Будні районного ґебіста



Сторінка4/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

СПРАВА НА РІДНОГО КУМА
Колись хтось із мудрих сказав, що життя – це обмежений час, проведений у певному оточенні. Життя кожного з нас складається з таких відрізків: сім’ї, дитсадку, школі і так далі. Паралельно – вуличне товариство, різні спільноти в спортивних гуртках, музичній школі, духовому оркестрі, піонерські табори, дідусеве-бабусеве, дядькове-тіткове і… Продовжувати можна і можна. Сюди ж належить коло безаперечних авторитетів – учителів, наставників, дворових верховод.

В моєму житті одним з таких беззаперечних авторитетів був батько мого вуличного і шкільного друга, а пізніше мого кума – Толіка Чистякова – Борис Данилович. Я й досі порівнюю його з батьком. Десь у чомусь він програє, в чомусь перевершує, ще в чомусь доповнює. Так буває.

Я належу до того покоління, яке виховане на ратному подвигу батьків, на величній і героїчній історії Великої Вітчизняної війни, що була основним стержнем нашого громадянського виховання. Проте офіційна, підручниково-газетно-кіношно-шкільна її версія не завжди збігалася зі спогадами наших батьків – безпосередніх учасників подій. Скажімо, моя мама, відверто глузувала з ветеранів, яких вона називала не інакше, як «ветенари», беручи на кпини геть усі їхні спогади і свідчення, батько ж намагався офіційну історію війни, партії і країни взагалі не коментувати і більше відмовчувався, переводячи розмову на особисті переживання і враження. А от Борис Данилович, будучи справжнім «руським», вірним партійцем, завжди намагався виправдати будь-які діяння генералів, маршалів і генсеків…

Не цураючись обговорювати історичні і політичні події, що мали чітко визначене офіційне партійне трактування, він їх реально оцінював, доповнював і коментував, проте особливістю його був захист імперської ідеології, при помірній критиці більшовизму.

Треба визнати, що Борис Данилович, який мав лише середню спеціальну освіту і досвід будівельного виконроба, був людиною начитаною, ерудованою і знаючою. Він не просто цікавився політично-ідеологічними новинами й новинками, а знав їх на рівні сучасного професійного політолога, багато читав. Геть не розмовляючи українською, він нею читав не тільки газети, але й серйозну літературу, залишаючись при цьому «вірним ленінцем» і вірнопідданним великої імперії.

Завжди радо спілкувався з нами, не жалів на нас часу і виховував нас у своєму, на його думку правильному морально-етичному руслі. Саме він намагався прищепити нам смак до серйозних газет, журналів і книг, вчив критично ставитись до прочитаного, шукати істину і захищати свою точку зору.

Він же був нашим учителем і незмінним партнером у преферанс, на якому розумівся професійно. Протягом років ми ритуально блюли його «святу суботу», тобто вечір-ніч з суботи на неділю, присвячену багатогодинному до ранку марафону в преферанс з брандерами, з обов’язковими щогодинними перекурами, які присвячувались історії, політиці, спогадам-побрехенькам-анекдотам і життєвій мудрості. Саме під час перекурів ми залучалися до справжнього наукового аналізу історії наших родів, народів і держави.

Мабуть, незайве зауважити, що Борис Данилович наряду з компартійною пресою завжди звірявся і з забороненими тоді радіоголосами, які прослуховував регулярно, однак не був в полоні всіх цих пропагандистських першоджерел, а аналізував і вчив аналізу і нас. Він неабияк пишався тим, що саме його вихованець займає таку поважну і престижну посаду і що він вже не просто якийсь там виконроб, а «особа наближена до імператора». Та що там говорити: гебешний опер в сільському районі – неабияка величина. Це вам не якийсь там секретар райкому-врєменщик, це опора вічної влади. І ось на цю «опору» він має неабиякий і реальний вплив.


Ось так, після одного з таких преферансно-пропагандистських суботніх вечорів десь за рік до Чорнобиля, я з’явився перед ясні очі свого начальства в Переяслав-Хмельницьке райвідділення КГБ, куди, як правило по понеділкам, з’їжджалися всі опера для «звітного відписування». Воно полягало в тому, що ми оформляли-реєстрували отримані за тиждень агентурні повідомлення, готували різні довідки-звіти з інформацією агентів-довірених, писали рапорти про пригоди, події, встановлення контактів і вербовки, отримували начальницькі санкції, поради, зауваження, наганяї і розноси, а потім підшивали всю цю писанину до численних справ.

Ми любили виходити на перекури в наш дворик, де наш сержант Петро старанно робив вигляд страшно зайнятого і заклопотаного водія біля нашої службової «Ниви».

Тут ми обмінювалися різними новинами і плітками. Чомусь того разу разом з нами вийшов і наш начальник Дмитро Григорович, який взагалі-то ніколи не палив, а у вільних розмовах не завдавав собі клопоту там щось чи когось слухати, а завжди брав слово всерйоз і надовго. Інколи він надавав можливість вставити комусь слівце для того щоб перебити і продовжити свою самозакохану «доповідь».

Зараз вже не згадаю тодішньої теми наших розмов, лише зазначу, що після самовпевненої і вірнопідданої дурниці, проголошеної нашим Митею, я чомусь переказав сказане ним, але з точки зору зарубіжних радіоголосів. Цього не можна було робити ні в якому разі, проте мене наче якийсь біс сіпнув… і я зірвався.

Треба було знати нашого начальника, щоб описати його реакцію. Всім нам було наказано зайти до нього в кабінет, де нас було поставлено по стійці струнко і прочитано черговий більшовицько-імперський спітч, що у Митіному виконанні більше нагадував історично-істеричну промову Адольфа Алоїзовича на тему, чи потрібна нам тотальна війна?

Потім Митя накинувся на мене, як на «ненадійний елемент у наших рядах», що, бачте, сумнівається в мудрості нашого ленінського політбюро і дозволяє собі слухати ворожі голоси.

Тут треба сказати, що Митю взагалі-то ніхто не боявся. Про його самодурство ходили легенди не тільки серед переяславських районних керівників, але й серед гебешного начальства. Не раз кадровики або інспектори обласного, чи навіть і центрального рівня відверто закривали очі на його витівки, пам’ятаючи важку руку його генерала-свояка, заступника самого Степана Несторовича Мухи. Не раз, бігаючи коридорами обласного управління і підписуючи якісь таємно-термінові папери та відповідаючи на чергове запитання «а хто у вас начальник», чув: «а, так це ти з переяславського відділення, у генеральського свояка? Ну тобі, хлопче, не повезло…»
Мляво відбиваючись від Митіних нападок, я чомусь, не подумавши, бовкнув, що зарубіжні радіоголоси мені слухати взагалі-то ніколи, бо я все-таки оперативник-агентурист і навіть вночі доводиться бігати по зустрічам. А ті голоси – так їх усі слухають, он навіть кум якось, між іншим…

Тут Митю прорвало:

- Який кум? Фамілія? Де працює? Товариш майор, – звернувся він уже до мого колеги, яготинського опера, – це ваша ділянка, Василь Васильович? Наказую: установить цього кума, перевірити інформацію і доповісти мені. Можливо, навіть візьмемо його в розробку. А вам, товариш старший лейтенант, – це вже до мене, – варто не забувати на якій ви посаді, при якому ви положенні і слідкувати за своїм оточенням. Вам партія довірила…

Що там довірила мені партія, порівняно з планованою розробкою мого кума, мене вже відверто не цікавило. Слухаючи другу частину начальницької промови, я ще не міг усвідомити наскільки серйозний цей наказ. А може це такий жарт чи розиграш?


Про те, що це все-таки жарт, мені сказав і сам колега-майор, коли ми разом поверталися додому з Переяслава в Яготин:

- Не звертайте уваги і не переживайте, Миколайович, – звернувся Василь Васильович до мене, який і з начальством, і з усіма колегами був на «ви», до чого було важко призвичаїтись, – Дмитро Григорович через день вже забуде про вашого кума.

Проте наступного понеділка Дмитро Григорович вичитував уже не мене, а Василя Васильовича за те, що той нічого не зробив по перевірці «Кума» - так він запропонував назвати підбірку оперативних матеріалів з вивчення активного прослуховувача зарубіжних підривних радіоголосів.

- Через годину прошу до мене з планом перевірки на «Кума», – завершив рознос колеги наш начальник.

Мені не треба було через годину заходити до Миті разом з колегою, щоб дізнатися, що таке «зайти з планом». Це означало, що Василь Васильович буде змушений установити його місце роботи, коло близьких друзів і придбати там джерело інформації – тобто ввести в це коло свого агента чи довіреного, а, може, навіть і провести там вербовку. Це «джерело» буде постійно пресуватися на предмет «документації антирадянської пропаганди», тобто протягом місяця-двох-трьох кум все-одно щось десь та скаже, і це тут же буде зафіксовано в часі і при свідках, які потім будуть змушені, знову-таки ж під тиском, підтвердити факт цього страшного кримінального злочину.

Маховик розкручування було запущено. Стало ясно, що Митя створював навколо мене «випалену землю». Ясно, що кума ніхто не посадить, але крові поп’ють, взаємовідносини зіпсуються, оточення буде налякане, мене будуть дійсно боятися і ненавидіти – і це на все життя.

Це було неприємно, однак я ще не дуже переймався, бо надіявся домовитися з Василем Васильовичем – він хоч і майор, а все-таки колега, за два-три місяці йому обов’язково прийдеться звернутися до мене з якимось проханням чи навіть і з допомогою, про яку не бажано повідомляти Митю. От тут-то я й запропоную йому «мирову угоду». Куди ж він подінеться?
Йшов час.

Минали звичні робочі буденні тижні що вінчалися суботніми преферансними священнодійствами. Спілкуючись зі своїми друзями, я весь час ловив себе на думці про безглузді начальницькі капості, які тільки розлючують підлеглих і в зручну хвилину обов’язково проявляться і ніхто вже не покриє якусь помилку, грішок чи проступок, а навпаки – здадуть його з усіма тельбухами.

З іншого боку, було ніяково дивитись в щирі очі кума Анатолія та його батька Бориса Даниловича, для якого ці суботи були небуденною подією і до яких (а він цього й не приховував) старанно готувався. Це було щирі, майже родинні вечорниці, про які великий француз Антуан де Сент-Екзюпері казав: «Немає нічого кращого в світі, аніж радість людського спілкування».

Ясно, що про підбірку, якою займається мій колега я анічичирк, проте вичікування слушного моменту стало моїм щоденним єством, якщо хочете – хворобливою пристрастю і нарешті я дочекався.


Спрацював принцип організації тоталітарної влади, коли носії цієї самої влади ставали першими її ж заручниками.

Районний офіцер-оперативник був заручником території. Мусив знаходитись тут удень і вночі, а про намір виїхати за її межі був зобов’язаний доповідати своєму начальству (навіть якщо планувалась поїздка в вихідний день в столичний театр з дітьми на новорічне свято). Ясно, що ми не завжди доповідали про це Миті (з іншими нормальними начальниками цієї проблеми не існувало – так, проста формальність), проте, не дай Бог, він довідається про «порушення дисципліни» – тут просто розносом могло й не закінчитися: рапорт начальнику обласного управління було майже гарантовано. Обласні ж начальники розуміли ідіотизм становища, однак формалізму дотримувалися, і ми, всі офіцери відділення, приблизно раз на рік мали чергові догани по службі, які вже потім використовувались для нашого побутового шантажу.

Так ось Василю Васильовичу в якійсь приватній справі треба було терміново від’їхати на пару днів за межі області, і він попросив мене його «прикрити», мовляв, я його тільки-но бачив, він на зустрічі в якомусь селі з агентом, а потім ще щось документує (тобто опитує людей – а це, як правило, справа тривала і марудна).

Ось тут-то я Василю Васильовичу:

- Як підбірка на Чистякова? Не муляє? Митя давно про неї питав? А то, може, давай спишемо або передай мені, я її за пару місяців «затру», тобі ж менше мороки.

- Миколайович, ви що? Це порушення субординації і втручання в мої справи, ви ж знаєте наші порядки. І взагалі, я вам не тичу, так що, будь-ласка, на «ви».

Я здав назад:

- Василь Васильович, якщо для Вас «ви» є принциповим – будь-ласка, з цього моменту ми на «ви». І вибачте, що не усвідомив цього раніше. Проте підбірка на Чистякова – це моя особиста, якщо хочете, шкурна справа, і не треба ліпити дурня про службові межі. Ви бачили, з чого все почалось, давайте вийдемо з ситуації по-тихому, тим більше і сам Митя вже робить вигляд, що про Чистякова забув.

- Товаришу старший лейтенант, будь ласка з цим питанням до начальника.

- Єсть, товариш майор. Принаймі, питань більше немає – все ясно.


Отак поговорили. Можна ще добавити, що мій колега за межі області так і не поїхав – раптом перехотілося.

Ситуація загострилась. Звичайна, майже анекдотична ситуація наразі стала для мене справою надзвичайної ваги. Не вирішити її було б підлістю, в першу чергу, перед самим собою. Вже потім я дізнався, що Митя так чи інакше тримав всіх. Хтось опирався, хтось ламався, а хтось, як мій колега Василь Васильович, цим навіть пишався, мовляв, бачте, я – справжній чекіст.

Якийсь час я не бачив виходу. Сам я не міг ні на що вплинути, треба було терміново з кимось порадитись – адже ще місяць-два і цей нарив вилізе боком. Ось тільки яким – я не знав.
А далі був аналіз. Я придумував найбезглуздіші варіанти, щоб примусити мого яготинського колегу віддати мені підбірку. Ясно, що начальник здуру «проявив власть» і зараз тільки робить вигляд, насправді він і сам можливо шкодує, що так трапилося. Він-то і сам розуміє, що згурівський опер – не подаруночок, а в колективі де всього чотири підлеглих, мати людину, на яку геть не можна покластися, а особливо навченого опера – ризиково. Проте природнє самодурство не дає йому можливості повернути ситуацію.

І тоді, і зараз я все запитую себе – як може система висувати на відповідальні посади осіб, що не просто не здатні, а цілком і абсолютно не спроможні керувати колективами? Коли приймали на службу мене, то при проходженні медичної комісії були обов’язкові психолохічні тести і дослідження. Так, я розумію, що їх ввели порівняно недавно, десь років десять, а то й п’ять тому і десь когось вони і відсіюють. Ніхто і не приховує, що попереднє покоління чекістів славилось садизмом, цинізмом, нерідкісні були випадки маніакальних збочень на грунті влади. З приходом до керма спецслужби Андропова ситуація кардинально змінилася, проте й наявність психологічного дослідження і тестів не дає гарантій, що до влади не приходять такі «генеральські свояки» як Митя, котрих боялися не лише підлеглі і колеги, а навіть і безпосереднє начальство.

Хтось з великих казав, що влада – розбещує, а абсолютна влада – розбещує абсолютно.

І все-таки я придумав вихід – ризикований і відчайдушний – однак нічого ліпшого мені на думку так і не спало. Розвиток подальших подій показав, що я все ж поцілив у «десятку».

Знову ж таки система.

А вона, не дивлячись на середину восьмидесятих, продовжувала готуватись до ядерної війни. У кожному обласному управлінні КДБ був свій мобілізаційний відділ, який підбирав з цивільних людей – офіцерів запасу – осіб, яким можна було б довірити агентурну роботу в «особый» період, тобто в період широкомаштабної війни. Ясно, що за будь-яку нав’язану ідеологію чи чужі інтереси людина помирати не стане, а тому її слід поставити в такі умови, щоб не було виходу. Так свого часу утримували на фронті кадрових і призваних солдат, «прозрілих» добровольців, «чорну піхоту» з засуджених, а також сільських мужиків. А для їх утримання потрібен опер.

Мобілізаційний відділ підбирав переважно молодих керівників, вивчав їх через знову ж таки ж наші оперативні можливості, потім три-чотиримісячні військові збори через військкомат в школи КДБ, де їм давали ази агентурно-оперативної діяльності.

Одним з таких офіцерів-запасників був син мого шкільного вчителя, тоді директор Яготинського молокозаводу Петро Олександрович. Він завжди тішився тим, що теж є офіцером КДБ, хоч і в запасі.


Петро Олександрович був тоді в дуже непевному стані. Річ в тому, що це саме він витяг гниле районне масло-молочне виробництво на республіканський рівень. Все просто: грамотний інженер, він розумів, що для модернізації виробничих потужностей потрібні кошти, яких ніхто (в тому числі і рідна держава) і не думав надавати. Тому новий директор пішов на авантюру і на правдами й неправдами добуті кредити організував виробництво козеїну з молока (тоді це був майже революційний крок). Козеїн – це валюта, а валюта – це нове обладнання і ін. Він не врахував тільки того, що секретарем райкому може бути тільки людина з психологією кримінального злочинця – так казав Тельман Гдлян, керівник слідчої групи Прокуратури СРСР в узбецькій справі 1983 року, а той знав толк у партапаратчиках. В Яготині теж був райком і теж був секретар, який уміло, нахабно і безкарно організував побори практично з усіх керівників господарств. То чи може в такому районі якийсь там маслозавод отримувати валюту і проводити реконструкцію виробничих потужностей (ну який же партсекретар повірить, що валюта потрібна для реконструкції? – ха, ха).
Спритний секретар вміло організовував тотальний пресинг непокірних чи нетямущих сільських керівників одночасно з усіх боків й усіма наявними в районі силовими структурами, а їх було, гей, гей, давайте порахуємо: парткомісія райкому, підрозділ обласного контрольно-ревізійного управління (КРУ) райвиконкому, профспілоковий контроль, технагляд сільгосптехніки, фінансова, насіннева, торгівельна, ветеринарна, архітектурно-будівельна, санітарно-епідеміологічна, автомобільна та пожежна інспекції, а ще під його п’ятою зігнутий в три погибелі прокурор; начальник міліції, об якого можна витерти ноги, і начальник КДБ, що завжди готовий вислужитись.

Не забувайте ще й районного військового комісара, який може загнати на «термінову» і довготривалу перепідготовку, а якщо насправді, то тимчасово нейтралізувати, будь-яку «потрібну» особу чоловічої статі.

А ще до послуг «хазяїна району» були інспекції галузеві: котлонагляд, електро-, газо-, водопостачання та телефонного зв’язку. Ну а якщо ні штрафи, ні блокування рахунків, ні загроза арешту й засудження не діяли, тоді можна було оббрехати в районній газеті – кишеньковий редактор завжди напохваті.

А якщо ця голодна зграя та за командою одночасно…


Розмах райкомівського здирництва був таким, що сигнали про перевірку фактів хабарництва приходили нам не тільки з сусідніх райвідділів, але й з сусідніх обласних управлінь внутрішніх справ і держбезпеки.

Тут треба дати необхідні пояснення, що КДБ, як і всі правоохоронні органи СРСР, тоді працювали в рамках так званої соціалістичної законності. Чим же вона відрізняється від просто «законності»? А тим, що у соціалістичної законності є ще й принцип «політичної доцільності». Все, що стосувалося проступків і злочинів з боку партфункціонерів, доповідалось не власним слідчим управлінь держбезпеки чи прокуратурі, а відповідним парткомам, які й приймали рішення, що робити з такою інформацією – чи передавати матеріали до тієї ж таки прокуратури, де порушувалися кримінальні справи, чи ж просто в обком – для «інформування», але «без внутрішньої реєстрації». Після такого «інформування» парткомів нам було ясно, що «об’єкт», уже не об’єкт, а «недоторкана особа». Таким чином, високошанований злочинець, що заручився підтримкою першого секретаря обкому мав залізне прикриття одразу у всіх каральних структурах.

Скажімо, гучну кримінальну справу з рослідування гучної «бавовняної» справи 1982-84 років в Узбекистані було порушено Прокуратурою СРСР тільки після санкції Політбюро ЦК КПРС, а приміром, «шоколадну» справу по київській кондитерській фабриці і міській торгівельній мережі 1990-го – з санкції Політбюро ЦК КПУ. Ну а справи обласного масштабу порушувалися (або ж не порушувалися) тільки з санкції бюро обкому і його першого секретаря. А коли секретар райкому прикормив секретаря обкому – він ставав такою собі радянською persona grata.
Однак, знову ж таки, райком, ясно, не може наказати районному відділенню КДБ тримати якогось непокірного сільського голову чи директора під агентурним контролем – тільки через обком, а далі команда генерала КДБ. Але це райком не може, а спритний партсекретар ще й як може.

Мій яготинський колега, майор Василь Васильович «сидів на Яготині» вже десятий рік, і прекрасно знав, хто є хто в районі. Можливо він свого часу й хотів «укусити» місцевого партапаратчика, та система дала йому по руках. А потім, видно, зрозумів, оговтався і з часом став виконувати прямі прохання цього райсекретаря навіть і без відома свого безпосереднього начальника. Тільки так я можу пояснити агентурний контроль валютного рахунку Яготинського маслозаводу.

Як же прізвище цього партапаратного кнура? Не скажу. Це єдине прізвище, яке небезпечно згадувати навіть через двадцять п’ять років після описуваних подій. Проте ви його можете легко знайти сьогодні у холі Яготинської міськради, де виставлено стенд з портретами почесних громадян міста. Серед них і наш персонаж.

А що ж наші герої-симпатики, які створили відому не тільки в Україні, але і в Європі торгівельну марку «Яготинське молоко»? – Вони тихо, без помпи і слави будують реальну незалежність моєї держави. Наперекір і всупереч бурхливій діяльності окремих «почесних громадян».


Повернімось же до нашого товариша майора, що будучи справжнім чесним і відданим партії чекістом, дуже любив поласувати продукцією маслозаводу.

Тут треба зробити відступ. Читач може забув, що мова йде про 1985-ий рік, рік «решающий и определяющий», коли полиці магазинів були порожні, а придбати сметану, сир чи те ж масло було неабиякою проблемою. Ясно, що поласувати молочним хотілося і численним агентам, яких опера «прикормлювали», скромно «забуваючи» виплачувати їм належну «дев’ятку», тобто грошові витрати на утримання агентурного арапату, що рахувалися в КДБ по 9-тій статті.

Ніби-то «дрібниця», але саме за цю «дрібницю» я й ухопився.
Петра Олександровича, директора заводу, я «ламав» за всіма правила оперативного мистецтва, хоча, якщо відверто, ламати його було і не треба. А коли я пообцяв йому здати агента, який зливає в райком стан валютного рахунку заводу, вербувати його вже було не треба – директор був мені зобов’язаний як земля колгоспу.

Та й я не дуже ризикував, адже агент був не мій і знати про нього я був не зобов’язаний (а хто ж не знає про агентів опера, який з тобою ділить один і той же кабінет?). Та й берегти такого, з дозволу сказати, агента мені, знову-таки, як чесному чекісту, було проти офіцерської честі. Та й здавав я тіньову схему не резиденту ЦРУ, а офіцеру-оперативнику КДБ, правда в запасі.

Після цього охорона маслозаводу як сказилася – це вам не жарти не пускати на територію заводу самого майора КДБ. А коли Василь Васильович все ж туди проривався (оперська школа давалась взнаки), то заводський склад раптом став вимагати від нього бухгалтерської виписки з (подумати страшно) його прізвищем на накладній і оплатою в касі. І це продовжувалось не день і не два. Директор заводу був страшенно зайнятий і на дзвінки не відповідав, а коли Василь Васильович все-таки його переймав, то, мовляв, вибач, друже, горю, спішу, почекай хвильку і…

Особливо цінного агента раптом з виробничої необхідності відлучили від бухгалтерії і заперли в цех рахувати бідони, а поки бідони не скінчились, через рахунок проходили кошти, про які райком дізнавався тільки по закінченню звітного періоду і на валюту можна було подивитись реально в цеху, де вона виблискувала нержавійкою нового обладнання.


Якогось понеділка після чергової накачки в райвідділі ми з Василем Васильовичем разом їхали в його авто з Переяслава в Яготин і мовчали. Потім він почав, не дивлячись на мене:

- Миколайович, я знаю, це твоїх рук справа.

- Василь Васильович, ви що забули, що ми з вами на «ви»?

- Та перестаньте… За тіньову схему… тут ви маєш рацію. Давно треба було прикрити це неподобство, а то перетворили КДБ в придаток райому. Я й сам думав її зламати, та якось не рішався, а от як нам агентуру підкормлювати? Вони ж звикли до пайків. А хочеш, я віддам вам підборку на Чистякова? Ну, поваляється вона в вас ще якийсь місяць – і спишеш. Дмитро Григорович видно й справді про неї забув – давно не питає.

Я мовчав, обдумуючи почуте і збирався вже відповісти, як Василь Васильович запитав:

- А що справді до старого Чистякова з самої Москви приїздять на партію в преферанс?

_________________________
А Дмитро Григорович, не дивлячись на свого свояка-генерала все ж погорів. Ні, він не зрадив «Родіну», просто він любив горілочку і жінок за необліковані гроші з «дев’ятки». Коли нас черговий раз перевіряла наша внутрішня інспекція, то опери, і я в тому числі, чесно зізналися, що цієї самої «дев’ятки» від нашого начальника ми недоотримувли, а тому були змушені вдавтися до приписок і походів на місцеві маслозаводи, ковбасні цехи і крупоружки, благо не на Колимі живемо.

Митю звільнили з начальницької посади, проте закінчив він службу підполковником, старшим оперуповноваженим обласного управління, на пенсію його проводжали з пошаною і на дорогу навіть дали грамоту.

Якось, вже будучи цивільними, ми випадково зіткнулися з ним в метро. Митя, як завжди був в ударі, розказував, як його поважають у службі безпеки якогось там банку, а коли я відверто сказав, що мені це не цікаво, він тут же знайшовся:

- І все-таки ти був випадковою людиною в КДБ.

Я нічого не відповів, але думаю в цьому він дійсно мав рацію.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка