Будні районного ґебіста



Сторінка11/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

ПУТЧ, ПУТЧ, ПУТЧ...
В серпні 1968-го спецназ розвідуправління Балтійського

флоту всього за півгодини захопив Празький аеропорт столиці Чехословаччини, замінив всіх їхніх диспетчерів на своїх, чим забезпечив блискавичну і безперешкодну висадку Вітебської повітро-десантної дивізії Радянської Армії.

З інструкції по застосуванню повітряно-десантних військ ЗС СРСР


19 серпня 1991-го, неділя, п’ята ранку, диктор ще нічого не говорив, «Лебедине озеро» ще не транслюється...

Пронизливо дзвонить телефон. Я за звичкою зриваюсь, не усвідомлюючи, що вже дванадцятий день, як підписано наказ про моє відсторонення з посади старшого оперуповноваженого КДБ УРСР.

Це вже, місяців через два, з’явиться наказ про моє звільнення з військової служби за власним бажанням без права перебувати в запасі органів КДБ СРСР.

У військкомат я піду пізніше, де на мене витріщить очі тамтешній начальник відділення з обліку офіцерів запасу – кадебістів у них зроду не бувало. Виник конфуз: адже звання «лейтенант» мені присвоював міністр оборони, а наступні звання – якийсь голова чогось там, що для воєнкомівців не авторитет (мене просто переплутали з численними міліціянтами, чиїх спеціальних звань вони демонстративно не визнають). Гебешні ж запасники стоять на обліку в мобілізаційних відділах обласних управлінь. Звільнені за порушення дисципліни, нероби чи п’яниці все ж залишаються в запасі КДБ і тільки таким як я, що свідомо не побажали служити далі і звільнилися за власним бажанням, відмовляли бути гебешниками навіть запасу.

Я, дурень, обурився, почав качати права і врешті добився, щоби мені залишили звання, вказане у військовому квитку. От якби погодився стати тоді знову лейтенантом, мав би зараз підставу з ними судитися, адже позбавлення військового звання – це офіційне покарання, засвідчене відповідним наказом і т.д.

О, який би був «шкандаль», розголос, преса, високоповажні й високопоставлені вболівальники і співчувальники – дивись, може і мав би якісь дивіденди. Боже, ну чого ми такі розумні заднім числом?


Я схопив слухавку і почув істеричний голос моєї доброї товаришки Ліди, авіадиспетчерки міжнародного аеропорту «Бориспіль»: «До нас летить вітебська повітряно-десантна дивізія на сорока бортах. Наш воєнпред бігає по залу, розмахує пістолетом і вимагає їх терміново прийняти. Всі оперативні та відповідальні чергові по авіарайону, галузі, міністерству, радміну і ЦК республіки сповіщені, проте всі ухиляються від відповідальності. Ніхто не дає ніяких команд. Борти ми зараз ставимо в коло, де вони зможуть повисіти ще годин зо три. Що робити далі? Що це? Переворот, путч, війна?»
З Лідою живемо ми поруч. Моїй доні і її синочку по сім рочків. Разом водили дітей в сусідський російськомовний дитсадок, а зараз ми з нею створили так звану ініціативну групу з відкриття українського класу в російськомовній школі. Ми повірили в щойно прийнятий Закон про мови в Українській РСР, де, зокрема, зазначено, що за наявності восьми заяв батьків у школі зобов’язані відкрити клас з українською мовою викладання.

Я, як офіцер КДБ, намагався не «світитися», а от Ліда, добра душа, діяла активно. Особисто обходила батьків майбутніх першачків і умовляла, просила, агітувала, а сама все мене допитувалась, а чи справді Рух дозволять? А чи справді український клас відкриють? Вона так журилася, що старшого синочка змушена була віддати в російську школу (адже вона ось тут, поруч). Уболівала за українську мову, бо вона була ОФІЦІЙНО ЗАБОРОНЕНА і в неї, і в мене на роботі, хоча біда була не в цьому – біда була в дедалі нахабнішій мовній поведінці і її, і мого начальства, яке дозволяло собі не просто гучні заяви, а й приниження, образи і навіть звільнення за мовною ознакою.

Скажете – такого не було?

Помиляєтесь: таке існує й зараз, на двадцятому році незалежності. Існує, бо воно безкарне.

Ліда зібрала 28 заяв і ми торжествували. Раптом виявилося, що відкриття україномовного класу недоцільне, тому що «заяв недостатньо». Ліда підняла ґвалт: вона ж особисто передавала ці заяви директорові школи, але поки вони дійшли до міськвно, то їх залишилося всього шість.

Ліда знову побігла по людях і прийшла до мене в сльозах. Все правильно. Батьки відмовлялися від своїх заяв: одних «сильно просили», іншим «радили добре подумати», а декому відверто сказали: якщо не хочете втратити роботу (отримати квартиру, машину, путівку), – не дратуйте міськком.

Коли я поклав трубку, то подумав – кінець українському класу в нашій російській аеропортівській школі № 8. Після таких подій, що розгортаються, ніхто не зважиться його відкрити, бо...
... бо на мою столицю суне ціла бойова повітряно-десантна дивізія в повному спорядженні, при повному озброєнні, з боєприпасами, медикаментами і навіть кухнями, яка вже кружляє на Борисполем з готовністю виконати будь-який наказ партії.

А на вежі аеропорту – анархія і мітинг: жоден відповідальний керівник чи черговий так і не дали зрозумілу і неоднозначну відповідь-наказ: приймати чи ні. Знову Ліда дзвонить мені:

- Тут деякі пропонують зіштовхнути борти і тоді аеропорт закриється, але тільки на одному борту – 250 людей. Живих людей.

- Боже, Лідо, та ти при своєму розумі? А чи ти знаєш, що всі без винятку телефонні розмови служби диспетчерів пишуться в постійному режимі? І взагалі, що ви там думаєте? Вимагайте рішення керівних органів – у цьому ваше спасіння. Упирайте на те, що ви тільки стрілочники... Невже думка про катастрофу дійсно присутня у ваших розмовах?

- А як ще ми зможемо відкрити україномовний клас?

Її згадка про україномовний клас остаточно мене спантеличила...

Далі пішли тільки короткі гудки – чи то Ліда кинула слухавку, чи то може хтось пильний відімкнув (автоматів cтеження тоді ще не було – і справді, в це зараз важко повірити...).

Вже потім Ліда мені розповідала про той безлад, що творився в диспетчерській службі аеропорту: ніхто не відміняв рейси з численними відпочивальниками, пасажирами інших міжнародних і внутрішніх рейсів. Доводилось суміщати щоденний графік з надзвичайною ситуацією.

Аеропорт має дві злітно-посадкові смуги, одну з яких повністю контролювали військові, але в той же час їх жваво експлуатували обидві сторони. Злітні смуги були паралельні, починалися будівлею аеропорту з пасажирським терміналом і численними допоміжними службами, що стояв між ними, а закінчувались кілометрів за три далеко в полі різними «руліжками» між якими одиноко стояв «туалет типу сортир» – звичайна «шпаківня» на одне очко.

Військово-транспортні літаки підходили до повітряного простору аеропорту поодинці з півночі, і їх акуратно ставили в «коло» на значній висоті, щоб не заважати буденному графіку роботи летовища. Диспетчери тут же вираховували і передавали пілотам параметри ешелонів, швидкість, дистанції, напрям і швидкість вітру тощо. Вишколені військові пілоти десантних Ілів і Анів дотримувались радіотиші, в той час як у телефонно-телетайпному режимі конференції між оперативними черговими військових штабів Москви, Києва, Мінська і Вітебська, основних та запасних аеродромів, черговими міністерства транспорту Москви та Києва велись не просто переговори, а справжній «базар» з лайками, матюками, погрозами, криками, істериками. Інколи він припинявся, коли хтось з керівників намагався прийняти якесь вольове рішення і всім щось наказати, проте ці накази явно суперечили всім можливим інструкціям і дозволам, що тут же в ефірі коментували диспетчери, які, за всіма писаними і неписаними правилами, мали вирішальний голос у цій какофонії. Учасники цього унікального радіобазару примудрялись в перервах між радіолайками зазирати в телевізори, де вже транслювалося «Лебедине озеро», яке періодично переривалося озвученням Указу віце-президента СССР про ГКЧП. Всі дружно відмовлялися брати на себе будь-яку відповідальність, посилалися на свою «відповідну інструкцію», яку кожен тримав у себе на колінах.

Час спливав, у бортів, що підійшли першими, вже закінчувалось пальне, а єдино правильного рішення не знаходили.

У цей час штатна військова охорона периметру аеродрому була приведена в режим «отражения агрессии», навкруги злітних смуг з’явилися вантажні будки «Уралів», «Зілів» і «Газонів» вперемішку з бронетранспортерами та самохідними зенітними установками, зчетверені дула яких відбивали сонячні зайчики і навіювали невеселі думки. Цю чисельну техніку і ланцюжки солдат, що біжать, було прекрасно видно з вершечку вежі, де розташувалася диспетчерська служба і їх вигляд, м’яко кажучи, не сприяв її професійній пильності і зосередженості.


Раптом старший зміни диспетчерів прильоту порадив «відсунути» цю військову армаду хоча б на півтора-два кілометри від будівлі аеропорту, щоб не спровокувати паніку серед пасажирів і обслуги, якою була вщерть набита ця споруда в цей спекотний недільний день розпалу сезону відпусток.

Ця «порада» була настільки слушною, що була беззаперечно сприйнята як наказ і прийнята до практичного виконання. Саме «виконання цієї поради», на думку чисельних свідків тієї події, послужило якоюсь іскрою дієвості влади і кінця анархії. Оскільки ця команда прозвучала в режимі теле-радіо-конференції, її з полегкістю сприйняли учасники «радіобазару» і з цього моменту всі, без урахування звань і посад, звертались до старшого зміни авіадиспетчерів як до головного командира.

Стали надходити доповіді передових бортів про наявність пального, з чого стало ясно, що вони вже «прилетіли» – пального вистачало тільки на посадку. Іншого рішення бути вже не могло.

Після команди старшого зміни: «Увага, підготувати смугу для прийому бортів!» - базар раптом припинився, все стало відбуватися звично, буденно й розмірено. Всі знали що робити, команди надходили й виконувалися з точністю нікельованого хронометра, красиві металеві птахи з трихвилинним інтервалом торкалися розпеченого бетону, миттєво гальмували і скочувались на «руліжки», звільняючи смугу для наступного сріблястого красеня.

Отож, помножте 3 хвилини на 40 бортів і отримаєте повних дві години – саме стільки тривала посадка дивізії. І все це впереміжку між зльотами і посадками пасажирських бортів на паралельній смузі, адже графіки роботу аеропорту ніхто не відміняв.

Пізніше я запитував: «Ризикували?» – «Було трохи, однак, хоч і незвичний, проте робочий розрахунок надзвичайного режиму – така робота».

За цей час не було викурено жодної цигарки, не випито жодної склянки води, не сказано жодного зайвого слова... Хлопці й дівчата втратили до 10 кілограмів ваги кожен. Коли вони доберуться додому, то попадають у свої ліжка, забувши пообідати, а дехто навіть і роздягнутись. І в кожного з них з’явиться маленьке пасмо сивини «на згадку».

На момент посадки останнього, перший борт стояв уже дві години під палючим серпневим сонцем на розпеченій бетонній сковороді допоміжної смуги – так званої руліжки. Всі на місцях: льотчики – в кріслах пілотських кабін, а солдати – у вантажних відсіках, спресовані як оселедці у повній викладці, з особистою зброєю, до розпеченого вороненого металу якої неможливо було доторкнутись. Єдине, на що спромоглися командири – настіж відкрити вантажні люки літаків, щоб люди всередині не зварилися.

Якщо в залі диспетчерської вежі аеропорту та в диспетчерському пункті військових тривала напружена, але звична робота, хоча і в неймовірно шаленому темпі, то за злітною смугою, за полем, у диспетчерському залі військового терміналу всі присутні продовжували слухати радіолайку між генералами різних відомств. Ті ніяк не могли вирішити, що ж робити з прибулим військом, якому не було поставлено жодних завдань, окрім того, що «прибути в місто Київ».

На розвантаження та марш на місто – наказів не було, на відміну бойової готовності – теж. Про них наче забули. Всі намагання дізнатися про наступні дії упиралися в «чекайте на особливе розпорядження». Власники великих зірок на погонах теж ніяк не могли спромогтися на якусь зрозумілу команду. Час спливав, спека не спадала... Настала пора обідати, коли раптом хтось із «батьків-командирів» нарешті розпорядився: «з бортів розвантажити польові кухні, годувати особовий склад» і, знову-таки, «чекати на особливе розпорядження».

Кухні розвантажували години дві, адже за бойовим розписом, вони повинні були десантуватись останні, на вже захоплений плацдарм. Солдати вийшли на свіже повітря під палюче сонце і полягали у траву, а кінець смуги з табуном літаків-красенів затягнуло хмарою відпрацьованих газів численних моторів, адже всім цим бойовим машинам десанту, газикам, козликам і легкій артилерії треба було випхатись з жерла літаків, випустити запхнуті «на дно самісінької скрині» кухні, а потім знову влізти назад і сховатись від сонця.

Від літаків до розташування місцевої військової авіаційної частини напряму через поле по траві, тому що «руліжки» призначені тільки для повітряних суден, потягнулися «газики-козлики» – майже десять тисяч молодих здорових і відчутно вимучених спекою та спрагою хлопців зараз просили тільки одного – води.

Ще невдовзі задиміли кухні. Через деякий час біля них вишикувалися черги солдат... Потім обід тут же на траві, і хоч команди «відбій» не поступало, розморене військо заснуло в найживописніших позах, які характерно показували як і хто спромігся порятувати свої стрижені голови і татуйовані тіла від «прямого попадання» сонячних променів.

Комфорту правда не було, але так «воювати» ще було можна.

А в цей час і керівники, і різноманітні чергові служб, і працівники чергових змін, а також численні пасажири в аеропорту і навколо нього, які монотонно мінялись, в залежності від «прильоту-відльоту», заглядали у екрани телевізорів, притискали до вух транзисторні приймачі, допитували і перепитували всюдисущих таксистів і водіїв пасажирських автобусів найшикарнішого на той час маршруту «Політ» - що ж там?

Проте у кожного були свої турботи, хтось відлітав, хтось прилітав, хтось проводжав, хтось зустрічав, а для когось це була просто звичайна робоча зміна. Ну прилетіли солдати, ну полягали на траві – головне, що ніхто не стріляє і, здається, не збирається. Шоу закінчилося – всім стало не до них.

Уже пізнього вечора, коли сонце закотилось за обрій і спека спала, командиру батальйону охорони аеродрому сказали, що «отражать» нічого не треба, бо агресія відміняється, а тому – в казарми. Місцева піхота з блакитними погонами жваво завантажилась у свої «Зіли» та «Урали» і поїхала нарешті додому. В кінці колони до них прилаштувались самохідні установки протиповітряного вогню з уже зачохленими дулами і апарелями. Їх від’їзд викликав полегшення у всіх, хто це бачив.
Потім настала ніч, за нею – день. Очікували – що ж буде далі.

То ждали, що скаже Кравчук, то що ж скаже Єльцин – не вірилося в серйозність цього балагану, вже названого путчем. Хтось чекав свята, хтось горя, хтось радів, хтось панікував, хтось про це взагалі нічого не знав – країна велика: хтось порівнював те що відбувалось зі словами поета: «в России было воскресенье, но... очередей оно не отменяло», мовляв, ну, ну, воюйте, а ми подивимось...

А військо в кінці злітно-посадкових смуг Бориспільського міжнародного аеропорту загорало. Про нього не просто забули – батькам-командирам було не до нього.

Командир дивізії, правда, як і належить, щогодини нагадував про себе, але його швиденько ставили на місце – ти чого не вгомонишся? Лежите, спите, кухні кашу варять – не заважай вирішувати государеві справи.


Заночувати у серпневому степу на духмяній траві – що може бути краще? Щоправда, іншим гори подавай, а ще деяким - море. Е, це треба спробувати, а потім говорити.

Хоча щопівгодини, навіть тієї глупої ночі, поруч по злітній смузі з несамовитим ревом мчить щось страшне... проте, якщо знаєш, що це звичайний літак і що зі смуги він нікуди не подінеться, то поряд з бетонкою можна ще й які сни бачити – і ніщо не завадить молодому хлопцю так служити, адже недаремно кажуть: «солдат спить – служба іде...».

Наступного дня знову загорали, а наступної ночі – знову спали на траві.

Найдивовижніше, що нікому з них, окрім командира, начальника штабу та пілотів, що спали в своїх кріслах поруч з радіостанціями – навіть к голову не могло прийти, що там, поруч за смугою, в залі аеропорту і далі – в селах, містах, по всій країні люди чогось очікують, на щось надіються, чимось живуть.

Солдат, котрий знаходиться в стані «до особливого розпорядження», за всіма статутами і інструкціями позбавлений будь якої інформації. Коли вони повернуться в казарми, виявиться, що їх брутально обманули – вони повернулися не додому, а в іншу країну. Може, й не чужу, проте точно в іншу.

У кінці злітної смуги їх триматимуть дві ночі і три дні. Потім буде команда «Відбій. Додому». Вони звично завантажаться, і знову в несамовитому ритмі працюватимуть і військові й цивільні диспетчери повітряного руху, але це буде вже якось буденно. Ніби то ті самі три хвилини на зліт, проте не буде наднапруги, страху незнання й невідання.

Просто красиво і захоплююче. Потім ці «бувалі» авіадиспетчери розкажуть молодим – вам таке і не снилося.
… Наступного дня ми з дружиною, нашою доброю знайомою Лідою та її чоловіком копали картоплю на своїх городах-ділянках, що їх виділяли для працівників аеропорту в зоні відчуження злітних смуг. Саме в полі по транзистору ми й почули те історично-трепетне «Україна стала незалежною».

Спека спала, на широкому полі тут і там копошилися люди, збираючи картопляний урожай, проте щось було не так, і це всі відчули, бо не відчути не могли. Коли вітер повертався з боку кінця злітних смуг – він приносив незвичний запах, якщо це можна було назвати запахом. Це був сморід.

Навіть за більш ніж три кілометри через поле відчувався стійкий запах людської сечі і екскрементів, яких не могли заглушити навіть гасові вихлопи авіаційних двигунів, що ревіли на форсажі.

- А все це прийшле військо, - пояснила Ліда. – Уявляєте, посадили на три доби дивізію майже в десять тисяч чоловік і забули. Кажуть, лежіть, спіть, їжте кашу. А туалет? Там, у полі зору тисяч пасажирів і аеродромних служб, чисте поле і тільки один туалет для обслуги, коли комусь раптом щось прикортить. Вже третя зміна зі всіма можливими засобами, пожежними машинами і автообмивниками з реактивними пінними установками не може добратися до цієї шпаківні.


… У кожного своє відчуття тієї чи іншої життєвої, сімейної або історичної події.

У мене спомин про путч – з запахом.

І ніяких аналогій чи алегорій. Хоч як тут без них.

А ще за тиждень ми з Лідою вели своїх дітей до школи. У такий вимріяний і вистражданий україномовний клас у нашій аеропортівській школі. І ніяке військо, путчі чи події не змогли перешкодити його відкриттю. А запеклими ретроградами й русифікаторами згодом чомусь оголосили місцевого завміськвно та директора школи, що якраз і доклали особистих титанічних зусиль щоб цей клас з’явився. У нас завжди так заведено: винні сусіди, колеги, агенти чи інші слуги системи, а не людиноненависницькі імперські ідеї, які вони не втілювати не можуть.

Ви спитаєте – а який зв'язок?

Вже потім хлопці з оперативно-технічного управління КДБ при моєму звільненні з комітету, чи вибачте, вже з СНБУ (Служби національної безпеки України – так тимчасово називалась наша контора до 25 березня 1992-го) подарують мені на згадку магнітофонний запис нашої з Лідою розмови 19 серпня 1991-го, де ми насправді обговорювали можливість організації справжньої авіакатастрофи. Думаю, таким трофеєм мало хто похвалиться.

От тільки ніякі музеї не стоять до мене в черзі за цим раритетом.


27 листопада 1992 р. в київській газеті «Молода гвардія» ректор Інституту підвищення кваліфікації працівників культури Мінкультури України пан В. Чернець, у своїй публікації надав матеріали КДБ, які прагнуть нас переконати що народний депутат України, відомий театральний режисер, критик, письменник і драматург Лесь Степанович Танюк начебто є агентом всесоюзної «охранки».
«ПСЕВДОНІМА СОБІ НЕ ВИБРАВ»

Лесь Танюк не здогадувався, як на ньому заробляло КДБ
Мені, колишньому оперативному працівнику органів державної безпеки з багатолітнім досвідом агентурно-оперативної роботи, дали ознайомитися з копіями матеріалів КДБ щодо Л.С. Танюка та оцінити їх достовірність.

З чого почати?

Мабуть, з того, що найбільшою таємницею кожної спецслужби (і КДБ не вийняток) є справжні імена її агентури. І не тільки діючої, а й архівної, тобто тієї, що не використовується.

За всіма цивілізованими правилами, за якими, до речі, жило й КДБ, матеріали на агентів, обраних депутатами різних рівнів, повинні знищуватись («Інструкція з оперативного обліку в КДБ СРСР», доведена наказом голови КДБ СРСР № 0076 – 1972 р.). Якщо вони не знищені, то є підстави спитати у керівників спецслужби (мабуть у суді), як могли бути порушені конституційно закріплені права людини, а також власні нормативні акти?

За яких умов ці матеріали можуть зберігатися в архівах спецслужб? Відповідаю: тільки в тому випадку, коли документ (тут – особова справа агента «Тарас») були свого часу визнані як такі, що мають оперативну або історичну цінність.

Логічно було б запитати: а де поділася робоча справа цього агента, коли випливла особова? Для тих, хто не розуміє, поясню: робоча справа – це тека, де зберігаються оригінали агентурних повідомлень написаних агентом. Якби «Тарас» був свого часу реальним агентом, не думаю, що писане ним було б не менш цікав від писаного про цього.

Якщо це дійсно так, то питання до керівництва Служби безпеки України: як могло статися, що оперативні архіви, «святая святих» спецслужби, стали прохідним двором для різних політичних шантажистів? Адже не таємниця, що вміло ним оперуючи, можна спровокувати все що завгодно – від політичної нестабільності до громадянської війни.

Справа збереження такого архіву – турбота не тільки спецслужби, а й законодавців. Де закон про архіви? Де гарантії невикористання державних таємниць у політичній боротьбі?

Тепер почитаємо самі матеріали.

Перше, що впадає у вічі, це те, що «враховуючи особисті якості Танюка, підписка про таємне співробітництво від нього не відбиралась, псевдоніма собі не вибрав». Ця фраза мені як колишньому оперативному працівникові каже, що Танюка, можливо, дійсно вербували, але отримали одкоша. Для того, щоб виправдатись перед начальством (тому що вербовка була не тільки запланована, але за неї, мабуть, уже й відзвітували), ці горе-вербувальники й наважилися на такий запис у справі. Щодо Танюка, то куди він подінеться? Адже він на «залізному контакті». Можна організувати навіть контрольну зустріч агента з начальством. Того ж, що його «завербували» і видали за агента, Танюкові не відомо.

Знаю конкретні факти, коли оперативні працівники звітували про вербовки «авторитетів» або й іноземців, підозрюваних у підривній роботі проти СРСР, про які ці «агенти» ні сном, ні духом не знали, зі спецслужбами не співпрацювали, та й узагалі з операми не зустрічались.

У матеріалах відсутні тексти, писані рукою Танюка для КДБ, а тому про його свідому співпрацю зі спецслужбами не може бути й мови.

Ще один варіант.

В оперативній роботі існує такий термін, як «агент втёмную» (як переклали це на українську мову фахівці з Академії Служби безпеки України, вибачте, не знаю). Це означає, що КДБ практикувало вербовку агентів, котрі й самі не знали, що вони співпрацювали з КДБ. Це, як правило, люди, що свідомо на вербовку не підуть.

Матеріали намагаються переконати нас, що Танюк Л.С. думав, що зможе обдурити КДБ, а хлопці з цієї «контори», мовляв, всіляко підтримували цю його думку. Якщо справа розвивається саме так, то назвати Танюка Л.С. помічником КДБ було б просто нечемно. Коли держбезпека тримала «агентами втёмную» професіоналів з ЦРУ (мені відомий такий факт), то не рівняймо їх з Танюком.

Детальний аналіз текстів говорить про інше: швидше Танюк водив за носа тих, хто збирав на нього компрометуючі матеріали через агентуру, зовнішнє спостереження, прослуховування телефонів, перлюстрацію поштової кореспонденції.

Сьогодні ж Танюк Л.С. має всі підстави подати до суду на правопорушників з КДБ аби, щоб йому відшкодували моральні збитки від такої, з дозволу сказати, «співпраці».

Ще одне.

Розглянемо відомості про отримані винагороди за співпрацю. Головне – це не розписки Танюка, а документ звітності оперативних працівників про витрати грошових сум. Документ викликає сумнів ще й тому, що, наприклад, записи №№ 1, 2, 3, 4 зроблені за одним заходом (одне чорнило й почерк), але перший датований 1975-м, а останній – 1978 роком. Так само в один день зроблені записи № 6 і № 7 – один за 1979, другий – за 1980. І нарешті, запис № 2 – за 1978 рік, а наступний № 3 – за 1977, хоч логічно було б навпаки.

Ну а в те, щоб Танюк Л.С. написав розписку про отримання саме 30 крб. (тридцять срібників – а така сума, за свідченням відомості, була йому вручена вперше), пробачте, й зовсім не повірю. Це психологічний виклик. Цей прийом застосовується оперпрацівниками для закріплення психологічного тиску на агента. Але в будь-якій спецшколі майбутніх оперів вчать уникати цієї магічної цифри, особливо в роботі з віруючими та інтелігентами.

Суми понад 40 крб. видавати агентам можна було тільки з дозволу не нижче заступника начальника управління і з необхідною аргументацією (рапортом). Суми по 100 крб. і більше, що фігурують у відомостях, могли давали тільки особливо цінним агентам, але ж таким, як свідчать надані матеріали, Танюк не був.

У матеріалах також фігурує друкарська копія агентурного повідомлення Л. Танюка, підписане літерою «Т». Як ми пам’ятаємо, Танюк собі псевдоніма не вибрав, а отже його й не знав. Бо якби знав, то підписався б «Тарас». Та й самий псевдонім «Тарас» – погане свідчення про рівень розуміння українського націоналізму фахівцями 5-го управління КДБ СРСР (а там були фахівці дійсно високого класу) або тими, хто готував фальшивку.

Викликає здивування також і те, що в анкеті «діючого і особливо цінного агента», яким намагаються показати Танюка Л.С., не заповнено графи «До особової справи № ...». Якби це був дійсно діючий агент, якому платять аж по 100 крб. винагороди (тоді це були великі гроші), то його справу керівництво переглядало б раз на два-три місяці. І за майже десять років співпраці хоч одному генералу чи полковнику впало б у вічі таке неподобство, як відсутність номера особової справи агента (сам за таке свого часу отримував зауваження).

Те саме бачимо в рапорті на вербовку агента, де згадується батько Танюка, такий собі агент «Петров». Якби це писав я, то мене б спитали, а який у цього «Петрова» діючий чи архівний номер?

Особливо цікавою є та частина, де пояснюється, що книжки Танюка про Крушельницького, Куліша, Курбаса та інших є замовленням КДБ для «зміцнення легенди агента». Тут явно простежується тенденція підверстати для звіту все підряд. Навіть те, що не «в’яжеться». Але тільки в такий спосіб оперативник міг пояснити начальству, чому Танюк, який ніби перевиховався від націоналізму, все ж продовжує «націоналістичну діяльність».

З паперів випливає, що Танюка готували до засилання у центри ОУН, але за двадцять років московської праці жодного разу так і не випустили за кордон. Це свідчить про те, що він, як і інші дисиденти, був невиїзний.

У паперах багато натяків на допомогу Танюкові у працевлаштуванні. Але факти свідчать, що Танюка звільняли з театру саме після рішень партбюро цих театрів. Отже, і тут неув’язочка.
Таким чином, висновок перший: оцінювані мною матеріали – фальшивка, виготовлена зі знанням справи, але без знання оперативної діяльності.

Висновок другий: Лесь Танюк, можливо, дійсно використовувався КДБ як джерело інформації, що надалі підлягала аналізу (за оперативною термінологією «агент втёмную»), про що сам агент не знав і не здогадувався. Однак, якби це було так, то в особовій справі обовязково повинні бути про це згадки з резолюціями керівництва.

Висновок третій: справа дійсно підготовлена в ті часи з метою компрометації Танюка в майбутньому.

Висновок четвертий: це «липова ксива» фальшивого агента, на якого нечесні оперативні працівники списували витрати і яким звітували про роботу, що насправді не виконувалась.

Висновок п’ятий і остаточний: на підставі оцінюваних матеріалів закидати Танюку Лесю Степановичу свідому співпрацю з КДБ може тільки людина упереджена або ж просто невіглас.

Я б порадив Лесю Степановичу вимагати:

- порушення прокуратурою кримінальної справи по факту розповсюдження в залі засідань Верховної Ради України документів, що компрометують народного депутата України;

- пояснень від керівництва СБУ: як міг трапитися витік матеріалів з архівів і чому не виконано власну нормативну вимогу про знищення відповідних документів, які плямують честь і гідність депутатів.


На закінчення хотілося б відзначити у так званих документах досліджуваної агентурної справи згадки про справи групових оперативних розробок «88», «Мережа», «Блок», що велись КДБ УРСР у 70-80-их роках. Ці масштабні чекістські операції проводились на вимогу і з санкції московського ЦК КПРС. Справи ці об’єднані однією метою: знищити грунт, на якому могли б прорости паростки української національної свідомості, остаточно і безповоротно дискредитувати українську державну мрію, зрусифікувати українську націю, асимілювати її в «совєцький» общеруський народ.

І відповідальні за ці справи не агенти, яких зваблювали, обдурювали й примушували до співробітництва зі спецслужбами, а поважні тепер генерали і персональні пенсіонери республіканського значення. Саме на їх совісті злочини проти нації, а на їх руках – кров людей, вина яких – любов до свого народу. І за такі злочини в нашому законодавстві відсутній термін давності.

А для того, щоб припинити в майбутньому всілякі політичні спекуляції щодо справжніх жертв цих операцій, до яких я зараховую не тільки об’єктів, але й в не останню чергу і справжніх агентів всіх рівнів і категорій, треба набратися сміливості і опублікувати матеріали справ «88», «Мережа», «Блок», «Художник-верхолаз» в об’ємі, що забезпечило б захист справжніх імен їх розробників, об’єктів і використовуваної агентури.

Бо ці справи були відчайдушною спробою компартійної промосковської верхівки реанімувати і повторити пріснопам’ятну «справу СВУ» 30-их. Водночас ці справи є невблаганною констатацією і літописом відчайдушної боротьби справжніх патріотів мого народу за його державну незалежність.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка