Будні районного ґебіста



Сторінка3/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

РАЙСЬКА МІСЦИНА
Чудовий літній ранок не віщував нічого недоброго.

По дорозі на роботу, в опорний пункт райвідділення КДБ, зустрів давнього приятеля. Поки стояли і перемовлялися з ним на людному перехресті, серед поспішаючих побачив свого агента, що вже тижнів зо два вперто не виходив на зв’язок. Зустрівся з ним поглядом, показавши йому свою заклопотаність.

У ті «благословенні» застійні часи мобілок ще не було, а тому проблема зв’язку з агентами залишалася однією з найскладніших. Керівництво, підписуючи рапорти на вербовку, неодноразово висловлювало побажання, щоб агентура була «дзвінкова», тобто мала телефон. Хоча те ж керівництво, пам’ятаючи свій особистий агентурний досвід, років двадцять тому, коли доступу до телефонів ніхто з агентів не мав, наполягало на пропозиції декількох видів зв’язку з ними: поштового (листами чи телеграмами), міткового (коли в умовленому місці виставляються різноманітні мітки, що означали терміновий зв’язок) чи зорово-контактного (коли фіксується зустріч поглядом з якимось знаком, наприклад, газетою в руці). Але головним способом, що дійшов до нас ще з часів Малюти Скуратова, був безпосередній пошук і перехоплення агента в затишному місці, де його можна притиснути до стінки і щось витребувати.

Також для розшуку недисциплінованої агентури (а такаю була переважна більшість) ми залучали таку категорію своїх помічників, як «резиденти» і «утримувачі явочних квартир».

Резиденти – це наші «колишні»: ті, хто вже дослужився до пенсій, і зараз «підробляли» (ясно що не безкоштовно) тим, чим вони займалися усе своє життя. Толковий резидент сам міг тягнути чи не половину роботи, а справа опера – вчасно «підносити» йому останні інструктажі, вимоги і примхи керівництва. Якусь кількість агентів, як правило пасивний баласт, ми передавали резидентам («різакам», як ми їх називали) на зв’язок, а найактивніших, що давали корисні плітки, сигнали чи працювали по справах, трималися самі.

Однак не всі «колишні» намагалися таким чином «продовжити службу». Одного разу я натрапив на такого і запропонував йому співробітництво, чомусь вважаючи, що цим зробив йому «пропозицію, від якої неможливо відмовитись». Яке ж було моє здивування, коли мене відверто послали… «Не хочу бачити ні тебе, ні твоїх агентів, ні твоїх поганих грошей», – була відповідь. В часи пізнього застою таке вже не було дивом.

Утримувачі явочних квартир – це, як правило, «професійні старпьори»: заслужені ветерани, пенсіонери міліції чи партійних органів. Ми платили їм за право користуватися для зустрічей з агентурою на їхніх квартирах чи хатах, де б можна було неквапом вести розмови, проводити інструктажі і накачки, одночасно оформлюючи їх у письмовому вигляді. В приміщеннях же своїх райвідділень і офіційних кабінетах опорних пунктів зустрічатися з агентурою нам забороняли. Ми робили вигляд, що неухильно дотримуємося цієї вимоги, проте грішили всі (і я в тому числі). Але коли наша ж інспекція нас на цьому ловила – догани були гарантовані: розшифровка агентури – найбільший «прокол».
Свій робочий день ми починали з того, що хапали трубки телефонів і починали дзвонити з надією, що на тому боці озветься якийсь агент.

Так і того ранку. Покрутивши з півгодини диск набірника та послухавши довгі гудки чи заклопотані голоси на кшталт: «Зараз нема, подзвоніть пізніше», я витягнувся на стільці за столом і задимів вранішньою цигаркою.

Раптом телефон задеренчав сам.

Нам дзвонили нечасто. Агентура, як я вже казав, дзвонила тільки тоді, коли їй треба були або гроші, або іще щось. Такого, щоб хтось сам подзвонив і надав інформацію, яка тягнула б на «сигнал», – не пам’ятаю. Більше дзвонили друзі-приятелі-довірені з не зовсім службовими пропозиціями, а наше начальство з нами мало свій канал зв’язку: як правило, окрему (нехай і не закриту) телефонну лінію.


Але тоді, ліниво піднявши трубку, я почув не просто про «сигнал». Мені доповіли про подію надзвичайного характеру, а таку годилося відразу ж ставити на контроль у самого генерала й доповісти першому секретарю обкому.

На тому кінці дроту захлинався від хвилювання голова Аркадіївської сільської ради: хтось нагло поглумився над пам’ятником Леніну.

До мене прийшли впевненість і азарт: головне – не розгубитись і зробити все по науці. Прошу голову сільради не класти трубку, а сам витягую з шухляди столу пам’ятку, розроблену аналітиками нашого центру, і починаю методично опитувати його по пунктах: що, де, коли, яким чином, свідки, сліди, засоби, наслідки, збитки, заходи з охорони місця злочину, кому вже відомо, нічого не чіпайте, чекайте!

По голосу чую неабияку повагу до моєї контори.

Тут же доповідаю у своє райвідділення. Начальника, правда, на місці немає, але коли з’явиться, – секретарка передасть, що його вірний пес-опер уже відбув на місце і розпочав первинні слідчі дії. Також дзвоню у чергову частину райвідділу міліції, прошу їх поставити до відома своє начальство, бо райком про цю подію, видно, уже давно в курсі.

Ще витратив якийсь час на те, щоб додзвонитися до своєї агентеси-рейдерші, яка працювала страховим агентом і поставив їй завдання – терміново виїхати в Аркадіївку і розвідати, що говорять у селі про сьогоднішню подію. Потім зробив марну спробу виловити свого вірного «Семеренка», колишнього досвідченого міліцейського агента, якого вдалося було переманити у БХСС сусіднього району, де він раніше був на контакті. Цього агента, після переїзду в мій район на проживання, виключили з міліцейської агентурної мережі, а я його ніби то випадково підібрав і перевербував.

Зупинюся докладніше на історії цього агента:

Як видно з псевдо, цей пан мав освіту садівника, але ніколи ним не працював. Є така категорія людей, яку хлібом не годуй, аби лише попліткувати, дізнатися про все першим і видати оточуючим «сплетни в виде версий». Колись, років зо три тому, хтось із тамтешніх міліцейських здуру залучив його до своєї агентурної мережі, але та специфіка «Семеренка» не влаштовувала. Йому треба була таємна влада над оточенням. Він ніколи не розшифровувався, проте завжди майстерно дізнавався про будь-яку подію першим і в повному обсязі. Крадіжки-п’янки-бійки не задовольняли буйної фантазії природженого стукача, а тому, коли його міліцейський куратор натякнув, що з його талантами краще б до кагебешників, він «захворів» на бажання допомагати чекістам. Перехід з міліцейскої мережі у чекістську проблематичний, адже треба пояснювати і міліцейському, і гебешному начальству про причини «зміни забарвлення». Таке взагалі то можливе, але й причина повинна бути вагома. А от коли людина змінює місце проживання, та й не просто район, а область, тоді це можна списати на те, що на чужого агента вийшли випадково, а далі й питати ніхто не буде.

Ось таку складну комбінацію і придумав агент, житель чернігівської Бобровиці, знайшов гебешного опера (тобто мене) в сусідній, але вже київській Згурівці і заради можливості «бути першим у селі, аніж другим у Римі» переїхав на проживання в Згурівку під моє крило. «Семеренко» був незамінним господарником при райкомі-райвиконкомі-комунгоспі, умудрився залізти в ліжко до самотньої жіночки – третього секретаря райкому, і володів всією, на його погляд, цінною чекістською інформацією.

Признаюсь тоді я «купився» із-за недосвідченості, чомусь вважаючи, що його унікальний «сексотський» хист піде мені на користь, однак, з часом виявивши всі його «чесноти», перестав на нього реагувати, звівши спілкування з цим агентом до мінімуму.

Однак сьогодні був якраз той випадок, коли я неабияк надіявся на нього. От якби тільки вчасно знайти його і поставити завдання.
Виганяю з гаража спецваріант мотоцикла МТ-9 (модернізований BMW часів війни) київського мотозаводу з ведучою коляскою і заднім ходом, що їх постачало наше управління сільським операм. Якщо мотоцикл з коляскою, а на ньому людина в шоломі і охайно випрасуваному костюмі з краваткою – значить наш брат.

За півгодини я вже в’їжджав у Аркадіївку.


Ви давно були в сільській глибинці?

Ні, ні, сьогодні, місяць чи півроку тому?

А тридцять років тому? Не пам’ятаєте? Тільки давайте без ідеологічної ностальгії.

А якщо я скажу, що різниці практично немає. Що і тоді, і зараз село стояло і стоїть пусткою, розграбоване, обдерте, згвалтоване і обдурене? Тоді, правда, трактори ще дирчали і ферми ще стояли, а в них щось там мукало, квоктало і хрюкало, а значить і вкрасти було що, а отже і вижити було шансів більше. Але трактористи, скотарі і доярки були п’яні вже о дев’ятій ранку, а голова колгоспу на своїй території був першим після Бога, бо саме він вирішував, кому платити, кому говорити, кому сидіти, а кому і жити.

І все це прямою мовою і без будь яких умовностей.

Можливо й погоджуся, що стало ще гірше, але, повірте, і тоді було не солодко, бо моя бабуся, пам’ятаю, в 1971-му, отримувала від держави пенсію в розмірі аж (!!!) 12 карбованців, а її купівельна спроможність тоді, без сумніву, була набагато меншою за сьогоднішню мінімальну пенсію.


Десь, наприкінці XVIII чи на початку XIX століття, село Аркадіївку як хутір, заснували кочубеївські гайдучки з його згурівського маєтку, а невдовзі воно розрослось. Кажуть, навіть за часів кріпаччини воно було козацьким, підтверджуючи свою назву: Аркадія – «райська місцина». Український гонор, озброєний шаблею чи пістолем, протягом століть протистояв ординському кріпосництву, цілими селами зберігаючи свій споконвічний уклад життя і господарювання, не допускаючи до себе московського погонича.

Поставте ніжку циркуля на карті в точку з позначкою «Яготин» і в колі радіусом 40 кілометрів ви знайдете такі колоритні назви: «Лизогубова Слобода», «Сомкова Долина», «Сулимівка», «Капустинці», «Хмельовик», «Розумівка» – вотчини діячів часів гетьманщини Лизогуба, Сомка, Сулими, Капусти, гетьманів Юрася Хмельниченка, та Кирила Розумовського. Тут же «Сотниківка», «Богданівка», «Вільне» – назви говорять самі за себе. А ще – «Райківщина», «Зелене», «Вишневе», «Яблуневе», «Красне», тобто красиве… Ось як називали свою рідну землю наші предки.

На жаль, орда посягнула не тільки на волю, але й на слово. Тут же, в колі циркуля, бачимо два «Жовтневих» (замість колишніх «Попівки» і «Студеників»), примостились тут також села «Червоне» (замість «Покровського»), «Червоне Заріччя» та «Червона Дача», нові села «Радянське», «Більшовик», «Майське» (не «Травневе», а саме «Майське») і (треба ж до такого додуматись) село з назвою «Право Жовтня». Ну, а якщо ж збільшимо крок циркуля до 50 кілометрів, то знайдемо в його колі ще й цілих три «Перших травня».

А ще є два села, одне згурівське, інше переяславське, з однаковою назвою «Леніно», назване на честь того, хто в 1918-му, за Брестським миром, віддав Україну на поталу німцям, а також, одночасно з цим, особисто наказав Червоній армії йти на Київ війною, бо там, бачте, заявили про свою незалежність.

Може хто скаже, мовляв, «какая разница как называть?» – відповім: мої близькі, друзі і знайомі вважаємо це глузливим, принизливим і образливим, а я сприймаю це за ляпас мені особисто.
В школі я був «нормальним пацаном»: відмінників і двієчників зневажав, бо вчитися на «відмінно» заважав футбол, волейбол, велосипед і вже в старших класах мотоцикл, а на двійки не міг, тому що любив школу і був активним на уроці. Примудрявся отримувати четвірки і навіть п’ятірки з математики-фізики-хімії, української і російської літератур, ніколи не виконуючи домашніх завдань і не прочитавши жодного рядка з заданого. Зате читав більше ніж всі наші відмінники разом узяті, однак тільки те, що сам вважав за цікаве: пригоди, героїку, мандри, фантастику… Але вже в інституті, коли змушений був вивчати «теормех», «матали і сплави» і «технологію цукристих речовин», не просто долучився, але захопився і навіть захворів на ту шкільну літературу, яку свого часу ігнорував. Таких «розумників» як я в нашій вишівській групі було декілька, а тому ми могли постійно обмінюватись враженнями від «Війни і миру» Льва Толстого, «Украденого щастя» Івана Франка, оповідань Антона Чехова і Олександра Довженка, поезій Сергія Єсеніна і Василя Симоненка. Після лекцій з «взаємозамінності і стандартизації» ми зачитуватися уривками з «Махабхарати», а на практичних заняттях з «обробки металів різанням» пізнавали філософські системи Еразма Роттердамського і Мішеля Монтеня.

Ясно, що такі наші походи у «високу науку» були уривчастими і безсистемними, але це не було завадою осилити хоча б такий твір як, наприклад, «Філософія релігії» Гегеля. Однак нічого з Леніна осягнути і зрозуміти нікому ніяк не вдавалось.

Змалечку, тремтячи перед глибою літературно-публіцистично-організаційного ленінського генія, ніхто з нас не міг знайти і сформулювати хоча б одну, будь-яку просту і дохідливу думку з його «творів». Для того, щоб зрозуміти, що взагалі ніякої думки його «мудрі» твори не несуть і нести не можуть, треба було стати інакомислячим антикомуністом і антисовєтчиком, а такого ми собі тоді дозволити не могли. Це вже потім до нас дійшло, що велич великого Леніна була описана в… казці Ганса Християна Андерсена, де Ленін – це звичайний голий король.

В ті, радянські часи, Ленін був більше ніж іконою. Ми його знали не просто як «вождя світового пролетаріату», але й як «мудрого філософа», що ніби то висловлювався на всі теми людського буття і давав їм принципову матеріалістичну оцінку Він же був, без сумніву, геніальним основоположником і організатором більшовицької партії, яка перевернула з ніг на голову одну шосту частину світу.

Радянська ідеологічна система видавала твори Леніна десятками мов і багатомільйонними тиражами, переплюнувши кількість надрукованого всіма авторами світу. Всі ці александри дюма, вальтери скоти, і йогани вольфганги гете разом узяті не мали таких тиражів. Тільки однієї книги так і не вдалося подолати радянській ідеологічній системі – Біблії.

Марксизм-ленінізм був не просто суспільною ідеологією – він був справжньою сучасною цивілізаційною релігією, що вплинула на розвиток людської цивілізації.

Нас змушували захоплюватися відвертою маячнею і словоблудним просторікуванням його псевдонаукових творів і не помічати таких його власноручних перлів, як: «Розстрілювати якомога більше, щоб і століття потому наша жорстокість наводила жах».

«Виродок, моральний ідіот від народження, Ленін явив світові щось жахливе і приголомшливе, він розорив найбільшу в світі країну і вбив кілька мільйонів чоловік – і все-таки людство сперечається, благодійник він чи ні?» – це Іван Бунін, письменник, лауреат Нобелівської премії. А ось теж Нобелівський лауреат, всесвітньо відомий фізіолог та психолог, академік Іван Павлов: «Володимир Ленін, російський революціонер і творець СРСР, геніальний мислитель, він же маніяк та садист, помер від ураження мозку сифілісом, який підчепив від паризької повії в 1902 році».

Але тоді ми цього не знали, а коли б хто й сказав – обурились би і не повірили б, адже державна ідеологічна машина, що споживала, без перебільшення, мільярди народних рублів, працювала на пекельний результат дуже ефективно, а наша свідомість і була її об’єктом.

І саме йому, цьому радянсько-московському «божеству», що волею кремлівських авантюристів претендував стати новим Ісусом Христом більшовицької релігії, у центрі Аркадіівки, в мальовничому сквері і було поставлене бронзове погруддя, на яке й було учинено замах.


Георгій Іванович, місцевий сільський голова, зустрів мене біля постаменту учтиво і доповів, що про подію йому ще о шостій ранку повідомили двоє селян. Він відразу ж став дзвонити спочатку дільничному, але того ні вдома, ні на роботі не виявилось, і лише доповідаючи про подію в райвиконком, там порадили «стукнути» оперу.

Пройшлися навкруги: буйна зелень, слідів ніяких, бюст вождя акуратно знято з постаменту і поставлено з його тильного боку. Можна було б спробувати зняти відбитки пальців, але, бачу роса вже висохла, а отже шанси на результат мінімальні. Чи викликати спеца з криміналістичною валізою з райвідділу міліції? Криміналістична валіза – звучить гучно. Це такий, у ті часи, мабуть, один на весь район набір матеріалів і реактивів, яких використали ще минулого року, а тому навіть на якесь резонансне вбивство викликали підмогу або з сусіднього району, а то й з області.

Оглянув бюст – фарбована пустотіла бронза, без видимих пошкоджень, схожість вождя зі своїм відомим фото – умовна. Бюст кріпився на постаменті за допомогою цементної стяжки, збити його не важко, а тому злочинець міг бути й один, без компанії чи помічників. Отже, якщо це одиночка, шанси на розкриття мінімальні.

Слідів на бетонному вимощенні не видно, недопалки в межах десяти метрів від постаменту явно не свіжі, не вчорашні… А більше і нічого.

Голова сільради з готовністю заглядає в рот і піддакує, а отже треба щось таке пропонувати. Поки робив заклопотаний вигляд і роздумував, підкотився знайомий синій «Жигуль» місцевого дільничного Василя Степаненка. Той був начебто радий, що й не приховував:

- Ти розумієш, у мене це село неблагополучне. Приїхала сюди на канікули компанія дівок з Києва, а тому місцеві хлопці вже другий тиждень в загулі, на роботу не ходять: п’янки, гульки… Дійшло до того, що два дні тому у місцевого голови поцупили «козлик», правда вранці пригнали під хату. Не знаю що й робити: зачинити, так жнива ж на носі, а не реагувати: на голову сядуть, тоді треба буде справу порушувати… Далі, сам розумієш, слідство, суд… Ні мені, ні їм це не потрібно. А тепер, цей Ленін такий привід дає, піднімай кіпіш, викликай начальство. Ми так село причешемо – до зими шовкові ходити будуть. Миколайович, на тебе вся надія, виручай.

- Але ж Леніна хтось же зняв.

- Та дався тобі цей Ленін, піднімай ґвалт, когось та й знайдемо, признаються.

- Та гвалт уже піднято. Доповів своєму начальству, та й твоє зараз прилетить. Знову ж таки й голова райвиконкому і «перший» – усі в курсі.
Залишаємо дільничного біля оскверненого постаменту і повертаємось з головою до сільради, де вже чекають службові «волги» і «козлики» голови райвиконкому, голови місцевого колгоспу, начальника міліції, прокурора і мого шефа. Між ними, за хазяїна, походжав мій «Семеренко».

Коли ми наблизилися до їхнього гурту, хтось мовив: «Ведуть». Тільки тоді я усвідомив про що йлося. Виходило так, що сільського голову, який ніби-то провинився, вже конвоював місцевий опер.

Однак начальство не цікавила подія, йшлося про долю сільського голови, котрого після такого вже ніби й не існувало. Стало ясно, що в селі буде зміна влади. Голова колгоспу доводив, що ось-ось жнива, людей не вистачає і ця «революція» так невчасно, але його забивали аргументами про гостроту політичного моменту.

Політичне майбутнє села було байдуже тільки силовикам: прокурор побажав очолити розслідування, а якщо насправді, то йому конче треба було втекти звідси, пославшись на зайнятість. Спочатку всі разом оглянули вже оглянуте мною місце події, після чого переїхали у вже спустілу від начальства сільраду, куди ми з дільничним почали по черзі заводити «контингент».

Тільки зараз мені вдалося запитати Сергія Павловича («Семеренка»): звідки ж він взявся? Виявляється першим, кого повідомили в райкомі, була ідеологічний секретар («ну ти ж знаєш, хто вона мені»), тому той милостиво дозволив їй займатись нагальними і поточними справами, а слідство проведе сам.

Опитували свідків і підозрюваних, в основному, я, мій шеф і Василь-дільничний. Начальник міліції спочатку покурив, понудьгував, а потім сів у «козлик» і, пообіцявши когось прислати на поміч, хутенько зник. Він-таки дотримав слова, приславши в село оперів з кримінального розшуку і БХСС.

Цілий день, дотемна, ми сіпали людей, неабияк лякали їх нашими посвідченнями-ксивами, погонами, шкіряними теками і білосніжними паперами, змушуючи зізнаватись в неіснуючих, минулих і майбутніх гріхах перед великою Вітчизною. Щогодини, після чергового колу по селу, до мене забігав мій «Семеренко», повідомляючи, хто тут проти Леніна, голови колгоспу чи радянської влади. Всі, окрім мене й мого шефа, котрий знав «Семеренка» як агента, вважали Сергія Павловича уповноваженим райкому у цій справі.

Однак до вечора похвалитися перед начальством було нічим, а тому подальшу роботу перенесли назавтра.

Наступного ранку до нашої компанії затесався районний активіст, вірний ленінець, а заодно й районний музейний працівник, який привіз стос фотографій і описи всіх п’ятидесяти шести пам’ятників Леніну, встановлених у районі, і опікою над якими він присвятив своє життя. З його появою «Семеренко», що вже другий день крутився коло нас, помітно занервував, відчуваючи конкурента, який відвертає увагу і заважає «реалізації» щойно отриманої ним «оперативної» інформації.

Опитування переляканих селян продовжувалось і до кінця другого дня цього загальносільського трусу. На радість Василя-дільничного, знайшли налигач від украденої ще весною і вже з’їденої чи проданої корови та леміші від нових плугів, теж поцуплених напередодні. У сусідній лісосмузі натрапили й на поцуплений київськими дівчатами тітчин матрац, на якому вони утішали сільських парубків. Ну а найбільший улов був все-таки у міліції: чотири самогонних апарати та декілька повних молочних бідони щойно вигнаної сивухи.

«Семеренко» теж мав «здобутки». Він дав наводку на декількох буйних і некерованих психічнохворих і одного інваліда-колясочника, який вправлявся у написанні і пересилці урядовцям «Державних програм перемоги над світовим імперіалізмом» і які чомусь назад, чи навіть до нас, в КГБ, адресати не присилали. Слухати інваліда-реформатора посадили мене, а з психами працював мій начальник.

До кінця другого дня музейний активіст з допомогою селян на чолі з сільським головою відновили бюст Леніна на тому ж місці, звідки його було усунуто, але вже укріплено з урахуванням можливих замахів. Ті, задоволені своєю роботою, прийшли до нас поцікавитись як у нас справи, і активіст відверто мені сказав: «З такими позаштатними уповноваженими (він мав на увазі «Семеренка») ви багато не напрацюєте» – ми з моїм шефом мусили мовчки проковтнути цього гіркого цвяха: головне щоб без скандалів і письмових заяв.


Третього дня по селу бродили ми вже втрьох: я, Василь-дільничний і мій вірний «уповноважений». Василь уже підшукав двох сільських п’яничок, що були вже готові «у всьому признатися». Вони з «Семеренком» неабияк мене переконували, мовляв, папери будуть справжні і «все буде тіп-топ», але ця «липова» перспектива мене, чесного, не влаштовувала – шефа не обдуриш.

Наступного дня ми з моїм начальником доповідали в райкомі… Правда, доповідати було нічого, окрім вдалої міліцейської «зачистки» села перед жнивами. Після доповіді мене обматюкали «чекістським сленгом» останніми словами і пообіцяли наступну зірочку на погони або ж на новому місці, або ж при іншому начальнику.

Розбитий і ображений, я приплівся додому, де від жінчиного борщу мене відірвав телефонний дзвінок. Дзвонила агентеса-рейдерша, яка повідомила, що бюст з пам’ятника в селі зняв «менший Махно», психічно хворий молодик, якого родичі на час трусу сховали, бо боялися, що ми запроторимо його до психушки.

Наступного дня я вже сам допитував Михайла Махна, хоча хіба можна якось опитати хворого на шизофренію, що вже понад десять років стояв на обліку в районного психіатра. Єдине, що видавив, то це «як, що, коли, яким чином, сліди, засоби і без свідків». Свідком, правда, був його батько, який поночі приніс з власної клуні, де виявив захований сином, до постаменту двадцятикілограмовий бронзовий бюст.

А ще довідався, що Махно – то це «по-уличному», а насправді прізвище «зловмисника» було Міхновський. І доводився він справжнім внучатим племінником тому самому Миколі Міхновському, теоретику української державності, який у 1917-му був депутатом Центральної Ради, захищав разом з генералом Павлом Скоропадським право України на власну армію від соціалістів Петлюри, Грушевського і Винниченка, але не захистив. Тоді мільйонне українське військо було розпущено, і від німців та ленінської Червоної армії Україну вже нікому було захищати.

Кажуть, за часів незалежності, в сусідньому з Аркадіївкою селі Турівці, звідки родом Міхновські, вулицю Леніна перейменували на вулицю Міхновського, а в Києві, на його могилі на Байковому кладовищі, встановлено бюст.

Про долю ж того бюсту Леніна, який ми встановили тоді, після наруги, скажу чесно, не знаю.

Та й чи цікаво це комусь зараз?





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка