Будні районного ґебіста



Сторінка5/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

ТОРЖЕСТВО ДЕМОКРАТІЇ
З дитинства пам’ятаю таку картинку:

День виборів.

На виборчу дільницю, зазвичай, батько бере малолітнього сина, тобто мене. Отримуємо бюлетень, потім разом демонстративно заходимо до кабінки, де він давав мені можливість розмалювати бюлетень якимись дитячими машинками чи будиночками. Далі, під поблажливі посмішки і сміх доброзичливих жіночок, членів комісії, ми опускали, попередньо показаний всім присутнім, розмальований дитиною бюлетень. Це потім, вже дорослим, я якось усвідомив, що таким чином батько свідомо псував бюлетні моїми малюнками.

Мені здається, що це була така собі форма протесту проти радянського варіанту волевиявлення.

З історії права нам відомо, що найліпшою конституцією всіх часів і народів була… Конституція СРСР. Її постулати і досі є недосяжними ні усталеним демократіям країн золотого міліарду, ні економічним «тиграм», ні так званим країнам «народної демократії», що ще збереглися і існують на нашій планеті. Її вивчають, по ній звіряються навіть і зараз. Більш ніж за двадцять років після розвалу СРСР, його, завдяки тій Конституції, чомусь вважають за взірець соціальної держави.

Якщо брати чисто теоретичний, науковий бік проблеми, то й дійсно. Вимоги сталінської Конституції визначені на рівні найсміливіших мрій і передбачень провідних філософів світу, проте є тільки одна, з точки зору науки, «невеличка» вада. Ця Конституція так ніколи і не була втілена в життя, а як потім нам стало відомо, її навіть не намагались виконувати. Вона була вдалим пропагандистським ходом, ширмою рабовласницького тоталітаризму часів розвинутої цивілізації.

Як кажуть, демократія – це відповідальність влади перед соціумом. Сила демократії – в процедурі дотримання як її, так і всіх писаних законів суспільства.

Але найголовнішим постулатом писаної Коституції є виборність владців. Реальна змагальна змінність влади і справжні вибори, а не їх профанація і є найголовнішою ознакою демократичного суспільства. Ще з радянських пропагандистських гасел пам’ятаємо гучне гасло про вільні вибори, як торжество демократії. І це дійсно так.


В часи моєї почесної служби Батьківщині в передчорнобильській Згурівці, як і у всьому Радянському Союзі теж практикували вибори, як підтвердження «бажання» місцевого населення бачити своїми політичними і господарськими провідниками «блок комуністів і безпартійних».

Цікаво, але тоді якось ніхто не додумався до такого «рудименту демократії» як виборчі комісії. Ні, вони насправді були і навіть успішно діяли, але офіційно формувались виключно виконкомами тієї самої влади під пильним оком компартійних комітетів. Пам’ятаю себе, ще школяра старших класів, як не дивно, членом дільничної виборчої комісії, що складалася виключно з моїх однокласників на чолі з головою комісії, класною керівничкою – це в шестидесятих.

У восьмидесятих цю «почесну роль» школярам доручали тільки в малих селах, а у великих містечках і містах комісії складалися з комсомольсько-партійних активістів, що отримували потім на роботі відгули за натхненну роботу у вихідний.

Рахувати бюлетні було неважко, адже кандидат в депутати, чи ще кудись там (адже суддів тоді теж обирали), був у бюлетні самотній і голий. Треба було тільки полікувати вибракувані та зіпсовані. Чого гріха таїти, було й таке, адже прямо на виборчій дільниці під патріотичні пісні і марші з гучномовців, організатори виборів, практикували продаж смачненького і спиртненького, що було гарним приводом парубкам і дядькам таким чином відсвяткувати «демократичний вибір».

Інколи, при остаточному підрахунку, попадались і голоси проти, про що стиха але терміново повідомляли в КГБ. Взагалі-то, це не було нашим обов’язком, проте моє рідне начальство рекомендувало проявляти чекістську ініціативу, самому контролювати формування виборчих комісій та намагатись вводити до їх складу агентуру і довірених, котрі повинні фіксувати, а хто ж там заходить до кабінки? Заповняти бюлетні в кабінках тоді було правилом не просто поганого тону. Кожен свідомий громадянин знав, що це «шкідливо для здоров’я». І хоча в часи моєї оперської служби тотального стеження за ходом голосування вже не було – подумаєш, був один відсоток проти, а стало п’ять – народ під час голосування кабінки обминав.
Того разу в Згурівці готувались до виборів депутатів місцевих, тобто обласних, районних, селищних рад депутатів трудящих.

Нетрудящих тоді не було. Кожного «безробітнього», тобто «дармоїда», за тодішньою термінологією, вираховувала міліція і, якщо не діяло ще й офіційне попередження протягом визначеного терміну влаштуватись на будь-яку роботу, то світив реальний, передбачений кримінальним кодексом термін ув’язнення.

Отже, все йшло за наперед визначеним графіком, кожен займався своєю роботою. За декілька, визначених законом, днів до виборів, як і годиться, в селищну раду, що одночасно, ясно що «випадково», слугувала і окружною виборчою комісією, завезли пачку бюлетнів, які ніхто не відкривав і не рахував. Та й чого їх рахувати, коли в бюлетні всього один кандидат. Поклали в сейф секретаря ради і пішли спати.

Суботнього, перед виборами, свіжого і ще не спекотного літнього ранку, до ради зійшлися голови дільничних комісій по бюлетні. Сміх, гамір, веселий настрій. Ось зараз можна перейти і до процерури з законністю. Розсілися за столами, розіклали документи, розірвали пачки і почали ділити. Вибори повинні були бути місцеві, а це означає, що бюлетні були обласні, районні, і селищні. Порахували обласні, попили кави, запалили, попліткували, потім рахували районні. Тут щось незрозуміло, чогось не вистачає.

- О, давайте відділемо селищні, а потім знову візьмемось до районних, - прозвучала пропозиція секретаря селищної ради і за сумісництвом голови виборчої комісії.

Всі погодились і почали розкладати бюлетні селищні. Все правильно, як і має бути.

Тепер вже без кави і перекурів зразу ж взялись до районних…

І тут раптом стало ясно, що трапилось щось страшне і непоправне. Бюлетнів не просто не вистачало, їх було десь близько половини.

Секретар селищної ради, колишня вчителька, відповідальна акуратистка, що завжди звикла виконувати начальницькі накази, так сяк закінчивши це засідання, терміново телефонує місцевому оперу, тобто мені, та де там. Тоді ж мобілок не було, якщо абонент не біля телефону, то як його вловити? Або дома, або в кабінеті, або ж чатуй, коли озветься.
Отже, поки секретар-головиха, Людмила Павлівна, так її звали, ще не зняла гамір, спробую пояснити суть справи.

Як вже було зазначено вище (ні, це не анекдот, так було насправді) в районному бюлетні було всього одне прізвище. І прізвище це було нашого партсекретаря, що тримав в за горло не тільки наш район, але й деяких обласних очільників. Ясно, що у нього було прізвище і ім’я і по-батькові, однак дозволю собі справжнє його прізвище не згадувати, бо окрім прізвищ він мав у «вдячних посполитих» декілька прізьвиськ. Саме ці прізьвиська і були об’єктивним мірилом народної любові.

Більшість звала його Борман. Хто не знає – це прізвище мав партагеноссе гітлерівської Німеччини. Війну ми не застали. Про війну ми читали книжки і дивились кіно. Ім’ям «Гітлер» у нас не називали навіть собак, а от ім’я Борман було популярне. Саме воно і прилипло до комуністичного лідера нашого району.

Інші прозивали його не інакше як Таразіні. Тоді був популярний італійський телесеріал «Спрут» з Мікелем Плачідо в головній ролі. Жіноча частина телеаудиторії таємно зітхала за персонажем в його виконанні. В кіно він звався – комісар поліції Катані. А от його антипод, герой негативний, був адвокат злочинної мафії на імення Таразіні. Витриманий, грамотний, холодний і жорстокий.

Треба сказати, що наш Борман-Таразіні взагалі-то був тутешній. Десь тут закінчив школу, кар’єру починав водієм молоковоза, його знали і пам’ятали. А тому серед аж занадто невдячної частини населення району він був відомий під прізьвиськом Кнур. Тут вже ніяких аналогій не вимагалось.
Годі й думати, що наша секретар-головиха могла б собі дозволити так величати своє начальство. Вона до свого секретарства в селищній раді працювала завідувачкою бібліотеки. Всі книжечки, папірці і звітність завжди були в порядку, мало того, вона таким чином врятувала не одну сільську книгозбірню, тому її і забрали «у власть», щоб «папери були справні», бо керувати посполитими завжди було кому і без неї. Ось так, неждано-негадано вона, «досвічена паперова миша» стала в центрі цього виборчого детективу.

З нею, Людмилою Павлівною, мені довелось зазнайомитись ще раніше, адже пуста читальна зала селищної бібліотеки була ідеальним явочним місцем для зустрічей з моєю місцевою агентурою. А ще «утримувачка явочного пункту» завжди могла постачити мені, або моїм агентам, для приватного ознайомлення якусь суперпопулярну книжечку. Тоді, в блаженні часи пізнього застою, країна була не просто масово читаюча, деякі товсті журнали могли бути тільки і виключно в бібліотеках і вони інколи були незамінною валютою в оперативній роботі. Мої агенти не мали причетності до якогось криміналу. Це були переважно сільські інтелігенти, для яких книга була коштовністю, а тому опер просто був зобов’язаний відповідати цьому рівню.

З призначенням моєї утримувачки на владну посаду, відповідно до наших внутрішніх наказів і інструкцій, я мав з нею розпрощатись. Але розпрощався тільки на паперах: рапорт про виключення з агентурної мережі та здача в обласний архів особової справи. А насправді, наші взаємини продовжувались. Людмила Павлівна ніколи не «стукала», не виконувала завдань і не писала агентурних повідомлень. Вона не була інформатором, але я, як оперативник, використовував її можливості для перепровірки отриманих даних і збору характеристик на осіб, що мене цікавили.

І все ж таки, чиновник є чиновник, а Людмила Павлівна, як чиновниця, знає, що у будь якого посадовця є ще й своє начальство, а тому, не виловивши мене після декількох телефонних спроб, вона зважилась потурбувати моє начальство.

Уявляєте картину: мій шеф, Дмитро Григорович, куняє в своєму кабінеті, розвалившись в кріслі, і раптом дзвінок: тривога. Пряме посягання на владу – держбезпека, до зброї.

Для годиться, начальство безрезультатно набрало телефон кабінету опорного пункту та мій домашній, а потім, зважаючи на важливість і пікантність сигналу, вирішило до справи залучити й мого яготинського колегу.

До моєї появи у відділенні, згурівський кущ вже не одне десятиліття був частиною Яготинського району і Василю Васильовичу доводилось працювати на всій його території. Ясно, що сюди, на згурівщину, він, часом, не заїжджав місяцями, однак це зовсім не означає, що тут у нього не було так званих «оперативних позицій»: довірених, знайомих чи знайомих знайомих. Отож, поки мене не поставили до відома про надзвичайну подію, по «моїй землі» вже добу шастав мій колега.

Пізно ввечері мене все-таки відшукали і «запросили» в аж в райком, де в кабінеті першого вже проводилась оперативна нарада за участю всіх районних силовиків. Перший керував процесом, як заправський хорт.

Після наради глупої ночі вже в кабінеті нашого опорного пункту мій Митя змусив мене писати план агентурно-оперативних заходів, бо на ранок треба було доповідати генералу. Плани – то начальницькі турботи, а от я зранку ще до початку робочого дня разом з Людмилою Павлівною вже досліджував обставини цієї чудернацької події.

Отже: в отриманій з друкарні упаковці, яка, згідно акту, була порушена в присутності всіх членів виборчої комісії, виявилось менше половини необхідних бюлетнів. Інші бюлетні теж були тут, правда тільки у вигляді чистих листочків без ознак типограської фарби. Не треба бути «шерлок холмсом», щоб зрозуміти: пригода сталася в друкарні, а було це зумисно, чи ні – питання до слідства. Врешті, міркував я, якби не піднятий ґвалт, то друкарів можна було б умовити до ранку недостачу додрукувати і всі були б задоволені: і радянська демократія, і Кнур-Борман-Таразіні… Ой, підвела мене сьогодні, моя вірна утримувачка.

Це вже розуміла і Людмила Петрівна:

- Ви вже вибачте, перестаралася. Злякалася, знаєте, не подумала, що з будь-якої ситуації є вихід. Тепер же ситуацію що склалася кожен начальничок буде використовувати на свій лад. «Комусь – війна, а комусь – мати рідна».

Після моїх «первинних слідчих дій» стало ясно, що в Згурівці мені робити нічого. Треба їхати в район, в друкарню і розбиратись вже там. Однак районна друкарня – це територія мого колеги, а тому треба санкцію шефа. Дзвоню йому – безрезультатно, десь вийшов. Ну що ж, поки є час – вийдемо на ґанок, запалимо цигарку.

Аж гульк – перед селищною радою мотоцикл мого колеги.

Взагалі-то у нас було не прийнято відвідувати «чужі» території, особливо зі службовою метою, а надто для добування інформації, бо інформація отримується виключно через «джерела» якими є живі люди. Це агент буде (знову-таки, не гарантовано) мовчати, а довірений, себто чоловік якого спитали раз чи два, буде навіть хизуватись тим, що щось там сказав (чи не сказав) оперу. У великому місті, де багато людей, і то є досить великий ризик випадку, що потім тобі ж вилізе боком, а в малому селі цей випадок трапиться гарантовано.

Через деякий час з’явився і колега під руку з моїм «Семеренком». Не соромлячись свого агента, доповідаю Василю Васильовичу, як старшому за званням, отриману інформацію, мовляв, шукати відповідь треба у райдрукарні. У відповідь чую, що є команда шукати підступи місцевої опозиції.

- Яка опозиція? Пакет з бюлетнями було заклеєно, закрито і опечатано ще в друкарні.

- Не розумієте ви, товаришу опер, політичного моменту. Сказано, шукати опозицію, значить будемо шукати опозицію. Вам що, команда першого не указ?

Я трішки розгубився, проте, все ж вирішив додзвонитися до офіційного начальства. Знову сідаю за телефон і ось нарешті… Отримую підтвердження вже від Миті: визначити коло осіб серед партійно-господарського активу згурівщини, які не підтримують політику, що проводить перший Борман…

Такого в моїй практиці ще не було, адже навіть наші каґебівські правила вимагали якусь письмову звітність: агентурне повідомлення – сигнальна підбірка – справа оперативного обліку – кримінальна справа. Знову ж таки, який може бути «партгоспактив», якщо на перевірку чи розробку члена ВКП(б)-КПРС потрібна санкція генерала, тобто обкому партії?

Ой, як не хочеться вдаватись до послуг мого знаменитого «Семеренка». Його знаю не тільки я і мій начальник, якому це знати належить. Його, як нашого агента, знає не тільки мій яготинський колега, а й переяславський, а ще баришівський і, здається, наш водій Петро. Цей панок вже не раз приїжджав до нас у відділення в самий Переяслав і поривався відвідати нашу обласну контору в Аскольдовому перевулку, щоб особисто просигналізувати про щось там надважливе...

Чесно кажучи, я вже не радий, що свого часу прийняв його на зв’язок, бо така його активність колись вилізе мені боком.

Та робити нічого. Паргоспактив – це той контингент на який я не замахувався не тому що їх шанував, чи остерігався. Районний партгоспактив – це законна вотчина не тільки нашого Бормана, а й будь-якого першого, а я вважав себе вже досить досвіченим опером, щоб як той Дон-Кіхот безрезультатно воювати з вітряками.
За декілька днів сидіння з «Семеренком» на явочній квартирі, я нарешті видаю по команді своєму шефу політично-вірнопіддані з точки зору районного начальства характеристики на майже півсотні керівників своєї території. Взагалі-то це робота якогось там відділу райому партії, але чому б нашому партагеноссе Борману та не мати на своєму столі таємний документ з цікавої організації про який відомо всьому тому ж таки партгоспактиву.

В друкарні слідство проведе без мене мій колега Василь Васильович, все спишуть на якусь там безпартійну укладчицю-пакувальницю, що дуже вчасно звільнилась «з виїздом на проживання за межі району», а що там тоді з бюлетнями сталося насправді – чесне слово – не знаю до сих пір.

Вибори пройдуть без мене, без «Семеренка» і навіть без тих бюлетнів, що їх не вистачало. Додруковувати не будуть, ніколи, порахують «правильно», область нічого не дізнається, а переможе, ясно що, Борман-Таразіні.

Хоча після цієї історії мене в Згурівці стали боятися як чорта, що неабияк вплинуло на мій особистий авторитет і авторитет всієї спецслужби, радості мені це не додавало. Сама така служба та оперський статус чимдалі ставив мене поза товариством, я поволі, зате неухильно втрачав вже не друзів – товаришів, приятелів чи симпатиків і віддалявся від людей.

Відчувалося це навіть на взаєминах з Людмилою Павлівною, яка постраждала найбільше, бо як «сильно розумна», не дивлячись на мої старання і особистий інтерес, була віднесена до опозиції. З часом її знову, як таку, що не виправдала довіри, перевели на старе місце в бібліотеку, чому вона буде тільки рада. А я зрозумів, що навіть маючи певний доступ до керування фігурами районної шахівниці, не в змозі вплинути чи за потреби просто захистити на мій погляд чесну та порядну людину, бо будь-яке втручання ҐБ розцінюється тільки зі знаком мінус.
Через деякий час це ніби-то мирне життя скінчиться чорнобильським набатом, старий район буде розділено і з’явиться новий, прибудуть нові люди, об’явиться новий Борман, вже не Кнур і не Таразіні, а ця історія залишиться в пам’яті нового партгоспактива як ознака вірного пса і недовіри хазяїну всіх районних стукачів.

Вирватись з цього зачарованого і непрестижного кола я спробую написанням рапорту про переведення мене на роботу поближче до реактора, однак отримаю відповідь, що як треба буде Батьківщині, то мене не спитають, пошлють хоч в реактор, хоч в пекло, а зараз щоб я сидів де сиджу і не рипався.




ШПИГУНОМАНІЯ
Зима в рік після Чорнобиля була надзвичайно сурова і сніжна, мабуть, така буває раз на років з двадцять – снігу навалило в полі по пояс, а в лісах, селах і містечках – в добрячий людський зріст. Морози столи люті і довгі, такі, що вже до середини січня всім добряче набридли.

Снігова заметіль внесла корективи в міжнародні автоперевезення, які здійснювали як вітчизняні, так і зарубіжні далекобійники. Деякі ділянки трас республіканського значення, які ще до морозів почали було ремонтувати з початком стійких морозів (все, як у нас завжди робиться) і сильних снігопадів стали абсолютно непроїзжими і раптом така тиха, патріархальна і провінційна Згурівка, що завжди лежала вдалині від магістралей, стала на деякий час транзитним пунктом європейського значення. Правда згурівчани від цього як нічого не мали, так і не замали, а от для декількох місцевих міліціянтів і одного гебешного опера це стало знаменною подією, про що й мова:

Через Згурівку раптом почали регулярно проїжджати вантажні сорокатонні «Мерседеси», «Фіати» і «Сканії» з невідомими і незвичними нашому оку іноземними номерами і синіми табличками ТІR, чого мабуть ніколи до того й не бувало. Тут взагалі, якщо в селище чи навіть і в якесь районове село в’їжджає іномарка, чи то легкова, чи ж то вантажна – то про це повідомляють начальнику місцевої міліції і, обов’язково, представнику місцевої контррозвідки. З нею міліціянтам загризатися не резон, адже принаймі всі офіцери знали, що свого часу покійний московський генсек Андропов за неповний рік свого правління зробив нашій рідній міліції дуже болючу капость.

Уявляєте собі, він офіційно, на законодавчому рівні визнав гебешників вищими за міліціянтів. І не просто вищими, але й доручив гебешним структурам на всіх рівнях «взяти в контррозвідувальне забезпечення органи міліції», про що довели до відома партійному, радянському і міліційному генералітету. Що це означало на практиці – означеному генералітету пояснювати було не треба. За кожним службовим, а то й особистим їхнім кроком тепер могли слідкувати гебешники, проводити по відношенню до міліціянтів дізнання, досудові перевірки, заводити не тільки справи оперативного обліку, але й кримінальні. І ще це означало, що в кожному міліційному підрозділі гебешники будуть мати своїх стукачів на законних підставах, завданням яких було винюхувати і вишукувати «порушення соціалістичної законності при виконанні органами міліції свого службового обов’язку» - а це вже не жарти.

Одне слово, кожен начальник міліції, яким би поважним чи гоноровим він не був, тепер бігав до якогось там хай і найнедолугішого гебешного лейтенанта, так само, як і до першого секретаря райкому.
Того ранку, тільки-но я вийшов з під’їзду свого будинку в сонячний морозний ранок і вдихнув повітря, настояне на степовій зимовій ночі, як мій романтичний настрій нахабно перервав місцевий дільничний Мишко Євтушенко. Взагалі-то він був ніби-то моїм агентом, і про це здогадувалась майже вся Згурівка, я ж робив вигляд, що ні я, ні Згурівка цього не знає, хоча б для того, щоб ні та ж Згурівка, ні місцеві міліціянти зі своїм хапугою-начальником не змогли навіть уявити, що їхній міліційний відділ контролюється двома справжніми агентами, один з яких був у ранзі заступника цього ж начальника, регулярно пив горілку з ним, про що і писав письмові донесення.

Мишко вже з годину чатував на мене у своєму на вигляд пошарпаному, але всередині міцному, доглянутому і дебелому «Москвичі», що дасть фору будь-якій «Волзі», а то й, навіть, престижній іномарці.

Одразу ж він сказав, що виконує наказ свого начальства, яке веліло повідомити мене про визначну подію районного масштабу: за селом Середівка посеред поля на узбіччі дороги біля віїзду на трасу Київ-Прилуки з учорашнього дня стоїть італійський причіп з вантажем без тягача. Ніхто окрім Діда Мороза вантаж не охороняє і за ніч його мабуть вже занесло снігом, якщо там ще залишилось що заносити.

- Їдьмо глянемо, – запропонував він, і ми поїхали на його «Москвичі» пробиваючи бампером снігові замети.

Поглядаючи у вікно на засніжені поля, я собі мовчки аналізував: наскільки цей причіп пов’язаний з масштабною оперативною розробкою, на участь в якій мене націлило начальство, і яку (ого як виріс, а ми ж з ним разом вчились у Ташкенті) вів обласний опер-аналітик.

За його завданням я націлив свою агентуру і за її допомогою встановив, що спекотні італійські хлопці перехоплювались в моєму районі не менш спекотними нашими дівчатами, а отже можна було через них мати якусь інформацію. З цією пропозицією я подався до свого начальства, однак мій шеф навіть чути про це не хотів:



- Ти хоч розумієш, що це таке – справжня робота зі спецагентом*)? По-перше, санкцію на їх вербовку дає генерал особисто (а не якийсь там його заступник). Далі: вся документація і всі наші реальні дії (і моє чуйне керівництво теж) будуть не просто контролюватись, а вивчатися інспекцією майже з мікроскопом. А потім: невже ти думаєш, що ці «шури-мури», якими ти будеш легендувати свої контакти з дівчатами-спецагентесами, залишаться в твоїй Згурівці непоміченими? Ха, ха. Тобі це що? – мегаполіс? Це наші дружини тільки обіцяли кадровикам ставитись до нашої роботи з розумінням. Коли ж вони відчують неладне – тоді всі їх розписки і обіцянки будуть на твоїй і моїй шиях. Скандали, розбірки, а то й розлучення – забезпечені. На цьому погорів не один опер, хоч всі вони думали, що це тільки робота. І ще: якщо іноземні далекобійники дійсно агенти італійського корпусу карабінерів, то вони цих дівчат вже точно будуть використовувати як громовідвід від своїх справжніх намірів. Ну а якщо з центру і надійде команда на використання спецагентес – будемо робити все, щоб з ними працювали не ми, а хтось з немісцевих оперів. Бажаючі завжди знайдуться.
*) Необхідне пояснення термінології:

Спецагент – перевербований, як правило професійний злочинець, що застосовує своє кримінальне вміння, хист чи здібності на користь та за завданням спецслужби (в даному випадку КГБ).

Спецагента вербують не районні відділення, а підрозділи спеціалізованого рангу для розробки на дуже серйозному рівні. Такі агенти вербуються з середовища професійного криміналітету: традиційних повій, повій-гомосексуалів обох статей, знавців кримінального світу, чи навіть і вбивць. Бувають спецагентами професійні шахраї-наперсточники, кишенькові злодії чи ведмежатники-аси зі зламування сейфів тощо. Думаю, в наш комп’ютерний час спецслужбами в якості спецагентів затребувані і професійні хакери.

Після виконання завдань спецагентів, як правило, вилучають з їх середовища, аж до фізичного знищення. Однак, найбільш вдалі і затребувані спецагенти досягають вершин суспільства.

Так один зі спецагентів, починаючий адвокат, що спеціалізувався на професійному зваблюванні жінок, був залучений до судового захисту відомого українського дисидента, в рузельтаті чого той був засуджений і помер у радянській в’язниці. Зараз цей колишній спецагент є відомим українським політиком.

Інший спецагент, професійний карточний шулер, за даними одного з інтернет-видань, в результаті вдалої та результативної співпраці з КГБ (і, можливо, з СБУ) став одним з українських олігархів, власником відомого футбольного клубу.

Ще один такий наш вітчизняний спец-шахрай, зараз теж шанований власник футбольного клубу, став свого часу прототипом голлівудського кіногероя Ніколаса Кейджа у знаменитому фільмі «Збройовий барон».

І це не плітки. Хоча можете й не вірити.
Проїхали Аркадіївку, Середівку, ось засніжене поле, а ось і наш об’єкт. Причіп без тягача дійсно стоїть на узбіччі, руху транспорту не заважає, але сьогоднішній вранішній грейдер вже наполовину накрив його свіжим снігом. Розібратися, що ж там під затентованою парусиною було практично неможливо – не різати ж брезент.

Походили кругом, прикинули на око відстань до села – мабуть кілометрів зо три, якщо й були виставлені якісь знаки аварійної зупинки – то де ти їх там знайдеш в снігу. На тому й покінчили, та й поїхали додому, обговорюючи будівництво будиночків для переселенців з чорнобильської зони, на якому районне начальство латається будь-здоров. Тут тобі можна вкрасти (в особливо великих розмірах) не тільки будівельні матеріали, але й газові плити, газові балони, і холодильники, якими повинна бути укомплектована кожна садиба, та де там…

Прийшов у свій кабінет і одразу доповідаю телефоном своєму начальнику, так, мовляв, і так, причіп з італійськими номерами без тягача і без охорони посеред поля вже півдоби мерзне, прошу санкцію до його перевірки власними силами і отримую стандартне – чекати подальших інструкцій, без команди – ні кроку. – Єсть.

День пролетів у звичних турботах: вишукував по селах своїх «вірних агентів», що завжди ховались від мене, як миші від кота, бо знали, що треба на цей раз вже щось писати, минулого ж разу обіцяли, а писати було нічого, а вигадувати було ліньки.

Вже закінчився робочий день, удома повозився з дітьми, переглянув програму по телевізору «Час» - ой, що робиться, невже і справді говорити можна все, навіть начальство критикувати, та де там начальство, ідеї комунізму і ті під сумнів ставляться… Що ж буде? Невідома прийдешня мгла завжди лякає.

Вже потягнувся до полиці з книгами, ось позавчора пощастило вилучити у «вошивих інтелігентів» заборонений роман «1984» Джорджа Оруелла, треба дочитати, бо начальник вже нагадував, питав коли книгу привезу, видно теж цікавиться забороненим.

Новий начальник мій, підполковник Віталій Іванович, треба сказати, це не той самодур що був у нас раніше, а людина столична, думаюча, відповідальна і тактовна. І тактовна не тільки з нами, але й з усіма. Перед першими секретарями не стелиться, добуту операми інформацію про безгосподарність, крадіжки та привласнення з використанням службового положення і самодурство «особами приближеними до тіла» надає в райкоми не усно, як його попередник, а як і годиться, через реєстрацію у секретарів, що викликає тихе невдоволення і навіть страх у районних «власть імущих». Та й вилучену літературу і касети з каверзними піснями не реєструє, знає що такі реєстри можуть колись зламати людські долі… Боюсь – такий довго у нас не затримається.
Годині о десятій вечора в двері постукали: Віталій Іванович власною персоною.

- Поїхали! - коротко але ясно наказав він. Внизу, біля під’їзду всюдихід ГАЗ-66 – будка з київськими номерами і емблемою міністерства зв’язку СССР.

Залазимо в будку, там всередині горить справжня буржуйка, гріються якісь люди. Знайомимся: підполковник і два капітани – бригада київського ОТУ (оперативно-технічне управління центрального апарату КДБ УРСР – займається технічним забезпеченням оперативно-розшукової діяльності. Це саме вони встановлюють за вимогою оперативників всілякі там прослушки, підгляди, займаються радіоперехватом, телефонними прослуховуваннями і технічним, тобто фото-, кіно- і аудіодокументуванням в інтересах КДБ і прокуратури «протиправної діяльності ворожих і злочинних елементів»). Тут же в будці ще один майор, Василь Васильович, мій яготинський колега, а також і…

- Привіт вихованцям ташкентського «осиного гнізда», – щира знайома і майже рідна посмішка людини, з якою є що згадати і з якою по душам не спілкувався вже років з п’ять. Все коли бачимось, то якось на ходу: привіт – привіт, а завжди так хочеться послухати і сказати щось потаємне. Тоді, коли ми вчились, якось трапилась пожежа в московській дзержинці, як називали між собою опери Вищу школу КДБ СРСР ім. Дзержинського. Про пожежу якимось чином дізналися іноземні кореспонденти, а згодом світова преса друкувала фоторепортажі і коментарі, і всі вони мали приблизно однаковий заголовок «Горить осине гніздо КДБ». Так, з легкої руки закордонних борзописців, ми і стали називати всі свої гебешні учбові заклади.

Капітан Володя Павловський, а це був він, мій однокашник і хороший товариш, якраз зараз займався оперативним вивченням італійських вантажоперевізників, що підозрювались в співпраці з італійською розвідкою.

В радянські часи не тільки студенти їздили «на картоплю». Слухачі Ташкентської школи контррозвідки на збиранні бавовни. Зліва направо: лейтенант Володимир Ушенко, прапорщик Володимир Павловський та старший лейтенант Володимир М.
- Що ж трапилось у нашій Богом забутій Згурівці, щоб сюди прибула така солідна бригада бравих контррозвідників?

- Володя, – це до мене, – ти ж знаєш, питання у нас не задають. Якщо будуть підстави і підозри підтвердяться, тобі буде доведена та частина інформації, яка буде необхідна для виконання своєї частини роботи. І не більше. А зараз краще керуй, куди саме їхати, - я беру переговорний пристрій з водієм, виглядаю у віконечко, керую.

За розмовами «а пам’ятаєш…» незчулися коли прибули на місце. Стали посеред дороги, бо узбіччя було засипане вже добряче змерзлим снігом від грейдера-снігоочищувача. Починалася хуртовина, яка у відкритому полі відчувалась по-особливому.
Цікава виявляється картина: більше ніж 100 кілометрів від Києва, до найближчого житла кілометрів зо три, пусте засніжене поле, дорога, що ось-ось буде заметена, зима, хуртовина, глупа ніч, навкруги ані душі – і група столичних контррозвідників самовіддано шукає ознаки чи сліди шпіонажу.

Походили кругом, покурили. Доступитись до причепа, а особливо до вантажу було практично неможливо.

- Чого там думати, – раптом взяв на себе команду ОТУшний підполковник. – Під’їжджай впритул, – це він до водія всюдихода, – якщо там щось є, прибори покажуть, адже відстані в три метри для фіксації досить.

Ми з яготинським колегою і нашим начальником мовчки переглянулись. Що там вони шукають? Що і хто покаже, які прибори, яка фіксація? Проте запитань не задавали, а мовчки спостерігали за процедурами людей бувалих.

Наш ГАЗон, включивши обидва мости і ревучи мотором на повну потужність, поліз на снігову кучугуру узбіччя, ніби намагаючись притулитися до іноземної залізяки. З першого разу не вдалося, потім була ще друга і третя спроба. Коли під колесами змерзлий сніг, а насправді крижані брили, було прогорнуто, будка приліпилася до причепа.

Ми утрьох стояли і мерзли на пустій дорозі, спостерігаючи, як ОТУшники то вибігали з будки, то знов туди заскакували, носились з якимось приладами і датчиками, щось підігрівали, бо замерзло, щось там у них не включалось, потім включилось, але не показувало, а потім включилось і показало однозначно – Є.

З будки виліз ОТУшний підполковник, обличчя його випромінювало задоволення від вдало виконаної роботи і навіть радість.

- Дозвольте доповісти, – офіційно почав він, – у вказаному вами об’єкті ми тільки-що виявили працюючий радіопередавач з потужністю достатньою для передачі радіосигналу на відстань до 200 кілометрів. Такі радіопередавачі використовуються НАТОвськими розвідслужбами для передачі сигналу на супутники, що пролітають над нами. Орієнтовно, радіозакладка знаходиться в причепі під тентом. Офіційний документ про проведення оперативного заходу і його результати ваш підрозділ отримає завтра за підписом нашого генерала. Надалі чекаю на ваші вказівки, бо після позитивної фіксації шпигунського спорядження я, згідно з нашою інструкцією, переходжу у повне ваше розпорядження.


Ми, місцеві опери, стояли приголомшені. Такого ні в моїй практиці, ні в практиці мого безпосереднього начальства ще не було. Віталій Іванович теж був розгублений:

- А на які команди ви чекаєте?

- Наша машина обладнана радіотелефоном, можете зв’язатись з оперативним черговим по управлінню, або ж навіть і з самим вашим генералом, – відповів ОТУшник.

Всі дружно залізли в будку, де теплом розливалась стара і надійна дідівська буржуйка. Хоча було вже за північ, спати не хотілось, відчувалось збудження, причетність до чогось такого відповідально-державного, що і було основним виправданням нашої сумнівної не завжди законної з точки зору людської моралі діяльності – ще б пак, ми виявили справжнє шпигунське приладдя, що воно ось тут, в метрах трьох-чотирьох за фанерною стінкою автомобільної будки під парусиновим брезентом функціонувало і саме зараз активно використовувалось іноземною розвідкою проти нашої рідної держави, а значить проти нас.

Обізвалась трубка радіотелефону. Віталій Іванович «пташиною мовою» (тобто такою, яка не мала жодного слова про справжню подію, але людині обізнаній і причетній було ясно про що ведеться) доповів про подію черговому по управлінню, той наказав чекати зв’язку з заступником начальника управління, якого зараз піднімуть по тривозі.

З годину чекали на дзвінок начальства. За цей час повз нас проїхало дві машини, водії яких дружно нас облаяли, та ми на це не зважали, адже були не просто «при виконанні», ми з нетерпінням чекали на «особливе розпорядження».

Нарешті радіотелефон ожив. Віталій Іванович кинувся до трубки і тут же мовив: всім, окрім капітана Павловського, покинути будку і забезпечити конфіденційність переговорів.

Ми з яготинським майором і ОТУшниками нехотя полізли на мороз, а самих цікавість аж розпирала. Але виявилось, що цікавість розпирала тільки нас з майором, бо ОТУшникам видно таке було не в диковинку, таке їм хоч і не часто, проте доводилось бачити, мало того, вони знали чим все це закінчується, проте нам не казали, не розчаровували.

Нам прийшлось ще з півгодини добряче померзнуть, поки нас з яготинським майором не покликали в будку, де слово взяв Володя Павловський, ставши раптом серйозним і офіційним:

- Я отримав санкцію від свого керівництва поставити вас до відома про обставини справи оперативної перевірки щодо італійських вантажоперевізників. Суть справи: розвідка НАТО якимось чином, можливо через вербовку джерела з московського генерального штабу нашої армії отримала оперативні плани Київського військового округу на особливий період. Особливий період – це період можливого воєнного конфлікту між збройними силами країн-учасниць Варшавського договору і НАТО. За цими планами війська округу мають завдання пройти маршем через Румунію, Угорщину і Югославію і окупувати північну, а по можливості і всю Італію.

Видно НАТОвці поділились цими даними з італійцями, тому що вже декілька місяців тому як ми, через закордонну агентуру отримали дані про інтерес італійської військової розвідки та їхнього корпусу карабінерів зокрема, до з’єднання стратегічної авіації що дислокується в 50 кілометрах звідси в Прилуках.

«Особий» відділ КДБ прилуцького гарнізону (а це і є підрозділ військової контррозвідки, що армійському керівництву ніяк не підпорядковується) поставлено до відома і від них отримані дані, що з’єднання стратегічної авіації, згідно з планами округу на особливий період, повинно «нанести ядерний удар» по виявленим нашою військовою розвідкою базам НАТО на території Італії, а також в разі потреби (це тоді, якщо виживуть) ще й допоміжний удар по середземноморським військовим базам Туреччини, Греції і Франції.

Агентурою і оперативними засобами обласного управління разом з контррозвідкою центрального апарату і контррозвідкою Київського та Прикарпатського військових округів зафіксовані зміни маршрутів автоперевізників італійських і югославських фірм, що займаються поставкою різних народногосподарчих товарів в СРСР так, щоб вони проходили через Прилуки, куди вони ніколи не їздили через погані дороги, а також через траверс напрямів зльоту і посадки аеродрому прилуцької військової авіабази.

Зараз ми, разом з покинутим італійським автопричепом з працюючою радіозакладкою знаходимось в менше ніж в 50 кілометрах якраз на траверсі прилуцького аеродрому, який післязавтра (!!!) буде залучено згідно планів округу по проведенню оперативно-тактичних військових навчань округу з імітацією виконання планів особливого періоду, а саме «нанесення ядерного удару» по цілям в Італії.

Керівництво контррозвідки комітету допускає можливість використання виявленої радіозакладки для знаття радіоінформації з літаків стратегічної авіації, їх радіообміну зі своїми базами, а також з радіоджерел авіабази і передачі цих даних на супутники-шпигуни НАТО.

Завданням нашої групи є відключення радіопередавача на супутник і залишити в робочому стані записуючий пристрій для подальшого документування протиправної діяльності іноземних спецслужб на території СРСР. Також ми повинні забезпечити повну конфіденційність операції від населення, місцевих правоохоронних органів, а також від радянського і партійного активу району і області.


Суха, офіційна і ділова мова Володі, а також те що саме він говорив, мало не призвела нас, оперів місцевого відділення, до стану ступору, а вийшовши з нього ми ніяк не могли зорієнтуватись – що ж саме треба робити зараз, глупої ночі за північ серед поля широкого біля покинутого причепа.

Поки в будку залазили ОТУшники, ми трішки отямились. Віталій Іванович чомусь невпопад тут же на листку паперу зі свого портфеля написав у правому верхньому кутку «цілком таємно. Екземпляр № 1. План оперативних заходів по ДОП …» і запитав у Павловського:

- А як справа називається?

- А так і називається «Дело оперативної розробки «Далекобійник».

- А біс з нею, з назвою, - вже повністю опанувавши себе, мовив він. – Папери потім напишемо, а зараз місцеві опери – за лопати відгрібати сніг, а ви, ОТУшники, шукайте місце закладки.
Наступну годину я, аж цілий капітан, і Василь Васильович, аж цілий майор, у світлі фар ГАЗона відгрібали від причепа сніг, що вже схопився кригою. Піт котився градом, а пальці рук відмерзали. Десь годині о третій під’їхала якась машина:

- Хлопці, що трапилось, може підмогти?

Ми заклякли – оце тобі і вся конфіденційність.

- Проїжджай мужик, тут нас досить, ми навперемінку, – раптом знайшовся Василь Васильович, що мовчав ще звечора.


Поки ми воювали зі снігом, а ОТУшники шнирили під тентом, наш начальник радіотелефоном викликав підмогу: з самого Переяслава: оперативну машину-всюдихід «Нива» нашого відділення з особистою зброєю відділення. До цього моменту я й не знав, що у нас у відділенні на озброєнні є на кожного опера автомати АК-74 і навіть гранатомет «Муха». Все це вже вранці привіз наш водій, сержант Петро.

Якраз перед його приїздом ОТУшники, відморожуючи пальці і що п’ять хвилин бігаючи в будку до буржуйки, все-таки знайшли закладку, що була розміром зі звичайний транзисторний радіоприймач, перевірили її на предмет замінування і самоліквідації, зняли її і занесли в теплу будку. Далі була вже моя робота. Як єдиний легальний місцевий, я повинен був забезпечити не тільки охорону, але й конфіденційність, використовуючи для цього всі можливі в тому числі і особисті засоби.

Після невеликої наради, де Віталій Іванович запропонував кожному викласти свою думку і плани, мовчки і терпляче всіх вислуховував, нарешті владно припинив базар і мовив:

- Всім дякую. Я вас вислухав, а рішення приймаю таке: під підписку про нерозголошення розкрити сам факт проведення операції КДБ перед начальником Згурівського вузла зв’язку. Без нього будка машини зв’язку в чистім полі за селом та ще і в заметіль була сильно примітна. Залучити начальника місцевої міліції, а також дільничного Євтушенка, до організації міліцейської огородження місця стоянки причепу, попередивши, щоб ті ні в якому разі, під страхом смерті, не додумались зупиняти вантажівки ТІR.


Поки я їздив у Згурівку «вербувати» начальника місцевого зв’язку, а також ставити завдання Мишку Євтушенку, відриваючи його від його ж роботи (чому він був тільки радий), в чистому полі відбулася «заміна гравців». Будка «міністерства зв’язку» була майже така самісінька, тільки трішечки інша, хоч і з тими самими номерами що і в попередників, але самих ОТУшників вже не було. Замість них в будці вже без буржуйки, проте з модерновим автономним електричним опаленням, сиділи кремезні хлопці з товстими шиями і накачаними біцепсами, з важенною і громіздкою сумкою вороненого залізяччя, які відверто не приховували, що вони не обтяжені аналітикою, розумовою діяльністю і «не ведающие, что в мире есть печаль». Це були розвідники і група захвату з управління зовнішнього спостереження.

Райзв’язківський начальник, з яким я приїхав на його ж службовій машині і якого в «нашу» будку не допустили, мовляв, там немає нічого цікавого, тут же на карті показав, що в цьому районі є його НУП (необслуживаемый усилительный пункт магістральної лінії зв’язку – бетонна будка на узбіччі дороги засипана землею), що знаходиться в кілометрі звідси в зоні прямого зору через поле і що там, під виглядом ремонтників, можна облаштувати тимчасову базу і пункт спостереження за об’єктом. Для нас це було не просто дуже доречно, але й вирішенням всього нашого «геморою» з маскуванням і легендуванням операції.


До вечора чисте поле було обложене двома ніби то міліцейськими ДАІшними постами, що були від причепа на максимальній відстані, проте в полі прямого зору і двома бригадами гебешного зовнішнього спостереження та груп захвату, одна з яких сиділа через поле в будці «машини зв’язку» біля НУПу, а інша з протилежного боку поля в іншій будці, яку той же райзв’язківський начальник позичив у місцевому колгоспі «для забезпечення особливо важливих ремонтних робіт на магістральній лінії зв’язку державного значення». Ясно, що «автономного опалювання» чи хоча б буржуйки в іншій будці не було, а тому група захвату грілася біля тут же розкладеного вогнища, від якого смачно пахло шашликами. З самого Києва спеціальною оказією були привезені для всіх (!) справжнісінькі і новісінькі баранячі кожухи і валянки, а назавтра обіцяли ще й буржуйку. Особливим колоритом був трактор «Бєларусь» з контори райвузла зв’язку, яким притягнули колгоспну будку (ну й райзв’язківський начальник, я й не знав, що він ще й тракторист).

Коли ми закінчили роботу з організації всього цього антуражу і зібрались пізно ввечері в командній будці, де командував вже не наш Віталій Іванович, а цілий полковник з управління контррозвідки центрального апарату, то дізнались, що наша затія – це надовго. По закритій лінії радіозв’язку шифром передали, що італійський тягач TIR марки «Сканія» без причепа тільки годину тому перетнув державний кордон СРСР в Мостиську в напрямі до Європи, так що коли він повернеться, було невідомо. Ну і з метою забезпечення конфіденційності проведення операції нам з Василем Івановичем було наказано назавтра і в подальші дні дефілювати по своїх містечках обов’язково на виду у районного начальства, демонструючи тим самим, що «в Багдаде всё спокойно».

Все інше вже відбувалося без мене.

Днів чотири чи п’ять, я займався свою буденною роботою, щодня двічі, або й тричі, роблячи заклопотаний і діловий вигляд, з’являвся в райкомі, райвиконкомі, місцевій міліції, військкоматі, старався втрапити на якісь там наради, а між тим ще й полював на своїх агентів, що не встигли сховатися, вимагаючи від них сигналів про антисуспільну діяльність пересічних посполитих, а також революційної пильності у виявленні «врагов». В бік же Аркадіївки і Середівки їздити мені було заборонено.

Потім вже в буденному режимі мені зателефонував мій начальник і наказав прибути такого-то дня і на таку-то годину в наше обласне управління в Київ на Аскольдів переулок для особистої участі в «наказании невиновных и награждении непричастных».

На підсумковій нараді осіб причетних до «пресечения шпионско-диверсионной операции НАТОвских спецслужб на территории нашей страны» я дізнався, що затриманих в Середівці італійських відіїв-далекобійників, що приїхали таки по свій причіп з компресором для якогось сумського заводу, прийшлось відпустити під страхом міжнародного скандалу і реальною можливістю розірвання надзвичайно вигідного для московських чиновників вартісного договору про співпрацю між сумськими машинобудівниками і якимось там італійськими фірмами. Що знайдена нами радіозакладка так і не була прив’язана до когось конкретно і не була доведена такою, що використовувалась з підривною метою. Також було сказано, що ми повністю провалили операцію, не провівши повну розробку підозрюваних з конкретними іноземними іменами і прізвищами (про таких я чув вперше) і не завербувавши в їх лавах свого надійного джерела інформації.

Нам також розказали, що наше командування в основному нами не задоволене, але відзначаючи наше рвіння, відданість і старання, а також отриманий контррозвідувальний досвід, вся наша група представлена до відзнак. Так, якомусь полковнику, про якого я почув вперше, було присвоєно звання генерала, того полковника, якого я всього раз бачив в будці з автономним опаленням у кожусі і валянках, нагороджено орденом «Красная звезда», далі було перераховано з десяток прізвищ (у томі числі і мого однокашника капітана Володі Павловського), яких було нагороджено медалями «За боевые заслуги», і вже наостанок ще десятків зо два прізвищ, з яких моє було передостаннє (останнім був наш водій, сержант Петро) що отримували від Родіни грошові винагороди розміром від 100 до 40 радянських дерев’яних рублів.
Після наради до мене підійшов Володя Павловський і запропонував:

- Махнём нє глядя: твій сороковник проти моєї бранзулєтки, - всі хто це чув, щиро розсміялись.

Потім, пропиваючи в надійному місці мною чесно зароблені сорок рублів, до яких Володя доклав ще щось зі свого «жалування», ми обговорювали цю подію:

- Уявляєш, – говорив він, – і це називається «защита Отєчества». Були б дурні ті італійці з НАТОвцями, якби дізнавшись, що на їхні голови планується атомна бомба та ще й проводиться генеральна репетиція апокаліпсису, не полізли до нас. Якось наші доблесні розвідники, викрадаючи у них практично все, що вони ховають у своїх сейфах, з сорокових років ні разу не добули планів «нападєнія на СССР». Чому? – А тому що немає таких сатанинських планів у нормальних людей. Це тільки у нас, з часів «вєлікого Лєніна» постійно совєршенствуються плани «мировой революции». А головне, чому ми так бідно живемо? Та тому, що ті їхні кремлівські «революционные» плани – це не тільки якісь там невинні папірці і картинки, це ще і багатомільярдні кошти з державного бюджету, це кров, піт і сльози наших з тобою рідних і близьких, це хліб і майбутнє, що забрано у нашого народу…

- А я підозрюю, що планів захисту нашої країни в московському генштабі до сих пір так і не придумали – не було команди. Так само як і в 1941-му, їх ніколи не було.

- Що й говорити, – закінчив він, чокаючись чарками, – одне слово – імперія Зла.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка