Будні районного ґебіста



Сторінка12/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

ФАКТИ ВІДКРИВАЮТЬ ОЧІ
Інтервю Володимира УШЕНКА «Народній газеті» в травні 1995 року.

Записано її кореспондентом Володимиром БІЛКЕЄМ.
Останнім часом до мене дійшли відомості від моїх колишніх колег по КДБ про планомірне знищення архівів, що стосуються так званого українського буржуазного націоналізму. Не знаю, чи справді це так, але мова піде про самі архіви. Свого часу через мої руки пройшли сотні таких паперів, що мають неоціненне значення для відтворення правдивої історії України. Хоча близько 30, а то й усі 50 відсотків їх не відповідають дійсності, бо фальшувалися офіцерами держбезпеки.

Хочу наголосити: все, що зараз кажу, – бачив на власні очі у документах й чув безпосередньо від свідків та учасників подій.

Полковник Шарубалко (не знаю, чи живий він ще), перебуваючи вже на пенсії, читав нам лекції, в яких радив, як легко визначити і запам’ятати чисельність УПА: 200 – 200 – 200. Тобто, 200 тисяч "бандитів" було знищено, 200 тисяч захоплено в полон, 200 тисяч пішло на захід. Отже, чисельність УПА – 600 тисяч.

А пан полковник Шарубалко був не якимось там рядовим, чи навіть середньої руки НКВДистом, а офіцером-«бандоловом» (слово-то, яке!), що особисто брав участь у ліквідації командувача УПА генерала Романа Шухевича. Потім, уже в шестидесяті, він займав генеральську посаду начальника 2-го (контррозвідувального) управління КДБ УРСР.

Якось я, вже в часи незалежності, мав зустріч з легендарним Миколою Лебедем, який очолював службу безпеки УПА, і той розповідав, що постійно діюча повстанська армія нараховувала 40 – 50 тисяч осіб. А КДБ завищував дані про чисельність повстанців тому, що проти них було кинуто 10 дивізій НКВД, а це як мінімум 100 тисяч чоловік (останні дані з інтернету – чисельність угрупування радянських військ, що були підпорядковані МГБ СССР в західній Україні налічувала 350 тис. військовослужбовців. Це без міліції та військовослужбовців Прикарпатського військового округу, що теж залучались до бойових дій). Документи, що я бачив, свідчили, що активна боротьба УПА тривала до 1957 року і навіть 1962-го траплялися окремі бойові акції.

Якщо взяти число 600 тисяч – оце, мабуть, і буде та кількість бійців, що пройшла через УПА за 10-15 років.

Я людина військова, тому мені знайомі цифри так званої мобілізаційної готовності. А саме – визначено, що 15 чоловік мирного населення дають одного, хто за віком, здоров'ям здатен носити зброю. Отже, помноживши 50 тисяч на 15 років, ми й отримаємо приблизно ту кількість вояків – 600 тисяч, що представляли наявні в ті часи 8 – 9 мільйонів населення західних теренів України.

Оця досить приблизна математика й твердить, що проти більшовицької імперії піднявся ВЕСЬ НАРОД. І саме цей факт старанно замовчувався.

Надзвичайно багато документів з архівів КДБ, свідчень пройшло переді мною у зв'язку з відомою статтею А. Сахніна в московській "Литературной газете" (1980 р.), де він викрив командира і "героя" партизанського загону ім. Щорса, що ніби то діяв на Київщині й Чернігівщині, – Олександра Єлисеєвича Кривця. Згори було дано команду довести, що загін такий був і хоробро воював.

Ті документи відкрили мені очі на всю правду.

Мною особисто було опитано близько 150 ветеранів, серед яких були і колишні партизани, ветерани УПА, радянської армії, які проживали в Басані, Баришівці, Яготині, Згурівці. Працюючи у складі групи офіцерів, я вивчив багато документів з архівів КДБ Київської обл. Потім, на спільних нарадах, ми доповідали керівництву про результати роботи, де зазначали: з документів випливає, що навесні 1942 року на території Київщини (здебільшого це південні райони – Богуславський, Кагарлицький, Рокитнянський, а також всі райони лівобережжя) існувала така пропорція: на одного радянського партизана в боротьбі проти фашистських окупантів припадало десять партизанів ОУН-УПА. Отже, практично антифашистський партизанський рух організувала ОУН. Я бачив конкретні прізвища, біографії оунівців, написаних пізніше вже радянськими мобілізаційними «работніками».

Звідки ж узявся міф про масову героїчну боротьбу саме радянських партизанів, очолюваних компартією? Значною мірою цьому сприяло те, що коли 1942-го підійшла Червона армія, багато хто просто поміняли відзнаки УПА на червоні стрічки та зірки. І їх можна зрозуміти чисто по-людському. (Згадаймо відомий кінофільм "Весілля в Малинівці"). Я зовсім не хочу бодай трохи принизити цих людей, але це було саме так. Близько половини мною опитаних стверджували, що пішли воювати проти німців незалежно від кольору загонового знамена. Проти окупантів-німців - і все! А оскільки боротьбу підняли і очолили люди з ОУН, то й опинилися вони під синьо-жовтими прапорами.

Отже, розповіді учасників партизанської боротьби засвідчили, що половина бійців була просто проти німців, а половина - свідомо боролася з окупантами за українську національну ідею. Ці документи бачили також свідки, які могли б захистити мене в разі потреби в суді.

Є село Медвин у Богуславському районі із населенням на той час близько 7 тисяч мешканців. Так от, у вересні 1945 року з нього вислали понад 800 чоловік «на поселення у віддалені райони СРСР» як «банд-посібників ОУН-УПА». Це, вважайте, вся молодь села. Я читав документ – лише поширеним у цьому селі прізвищем «Смоляр» було заповнено 4 сторінки, а інших – ще на 6 – 8 сторінках. Уявляєте, 800 «банд-посібників ОУН-УПА» в одному селі і не десь на Заході, а за кілька десятків кілометрів на південь од столиці. І здебільшого це була молодь 1924-28 років народження.

Все, що я розповідаю, ґрунтується лише на документах, що тримав у руках.

Торкнуся й іншої теми – відносини УПА та НКВД. В останні роки моєї служби я мав на особистому зв’язку, у категорії позаштатних співробітників, колишнього офіцера НКВД-КДБ, назвімо його «Михайло Іванович». Цей дідусь живий, я його й учора бачив на базарі, віталися. Раніше він, колишній підполковник, ніколи нікому цього не розповідав, навіть синові. Та якось, розчулившись у численних розмовах зі мною, і з почуттям, як мені здалося, провини, розповів цікаву історію:

У 1953-54 роках його, як агента-нелегала, приписаного до одного з райвідділів держбезпеки у Рівненській області, заслали в УПА на територію Івано-Франківщини. Його завданням було їздити по селах, виходити на зв'язок із агентами НКВД і збирати інформацію про дії «бандформувань». І хоча він бачив, що ефективність його роботи вкрай низька, його чомусь постійно заохочувало командування. А коли, граючи роль бандерівця, оперативник ішов знайомими селами по другому – третьому колу, то виявляв, що після його попередніх відвідин майже вся агентура НКВД була знищена службою безпеки ОУН-УПА. Лише через десятки років він зрозумів, яка підла роль йому відводилася. А суть її полягала ось у чому.

Свою агентуру для нелегальної діяльності проти УПА НКВД вербувало передусім з недосвідчених людей, надісланих у Західну Україну зі східних областей (учителів, агрономів...). І ось своїми походеньками «Михайло Іванович», напевно будучи «під ковпаком» упівських есбістів, не відаючи, що так було задумано командуванням, «світив» майже всю решту агентури НКВД на місцях, «підставляючи» її під службу безпеки УПА. В результаті зумисне жертвуючи життям десятків сотень завербованих людей, НКВД забезпечувала «потрібну кількість жертв бандерівського підпілля» . Це була справді єзуїтська операція, яка окрім «військового» мала ще й друге – «політичне» призначення: на Східну Україну йшли повідомлення, що їхніх земляків, які поїхали на Захід допомагати місцевому населенню будувати мирне життя, знищили бандити-бандерівці. Тобто свідомо вбивався клин ненависті між різними регіонами України, адже коли чиниться злочин проти народу, треба створити образ ворога, на якого можна завжди нацькувати своїх же власних жертв.



ВИРВАНА СТОРІНКА З ПІДРУЧНИКА ІСТОРІЇ
Якщо помітив уважний читач, попередня новела, газетне інтерв’ю, було видруковане в 1995 році. Тоді я був уже готовий багато дечого сказати, проте не все. Деякі факти навіть тоді, через чотири роки з дня звільнення та в умовах зовсім іншої держави, все одно залишались в таємниці підсвідомості, котра не те що зупиняла, а не вважала за потрібне оприлюднювати моменти непояснювані, незбагненні, нелогічні і аж занадто суперечливі.

Якийсь час тому мені до рук потрапила стаття доктора історії, керівника центру політології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ України Юрія Шаповала, темою якої була надтаємна і надважлива операція, що на свій страх і ризик проводив всесильний шеф МГБ СРСР Берія. Мова йтиметься про декілька весняних місяців 1953-го, коли одразу після смерті тирана, цей претендент на найвищий партійний і державний пост вирішив круто змінити політичний курс радянської держави. Це була відчайдушна спроба групи генералів радянських спецслужб примиритися зі всіма на той час воюючими легальними і нелегальними, терористичними і бойовими антирадянськими рухами, спроба повернутися до давно офіційно проголошуваних правлячим режимом моральних і біблійних ідеологічних засад.

Що ж це за така «група генералів»?

За роки війни маршал держбезпеки грузин Лаврентій Берія оточив себе особисто відданими і багато разів перевіреними помічниками:

- генерал-лейтенант держбезпеки, українець Павло Судоплатов, під час війни заступник начальника радянської політичної розвідки. Так, це саме той Судоплатов, який особисто приймав участь у «ліквідаціях» і організовував найзухваліші «акти» проти неугодних Москві політиків. Це той Судоплатов, який починаючи з моменту виникнення організованого українського повстанського руху в 1942-му, був беззмінним керівником і провідником московської каральної і репресивної політики в західних областях України;

- генерал-лейтенант держбезпеки, українець Павло Мешик, заступник начальника знаменитої фронтової контррозвідки СМЕРШ, одночасно заступник командувача 1 Українського фронту. З 1945-го і до самої смерті Сталіна опікується «контррозвідувальним забезпеченням» атомного проекту СРСР;

- генерал-лейтенант держбезпеки, єврей Соломон Мільштейн, під час війни керівник військової контррозвідки (нач. 3 управління НКГБ), а з 1951 начальник ГУЛАГу.

В команді Берії були також вірні йому генерали, вірменин Богдан Кобулов, грузин Володимир Деканозов, єврей Лев Влодзимирський, грузин Сергій Гоглідзе – жодного етнічного росіянина (!!!) … Був, правда, один росіянин по паспорту, генерал Всеволод Меркулов, народжений в Азербайджані з батьківщиною в Тифлісі (Тбілісі).

Це саме вони планували і організовували придушення будь-яких протестів і виступів в СРСР. Вони доводили до підлеглих розстрільні плани і зобов’язання. Вони, ціною масових невинних жертв, забезпечували успіх радянської індустріалізації і загалом «соціалістичне будівництво». Вони були виконавцями сатанинських планів кремлівського керівництва, планів залякувань, пригноблень, покарань і депортацій цілих народів. Вони автори Соловків, Сандормаху, Катині, Биківні і сотень менших досі невідомих місць масових «ліквідацій».

Це в їхні голови прийшов нелюський план «банно-прачечных» ешелонів. Це, коли залізничні ешелони набивались молодими жінками і дівчатами, для того, щоб «розвантажити» їх в зеківських зонах набитих кримінальниками. Живими звідти не повертався ніхто.

Історія людства знає випадки масових вбивств і масових сексуальних згвалтувань, але мені невідомі випадки масових вбивств саме згвалтуванням. Такі «секретні ешелони» йшли в ГУЛАГ тільки в післявоєнні часи і тільки з Західної України.

Воістину, дурна людина часто буває жорстокою, проте розумна – жорстока без міри.

І от раптом, саме вони вирішили все це ЗУПИНИТИ.
Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року), будучи претендентом на московський престол, член політбюро ЦК КПРC маршал Берія, розмірковуючи над радянським спадком, що так зненацька потрапив йому в руки, вирішує зробити вже не поліційно-військовий, а чисто політичний хід: замирення з антибільшовицькими підпіллями, що ще продовжувало організований збройний опір проти більшовицької влади. Це «лісові брати» Прибалтики, відчайдухи чеченці, окремі групи басмачів Середньої Азії і, найголовніше, українські повстанці, що вже змінили тактику боротьби і продовжували відчайдушний опір партизанськими методами.

Аналіз берієвьских ініціатив свідчить, що в історії, напевно виникло б поняття не хрущовської, а берієвської «відлиги». Хрущов і Горбачев лише експлуатували (і далеко не кращим чином) його пропозиції. Ось основні його ініціативи:

- амністія 28 березня 1953 року, за якою на волю вишло 1,2 млн. засуджених і було припинено 400 тис. слідчих справ;

- проект, адресований Президії ЦК КПРС, відносно широкої політичної амністії;

- підняття питання про передачу ГУЛАГу у відання Міністерства юстиції з подальшою ліквідвцією першого;

- наказ по МВС від 4 квітня 1953 року «Про заборону застосування до заарештованих будь-яких засобів примусу та фізичного впливу».

Він поідготував в Президію ЦК нотатки про серйозні помилки в проведенні колективізації в Прибалтиці і Західній Україні, про грубі порушення національної політики, репресіях в Прибалтиці, Білорусії, Україні.

Він закликав відмовитись від нав’язування соціализму тодішній НДР, з якої сотнями тисяч тікали мешканці, пропонував створити єдину Німеччину.

Саме Берія першим в тодішньому керівництві вважав за доцільне виключити з політичного лексикону слово «бандит», яким зазвичай називали учасників повстанського руху. Він казав, що в Україні немає «ніяких бандитів, а є тільки націоналистично налаштована частина населення».

26 травня 1953 року Президією ЦК КПРС була прийнята постанова «Питання західних областей Української РСР». Цим рішенням були визнані серйозні масштаби і наслідки грубих дій режиму на західноукраїнських землях. Зокрема наголошувалось, що «боротьбу з націоналистичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій, що безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення...»

Під впливом цього документу Пленум ЦК КПУ 4 липня 1953 року звільняє з поста першого секретаря ЦК КПУ запеклого шовініста і антисеміта Леоніда Мельникова.

Міністром внутрішніх справ УРСР вже 19 березня 1953-го став Павло Мешик, а заступником Соломон Мільштейн. Були змінені начальники провідних підрозділів центрального аппарату, 18 з 25 начальників УМВС, створена комісія з розслідування діяльності Слідчої частини МВС УРСР. Починається перевірка законності діяльності так званих спецгруп НКВД, що діяли (м’яко сказати) на Західній Україні під виглядом повстанців.

Новий міністр одразу ж зарекомендував себя великим оригіналом. У членів парткому МВС очі лізли на лоба, коли Мешик запросто заявляв: «...Слухати «Голос Америки» і Бі-Бі-Сі – не кримінал, я й сам їх слухаю». Чи: «...З задоволенням вивчаю «Історію України» Грушевського». «Як це так, - обурювались ідейно закомплексовані, - міністр приймає у себе для бесід «прихованих націоналистів» Володимира Сосюру та Остапа Вишню, що відсидів 10 років!»

Тим часом міністр вивчав соціально-економічну ситуацію, перш за все в Західній Україні. Звертав увагу на «перегини» в колгоспному будівництві, масові необґрунтовані репресії, переслідування Української греко-католицької (уніатської) церкви та оперативну обстановку в «неспокійних» областях.

В результаті 30 травня 1953 року Мешик підготував для Москви нотатку, в якій керівництво Компартії України прямо звинувачувалось в грубих діях при створенні колгоспів, насильстві, репресіях. З різкою критикою партуправленців він виступив і на згаданому Пленумі ЦК КПУ в червні 1953 року. Керівник української спецслужби був категоричним противником некомпетентного втручання номенклатури в оперативно-розшукову діяльність органів.

Як згадував генерал НКВС Павло Судоплатов, ставленик Берії міг зухвало порадити першому секретарю ЦК КПУ вчити українську мову чи вимагати від секретаря обкому повернути «позичений» для полювання катер пожежного нагляду.

Новаторство нової «команди» МВС УРСР одразу ж виявилось і в області оперативно-судової практики. 10 квітня 1953 року видається директива про заборону застосовувати війська МВС без особистого дозволу начальників УМВС, тоді як раніше їх застосовували за будь-якого прохання райаппаратів. Трохи раніше, 23 березня, надходить вказівка про арешт членів ОУН тільки з санкції МВС. 4 травня міністр розпорядився призупинити виконання смертних вироків та арешти оунівців, які являться з повинною. Починається перегляд справ з метою повернення засуджених «бандоунівців», висланих членів їх сімей та «бандпосібників». Окрім того, «непримиренним» давали зрозуміти, що в разі відмови від крайніх методів боротьби діалог сторін можливий.

Однозначно, такі новації налаштували проти Мешика і Мільштейна значну частину оперативного складу, особливо в Західній Україні. Адже під сумнів ставилась випробувана роками тактика, що базувалась на масованих «чекістсько-військових операціях», «активних допитах на місці», жорстоких методах вербовки.

За безпосереднім керівництвом Павла Судоплатова, розвідструктури київського центру вступають в прямий контакт з керівництвом ОУН на предмет консультацій з визначення взаємоприйнятних позицій, за яких можливе припинення збройного протистояння. В бездонних глибинах ГУЛАГу знаходять рідних сестер Степана Бандери і етапують їх до Києва. Сюди з таборів також переводять захоплених і полонених раніше керівників УПА і ведуть з ними відповідну роботу з переконання у справжності благих намірів з тим, щоб вони особисто вплинули на рішення лідерів ОУН в еміграції.

Судячи з опублікованих розсекречених архівних матеріалів, наміри цієї берієвської групи генералів, були надзвичайно серйозними і готувались вони на високому професійному рівні. Маючи практично всі повноваження і можливості, вони змінили не тільки керівників українських силових структур республіканського та обласного рівня, а також всіх генералів внутрішніх та прикордонних військ не тільки західноукраїнського регіону, але й аналогічних структур Польщі, Чехословаччини та Угорщини, яким були поставлені відповідні завдання.


Був у мене, під час моєї оперської служби, такий собі «негласний помічник», керівник резидентської ланки моїх агентів, колишній підполковник держбезпеки на пенсії Михайло Іванович. Під час чисельних зустрічей, очікувань на агентів, чи просто під час планових інструктажів, у нас завжди було досить часу для розмов «за життя».

Взагалі то, робота гебешного опера має таку специфіку, що пенсіонери не те що не можуть, але просто не хочуть згадувати всю ту навмисно сплановану підлість, яку вони були вимушені робити або з примусу, або ж і з власної ініціативи. Та й чим хизуватись, чим хвалитись? Шантажами, погрозами, брутальним ґвалтом, примусом чи ламанням через коліно?

Протягом років опер звикає до цього, тому що основний час проводить на роботі серед таких як сам, де його і заохочують, і виправдовують, де його хвалять чи карають, проте ніхто й не подумає його присоромити. І за що? Це вже потім, коли «государева служба» залишилось десь там далеко, коли сини чи онуки пишаючись таким от батьком-дідом раптом запитають, а скільки шпигунів він спіймав? От тоді однозначно й постає дилема: або брехати, або мовчати. Більшість мовчить, посилаючись на якусь там «державну таємницю», хоча які там можуть бути таємниці про діяльність сільського опера в українській глибинці, який не те що шпигуна, але й кордон бачить лише в Криму у відпустці на морському горизонті.

Це до міліцейського пенсіонера-опера не присікуються, тому що знають – він працював з криміналітетом. Робота потрібна, робота необхідна, хоча брудна, бридка і невдячна, проте достойна. А гебешний опір свою шляхетність тільки удає, бо боровся все життя з власним народом. І не просто так, а до крові і на смерть. Рядові гебешні пенсіонери, як правило, або ж продовжують своє минуле життя в якості «негласних помічників», або навпаки, гласних партійно-пропагандистських функціонерів, маючи потребу щодня виправдовувати самих себе причетністю до «професіонального ґвалту». Однак переважна більшість своє подальше життя живе геть порвавши зі своїм минулим так, ніби його й ніколи не було. Не було – а значить ні контактів з колегами чи послідовниками, ніяких зустрічей, ніяких споминів.


Мій Михайло Іванович належав одночасно і до перших, і до других. Я його ще застав служивим на посаді начальника районного відділення, що десь за рік після моєї появи в цій системі, звільнився на пенсію. Ніхто з нас, молодих, не знав, хто він цей сивочолий дещо накульгуючий, проте все ще статний чоловік. І тільки через роки, коли попав саме в його колишнє райвідділення і прийняв його на зв’язок, я дізнався про нього з його ж розповідей.

Починав Михайло Іванович свою службу в 1952-му молодим авантюристом, який будь що намагався вирватися з свого закріпаченого села на Полтавщині. Заради цього він був готовий на багато що, якщо не на все. Так, після закінчення строкової служби він, молодий прикордонник, після прискореної курсової підготовки попав на палаючу Волинь яструбком-нелегалом в одне з тамтешніх райвідділень МГБ. В ті буремні часи збройного протистояння територіальні органи держбезпеки практикували як легальні, так і нелегальні форми діяльності, для чого кожне райвідділення мало в зоні впливу своїх офіцерів-нелегалів, переважно вихідців зі східних областей України, що знали мову, місцеві звичаї і працювали з агентурою з числа місцевих жителів. Працювали так званим «вахтовим методом», тобто два тижні в районі, легендуючись під якогось інспектора чи перевіряльника, ночуючи на явочних чи конспіративних квартирах чи взагалі де прийдеться, а ще тиждень «дома, в райвідділенні», відсипаючись та відписуючись про пережите. А ще їх, як «вільних і незалучених», вевешники (внутрішні війська) залучали до нагальних бойових операцій чи вилазок.

Більше року такої служби ніхто не витримував, і якщо кому таланило дотягнути термін, то далі їх переводили звідси «у тил». Про пережиті жертви, кров, відчай і ненависть такі, як правило, не розказують. Та й про що казати – або ти, або тебе. Іншого виходу не було.

Райвідділення мало більше десятка офіцерів-українців і лише начальник з заступником росіяни. Які могли бути серед них взаємовідносини, коли всі були в одному човні, коли за рік служби склад відділення практично повністю змінювався: на місце загиблих присилали інших, кожен відчував, що наступним небіжчиком міг бути саме він. Однією командою мусили бути з необхідності, адже в бойових вилазках не раз рятували одне одному життя. Настрій всередині цього невеличкого колективу був гнітючий, між собою про високе и чисте не говорили, не випивали, молодим було не до дівчат (знали, що і за те, і за інше можна поплатитись життям), весь час були в напрузі, в тривожному очікуванні. Між собою дружили мало. Це вже потім, десь у сімдесяті, місцеві управління КДБ організовано запрошували ветеранів на зустрічі і вже тоді вони линули одне до одного, як до найрідніших, хоча тоді були ледь знайомі.

Михайло Іванович розповідав, що смерть Сталіна всі сприйняли з великою надією. Росіян-начальників якось одразу перевели кудись «у тил», на їх місця прийшли офіцери рангом вищі і переважно з київського центрального апарату. Одразу ж нагальним стало питання про недопущення марних чи випадкових жертв особливо серед мирного населення і, це вже нечувано, про кримінальну відповідальність за це. Те саме було в сусідніх відділах, органах міліції і підрозділах внутрішніх військ, що базувались тут же.

Все це неоднозначно навіювало думки про кардинальні зміни, що з одного боку радувало, з іншого викликало тривогу своєю невідомістю і непоясненністю.

Раптом з центру надійшов наказ припинити практику використання нелегалів і Михайло Іванович декілька місяців просидів у райвідділенні, нарешті маючи можливість познайомитись з такими ж як і він колегами, про існування яких знав, але не мав можливості не те що спілкуватись, але й бачитись з ними.

Зміни державної політики стали помітними не тільки їм, силовикам. Потихеньку скорочувалась чисельність внутрішніх військ, нарешті знайшлась можливість для ремонту техніки, яку почали організовано відправляти «в тил». Одномоментно припинились пошукові чекістсько-військові операції і інші бойові вилазки. Заходи з планового розмінування і розчищення територій містечок, сіл, лісових і сільськогосподарських угідь від мін, боєприпасів і інших атрибутів війни стали основними. Повідомлення про «бандитські вилазки» ставали не просто рідкістю, а вже якоюсь незрозумілою і недоречною подією. Протягом всього двох весняних місяців Указами Президії Верховної Ради СРСР було оголошено аж дві амністії для тих, хто припинить участь у діяльності «банд-формувань», тих же, за ким «немає скоєних злочинів» взагалі обіцяли після здачі зброї відпускати додому без перевірки.

Місцеве населення, що перебувало в цьому непевному стані чи то війни, чи то миру майже десятиріччя, не йняло віри, однак Михайло Іванович з товаришами вже були переконані: НАРЕШТІ…

Літо прийшло в солодкому очікуванні, бо за цей час у відділенні була тільки одна втрата, та й то на міні. Спати лягали вже без пістолета під подушкою, а перед сном можна було дещо й почитати – світло у вікні перестало бути небезпечним.

Слідкували за повідомленнями з Москви: хто ж стане новим очільником партії і країни. Між собою перешіптувались, мовляв, ой, цей наш Берія, ще не керівник держави, а вже он як закрутив…

І раптом це знамените «холодне літо 53-го» як громом з ясного неба: «Берія – враг народу». Протягом всього якогось тижня майже всі офіцери силових структур і підрозділів вищі за майора були замінені на «рязанських» і «тамбовських», у відділеннях раптом з’явились московські «політпрацівники», яких зроду-віку в безпеці не водилось, і які стали популярно роз’ясняти про «посилення політичної боротьби», про підступність і жорстокість бандформувань і про те, що «нам дано оружие не для того, чтобы оно ржавело в пирамидах».

На щастя, рік «нелегальної» роботи Михайла Івановича на цей час вже збіг. Йому невимовно поталанило, бо він був одним з тих небагатьох, кому пощастило планово замінитись живим і здоровим, щоб з відчуттям виконаного обов’язку відбути «в тил» для продовження служби. Через десяток років його «подвиги» згадають і він буде нагороджений орденом «Красная звезда», який носити на виду ніколи не буде. Офіцери держбезпеки нагородами не хизуються.
В органи держбезпеки, тоді, в 1982-му, мене призвали «по прямому зарахуванню», тобто одразу ж призначили на посаду «оперуповноваженого територіального підрозділу» і лише через півроку випала честь опанувати теорію оперативного мистецтва у спеціальному вищому учбовому закладі КДБ СРСР. Але ці «півроку» мені доводилось щось робити. Ось саме для цього в обласному управлінні саме для таких як я, дюжини молодих оперів з вулиці, і було організовано з десяток лекційно-теоретичних днів, де нам популярно пояснювали суть роботи, що ж нам доведеться виконувати наступні роки нашої служби. А щоб нудна рутина «основ контррозвідувальної діяльності», зашифрована від стороннього ока під назвою СД-1 (спецдисципліна 1), сприймалася нами прийнятно і в необхідному ракурсі, до нас з лекціями запросили декількох легендарних аксакалів контррозвідки, прізвища яких тоді нам ні про що не говорили.

Так я в буденному порядку прослухав лекцію якогось пенсіонера КДБ, колишнього начальника 2 управління КДБ УРСР кінця п’ятидесятих – початку шестидесятих років, відставного полковника Шарубалко. Цю лекцію добросовісно занотував у своєму робочому зошиті, на якому секретною частиною управління було поставлено суворий гриф «цілком таємно». Цей зошит весь час моєї оперської діяльності, не дивлячись на переводи по службі, вірно пересилався мені навздогін з попереднього місця на нове фельд’єгерською службою країни. Цю лекцію я не раз і не два зачитував моїм товаришам по зброї, бо словам не вірили. Не кожному ж в житті випадає така нагода доторкнутись до ІСТОРІЇ.

Своє кар’єрне сходження колишній полковник почав бойовиком в групі самого Павла Судоплатова, а коли в 1950-му, генерал-«ліквідатор» вийшов на слід командувача повстанців Романа Шухевича, в його особистій команді був і молодий капітан держбезпеки Шарубалко. Декілька років потому він, вже підполковник, був безпосередньо причетний до організації вдалої оперативної комбінації з підставою перевербованого упівця командувачу УПА Василю Куку. Тоді Кука захопили, як то кажуть, «без шума и пыли», що дало можливість подати громадськості його начебто добровільну здачу радянській владі.

Далі Шарубалко особисто працює з Василем Куком, добивається від нього покаянних заяв, що гучно тиражуються радянською пресою на весь світ. Ці досягнення піднесли вже полковника Шарубалко до генеральської посади начальника управління київського центру, однак заслуживши довіру чекістів, невдячний «агент впливу» Кук раптом втік з конспіративної квартири. Втік, правда, недалеко і ненадовго. За декілька днів його знову затримали і запроторили вже до в’язниці, однак саме цих декількох днів вистачило нашому без п’яти хвилин генералу, щоб втратити все. Казали, що ніби то за особистим розпорядженням самого генерального секретаря ЦК КПРС його було розжалувано і звільнено з органів держбезпеки без пенсії. Йому згадали все: і те, що був в команді Судоплатова, і те, що будучи справжнім професіоналом і вірним берієвцем та виконував найделікатніші завдання свого нового шефа, міністра внутрішніх справ УРСР в 1953-му, генерала Павла Мешика. Кажуть, ці «делікатні» завдання, не були навіть позначені в службовому формулярі офіцера, проте про них було відомо першому секретарю ЦК КПРС Микиті Сергійовичу Хрущову.


О, ця тривожна весна 53-го. Який поворот долі, які були мрії, плани і дії. Як близько була надія про волю, що прийде колись…

Жменька вищих генералів держбезпеки при здоров’ї, в розквіті сил. Всі освічені, досвідчені, обстріляні, бувалі. Вони вже дивились смерті у вічі, вони вже пройшли через абсолютну владу і переступили через «не можу», залишаючись РАБАМИ безглуздої і бездушної системи. Саме цього вони не пробачили системі, якій вірно служили.

Ні, не треба їх ідеалізувати, робити героями чи жертвами. Не треба їх вважати подвижниками чи ідеалістами. Вони були на своєму місці і їм випав шанс кардинально ЗМІНИТИ КРАЇНУ і вони РИЗИКНУЛИ.

Ризикнули і заплатили за це життям. В тому ж 1953-му маршал Лаврентій Берія і генерал-лейтенант Павло Мешик були розжалувані, в закритому судовому засіданні засуджені і в темних підвалах таємно розстріляні, щоб і досі не мати ні могил, ні пам’яті, ні реабілітації, ні доброї пам’яті. Навіть після їхньої смерті була проведена спеціальна операція з дискредитації їхньої пам’яті в майбутньому. Їх так боялись, що знищили поспіхом. І тільки після цього спохватились: а слідство? Адже мова йшла про діяльність військових округів, що перебували в стані війни. Мова йшла про десятки, якщо не сотні закордонних агентів, що вже змінювали ПОЛІТИКУ КРАЇНИ.

Ще двох вже колишніх генерал-лейтенантів Соломона Мільштейна і Павла Судоплатова безперестанно допитували протягом цілого року, після чого Мільштейна розстріляли, а Судоплатова, зважаючи на особливі особисті специфічні заслуги та на те, що він фахівець саме з вибіркового терору, а до масового відношення не мав, залишили жити, кинувши у в’язницю на довгі п’ятнадцять років.

В тому ж таки, холодному п’ятдесят третьому, закінчили життя з кулею в потилиці також і вже колишні генерали держбезпеки Кобулов, Деканозов, Влодзимирський, Гоглідзе та ніби то росіянин Меркулов. А ще генерали Деканозов, Церетелі, Мічурін-Равер, Сумбатов-Топурідзе, Савицький, Шарія, Людвіґов, Мамулов, Ординцев, Рапава – так чекістів не виполювали навіть в тридцять сьомому.


В чому ж їхня провина? За що така кара?

Ні, всі вони як були, так і залишились вірними московськими слугами. Однак вони, вихідці з узбіччя російської імперії, мали сміливість заявити про злочинність і пагубність для великої держави відверто шовіністичної національної політики, що проводилась московським центром. Те, що Радянський Союз, світова ядерна держава, стоїть на грані розвалу, було ясно їм ще тоді і вони зробили все, щоб цьому запобігти. Вони зробили це так, як самі розуміли. Одне вони розуміли ясно: без справжньої волі національних республік Союзу, немає перспективи у держави. Вони однозначно заявили: ВІЙНА З УКРАЇНСЬКИМ ПОВСТАНСЬКИМ РУХОМ – НЕ ПРОСТО ЗЛОЧИН, А ВІЙНА ПРОТИ ВЛАСНОГО НАРОДУ, ЯКУ ТРЕБА БУДЬ-ЩО ПРИПИНИТИ.


Чому саме вони? Чому саме ті, кому довелось придушувати цей шляхетний національно-визвольний рух особисто. І не просто придушувати, а заплямувати свої руки невинною кров’ю по самісінькі лікті?

Та тому, що вони знали цей рух і його носіїв як ніхто. Та тому, що утверджуючи більшовицькі ідеї, вони були не шовіністами, а звичайнісінькими найманцями-перевертнями з примусу і з примхи грайливої долі, що як і та національна старшина, яка століття тому утверджувала своє право існувати, відвернувшись від свого коріння і пропагуючи ідеї імперської «руськості» наперекір своїм потаємним маминим неруським колисковим, що так не витравились з потаємних глибин їх пам’яті.

Безжальні професійні кати, вони, генерали грузини, вірмени, українці та євреї при першій же нагоді відвернулись від нав’язливо-остогидло пануючого шовінізму на користь, як не дивно, звичайних загальнолюдських милосердно-християнських цінностей.

А ще ці швидкі розстріли практично всіх вищих керівників тодішньої радянської спецслужби потрібні були для того, щоб всю вину за багаторічний сталінський терор звалити на них, на «деяких окремих», вивіши з-під можливої критики і звинувачень шовіністично спрямовану більшовицьку імперську ідеологію, її теоретиків та її провідників.

Може хтось не погодиться з цим моїм твердженням? – Можливо. Але мені, тому хто був в колі таких як вони, здається, що саме в цьому я і маю рацію.
Читаючи лекцію, колишній полковник Шарубалко не проголошував гасел. Він ні до чого не закликав, не каявся і ні про що не жалкував. Він просто висловлював приватну думку учасника подій, що помилки і примхи вищого керівництва держави часто мають досить важкі наслідки для мільйонів… в цьому місці він зупинився і поправився… для десятків мільйонів наших громадян.

Коли я звільнявся з органів держбезпеки, здав свій пістолет, посвідчення і віддаючи ключі, останній раз зайшов у кабінет і оглянув вміст сейфу, то раптом стало жаль залишати там той найперший зошит з «цілком таємними» крамольними думками моїх кривавих попередників про ВОЛЮ, ЩО ПРИЙДЕ КОЛИСЬ…

Останнє дійство яке я вчинив наостанок – особисто спалив цей зошит в по акту в спеціально для цього призначеній грубці в присутності двох своїх вже колишніх колег.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка