Будні районного ґебіста



Сторінка15/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16
це змінити.
А тепер повернімося до слів Путіна: «Росія навіть без України перемогла би у війні, тому що зі всіх втрат у війні, російських було 70 %». Що ж за цифрами оперує мій колега? На уточнююче питання каверзних журналістів щодо 70 % втрат, він вже говорить про відсотки вкладу в Перемогу, а потім, чомусь про відсотки Росії у союзному бюджеті. Він навіть пригадав, що український республіканський бюджет завжди був дотаційний і, наприклад, у 1990 році дотувався з союзного на 6 млрд. рублів.

Тому питання до пана Путіна: а як могло 22 % населення Союзу, що складала українська людність, заробити всього 16 % союзних активів, які Україні нарахували «при розлученні»? І це при тому, що та ж Москва погоджується: валовий продукт на душу населення в тому ж-таки 1990-му в УРСР був вищий за цей показник тої ж душі населення Російської Федерації.

Відповіддю на ці шулерські підрахунки є та, що значний відсоток бюджету УРСР (до 40%) рахувався не українським, а «союзним» (тобто, знову ж таки, російським). Сюди включались прибутки від видобувної і металургійної промисловості, військово-промислового комплексу, вся радіо- і електронна промисловість, досягнення фундаментальної науки, ракетно-космічний комплекс, весь залізничний, морський, і авіаційний транспорт, а також всі виробництва з його створення і обслуговування… Досягнення видатних українців Сергія Корольова, Архипа Люльки, Юрія Кондратюка-Шаргея вже російські, а досягнення українців російського походження Олега Антонова, Миколи Амосова чи Михайла Янгеля (батько якого носив «російське» прізвище Янгол) – теж російські…

Нагадує поділ знаменитого «Попандопуло із Одеси»: «Это тебе, это мене, а это опять тебе…».

Було б смішно, якби не було так гірко…

Основний військово-транспортний літак Червоної армії часів війни Лі-2 (названий за іменем головного інженера складального майданчика в Ташкенті Б. Лісунова), він же ПС-84 (пасажирский самолет 84), він же американський транспортний літак DC-3 «Дуглас». Випускався з 1940 року на казанському заводі № 124 за закупленою в США ліцензією, а також поставлявся по ленд-лізу в значних кількостях (що зараз заперечується російськими дослідниками історї війни).

Ленд-ліз (від англ. lend — «давати в борг» і lease — «здавати в оренду, під найм») — державна програма, за якою США передавали своїм союзникам в Другій світовій війні боєприпаси, техніку, продовольство і стратегічну сировину.
В радянській і сучасчній російській історіографії стверджується, що розмір допомоги по ленд-лізу СРСР був досить малим — всього близько 4 % від витрачених країною на війну, а танки та авіація поставлялися в основному застарілих моделей, в той час, коли за кордоном наполягали, що перемога над Німеччиною була забезпечена західною зброєю і що без ленд-лізу Радянський Союз не вистояв би.

Маршал Жуков в післявоєнних бесідах казав:

«Ось зараз кажуть, що союзники ніколи нам не допомагали… Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки материалів, без яких ми не змогли б формувати свої резерви і не змогли б продовжувати війну… У нас не было вибухівки, пороху. Не було чим споряджувати гвинтівочні набої. Американці по-справжньому виручили нас з порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі! Хіба ми змогли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю? А зараз представляють справу так, ніби у нас всього цього було вдосталь.

Без американських вантажівок нам нічим було б тягати нашу артилерію».

З донесення голови КГБ В. Семичастного — М. С. Хрущову; гриф «цілком таємно».
А тепер про подвиг радянського народу.

Ніхто з професійних дослідників історії не досліджував роль і місце НКГБ-НКВД в забезпеченні фронтового «масового героїзму». Віктор Суворов-Резун у своєму «Криголамі» тільки обмовився про існування «другого стратегічного ешелону» Червоної армії, що налічував мільйони солдат і офіцерів і складався не з резервних армійських військових з’єднань і частин, а з частин НКВД, що навіть однострої мали інші – зелені петлиці і кашкети прикордонників. Інколи, особливо під час відступу, ці війська вступали у бойові сутичках з військами вермахту і тоді стояли на смерть. Так, на смерть, бо знали, що фашисти чекістів у полон не беруть і пощади не буде. Такими ж жорстокими і безпощадними вони були і зі своїми солдатами-червоноармійцями.

Якось я, вже тридцятилітній офіцер КГБ, поздоровляючи батька з черговою річницею Дня Перемоги запитав, який спогад про війну справив на нього найсильніше враження. Почуте вразило. Батько відповів, що найсильніше враження під час війни на нього справили розстріли зрадників Батьківщини перед строєм солдат на фронті. Вже потім я дізнався, що через діючі частини Червоної армії пройшло 14 млн. військовослужбовців, а розстріляно як зрадників Батьківщини за вироками і без них – 1 млн. своїх солдат. Ясно, що ці цифри, вирахувані і вистраждані в палких дискусіях незалежними авторитетними дослідниками, суперечливі і приблизні, тому що «вся бухгалтерія» тієї війни» й досі повністю недоступна – «Совершенно секретно. Хранить вечно». Більше піввіку з дня закінчення війни, а ми досі не знаємо її справжньої історії. Деякі документи тих часів, що раптом стали «доступними», не просто вражають, вони цю історію перекреслюють.

Піднято з архівів і опубліковано також спільний наказ того ж НКВД і політуправління Червоної армії про забезпечення присутності кожного червоноармійця діючої армії при страті зрадника Батьківщини. Виявляється, розстріли були звичайною формою «патріотичного виховання» червоноармійців. Так виховувався і на цьому грунтувався радянський патріотизм.

В армії Римської імперії децимація, тобто страта кожного десятого солдата, була покаранням тієї військової частини, що в бою зганьбила свою честь і зрадила своєму обов’язку.

За що ж була покарано «непобедимую и легендарную», Червону армію, армію нації переможців?


Володимир Путін у своєму інтерв’ю говорив про націю переможців і не згадав про націю переможених українців, через чию територію воюючі армії пройшли двічі. Не обмовився він і про наказ Сталіна «про випалену землю», про розстріляних НКВД в’язнів українських тюрем, про підірваний Хрещатик і Успенський собор у Києві, про висаджені в повітря українські заводи, залізниці, шахти і Дніпрельстан, про знищених чекістами-НКВДешниками поранених червоноармійців військового госпіталю Одеського гарнізону, про залишене напризволяще 100-тисячне угрупування червоноармійців і червонофлотців у оточеному Севастополі і ще багато про що...

Таке згадувати «переможцям» якось не пристало.

Але, якщо це неправда – відкрийте архіви і покажіть мені що це не так. Що ж за таємниці зберігаються в російських архівах? Яка ж правда там захована? Моя чи пана Путіна?
З дитинства пам’ятаю ніби то побрехеньку, яку чув в батьківській розмові з одним зі своїх друзів-фронтовиків: маршал Жуков під час інспекційної перевірки 62-ої армії, що готувалась до наступу, в наказному порядку лишив командувача цієї армії, сталінградського героя генерала Чуйкова права на носіння особистої табельної зброї. Він дав йому палку і сказав: «Винуватців бий по голові, а стріляти їх забороняю». Яке ж було моє здивування, коли я цю саму історію прочитав у цілком таємних доповідних генерала (майбутнього маршала) Соколовського генеральному штабу. Він приводить і цифри: особисто генерал Чуйков розстріляв 16 штабних офіцерів ввіреної йому армії і підлеглих дивізій.

В інтернеті, з ініціативи путінських інформаційних диверсантів, розгорнуто цілу дискусію навколо знаменитого вислову маршала Жукова: «Чем больше мы их утопим в Днепре, тем меньше их надо будет ссылать в Сибирь» – це про наших селян, яких гнали на мінні поля, на ДОТи і ДЗОТи і чиїми тілами було загачено двокілометровий Дніпро – не було такого!!!

А як же цитати в мемуарах російських-радянських генералів? Сталінські ж генерали-українці, присутні на тій нараді (чи може "сталінське" заперечує "українське") Іван Черняховський і Кузьма Дерев’янко, Герой України у версії пана Ющенка, мемуарів не залишили, а от воєнні звіти Пилипа Жмаченка в секретних спецбібліотеках присутні, але про свою присутність там він, чомусь, не згадує.

Ясно, що ця фраза ні в які мемуари, навіть цілком таємні, втрапити не могла, як не могли втрапити туди підтвердження використання командуванням фронту «чорної піхоти». «Не було такої», а якщо і була, то це словосполучення «сором’язливо» використовували для означення підрозділів тимчасово озброєних в’язнів радянського ГУЛАГу. Але наявність «чорної піхоти» з десятків, якщо не сотень тисяч неозброєних і необмундированих сільських українських дядьків, попри протидію московського Генштабу, було документально доведено тільки в 2010 році. Ці вірогідні слова маршала Жукова, виявляється, фронтовики цитували ще з тієї вікопомної осені і зараз вже не важливо, говорив це він, чи ні. Головне: проблема використання «чорної піхоти» на нараді у командувача 1 Українського фронту в селі Требухів під Броварами тоді, восени 1943-го, в присутності Жукова, ОБГОВОРЮВАЛАСЯ. І цей факт доведено.

Не було, виявляється, і спільного наказу НКВД та НКО СССР № 0078/42 від 22 червня 1944 року, підписаного тим же маршалом Жуковим і ще одним сталінським маршалом – Берією – про виселення у віддалені райони країни Рад всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів. (До їхнього числа мала б потрапити і моя, тоді чотирнадцятирічна, мама). Виявляється – це все брехня?

Аж раптом, зненацька знайшовся оригінал другого екземпляру цього наказу. І не в архівах, в яких досі ховають правду про ті події. Знайшовся він саме там, де йому і належало бути – в особистому архіві його виконавця. Знайшов його московський письменник Фелікс Чуєв в архіві В.С. Рясного, який з 1943 р. був наркомом внутрішніх справ України. Рясной розповів Чуєву: “Я наметил активнейших врагов русского народа и советской власти – матерых волков. Несколько зшелонов мои молодцы заполнили и отправили. Но потом вдруг – остановка. В чем дело, сперва не знал ни я, нарком, ни кто другой. Что-то произошло между украинскими начальниками и центральными руководителями, возникли разногласия – стоит ли зтим делом заниматься?”. В подальшому Василь Степанович дізнався з газет, що його, Рясного, Президія Верховної Ради СРСР нагородила орденом Бойового Червоного Прапора «за успешную борьбу с ОУНовцами и депортацию внутренних антисоветчиков».

Отже, обвинувачення висунуті…

Але це зараз, а тоді, в восьмидесятих, вивчення історії Великої Вітчизняної війни офіцерами Збройних Сил СРСР було обов’язковим. І всі вчили цю історію «в части касающейся». Танкісти вчили історію танкових проривів, пілоти – історію повітряних армій, а офіцери КДБ вчили її за іншою особливою програмою. То невже свого часу слухач школи КДБ Володимир Путін вчив не те, що і я? Чи може він і контррозвідку вчив не за навчальною справою «Пров» на зрадника Пєньковського, а розвідку не за «Красною капелою» розвідника Леопольда Треппера? Невже спецбібліотека школи КГБ, де вчився Путін, мала якісь інші фонди?

Чи може пан Путін погано вчився? Чи може я щось не так зрозумів?

Чому ж, пан Путін свідомо підігрує імперському великодержавному російському нацизму?



Це фотокопія німецької листівки з текстом Наказу. А нижче повний його текст.
ПРИКАЗ НКВД СССР И НКО СССР № 0078/42

О ДЕПОРТАЦИИ В ОТДАЛЕННЫЕ РАЙОНЫ ВСЕХ УКРАИНЦЕВ,

ПРОЖИВАВШИХ ПОД ОККУПАЦИЕЙ
22 июня 1944 г. Совершенно секретно
ПРИКАЗ № 0078/42

22 июня 1944 года г. Москва


По Народному Комиссариату Внутренних Дел СОЮЗА ССР

и Народному Комиссариату Обороны Союза ССР


Агентурной разведкой установлено:

За последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях, наблюдается явно враждебное настроение украинского населения против Красной Армии и местных органов Советской власти. В отдельных районах, областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии. Оно, для того чтобы сорвать колхозное строительство, хищнически убивает скот.

Чтобы сорвать снабжение продовольствием Красной Армии, хлеб закапывает в ямы. Во многих районах враждебные украинские элементы, преимущественно из лиц, укрывающихся от мобилизации в Красную Армию, организовывали в лесах «зеленые» банды, которые не только взрывают воинские эшелоны, но и нападают на небольшие воинские части, а также убивают местных представителей власти. Отдельные красноармейцы и командиры, попав под влияние полуфашистского украинского населения и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага. Из вышеизложенного видно, что украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти и стремится к возврату немецких оккупантов. Поэтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины,
ПРИКАЗЫВАЮ:

1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.

2. Выселение производить:

а) В первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;

б) Во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;

в) Выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;

г) Выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не датьскрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:

а) Завести в особых отделах специальные дела на каждого;

б) Все письма проверять не через цензуру, а через особ[ый] отдел;

в) Прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и кр[асноармей]цев.

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД.

Приказ объявить до командира полка включительно.
Народный комиссар внутренних дел Союза ССР БЕРИЯ
Зам. народного комиссара обороны Союза ССР

маршал Советского Союза ЖУКОВ


Верно: Начальник 4-го Отделения полковник (ФЕОДОРОВ)

У тому ж таки інтерв’ю пан Путін згадує одного з лідерів білого руху генерала Денікіна, для якого велика Росія була сенсом його буття і для якого питання самовизначення національних околиць не існувало і не могло бути темою переговорів з Антантою.

Спитаємо пана Путіна, чи не тому генерал Антон Денікін зазнав поразки, що не дослухався порад свого друга і колеги – тоді українського гетьмана, генерала Павла Скоропадського, розділивши свої армії проти Леніна і Петлюри і... був розгромлений?

Російська імперія повинна бути єдина і неподільна. Навіть, якщо при цьому сама Росія буде червоною від невинної крові. Навіть, якщо Росія стане суцільним ГУЛАГом. Навіть, якщо Росії це буде коштувати мільйони життів і десятиріччя несвободи. Навіть, якщо Росії доведеться заплатити за це рівнем життя свого народу, своїми природними ресурсами і своїм майбутнім.

На жаль, цю ідеологію сьогодні підтримує досить значна частина росіян. І лідером їх є пан Путін.

Видно пора прийшла відібрати у мене успадковану від батька Перемогу? – Ні, пане Путін.

Коли буваю в Москві і підхожу до пам’ятника Жукову на Красній площі, я завжди згадую слова мого батька, фронтовика, бойового офіцера Червоної армії: «Якби не Жуков, ми виграли б війну раніше і з меншими втратами, а якби не Сталін, то війни не було б взагалі».
І
Якось ще школярами, прибираючи братську могилу до чергової річниці Перемоги, ми віднесли назбиране сміття від пам’ятника загиблим воїнам метрів за п’ятдесят і викинули. І раптом якась жіночка залементувала:

- Що ви робите? Ви ж кидаєте сміття на кості полеглих. – Ми були вражені і здивовані.

Вже потім нам пояснили, що в 1943-му на цьому місці була могила більше ста метрів довжиною. Туди поклали більше тисячі радянських солдат, що загинули внаслідок бомбардувань німцями залізничної станції. Тут же була могила для фрагментів невпізнаних людських тіл: рук, ніг, голів і шматків м’яса. Потім на цій великій братській могилі поставили пам’ятник.

Власне саме місце пам’ятника стало могилою, а поросла деревами і кущами довжелезна похоронна яма – прогулянковим сквериком. Через двадцять п’ять років тільки старі люди пам’ятали, що цей маленький сквер і є великою братською могилою.


Я виріс на вулиці, де жили тільки ветерани тієї війни. Тому в уяві мого покоління, дітей батьків-фронтовиків, міцно укорінилось: ось наші батьки воювали, перемогли, а зараз ми живемо в мирі і щасті. І тільки будучи невільними свідками їхніх щемливих оповідей на вушко, їхнього незбагненного масового небажання зватися героями тієї війни, приходиш до висновку про жахи воєнних лихоліть, про щасливий випадок, що зберіг нашим батькам життя і дав це життя нам.

- Ми не повинні були звідти повернутись.

- Нам просто пощастило, бо більшість там і залишилась.

- З передової не повертались.

Таке ми чули уривками. Це була ніби то неправда, бо «правду» про війну ми вчили в школі. Та правда була з червоними прапорами над парадними колонами, що наступали на ворога під гучні марші духових оркестрів. І та «правда» якось не в’язалась з майже сороміцькими спогадами наших батьків.

Мені було невимовно прикро, як колись батько в компанії, на питання як він пройшов війну, напівжартома відповів: «Пів війни я просидів у тихвінських болотах, а ще пів війни при штабі дивізії. А ті хто був на СПРАВЖНІЙ війні – ті там і залишились».


ІІ
Батько виріс у мальовничому українському селі Малютинці Пирятинського району Полтавської області в селянській родині, з дитинства був привчений до простої селянської праці, помагав своєму батьку, моєму діду Євмену, який у часи НЕПу мав у селі свою лавку, був заможним селянином, проте... Десь у 1929-му році дід ніби то «проторгувався» і вимушений був іти в колгосп. Вже потім я дізнався про нестерпні економічні умови, які створила влада незалежним господарям, змушуючи їх погоджуватися на рабські умови колективізації. Підлітком батько пережив Голодомор, розказував що його мати, баба Катерина, готувала кашу з шовковичних листків (село масово вирощувало шовковиці для збору тутового шовкопряду – товаришу Сталіну треба було багато парашутного шовку).

Чому про це згадую?

Батько не раз намагався розказати мені байки фронтових замполітів про обіцянки совєтської влади після перемоги дати селянам землю. Проте ця тема для мене тоді була не цікава, Мені все хотілось запитати у свого батька-фронтовика, скільки ж він сам особисто убив німців, а той все повертався до солодких речей замполітів. Так я й не дослухав тієї його оповіді, про що зараз жалкую... Видно щось було в тих обіцянках таке, що змушувало офіцера-фронтовика через двадцять-тридцять років після страшної війни все ж повертатися до цих селянських мрій.
У 1938-му році, після закінчення середньої школи, батько вступив до Дніпропетровського гірничого інституту, де йому довелося навчатися всього кілька місяців.

Цікаво, що за цей надзвичайно короткий термін він примудрився прийняти участь у декількох жорстоких студентських бійках. Ні, не з блатними і не з шпаною. Це були бійки між «нашими» і «кацапами». «Наших» били часто, «наші» мовчки утирали «юшки» і не давали «здачі», бо на «здачу» можна було отримати реальний «срок» за «український буржуазний націоналізм». Але потім декого з «кацапів» інколи знаходили або з розпоротим животом, або з проломленою головою і тихо хоронили. Здається, такі випадки міліція і не розслідувала. Такі бійки в передвоєнному післяголодоморному Дніпропетровську були не дивиною.


Восени того ж 1938-го його з студентської лави призвали на службу в Червону армію і направили вчитися в Новосибірське військове училище зв’язку.

Товариш Сталін готувався до великої війни, яку він планував розпочати 1941-му і до цього часу йому треба була вивчена, навчена і досвідчена армія, готова до «визвольного походу». В той рік зі студентів було знято броню, і їх масово забирали у військові училища для підготовки як майбутніх красних командирів.

Сталіну і «советской Родине» потрібні були молоді, здорові, освічені і розумні командири. Так, без «власного бажання», без відбору і вступних іспитів батько став курсантом Новосибірського військового училища зв’язку. Пройшов повний курс без жодної відпустки і ось влітку 1941-го довгоочікуваний випуск.

22 червня, в неділю, шикувались на плацу. Позаду були три роки навчання, випускні іспити і ось вони вже стоять у новеньких хромових чоботях, напівшерстяних мундирах, підперезані скрипучим ремінням, з сиротливим маленьким кубиком в петлицях, молодші лейтенанти без п’яти хвилин. 12.00 – «рівняйсь, струнко». Зачитується наказ про присвоєння їм офіцерських звань, а потім до трибуни допустили замполіта. Його промова запам’яталась на все життя: «Вместе с великим германским народом...».

Потім був оркестр, музика, танці... А о 15.00 за місцевим часом, коли в Москві пробило полудень, раптом заговорило радіо: «Вероломное нападение...».
Ви зможете згадати, що саме говорив директор школи, ректор вишу чи навіть цілий генерал, начальник школи контррозвідки на вашому випуску? Особисто я – ні. І, думаю, що навряд чи хто пам’ятає. А от мій батько запам’ятав. На все своє життя. Ці слова йому до смерті закарбувалися в свідомості, тому що були про вічну дружбу з режимом, з яким уже більше півдоби тривала смертельна війна.
IIІ
Серпень 1941-го, донецькі степи, осіння спека.

Високо в небі висить американський «Дуглас» з червоними зірками на крилах і на фюзеляжі, пристосований для перевезення і десантування військ. Він уже не «Дуглас», а радянський військовий літак Лі-2, з парашутною диверсійно-розвідувальною групою, завданням якої було виконання сатанинського наказу товариша Сталіна про «випалену землю».

Відступаючи, спеціальні підрозділи Червоної армії без жалю знищували народне добро, висаджували в повітря заводи, фабрики, шахти, дороги і мости...

Диверсійно-розвідувальна група, у складі якої був двадцятиоднорічний лейтенант, мала знищувати зібраний урожай разом з елеваторами в донецьких степах. Про те, що місцеве населення залишиться без хліба, сталінські опричники до уваги не брали. На момент закиду групи вже було висаджено в повітря Дніпрельстан, де втопили два власні стрілецькі корпуси Червоної армії, ну й місцевих без ліку, зруйновано радянськими радіомінами Київ, інші українські промислові та культурні об’єкти, які «муляли око» кремлівській владі.

Про свої виходи у ворожий тил батько не розказував. Тільки на питання, чи стрибав з парашутом, відповідав, що робив це двічі. Також розказував про принципи групового десантування, коли перед стрибком всі зважувались, а десантувались один за одним, попереду – найважчий. Першим був батько, тому що окрім зброї і спорядження, на нього чіпляли ще й радіостанцію з двома комплектами акумуляторних батарей.

А ще батько розповідав, що група в тилу ворога ховалась і від німців, і від «наших», місцевих донецьких шахтарів, які пильно охороняли свої елеватори з хлібом.

Той факт, що по групу, в якій був молодий лейтенант Микола Ушенко двічі присилали літак, щоб забрати назад після успішно виконаного завдання, говорить про те, що донецькі хлопці свій хліб так і не вберегли.

Лейтенант Микола Ушенко, Німеччина, Коттбус, 1947 рік
Уже взимку, після виконання цієї місії, він переходить з підпорядкування розвідуправління, в складі якого були ДРГ, у діючу армію. Так батько став командиром взводу зв’язку, що забезпечувала штаб дивізіі.

Спочатку командував взводом телефонного дротового зв’язку. Це була важка і надзвичайно небезпечна служба. Двічі, під час боїв, він втрачав майже всіх своїх бійців, що один за одним йшли усувати несправність чи порив телефонної лінії на передовій або навіть на нейтральній смузі. Живим залишився завдяки своєму ординарцеві (під час війни офіцери мали ординарців), воронізькому 50-річному сільському дядьку, який опікувався молодим і відчайдушним офіцером, що весь час зривався на який-небудь подвиг, проте не раз батько відчував на «своєму загривку» його важку руку, яка утримувала його від них.

Батько наказав, щоб я запам’ятав ім’я його «спасителя» - рядового Кіндратія Махортова. З ним він благополучно пройшов усю війну і вже в Празі, в самому її кінці, ординарця втратив. Той підірвався на міні.

Через двадцять років після війни, батько знайшов свого ангела-хранителя в одному з інтернатів для калік-ветеранів – без рук, без ніг. Про ту страшну зустріч розповідати не захотів. Пізніше я дізнався, що Махортову, видно, ще «повезло», адже в кінці 40-их, за наказом московського Політбюро, десятки тисяч фронтовиків, переважно інваліди-ампутанти, що жили поза сім’ями, в одну мить зникли. НКВДисти завантажували їх в ешелони, десь вивозили і розстрілювали. Так Країна Рад очищувалась від зайвих ротів, непотрібних державі пенсійних витрат і антисанітарії.

Десь наприкінці 1941-го батька призначили командиром взводу радіозв’язку штабу стрілецької дивізії, завдяки чому йому вже не доводилося ризикувати своїм життям під час боїв.
IV
Отже, молодий лейтенант потрапив у звичайну стрілецьку дивізію, яка глухо сиділа в обороні поблизу Тихвіна. Трохи північніше дислокувалася знаменита 2-га ударна армія генерала Власова. Батько розказував, що їхня дивізія значно відрізнялася від ударної, в першу чергу, особовим складом, а це здебільшого немолоді запасники, та й озброєнням і технікою була укомплектована недостатньо. Ударні армії були кадрові, солдати – досвідчені, по два-три роки служби, офіцери ж, як правило, з бойовим досвідом Хасана, Халхін-Гола, фінської кампанії і оборонних боїв під Москвою.

Весь 1942-ий та майже половину 1943-го воєнних років дивізія не змінювала своєї дислокації, сиділа в тих же окопах і бліндажах. Особовий склад протоптав не просто стежки, а дороги-проспекти до своїх штабів, кухонь, тилів і сусідських підрозділів.

Не раз батько ходив по таких стежках у справах, і не раз зустрічав капітана з сусіднього полку, в обличчі якого було щось щемливо знайоме. Одного разу батько не витримав і при черговій зустрічі звернувся до нього:

- Вибачайте, а ви не з Полтавщини?

- З Полтавщини.

- А не з Пирятинськго району?

- Так з Пирятинського.

- А не з Малютинець?

- Так, саме з Малютинець.

Таким чином батько далеко від домівки знайшов односельчанина, який був на декілька років старшого, в селі вони не товаришували і ледь знались, а тут, у засніжених просторах передпівнічної Росії, відчули себе ледь не братами, адже були ще й тезками – Миколами. З земляком можна було поговорити відверто, не боячись всюдисущих стукачів.

Якось вони групою з шести офіцерів йшли через велике засніжене поле «нічийної смуги», що ген-ген, кілометрів за два, закінчувалась залізницею, якою інколи курсував німецький бронепотяг, для якого маленька група військовиків не становила якоїсь загрози чи інтересу.

Прогуркотів артилерійський залп… Група навіть не залягла – всі з цікавістю спостерігали політ снарядів над головами, що залишали за собою ледь помітні повітряні сліди.

- Переліт, - промовив земляк-капітан.

Перемовляючись, йшли неглибоким снігом далі. Через деякий час з’явились хмарки над бронепотягом, а через декілька секунд, разом зі звуковою хвилею на них обрушився шквал вогню.

Військовики впали. Їх накрило залпом снарядів, що не долетіли до цілі.

У вухах дзвеніло, проте піднявши голову і озирнувшись навкруг, батько вже побачив тишу. Хлопці поволі підіймалися, струшуючи з шапок і шинелей сніг, перемішаний з землею. Було навіть дещо смішно – як їх накрило й обсипало. Та землячок чомусь не вставав.

- Вставай, чого розлігся, - батько підійшов і носком чобота доторкнувся до стегна чоловіка, що лежав. Той не реагував.

- Миколо, не балуй, - проте той так і не поворухнувся.

Всі кинулись до капітана, перевернули, розстібнули гімнастерку і побачили в шинельному сукні на спині невеличкий, менше сантиметра, отвір – осколок прямо в серце.

Похоронка пішла в архів, тому що Полтавщина вже була під німцем, а батько ще довго складав листа в своє рідне село. Лише через півтора роки, коли Малютинці визволили, він першим же листом сповістив батька про те що сам живий, а земляк-тезка Микола загинув ще в лютому 1942-го під Тихвіном.


V
Довго стояв фронт під Тихвіном. Сюди ворогуючі сили прийшли ще весною 1942-го під час оточення Ленінграда. Звідси 2-га ударна армія генерала Власова, всупереч стратегічній і оперативній обстановці, за примхою Сталіна, гнана «вєрним» красним маршалом Ворошиловим рушила на прорив блокади і сама ж загрузла у снігах. Тут її було розбито, взято в полон самого Власова зі всім його штабом, хоча обставини полонення достеменно невідомі й досі.

Дивізія, в якій служив батько розташовувалася теж тут, проте з зовнішнього боку вогняної дуги, хоча вогняною її назвати було важко – періодичні артилерійські дуелі, вилазки силами не більше батальйону, окопи, обжиті за два роки бліндажі, тиха природа Передполяр’я, ліси, озера, білі ночі на початку літа… Якби ще не стріляли – не війна, а курорт.

Восени 1943-го в тихе болото дійшли вісті, що «наші» підійшли до Дніпра, а, значить, рідні батькові Малютинці вже звільнені від німців. Одразу ж написав додому листа, в якому сповістив, що живий-здоровий, описав своє життя-буття (як його можна було описати, знаючи, що всі без винятку солдатські листи додому читають особіст з замполітом), а вже невдовзі отримав від батька вісточку. Сповіщалося, що село німця пережило, у їхній хаті проживає сестра Рая з двома хлопчиками, а їхній батько Григорій загинув. Як загинув сестрин чоловік, за яких обставин, де він служив чи за кого воював, дід Йовмин не писав.

Ще в листі писалося, що молодший брат Митя теж воює. І лише після війни батько дізнався, що Митю восени 1941-го забрали німці, і йому випала доля служити їм підневільно, втікати від них у ліси до українських повстанців, йти на поміч білоруським партизанам, а після звільнення Білорусі ще довойовувати в лавах Червоної армії механіком-водієм танка Т-34.

Так розпорядилася доля, що з Митею вони будуть служити в одній і тій же танковій армії Рибалка, в травні 1945-го увійдуть у Прагу, перемогу святкуватимуть у натовпі пражан і червоних солдат на площі перед Карловим університетом, а зустрінуться лише через чотири роки потому в рідних Малютинцях на батьковому весіллі.
Те все це буде потім, а зараз, ховаючи батькового листа на самісіньке дно особистого речового мішка, роздумував про свій дальший шлях, адже всі чекали на наступ – німці вже не в силі були далі утримувати Ленінград в блокаді. Фронт повільно, але неухильно відкочувався на захід.

Наступу довго чекати не довелося: якось розвідка донесла, що німецькі позиції, які можна було з околиці лісу спостерігати в бінокль, порожні.

Збиралися недовго, хоча залишати обжиті бліндажі і йти в невідомість було лячно.

Дивізія була не гвардійська і не ударна, а проста стрілецька. В танковому полку – не більше десятка танків і самоходок, що обслуговувались півсотнею ЗіСів, полуторок і… підвод, артилерія ж була вся на гужовому ходу. Ось туди, до танкістів і артилерії, притулився і штаб дивізії зі своїми «строго секретними» паперами, ад’ютантами, секретарками, шифрувальниками і ротою зв’язку, в якій командиром одного із взводів служив мій батько, двадцятитрилітній лейтенант Микола Ушенко.

Рушили, весело їхали по розбитих ґрунтовках, де незважаючи на весну (все-таки це не благословенна Україна) ще де-не-де лежав сніг. Їхали ніби у гості, ні тобі пострілів, ні вибухів, ні завивання літаків, тільки інколи пообіч дороги попереджувальні таблички «Міни», що їх порозставляли сапери. Чи є там міни, чи ж немає – Бог святий знає. Сапери – то такі хлопці, що щоб набути в очах штабних значущої ваги, могли ті таблички порозставляти і просто так, для остраху.

Нарешті в’їхали в село – і зразу всім стало не до сміху. Село, чи то якесь мордовське, чи то чудське, було мабуть колись дерев’яне, а зараз вщент спалене – одні печі.

Залишилася тільки одна кам’яна будівля, споруджена з цегли ще домиколаївських часів. Видно тут був німецький штаб, а до війни, очевидно, сільрада чи міліцейська дільниця. Солдати розбрелися хто куди, лаштуючи місця для ночівлі, а батька, як офіцера зв’язку, одразу ж запрягли за роботу – адже штаб без зв’язку не штаб. Якійсь час він морочився біля радіостанції, а потім пішов перевіряти своїх «дротівників» (відділення забезпечення дротового телефонного зв’язоку), що мали тягти дроти і до сусідів, і до старого розташування, де залишався комутаційний вузол.

Пробігши в один бік кілометрів з десять, а тоді в інший, затим завернувши на старе розташування, теж кілометрів з сім, лише вже в сутінках батько ледве добрався до свого штабу, де його чекали разом і сніданок і обід.

Штабні командири з ад’ютантами розташувалися у горішніх кімнатах, а в просторому кам’яному підвалі, біля нашвидкоруч облаштованої буржуйки, що пашіла жаром, сиділо, стояло і вешталось мабуть чоловік з сорок чи то й більше. Всі одночасно розмовляли, кричали, співали, а дехто примудрявся навіть спати.

Батько, тримаючи в руках два чи три казанки, хліб, кружку з чаєм і ще щось їстівне, примостився в якомусь тихому куточку за широкими спинами штабних офіцерів і став вечеряти тим, що було на сніданок і обід…


Далі була пустка, темрява і пронизливе гудіння у вухах.

Ударна хвиля від закладеного німцями в підвалі фугасу відкинула його і ударила об холодну і мокру стіну, зверху ж на нього впало ще з п’ять тіл, що ще за мить до того були живими людьми. Саме ці, вже мертві тіла, прийняли на себе всю масу осколків фугасу, цегли, бетону і штукатурки, рятуючи цим життя моєму батьку.

Єдине, що запам’яталося йому тієї миті – те, що в обличчя попав чийсь, ще теплий і вологий від крові мозок…
Лише через місяць до батька повернувся слух, ще за місяць – мова, а вже невдовзі його визнали придатним до військової служби, і він повернувся у свою дивізію з двома нашивками над лівою кишенею гімнастерки: червоною за поранення і жовтою за контузію.
VI
«Переправа, переправа, берег левый, берег правый» - вчили ми колись у школі рядки з фронтової поеми «Василий Тёркин» Олександра Твардовського. Своє до цих рядків додав і батько.

На жаль я зараз не згадаю, про переправу через яку річку розказував батько: через Нарву, чи Даугаву, чи Німан, чи Віслу… Батько називав, та я своїм дитячим розумом не запам’ятав.

Зараз дивлюся на карту і відзначаю, що ріку Волхов дивізія долала без батька – він тоді лікувався в госпіталі, а одужавши попав на переправу. Врешті якихось подробиць він не приводив. Одне говорив – Бог війни його милував, а ангел-хранитель був насторожі і відвів…
На березі річки офіцери керували своїми підрозділами, готуючись до переправи. Основне була техніка і зброя. Якщо були понтони (а вони вже були) то їх використовували для переправи танків і бронемашин, а також легкої артилерії, кулеметів і набоїв. Все інше повинно було діставатись на той бік як хто уподобиться. Комусь повезло і він знайшов рибальського човна, хтось знайшов якусь бочку, а хтось майстрував пліт з того, що під рукою, інший просто набивав плащ-палатку хмизом. І всі заздрили їздовим, бо знали: ухопившись за вуздечку коня, добратися на той бік шансів найбільше. Якщо кінь не загине.

Батько відповідав за переправу радіостанцій, акумуляторних батарей до них, а також бігав і прилаштовував до великих човнів інших підрозділів хоч би по одному своєму солдату з дротяною катушкою – зв’язок на тому березі повинен бути за всяку ціну. Без зв’язку утримати плацдарм буде надзвичайно проблематично – про це знали всі, а тому від батька не надто відмахувались.

Нарешті ввірений взвод до форсування готовий.

Мандраж перед атакою, сигнал ракетою, дружні голоси офіцерів і старшин «Ребята вперед, не отставать, расстреляю, мать-перемать…» (гасла атакуючих про «родіну і Сталіна» придумають вже після війни ті, хто на фронтах не бував), і маса людей одночасно вискакує з лісу і мчить до берега, на плечах несучи свої «плавзасоби». Тільки-но увійшли у воду – почався кулеметно-артилерійський обстріл з німецького боку. То тут, то там вибухали снаряди...

- Не залегать, головы не гнуть, быстрее в воду, там вас не достанут! – кричали офіцери і мали рацію. Снаряд, що попав у воду, осколків не дає, там гинуть тільки від прямого попадання, а це не так просто, отже в воді є шанс доплисти.

Батько вскочив на перший передовий пліт, солдати відіпхнулись від берега завчасу вирізаними дишлами, аж раптом: «Взводный, мать твою, планшет потерял». Він мацнув себе за бік, де повинен був бути планшет та тільки намацав обидва огризки ремінців, якимось дивом одночасно акуратно перерізаних осколком, і зіскочив у холодну воду. Було вже по шию, але мерщій назад до берега, адже без планшета, без кодів, шифрів і позивних всі ці радіостанції і дроти на тому березі ставали нікому непотрібні.

Ось він берег, ось планшет… Батько розвертається до води і в цю мить бачить, що пліт, на якому він тільки-но був, злітає в повітря. Він закляк, незважаючи на вибухи, стрілянину, крики, ґвалт і стогони… На місце, де тільки що був пліт падав дощ від піднятої в повітря води.

Хтось штовхнув його в спину: «Скорей, чего стал»… Батько автоматично підбіг до іншого плоту і весь час, поки вони пливли до берега, дивився на те місце, де був його пліт і де він мав загинути – ніхто так і не виплив.


VII
Колись я, школяр п’ятого чи шостого класу, отримав повну і беззаперечну перемогу над кривдником з сусіднього класу. Бились навкулачки, і я його повалив, а коли він все-таки спромігся зіп’ятися на ноги, то тільки для того, щоб ганебно накивати п’ятами. Правда, і мені трішки попало – тягнуло скулу і нило під оком, але то пусте, головне – я переміг.

Гордий, з почуттям виконаного обов’язку, я зайшов у хату, проте мама, поглянувши на мене, тільки сплеснула руками: «Ой лишенько, що це…».

Виявляється, за час поки я йшов додому, під оком вже напухла велика гематома і робити вигляд, що мовляв, нічого не трапилося, було марно.

Виховну роботу зі мною почала мама, а продовжив батько, коли прийшов з роботи. Він уважно оглянув гулю, що вже почала міняти своє забарвлення, поцмокав язиком, обережно поторкав її пальцем і сказав:

- У мене на фронті гуля була більша – весь взвод і навіть штабні приходили подивитись. Мені в лоб попала «шальная пуля». Видно, це був рикошет або куля була «на излете», тобто така, що вже втратила швидкість і убивчу силу. Була зима, я був у шапці-вушанці, куля попала прямо в зірочку на шапці… Я навіть не впав, просто присів від болю. Зате днів з десять ходив героєм і хизувався своїм синяком.

А ввечері по телевізору ми всією сім’єю дивились чергову серію “Адьютанта его превосходительства», де полковник Щукін казав ад’ютанту командуючого капітану Кольцову:

- Иногда синяки и ссадины украшают мужчину.

VIII
Восени 1944-го Червона армія підійшла до Варшави, але щоб увійти в місто, треба було форсувати велику ріку Віслу, тому з ходу оволодіти столицею Польщі наступаючі війська не могли. Серед цих військ була й стрілецька дивізія, в якій служив командиром взводу мій батько.

Коли вже місто можна було побачити в бінокль на високому західному березі великої польської ріки, прийшло повідомлення, що поляки в місті підняли повстання проти німців. Не дивлячись на те, що війська тільки-но пройшли більше двісті кілометрів, що відстали тили, а палива й боєприпасів було в обріз, солдати чекали наказу про наступ і форсування водної перешкоди.

Проте такого наказу не надходило, навпаки, надійшла команда окопуватися, підготуватись до прийняття нового поповнення, а також до ремонту техніки, озброєнь і поповнення боєзапасу, витратних матеріалів, спорядження тощо.

Тоді ще ніхто не знав, що товариш Сталін навмисно зупинив наступ, щоб руками фашистів задушити польське повстання, яке в разі успіху могло б привести до проголошення незалежної польської держави, з якою Сталіну навряд чи вдалося узгодити свої людиноненависницькі імперські плани.

Те затишшя тривало три, можливо, чотири місяці.

У цей період дивізія отримала нового командувача, старого заслуженого генерала, що прийшов замість молодого, норовливого і амбітного полковника-самодура. Новий командувач хазяйським оком оглядав дивізію, цікавився всім господарством не поверхово, а докладно, зі знанням справи, виказуючи такт, розуміння і людяність. Ці риси переважній більшості фронтових начальників були геть не властиві, а тому насторожували.
Якось генерал поцікавився у дивізійних кадровиків: хто з особового складу дивізії, що налічувала більше 5 тисяч солдат і офіцерів, воює в дивізії з початку війни. Довго штабні шукали і нарешті дали відповідь: з 1941-го року в складі дивізії залишилося всього 12 військовиків.

- Всех их ко мне, – скомандував генерал.

І ось четверо офіцерів, серед яких був і мій батько, і вісім солдат стояли струнко перед командувачем.

- Ну орлы, ну молодцы. Значит с сорок первого воюете. А где же ваши награды?

- Так, не заслужили, – зам'ялись у шерензі.

- Как не заслужили? – не вгавав генерал.

- Так не было награждений, воюем, живы, да и всё.

- Начальник штаба, – гукнув командувач, – выдать всем за каждый год боев по медали.

Так мій батько отримав в одну мить одразу три солдатські медалі «За отвагу».

- Чому солдатські, – вже через роки запитав я в нього.

- А тому, – відповідав він, – що командувач дивізії мав право самочинно нагородити солдатів і старшин медалями, найвагомішою з яких була срібна медаль «За отвагу». Офіцерів та тих солдат, що заслуговували на ордени, треба було представляти спеціальним поданням до Верховної Ради СССР і тоді звідти чекати на відповідні укази про нагородження яких могло і не бути.

За війну батько мав:

орден «Красная звезда» (давали після війни офіцерам-фронтовикам кадрової армії при звільненні з лав Збройних Сил СРСР);

медаль «За боевые заслуги» (нагороджували офіцерів-фронтовиків Збройних Сил на честь 10-річчя Перемоги – тоді до ювілейних нагород ще не додумались. Ювілейні бранзулєтки, як казав батько, це вже заслуга Брежнєва і компанії);

згадані вище три медалі «За отвагу»;

а також так звані гуртові медалі: «За оборону Ленинграда», «За освобождение Варшавы», «За освобождение Праги» і «За победу над Германией».

Не було в батька також медалей «За взятие…», які прирівнювались до медалі «За отвагу». Особам, нагородженими медалями «За отвагу», «За взятие…», а також орденами, до 1956 року виплачували нехай і невелику, проте щомісячну стипендію від держави, а при виході на пенсію ця стипендія додавалась до грошового довольства.

Медалі «За взятие Кёнигсберга», «За взятие Будапешта» і «За взятие Берлина» давались солдатам і офіцерам ударних і штурмових частин, що приймали участь у цих бойових діях.

В 1956-му за ініціативою Хрущова стипендію за державні нагороди в СССР була скасовано, не дивлячись на те, що вона до сих пір існує у всіх цивілізованих країнах світу.

Цікаво, що в написі на медалі «За победу над Германией», слово «побєда» написане з маленької літери. А все тому, що до 1965 року «побєда» не вважалася святом, бо Сталін, виконуючи задум Ленина про «агрессивно-освободительную Вторую империалистическую войну» не досяг «победы комммунизма в мировом масштабе». Він навіть не підкорив Європи – так відтяпав хоча й значний, проте невеликий східний її шматок.

Взагалі-то батько був бойовим офіцером, але рахувався штабним. За воєнні роки він, звичайно, мав товаришів серед штабних, і тісні знайомства. Опісля розказував, що якось йому пропонували купити той чи інший орден чи навіть звання Героя Радянського Союзу. Один з його фронтових товаришів так і зробив і став Героєм.

Я не пам’ятаю, щоб батько коли-небудь заматюкався. Навіть тоді, коли лайка рветься з вуст, він стримувався. Але розповідаючи про технологію «отличия достойних и заслуженных», він процитував віршик воєнної пори:


«Івану за атаку – х.. в сраку,

А Машке за п…. – Красную звезду»


Віршик, щоправда, похабненький, проте ні тоді, ні зараз не смішно. Бо це правда.

Батько нагороди після війни ніколи не одягав, всі бойові медалі вішались на груди малолітнього сина, який, звісно, після численних гулянь на вулиці серед однолітків, їх усі погубив.

У 1985-му, на сорокаріччя Перемоги, радянський уряд розщедрився на нагородження всіх без виключення офіційних ветеранів Великої Вітчизняної війни орденами «Отечественная война», чим остаточно девальвував не тільки цю бойову нагороду, але й усі інші. Райком, в кращих радянських традиціях, вирішив почати вручення орденів з урочистого нагородження «наближених до престолу», на що вказали голові районної ради ветеранів. Ясно що той не міг проминути ветерана, син якого, тобто я, був на той час неабиякою районною шишкою.

Мене урочисто попередили, щоб мій батько такого-то числа і на таку-то годину прибув в райком на нагородження, про що я одразу ж повідомив йому.

Проте батько на вручення так і не з’явився. Ще довго наш місцевий районний військовий комісар все запрошував його отримати таки належну йому нагороду.

За воєнні нагороди батьку чомусь завжди було соромно.


IX
Січень 1945-го, Польща, Сандомирський плацдарм, відлига...

Полк, у складі якого воював молодий офіцер, під час наступу був відрізаний від своїх німецькими танками і самоходками. Солдати залягли в чистому полі, окопувались, чекали темряви. Батько, якому тоді було всього 24 роки, з розбігу вскочив у чийсь окопчик. Підняв очі - аж тут їхній поштар, котрого підрозділ чекав уже майже тиждень. Лежать поруч в багнюці годину, другу.

- А давай-но, друже, глянемо пошту, може мені щось прийшло.

Поштар довго рився в сумці і нарешті витягнув листа з дому. Було ще видно, і можна було читати. З дому, з Полтавщини писали, що померла мама... Звістка приголомшила...

Навкруги тиша, ніхто не стріляє, всі поглядають на повільно згасаюче хмарне небо.

Не дивлячись на застереження, офіцер встав і повільно побрів через поле до лінії окопів своїх, до яких не могли прорватися цілий день.

Потім батько розказував, що в нього в голові ніби-то щось запаморочилось, він відчував якусь байдужість до всього, ні про що не думав, а все йшов і йшов, поки на нього не накричали і не втягнули в траншею. Виявилось, що це вже свої.

І тут ті, що лежали в полі і дивились на його «демарш» через поле, майже всі разом встали і побігли до траншей. Здавалося, зараз добіжать до рятівних окопів. Залишилось вже метрів 200, 150, 100... І раптом трасуючі черги з крупнокаліберних німецьких кулеметів. Люди залягли, але ховатися було ніде. Кулі і снаряди переорювали землю, в повітря підкидало відірвані ноги, руки, голови...

Батько дивився на це жахливе побоїще, і його знудило...

Уже вночі полковник вишикував перед собою сімох офіцерів, що добігли і вижили: "Ваш полк потерял знамя части. Если до утра не найдете – расстрел!"

Цілісіньку ніч у цілковитій темряві вони повзали по холодній багнюці, перевертали трупи і шукали прапороносця, у якого під шинеллю могло бути сховано знамено. Коли німці освітлювали поле з прожекторів - завмирали. Коли промінь відходив далі - знову починали моторошний і проклятущий пошук, а в голові било як дзвін: "До утра не найдете – расстрел!"

Вже втратили чутливість пальці рук і ніг, загубив шапку, знайшов якесь тіло, зняв шапку з загиблого. Ось-ось буде розвиднятися, всі на грані відчаю – де ж прапороносець?

- Є, є знайшов, до мене, – пролунав вигук, і тут же промінь світла освітив того, що кричав. Трасуючі сліпучі кулі прилетіли і розірвали його навпіл, а потім ще довго колошматили й орали те місце, де він посмів піднятися.

Затихло.


Виходу не було, треба було лізти туди, на пристріляне місце, і шукати те проклятуще знамено: "Не найдете – расстрел!"

Прапороносець був привалений двома чи, може, вже й трьома тілами. Під шинеллю прапор. Довго, знімав з нього, потім обмотувався сам і повзком, завмираючи під променями прожектора, потихеньку пробирався до окопів. Ще трохи, ще.. Головою вперед в траншею.

- Прапор у мене. Крикніть хлопцям, щоб повертались.

- Ну, хохол, молодец, садись, пожри.

Батько сидів і чекав своїх з поля, щоб поснідати разом. Чекав більше години – ніхто не прийшов.
Так закінчився той пам'ятний для мого батька бій. Полк залишився із знаменем, а на весь полк тільки один офіцер - лейтенант, командир взводу зв'язку. Полк відвели на переформування і це врятувало батьку життя. Адже через декілька днів почався новий штурм, що закінчився практично повним винищенням підрозділу, який їх замінив.

Така була безглузда ціна врятованого прапора військової частини.

Чи варта ж була вона людських життів?
X
Кадри помпезної московської кінохроніки завжди показують Парад Перемоги в Москві, на Красній площі, який відбувся 24 червня 1945 року і який приймав замість генереліссімуса Сталіна чомусь маршал Жуков. Він, правда, видатний воєначальник (і такий же видатний самодур, мародер і людиноненависник, що не зважав на мораль, людські життя і матеріальні втрати) проте, все-таки, не Верховний головнокомандувач.

Чому ж порушено багатовікову традицію військових парадів, що укладалася ще з часів Римської імперії?

Відповідь – у відношенні до «Побєди» Сталіна і політбюро. Для них «Побєда» перемогою не була, тому що не було досягнуто воєнної мети – захоплення і підкорення під більшовицькими гаслами хоча б усієї Європи, а то й цілого світу.

Взагалі-то, перший парад Перемоги пройшов в Берліні вже 4 травня 1945 року і приймав його радянський генерал Берзарін. Війська були в тих же гімнастерках, що й воювали, а навкруг ще диміли руїни. Потім у Берліні був парад Перемоги 7 вересня 1945-го, після звістки про капітуляцію Японії. Радянські війська були в польовій формі і участь брали тільки представники чотирьох союзницьких армій.

Але був у Берліні ще один парад націй-переможців, влітку 1946-го. Сюди були запрошені представники всіх армій, що воювали проти фашизму і в якому приймав участь мій батько, двадцятишестилітній лейтенант Микола Ушенко. Правда, приймав участь наполовину.

Напередодні, як і завжди до всіх парадів, військо готувалося. Спочатку всіх добирали за зростом і статурою, потім підбирали військові однострої і взуття. Це радянські солдати, що дислокувалися на території СРСР ходили в кирзових чоботях. Радянський же солдат, що служив за кордоном, ходив виключно у хромових чоботях і в напівшерстяному мундирі.

Муштрували солдат довго, і, здається, командири залишились задоволені.

Треба сказати, що в день параду була страшна спека. Колони ж військовиків пригнали на місце параду за години три до його початку.

Немилосердне сонце, важкий напівшерстяний мундир, хромові чоботи, якими вони стояли на розпеченій сковорідці берлінського бруку, зробили свою справу, і деякі «слабые и нестойкие» впали, підкошені тепловим ударом.

Батько стійко переносив «трудности и лишения воинской службы», вистояв ці довгі години в строю, разом зі всіма прокричав традиційні «Ура», що були відповіддю на заклик «Слава русскому оружию» і лише, коли прозвучала команда «Шагом…», слово «марш» він уже почув смутно, тому що в очах йому попливло…

Хлопці витягли його зі строю, посадили в затінок на тротуар… Підбіг замполіт: «Что, хохол, напился? Нашел время».

Батько потихеньку приходив до тями, і йому було невимовно прикро, що його, офіцера-фронтовика, який завжди віддавав охочим свої «наркомовские сто грамм» (що не раз рятувало йому життя) назвали п’яницею.

Повз батька їхали танки і артсистеми, карбуючи крок проходило червоне військо, за ним американське, англійське, французське, йшли канадці, австралійці і новозеландці, були навіть греки, індійці і ісландці… Поляки наполягали на своїй участі в параді окремо, проте союзники, з політичних причин, їм відмовили. Відмовили також чехам, словакам і югославам.

«Приватизація» Перемоги почалася не Путіним. Це давня імперська традиція.

Зараз у російськомовному сегменті інтернету досить багато текстів і коментарів що заперечують сам факт проведення Параду націй в Берліні. Перераховуються берлінські Паради перемоги 4 травня 1945-го та 7 вересня 1945-го з посиланням, що на них радянські війська приймали участь у польовій формі.

Заперечення самого Параду націй проросійськими «уболівальниками» викликано спробою замовчати недопуск до участі у них, як факт невизнання воюючими сторонами на догоду сталінському керівництву, частин Війська Польського, чехословацької та югославської армій.

Вище приведена одна з тридцяти дев’яти фотографій з американського сайту Параду націй 1946 року. Частина Червоної армії на фоні берлінських руїн саме у парадних одностроях.

Десь серед них повинен бути і мій батько.
Про українців же мова взагалі не йшла. Українські повстанці в той час вели тяжкі бої проти «визволителів», а в Берліні тоді, інших українських вояків не було.

І сидів мій батько, «руський солдат» з полтавського села на узбіччі Александер-пляц без форменого кашкета з розстібнутим коміром і розмірковував, що «русское оружие» йому таке ж чуже, як і те «оружие», що ось тут брязкотіло берлінською бруківкою…

Він пройшов в чужій армії несправжню війну, на якій його було просто і нагло обдурено. Через двадцять років він буде тихо заздрити своєму рідному братові:

- Ти, Митро, хоча б у повстанцях був, під нашим прапором…


ХI
Я навмисно описую те, про що чув від батька. Придумати можна було і щось яскравіше. Зараз же хочу описати те, що він якось розказував не мені, а моїм старшим двоюрідним братам.

Батько ніколи нічого не прикрашав, але в ту правду, яку розповідав, важко було повірити.

Отож, хочу привести одну оповідку, яка видасться неймовірною. Вже в добу інтернету я провів за комп’ютером багато годин у пошуках підтвердження сказаному ним чи бодай якихось згадок на подібне – але не знайшов. Однак не повірити батькові – не можу.
Після закінчення бойових дій, десь у 1945-1946 роках поділ завойованої Німеччини був ще умовний, в багатьох містах радянські військовики стояли поруч з військовими частинами американської, англійської та французької армій. Мій батько, служив в одній з танкових частин радянської окупаційної армії, що була розквартирована в німецькому містечку Коттбусі, де поруч були й американці.

Служба службою, а дозвілля радянські і американські офіцери, а також ще й американські солдати проводили в доволі уцілілому містечку. Рядових же радянських солдат сюди не допускали – за добре охраняємим парканом їм, видно, на думку командування, було краще.

Всі ці офіцери, солдати і численний навколовійськовий люд, самі розумієте, були люди молоді, але вже загартовані в боях, раділи тому, що живі і саме вони, а не до них ходять на свіжі могили, жили надіями на прекрасне завтра і мріяли.

А ще проводили свій вільний час в місцевих ресторанах, барах, танцмайданчиках (чи б пак – дансингах). Там вони вільно спілкувались між собою, дружили, обмінювались враженнями, плітками, хизувались один поперед одного своїми воєнними подвигами, вишколом, зброєю...

Якось одного такого всезагального вихідного між американськими і радянськими добряче напідпитку гарячими хлопцями трапилося непорозуміння, що переросло в бійку. Тут же прилетів американський патруль їхньої «мілітарі поліс» і пов’язав не тільки призвідників сутички, але захопив за компанію й ще когось. Видно, за своїми демократично-американськими правилами, які були не зрозумілі радянцям, розбороняючи забіяк, патруль не розбирався з національностями, одностроями і відзнаками і гуртом запхнув усіх разом до однієї буцигарні. Там бійка продовжилась, і за тими ж американськими правилами, всіх без розбору забіяк піддали вже дуже зрозумілій радянцям їхній поліцейській екзекуції, або нашою простою мовою – важкому міліцейському мордобою.

На момент екзекуції в американську буцигарню нагодилося вже наше рідне начальство разом з НКВДешниками, які і розцінили подію як «посягання на завоювання соціалізму».


А далі події розгорталися так:

У місці розквартирування і базування радянського танкового полку пролунала бойова тривога, причина якої відразу ж доведена до особового складу – американці почали проти нас бойові дії. Дурість п’яного начальства була наяву, однак ніхто не ослухався, і танки передового батальйону рушили на місто. Розпочався справжній танковий бій. Однак бій був тільки з одного боку: американці, розбещені своєю демократією, не могли собі навіть усвідомити необхідності організації опору, а тому були захоплені зненацька, подолані і переможені, понісши втрати, що налічували сотні загиблих і поранених. Їхня військова частина була вщерть розгромлена і розграбована.

Вже тієї ж ночі у місто примчало найвище військове начальство обох армій, бойові дії і мародерство вдалося зупинити... На ранок почалося скоре слідство і спрощений суд. Батькові, та ще деяким учасникам побоїща якимось чином удалося уникнути покарання, однак переважну більшість гарячих червоних командирів і їхніх підлеглих прямим ходом відправили ГУЛАГ. Про санкції щодо своїх на американському боці – невідомо й досі.

Про особисту участь мого батька у цьому дійстві мені теж невідомо.

Конфлікт було локалізовано, врешті це був і не конфлікт між країнами і арміями, а п’яний дебош, про що прекрасно розуміли обидві сторони. Однак саме цей конфлікт, чи може, щось подібне, стало остаточною причиною розводу армій, розділу Німеччини і початку холодної війни. Ну а на промову Черчілля у Фултоні ми, радянці, тільки звикли кивати, мовляв, це все він почав.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка