Будні районного ґебіста



Сторінка13/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

ІНКВІЗИТОРИ-ЖАНДАРМИ ЧИ ЯНИЧАРИ-ОПРИЧНИКИ-ЧЕКІСТИ?
Жандармерія – (фр.) geandarme, спочатку (фр.) gens d’arme – люди зброї, озброєний почет, почесна охорона.

Оприччина – (др. рус.) особливий, інша версія (татар.) – припнутий до сідла, раб, слуга, лакей.
Спецслужби має кожна держава, яка себе поважає.

Це є необхідний і навіть обов’язковий атрибут влади, дійовий інструмент захисту державних устоїв, ідеології, національної економіки і способу життя. Але це інструмент не просто гострий – він двосічний, гострий в обидва боки. І навіть у цивілізованих і високоорганізованих суспільствах, що ефективно контролюють свою владу, нерідкісні випадки зловживання цим механізмом, механізмом умовного використання закону і беззаконня. Свого часу ще Фелікс Дзержинський, ідеолог і організатор більшовицької ЧК (Чрезычайной комиссии Совета Народных Комиссаров СССР по борьбе с контрреволюцией и саботажем), виправдовуючи жорстоку діяльність свого дітища, говорив: «У боротьбі проти контрреволюції ми використовуємо всі ті доступні форми і методи, які вони використовують проти нас».

Казати, що я описую щось таємне, чи невідоме – неправда. Форми діяльності спецслужб описані ще в Біблії та обігруються мало не в кожному детективі, що претендує на оригінальність.

Ці рядки пишу під враженням щойно переглянутого оскароносного фільму світового кіноавторитета Стівена Спілберга «Мюнхен», де яскраво показано методичне й цілеспрямоване фізичне знищення лідерів палестинського руху ізраїльською спецслужбою «Моссад» на початку 70-их у відповідь на теракт на мюнхенській Олімпіаді-72. Їх вишукували і знищували на територіях інших держав, свідомо порушуючи чужі закони, спокій і суверенітет. Даючи команду на проведення цієї страшної і жорстокої операції, тодішня прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр, устами своєї кіногероїні, бере всю відповідальність за її проведення не на свою державу чи свою високу посаду, а особисто на себе.

Чи ж відповідала ця операція державній політиці і міжнародному праву? – Питання залишається відкритим, бо воно є питання моралі і совісті політичних лідерів.

У фільмі також порушено питання і про ціну діяльності спецслужб: і в доларах, і в людських життях. Будь-яка спецслужба – це доволі вартісна іграшка, яка не по кишені навіть деяким націям, і її діяльність повинна відповідати національним ідеалам і державній ідеології.

Звідси постає інше, наступне питання: хто особисто чи яка політична сила несе відповідальність за спрямування спецслужб своєї країни проти власного народу?

Хто несе відповідальність нині, у моїй незалежній Україні, за ефективне, в інтересах всього суспільства, використання спецслужб?

Я розумію, що ці питання без відповіді. Ніхто в історії людства на такі питання ніколи не відповідав і ніколи не відповість.
Не все в Радянському Союзі було погане. Був економічний поступ, були вражаючі наукові, організаційні і суспільні досягнення. Була гордість за свою державу. Не все варто відкидати, найцінніше треба забрати в майбутнє.

Перлина державного організму – спеціальні служби – мають і надалі залишатися державною структурою та вірно служити моїй незалежній Україні. Проте без переосмислення радянського періоду нашої історії, без визначення національних пріоритетів, честі і патріотизму, без покаяння і витравлення з себе постгеноцидного страху – це неможливо.

Шляхетні ідеї комунізму перегукуються з Біблійними заповідями, що були і залишаються мрією будь-якого суспільства та всього людства. Проте віра у соціальну справедливість була цинічно перетворена на засіб упокорення і пригноблення народів невеликою купкою авантюристів, що уявили себе народними вождями – це і є найбільший злочин послідовників комуністичної ідеології.

Приміром, хто-небудь задумувався, чому так часто змінювалося найменування радянської спецслужби? Спочатку ЧК, потім ГПУ-ОГПУ (Обьединенное Государственное Политическое Управление). Далі його сховали в надрах НКВД (Народный Комиссариат Внутренних Дел), де міліція ховалась за скромною вивіскою ГУМ (Главное Управление Милиции), а все інше, в тому числі і ГУЛАГ (Главное Управление Лагерей), було під орудою спецслужби. Перед війною, в 1940-му, спецслужба була виділена в НКГБ (Народный Комиссариат Государственной Безопасности), яке з 1946-го трансформувалось у всесильне МГБ (Министерство Государственной Безопасности). І тільки після смерті тирана та рішень ХХ з’їзду партії, в 1956-му, воно отримало назву КГБ (Комитет государственной безопасности при Совете Министров СССР). Цікаво, що змінюючи назву структури, чомусь забували змінити її день народження. До цього часу «День чекиста» справжні чекісти і в нас, і в Росії святкують 20 грудня, в день підписання ленінського декрету про створення ВЧК в 1917-му.

Ці перейменування і зміни вивіски – відверті спроби відхреститися від злочинів попередників і показати себе «білими й пухнастими». Чому ж немає успадкування традицій і наступності? А нічим хвалитися, панове. Десятки мільйонів закатованих і знищених своїх власних громадян кажуть самі за себе. Спитаєте, звідки цифри? – Із книги Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Відомий російський письменник, совість нації, Нобелівський лауреат поставив собі за мету порахувати всі жертви ленінсько-сталінських репресій разом з агресивними війнами, Голодоморами, депортаціями і отримав результат: не менше 50 мільйонів радянських людей.
Хтось, жартома, порівняв мене з Суворовим-Резуном.

Відповідаю – не порівнюйте, адже я про зовсім інше.

Наш колишній співвітчизник, здається, етнічний українець Віктор Резун (письменницький псевдонім – Суворов), це колишній офіцер ГРУ ГШ (Головне Розвідувальне Управління Генерального штабу) Радянської армії, яке до КДБ не має ніякого відношення.

Радянська армія навіть з воюючими розгорнутими дивізіями, тисячами танків, літаків і гармат завжди була в полоні у КДБ. Так було задумано. Це єдина армія в світі, яка не мала власної контррозвідки чи військової поліції. Їхню роль виконували так звані ОО (Особые отделы), що підпорядковувались 3-му головному управлінню КДБ СРСР. У роки війни особові відділи частин діючої армії носили інтригуючу назву «Смерш» (смерть шпионам), насправді наводячи жах на солдат Червоної армії. В 1943-му створено три структури з однаковими назвами: СМЕРШ НКВД, а також СМЕРШі Наркомату оборони і Наркомату флоту. В часи спекуляції історією тієї війни почалась героїзація СМЕРШу. Деякі сучасні історики війни, справедливо засуджуючи діяльність СМЕРШ НКВД, допускають лояльність по відношенню до СМЕРШів армії і флоту, «забуваючи», що саме «фронтові контррозвідники» забезпечували протягом всіх чотирьох воєнних років показові розстріли «зрадників Батьківщини», що проводились у всіх без виключення фронтових підрозділах діючох Красної армії, а в 1945-му саме вони висмикнули з передової і кинули за ґрати артилерійського капітана Олександра Солженіцина, майбутнього автора «Архіпелагу ГУЛАГ».

Кажуть, що КДБ і ГРУ суперничали і навіть інколи ворогували – смішно таке чути. Ну як може ГРУ суперничати з КДБ, коли саме ГРУ контролювалось Комітетом, в тому числі і за допомогою агентури в їх лавах?

Так, військовій розвідці багато чого дозволялось. У неї була власна агентура, відповідна техніка і засоби, мали навіть власні посольські резидентури у столицях іноземних держав, але все контролювалося КДБ, бо воно й задумувалось як всесильне. Більше року КДБ проводило розробку полковника військової розвідки Олега Пєньковського, таємно зібрало докази і довело в суді його співпрацю з англійською розвідкою МІ5 (Military Intelligence sektor 5) і американською СІА (Central Intelligence Agency), тобто Центральним Розвідувальним Управлінням США (справа «Пров» 1963 року), а хвалене ГРУ про це нічого не знало.

У діяльності спецслужб не буває затишшя чи перемир’я. Оперативний процес безупинний і безкінечний, як саме життя. Поки є держава, поки існують її власні національні інтереси, меткіші і хитріші сусіди завжди будуть на них зазіхати.

Хто ефективно боронитиме наші народні інтереси? – Партнер, союзник чи «православний старший брат»?

«У нас немає вічних союзників і постійних ворогів; вічні і сталі наші інтереси. Наш обов’язок – захищати їх». (З промови в англійській палаті громад 1 березня 1858 року міністра закордонних справ і прем’єр-міністра Великобританії Генрі Темпла Пальмерстрона). Її він виголосив під час обговорення в парламенті британської зовнішньої політики.
Звідки ж взявся, як сформувався і за якими принципами чи законами існує державний інститут доносительства, стукацтва чи секретного співробітництва?

Професійні історики знають, що сучасні розвинені суспільства чи цивілізації умовно діляться на два основних типи: західне і східне, що характеризуються за принципами побудови і функціонування: демократія і тоталітаризм.

Перші характеризується перевагою інтересів людини над інтересами суспільством, а другі – навпаки, в демократичному – влада служить громадянину, а в тоталітарному – людина служить владі. В першому – правитель чи президент на службі у суспільства, а в іншому, той же імператор – одноосібний його власник, а мешканці – не громадяни, а піддані. Вийнятки історія знає: маніакальні садисти, римський Нерон чи німецький Гітлер на заході, проти освічених правителів сходу самаркандського Улугбека чи Лі Куан Ю, прем’єр-міністра Сінгапуру 1959-1990 рр., батька «економічного дива». Але такі винятки тільки підтверджують основне правило: російський Сталін, китайський Мао Цзе-дун чи кампучійський Пол Пот на заході з’явитися не могли за означенням, а коли і з’являлись, проти них піднімалось суспільство, яке, згідно з західними моральними і правовими канонами має право на повстання.

Коли влада служить людині, то обов’язок громадянина допомагати цій владі, а тому донести владі про кримінальний злочин чи про порушення закону, хай навіть і незначного, не вважається некрасивим, нетактовним чи підлим.

Інша справа в тоталітарних суспільствах («Восток – дело тонкое»). Тут «стукач» – ворог набагато «підступніший» ніж його хазяїн, чию волю і чиї завдання він виконує.

Якщо на заході посполитому цікаво кому доносять, то на сході – хто ж він, агент?


Де ж знаходимось ми, з нашою рідною і благословенною Україною, на заході чи на сході?

За усіма історичними, культурними та ментальними ознаками – наше суспільство західне, (як перегукується наше «моя хата з краю» з британським «мій дім – моя фортеця»), однак за ознаками побудови суспільства – ми однозначно на сході. І підтвердженням цьому наше ставлення до «стукацтва». А ось народний фолькльор:


«З міліцією не дружи,

Жінці правди не кажи…» –


хто не знає цього віршика?

Але той же фольклор і відповідає: «міліція» у нас з’явилась при російських більшовиках, до того вона не так називалась, а значить в нього і не попала. А ще «міліція», всі прекрасно це знають і розуміють, в даному віршику означає не поліційно-міліційний орган правопорядку, а саме орган політичного вишукування – ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Міліція теж має агентуру, Мають її і податківці, і прикордонники, і військовики. Та й ніяке серйозне прокурорське слідство без неї не обійдеться. Але кінцевий результат там інший, а тому співпраця з ними не має такого негативного сприйняття в суспільстві.

Прокуратура це орган підтримання обвинувачення в суді, а також вона веде слідство з усіх без виключення злочинів. Міліція має право на досудове слідство і вона ж, за завданням прокуратури, проводить деякі слідчі дії та проводить слідство з незначних злочинів. А ще міліційні оперативники, знову ж таки, за завданням прокуратури, проводять агентурно-оперативні заходи з розслідування кримінальних злочинів.

Інша справа спецслужба (СБУ). Їй належить правоохоронна та контррозвідувальна оперативна діяльність з попередження і розслідування державних злочинів (Особлива частину Кримінального кодексу) та досудове слідство. Але родзинка спецслужби – це організація спецоперацій.

Спецоперації – це і є вбивства, шантаж, підкуп, провокації, примус до потрібних дій і т.д

Мабуть ви чули з детективної літератури чи з популярних серіалів таке поняття, як "Біла стріла". Це такий собі міфічний міліційний підрозділ, який без суду і слідства ліквідовує (вбиває) кримінальних авторитетів чи якихось дуже впливових злочинців.

Авторитетно заявляю: міліція таких підрозділів не має. Це протизаконно, а міліція (поліція), як би там не було, орган, наголошую, виключно правоохоронний (хоч порушень там повно, але порушення, вони й є порушення, бо караються, що передбачено тим же Кримінальним кодексом).

А от спецслужби такі підрозділи мають.

В спецслужбі – підрозділ "А" (його ще називають "Альфа"), діє на території свої держави, а підрозділ "В" (умовна назва "Вимпел"), діє на територіях інших держав.

Військова ж розвідка, діяльність якої взагалі ніякими правоохоронними законами чи нормативними актами не регламентована, теж має такий підрозділ. І називається він "спецназ ГРУ ГШ".


Вершина (чи може й основа?) державного механізму, спецслужби, зародились не з приходом до влади більшовиків. Їхнє народження треба шукати в глибині віків. Повторюсь, що основні принципи агентурно-оперативної діяльності прописані ще в Біблії. Але організаційні принципи цього суспільного інституту закладені ще Малютою Скуратовим. Знаєте такого? Всесильний шеф опричини часів московського царя Івана IV Грозного. Проте, слава Богу, на територію литовсько-гетьманської України його влада не поширювалася.

Порівнювати спецслужбу московської держави з тією ж самою західною папською інквізицією не зовсім коректно. Мета була інша: боротьба з єрессю – це не утримання мас в покорі (хоча це й дискусійне). В 1711 році Петро І теж створив в себе «Приказ протоинквизиторских дел», що проіснував всього 5 років і був ліквідований, «как противоречащий православию».

Зі скасуванням опричини внутрішня агентура московського царства не зникла, а просто змінила забарвлення (цей прийом уже в ХХ столітті неодноразово будуть застосовувати більшовики). Якийсь час про неї не було історичних відомостей (а може й є, та в Росії архіви навіть 300-річньої давнини на замку), аж раптом вона проявилась вже при Петрі І як структура «тайного приказа». Приналежність до нього була настільки соціально значимою, що навіть в «Табель о рангах», того ж Петра, звання «тайный советник» увійшло як ознака генеральського рівня.

Після Петра «тайный приказ» розцвів і зміцнів, увібравши в себе «посольский» і «малороссийский» прикази. Завдяки його діяльності, «Істория государства Российского» тому підтвердженням, неодноразово зміщувались, а то й убивались царі чи їх правонаступники, а в 1825 році, саме завдяки ефективно діючій агентурній мережі стало можливе викриття таємної антидержавної змови, що увійшла в історію під назвою «повстання декабристів». Жорстокість придушення заслужених і родовитих представників вершків суспільства, пояснюється наявністю у царя всієї достеменної інформаціє про цей підпільний рух. І отримати такі відомості можна було тільки за допомогою надійної, вчасно впровадженої і глибоко вкоріненої професійної агентури – хрестоматійний приклад для Підручника з контррозвідки.

На заході, в цей час, вже відбушувала Велика французька революція, закінчились наполеонівські війни, реставрувалась монархія у Франції і зміцнювалась у Великої Британії. Там теж народились спецслужби керовані аристократами, вірними слугами престолів чи відданими слугами республіканських ідей. Служити королям та республікам там було за честь.

В той же час в Росії, пам’ятаєте, у Бориса Акуніна: «Граф, вы ведь дворянин. Почему в жандармерии? Разве нет иных способов служить Отечеству?». Але це тільки письменницький прийом. Насправді ж служба у Філерській службі «особого присутствия» канцелярії Його Імператорської величності була не просто неповажною, а мало того, ганебною. Можливо випадки служби аристократів там і були, проте автору, як досліднику, що багато років цікавиться темою, такі досі невідомі.

Питання: чому служба Батьківщині в такий спосіб була непрестижною? – Відповідь в законах побудови суспільства. Східний варіант: чому цар гнобитель? Тому що він не просто влада. Він, як і скрізь на сході, – найбагатша і найвпливовіша особа імперії і влада його абсолютна.

Це знали всі, а надто аристократи, що вже тоді мали широкі контакти з заходом, проте всмоктані з молоком матері національні особливості, по-сучасному «національний менталітет», не дозволяли через це переступити – суспільна мораль стояла на сторожі.


Історія стверджує, що рання українська державність теж мала свою контррозвідку: легенди ходили про чигиринського городового отамана часів хмельниччини Лавріна Капусту, чи одного з керівників контррозвідки УНР, а пізніше патрона контррозвідки УПА Івана Литвиненка. А скільки чорнила витрачено і зараз витрачається вірними псами московської імперії на дискредитацію, без сумніву, найталановитішого керівника контррозвідки ОУН Миколи Арсенича? За якими документами досліджувалась їхня діяльність? – Де ці документи? В яких архівах?

Однак їхня агентура ніколи не була і бути не могла інструментом утримання в покорі. В ті непрості часи воєнних лихоліть, їхня боротьба була безкомпромісна, немилосердна і жорстока (а як же інакше – на війні, як на війні), проте відкрита і шляхетна. Це був західний тип спецслужб.

Зараз же українська спецслужба тільки на словах звільняється від «Павликів Морозових», героїв, що зраджують своїх батьків заради ідеалів правителів, які в східних типах спецслужб безсмертні, є їхньою основою і відмінністю від західних.

Чи це насправді так? – питання не до мене. Я в СБУ не служив.

Триста п’ятдесят років перебування в єдиній державі за законами східної деспотії залишили, у колись західному українському суспільстві, незгладимі сліди. Тепер ми повинні визначитись самі: доносительство (стукацтво) на користь держави – це прикрий пережиток минулого, чи українська національна ментальна чеснота, яку ми візьмемо в майбутнє?
Нещодавно, я зустрів на одній з київських вулиць свого колишнього колегу-«співкамерника» Гену, вже відставного полковника Служби безпеки України.

Зайшли в кафе. Довга неспішна розмова і…, майже, відчай:

«Кому ми служили? Старались, ризикували, вишукавали сигнали, проводили комбінації, виводили на чисту воду казнокрадів, документально доводили брудні чиновницькі оборудки, хапали за руку високопоставлених крадіів, і що? – Наші матеріали йдуть в прокуратуру тільки з санкції президентської Адміністрації. Отже знову «соціалістична законність»?

А «кришування» депутатських бізнесів? А участь у рейдерствах? А залякування опозиції?

Задокументували оплату російськими чорноморськими особістами їхньої агентури з числа громадян України. Справу в прокуратуру не спрямовано – мовчимо.

Ізраїльський «Моссад» знімає в Полтаві з потяга «Київ-Харків» українського громадянина палестинського походження і вивозить його в Ізраїль – в СБУ нікого не зняли, не понизили, навіть не наклали стягнення (підозрюю, не було навіть службового розслідування).

Затримали на Одещині офіцера російської військової розвідки, який на нашій території (!!!) заарештував громадянина України! І що? – Відпустили на прохання російської сторони.»
Контррозвідка – це самоорганізуючий суспільними вимогами і законодавством державний механізм, який сам, без спонукань, реагує на подібне. Але якщо не реагує – то, однозначно, була команда «СТОП». І, боюсь, така команда надходила навіть не з Кабінету міністрів.

Немає відповіді на ці питання і бути не може за визначенням, допоки існують спецслужби.

Неможливий ефективний контроль за спецслужбами з боку суспільства.

І немає іншого рецепту справедливості окрім особистої честі, совісті і патріотизму наших державних мужів.


Декілька слів щодо Едварда Сноудена.

Якщо хто пропустив, то це молодик-романтик, що служив в Агенстві національної безпеки США. Ця контора (аналог нашого 16-го управління КҐБ СССР – управління радіотехнічної розвідки) на бюджетні гроші проводить тотальне про-, під- і вислуховування, підглядування і документування не тільки своїх вітчизняних, але і всіх світових електронних засобів зв’язку і комунікацій, якими користуються уряди, війська, спецслужби, бізнеси, злочинність і простий люд. Те, що ця діяльність незаконна і (увага) МОЖЕ, (наголошую МОЖЕ), втрутитись в приватне життя будь-якого громадянина, говорити зайве.

Пана Сноудена я охарактеризував би як «слинявого тюхтія», якому американська держава довірила свою таємницю, а він її продав. Продав, посилаючись на міфи і брехні про «права людини» і «захист права особистості на приватне життя». Я не знаю, чи були в цій справі біблейні тридцять срібників. Судячи з того, що пан «правдолюб» осів у «красній Москві», мабуть так. Хоча в Бачуріно (штаб-квартира Служби зовнішньої розвідки Росії) є аси, які могли навішати йому локшини на вуха й за безкоштовно.

Тотальним стеженням займаються ВСІ СПЕЦСЛУЖБИ, котрі себе поважають. І закон цих спецслужб суворий проте справедливий: якщо ти «проколовся» виконуючи государєву службу – несеш відповідальність особисто. Держава, в особі твоєї рідної спецслужби, тебе здає без жалю.

Це знають всі, хто був коли-небудь причетний до будь якої спецслужби світу. Це її обов’язкова умова. Про це чесно попереджають ще тоді, коли жадані погони ще не приміряні. І якщо ти на це погоджуєшся, а потім зраджуєш – ти зрадник, а тому переслідування Едварда Сноудена з боку Сполучених Штатів логічне і справедливе. Оприлюднення «форм, методів, кодів і паролів» цієї «делікатної» діяльності, завдало Америці занадто багато коштовних і іміджевих прикростей. Таке не прощається.

Однак, в цьому питанні треба розрізняти «мухи» і «котлети».

Одна справа СЛУХАТИ і серед почутого і вивіданого відшукувати ознаки і докази злочинів, які можуть зашкодити твоєму суспільству, а інше – ВИКОРИСТОВУВАТИ незаконно почуте і побачене з негідною і злочинною метою. Наприклад, з метою загарбання чужого бізнесу, заощаджень, чи використання для дискредитації політичних конкурентів, чи навіть для захоплення всієї повноти державної влади. Таке у вільному західному світі недопустиме, а коли воно і трапляється – то переслідується згідно всіх наявних писаних і неписаних законів і Уоттергейська справа 1973 року це підтверджує.

Повторюсь: сучані держави і суспільства не знайшли і не знають ефективних, дієвих і законних методів контролю за діяльністю спецслужб. Як можна контролювати агентуру, не знаючи про її існування, чи як фінансувати технічні програми проникнення в комунікації, що використовуються урядами, дипломатами чи арміями країн, вірогідних противників, конкурентів, нейтралів чи й навіть союзників? Якщо уряд раптом офіційно прийме таке рішення, то це означатиме ні що інше, як оголошення війни.

Але хто сказав, що цього робити не можна? І хто сказав, що цього робити не треба? Проте, де межі цих «можна» і «треба»?

Вільний демократичний світ ЗАПЕРЕЧУЄ використання спецслужб проти політичних конкурентів, дисидентів і правозахисників, в той же час, для радянських (і, підозрюю, російських-українських-африканських) спецслужб це основа їхньої діяльності. Саме ця тема і є основною моїх роздумів, аналізів і цього скромного твору.

Честь спецслужби не в самих фактах підслуховувань і підглядувань, а в використанні підслуханого і підглянутого ВИКЛЮЧНО в інтересах суспульства.

В цьому і є різниця між ними і нами.



ГЕРОЙ НЕДОПИСАНОГО РОМАНУ
«Мене часто запитують: чи ви не той Висоцький,

з яким ми виходили з оточення?.., чи, може,

ви той, що служив у сусідньому полку?..

Відповідаю: ні, не виходив, не служив, не воював.

Я з іншого покоління, з того, що довойовує...»

З інтерв’ю поета і барда Володимира Висоцького



«Війна не закінчилась, поки не поховано

останнього загиблого солдата»

Наполеон Бонапарт


В Яготині проти залізничного вокзалу стоїть школа. Стара, двоповерхова. Зараз там знаходиться медичне училище, яке перевели сюди з Чорнобиля після аварії на ЧАЕС, тому будівля добудована-перебудована і, на жаль, втратила свій неповторний первісний вигляд.

Спорудили її в перших роках буремного ХХ століття разом з залізничним вокзалом і місцевим цукровим заводом як школу, якою й була вона протягом 80 років. У цій будівлі школа була завжди, і в лихі роки, і в не дуже. Навіть під час окупації, коли на другому поверсі розташовувалась німецька залізнична жандармерія, на першому поверсі в п’ятому класі вчилася моя мама.

На початку 60-тих і мене привели туди в перший клас. Я пам’ятаю свою школу красивою, затишною і просторою.

Ліворуч школи притулився Поштовий провулок – маленька вуличка, якою ніколи не їздили ні машини, ні підводи. Це був такий собі пішохідний прохід, посеред якого колись росли розкішні дерева рідкісного на наш час гльоду.

Зазирнув у словник і виявив, що правильно треба писати «глоду» і що це не дерево, а кущ, проте язик не повертається вимовляти згідно з правилами орфоепії, бо в моїй дитячій пам’яті так і залишилося: «глід – гльоду» – великі, чудернацько покручені дерева, на які ми, першачки, на перервах між уроками, лазили поласувати солодкими і терпкими плодами.

Хто саджав і вирощував цей глід – для мене велика таїна. Можливо б і достояли ці дерева до нашого часу, якби не танки.


Десь у середині чи в кінці 60-тих посеред спекотного літа на місцеву залізничну станцію прибули численні ешелони зі справжнісінькою військовою технікою. Одних танків Т-34 було більше півсотні. А ще ж КВ («Клим Ворошилов») та ІСи («Иосиф Сталин»), радянські самохідні артилерійські установки часів війни, «Тигри», «Пантери», «Фердинанди», розмальовані німецькими хрестами, установки гвардійських мінометів «Катюша» на справжніх «Студебекерах», різноманітні артилерійські системи, полуторки і багато солдат.

Уся пристанційна територія перетворилася на великий військовий табір: солдати з автоматами – охорона, кухні, ремонтні майстерні і навіть будка на модерновому тоді всюдиході ЗіЛ-157 з крейдяним написом «ШТАБ».


Все це прибувало, розвантажувалось і накопичувалось протягом трьох-чотирьох днів, і для нас, містечкових дітлахів, де військову людину можна було побачити дуже рідко, – це було справжнє свято. Нас від техніки вартові відганяли для годиться, а тому можна було залізти на танк, повисіти на його гарматі, а декого (і мене в тім числі) навіть допускали всередину подивитися в приціл і покрутити танкову башту.

Яке ж було моє розчарування, коли залізши в німецьку «Пантеру» і поглянувши в перископ, я побачив листовий стальний каркас, яким був обшитий серійний сучасний танк Т-55. Справжніх німецьких танків тут не було – самохідний муляж.

Відповідь з’явилася проста, проте загадково-романтична: все це було призначено для зйомок справжнісінького кіно.

Саме кіно мали знімати десь на Переяславщині, куди вся ця армада повинна була добиратися своїм ходом. Батальні сцени танкового Прохорівського бойовища (на Курській дузі) та переправа через Дніпро за участю десятків артистів, сотень статистів і тисяч справжніх солдат були відзняті саме там.

На той час автомобільного мосту через залізницю ще не було, а через переїзд важку військову техніку не пускали залізничники, тому й вирішили перетнути залізницю під нею, через старий міст-тунель, до якого можна було добратися тільки через Поштовий провулок.
Розказували, що плодами «гльоду» яготинці рятувалися ще в 33-му. Вистояли кущі й під час німецької окупації, коли в місті вже заходилися рубати знаменитий рєпнінський парк, який тоді ще суперничав з білоцерківською «Олександрією» і уманською «Софією».

Дерева гльоду навіть не рубали – їх зніс перший танк. Наступні ж просто розтовкли на порох. Дерева помирали мовчки на очах цікавеньких городян, дітей та підлітків, і тільки за парканом якась старенька бабця плакала. Вона з жахом дивилася на зірчасті і хрестаті танки, що мирно рухались однією колоною, і оплакувала дерева та своє життя, тримаючи в жмені пригорщу яскраво-червоних плодів гльоду.


Років через три-чотири, коли всі вже згадувати перестали про цю історію, на екрани кінотеатрів країни вийшла кіноепопея «Визволення». Пригадуючи розвантаження танків у нашому містечку, ми пильно вдивлялися в кадри кінострічки, де і в німецьких панцерників, і у радянських танків були чомусь однакові шасі харківського зразка.

Пізніше я дізнався, що одним з авторів сценарію цієї кіноепопеї був відомий російський письменник Юрій Бондарєв. У фільмі було екранізовано епізод одного з його воєнних романів. Пізніше, в 1985-му, ця повість була художньо втілена на екрані під авторською назвою «Батальйони просять вогню».

У стрічці йшлося про запеклі та драматичні бої на Букринському плацдармі, які відіграли вирішальну роль у визволенні Києва. Головну роль – капітана Цвєтаєва у «Визволенні» зіграв Микола Олялін, а в «Батальйонах...» – капітана Єрмакова Олександр Збруєв. Відомі й популярні артисти, всесоюзна слава...
Коли ж мені, свого часу, довелося служити опером районного масштабу, то мав честь познайомитися з прототипом цього кіноперсонажа. Саме з нього письменник Бондарєв списав свого героя. Саме його ратний подвиг увіковічений у романах і кінострічках, але якби екранізували його подальшу післявоєнну долю, то, вважаю, «Оскар» за сценарне рішення вже давно був би в Києві, а різні там Спілберги і Кемерони повісилися б від заздрощів. Такого матеріалу не мав сам Голівуд.

Приймаючи справи у свого попередника, я отримав новісіньку тоненьку теку, під скромною назвою «Дело оперативного наблюдения с окраской антисоветская агитация и пропаганда в форме клеветы на советский государственный и общественный строй». З документів, що знаходились у цій теці, було ясно, що маємо справу з запеклим і майже професійним наклепником, який колись тягнув лямку в ГУЛАЗІ, потім неодноразово піддавався так званій профілактиці, проти нього ще двічі порушувались кримінальні справи, але чомусь на стадії слідства гальмувались і знову об’єкт попадав під нагляд КДБ.

З одного боку – «вражина», а з іншого – його милували в останню хвилину. І так з ... 1956-го року (!). Тобто під наглядом КДБ майже тридцять років. Він був уже «под наблюдением», коли я ще тільки-но народився. Єдине, що мені було передано до цієї справи усно:

- Не вступай з ним у контакт, Через нього погорів не один опер. І навіть не два. Справа гнила. Окрім агентурних довідок, підшивай також чергові «пасквілі», які об’єкт надсилає в Київ і Москву і які обов’язково повертаються до нас. А ще що півроку з тебе план оперативно-агентурних заходів по справі і, ясно, що ці заходи виконуватимеш сам. На все інше – не звертай уваги.

І я не звертав. Приблизно за рік мені «для концентрації в справі» передали два таких листи об’ємом у два звичайні шкільні зошити в клітинку, кожна з яких слугувала за рядок рукописного письма. Ясно, читати цю «муру» ніхто не мав ні часу, ні бажання. В тому числі і я.

Та якось, заступивши на добове чергування, почав гортати сторінки старих літерних справ і таки добрався до «крамольної писанини» цього набридливого дідугана.

По-перше, мене вразив стиль і літературна якість листів, а по-друге… Та невже це нікого не зацікавило? І невже ніхто за всі ці 30 років так і не дочитав їх до кінця?
Отже, розповідь капітана Цвєтаєва-Єрмакова після описаних Юрієм Бондарєвим подій штурму Букринського плацдарму.

Насправді прототип кіношного капітана Цвєтаєва-Єрмакова носив інше ім’я. Я в своїй розповіді назву його прізвищем Каніболоцький. Аркадій Каніболоцький.

Після розгрому сміливців на Букринському плацдармі на той, на «наш» безпечний берег добралося менше десятка бійців з більш як півторатисячного ударно-штурмового зведеного полку, посиленого невідомо скількома тисячами «чорної піхоти».

«Чорна піхота» – це не те, що ви думаєте. Це не штрафники і не зеки. Це сільські мужики з українських сіл Полтавщини, Чернігівщини і Київщини, не обмундировані, майже неозброєні, яких гнали «НКВДешні заградотряди» попереду штурмових колон на мінні поля, на замасковані ДОТи і ДЗОТи, з яких створювали «лже штурмові» наступальні колони для відволікання вогню від основних груп прориву. Це про них говорив маршал Жуков на нараді командувачів армій, корпусів і дивізій 1-го Українського фронту: «Чем больше мы их утопим в Днепре, тем меньше нам придется их ссылать в Сибирь».

Саме таким військом, після загибелі командування полку, довелося командувати Аркадію Каніболоцькому цілий місяць оборони плацдарму. У складі залишків полку були не тільки штурмовики і «чорні піхотинці» – до них також пристали десантники, закинуті радянським командуванням для організації диверсій в тилу німців. З декількох тисяч десантників, закинутих місяць тому до них, як до основних сил, добралася ледве кілька десятків. Всіх інших було або ж розстріляно в повітрі, або ж вони потрапили в полон, бо приземлилися в розташуванні німецьких військ, або ж були винищені в нерівних боях німецькою польовою жандармерією, що зачищала свої тили.

На плацдарм, як до «своїх» пробирались і партизани, і місцеві патріоти, і жалісливі жіночки з глеками молока – і все це під ураганним кулеметно-артилерійським вогнем, під час безперервних, в тому числі і нічних, запеклих і психічних атак всієї сили вермахту.

Саме там, на плацдармі, взявши на себе керівництво обороною, командир роти, що став вимушено командиром полку, капітан Каніболоцький осягнув глибину ідіотизму, цинізму і нелюдського садизму радянського командування, що свідомо створило людську м’ясорубку, кинувши в бій десятки тисяч людських життів. Десятки тисяч він нарахував тоді, під час боїв на плацдармі, а потім, ставши аматором-дослідником цих боїв, жахнувся, читаючи документи. Рахунок йшов на сотні і сотні тисяч людських життів.
Його звіт про бої на плацдармі читав сам Сталін, який потім передав його для ознайомлення всім командирам дивізій Червоної армії і до вивчення в Академії Генерального штабу.

Після боїв на плацдармі його щедро нагородили орденом Суворова ІІІ ступеня, званням майора і перевели на посаду інструктора Генерального штабу з планування підготовки штурмових та десантних операцій. Ще через півроку він уже став підполковником, а перемогу зустрів у полковницьких погонах з запрошенням на викладацьку роботу в одну з військових академій. Проте, вже полковник, Каніболоцький попросився у мобілізаційний відділ, де добився направлення служити на місця букринських боїв – військовим комісаром цього району Київської області.


З літа 1945-го по 1950 рік саме він очолював роботи з розмінування майже 1 500 гектарів берегової смуги і прилеглих полів, густо нашпигованих смертельним боєзапасом. Саме він організував жіночу роту мінерів, до яких, після спеціальної підготовки, залучали кмітливих і здібних місцевих підлітків. Саме він був на кожному похороні своїх підлеглих, що майже п’ять років після капітуляції агресора гинули на рідній землі від вибухів «эха войны». Саме тут, розміновуючи мінні поля через два роки після закінчення війни загинула його кохана, лейтенант саперних військ синьоока білявка Галина. Їх палке кохання мільйони глядачів побачать на екранах всього світу, та ніхто не знатиме, що воно так трагічно обірвалось, тому що автор сценарію, російський письменник Юрій Бондарєв, буде писати книги про війну, а не про життя після неї.

Ще літа 1945-го він назбирає сотні солдатських медальйонів, які ні обласний воєнком, ні мобілізаційні генерали з Москви не хотіли приймати. Не раз і не два він відверто говорив з ними, а вони лише розводили руками, мовляв, розумієш, така настанова ЦК партії – не можна всі ці полеглі мільйони визнавати загиблими «при защите СССР», адже тоді доведеться платити страшні суми пенсій сім’ям полеглих.

З ним ще рахувались і умовляли, та він і сам все розумів. Для виправдання дій післявоєнного кремлівського керівництва він сам знаходив десятки доводів і аргументів. Якось привіз у київський облвійськкомат три мішки солдатських медальйонів, віднайдених місцевими жителями і саперами на Букринському плацдармі.

Його ще терпіли і розуміли, але він уже знав, що не витримає.


Та якось йому до рук потрапив ще довоєнний чи, може, навіть дореволюційний журнал, де була статейка про захисників Порт-Артура. Врешті, не сама невеличка заміточка його вразила – його вразила фотографія під нею, що зафіксувала одну з численних могил на кладовищі в тому далекому китайському місті. Могила була доглянута і облаштована видно самими китайцями, надгробна плита з якогось дорогого каменю, скромний білий обеліск, де повідомлялось російською мовою офіцерське звання, прізвище та ім’я полеглого, каліграфічно чорною фарбою, люблячою і вірною жіночою рукою написано: «Я нашла тебя. Мария».

Під написом була ще й дата «12.IV.1912».

Тобто сім років вірна дружина шукала свого чоловіка. Їй довелося подолати тисячі сибірських кілометрів, кордони, чужі мови і звичаї, інші, абсолютно відмінні від нашої, релігії і культури, проте скрізь вона знаходила розуміння і поміч в пошуку свого єдиного кохання і єдиної на все життя долі.

То що ж це за режим такий імперський, нелюдський, цинічний і підлий, який кидає не просто на забуття, а на історичний брехливий глум сотні тисяч чи може навіть мільйони не просто людських життів, а життів, відданих за саме цей режим, саме цю ідею?


З цього моменту він втратив спокій, перестав спати. Він не знав що саме має робити, проте розумів, що робити щось не просто мусить, а зобов’язаний. Це вже було його обов’язком.

Тоді тридцятип’ятилітній полковник сідає за стіл і пише. Він пише про все, що знає: про бої на плацдармі, про ганебну підготовку командування до них, про нехтування людськими життями як на фронтах, так і після боїв.

Ці листи він шле в Москву, в Кремль, Самому…

Але полковник на цьому не зупиняється. Він дістає солдатські медальйони, які в нього лежать у мішках (і це при тому, що носити фамільний медальйон солдати-фронтовики вважали дурною прикметою, що притягувала смерть) і пише сотні листів на зазначені в них адреси. Листи він підписує: «Районний військовий комісар полковник Каніболоцький», ставить свій підпис і печатку військкомату, цим самим даючи підстави родичам полеглих солдат вимагати законну пенсію від держави за втрату годувальника, що загинув «при защите СССР».

Ось цього йому вже не простили.

У вересні 1950-го полковника Каніболоцького було заарештовано, позбавлено військового звання, всіх ним заслужених орденів і медалей, проти нього було порушено кримінальну справу, що завершилася судом і вироком: 10 років сибірських таборів.

У 1957-му письменник Бондарєв почав писати свій роман «Батальйоны просят огня», але матеріал до нього став збирати раніше, одразу після знаменитого ХХ сьезда КПСС, на якому Хрущов назвав Сталіна злочинцем.

У тому ж з’їздівському, 1956-му, Бондарєву до рук потрапляє звіт тимчасово виконуючого обов’язки командира зведеного ударно-штурмового полку капітана Каніболоцького, а також (о, диво) листи вже розжалуваного, але того самого капітана, чи бак, полковника до «великого вождя і учителя». Те, ще він прочитав, – вразило навіть його, солдата-фронтовика.

Саме за клопотанням письменника, що був тоді у фаворі і виконував важливе партійне завдання, нашого героя було достроково звільнено з місць позбавлення волі, правда, без погашення судимості.

Тоді ж вони зустрічалися, і, за словами колишнього полковника, Бондарєв дав слово описати його життя в романі.


Письменник виконав свою обіцянку і роман написав. Твір було екранізовано навіть двічі, проте не будемо дорікати літератору, що не описав другої половини життя свого героя, бо якби він це зробив, то разом із Олександром Солженіцином совістю руської нації став би і Юрій Бондарєв.

А колишній полковник повернувся жити на місця своєї воєнної молодості, втраченого кохання, і служби, що не склалася.

Мабуть, він і зараз живе в селі, що лежить на тому самому Букринському виступі, що з трьох боків омивається Дніпром.

Він так і не одружився, бо не зміг забути свою єдину і вірну.

Він уже не пише нікому не потрібні листи в політбюро, бо немає самого політбюро.

Проте він і досі пише листи за адресами, знайденими в солдатських медальйонах, і підписується «Районний військовий комісар полковник Каніболоцький».

Правда, печатку під своїм підписом вже не ставить. Її в нього забрали ще тоді, в 1950-му.

Над його письмовим столом висять три фотографії: його незабутньої Галини та письменника Юрія Бондарєва. А на третій зображений один з тих десяти, кого він вивів на свій берег тоді, в 1943-му. То був рядовий-десантник Григорій Чухрай. Це потім він став знаменитим кінорежисером, а його «Баллада о солдате» отримає американський «Оскар» і премію Канського кінофестивалю 1961-го року.

Григорій обіцяв зняти фільм-продовження про післявоєнні поневіряння Аркадія Каніболоцького, але коли його сміливе і відверте «Чистое небо» в 70-тих заборонили до показу, він більше не зміг дивитися в очі своєму командиру.
8 травня 2011 року всеукраїнський телеканал «1+1» показав чотирисерійний документальний фільм «Рівень секретності 18», відзнятий за розсекреченими в часи президентства Ющенка архівними документами, що й підтверджували в кадрі історики, дослідники і свідки подій. У фільмі вперше було озвучено цифру людських втрат під час битви за Дніпро — 417 тисяч осіб, а в боях за Букринський плацдарм – близько 250 тисяч осіб (хоча деякі історики припускають, що жертв в рази більше).

Для порівняння: за два роки окупації фашисти замучили, розстріляли та отруїли в «душогубках» більше ніж 195 тисяч киян.

Живі ще свідки зазначають, що взимку 1943 – 1944 років двокілометрова ширина Дніпра нижче Переяслава була перекрита греблею із змерзлих людських трупів. Спеціально прибулі сапери підривали затори з криги і м’яса, щоб запобігти повені і пропустити воду.
У травні 1965-го місту Києву урочисто присвоять звання «місто-герой». Людські втрати ніхто рахувати не буде, бо це – найбільша сталінська таємниця Другої світової. Ця цифра – табу. За її озвучення сміливець отримував 10 років концтаборів і тридцять років переслідувань, цькувань та обструкцій, що сором’язливо називались оперативним спостереженням.


Оглядаючись на роки служби оперативником КДБ УРСР, згадуються тільки декілька епізодів, в яких довелося брати участь. Ті епізоди були і героїчні, і кумедні, і навіть такі, що і згадувати соромно, не дивлячись на те, що творив їх за примусом та за командою керівництва.

Проте був один момент, який стоїть у споминах особливо. Тоді, якось не надав йому значення, однак з часом, а особливо, коли змінилась і ідеологія, і сама держава, стало ясно, що я був причетний до великої таємниці, суперечливої, неоднозначної, трагічної.

Записано на прохання мого друга, журналіста з Волині, проте у нього щось там не склалось і не надрукувалось.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка