Будні районного ґебіста



Сторінка10/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

«ЗА ВЛАСНИМ БАЖАННЯМ»
За власним бажанням – і з роботи, й на той світ. Якщо воно збігається з волею партії, КДБ та іже з ними.

Пішов з життя Валентин Васильович Лисиця. Пішов сам, за власним бажанням. В останній записці просив не шукати винних. «Крім газети, я нічого не вмію робити, і якщо вона загине – мені не жить», – говорив друзям.

Він помер, продовживши життя газеті.
Знову й знову дивлюсь на фотографію.

Він у центрі – мій друг Валентин Лисиця.

Валентин уважно слухає виступ Левка Лук’яненка, тільки-но обраного народним депутатом. Виступає Левко Григорович після жінки з міськкому партії і звертається до неї «пані секретарка». Цим і запам’ятовується присутнім і його виступ, і цей день, якого вперше за багато десятирічь було згадано про бориспільське антибільшовицьке повстання. День, коли на Бориспільщині вперше пролунало: «Наші діди виступили проти більшовизму ще у 1920-му».

Я в кадр не потрапив. Офіцеру держбезпеки не можна потрапляти в кадр. Я сидів на лаві автобусної зупинки поряд з кладовищем і спостерігав за панахидою.

Перед закінченням панахиди з воріт цвинтаря вийшли дві розлючені жінки.

– Ви записуєте? Записуєте?! – впізнавши мене, запитала одна з них, та сама «пані секретарка», сподіваючись, певне, на те, що мій запис стане останнім нищівним доказом у суді чи ще десь при винесенні вироку «зухвалим жовтоблакитникам», які – о, жах! – дорвалися до депутатських мандатів.

– Пишу, – збрехав я, щоб надати ваги своїй службовій присутності на занедбаному цвинтарі.

Люди мовчки розходилися. Виступаючі дружно задиміли цигарками. Змотувались синьо-жовті прапори. Повз мене пройшов «запеклий націоналіст» років вісімнадцяти з плакатом про Бандеру.

Від виголошених зухвалих речей небо не впало, земля не розкололась. Годинник показував, що час уже додому.

Ні я, ні Валентин Лисиця не знали тоді, що саме цей день стане в нашому житті вирішальним, стане початком дружби кадебіста з людиною, яку КДБ переслідувало понад двадцять років.

Проте день ще не закінчився. Левка Григоровича місцеві рухівці запросили до себе і майже до ночі щось одне одному доказували, погоджувались і сперечалися, сварилися і освідчувалися у вічній дружбі. А головними фігурами на тій зустрічі, поза сумнівом, були двоє: Валентин Васильович Лисиця – редактор районки, член бюро міськкому, головний ідеолог і організатор панахиди по жертвах антибільшовицького повстання в Борисполі і легендарний народний депутат Левко Григорович Лук’яненко – теж колишній райкомівець, в подальшому багаторічний політв’язень.

На ранок агент «Легінь» письмово відзвітує начальнику КГБ (найбільш цінні, на думку начальника, агенти, підлеглим операм не передавались, а залишались на зв’язку особисто у нього) що з членом міськкому Лисицею пов’язані основні події вчорашнього дня. Так сталося, що копію агентурного повідомлення друкував я. Все було як завжди, якби не одна обставина – член бюро міськкому правлячої партії – «вражина».

У Борисполі я служив другий рік і вже знав, хто є хто. Усвідомлював і те, що Бориспільський міськком мав би пишатися, що членом його бюро був Валентин Лисиця. Він був на голову вищий за всіх зростом і на три голови – за рівнем ерудиції, інтелігентності, освіченості і порядності.

Як і всі ми, Валентин тоді ще вірив у партію, в комуністичні ідеали, сподівався на майбутній поворот до загальнолюдських цінностей, до правди. Гадав, що звернення до історичної правди спонукає функціонерів переглянути ідеологічні догми. Він докладав багато зусиль, щоб його газета змушувала читачів думати, пробуджувалав них людську, історичну і національну гідність.

Тоді мені ще не було відоме прізвище Олега Калугіна. Але я вже добре знав про капітана Віктора Орєхова, члена оперативної групи 5-го (ідеологічного) управління КДБ Союзу у справі Орлова і Щаранського. Намагаючись на початку 70-их допомогти дисидентам, він втратив не лише погони, але й волю на цілих вісім років. Знав також ім’я полковника Ярослава Карповича, який вірою і правдою служив системі 25 років, у відставку пішов з посади начальника 5-го відділу московського КДБ. Публічна спроба в журналі «Огоньок» піддати сумніву свою діяльність коштувала йому пенсії, нагород, обернулася відвертим цькуванням з боку вчорашніх колег.

Вони зробили свій вибір.

Тепер цей вибір мав зробити я.

Валентин Лисиця ще вірив, а іржаве колесо партократичної системи крутилося собі далі. Райвідділ – начальнику управління КДБ, бравий генерал – інформацію для роздумів секретарю обкому, обком – міськкому: вжити заходів, вигнати з бюро, усунути від керівництва газетою.

Через день-два закрите засідання бюро Бориспільського міськкому партії констатує: «Ворог пробрався в наші лави. Не кається за вільнодумство, не виправдовує довіри... Догану йому! З бюро – геть. З газети – геть!»

Тільки забули керівники, що надворі не тридцять сьомий. З бюро вигнати можна, але з міськкому – зась. На заваді був високий авторитет Валентина Васильовича в Борисполі. Не погодилися члени міськкому, здебільшого люди порядні, з присудом – «зрада», як було охарактеризовано зустріч комуніста з антикомуністом. Той факт, що антикомуніст Лук’яненко мав статус народного обранця, до уваги, звичайно ж, не брався.

З газети теж просто так не виженеш, минулись ті часи... Тому й застосували до Лисиці випробуваний метод – «за власним бажанням».

Добре знайоме Валентину це «власне бажання». Так його вже звільняли. Майже півроку він, професійний журналіст і перекладач, «за власним бажанням КДБ» був безробітним у країні, де безробітних «не було». Пам’ятним йому було й те, як допоміжна школа, в якій навчалася глуха донька (його біль, його невтішне горе) «за власним бажанням» батьків за одну ніч стала російськомовною.

«За власним бажанням» тоді жили ми всі. Він, комуніст Валентин Лисиця, теж виявив «власне бажання» під тиском бюро. Один з членів цього високоповажного органу наполягав, щоб «власне бажання» було засвідчене одразу ж, аби нічого вже не могло змінитися. І Валентин змушений був дати слово, що залишить газету.

До пізньої ночі просидів тоді Валентин Васильович у своєму редакторському кабінеті, впорядковуючи папери перед передачею газетного керма в інші руки. Від цієї безрадісної роботи його відірвав мій телефонний дзвінок.

- Якого біса? – озвався він на мій голос. Людина, яка втратила головне, вже не боялася образити кадебіста. – Що вам від мене ще потрібно?

- Що потрібно нам – тобі відомо, а що потрібно мені – поясню при зустрічі, про яку я прошу терміново і таємно, – відповів я.

- Про таємну зустріч по телефону не домовляються, – парирував він мою красномовність.

- Я сам себе не прослуховую, – заспокоїв його.

Хоча ми й були знайомі, але саме ту, проведену за всіма правилами конспірації, зустріч можна було назвати нашим справжнім знайомством.

Валентин Лисиця майже все свідоме життя, відчуваючи на своєму горлі руку КДБ, не міг, звичайно, повірити, що капітан держбезпеки не готує якоїсь хитромудрої провокації. Якби та чотиригодинна нічна розмова в його розхлябаному «Запорожці» була записана, вона варта була б публікації. Мене тоді ніс на крилах бог красномовства. Щоб переконати Валентина порвати заяву «за власним бажанням», мені довелось не тільки цитувати класиків від Еразма Роттердамського до Тараса Шевченка, але й декламувати вірші і навіть співати пісень. Такого від кадебіста рафінований інтелігент явно не чекав. Але справа ускладнювалась тим, що Лисиця дав обіцянку членам бюро, а поняття честі для «гнилого» інтелігента зовсім інше, ніж для жандармського служаки.

За ті чотири нічні години мені вдалося вивести Валентина зі стану безвиході й депресії. На ранок це вже була людина, готова відстоювати свою правду хоч би й кулаками.

– Заяви писати не буду, – кинув рукавичку партократам Валентин. – Знімайте, якщо зможете.

Для партбюрократів, навчених лише розподіляти й володарювати, але не здатних на дію, це виявилося холодним душем. Зняти редактора вони були не в змозі. Міськкомівські клерки разом з різними активістами, спостерігаючими, співчуваючими і зловтішними раптом побачили, що реальна влада комуністів скінчилась...

Щоб зрозуміти одну з причин самогубства Валентина, звернемось до стосунків чесної інтелоігентної людини з організацією, сумновідомою під абревіатурою КДБ. Ще наприкінці 60-их, коли на зміну хрущовській відлизі приходив брежнєвський застій, студента Київського університету Валентина Лисицю, котрий мав широке коло зв’язків з так званими націоналістами і якого вони мали за однодумця, було відібрано для «шляхетної» ролі агента КДБ. Але виявляючи свою національну свідомість, він продемонстрував несвідомість політичну і заручини з КДБ відкинув. Тоді на нього тисли сильніше, ніж бориспільське партбюро. І Валентин поставив питання так: співробітництво абои життя. Прощання з життям за власним бажанням він уже тоді розглядав, як форму протесту.

Мені, офіцеру держбезпеки, якому випадало неодноразово вербувати агентів, така ситуація знайома до болю. Той чорний Мефістофель кінця 60-х, якому, можливо, і я тис полковницьку руку, своєю непрофесійністю і невіглаством наніс Лисиці тяжку психічну травму, яка далася взнаки через 25 років.

Останній запис про Валентина Васильовича в аналах КДБ датований 1983 роком: його зняли з обліку і припинили стеження за його громадською і професійною діяльністю. Тоді й почався стрімкий злет Лисиці по службових сходинках: йому не заважали.

Але він цього не знав. До останнього свого дня вважав, що телефон його прослуховується, кореспонденція прочитується, необережні слова фіксуються. Гадав, що очолює список, укладений місцевою держбезпекою для арештів і ліквідацій під час путчу.

Як тільки міг, я переконував його, що немає чого боятися, що перестороги безпідставні. Що його імені немає в сумнозвісних путчівських списках, бо немає потреби ці списки складати – все є у внутрішніх архівах. Путч я зустрів як особа, що усунена від посади і перебуває «в розпорядженні управління кадрів». 7 серпня 1991-го мене усунули зі служби в органах КДБ. Формулювання традиційне – «за власним бажанням», але чомусь без права залишатися в запасі держбезпеки. До путчу залишалося всього 12 днів.

А ще через чотири місяці бориспільчани прощалися з Валентином Лисицею...

ЯК НЕПРОСТО БУТИ РОМАНТИКОМ
Не секрет, що ті люди дійсно щасливі в житті, котрі примудряються зробити свою основною життєвою професією ту справу, яка одночасно є і хобі, і пристрастю, і задоволенням. А якщо твоє захоплення, хист і вміння, окрім усього дають ще засоби для існування – що може бути краще? Недарма в будь-якому суспільстві є такий вічний і нев’янучий запит на творчі професії, що пов’язані з мистецтвом, публічною славою чи звичайним майструванням.

У мене є друг дитинства, який ніколи не виїжджав з сухопутного Яготина, але все своє життя будує морські яхти. Ще в школі, коли ми зачитувались про славетних капітанів, піратів і морські мандри, він малював вітрила і як міг вивчав морську справу, такелаж, вітри, течії і гідродинаміку. До цього часу в нашому місті його вважають за дивака, весь час підозрюють у чомусь такому незаконному, бо він, будучи майже сорок років офіційним безробітним (таким він примудрявся бути ще при совітах) всі ці роки будує коштовні прогулянкові річкові човни і чайки, а також справжнісінькі морські яхти. І не тільки їх будує, а й обійшов і Дніпро, і навколишні ріки, і все Чорне море. І сьогодні яготинець Микола Самокиша є неабияким майстром своєї справи і незаперечним авторитетом навіть республіканського масштабу, не дивлячись на те, що не має ніякого офіційного диплома чи професійної освіти. Але саме за рівнем освіченості йому, мабуть, немає рівних не тільки у містечку.

Невимовний романтик, якому ми всі, його ровесники, потай заздримо.

Чи ж може бути романтиком людина на державній службі? Чи може вона виконувати щоденну нудну й марудну роботу з задоволенням і захватом?

А чи може особа, професією якої є плетіння хитромудрих візерунків з людських доль, в розпорядженні якої є дозволений державою і рекомендований відповідною майже академічною оперативною наукою шантаж, брехня, підступність, підлий обман чи насилля, бути вдоволена своєю діяльністю?

Стверджую: так.

Я таких бачив і знаю. Таких після ретельного відбору готують державним коштом у спеціальних навчальних закладах. Проте не всі, навіть успішні випускники такими стають, бо люди завжди були є і будуть різними. Система намагається їх зробити однаковими робочими гвинтиками відповідно до поставлених чинною владою завдань.

Знаменитий англійський кіно-серіал про пригоди Джеймса Бонда до сих пір викликає неоднозначну реакцію у відповідального й думаючого суспільства – а чи можна давати таку безперечну індульгенцію і дозвіл на підступність і вбивство? Чи може бути вигода, навіть і державного масштабу, вартою простого людського щастя або й самого життя?

Юрій Андропов, свого часу, намагався розв’язати цю проблему вимагаючи від своїх кадрових служб відбирати в органи КДБ людей освічених, відповідальних і моральних. Людей, які могли будь-коли і в будь-якій ситуації самі свідомо фільтрувати вічне питання: що ж таке добро, а що – відверте зло. На цьому неодноразово наголошували в наших «осиних гніздах» – спецшколах, потім було предметом партійно-політичного навчання і виховання, проте, як і вся інша марудна наука не завжди відкладалося в головах і свідомості офіцерів-агентуристів, бо найголовнішим були нагальні завдання партії і безпосередньо окремих керівників, які, відверто, такими сентенціями не переймались. А завдання були: «знайти», «виявити», «вилучити», «не допустити», «обмежити», «усунути» і, навіть, «ліквідувати».

Ще в спецшколі на стадії підготовки були випадки, коли деякі з нас, слухачів, не витримували оголеності і цинічності отримуваної інформації, коли не тільки керівництво школи когось вибраковувало, а дехто й сам відверто відмовлявся від такої служби. На моєму курсі один слухач, лейтенант, прямо на лекції в присутності генерала, начальника школи, заявив про неприпустимість таких методів у роботі спецслужб і тут же поклав на стіл своє посвідчення. Дехто тихо залишав службу «під слушним приводом», незважаючи на високий номенклатурний статус, зарплату, соціальний пакет і майбутні високі пенсії.

Таких не переслідували і, мабуть, не ставили на облік. Та й навіщо їх ставити – вони все життя будуть мовчати, намагаючись викинути з пам’яті ці жахи, що повинні були стати повсякденною діяльністю. Ну а якщо заговорять – то прекрасно знають, що на них очікує.

Мені, поміркованому романтику і людині, яка вважала, що повністю контролює свою честь, мораль і свідомість, здавалося тоді можливим лавірувати між «можна» і «треба», між «повинен» і «зобов’язаний». Правду кажучи, теми честі і гідності, в наших відвертих розмовах наодинці на кухнях, чи за чаркою були не рідкісні, а часто й головні. Навіть було таке неписане мірило: ці про це говорять, а ці – ні. Це був такий собі вододіл, безпомилковий показник: «свій – чужий». За цим показником всередині системи вибиралися товариші й друзі. За цим показником начальники підрозділів з різних таборів, якщо вони могли собі таке дозволити, відверто підбирали собі підлеглих і кадровий склад.

Потім, у 1989-му, коли телебачення транслювало прямі репортажі зі з’їздів народних депутатів СРСР, такі розмови виплеснулись у начальницькі кабінети і залежно від того, до якого табору належав начальник – представники іншого «залягали». Часто ідейні протистояння між начальством і підлеглими виливалися в конфлікти, які нерідко завершувалися не лише гучним з’ясуванням стосунків, але й переводами або й звільненнями. Особливо це стосувалося підрозділів, що займались так званою 5-ю лінією: українським буржуазним націоналізмом, церковниками-сектантами, творчою, освітньою, науковою інтелігенцією, пишучою, малюючою та іншою богемною братією.

Але остаточний розкол оперскладу стався тоді, коли почалася масова реабілітація жертв сталінських репресій. Власне, реабілітація була й раніше, але проводилась вона за рішеннями судів, що переглядали кримінальні справи: або ж занадто одіозні, або ж на вимогу постраждалих, чи їхніх родичів. Зараз точно не пам’ятаю, але, здається, рішення про масові реабілітації прийняв з’їзд народних депутатів СРСР. Після цього «озброєний загін партії», попри бажання свого ЦК, став шерстити старі архіви і справи з грифами «разглашению не подлежит», «хранить вечно» і «знакомиться только с письменной санкции ЦК».

Приблизно тоді ж в наш райвідділ фельд’єгерський зв’язок доставив здоровенний цілком таємний пакет з однією з таких справ. Всі дружно почали її вивчати і не одразу помітили, що у нашого начальника Петра Михайловича, якось пропав до цього інтерес. Його чомусь не зацікавив унікальний документ: вирок трійки, написаний на газетному аркуші зверху друкованих літер червоним олівцем, де обвинувачуваний засуджувався до «высшей меры социальной защиты – расстрелу». Звинувачувати у масових злочинах ленінську партію і КДБ могли тільки наші об’єкти, від нас же завжди, за будь яких обставин, вимагалося її аргументовано і ефективно захищати, аж тут раптом…

Потім начальник розпорядився комусь із нас, ініціативних підлеглих, установити сина репресованого (місцевого жителя з шляхетно-польським прізвищем), викликати його до райвідділу, надати йому для ознайомлення (в нашій присутності) кримінальну справу і від імені Президії Верховної Ради СРСР (цікаво, а чому не від імені ЦК КПРС?) принести офіційні вибачення і співчуття.

Назавтра ми з нетерпінням чекали першу нашу реабілітацію.

Прийшов непоказний чоловік років сорока з десятилітнім хлопчиком. Несміливо і навіть боязко пройшов у приймальну, де йому надали можливість погортати страшну справу. Було видно: він не знав, що шукати. Сторінки з грізними резолюціями, прізвищами і датами гортав більше для годиться. Потім закрив справу і спитав:

- А фотографія батька є?

Усі кинулись допомагати: знову розгорнули справу, знайшли підшитий конверт, в якому зазвичай зберігаються фотографії, і витрусили звідти чотири чи п’ять пожовклих маленьких фотознімків різних людей.

- А хто з них мій батько?

Ми стояли ошелешені і не знали що відповісти.

Раптом відвідувач схопився з-за столу, став перед нами з міцно стиснутими кулаками, набрав повні легені повітря і… промовчав. Він стояв, не приховуючи сліз, а його син теж скочив зі стільця і злякано пригорнувся до батька…

Коли вони пішли, залишивши на столі підписку про відсутність претензій до органів КДБ, зайшов начальник:

- Ну що там, все нормально?

У розпал перебудови, в часи народження опозиції комуністичному режиму, розквіту надій, віри і сподівань офіцери-агентуристи, що працювали з цим середовищем, нерідко самі проникалися «крамольними» ідеями. Вже не було абсолютного не сприйняття переслідуваних ідей, з лексикону зникало і ставало недоречним колись дуже популярне в середовищі оперів поняття і саме слово «вражина», яким характеризувався ідеологічно затятий і неподатливий об’єкт.

На моєму робочому столі під склом (тоді так було модно) якось непомітно, і головне безкарно, з’явились газетні вирізки з текстом Хартії прав людини 1948 року, текст національного гімну «Ще не вмерла Україна»; обласні офіцери-аналітики, не криючись, без страху і сорому випрошували у мене листівки з віршами Василя Стуса, пачку яких я притяг у райвідділ з організованої рухівцями зустрічі в Бориспільському аеропорту останків Стуса, Литвина і Тихого. Все це раптом стало незабороненим, нормальним і навіть престижним. А одного разу я застав свого колегу майора Гену над тим, що він робив свої правки в текст Декларації Народного Руху України за перебудову, лаяв і шпетив рухівців, що вони, мовляв, – крикуни, нероби і алкоголіки, дійсно завалять таку потрібну і нагальну державну справу.

Стало модним вишукувати в архівах і оперативно-довідкових картотеках різних рівнів (аж до самої Москви) даних про своїх родичів (якось на нараді оперативного складу в обласному управлінні наш генерал розпікав за це всіх начальників підрозділів, за чиїми підписами ми посилали ці «метелики»).

Раптом виявилося, що всі ми, «білі й пухнасті», нерідко маємо родичів, на яких приходили з архівів цілі «вози» компрометуючих матеріалів. Як могло таке трапитись – для мене досі велика таїна – видно, кадровики свого часу фільтрували їх за ступенем тяжкості, серйозності і особистої залежності від них кандидата.

Для нас стало ясно, що архівно «чистих» представників наш народ взагалі не має.

У пресі з’явились одкровення й роздуми генерала-розвідника Олега Калугіна, полковника ідеологічної контррозвідки Ярослава Карповича. Ми вже не так затято гортали знамениту службову, цілком таємну, товстелезну книгу з фотографіями і біографіями зрадників Батьківщини і неповерненців з-за кордону, на розшук яких мали постійно спрямовувати нашу агентуру

Усе це провокувало мене, підштовхувало і спонукало виражати свої думки письмово й публічно. Ні, це не були міркування щодо діючої державної системи чи методів діяльності спецслужб. Мій письменницький свербіж народився, коли я почув по радіо звичайну літературну передачу про художницю Катерину Білокур, про її трагічне кохання, що було перервано колективізаціями-індустріалізаціями. Наклавши на почуте свої непевні дитячі спомини, мені відкрилося, що я, саме я в дитинстві був причетним до її творчості. Так з’явилось оповідання «Колір життя», яке було видрукуване в місцевій бориспільській районці і передруковане районкою яготинською. Але сам факт цієї публікації став останньою краплиною, яка перевершила чашу терпіння мого бойового начальника, підполковника Петра Михайловича. Цьому також сприяв мій неприкритий сарказм на начальницьку агітацію голосувати за Союз на березневому референдумі 1991-го. Чомусь було вирішено, що я вже відвертий рухівець і зрадник. Якісь там рядові службові наради раптом стали проводитися без моєї присутності, що відверто мене зачіпало. Ставлення до мене начальника стало помітним колегам, які про всяк випадок притихли. Ні, наодинці зі мною вони були відверті, проте в присутності «шефа» мовчали.

Якось мені навіть передали думку нашого генерала, якому наш підполковник возив мій вже опублікований допис «на експертизу». Генерал, заклопотаний своїми, масштабнішими проблемами, не побачив ніякої крамоли в написаному, проте видно сам факт несанкціонованої публікації його теж не порадував.

Міжособистосні стосунки з моїм начальником повільно, але вперто псувалися. Ставлячи завдання, висловлюючи зауваження чи побажання, наш бравий підполковник-комсомолець примудрявся підлеглого укорити, а то й принизити чи образити. Це в нього виходило легко і невимушено. Особливо перепадало майору Гені, якому наш шеф ніяк не міг пробачити десяти років служби за кордонами совдепії. Гені (а заодно й мені) перепадало за недоречну в нашому колі начитаність, ерудицію і… україномовність. А ще Петро ніяк не міг забути мого відкритого непослуху і вільнодумства під час горбачовського референдуму, присікувався і шкірився за відсутність оперативної інформації по опозиційному, хоча вже і легальному, Руху, виказуючи свою неспроможність подолати ідеологічну інерцію нетерпимості до інакодумства. Це було тлом, на якому ми незримо сходилися навіть без обговорення цієї теми. Конфлікт не міг довго приховуватись, назрівала якась розв’язка. Зі свого боку я теж проявляв «нетерпимість» до відвертого невігластва, неуцтва і самозакоханості свого начальника. Але коли мене «вляпало» в український клас (хоча й намагався свою участь у діяльності ініціативної групи з його відкриття по можливості приховати) терплячість Петра Михайловича лопнула.

Невдовзі без видимих причин, а насправді, як реакція на начальницький рапорт щодо службово-оперативної придатності, на черговій нараді оперативного складу управління мені, як грім серед ясного неба, було оголошено неповну службову відповідність, найвище покарання офіцера перед усуненням від посади.

Врешті й саме усунення не забарилося.

Мене запросили в управління і запропонували... підвищення. Або ж обрати підполковницьку посаду начальника відділення КДБ у... чи то азербайджанському, чи може вже у вірменському Нагорному Карабасі (де не просто пострілювали, а велися справжні бойові дії з залученням артилерії і авіації). Або продовжити службу начальником відділення в... литовському Каунасі (де ще не стріляли, проте красномовно обіцяли). Сам факт, що на відповідальні посади у проблемні точки всесильний Комітет спрямовував «штрафників», яким я в той час був для кадровиків, було показовим і багатозначним.

Ну, а якщо я не згоден, то можу вибрати собі посаду опера у відділі, що обслуговував Чорнобильську АЕС. Там, правда, всі посади начальників і старших оперів були зайняті, але нічого – «почекаєш з рік-два, повернешся на посаду старшого опера, а там...».

Ну, а поки я буду роздумувати й вирішувати, мене відправили у чергову відпустку.

Цю липневу відпустку дев’яносто першого я провів без виїзду на моря чи в гори, майже щодня зустрічався зі своїми товаришами по службі, які тихо жалілися на самодурство нашого начальника та переповідали про страхітливі інформаційні повідомлення московського й київського центрів і тривожні орієнтування, що, мабуть, нагадували літо сорок першого. Так, мій баришівський колега майор Іван, в оперативному підпорядкуванні якого була березанська колонія суворого режиму, розказував, про команду різко ущільнити умови утримання в’язнів і звільнити місця для «поповнення», а старший лейтенант Вітя на вухо повідомляв, що особисто читав інформацію начальникам управлінь, відділів і відділень про те, що КДБ СРСР замовило у Міністерстві середнього машинобудування два мільйони кайданів.

Списки підозрілих і кандидатів на «інтернування» не складалися. Та й для чого? Підніми оперативно-довідкову картотеку – там усі «маячки» в наявності. Вибирай кого хочеш, а можна і не вибирати, а закривати всіх оптом.

Ясно, що було ще маса наказів: раптом перевірити справність наявної у відділенні зброї (чого взагалі ніколи не практикувалось – і так ясно, що за особисту табельну зброю кожен відповідає сам), терміново провели контрольні стрільби особовим складом, начальника декілька разів викликали на спільні наради з міліцейськими начальниками «для узгодження можливих спільних дій». Також терміново писались плани узгодження різних оперативних служб (а їх в Борисполі було аж шість: міськрайонні відділення міліції і КДБ, відділення міліції і КДБ в аеропорту, оперативна частина аеропортовських прикордонників, а ще особовий відділ КДБ у місцевому військовому гарнізоні). А на додачу, в наказовому порядку всі, і міліція і КДБ, готувались до переводу роботи з агентурою за планами «особого» періоду.

Що таке «особый» період – пояснювати було зайве. «Особый» період це війна.

Відпустка закінчилась, 7 серпня 1991-го я з’явився в кадри управління на Аскольдів перевулок у Києві. Довелося довго сидіти у коридорі під кабінетом одного з кадровиків. Із-за нещільно причинених дверей чулася чоловіча розмова на підвищених тонах, до якої я не прислухався, аж раптом мене різонула фраза:

- Та я сторожовий пес імперії. Я завжди служив вірою і правдою, я...

Що там було далі, мене не цікавило.

Мені не хотілося бути «сторожовим псом імперії». Я чомусь раптом усвідомив, що імперія – це щось бридке, відразливе і чуже. А служити чужим ідеалам та ще й «вірою і правдою» – не хочу, та й не можу.

Бажання продовжувати службу, а тим паче кидати квартиру в Борисполі і їхати з дружиною і малими дітьми в Карабах, Каунас чи Чорнобиль, у мене так і не з’явилося.

Коли я написав рапорт про звільнення за власним бажанням у зв’язку з переходом на роботу в народне господарство, всі кадровики разом полегшено зітхнули, адже потреба пресувати мою особу відпала.

До 19 серпня, до путчу, залишалося дванадцять днів.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка