Будні районного ґебіста



Сторінка2/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

САТАНИНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
Коли людина пише якісь спогади зі свого життя, то мимоволі прикрашає свої вчинки, показує їх шляхетність і благородство, упускаючи ті моменти, за які в житті буває соромно.

Треба сказати, що в органи КДБ я йшов за власним бажанням, натхненний численними книгами-фільмами-оповіданнями про «холодну голову, гаряче серце і чисті руки». Я мріяв долучитися до когорти славетних, бо ще не знав, що тодішній шеф радянської спецслужби Юрій Андропов, користуючись своїм високим положенням члена політбюро, ще в кінці шестидесятих добився прийняття спеціальної державної програми з популяризації «славної радянської історії» і їх каральних органів, що були перетворені у «сяючий меч революції», де мечу відводилась роль шляхетного символа, а не знаряддя насильства і пригноблення.

Держава витрачала значні бюджетні кошти на створення образу людяної благородної системи вільних людей – будівників комуністичного суспільства. Навіть і сьогодні існує досить потужна ностальгія за совєтами, за ситим і щасливим життям при комуністах – і в цьому неабияка заслуга без перебільшення видатних кремлівських ідеологів Суслова і Андропова, що зуміли змусити громадськість забути про масові, особисті і суспільні трагедії, катастрофи і жахи 20-х 30-х, 40-х і 50-х років.

Тому, коли мене, студента-волонтера Московської Олімпіади-80, а точніше, її київського футбольного турніру (якому, завдяки знанню англійської, довірили торгувати морозивом в прес-центрі Республіканського стадіону), перехопили «хлопці в цивільному» і запропонували попрацювати на Батьківщину, задоволенню не було меж. Ще б пак! Мені довірена висока честь, отож підписку про співробітництво в якості агента написав без застережень і докорів сумління. Правда, мені так і не судилося викрити нікого з «установлених і підозрюваних» з іноземних видань і інформагентств у чомусь такому підривному чи протизаконному.

Проте Олімпіада скінчилась, іноземці роз’їхались, а «хлопці» не зникали. Ніби-то і відмовити їм було ніяково, але «здавати» своїх друзів-студентів чи викладачів було вже не в хіть. На якомусь етапі я уперся, що відразу ж відчув мій опер і тут же запропонував: «А ти що збираєшся робити після закінчення інституту? А не хочеш до нас, у безпеку? Ну, а якщо хочеш – то треба відчути все, чим ми займаємось. А займаємось ми питаннями серйознішими, аніж якась там контррозвідка».
В офіцери Радянської армії, в основному, попадали через військові училища, бо вимагалося знати тактику, техніку, управління і людей. Та й питання моралі там не зайві – оборонці Вітчизни інколи і життя віддають за неї.

В оперативники кримінального розшуку дорога інша і вимоги специфічні, адже доводиться тісно працювати з кримінальним світом і з особами, які про такі поняття, як честь і совість, мають дещо відмінні від загальноприйнятого уявлення. Та й без знань юриспунденції робити там нічого, адже навіть те, що добули незаконно, обманом, хитрістю чи примусом, все одно треба показувати прокурору як таке, що отримано відповідно до чинного законодавства. Інколи, правда, домовляються і з прокурорами, але то інколи…

До оперативників же КДБ вимоги були ще специфічніші. Оперативний контингент тут опозиційний, а отже, думаючий, читаючий і свідомий своєї діяльності. Ще з часів батька Сталіна відомо, що опозиція – це «виродки, запроданці іноземних розвідок і емігрантських центрів». Вони –проти власного народу, проти партії, проти держави. Хочеш для народу блага – вступай у комуністичну партію і дерзай.

Тому не можна допустити, щоб оперативник програвав об’єкту в знаннях, інтелекті чи інформованості. Він мусить бути не просто освічений, але й свідомо відданий партії, нетерпимий до її ворогів і тих, хто сумнівається в істинності ленінських ідей. А ще мати досвід керівної чи педагогічної роботи і… не бути юридично зашореним, адже ідеї комунізму вищі навіть від «соціалістичної законності». Серед оперативників інколи траплялись випускники юридичних вишів, але тільки «інколи». Випускники ж вищих навчальних закладів КДБ теж, правда, рахувались «юристами», але це були наші, чекістські юристи. Ці вимоги, як правило, набувались кандидатами на роботу в органи КДБ дещо пізніше. Отже, коли армійський лейтенент у 25 років вважався «переростком», то лейтенент-агентурист КДБ у 30 років – явище нормальне.

Оперативників так званих територіальних органів відбирали з партійно-комсомольского активу та з ініціативної агентури. Випускники ж вищих шкіл КДБ, що вступали туди після шкільних лав, попадалися серед нас дуже рідко. З них формували підрозділи легальної закордонної і внутрішньої розвідок. Приміром, у нашому відділенні якийсь час служив генеральський синок з Москви, якого зіслали до нас за п’яні «зальоти». Згодом, «залетівши» вже у нас, його, не зважаючи на батьківські заслуги, було тихо звільнено.
Одягнувши офіцерські погони з волошковими просвітами, я став досить значною номенклатурною особою радянського суспільства, причетною до «власть імущих», до хазяїв цього життя. Змінилася моя поведінка, мова і навіть хода, мої друзі, товариші і сусіди почали шанобливо величати мене побатькові і навіть на «ви». Одночасно я віддалявся від них, мені вже не довіряли сокровенне, не ділилися наболілим (тільки коли комусь щось треба). Одномоментно я перетворився на «цабе».

Своєю причетністю до такої поважної державної інституції я без сумніву пишався, інколи навіть цим зловживав, проте старші товариші завжди ставили мене на місце – опер взагалі повинен бути непомітним, робити свою роботу таємно, без розголосу і підозр, хоча тут же розповідали «перли». Приміром, свого часу, у одному з райвідділень КДБ був офіцер, який полюбляв, добряче хильнувши, осідлати службового мотоцикла, виїхати на трасу, витягнути пістолет і зупинити рух транспорту. Міліцейські ДАІшники до нього не могли підступитись і він насолоджувався «данной властью». Ясно, що тверезим усе заперечував і обіцяв «розмазати» зарозумілих ДАІшників, поки ті ж його не здали, після чого «в результаті вдало організованої і успішно проведеної чекістської операції» його застукали п’яним на трасі і «попросили» по-тихому з органів.

Але навіть такий анектодичний випадок не міг посіяти сумніви в головах «обраних», тим більше, що з подібним нещадно боролись.

Навіть коли мене було долучено до страшенної таємниці існування агентури-перевертнів серед наших простих людей, а не серед «врагів», і коли я зрозумів, що справжніми «врагами» системи є ті ж самі посполиті, яких треба тримати у покорі, то і тоді відчуття значущості і необхідності виконуваної роботи мене ще переповнювало.

Перелом стався пізніше, коли в результаті виконання однієї надважливої і досить сумнівної за моральною чистотою роботи, мені в вічі сказали, що я служу Cатані в справжній сатанинській організації. І я змовчав. І не тому, що не знайшовся що відповісти – відповідати було нічого. Це була правда, якою мене пригвоздили до ганебного стовпа моєї власної совісті.
А почалася ця історія буденно.

Мірилом вагомості і потрібності суспільству гебешного опера було ведення справ оперативного обліку на вже викритих і «будущих» врагов, але протягом майже трьох років служби ці кляті ДОУ (дела оперативного учета) для мене були недоступні. У відділенні я виконував «чорнуху» – організовував власний агентурний апарат для отримання сигнальної інформації; виконував численні запити кадровиків і оперативників зі всього Союзу, з яких довідувався, що «враг не дремлет» і десь хлопці дійсно займаються справжньою справою; був на підхваті у начальника і старших оперів; виїжджав на пожежі, технологічні аварії і катастрофи; приймав участь у розслідуваннях зловживань і крадіжок в особливо великих розмірах, в яких підозрювався явно не посполитий люд, а особи наближені до влади і носії заповітних партбілетів. Мене гнітила відсутність справжньої своєї справи, де б я сам визначав необхідність проведення тієї чи іншої акції чи гострого оперативного заходу, щоб я сам залучав суміжників з оперативно-технічного управління і зовнішнього спостереження, де б мені була довірено роль ініціатора планів оперативних розробок і комбінацій, і я дійсно міг показати на що здатен.

Час ішов, служба протікала, мені постійно докоряли за відсутність справ, слабкість агентури і отриманих сигналів, постійно тикали в якісь недоопрацювання, недописки. Особливо бісили зауваження начальства на орфографічні помилки в документах, які насправді були не помилками, а самовпевненим самодурством мого керівництва, що навіть свою природну неграмотність перетворювало в реалізацію знаменитого «я начальник – ти дурак».

І от, нарешті…


Якось начальник розписав мені для ознайомлення документ з якогось сибірського райвідділу, де повідомлялося, що на ввірену мені територію після семи років тюремного ув’язнення і п’яти років заслання повертається і бажає тут осісти об’єкт, свого часу засуджений за частиною другою статті 62 «Зрада Батьківщині» в формі «антирадянська агітація і пропаганда». До документа додавалась довідка «по дєлу», де невідомий мені опер стверджував, що після проведення акції з розповсюдження самопально виготовлених двох десяток листівок у людних місцях міст і містечок західної України, об’єкт був «изобличен и осужден». Провину свою не визнав, покрання відбував на загальних роботах (тобто по повній програмі і без ніяких послаблень), покарань у штрафному ізоляторі не відбував, «вину свою не осознал и не раскаялся», веде себе «вызывающе», від співробітництва зі слідством і в подальшому з органами КДБ демонстративно відмовився.

Тобто «враг», яких ще треба пошукати.

Додавалась також ще його коротка біографія і характеристика: уродженець західної Волині, до засудження – «не привлекался», освіта – мехмат київського університетету та історичний факультет педінституту, авторські свідоцтва за винаходи, публікації в пресі, робота викладачем профтехучилища, а потім технікуму, неодружений, тихий, спокійний, неконфліктний, зауважень щодо виконуваної роботи і внутрішньої дисципліни не має, характеристики з місця роботи позитивні.

Резолюція мого начальника була теж багатослівна і заслуговує на те, щоб її згадати. Мій шеф ставив завдання проінструктувати довірених працівників міліції, паспортистів з недопущення «под благовидным предлогом» приписки об’єкта на території району, націлити агентуру на виявлення місць можливого працевлаштування, провести відповідну «разъяснительную работу» з їхніми керівниками, установити контакт з родичами, у яких він збирається зупинитись і приписатись, визначити серед них осіб, з якими можливі довірительні стосунки чи навіть оперативний контакт.


Не треба навіть говорити, що об’єкта на вокзалі я зустрічав особисто.

Одразу ж легко його вирахував, хоч на свою фотографію він був мало схожий – «зек він і є зек» – і «повів» як учили. Треба сказати, що це був перший у моїй практиці випадок особистого «ведення» об’єкта. Справа «оперативного наблюдения» (ДОН) буде заведена дещо пізніше, залучити до роботи бригаду зовнішнього спостереження з відповідного допоміжного управління можливості ще не було, потрібна санкція начальства і підстава – зареєстроване «дєло», а тому все робив сам.

Ясно, що він одразу ж подався до сестри, де вже «відпрацьований» мною її чоловік чітко поставив об’єкта на місце: «В нашому роду тюремників не було, а тому ми тебе не приймемо. Йди куди хочеш». Сестра, правда, в сльози... Об’єкт було вже повернувся щоб піти, та вона його зупинила.

Години через три (я вже замучився сидіти в машині напроти їхнього будинку) об’єкт вийшов «з речами» і понуро побрів у бік міліційного відділку. Там його, як рідного, зустріли мої довірені, і чемно повідомили, що з радістю припишуть, але після того як він знайде роботу.

Не можна не сказати про ефективність цього справді єзуїтського способу приниження і знущання: не пропишемо поки не знайдете роботи, а на роботу не можуть прийняти без прописки. В такому стані мій об’єкт буде перебувати ще якийсь час, який особисто я потрачу на списання більше кілограма паперу, серед якого буде заповітна і довгоочікувана мною справа «оперативного наблюдения» і яка відрізнятиметься від усіх інших справ тим, що не матиме чіткого кінцевого терміну. Поки об’єкт не покається і не погодиться на вербовку в якості агента КДБ – постійні високопрофесійно організовані радянською системою і чесними чекістами особисті життєві капості і підлості йому забезпечені до самої смерті.
З міліції мій об’єкт до сестри не повернувся. Назавтра її чоловік сам прийде в мій кабінет і розповість, що вони ж все-таки не звірі, а які-не-які родичі, а тому сидільця нагодували, напоїли, обмили, обіпрали… Ще довго плакали, а вже потім відправили, бо ж бачили у вікно машину, в якій так довго сидів опер.
Я ще цілий вечір водив об’єкта по невеликому містечку, разом з ним відвідав величний двохсотлітній парк, стравжню місцеву окрасу, спостерігав разом з ним захід сонця і вечірню зорю, а потім довів його знову до вокзалу. Чи бачив мене об’єкт чи ні – не знаю, я старався йому на очі не показуватися, проте якимось єством все-таки відчував, що той в мій бік не дивиться принципово. Він ні разу не спробував «перевіритися» чи «відірватися». Ходив чи сидів собі, насолоджувався волею, але однозначно, це була вистава для одного глядача. І глядачем цим був я.
На вокзалі об’єкта перехопили мої наперед заінструктовані довірені міліціянти-дільничні і запроторили його до місцевої буцигарні.

Назавтра він все-таки знайде тимчасовий прихисток у якоїсь жалісливої бабусі і ще два тижні добросовісно оббиватиме пороги «присутственных мест», де його знову і знову будуть ображати і принижувати чи ввіливими посмішками, чи брутальними лайками.


Але ж і об’єкт мені попався справді міцний. Не якийсь книжний тюхтій чи вошивий інтелігентик. Виявляється я все-таки «прошляпив», не зафіксував і не перешкодив його виїзду в Київ до самого начальника обласного управління міліції. До генерала його правда не допустили, але під тиском загрози самоспалення перед будівлею ЦК партії чиновники змушені були визнати його незаперечні конституційні права і вирішити його питання позитивно.

Через два тижні з обласного управління внутрішніх справ прийшов особистий наказ їхнього генерала видати належний йому конституцією паспорт громадянина СРСР, в якому поставити штамп про приписку. Таким чином, не дивлячись на мої старання, об’єкт легалізувався, ну а про те що мені за це «влетіло» не будемо й згадувати – заробив.

Хоча з другого боку: не було б об’єкта – не було б бажаної справи. Наганяї, звичайно, ми переживемо, а от тепер вже можна з упевненістю і погордою заявити, що я вже справжній повноцінний опер.
Об’єкт, хоча й затятий, проте виявився доволі смирним: улаштувався на роботу кранівником у якійсь будівельній конторі, вибив місце в гуртожитку, не пив, не палив, не буянив – а все собі щось читав і писав. Підведені довірені повідомили, що писав щось особисте, яке й не ховає, проте можливості заглянути в написане не було. Підвести ж агента – це вже проблема, тому що він в оперативному мистецтві дасть фору і мені, і моєму начальнику – з таким не жартують.

Щотижня довірені і віддалені від об’єкта агенти про щось та й постукували, але нічого такого особливого в його поведінці не було. Найперше – контролювати його виїзд до Києва, де він може утнути будь-що і вже тоді мене чекатимуть неабиякі неприємності. На цей випадок я розробив цілу комбінацію яка полягала в тому, що на об’єкта, як на людину тверезу і відповідальну, були покладені деякі обов’язки коменданта, а саме завідування ключами від кімнат. Тоді, коли ключі були в кишені, я був спокійний – об’єкт вдома, коли ж ключі опинялись на цвяшку – мені тут же телефонували, що він може кудись чкурнути.

У таких турботах минав час, ми з об’єктом мирно і чесно заробляли: він на будівництві, а я на ньому. Я знав його, а він мене, проте ми ніколи не віталися і обидва старанно робили вигляд що не знайомі. Можливо він чекав, що я буду до нього підкочуватись, обробляти, вербувати, але я сам на це не зважувався, та й начальство б не дало санкції – не той клієнт. Такого не обробиш і не завербуєш, між нами були відносини «вооруженного нейтралитета», ми з ним просто співіснували.
А життя вирувало.

КДБ вже не розстрілювало і навіть не саджало за «три колоски» – от народ і «розпустився-розпоясався». На будівництві, де працював об’єкт, я завів двох агентів і з півдюжини довірених, яким колишній сиділець-кранівник був відверто нецікавим. Їх розпирала чи то несправедливість, чи то заздрість, коли різні будівельні начальнички клали до своїх кишень «чесно зароблену десятину». В середовищі будівельників вважалося, що присвоєння десятої частини оприходуваних будматеріалів – то не розкрадання. Вони й не крилися, бо їм було невтямки, що разом з сидільцем у їхнє тихе будівельне болото прийшло й государеве око у вигляді гебешних агентів, які, коли вже «стукають», то зразу і про все. І про своїх начальників також.

На будівництві крали всі, навіть мої агенти, адже не знали, що система передбачила перепровірку отриманих даних, і впевнено «закладували» один одного. Чесно в цій конторі працювала тільки одна людина – мій об’єкт, колишній сиділець, який прекрасно знав, що будь-яка підозра щодо нього моментально обернеться новим строком ув’язнення. Кого-кого, а його вже милувати ніхто не буде, на нього зразу ж повісять всіх собак. Одне слово – антисовєтчик.

Та й моє начальство вимагало від мене оперативної комбінації з реалізації ДОН шляхом засудженням об’єкта за загальнокримінальною статтею. Тобто я сам мав спланувати, організувати і провести заходи, щоб у всіх крадіжках на будівництві звинуватити того унікального і єдиного, який не крав. Мені на допомогу з області навіть відрядили досвіченого юриста-майора, який щиро і щедро ділився досвідом професійної фальсифікації загальнокримінальних справ.

Зараз мені не просто і навіть соромно згадувати, але я дійсно на повному серйозі і з усвідомленням відповідальності брав участь у плануванні і організації всієї цієї підлості.

Ситуація з розкраданням будматеріалів повністю контролювалася, прокуратура (на наше прохання) вже порушила кримінальну справу, відповідний міліційний відділ (знаменитий ОБХСС – отдел борьбы с хищениями социалистической собственности) теж було підключено до цієї чекістської операції, але в справу втрутились мораль і вищі сили, які присоромили всіх фальсифікаторів.


Отож місцевий виконроб, якому цілком і повністю був підлеглий наш об’єкт, нарешті дає йому пряму вказівку: навантажити ось цю машину ось саме цими піддонами з цеглою і цементом. Проте об’єкт – не промах, відчувається – «школа». Він запідозрив неладне і тут же витребував від виконроба розписку з письмовим наказом про вимогу навантажити те і те. Виконробову кишеню вже обтяжувала солідна пачка банківських білетів, робочий день закінчувався, а тому будь-яка затримка могла бути фатальною, і він швиденько підписав підсунутий папірець. Та й, знаючи цього набридливого кранівника-сидільця, що завжди, в таких справах, боявся власної тіні, виконроб не відчув підстави.

Тільки-но вантажівка викотилась за межі будмайданчика, як ми вже всі були тут як тут. І прокуратура, і міліція і… Ну, а як же без мене?

Бідному сидільцю вже заламали руки, і я почав діловито нишпорити по його кишенях в присутності всієї «правоохоронної» бригади і свідків-понятих. Коли ж вийняв зім’ятий учетверо складений папірець, то зразу й не усвідомив свого краху.

- Читай, начальник. Читай, тільки вголос, щоб усі чули, – об’єкт дивився на мене сміливо і презирливо. Його очі вже сміялись, смакуючи мою поразку і свою чисту перемогу. Проте чи ж перемога буде на його боці? Може, зараз опер розірве папірець у всіх на виду і скаже, що нічого такого не було? Таке вже йому траплялось, він досвідчений, він же антисовєтчик-сиділець.

Я пробіг очами текст, де чорним по білому було сказано, що такий-то виконроб наказує такому-то кранівнику навантажити на таку-то вантажівку такі і такі будівельні матеріали. Дата, підпис…

Читати вголос я не став, а просто передав папірець прокурорському і сказав: «Долучи до справи», а кремезним міліціянтам, які тримали сидільця зігнутого, сказав: «Відпустіть його, він не винен».

- Спасибі, начальник, що не порвав. Спасибі, що долучаєш до справи. Якщо відверто, то не чекав. Я ж знаю, тобі за це влетить, але ти переживеш. Посадиш другого або й мене, тільки іншим разом. Робота в тебе така – бути слугою в Сатани у сатанинській організації.

Прокурори і міліціянти завмерли. Вони чекали на мою реакцію, а я мовчав. Що я міг відповісти? Вони ж то не знали всього, і ще вони не знали, що сиділець казав правду.

Мені треба було щось сказати, бо ж цього вимагав мій статус, та я мовчав. І навіть не тому, що сказати було нічого, просто до горла щось підкотилось, просто очі чомусь зволожились.

Просто було соромно за ту організацію і за систему, яку щойно назвали сатанинською.

Просто було соромно.

__________________________


Років через двадцять ми знову зустрілись.

Йому було вже під сімдесят.

Виправданий, реабілітований зі зняттям судимості. Як особі, що незаслужено постраждала, від держави надали квартиру, в якій живе сам один. Від колись великої сім’ї зостався він та сестрині діти. У нього ж своїх не було. Та й бути не могло, тому що під час слідства його зробили калікою. Щоб зізнався і покаявся – били. Били по голові, в пах, в проміжність, в задній прохід. Били зі знанням справи, били підло, розмірено, безкарно, не боячись, що отримають здачу: тому з тих пір він, вибачайте, не мужик.

Пенсія у нього, мало сказати невелика: мізерна – не заслужив.

А ті, що його цькували, полювали і вели слідство – заслужили.

Заслужили і ті, що присудили йому за два десятки невинних листівок цілих дванадцять років неволі.

Мають добру пенсію і ті, хто над ним у в’язниці знущався, хто принижував і катував.
От би Службі безпеки, Міністерству юстиції і Міністерству внутрішніх справ України та й поцікавитись – а за які ж такі заслуги перед українською державою, ті хто особисто фальсифікував, судив і гвалтував отримують такі, найвищі в державі пенсії?

Невже справа Cатани живе?

Невже і зараз йому служать?


ПРОФІЛАКТИКА
Так хочеться жити в ситій і цивілізованій країні, особливо, коли порівнюєш свою державу з країнами «золотого мільярду», коли бачиш, що нічим таким їх жителі від нас і не відрізняються, а здебільшого навіть і поступаються. Проте, чи поступаються?

Американець, що прийняв громадянство України заради розвитку і пропаганди своїх наукових відкриттів – йдеться про професора історії, філософії і політології, дослідника українського Голодомору Джеймса Мейса – стверджував, що наші сучасні українські соціальні негаразди мають походження від часів більшовицького тоталітаризму, терору і сваволі. Наше суспільство він назвав постгеноцидним, тобто таким, яке не може позбутися генетичного страху і не здатне в умовах демократії захистити себе від самих же себе, а надто від впливу агресивних сусідів. Таке суспільство не здатне на самоорганізацію, усвідомлення своєї волі і історичної відповідальності, на реакцію опору, на прогресивний поступ. Не здатне навіть на ефективне впровадження і використання своїх власних науково-соціологічних, чи навіть і науково-технічних досягнень.

Це твердження занадто суворе і нещадне своєю безапеляційністю. Його не хочеться сприймати, є стійке бажання його відкинути, хочеться образитися на зухвалого американця, кинути йому виклик... Проте крити нічим, бо це правда.

Нас, більше ніж сорокамільйонний український народ, протягом цілого останнього сторіччя ламали, принижували, винищували і ставили на коліна. Багато десятиліть поспіль відстрілювали нашу еліту, мораль і совість, методично полювали на кожного, хто міг собі дозволити не те що дію або слово, а навіть і думку спроможну розвінчати, чи просто поставити під сумнів саму більшовицько-комуністичну ідею – творіння Сатани. Саме в своїх теоретичних працях параноїдальний мрійник Карл Маркс виказав припущення про можливість безжального фізичного винищення тієї частини суспільства, яка не сприйме свого існування в умовах первісного казармового комунізму і не упокориться.

Ленін був тільки його сумлінним учнем, якому вдалося створити вимріяний Марксом інструмент – злочинну патологічно людиноненависницьку владу, а Сталін – звичайним, проте талановитим виконавцем, який просто звіряв свої звірства з маніакальним сатанизмом класиків марксизму-ленінізму.

При його житті ніхто, навіть найближчі соратники, наділені необмеженою владою і яким не були чужі загальнолюдські цінності, не могли підняти голосу против вождя. І тільки після його смерті, на ХХ з’їзді правлячої партії, в 1956-му, було несміливо сказано про злочинний курс розвитку суспільства, сором’язливо звинувативши у всіх гріхах покійного диктатора. Проте сутність влади, її ідеологія і її опора змінені не були, та й не могли бути змінені в тих історичних умовах.

Маховик репресій і придушення було зупинено.

Деякий час країна жила за інерцією, але люди все одно боялись одне одного, громадянське суспільство не розвивалось, бо умов для цього не було.

Минав час.

Влада всіляко намагалась показати свою цивілізованість, особливо перед очима демократичного світу, що стрімко розвивався. Радянське суспільство поступово виходило зі стану особистого страху і рабства, виростало покоління, яке про жахи репресій знало мало або ж знати не хотіло. Людська природа брала гору. Ще не пройшло й десяти років з дня вікопомного з’їзду, як виник рух шестидесятників. Він ще не був масовим, не був впливовим, проте владці розуміли, що саме цей рух з часом відродить саме ту частину суспільства, яку свого часу було винищено.

Політбюро ще було сталінське, проте воно вже не сміло повернути державне кермо назад до репресій. Так, були ще «посадки» інакомислячих, були також і жорстокі переслідування їх прихильників, але, в умовах прискореного розвитку земної цивілізації, в умовах невпинного науково-технічного прогресу, який потребував сотень тисяч, а то й мільйонів вільних, талановитих, творчих і думаючих рядових виконавців, дороги назад, у тридцять сьомий, вже не було.

В 1968-му до керма найстрашнішої спецслужби всіх часів і народів прийшла людина думаюча, творча і інтелігентна, хоча й вихована Леніном-Сталіном і зашорена марксизмом-ленінізмом.

Юрій Андропов розумів згубність і неможливість широкомасштабних репресій, проте розумів і необхідність утримання суспільства в покорі, без якого імперські комуністичні ідеї приречені. Ним було запропоновано ряд загальнодержавних програм, що підняли б у народі авторитет більшовицької влади, викликали б громадську нетерпімисть і осуд інакомислення, підвищили б рівень керованості багатонаціональним радянським суспільством. Саме за його ініціативи владними кремлівцями були прийняті рішення про тотальну і всеосяжну партійну агітацію і пропаганду, яка б охоплювала не тільки партійців, але й переважну частину мислячого суспільства, що було так необхідно в умовах соціалістичного будівництва і гонки озброєнь.

А вже на початку 70-их, на одному з засідань Політбюро, серед низки агітаційно-пропагандистських і таких же, гуманітарно-просвітницьких заходів того ж, агітаційно-пропагандистського спрямування, було й прийняте рішення про «профілактику».


Що ж воно таке, ця пресловута «профілактика»?

Це був такий собі звичайний, грубий і примітивний інструмент шантажу й залякування суспільства, що не мав ніякого юридичного підгрунтя, не ніс ніяких правових наслідків і громадської відповідальності. В умовах існування в кримінальних кодексах союзних республік статей, за якими переслідувалися «зрада Батьківщини», «перехід на бік ворога», «антирадянська агітація і пропаганда», «наклеп на радянський державний і суспільний лад» і за якими можна було ув’язнювати непокірних інакодумців, було запропоновано абсолютно антизаконну і неправову форму впливу на громадянина – профілактику. Вона полягала в силовому і психологічному тиску до відмови від своїх переконань і діяльності. Покаятися і засуджувати свої ідеї, думки, прихильників, друзів, а нерідко близьких і рідних. Перед органами КДБ ставилася вимога організовувати такі «покаяння» інакомислячих публічно через пресу, радіо, телебачення, виступи на зборах трудових колективів і громадян.

Вершиною ж «профілактики» була вербовка об’єкта в якості агента КДБ. Людина, яка оступилася, помилилась, злякалась, яку зламали жорстоким тиском, шантажем, а то й грубою силою міліцейських тортур, кулаків і чобіт, дотискували необхідністю особисто зраджувати своїх однодумців, наставників і прихильників протягом місяців, а то й років.
Різні люди по-різному ставились до профілактики. Приміром, я особисто знаю «об’єкта», якого «профілактуванню» (було, а можливо й досі є таке поняття у термінології оперскладу) піддавали чотири рази. Цей об’єкт всі погрози і шантаж офіцерів-агентуристів сприймав філософськи, з розумінням і мало не з посмішкою, з готовністю писав всі необхідні покаянні папірці, щоразу бив себе в груди і твердив, що ось зараз – це востаннє; за четвертим разом – з такою ж готовністю написав підписку про співробітництво, але майже за десять років свого «сексотства» написав либонь всього з півдюжини агентурних повідомлень, зміст яких був приблизно таким: «Джерело повідомляє: ніч яка місячна, зоряна, ясная...». Своїм «співробітництвом» він ще довго морочив голову не одному оперу, проявляючи бурхливу активність, примудрився не здати нікого з своїх, до того ж добряче потрусив статтю дев’яту опервитрат, а отримані кошти витрачав на свою пристрать – спортивне інакодумство.

Зараз йому вже далеко за шістдесят, якось бачив його в метро: обличчя рожеве, життєрадісне, активно запрошував мене до участі в якомусь там черговому «масовому» протесті проти свавілля «красно-кацапської влади». Я його давненько не бачив, але зрозумів, що, мабуть, жодна протестувальна акція в столиці за останні двадцять років не була обділена його присутністю.

Проте цей випадок – либонь, вийняток.

Як правило, профілактика органами держбезпеки – це важка психічна травма для людини, а особливо, якщо це особистість творча, думаюча і романтична. Практично кожен оперативник КДБ того часу приведе хоча б один приклад, коли такі профілактики закінчувалися справжньою людською трагедією: вбивством чи самогубством об’єктів, каліцтвом чи стійким розладом здоров’я, в тому числі й психічного, втратою роботи, друзів, сім’ї, близьких, рідних, засобів для існування.

Дійсно єзуїтський метод: не заарештовують, не судять, для стороннього ока (особливо для правозахисників, в тому числі і закордонних) ніякого порушення Конституції і законів, проте – чи ж це не переслідування інакомислячих і опозиції, чи ж це не репресії?

Профілактована особа не просто каялась, її також (відповідно до наказів і нормативних актів керівництва КДБ) ставили на облік у державних архівних оперативно-довідкових картотеках (ОСК) як неблагонадійну. Врешті, такого формулювання не було, але «сигнальні маячки» у вигляді невеликої анкетки з рішенням керівництва управління КДБ про профілактику в архівах на картонній картці зберігаються, мабуть, і до сьогодні.

А якщо людина претендувала на якусь посаду, проходила відбір, конкурс чи кастинг, – відповідні служби завжди запрошували дані ОСК і робили «правильні» висновки.

Можливо зараз, за двадцять років незалежності все змінилось (дай Боже), але боюся, що все не так просто, адже зайвої архівної інформації не буває.

Робота з профілактики нам, тодішнім операм, прирівнювалась до роботи зі справами оперативного обліку (ДОУ) і зараховувалась як результат оперативної діяльності. З негласного дозволу начальства ми також практикували постановку на облік в ОСК як профілактованих осіб, що свідомо чи з якихось інших мотивів відмовлялися від співробітництва з органами держбезпеки в якості агентів.
У моїй практиці теж була одна історія, де звичайний виробничий конфлікт між зухвалим і самовпевненим у своїй безкарності керівником, членом райкому партії, і підлеглими, звичайними посполитими, для звітної галочки було кваліфіковано як профілактику антисуспільної і антирадянської діяльності.

Я не раз отримував від агентури подібні сигнали, проте, навіть доповідаючи про них начальству, ніколи, навіть у думці, не бачив їх реалізації. Від начальства, бувало, й попадало, однак який би не був начальник, він не міг мене змусити самому особисто проводити опитування десятків людей, збирати доказову базу, організовувати збори колективу чи тиснути на районну газету.

Начальству було ліньки, а мені проти шерсті, тому й проходило.

Але так трапилось, що в той раз доказову базу замість мене зібрав мій яготинський колега, майор Василь Васильович. Йому цю роботу робити було не соромно, а може, підозрюю, що він це робив з особливою насолодою. Можливо так, як він, свого часу, ніяк не угамувавши свій азарт нишпорки, вже після завершення офіційно дозволеної всіма генералами і інструкціями «оперативної перевірки» відомого яготинського лікаря-фітотерапевта Євгена Товстухи, ще довгі роки продовжував того цькувати, переслідувати і влаштовувати капості, незважаючи на заборону свого безпосереднього начальства. Безкарність надихає.*)


Я ж таку роботу вже тоді робити не міг. Ні, не відмовлявся, просто таке в мене якось само по собі не виходило. Навіть тоді, проводячи профілактичні заходи (незаконні допити, відбір пояснень і покаянь, обробка свідків, які повинні були на зборах трудового колективу заклеймити «заблудших») у мене викликало почуття причетності до наглої і цинічної неправди.

Нещодавно моя дружина нагадала мені слова, які я кинув чверть століття тому, прийшовши додому з роботи: «Невже я ніколи не зможу від цього відмитися?»


З часом я ці слова забув. А коли нагадали – стало невимовно бридко і соромно за свою тодішню державну діяльність.

Я підсвідомо боюсь знову зустріти тих, своїх «профілактованих». Бо пам’ятаю їх злими і затятими, які свою злість ховали за показовою покірністю і повагою до мене, як до високого начальства. Пам’ятаю їх натруджені мозолисті руки. Руки, що звикли до молотків, сокир і рашпілів. Руки, що не звикли писати і які залишали на покаяльних білосніжних папірцях разом з незграбними нерівними рядками масні й брудні плями, що говорили про селянське походження моїх «підопічних».

Мені тоді ніхто не погрожував...

За роки вони, мабуть, і самі забули.

Проте я підсвідомо боюсь.
*) - Трохи про Товстуху.

Ним, як «связью» численних об’єктів ДГОР «Блок» (дела групповой оперативной разработки), що була розпочата П’ятим управлінням КДБ УРСР в 1971 році з санкції і на вимогу московського політбюро ЦК КПРС і ще років шість продовжувалась (розробки, згідно своїх же внутрішніх циркулярів і інструкцій, не велись більше року), Переяслав-Хмельницьке відділення звітувало про свою потрібність владі. Після закінчення ДГОР, об’єкти, що не були засуджені і ув’язнені по цій справі, вивчались (а якщо відверто, то цькувались) районними оперативниками аж до самого 1989-го, коли «український буржуазний націоналізм» канув в історію. Те, що найбільшою «провиною» Євгена Товстухи був його природній академічний інтелект і несанкціонована владою медична, наукова, літературна діяльність та захист всього українського, на нього було зручно вішати всі гріхи, грішки і можливі (!!!) злочини, довести які навіть в радянському суді було неможливо. Тому роками й пнулися з усіх сил мої начальники і колеги.

«Гострі чекістські заходи» ми, оперативники, взагалі-то не виконували. Для цього існували спеціальні 7-ме управління (зовнішнє спостереження: стеження, підглядування, підслуховування, несанкціоновані прокуратурою обшуки, силові акції) та ОТУ (оперативно-технічне управління: аудіо- і відеозапис, прослуховування телефонів, радіоперехват тощо, з використанням останніх науково-технічних досягнень). Всередині ОТУ був навіть цілий ЦНИИСИ (московський центральный научно-исследовательский институт специальных исследований, до послуг якого були наймодернованіші досягнення вітчизняної та зарубіжної науки).

Те що мій яготинський колега, Василь Васильович, сам особисто підкрадався до Товстухи, намагаючись його десь там підслухати та підгледіти, говорить про те, що офіційну справу на того, як на об’єкта, райвідділення не вело, а тому і не мало можливості підключити для виконання цих «гострих заходів» професіоналів з відповідною технікою і можливостями. На це була потрібна генеральська санкція та мотивована підстава у вигляді справи оперативного обліку.

Київському центру КДБ сільський лікар Євген Степанович Товстуха, тоді, в середині восьмидесятих, був вже нецікавим. Але що було робити цим всім «товаришам майорам і полковникам» і іншим, «ім’я яким легіон»? Чим виправдовувати своє недешеве існування?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка