельницькому старшим лейтенантом на посаді підполковника, начальника відділення КДБ.

Без сумнівів, Митя, був людиною колоритною. Перед начальством, партсекретарями, їхніми водіями, секретарками і телефоністками він відверто плазував і навіть цим пишався. Проте перед підлеглими і підозрюваними (а підозрюваними було все населення ввіреної йому ділянки), показував себе відвертим cамовдоволеним самодуром. Чим також пишався.

Якось до нас на службу прислали молодого лейтенанта Толю Мазійчука. Він їхав з іншого кінця області через Київ і, зрозуміло, що до Переяслава втрапив десь під обід. Коли він представився начальнику Миті, той побілів, потім почервонів, затим надувся мов міхур, а вже потім розродився лайкою впереміж з матюками: як смів молодий офіцер такого престижного і відданого партії і народові комітету, запізнитися на службу?

Хвилин двадцять він принижував, ображав і знищував прибулого, тримаючи того по стійці «струнко», а потім грюкнув дверима і подався додому на обід.

Толя розповідав, що цю годину він провів у тяжких роздумах: що ж робити? Чи змовчати і служити, чи вліпити кулаком межи очі в цю нахабну начальницьку пику і висказати все, що він думає про Радянську владу... Стримався і покорився.

Так розпочалася Толіна служба. А закінчилась вона ще трагічніше, але вже без сміху. Десь, здається, в 2006-му, у нього, старшого офіцера чорнобильського підрозділу СБУ, прямо з службового кабінету поцуплять справу особливо цінного агента (на продаж). Замість шукати зрадника-«крота» в своїх лавах, отці-генерали приймуть «мудре рішення» і проти Толі почнеться кримінальне переслідування за «недотримання режиму секретності». Його «провину» доведуть, засудять умовно, а після суду він прийде додому, ляже спати і не проснеться. Серце не витримало підлості, наруги і несправедливості.

Це потім ми всі звикнемо до Митіного самодурства і навіть будемо до цього ставитися по-філософськи. А на той момент «товариш майор» був для мене «цар, Бог і воїнський начальник».

Коли я подався до Миті з питанням про Згурівку, той ліниво наказав надати йому пропозиції з організації агентурного апарату згурівського куща, де передбачити кількість, розстановку і можливості агентурних сил і засобів: агенти повинні бути у великих трудових колективах, вузлі зв’язку, школах, а також треба було відшукати й завербувати декількох агентів-рейдерів, які за своїми посадовими обов’язками могли безперешкодно потрапити в будь-яке село, домівку чи квартиру. Само собою, що такі ідеологічно «антирадянські кубла» як церковні приходи, релігійні секти, неформальні гуртки, творчі спілки чи й навіть хори художньої самодіяльності теж повинні контролюватись ну якщо вже не агентурою, то хоча б довіреними.

Таким чином, я сам собі запрограмував придбати агента у місцевій середній школі.

Слухаючи,часом, просторікування «потерпілих» від «чекістської сваволі» і тих, що вислизнули з рук кровожерливого КДБ «заслужених рухівців», дивуюсь, скільки сил і старань вони вкладали в пошук «агента КДБ» у своєму оточенні. Навіть тоді, коли ці рухівці згодом прийшли до влади і отримали можливість ознайомитися з методами «оперативного сыска», вони не переставали обрушуватися на якихось там «агентів».

Мабуть у цьому й полягає досягнення того страшного оперативного мистецтва, що шукають винного серед своїх, а не у системі. Винний – він ось, поруч, живе через хату, на роботі тобі підтакує, п’є з тобою пиво чи й горілочку, ділиться плітками й анекдотами, а потім біжить до опера, щоб настукати і виказати про твоє потаємне...

Насправді все простіше і жахливіше.

Серед гебешних оперів був такий анекдот: вийшов уранці гебешний начальник на ганок, потягнувся і мовив: «Кого сьогодні будемо вербувати?» Потягуючись, розводить руками з-за шиї, а потім раптом тикає пальцем у випадкового перехожого. «Ось його».

В житті ж гебешна служба шукає об’єкта, тобто підозрюваного, на якого відкривається полювання. Чим це полювання закінчиться – то вже справа друга, може це буде кримінальна справа, може профілактика, може вербовка. Це згідно з наукою. Може бути і «ліквідація» за «оперативною необхідністю».

Признаюсь, команди на ліквідацію «за оперативною необхідністю» за всі роки служби не отримував. Мало того, я не знаю і не знав нікого зі своїх колег, що отримували і виконували такі команди. Проте і я, і всі мої колеги весь час своєї служби були готові «до виконання». Це була необхідна і обов’язкова умова нашого існування «на службі Родінє».

Тобто об’єкта інколи треба зламати, змусити каятись, зраджувати. Можна перетворити його на інструмент підлості і навіть вбивства, можна навіть убити – як партія скаже. І начальство.

Опер може все, проте не може це робити за власним бажанням. На сторожі власна внутрішня інспекція, і це не якась там міліцейська інспекція з особового складу, яка вишукує серед міліціянтів порушників закону і хабарників. Ґебешники хабарів не брали, а закони порушувати їх професійно вчить держава, на сторожі якої і стоїть беззаконня. А, отже, беззаконня можна і треба застосовувати тільки по відношенню до тих, на кого партія скаже «фас».

Частина радянських людей вербується охоче, вважаючи це за ознаку довіри, а згодом, усвідомивши, що їх просто ошукано, мучиться своїм відступництвом, стаючи неврастеніками, психами, а то й самогубцями.

Інших залякують й з цього моменту вони живуть в постійному страху, і теж кінчають, як правило, не кращим чином.

Ще якусь частину громадян вербують "під чужим прапором", тобто не від імені КДБ, а під виглядом друзів, націоналістів, бандитів, іноземних розвідок тощо.

Однак є й такі, що поводяться так, ніби вербують не їх, а вони. Це природжені ділки, крутили, підлота і підлабузники. Вони примудряються працювати тільки за гроші чи за інші блага. З них потім виходять самі опери. У спецшколі нам розказували, що все Політбюро ЦК КПРС, а також всіх секретарів обкомів у всі часи набирали виключно з «архівної агентури».

Напис на пам’ятнику «Навіки разом. Навіки з російським народом» - оперативники держбезпеки лівобережної Київщини після чергового тренінгу в Переяслав-Хмельницькому. Лютий 1989 рік.
Ще частину агентів вербували силоміць: на «компрі», тобто на криміналі, крадіжці, якомусь некрасивому проступці, на «жінці» або на ситуації, яку гебешники організовують спеціально. Якщо саме цей кандидат на вербовку потрібен до зарізу, то на допомогу прибуває спеціальна група офіцерів-психологів-вербовщиків з обласного управління чи й, навіть, з центрального апарату. Тоді проводиться спеціальна розробка кандидата і, як кажуть старі і досвічені опери, «збою специ не дають». «Клієнта» додавлюють, а потім передають на зв’язок потрібному оперу.

Отже, коли знайдено об’єкта, то під нього вербуємо агента. Не цього, так іншого. Або обох, або і всіх, хто з ним контактує. Лише один чи два відсотки громадян СРСР не згоджуються на вербовку. Але це нічого. Тоді вони йдуть або до в’язниці, або отримують такий чорний квиток по життю, що краще було б до в’язниці.

Проте об’єкта мені ще треба було знайти, а для цього потрібна так звана сигнальна агентура для висвітлення ситуації і перевірки цих самих сигналів. Одним з таких і мав стати агент з числа вчителів місцевої школи.

Отже, робимо все по науці: підбираємо кількох кандидатів, вивчаємо їх на предмет можливості використання в якості агента, підбираються їм можливі «легенди» тощо.

Зупиняюсь на двох молодих хлопцях.

Пишу рапорт начальнику відділення про встановлення оперативного контакту, тобто офіційного знайомства з легальним співробітником КДБ. Знайомлюся з обома, починаю просити виконати невинні, ні до чого не зобов’язуючі, «прохання», потім ще і ще. Зустрічі перевожу на нелегальну основу (тобто ховаємось, де прийдеться).

Потихеньку притираюсь до одного з них, Костянтина. Ерудований, відповідальний, спортивний, компанійський, випиває в міру, подобається жінкам, йому часто вони розкривають душу – ось те, що треба. Відчувається взаємна приязнь, проте він дещо напружений... Та нічого, я ж його розумію, тут все-таки село, світитися йому знайомством з опером ні до чого, тому обіцяю з ним бути акуратним...

Тут, каюсь, я сам дав «пєнку», помилився. Річ у тому, що я спішив вислужитись і до встановленої Митею дати обіцяв «закрити» район агентурним апаратом, одночасно «вів» кількох агентів, ще з десяток кандидатів на вербовку, а тому "перестарався" і недооцінив Костю – а й дійсно, куди ж він дінеться?

Організовую контрольну зустріч кандидата на вербовку згурівського вчителя Костянтина зі своїм начальником. Боже, Митя – як нова копійка, посміхається, підлещується, хизується знанням літератури, поезії, міжнародної політики, тут же грається в принциповість, чесність та історичну відповідальність соціалізму...

З полегшенням пишу рапорт на вербовку агента, який Митя сам повіз до генерала.

Назавтра мене офіційно повідомляють про отримання генеральської санкції на вербовку агента, але в мене окрім ще шість вербовок до кінця півріччя. А ще в перевірці декілька сигналів, один з яких з підозрою на український буржуазний націоналізм, а другий – страшно подумать – на самий шпіонаж і який стоїть на контролі у того ж генерала.

І все бігом, І все треба встигнути...


Вибираю запропонований мною у тому ж рапорті варіант вербувального підходу, хоч його й не обов’язково було виконувати, головне результат.

Підкочуюсь до Кості удавано буденно і наче поспіхом прошу виконати просту «формальність» написати папірець для «внутрішньої бухгалтерії» (знаєш, ми теж у цій системі звітності й паперового контролю...).

- А що за папірець?

- Підписка про нерозголошення.

- Нерозголошення чого?

- Наших з тобою взаємовідносин.

- Тобто вербуєш?

Тут я беру паузу, а Кость додає:

- Слухай, я ж не урка і не бовдур. Сам знаєш, я ж недавно читав Юліана Семенова – після підписки дороги назад немає.

- А ти не згоден на співробітництво?

- Не згоден. Співробітничати з КДБ, бути для вас джерелом інформації – категорично ні. Будеш давити, а я знаю, як ви це вмієте робити – не буду жити.

Цього я й справді не чекав і навіть розгубився, проте, як казав ще полководець Суворов «всі статути пишуться кров’ю», раптом згадав про свій рапорт, де механічно-автоматично, проте докладно, свого часу описував свої дії в разі відмови кандидата від співробітництва. Кость, відповідно складеного обласним офіцером-аналітиком психологічного портрета, був з тієї категорії людей, яких не можна було змушувати чи умовляти.

- Ну ні, то й ні. Подумаєш... Без тебе обійдусь. – Ми холодно і дипломатично прощаємось.
Назавтра Митя як з ланцюга зірвався: півгодини мене розпікав криком і істерикою. Бігав по кабінету, розмахував руками, тупотів ногами, врешті зачепив графин з водою і… Лише тоді заспокоївся в мокрих штанях посеред битого скла.

- Стривай, а ти ж у рапорті писав, що Костянтин – кандидат у члени партії і претендує на посаду завуча школи? Це дійсно так, чи це перли для генерала?

- Так, це правда.

- Тоді мерщій в Яготинський райком партії до голови парткомісії, там якраз сидить наша довірена. Вона вмить цьому чистоплюю кисень перекриє. Буде йому і посада, і партквиток...

Їду в Яготинський райком, а на душі кішки шкребуть. Кость, ясно, гнилий сільський інтелігент і чистоплюй нещасний, але капості йому робити просто так, щоб пам’ятав з ким зв’язався, було не в моїх принципах.

Врешті, я сам винен, поспішив, не підготував його... Хоч той, інший кандидат був би, мабуть, кращим, а Костю треба було тримати як довірену особу на довірі без підписки – дивись, якісь плітки й розказував би...


Заходжу в райком і чомусь згадую, що цю будівлю будував батько мого друга дитинства, а ось тут, на першому поверсі, мене приймали в комсомол...

Як я тоді переживав, злякано повторював питання-відповіді й чомусь думав, що мене можуть і не прийняти.

Ще згадалась одна з лекцій спецшколи КДБ, де наголошувалось, що опера ні в якому разі не можна направляти в той район, де він виріс чи вчився. Причина – опер мусить бути вільним від особистих стосунків, які можуть вплинути на оперативні комбінації...

- Тьху, дурниці, – кажу я про себе і стукаю в двері кабінету голови парткомісії при райкомі партії.

- Заходьте, – я відчинив двері і завмер на порозі. За столом «важного» кабінету сиділа Мирослава Михайлівна, моя колишня і незабутня класна керівничка, вона ж, зараз – голова парткомісії і вона ж – довірена особа нашого начальника Миті.

З приводу того, що Мирослава (як ми її скорочено називали) є довіреною особою КДБ, я не переймався. Я знав, що її чоловік – колишній офіцер-оперативник кримінальної міліції, якийсь час навіть керував місцевим міліційним відділком, а тому що таке «агент-резидент» вона повинна була добре знати.

А от що саме вона голова парткомісії, якій я повинен «здати» Костю... Тут мені стало не по собі.

Я сидів перед Мирославою, ніби школяр перед вчителькою з невивченим уроком. Вона мене розпитувала, а я вагався і мимрив щось непевне...

- Ладно, не мнись, – сказала мені Мирослава, – тільки-но мені дзвонив твій Митя. Кого треба запресувати і з якої причини?

З Мирославою, як із справжньою мамою, можна було поговорити про все. Я відверто розказав про свою помилку, про те, як мені жаль Костю, який дійсно ні в чому не винен, просто випадково і без своєї вини він потрапив під каток системи-машини, яка мусить знищити не тільки його кар’єру, а можливо і саме життя, адже довідка про відмову від співробітництва з органами все-одно залишиться в літерній справі райвідділення, та й у оперативно-довідковій картотеці республіканського комітету теж буде виставлено «сигнальний маячок» на нього як на неблагонадійного.

Ми з нею довго сиділи і розкладали справжній складний оперативний пас’янс з порятунку молодого вчителя, якого Мирослава, як колишня заврайвно, сама свого часу рекомендувала до вступу в КПРС.
Мирослава, сильна і вольова жінка, яка не боялась нікого й нічого, взяла все на себе. Вона тут же зателефонувала Миті і поставила йому ультиматум: або він закриває всі питання щодо Костя, який є її протеже, або вона вже не «довірена» і всі питання КДБ в райкомі буде блокувати.

Ясно, що Митя моментально «спікся», почав плакатись і валити все на київське начальство, а він сам, ви ж знаєте, та я для вас... Митя був як завжди невідпорний, а для начальства і жінок – дорогоцінна знахідка.


Якось, так років через десять після мого звільнення з КДБ, випадок звів мене з Костянтина Олександровичем, директором середньої школи райцентру. Була можливість для розмови і навіть для випивки.

Випивка закінчилась тим, що Костя навідріз відмовився щоби платив я.

- Ця історія заслуговує на те, щоб оплатити хоча б обід. Головне – ніхто нікого не продав, ніхто нікому не хотів зробити зла і ніхто не винен.

- Якби не Мирослава...





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка