Будні районного ґебіста



Сторінка14/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

ПІДЛЯГАЄ РЕАБІЛІТАЦІЇ?
Останній гетьман України (1750-1764) Кирило Розумовський був заможною людиною. Його маєтності – це передусім Яготин, Розумівка Яготинського району, навкруги – землі його найближчих соратників: Згурівка, родове помістя Кочубеїв та Тепловка Пирятинського району – родове помістя особистого царського соглядатая за гетьманом графа Теплова.

У цих місцях дотепер живуть люди зі славетними українськими прізвищами. Одне з таких – Галаган. У Згурівці навіть є невеличкий мікрорайон що названий Галагани, де й дотепер проживають сучасні нащадки цього славетного роду.


У 1984-1985 рр. мене, як офіцера КДБ УРСР, залучили до широкомасштабної перевірки знаменитої справи О. Кривця, автора і героя книги «Багряними дорогами», що описує діяльність партизанського загону ім. Щорса (1941-1943 рр.).

Річ у тім, що після смерті Юрія Андропова, коли генсеком ЦК КПРС став Костянтин Черненко, живий тоді ще Олександр Кривець, керівник промислово-аграрного об’єднання цукрової промисловості Київської області (1945-1980), підтриманий найвищим керівництвом ЦК КПУ та республіканської держбезпеки, звернувся безпосередньо до генсека з проханням «розібратись» у справі про зняття з нього звання Героя Радянського Союзу. (Це був дійсно винятковий випадок в історії СРСР, коли нагородженого, з дотриманням необхідної процедури, після розгромних статей в московській «Литературной газете» Указом Президії Верховної Ради СРСР було позбавлено звання Героя Радянського Союзу).

Отож, у 1984-му в КДБ УРСР було створено групу з перевірки згаданої справи. До цієї групи було залучили й мене, як оперуповноваженого Переяслав-Хмельницького райвідділення УКДБ УРСР по м. Києву і Київській області, діяльність якого поширювалась і на Згурівщину.

Протягом досить тривалого часу (приблизно з літа 1984 по весну 1985 року) мною особисто було опитано близько 150 чоловік – ветеранів війни, ветеранів партизанського руху, колишніх зеків, що відсиділи в ГУЛАГу від 10 до 25 років, свідків тих подій, що проживали на території Згурівського і Яготинського районів. Окрім мене, таку ж роботу виконували оперативні працівники Чернігівського УКДБ, що опікувалися Бобровицьким та Прилуцьким районами. Ми не тільки опитували цих людей, а й записували їхні розповіді та задокументовували письмові пояснення.


Саме тоді доля звела мене з цією непересічною особистістю.

Отже – Галаган. Борис Григорович.

Тоді, в 1984-му, вже 80-літній Борис Григорович залишався одним з головних свідків скандальної діяльності партизанського загону ім. Щорса, не тільки особисто знав О.Є. Кривця, а й пам’ятав про його «заслуги» перед Вітчизною, а тому й не міг бути обійдений увагою КДБ.

Почалося все зі знайомства: 1904 року народження, уродженець Згурівки, з селян, кадровий офіцер, керівник диверсійно-розвідувальної групи (ДРГ) Головного розвідувального управління Генерального штабу (ГРУ ГШ) Червоної армії, за плечима роки навчання й досвід організації підривної та диверсійної роботи в тилах японської Квантунської армії на Далекому Сході. Після війни звинувачений у пособництві німецьким окупантам та в керівництві осередком ОУН-УПА, за що відбув у сталінських таборах 25 років.

Зі Згурівки Борис виїхав десь перед колективізацією. Служив у війську, попав у розвідку, вчив східні мови (казав, що колись знав китайську).

Під час служби тужив за рідною землею, за своїм людом. «Коли, бувало, почую, як співають дівчата по-нашому, – в горлі стискає…». Про Голодомор 1932-33-го чув, та не вірив. І от в 1941-му доля привела його додому. І що чекало?

Після Голодомору минуло всього вісім років. Від великої родини нікого не залишилось: батько, мати, брати та сестри вимерли. На рідному обійсті – чужі люди. Прихистили тітка та двоюрідна сестра, в яких він і жив. Вони проповіли йому про мученицьку смерть його родини. Могили рідних шукає дотепер.

Під час окупації «прости, Боже, скориставшись своїм службовим становищем німецького ставленика, – чотирьох красних "активістів-ударників", які тоді, в 1933-му, безпосередньо витрушували у людей хліб і збіжжя, самолічно кончив».

Незважаючи на свої 80, Борис Григорович мав ясний розум, добру пам’ять і був неперевершеним і дотепним оповідачем. До моїх запитань поставився з неприхованою цікавістю, а коли по закінченні розмови пообіцяв прийти ще, тому що, мовляв, можливо потрібні будуть уточнення чи подробиці – неабияк зрадів. Ще б пак, за останні 20 років я був єдиним, перед ким йому можна було висповідатися. А висповідатися було в чому…
30 червня 1941 р. у Львові керівники ОУН Ярослав Стецько та Степан Бандера зненацька для німців та всупереч попереднім з ними домовленостям зухвало проголосили відновлення незалежності України, чим сплутали карти наперед спланованої війни як Гітлеру, так і Сталіну.

Гітлер дав команду на репресії щодо керівництва ОУН, водночас заплющивши очі на діяльність так званих похідних груп ОУН, дії яких згодом поширились на всю територію України. Гітлеру непотрібна була якась там незалежна Україна, йому була потрібна Україна як протекторат рейху, а рядові ОУНівці під час військових дій нехай утримують в покорі український народ. Що робити з ними після війни – буде видно (як відомо Я. Стецько, С. Бандера та багато їхніх соратників були кинуті в концтабір Заксенхаузен).

Сталін же в проголошенні незалежності побачив для своєї імперії ще більшу загрозу: незалежна Україна як союзник фашистської Німеччини могла виставити проти Радянського Союзу не один десяток боєздатних дивізій і серйозно вплинути на хід військового протистояння.
За словами Бориса Галагана, вже в липні 1941-го в Москві терміново організовуються так звані «курси для постановки завдань» еліті радянських спецслужб: так він був присутній на міжвідомчих нарадах, на які були залучені диверсанти, тиловики та кадровики Червоної Армії, аналітики НКВС, Генплану, оперативні працівники з НКВС та Генпрокуратури (всього близько 50 генералів та старших офіцерів).

(З погляду сучасного дослідника радянських спецслужб, така нарада була б неможлива через високу вірогідність витоку інформації та міжособистісної розшифровки осіб-виконавців майбутніх акцій, однак з огляду на терміновість і нагальність проблеми, що виникла, та часу, в якому вона постала – початок війни, втрата керованості, безлад – вважаю, що є всі підстави вірити її учаснику – майору Червоної армії Борису Галагану).


Отже нашого героя терміново відкликають з Далекого Сходу до Москви, призначили командиром ДРГ (диверсійно-розвідувальної групи) і познайомили з її членами, серед яких був і його земляк з Бориспільщини, капітан держбезпеки, Іван Кудря. Це йому, через двадцять років по війні буде посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, і названо одну з вулиць Києва.

Завдання групи: фізична ліквідація керівників та членів похідних груп ОУН, протидія утворенню центральних органів ОУН в Києві та дискредитація ОУН перед німцями. Треба сказати, що на Київщину з цією метою було закинули ще три такі групи.


Для виконання цього завдання потрібна була база. Отже в серпні 1941 року, перед самою окупацією, у Згурівці з’являється «щойно звільнений з місць позбавлення волі політкаторжанин» Борис Галаган. Лише перший секретар райкому єдиний хто знав про справжню мету його приїзду.

Нагадаймо ту атмосферу серпня-вересня 1941 року на Київщині та й усій Україні: паніка, надія, зловтіха, страх, мародерство, безлад і безвладдя, легалізація криміналітету з одночасними драконівськими заходами НКВС з утримання будь-якогось порядку, арешти й розстріли за підозрою й без неї. Розпач і руйнація. Розповсюдження чуток німецькою агентурою та зухвала пропаганда активістів ОУН, які з’явилися невідомо звідки, а потім виявилось, що всі вони місцеві, і серед них є навіть працівники міліції і партійці.


До приходу німців треба багато зробити. Галаган щотижня їздить в Київ, де розмістився кістяк його групи. Він мусив передбачити все: проживання, засоби для існування, легалізацію, документи, тайники, зв’язок для роботи, зв’язок на випадок провалу, запасні місця схову, явочні та конспіративні квартири…. Найскладніше – йому було заборонено вступати в контакти з представниками місцевих спецслужб. Далі він організовує три «закладки» для майбутніх партизанських баз у лісових масивах: біля села Піски Бобровицького району, що на Чернігівщині, а також біля сіл Софіївки і Турівки Згурівського району Київської області, куди таємно завозиться продовольство, зброя, набої, медикаменти, одяг…

Організувати «закладки» – легко сказано. А насправді: треба знайти виконавців, яких гарантовано евакуюють, далі десь щось отримати, навантажити на підводи чи авто, завезти, розвантажити, замаскувати та ще й залегендувати так, щоб ніхто з місцевих не здогадався, що там воно таке.


З метою подальшої легалізації Галаган особисто знайомиться з активістами ОУН як у Києві так і в області, видаючи себе за людину, яка в розпачі шукає виходу. Він забезпечує себе рекомендаціями проводу ОУН для подальшої діяльності як провідника ОУН в Згурівці.

Він зробив багато, проте не все.

Вересень 1941-го. Танки гітлерівського генерала Гудеріана замикають кільце в районі Лохвиці Полтавської області. В оточення потрапляє 400-тисячне угрупування радянських військ. Згурівка в центрі подій, проте допомагати своїм не можна. Скористатись цим міжвладдям може тільки професіонал і Галагана на сходці села обирають сільським старостою, першим помічником окупаційної влади.

Зауважимо, що єдиною структурою, яка працювала тоді ефективно та злагоджено – похідні групи ОУН. Провідника ОУН на Згурівщині Борис Галаган ні на слідстві, під час свого арешту та суду, ні через 40 років після війни так і не назвав. Та й не дивно, адже він оповідав про війну мені, офіцеру держбезпеки. Єдине що сказав: «Може, ця людина ще жива. Для чого їй неприємності».

Протягом півтора-двох місяців проводячи проукраїнську, антибільшовицьку і антифашистську агітацію серед населення «на грані фолу», на грані арештів і розстрілів без суду і слідства, ОУНівцям вдалося неможливе: вони створили резерв кандидатів для висунення у владні структури окупаційної влади і в поліцію. А якщо зважити на те, що цих людей не призначали, а обирало населення – у таке важко повірити. Проте це незаперечний факт, підтверджений архівними даними.

Зрозуміло, що далеко не всі вони служили «українській справі», не всі витримали тягар тих лихоліть, багато з них дійсно причетні до видачі німцям та розстрілів як партактивістів, так і людей просто випадкових. За свідченням Галагана, в тому ж Яготині староста й працівники управи в 1942-му організували справжній єврейський погром, під час якого на березі ріки Супій у колишньому гетьманському парку, було розстріляно близько 40 осіб, в тім числі жінок, дітей, старих людей.

Весною 1942-го згурівські і яготинські ОУНівці, за його словами, влаштували справжнє полювання за яготинськими старостами. Жорстокість породжувала жорстокість. Їх було знищували разом з сім’ями. На питання, чи причетний він до цього особисто, помовчав, а потім якось мляво видавив: «та ні».

Тут треба дати пояснення: річ у тому, що восени 1941-го, в той короткий період міжправління, коли червоні тільки-но пішли, а ОУНівські похідні групи спішно встановлювали свою, українську владу, прийшлі німці, як правило, мусили миритися з цією владою, покладаючи на неї функції свого окупаційного управління. Так, до речі, було і в Києві, де містом майже до січня 1942-го керувала ОУНівська управа, яка навіть намагалася використовувати свій легальний статус для протестів і перешкоджання масовим розстрілам у Бабиному яру, за що й поплатилась. У січні-лютому 1942-го членів київської міської управи – Олега Ольжича, Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста і Анну Чемеринських, Івана Кошика та Михайла Телігу німці розстріляли в тому ж таки Бабиному яру.

На місцях ставленики німців і ОУНівців часом мирились, а інколи жорстоко ворогували. Так сталося і в Яготині, де німецькі посібники приймали участь у єврейських погромах, за що були переслідувані їхніми «ОУНівськими колегами».

Всю свою енергію Борис Галаган спрямовує в діяльність сільського старости. За його словами, він перебирає на себе керівництво осередком ОУН, намагається встановити зв’язок з УПА, передати керівництву УГВР ініціативу про створення УПА-Схід. Проте розуміє, що ініціативи треба втілювати в життя, а в нього всього один однодумець – згурівський підстароста Віталій Товстенко, молодий тямущий хлопець. Особисто ним завербований.


Партизанський загін ім. Щорса, яким керував О. Кривець дійсно існував з весни 1942-го до приходу Червоної армії восени 1943-го. Він розташувався в криївці-«закладці», який організував перед приходом німців сам Галаган. У загоні було 10-15 осіб, які, за його словами, активних бойових дій не проводили, більше відлежувались та переховувались. Книгу «Багряними дорогами» Борис Галаган читав, але від коментарів відмовився, мовляв, давно то було. Треба було вижити. За всяку ціну.

Софіївську та Турівську бази-закладки Галаган ліквідував як такі, що не пригодилися.

Керувати своєю київською групою після вибухів на Хрещатику у жовтні 1941-го, виконані за прямою сталінською вказівкою без попередження свого ж підпілля, було майже неможливо: у групі почалися сварки і боротьба за владу, до чого призвела поведінка самого Бориса, проте інакше він чинити не міг.

Питання: на чийому боці він воює, постало руба, адже треба було постійно їздити до Києва, де його керівництва потребувала група, його група. Його поведінка стала помітна підлеглим, а закон підпільної боротьби суворий і жорстокий – його мали не просто усунути від керівництва – його терміново мали ліквідувати. Свої стали чужими.

І тільки завдяки тому, що проживав у Згурівці, він уцілів. Деякий час ще працював за інерцією, а потім впав у апатію. Просто перестав їздити до Києва. Просто пропав.
Радянський розвідник, майор Борис Галаган виконував завдання. Проте він виконував завдання у себе вдома, на своїй землі, яка пережила страшний Голодомор. Цю війну він переживав разом зі своїм народом, на своїй землі.

Під час окупації Борис Григорович бачив сліди злочинів більшовиків у Згурівці і навколишніх селах – злочини 1932-33 років – йому вже не до партизанів і не до ОУН. Йому навіть не до німців. Під час слідства смершівці вилучать у колишнього розвідника Галаган декілька товстих тек документів, які він викрав у райкомі, райвиконкомі, військкоматі та міліції під час евакуації, та декілька кримінальних справ зі свідченнями і розповідями очевидців голоду.


Борис Григорович вже не мав ні сил, ні бажання щось робити. Саме в цей час він ліквідовує ударників-активістів часів 1932-33 років, якихось випадкових німців чи мад’ярів, а потім запив і опустився на дно.

Під час війни навіть на перевірку інформації про місце знаходження члена групи йшло дуже багато часу. Борис Галаган скористався цим. Ще деякий час автоматично виконував обов’язки голови управи.

В 1943-му фронт підкотився до Згурівки.

Борис Галаган був професіоналом, він міг легко піти з німцями чи просто зникнути. У нього були гроші, зброя, здоров’я… Не було бажання. Та, власне, і йти було нікуди. На чужині він уже був.

Знав, що його розстріляють і навіть хотів цього. Не хотів лише одного – слідства і суду. Проте саме це він і отримав.

Арешт привів його до тями. Йому захотілося жити.


Про розвідника Бориса Галагана ще тоді, в 1984-му, я доповів по команді вищому начальству. На нього приїжджали подивитись не тільки мій безпосередній начальник, але й деякі високі чини КДБ з Києва. Просто так, з цікавості. Проте чомусь він ні з ким не був відвертим. Крім мене.

Кінець свого життя він просидів на лавці під своїм тином. Його ніколи не вітали піонери з Перемогою, не запрошували до шкіл на зустрічі, ветерани обходили стороною і сичали у спину, йому не належали подарунки чи матеріальна допомога. А дітлахи глузували:

- Он поліцай йде. Німецький посібник, – і жбурляли в його бік груддя.

Я не знаю, чи дожив Борис Григорович до проголошення незалежності України. В 1991-му йому повинно було бути всього 87. Мабуть дожив. Він мусив це зробити. З принципу.


А Указом Президента СРСР від 16 липня 1991 р. було відмінено Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 лютого 1980 р. про позбавлення звання Героя Радянського Союзу Кривця Олександра Єлисеєвича. Йому повернули також всі нагороди.


НІ МОГИЛИ, НІ ХРЕСТА
Мій батько, офіцер-фронтовик Червоної армії, один з небагатьох, хто почав війну в 1941-му, а закінчив в 1945-му в Празі. Ще чотири роки потому служив в радянських окупаційних військах в Німеччині.

Дядько Дмитро весною 1942-го з полтавського села в сімнадцятирічному віці забраний німцями на роботи у допоміжні технічні частини вермахту. Восени того ж 1942-го на території Підляшшя (сучасної східної Польщі) тікає від них і йде в ліси, де вступає до лав УПА. Влітку 1943-го в складі двох сотень бійців УПА та польських військовиків Армії Крайової (був такий момент в історії війни) йде на допомогу білоруським партизанам, проти яких Гітлер кинув 6 піхотних дивізій. Сталін у допомозі білорусам відмовив – мовляв, не до вас, у мене війна з фашистами.

За партизанську діяльність дядько Дмитро мав медаль «Партизан Отечественной войны» ІІ ступеня. Після звільнення Білорусії – в лавах Червоної армії довойовував танкістом.

Все життя до самої смерті в 1973-му, дядько Дмитро панічно ховав правду про примусову працю на німців і про боротьбу проти них в рядах УПА. За це – тюрма…

Дядька Григорія в жовтні 1943-го розстріляно офіцерами контррозвідки СМЕРШ на очах жителів того самого полтавського села, своєї дружини і дітей. Розстріляний «за пособничество…», яке виражалось в тому, що він був простим сільським вчителем і залишався ним під час окупації. Що було насправді – ніхто не знає, а знає – не каже…

Через 45 років після розстрілу дядька Григорія, щодо нього були запитані всі можливі архіви.

Архів Червоної армії (м. Подольськ, Московська обл.): не призивався, не служив.

Архів МВС УРСР (м. Київ): матеріали органів дізнання відсутні, під судом та під слідством не перебував.

Архів КДБ УРСР (м. Київ): на агентурному та оперативному обліку не перебував.

Архів 3 управління КГБ СССР (м. Москва): по фільтраційним справам та справам оперативного обліку не проходить.

Архів 10 відділу КГБ СССР (м. Москва): на агентурному та оперативному обліку абверу, СД, гестапо, військової поліції вермахту, румунської військової сигуранци, контррозвідки РОА, контррозвідки 14-ї дивізії ваффен СС «Галичина» та 15 козачої бригади ваффен СС не перебував.

Архів чекістсько-військових операцій (м. Оренбург): в оперативних обліках учасників та бандпособників ОУН-УПА дані відсутні.

Архів районного ЗАГС: свідоцтво про смерть не видавалось.

Архів сільради: даних про смерть та захоронення на території сільради немає.

Отже, розстріляли на очах всього села без суду та слідства. По-зрадницьки, залишивши сиротами двох малих дітей. Розстрілювали на «визволеній території», по-хазяйськи, нікуди не поспішаючи, не від кого не тікаючи, не залишаючи ніяких слідів. Це були не бандити і не фашисти. Це були «освободители» з НКВД, які виконували злочинний навіть на той час цілком таємний наказ товариша Сталіна «О зачистке тылов действующей армии от националистического подполья и пособников ОУН-УПА».

Відзначаючи черговий день Побєди, батько з дядьком Дмитром завжди бідкались, що не можуть поставити на могилі Григорія хрест.

Не виключаю, що той, хто розстрілював (і той, хто віддавав наказ про розстріл), сьогодні, якщо дожили, попиваючи «наркомівські» сто грам, куплені за «чесно» заслужену пенсію, котру виплачує їм моя держава, подзвонюючи бойовими орденами, святкують Побєду і клянуть «проклятих бандерівців».

Те покоління, на жаль, відійшло ще при СРСР. Хреста на могилі дядька Григорія до сих пір немає. Немає і самої могили. Відомо, що це десь в селі Тепловка Пирятинського району на Полтавщині.

Таких як він в Україні – сотні тисяч. Ні реабілітації, ні могили, ні хреста.

СВІДЧЕННЯ

жителя села Миколаївка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області ЗАДЕРІ Леоніда Павловича
Це трапилось в лютому-березні 1944 року в селі, що знаходиться за 8 кілометрів від Стеблева вище по річці Рось.
На березі Росі в урочищі Камінна Лука (від «камінь», місце вигину річки) розташувалась батарея з 5 бойових машин гвардійських мінометів «Катюша» з обслугою приблизно 30–40 червоноармійців.

9-річний Леонід з молодшим братом Петром були в розташуванні батареї і спостерігали процес заряджання реактивних установок бойовими ракетами.

Після команди командира всі солдати почали відбігати від установок. В цей час один з командирів побачив хлопців і погнав їх від машин. Хлопці відбігли метрів на на 200—300 і розташувались на схилі яру, звідки добре було видно розташування батареї.

Прогриміло декілька залпів в бік містечка Стеблева та в бік села Киданівка.

Після залпів десь за годину чи більше до батареї прискакав на коні напівроздягнений офіцер з пістолетом в руці і, голосно лаючись, погнався за командиром батареї. З розмов, що вели солдати, хлопці зрозуміли, що одним з залпів накрило підрозділ Червоної армії і це прибув його командир на розборки.

Через день-два батарея забралась з села, а ще через декілька днів до села увійшов підрозділ контррозвідки «Смерш» в складі теж 30–40 військових, які стали поголовно викликати селян і опитувати: хто стріляв з «катюш», куди стріляв, як стріляв. Налякані селяни не могли нічого до пуття пояснити.

Розслідування велось цілий день, а на вечір смершівці змусили селян їх кормити і поїти. Напившись п’яними, вже потемки, солдати почали бігати по хатах та гвалтувати сільських дівчат та жінок. На очах маленького Льоні та його брата їх мати намагалась захистити дівчат від гвалту, вступила з солдатами в бійку і була ними розстріляна. Було розстріляно ще декілька жінок.

Батько був дома, слабував і лежав на печі. Діти прибігли і розказали йому про смерть мами, але він їх залишив вдома і цілу ніч плакав разом з дітьми.

Тільки вранці, коли солдати покинули село, батько з сусідами знайшли розстріляних жінок і похоронили.

Пізніше стало відомо, що цими залпами «катюш» були знищені опорні пункти німецьких військ в містечку Стеблів та селі Киданівка разом з мирними жителями. Після того, як фронт пішов далі, виявилось, що в Стеблеві та Киданівці не залишилось жодного цілого, чи хоча б напівзруйнованого будинку, жодної хати, жодної печі. Число людей що загинули – невідоме, проте значне. Вижили тільки ті, що ховались в навколишніх лісах.


Леонід Павлович згадував слова батька: «При німцях такого не було, як при наших…»
ПРО НЕСПРАВЖНЮ ВІЙНУ
Якось різонуло слух…

У грудні 2010-го, в своєму публічному телевізійному інтерв’ю, мій колишній колега по службі в органах КДБ, а зараз лідер Росії Володимир Путін, видав: «Росія – нація переможців» і ще: «Росія навіть без України перемогла б у війні, тому що зі всіх втрат, російських було 70 %».

Моя ж влада сором’язливо промовчала, а українське Міністерство закордонних справ у відповідь промимрило щось непевне... Промовчали і члени ветеранських організацій, що вже давно перестали були громадськими організаціями, а перетворилися на чергу до дармового корита та гурток з формування антиукраїнської п’ятої колони, за пайку готових виступити проти своєї української Батьківщини.

Я сприймаю це висловлювання «колеги» як особисту образу і ляпас українському народові, його жертвам, пам’яті мільйонів полеглих тієї страшної війни і її ветеранам. Немає вже мого батька – фронтовика, його бойових товаришів, померла переважна більшість моїх знайомих, сусідів і вчителів, що пережили той жах. Вони вже не мають можливості відповісти.

Проте, будьмо справедливими, якби така можливість і була – вони б, мабуть, промовчали. Як мовчали, йдучи в атаку і знаючи, що за їхніми спинами загороджувальні загони НКВД, що до «рідного» ГУЛАГу ближче, ніж до фашистських окопів. Як боялися висказати щось потаємне чи крамольне, боячись сексотського вуха... В такому мовчанні прожили все своє життя. Вони не знали іншого, не уявляли, що можна про це говорити, що можна це критикувати, що можна



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка