Будні районного ґебіста



Сторінка6/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

ПІДВИЩЕННЯ ПО СЛУЖБІ
Людство завжди мріє про гармонію, про золотий вік, про відповідальних правителів, про досконалий устрій суспільного правління, який є гарантом і основою всенародного добробуту і високого рівня життя. На жаль, моєму народу цього не дісталось.

Чим підліша, нахабніша і злодійкувата влада – тим більше самовихваляння, позірності підлабузництва і брехні, в тому числі і на державному рівні. Нікого вже не дивує нагла брехня в шкільних підручниках, в газетах, радіо, телебаченні. Один брехун змагається з іншим, а перемагає третій, теж брехун… Брехня – це бізнес і великі гроші. Брехня – це спосіб тримати у покорі. Брехня – це золото, зброя і кайдани. На жаль ми живемо в світі брехні, що називається державною ідеологією.

Так було, так є… Невже так буде завжди?

Те саме і з начальниками.

За мою недовгу військову службу в органах КДБ у мене було п’ять начальників. Двох з них я описую в своїх оповідках, бо вони аж занадто запам’ятались своїм самозакоханим самодурством, нелогічними діями, наказами і… безкарністю. Вони вічні, бо вічна система, що їх породила. Вони потрібні системі, бо вони і є системою.

Інші три начальника, які пройшли крізь мою службу і життя якось непомітно і тихо, без яскравих споминів, без героїзму, якого в моїй службі слава Богу так і не трапилось і без гучних скандалів. Це були звичайні нормальні чоловіки, що попали в начальницькі крісла через елементарний недогляд системи, або ж через катастрофічний брак цих самих самодурів, яких, знову ж таки, слава Богу, в нашому житті значно менше, аніж людей нормальних, освічених і відповідальних.


Одному з таких начальників, тихому підполковнику Миколі Миколайовичу, я і завдячую своїм підвищенням та тим, що вирвався сам і вирвав свою сім’ю з глухої провінції і переводом на службу ближче до столиці. Хоча навіщо ображати цю провінцію? Ще Юлій Цезар казав: «Краще бути першим на селі, аніж другим у Римі». Та то царі і імператори, нам що до них.

Саме йому я вдячний за те, що своїм переводом він врятував мене або ж від в’язниці, або ж і від кулі в потилицю. В наш мирний і тихий час дуже популярні «самогубства» і «автомобільні катастрофи» за участю осіб «наближених до імператора», що страждають на муки совісті, моралі чи честі, а коли ж вони уникають цієї долі, то потім проклинають своє колись сите життя десь у сирих в’язницях в оточенні осіб, цією ж таки совістю, мораллю і честю не надто обтяжених.


Микола Миколайович з’явився в Згурівці за рік після Чорнобиля, коли наш край було вже остаточно визначено як місце переселення сільського населення Чорнобильського району і почалося масове житлове будівництво. В район потягнулася будівельна техніка з промислових центрів Запоріжжя і Дніпропетровська, наїхало будівельників, заробітчан, іншого потрібного і непотрібного люду, одразу на дев’яти будівельних майданчиках розпочалося будівництво тисяч стандартних будиночків сільських садиб.

Населення району практично одномоментно зросло більше ніж у півтора рази, а, відповідно, що зросло і навантаження на всі районні служби – від комунальників до торгівлі, від зв’язківців до побутовців.

До речі, коли я ще вчився в спецшколі КДБ, якось на семінарі у полковника Артура Вікторовича Чортко, на той час нашого улюбленого викладача і одночасно політичного оглядача московської газети «Правда», а вже за деякий час професора Колумбійського університету в США і, знову ж таки за сумісництвом, політичного оглядача тамтешнього солідного видання «US news and wold rеport», він поставив нам запитання – до якої сфери суспільної діяльності віднести службу держбезпеки. Це все-таки не оборона, бо воює більше зі своїми, це і не правоохоронний заклад, бо більше практикує беззаконня… Після палких дебатів ми прийшли до висновку, що КГБ – це все-таки сфера послуг. Послуги ми, бачте, надаємо рідному суспільству, ставлячи його раком.
Та вернімося до Згурівщини – частини Яготинського району, що колись в якісь лихі часи вже була районом і в яку на найвищому рівні (без ніяких там дебатів у Верховній Раді – золоті часи) вирішено було знову його повернути з організацією повноцінного райцентру в містечко Згурівці. Ну а якщо район, то перше – райком, друге – райвиконком, потім ще райміліція, райпрокуратура, і ще не раз рай…, аж до райвідділення КДБ. Відділенню, ясно, потрібен начальник, а це вже солідна посада цілого підполковника. Отак у нас і з’явився Микола Миколайович спіхом, галопом, по недогляду, однозначно не самодур, бо читав книжки, думав, сумнівався і… боявся. Як усі нормальні люди.
Роботу ми почали з забезпечення всіх старо- і новонароджуваних районних служб контррозвідувальним обслуговуванням, перевірки кандидатів на відповідальні посади, що посунули сюди хмарою трутнів, благо, що сам Перший дав чітку вказівку: без зауважень КДБ райком ніяких кадрових рішень приймати не буде.

Ми були раді, чого б нам не «прокинути» кандидатів по оперативних обліках, довідкових картотеках і інформаційних масивах, не запросити про них думку колег по їх старих місцям роботи – а? Не тут-то було. Перший, видно, був аж занадто недосвідчений. Йому просто здалося, що з КДБ можна погратися, а коли ми на кожного його кандидата стали видавати те, що нам присилали, Перший, та й весь райком, спікся.

Нам з Миколою Миколайовичем однозначно стало ясно, що кадрова політика будь-якого райкому – це святая святих, що туди не дозволено пускати нікого, навіть КДБ, бо саме тут закопана відповідь на будь-яку корупційну схему. Наші догадки підтвердила раптова поява в нашій глушині самого нашого генерала, який тихо і без крику пояснив нам, що на військовій службі головне – це триматися подалі від начальства і поближче до кухні. І не лізьте зі своїми пропозиціями. Річ у тому, що кандидати на районні посади – це прерогатива області, а там навіть банкуючий не знає, що буде після здачі – покер чи підкидний.

- Не лізьте в райкомівське болото, краще он допоможіть міліції і прокуратурі розібратися з «чорнобильським» будівництвом: поставки, забезпечення і витрати матеріалів, пройдіться по проектах, фінансах… Не мені вас учити. Як кажуть – фас! – завершив генерал.

Ох, генерал, генерал… Краще б він цього не казав, тому що сільське будівництво, на яке, під шумок аварії планетарного масштабу, було кинуто сотні мільйонів необлікованих чорнобильських рублів, перевершувало будь-який Клондайк і Ельдорадо разом узяті, та про це тоді ні він, ні ми не знали.
Взагалі-то контролювати таке масштабне будівництво – це все-таки прерогатива прокуратури, але наш прокурор, Аїда Андріївна, не завдавала собі клопоту. В прокуратуру вона прийшла з райкому, де пересиджувала свої попередні неприємності п’ятирічної давнини. Пані прокурор була вже аж надто досвідчена, щоб не знати що це таке – великі і легкі гроші. За таке отримували по голові не тільки прокурори. При черговій нагоді Аїда Андріївна тактовно сказала Миколі Миколайовичу, що генерал – то це добре, але він далеко, а в таких справах щоб ні на нього, ні на неї не розраховували – вона все-таки жінка, у неї сім’я, діти та інше. Мовляв, хлопці, я за вас, і, навіть, можливо, в чомусь та й допоможу, але голову свою не підставлю.

Місцевий міліційний начальник – той «рад стараться». Як начальник, він ще молодий, йому здавалось, якщо на його боці й КДБ – то руки розв’язані. «А для чого нам прокуратура? – самовпевнено заявляв він, – у мене он які слідаки – орли. Сплетуть лапті будь-кому. І не сумнівайтесь».

Але найстрашніше, що ми самі усвідомлювали – найслабшою ланкою виявились саме ми, адже контррозвідка – це все-таки не слідство, в яке ми поринули з головою. Проте, як кажуть, «блажен, хто вірує».
За тиждень ми перенацілили нашу агентуру, придбали ще парочку агентів (якщо бути точним – то кандидатів на вербовку): одного досвідченого будівельника, іншу – фінансистку зі стажем. А ще ми мали в своєму розпорядженні двох старих міліціянтів-дільничних, які формування на їхніх землях цілого райвідділу міліції з якимось там начальником сприйняли за особисту образу. Я давно був з ними в приязних ділових стосунках (так званому «оперативному контакті»), вони радо допомгали мені в роботі «по іноземцях», дальньобійниках і «вошивій інтелігенції», проте на «свою територію» не пускали. Мовляв, ловіть собі шпигунів, на здоров’я, а тут ми самі якось розберемося.

Саме один з них, Мишко Євтушенко, і став ключовою фігурою у цій історії.

Та власне й історії тут не було ніякої.

Не було планування операцій і комбінування агентурою. Не було й самого слідства. Просто, коли я «підкотився» до Мишка, той відразу поставив умову: на своїх стукати не буду, а на райкомівських – віддам все, що маю. Умова – реалізація отриманої інформації. Після залагодження формальностей, старший лейтенант міліції Мишко Євтушенко видав нам «бомбу».

Бомбою була солідна, добряче пошарпана тека з оригіналами товаро-транспортних накладних і путьових листів автомобілів, що майже щодня везли в район газові плити, балони і холодильники для сотень будиночків, що будуються. Везли дефіцитну плитку, кераміку, фарбу тощо… І все це частково перевантажувалось, а інколи і прямим ходом йшло… «наліво». А за всім цим стояли спритники найвищого в районі рангу на чолі з… Першим – тобто першим секретарем місцевого райкому партії.

Перехоплення і перенаправлення десятків вантажівок з цінностями вимагало солідної і чіткої організації, а будь-яка організація неможлива без документації і таку «бухгалтерію» вели тільки перевірені і особливо надійні люди. Мишко ж не просто дав точну наводку, а й особисто «завербував» центральну фігуру, за сумісництвом свою куму.

В отриманій теці також були ще й пачки розписок (бо бачте, вони один одному ще й не довіряли).

Перевірити наданий фактаж було справою декількох робочих днів, коли ми з Миколою Миколайовичем порівняли здобич Мишка-дільничного з раніше отриманими нами даними на районних кандидатів, що все ще продовжували надходити на замовлення того ж таки Першого і накопичувались моїм запасливим начальником до кращих часів. Саме кандидати Першого на ключові районні посади і були ключовими фігурами в грандіозному розграбуванні бюджетних коштів, виділених на облаштування постраждалих від Чорнобиля. У нас було все: їхні близькі й далекі контакти, домашні і службові адреси до Згурівки і після, всі можливі телефони – порушуй справу, встановлюй прослушку і документуй…

Іти з цим до прокурора – значить засвітитись. До місцевої міліції – теж. Величина грошових сум була така, що стало реально страшно не тільки за свої життя, але й за життя своїх рідних, а нахабність, «криша» і безкарність фігурантів вражала. Ясно, що за згурівським Першим стояли ще вагоміші постаті, бо навряд чи його влади було б досить для організації такої афери. Ми вирішили на якийсь час «залягти», поки Микола Миколайович на найвищому рівні не «прокачає» ситуацію.

Але Мишко Євтушенко чекати не збирався. Він щодня мене бомбив – дзвонив, перехоплював на вулицях і в навколишніх селах, заїжджав до мене додому і навіть приходив у відділення. Дільничним він працював уже років з десять, дев’ять з них – повноправним хазяїном району, а тому звик. Звик не ховатись, не кланятись, звик брати на себе будь-які, навіть не властиві міліції, повноваження і нести за за них повну відповідальність. Одного разу він навіть приймав роди у жінки, ну а отіл у корів – та які проблеми? Коли Мишко поруч – буде допомога, або ж її ефективна організація. Це якраз той рідкісний і винятковий випадок, коли влада не розбещує, а окрилює. Якби Мишко був Першим, а ще навіть, можна пофантазувати, Президентом держави – о, тоді й справді настали золоті часи.

Коли ж я почав йому доводити, що в нашій діяльності необхідна технологічна пауза, Мишко мені чомусь не повірив. Даремно я його переконував, навіть організував зустріч з Миколою Миколайовичем. На жаль, навіть мій шеф проти Мишка виявився безсилим – ну не давити ж на нього через його міліційного начальника.

Мишко образився і затих.


А тим часом Микола Миколайович ці тижні пропадав у столиці. Спочатку розвідував, до кого можна зайти, а потім вже й заходив. Нашою метою було порушення кримінальної справи не місцевою районною прокуратурою, а прокуратурою області або й вище. Проте всі розмови закінчувались одним: мовляв, хлопці, ви нам віддайте добуті матеріали, а ми вже тут якось самі. Врешті, Микола Миколайович погодився.

Наступні тижнів зо два ми готували матеріали, адже практично до кожного принесеного Мишком папірця треба було підготувати довідку (хто, що, коли, звідки, яким чином, за яких обставин, свідки, докази). З кожним таким свідком (а їх набралося вже до півсотні) потрібно було зустрітися, переконати, надати гарантії. І коли все було готово, підшито і складено, раптом телефоном внутрішнього оперативного зв’язку нас попросили передати матеріали нагору без… внутрішньої реєстрації. Це означало, що нас, правильних, відданих і чесних, накрили мокрим рядном і показали на кого ми насправді працюємо.

Микола Миколайович поклав слухавку і глянув на мене:

- Чув?


- Чув.

- Що будемо робити?

- Здаватись у полон, – невесело пожартував я.

Начальник довго думав, потім попросив у мене цигарку, хоча, я знав, що він покинув палити років з десять тому, і вийшов геть.

Я залишився сидіти в кабінеті і тупо дивився на стіл, завалений паперами, що реально коштували мільйони.
Матеріали ми поки ще нікому не передавали, тут уже Микола Миколайович уперся в принциповість, мовляв, я людина військова, наказуйте – виконаю. З Мишком же я зустрівся наступного дня і терпляче вислухав усе, що він думає про мене особисто, «сране» КДБ, комуністичну партію і радянську владу. Шити йому антисовєтчину якось не хотілося, та й начальство чомусь теж не наполягало.

А ще через день Мишко припер до нас у відділення свою стару друкарську машинку «Ундервуд», що стояла в його опорному пункті з часів воєнного комунізму – у нас, бачте, ремонт, а коли я віддам її в райвідділ, то назад не отримаю, ви ж знаєте, які у нас шакали, ну а дома діти, вони її швидко «відремонтують». Нехай днів з десять у вас постоїть.

Я спочатку було здивувався, проте погодився, але машинку в кабінет не заніс, а залишив у коридорчику, попередньо знявши з неї відбитки шрифту.

Тут треба сказати, що описуваний час характеризувався запеклою боротьбою КГБ з всілякими там «антисовєтчиками», які тоді полюбляли розповсюджувати свої «пасквілі». Але це була офіційна версія. Правда полягала в тому, що обкоми і райкоми завалювали «листи трудящих» без підпису. «Трудящим» було прикро за бардак, який у країні встановила партія, проте сигналізувати верхам вони ж воліли все ж без підпису. Партія ж боролася з анонімщиками. Чомусь нікому не хотілось перевіряти те, що, вони пишуть. Нас цькували на авторів, які, мовляв, клєвєщут.


А за день, чи два Миколу Миколайовича (ну й мене за компанію як районного опера) запросили до Самого.

Товариш Перший, шаркаючи ніжкою, гостинно запросив нас сідати до столу, секретарка вже несла каву і тихо вийшла, щільно прикривши двері.

- Дочекались, – задушевно повідомив Перший і показав нам друкований аркуш, – перша ластівка. Отримав з області. Треба б знайти машинку, а там і автора.

Шеф узяв лист, а я конверт з надрукованою на машинці адресою – і завмер: машинка на якій друкувалася анонімка стояла у нас у відділенні в коридорчику. Це було мені ясно без ніякої експертизи, бо тільки недавно я сам знімав з неї відтиски.

Поговорили, запевнили, розкланялись.

Коли ми вийшли на вулицю, Микола Миколайович навіть не дивився в мій бік. Він-то був упевнений, що то все я. І що я йому зараз не казав, що б не доводив – було б марно. Я б і сам, на його місці не повірив.

Так мовчки ми прожили ще днів з десять, які моє начальство провело десь під Києвом, полишивши ввірені йому райони на підлеглих, коли раптом до нас надійшов письмовий наказ: «за високі досягнуті показники… капітана … (тобто мене) перевести в Бориспільське районне відділення на посаду старшого оперуповноваженого».

Поки я читав, Микола Миколайович добавив:

- До речі, там квартира на тебе чекає, трикімнатна, в центрі міста. Так що вітаю вас, товаришу капітан з чесно заслуженою майорською посадою.
Вже через роки я зрозумів мудрість мого тодішнього шефа: воювати з нашою радянською системою – безглуздо. Вона непереможна. Її можна тільки змінити.

А підбірку з «бомбою» він (мені так здається) віддав «нагору» без реєстрації, зваливши несанкціонований збір документів з питань, не підслідних Комітету, на мене. Але мене там вже не було. А якщо немає винуватця, то немає й винних.

__________________________________
В 1973-му, перед черговими президентськими виборами, команда тодішнього президента США Річарда Ніксона, що балотувався на цей пост вдруге, найняла відставних агентів для проведення несанкціонованого обшуку в офісі конкурентів, яких там же і затримала поліція (державні спецслужби в солідних державах служать виключно інтересам держави, але аж ніяк не приватним особам, навіть якщо ті є президентами).

Щоб зам’яти скандал, наступного ранку керівник президентської адміністрації відважився напряму зателефонувати черговому слідчому офіцеру ФБР з проханням припинити розслідування, на що той, пославшись на норму закону відмовився.

- Ви уявляєте, що ви тільки що сказали? – скипів високопосадовець, – ви відмовили президенту Сполучених Штатів. Вашій кар’єрі кінець…

Однак, не дивлячись на погрози, розслідування продовжилось і завершилось майже через півтора року гучною і ганебною відставкою президента США в результаті розпочатої Конгресом процедури імпічменту.

Навіть перша особа великої світової держави безсила перед суворим законом і демократичною процедурою.

Владна система, в особі якогось-там чергового офіцера, стала непереборною завадою і призвела до фіаско шахрая в президентському кріслі.

Там зовсім інша система і інші суспільні вимоги.

Там теж є проблеми з демократією, є порушення закону, є злочинність, однак один раз колись давно вибудована саморганізація влади і правил з цим бореться сама, а цей скандал увійшов у всі світові підручники юриспуденції под назвою «Уоттергейська справа».




ІНДИКИ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТІВ
Взагалі-то будь яка робота, яку треба виконувати одноманітно щодня і так день у день набридає, якою б вона романтичною там не була. Так і для мене «контррозвідувальне забезпечення» Бориспільського району з пошуками і придумуванням примарних «врагов», з вербовками нікому не потрібних, так, для галочки, агентів, з постійними собаченнями з нашим бравим начальником, підполковником Петром Михайловичем, вічним комсомольцем і відвертим самозакоханим дурнем, що мабуть досі, як і тоді, свято вірить в «світлі і непорочні ідеї комуністичного будівництва і пролетарський інтернаціоналізм», було давно вже відверто «в печінці».

Віддушиною були «літера». «Літера» - це спеціальні авіарейси високопосадовців, що ретельно охоронялись в першу чергу від народу, роззяв і випадкового населення, бо охорона, щоб виправдати своє недешеве існування, постійно надумувала якісь замахи чи теракти, які, насправді, ні замахами, ні тим більше терактами не були і бути не могли.

Рідко, але все-таки інколи мене залучали до охоронних навчань, коли наші, гебешні «терористи» постійно проходили всі ці охоронні заходи як ніж крізь масло, успішно завершували свої умовні «теракти», в результаті чого ми всі дружно отримували наганяї в залежності від ролей і посад. Моя ж роль була в цих спектаклях символічно-мінімальна, а тому більше ніж «постановки на вид» я ніколи не отримував.

У аеропортовських були ще й інші «літера», проте нас, районних, залучали тільки і виключно для забезпечення тихого і мирного «прослідування» осіб, що охороняються «дев’яткою», тобто 9-тим управлінням КДБ УРСР, яке пильно охороняло і забезпечувало комфортне існування тільки одній людині в Україні – першому секретарю ЦК. Інші були поза нашою увагою і всередину периметру попадали тільки в разі, коли вони були разом з першим. В інших випадках – буц і в ряд.

Це вже в наші часи осіб, що охороняються офіційно виросло до трьох, а якщо взяти ще й міністрів-депутатів-губернаторів самодурів та олігархів-скоробагатьків, то від самих VIP і від їх охорони мерехтить в очах пересічному киянину, а сама колишня «дев’ятка» виведена з-під порядкування Служби безпеки (якій видно вже не довіряють) в окреме незалежне відомство (Управління державної охорони при Президенті) і керує нею вже не генерал-майор, а сонм генералітету на чолі з генералом армії (сміх та й годі).

Свого часу, Леонід Кравчук своїм вольовим рішенням спростив особисту охорону і навіть їздив простою «Волгою» в супроводі бригади охоронців на червоних «Жигулях» без ніяких там «мигалок». А попотіти прийшлось тоді аналітикам «дев’ятки» і оперативникам-агентуристам, які забезпечували не саме «пересування» особи і трус наближених, а інформацію про ці «пересування та наближених» і організацію «непровокативної діяльності» Особи, що охороняється. Генерал Мудрак, тодішній шеф нашої київської дев’ятки, щоб зберегти від скорочень своїх бійців, навіть збирався до америк вивчати їхній бодігарський досвід. Адже охорона ввіреної особи від теракту це не охорона її від народу. Це інші завдання, інша технологія і… трішки інші (набагато менші) гроші.

А звідси і висновок: чим недемократичніша влада, чим вона корумпованіша і нахабніша – тим масштабніша і солідніша охорона, тому що вона вже є не забезпеченням влади, а формою виконання владних повноважень. Сьогоднішня охорона працює сама на себе. Це і є справжня і реальна влада.
Портовським же і охоронним операм, міліції та численним аеропортовським службам ці «літєра» були більмом в оці, «вводними», що вносили дисбаланс, плутанину і нікому не потрібні розбірки у вивірений і ретельно відпрацьований графік польотів і прийому-відправки пасажиро- і вантажопотоків, а для мене це були законні години нічого-не-робіння. Ці години я повинен був стовбичити пам’ятником на площі перед аеровокзалом, періодично вислуховувати доповіді прикріпленого міліційного начальства, що забезпечувало «порядок і спокойствіє» на території, що прилягає до аеропорту. Такий же «порядок і спокойствіє» всередині портовського мурашника забезпечували своя власна міліція і безпека аеропорту, до яких я вже не мав ніякісінького відношення.

Взагалі-то, якщо щось і траплялось, то як правило виключно всередині «периметру», а навкруги була тиша і благодать. Треба було тільки слідкувати (проте це робили мої міліційні підлеглі), щоб наші капосні портовські колеги раптом не винесли до нас, за бордюр периметру якесь п’яне і аморфне тіло, чи може таке, що ще не дійшло, але вже доходило до «потрібної кондиції». Тоді розбірки з цим «тілом» цілком і повністю покладались на нашу службу.


Треба сказати, що законні бездіяльні «літерські» години я використовував для вивчення портовського господарства, бо мені, як офіцеру КДБ, було «не заборонено» вештатися різноманітними службами, що забезпечували польоти, а цих служб було безліч і всі вони мали свою цікавинку для такої допитливої особи, якою насправді я себе і вважав.

Мені подобалось заходити в зали для авіадиспетчерів і збоку спостерігати азарт і істерику їхньої буденної праці, відшукувати на здоровенних екранах радіолокаторів літаки в зоні аеродрому, цікаво було споглядати за чітко вивіреною і грамотною метушнею інженерно-технічних служб, заправників, маршалів-супроводжувачів, стартовиків, я захоплювався роботою нікельованого хронометра служб забезпечення політних сніданків, мийників літаків, їх салонів і навіть асенізаційних служб. Все було продумано, розплановано і виконувалось чітко та грамотно, і тільки «літєр охраняємого ліца» робив все це гамірним, базарним, безтолковим і лайливим.

Зайве мабуть казати, що «безтолковими і лайливими» ці горезвісні «літера» були тільки всередині аеропортовського господарства. В залах же очікування та зонах прильоту-відльоту, де знаходились сотні пасажирів, зустрічаючих і проводжаючих, вони були не просто стихійним лихом, а якимось катаклізмом чи навіть і апокаліпсисом, бо всі рейси чомусь раптом на довгі години затримувались, переносились і відмінялись. Навіть зараз, коли чую, що десь, щось, одночасно і надовго, з різних «незалежних від відповідних служб» причин – значить «наші» постарались.

Те, що цим нагло порушується графік польотів і службові плани, створюються аварійні ситуації на дорогах, злітних смугах і повітряних трасах, гається дорогоцінний час, псується настрій, а то й здоров’я простих людей, «обєспєчивающими службами» просто не береться до уваги. Особа ж, що охороняється, повинна була бачити тільки чисте на сотні кілометрів від аеродрому небо, пусті злітні смуги, зачищені від народу дороги, улесливі посмішки обслуги та вірнопідданий захват супроводу.


Для мене ж ці «літерські» години були цінними годинами спілкування з колегами, коли чергові професійні, дотепні і масні анекдоти вже набридали і починались розмови «за жиззь і по душам». Саме тут доводилось почути найпотаємніші дрібнички з життя «власть імущих» від смішних не придуманих випадків до витонченого самодурства помноженого на безкарне хамство.

Основним моїм візаві-балакуном був начальник агентурно-оперативного забезпечення «дев’ятки» підполковник Михайло Тимофійович. Це не власне охорона, а її розвідка, що вишукує і аналізує можливість замахів, їх передумови, вірогідних замовників, організаторів та виконавців. Мало того, що він був неперевершеним і дотепним оповідачем, він знав і за свою більше ніж двадцятирічну службу нерідко приймав особисту участь у більшості курйозів, які йому ж і треба було зводити нанівець, виручаючи від ганьби високопоставлених самодурів. Ясно, що Тимохєїч, як ми його звали між собою, міг і прибрехати, проте робив він це грамотно і акуратно, без накладок і ляпів і його можна було спіймати тільки тоді, коли цю ж історію розказували вже інші, в іншому колі і з іншими персонажами. Проте на такому співпадінні я його вловив тільки раз, але його варіант оповіді був на порядок дотепніший і літературніший, ніж сирмяжна правда життя, за що йому було наперед вибачено.

А ще Тимохєїч знався на наших копчених індиках. Я ж то в Борисполі служив всього якихось там півроку і якось не брав до уваги, що район має три індичачі птахоферми, біля кожної з яких прилаштувались кооперативні єдинолічники, що спеціалізувались на приготуванні цих пташок у копченому вигляді. Товар був настільки вдалим, що наші пілоти, стюардеси і їхнє начальство пропонували різним там потрібним їм спаринг-іноземцям наші копченості як наш український місцевий неповторний колорит. Тимохєїч теж, за родом служби маючи широкі контакти з заморськими бодігардами, не раз скормлював їм наш неповторний делікатес. Для вчасного ж отримання копчених індиків в необхідній кількості, асортименті і на потрібну хвилину дня і ночі, він без ніяких докорів сумління використовував мене, чому я, звісно, не опирався, бо завжди міг легально прихватити їх на одного більше, ніж замовлялось. В ті благословенні радянські часи пустих магазинів і голих полиць (про це якось вже зараз забулось) така доречна «службова можливість» неабияк підвищувала мій особистий авторитет в очах власної дружини.
Якось, того спекотного літа, під час чергового «літеру» Тимохєїч проговорився, що за доведеними до них планами, наше столичне місто Київ включене до об’єктів, яке повинен відвідати під час чергового самміту сам тодішній американський президент Джордж Буш-старший, що підготовка до його візиту вже почалася на рівні посольств і вони вже чекають передового загону штатівських бодігардів, які повинні вступити в контакт з нашою дев’яткою для забезпечення охорони високих відвідин за узгодженими спільними планами.

І чи треба казати, що тоді будь-які, хай навіть офіційні контакти між спецслужбами СРСР і США були річчю для нас нечуваною. Взяти хоча б офіційний, під розпис кожного офіцера КДБ наказ, відмінений тільки в кінці 1990 року, що всі, будь-які ділові, службові, випадкові чи, не дай Бог, сімейні контакти з будь-яким іноземцем повинні були в обов’язковому порядку письмовим рапортом доповідатись безпосередньому начальству. Якщо ж хто інколи не придавав значення цьому, або протягував встановлені для рапорту терміни – санкції були якнайтяжчі, аж до звільнення. Без огляду на посади і заслуги.

Ну, й само собою, що ти про майбутній візит нікому поки що нічичирк, а якщо дійде до діла, то вашого начальника про це офіційно повідомлять. А ще Тимохєїч добавив, що років п’ять тому йому випала честь супроводжувати нашого першого секретаря Щербицького на Генеральну асамблею ООН в Нью-Йорк і довелось особисто вступати в контакт з тамтешніми охоронниками. Був там серед них такий собі сивий афро-американець (не дай Бог брякнуть «негр»), тямущий хлоп’яга на ймення Сильвестр, знав трішки російську. Працювати з ними було одне задоволення – щирі, відверті, безхитрості, нічого не приховували, двічі на день подавали в російському перекладі дані про оперативну обстановку на об’єктах і трасах слідування, муштрували місцеву поліцію як паршивих котів… От де справжнє професійне використання влади для справи, а не для окозамилювання.

Ну поговорили, поцмокали язиками і розійшлися.

Аж тут скоро, майже чи не наступного тижня наш районний начальник, підполковник Петро Михайлович, з самого ранку в алярмовому порядку наказує обкласти міліцією і всією наявною в районі живою і архівною агентурою місцевий бориспільський базар, бо ж ось дзвонили зверху, казали що прилетіла американська бригада охоронців, відпрацьовує наш аеропорт на предмет прильоту їхнього президента, переговорів і прес-конференції в портовському залі офіційних делегацій. Тут Петро роздувся, мов пузир і почав нас накачувати, розмахуючи якимось щойно отриманим папірцем, мовляв ви ж розумієте, що не охоронці нас цікавлять, а від п’ятидесяти до ста іноземних кореспондентів, і всі вони встановлені або підозрювані агенти чи навіть і співробітники спецслужб, ось вже наша розвідка добула з їхнього прес-центру список акредитацій.

Далі він почав зачитувати того папірця, сиплячи відомими і знаменитими найменуваннями «Нью-Йорк таймс», «Уолл-стріт джорнел», Асошієйтед прес, Юнайтед-прес-інтернешнл, Ройтер, Бі-бі-сі, Франс-прес... Переривати Петра, чи взагалі нагадувати йому, що серйозні світові контори ніколи не поставлять під сумнів свого престижу, що вони ніколи не загравали і не будуть загравати з будь-якими спецслужбами, було марно. Петро був в ударі. Його пролетарська лють могла навіть передатися і нам, якби я не глянув на свого колегу, майора Гену, що до цього з десяток років прослужив у Німеччині: його обличчя передавало таку серйозність і відповідальність моменту, що ми ледь не пирснули зі сміху.

Після наради Гена тільки й мовив: «А як ще з цим дурнем можна боротися?»
На обідній базар було терміново викликано всю нашу агентуру, виривали навіть з сіл, з роботи, з весіль-родин-хрестин і навіть від надзвичайно святої справи – рибної ловлі. Інструктували, що ось, мовляв, на базар приїдуть з самої Америки їхні шпигуни ніби то купувати м’ясо для їхніх капіталістичних шашликів і не виключена можливість вербувальних підходів до наших несвідомих громадян, які за якісь там доляри, чи й просто так, можуть випадково видати страшенну радянську таємницю про умови відгодівлі наших корівок чи птаства. Не знаю якими словами інструктували своїх «штиків» мої колеги, але я, відчуваючи повний ідіотизм становища, відверто добавляв – наказ керівництва, вибачайте, миленькі, але це моя робота, накази не обговорюються.

Базарна епопея, правда, обійшлась без ексцесів. Півдюжини американських боїв у однакових строгих чорних костюмах, на чолі з нашим розхристаним Тимохєїчем, колоритно гелгочучи та граючись, навмисно плутаючи українські, російські та англійські фрази, купили майже цілу розпатрошену свиню, пару копчених індиків і купу зелені, затягнули все то у до того невиданий нами джип з червоними посольськими дипломатичними номерами і благополучно відбули «під негласним наглядом» нашої службової «Волги», яка в особі нашого водія та особисто начальника Петра, «непомітно простежила» їх маршрут аж до портовського готелю. Ми ж, по можливості непримітно, перехоплювали кожен своїх, щоб назавтра хоч якимись «шкурками» (так ми називали письмові агентурні повідомлення, кількість яких зараховувалась нам як наш бойовий результат) відзвітувати перед Петром про проведення агентурно-оперативного заходу.

Проте ще цього дня ввечері мені вже дзвонив Тимохєїч:

- Терміново на ранок до вильоту на «Боїнг» треба завантажити з десяток пудових копчених індиків. Уявляєш, той Сильвестр, про якого я тобі якось розказував, зараз очолює їхню президентську охоронну службу, не можу ж я його не пригостити. Твій Петро мене вже «послав» і якщо ти не допоможеш, я можу лишитись без пенсії…

Підполковницька пенсія штука серйозна, щоб ось так відмовити, тому я осідлав свого старенького, але ще жвавого «Москвича» і рвонув проти ночі в Головурів (є в нашому районі таке село, яке вдень поголовно трудиться на індичачій птахофермі, а вночі замочує і коптить український колоритний делікатес в експортному виконанні). Поява районного опера в супроводі голови сільради і місцевого дільничного, яких мені прийшлось витягати майже з ліжок, тамтешніми жителями після хвилинного ступору, знятого пропозицією щедрої оплати (бо саме ця компанія ще на минулому тижні «боролась з розкраданням соціалістичної власності») була сприйнята з неабияким розумінням – люди ж на роботі, ну і ми теж.

Рано вранці Тимохєїч радо тис мені руку, дякуючи за порятовану пенсію, обіцяючи обов’язково проставитись на наступному «літері».


Незважаючи на ретельно пророблену спецслужбами обох країн підготовку саміту, світові лідери чомусь роздумали їхати в Київ. Якийсь час «літера» були тільки в московському напрямі, куди чомусь зачастила наша київська «особа, що охороняється».

Я ж був заклопотаний невідкладними рухівськими «проісками», які так недоречно надумали проводити свій з’їзд, куди дружно поперлись всі мої об’єкти. Треба сказати, що основною моєю діяльністю в відділенні була протидія «українському буржуазному націоналізму», який останнім часом розрісся як на дріжжах і за який всіх відповідальних за цю, так звану п’яту лінію, і мене в тому числі, дрючили в хвіст і в гриву. Потім я був неабияк заклопотаний «підготовкою спільних з портовськими безпековими і міліційними силами агентурно-оперативних заходів з протидії очікуваним рухівськім провокаціям в Бориспільському аеропорту під час транспортування для перезахоронення останків засуджених радянським судом націоналістів Стуса, Тихого і Литвина», потім було ще щось суперважливе, що і не запам’яталось…

Фактом було те, що Тимохєїч так не отримав можливості «проставитись», а я, відповідним чином, втратив можливість послухати його чергові побрехеньки під дармову випивку. Кожен займався своїми справами: Тимохєїч успішно стеріг «тіло», а я безуспішно рятував «систему».
Та ось якось рано зрання в мене вдома задзвонив телефон і чарівний жіночий голос проспівав ламаною, але зрозумілою англійською: «Тут Мальта, Ла-Валетта-таун-порт. Можете говорити, будь-ласка». Останню слово «плі-і-з» звабливо і неприродно витягнулось.

Це мене не злякало, хоч і спантеличило. Тільки-но я проглянув програму «Час», де повідомляли про саміт глав США і СССР, що проходив на морському лайнері «Максим Горький», що пришвартувався в мальтійському порту Ла-Валетта і передбачав, що Тимохєїча, як фахівця з контактів з їхніми бодігардами могли залучити до цієї історичної події.

Далі в трубці хряпнуло і протріщало вже щось наше рідне, бо моя трубка була вже з нашого вітчизняного боку, і бадьорий голос Тимохєїча віддав владну команду:

- Володя, через чотири години у вас в Борисполі буде московський борт до Мальти, сяде спеціально по твоїх індиків, так що, друже, не підведи, організуй з десяток, чи б пак, з дюжину, по-тутешньому.

- Тимохеїч, а там часом не було команди на особистий супровід стратегічного вантажу, а то я б з превеликим задоволенням, – пожартував я, плекаючи занадто слабку надію, аж раптом згадав, як ще вчора ввечері мене «накручував» Петро на проведення чергової надтермінової вранішньої публічної «контррозвідувальної антирухівської комбінації» і мовив, – алло, алло, вибач, але я не можу, бо з самого ранку «задіяний». Ти ж знаєш Петра, боюсь я з ним не домовлюсь.

- Давай дуй у відділення і поки ти туди доїдеш, Петро отримає відповідні інструкції. А ти з відділення віддзвонись сюди по вертушці, ось номер – і він продиктував всього чотири цифри, яких видно було досить, щоб обізвались в оточенні «самого».

Коли я приїхав на роботу, Петро вже в своєму кабінеті готувався надати нам чергові ЦУ (ценные указания) до напередодні затвердженого генералами планів протистояння рухівській сваволі. Я почав було казати йому про Тимохєїча і про Мальту, та куди там:

- Мать-перемать, що важливіше? Злигався з піжонами з «дев’ятки», а тут голота до влади рветься – і слухати не хочу.

Все говорило про те, що очікуваного дзвіночка з Мальти по вертушці ще не було.

- То дозвольте хоч повідомити про зрив, у мене ось номер вертушки, Тимохєїч жде…

Тут Петро вже не витримав і розрядився громами-блискавками, мовляв, салага, прослужи з моє, бач вже рветься до особистого начальницького зв’язку, а тут справи такі ж самі державні, нічого, переб’ються і без нашої обжираловки. В кабінет потихеньку почали заходити інші опера, розсаджувались і прислуховувались до Петрового монологу, намагаючись зрозуміти в чому ж тут річ. Петро притих.

Нарешті всі в зборі, наш підполковник урочисто підвівся і взяв слово. Він щось там говорив про історичну важливість моменту, що або зараз, або ніколи, або ми їх, або вони нас…

Це було відверто нудно, і я вже приготувався бути в цей день публічною мішенню кривих поглядів і недоброзичливого шептання за спиною, яке давно звик «не помічати».

Коли завдання були поставлені, ролі розписані і всі непередбачені випадки передбачені, пролунав мелодійний дзвоник вертушки.

- Ось бачте, ще ні світ не зоря, а Київ уже турбується, – Петрове обличчя виражало почуття готовності до виконання государевих справ.

Дзвонили і правда з Києва і по тому, що Петро мимохідь почав учтиво вставати, було ясно, що телефонує сам генерал. Начальницьке обличчя почало мінятись, воно раптом зморщилось, зіщулилось, почервоніло і нарешті перекошений і переляканий начальник поманив мене пальцем і мовчки передав слухавку телефонного апарату закритої суворо шифрованої і таємно кодованої переговорної системи, на диску набірника якого сяяв золотом герб СРСР і мовив упавшим голосом: «Це тебе».

Мені ж височайшим повелінням було наказано забрати у Петра його службову «Волгу», їхати в село, яке ти там сам знаєш, і доставити на спецборт стратегічний спецвантаж у відповідній кількості і асортименті. За якість спецвантажу відповідаєш головою, все повинно бути зроблено на вищому рівні, упаковку не забудь і модернову обов’язково, звернешся до портовської безпеки – вони будуть в курсі. І не спіши там, якщо буде треба, літак затримають. – Єсть.

Я вискочив з кабінету, намагаючись не дивитись Петрові в очі, проте дивитись там було нікуди, тому що начальник вже уважно розглядав на своєму столі якісь дуже важливі таємні папірці.


А Тимохєїч все-таки дотримав слова і проставився та так, що нас з ним, не дивлячись на наші солідні ксіви, ледь не затягнули до місцевої буцигарні.

Але то вже зовсім інша історія.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка