Будні районного ґебіста



Сторінка7/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

ІТАЛІЙСЬКІ КАНІКУЛИ
Радянське суспільство – закрита система, що живе у «ворожому капіталістичному» оточенні. Так протягом десятиліть вчили нас класики марксизму-ленінізму і кремлівська пропаганда. Однак у 80-их «визначальних і вирішальних» роках в це вірили тільки штатні агітатори, та й то не всі.

Партійці, офіцери держбезпеки, якщо не брати до уваги нечасті обов’язкові професійні тренінги, взагалі-то були звільнені від агітаційно-пропагандистської промивки мізків, що називалась партійним навчанням. Але до служби, ще будучи комсомольцем, а потім кандидатом у члени КПРС, я намагався не пропускати ці партійні посиділки. Не гребував і вивченням наукового комунізму, де вишукував цікаві і, відверто, унікальні речі, що стосувалися пояснень «переваг» комунізму над капіталізмом. Ще в інституті, пам’ятаю, з охотою приймав участь у диспутах на такі щемливі теми, як «чому автомобіль в Америці дешевший за автомобіль в СРСР» або «розвиток робітничого руху в капіталістичних країнах». Заглиблюючись в глибини теорії, бачиш неспівставність і нестиковку теорії і практики, які офіційною пропагандою відверто підтасовуються. Мабуть, не є дивом, що саме теоретично підковані знавці наукового комунізму пізніше ставали першими викривачами злочинів більшовизму і переконаними антикомуністами.

Саме ці диспути та постійні порівняння відповідей на них кремлівських маразматиків з коментарями «ворожих голосів» формували протестну свідомість думаючої частини радянського суспільства. Я також розумів різницю між такими, як сам і «не думаючим» людом. Скажімо, перед самим новим 1980 роком було оголошено про введення «обмеженого контингенту» радянських військ в Афганістан. Колектив, в якому я мав щастя тоді перебувати, з тривогою сприйняв це як початок великої біди, а ось мої товариші робітничих професій, навпаки, з захопленням, щирим задоволенням, ентузіазмом і «трудовим підйомом».

Це потім, вже через роки, коли цю біду вже було неможливо приховати, невдоволення міжнародними діями вождів додалися до загального невдоволення радянською системою, а тоді…


І тоді, і зараз була і буде різниця в розумінні суспільних ідей, ідеалів і завдань. Різниця в поглядах між елітою і простолюдом. Завданням еліти завжди було лідерство. То ж хто і до кого повинен дослухатись: Сахаров до Горбачова чи навпаки? Чи ж хто з тодішніх владарів дослухався свого часу до слів генерала Петра Григоренка, дисидента Валерія Марченка, поета Василя Стуса, журналіста В’ячеслава Чорновола? Кому зараз соромно, що ми, як барани, аплодували відвертій маячні Брежнєва, Суслова і Щербицького? Кому зараз соромно за наших нинішніх вождів? За тих, що наші ідеали, розсварившись, зрадили, і за тих, що їх відверто зневажають?

Боже, як легко можна маніпулювати суспільною думкою. В ті часи протестні думки піддавалися остракізмові так само, як і в 37-му, коли одурманені з ентузіазмом голосували за розстріли «зрадників батьківщини».

Це зараз ми можемо говорити на такі болючі теми, а тоді… Тоді на сторожі стояв КДБ, який спрямовував свою агентуру на негласне виявлення носіїв «неправильних» думок, їх оперативну розробку, яка закінчувалась або ж їхнім каяттям, або ж ув’язненням, або тихим самогубством чи «випадковою несподіваною» загибеллю.

Звідси і випливало питання: кого ж випускати за кордон: того, хто буде прославлять соціалістичні завоювання, чи того, хто буде «клєветать»… Пропаганда соціалізму за кордоном була однією з найважливіших завдань партії, а тому організовувалась і контролювалась відповідним чином.

В ті часи розповідали такий анекдот:

«Запитують американця:

- На якому автомобілі ви їздите на роботу?

- На власному «Форді».

- А на якому їдете до коханки?

- На службовому «Бьюїку».

- Ну, а за кордон?

- На орендованому «Крайслері».

Допитуються про ж у нашого «совка»:

- Як ви добираєтесь на роботу?

- На рейсовому автобусі.

- А до коханки?

- На колгоспному ГАЗоні.

- А за кордон?

- На бойовому танку».

Поїздка простої радянської людини за кордон розглядалась як подія нечувана, туди їздили тільки обрані, достойні і перевірені. Недостойним і неперевіреним довіряли ж тільки танки, на яких треба було «поневоленим і пригнобленим» капіталістами тамтешнім робітникам нести «радянське щастя».

А тому, коли потихеньку почали відкриватись «замки на радянських кордонах», за недостойними, які раптом подекуди почали вилазити у вільний світ, треба було встановлювати невсипуще око, роль якого й виконувало рідне КДБ.

Ясно, що одиночні поїздки не проконтролюєш, тут є завжди ризик неповернення, тому відбір «достойників» був якнайсуворіший. А от контроль групових поїздок було поставлено на потік.

Офіційно контроль поїздок за кордон виконували перші розвідувальні служби і відділи, що були в кожних обласних управліннях. Вони, взагалі-то, за задумом, повинні були вести розвідувальну роботу з внутрішніх позицій. Тобто вивчати прибулих іноземців, посольські і консульські служби, торгові представництва, туристів і приватно-родинні відвідування нашої держави. Вони жваво плели інтриги, а нерідко й вербували декого з потрібних іноземців в якості своїх агентів. Одночасно ж брались за розроблення інструктажів і для наших громадян, що виїжджали за кордон, які спрямовувались на вивідування там у них за кордонами тих чи інших питань, чи може й секретів в інтересах як військового, так і політичного плану.

Цей же «контингент» вивчався і другими контррозвідувальними службами, що вишукували серед них ворожих шпигунів. Вони теж докладались до інструктажів тих, хто виїжджає.

Але коли стало ясно, що офіційні службові і приватні виїзди стали використовуватись нашими рідними внутрішніми «прихованими ворогами» для втечі з соціалістичного раю, контроль за «виїжджаючими» взяло у свої міцні залізні руки пяте ідеологічне управління. Саме в них з часів репресій зберігались недобрі традиції недовір’я і підозр до своїх громадян, а приналежність до роботи по «п’ятій лінії» і в самих офіцерів держбезпеки викликала тихе приховане невдоволення, хоча ця «п’ята лінія» в роботі «територіалів» КДБ УРСР й була профілюючою. Нерідко, в приватних розмовах між собою, хлопці жалілись на цю «жандармську» роботу і мріяли перебратись у відділи чистої розвідки чи контррозвідки. Але розвідка – це «блакитна кров», еліта спецслужби. Ці «хлібні» місця вже давно закріпилися за генеральськими і секретарськими синками, що в своє коло чужаків не допускали, тому нам, сірякам, залишалась робота брудна і невдячна. Ми часто цитували слова Михайла Булгакова, який вустами генерала Хлудова з «Білої гвардії» цинічно запитував: «А вішати? Вішати, хто буде?»
У середині 80-тих поїздки за кордон вже не розглядались як диво, хоч і залишались для радянських людей рожевою мрією. В ті часи туди потягнулись групи військових, технічних і наукових спеціалістів, спортсмени, театральні й концертні колективи, проривалася мистецька богема, за якою треба «глаз да глаз». За всіма цими командами було організовано постійний контроль, в їхніх штатах з’явилися молоді й чемні кадровики, консультанти різних там режимних відділів, які насправді були офіцерами діючого резерву (ОДР КДБ), що контролювали надійність колективів, виявляли можливих «неповерненців».

Почав розвиватись і організований туризм, який теж треба було контролювати. В усіх туристичних групах штатних ОДРів не заведеш, працівники туристичних фірм хоч і наполовину перевербовані, але що таке некерований агент? Не треба бути опером, щоб знати, що саме він, підкуплений, силою чи обманом завербований агент, і є першим потенційним порушником. Якщо не втече – то, в кращому випадку стане професійним контрабандистом, а в гіршому (який жах!!!) пропагандистом капіталістичного способу життя. Саме агентура КДБ в «Супутнику» (була така єдина на весь Союз турфірма) під прикриттям своїх же оперів, а часто і без їх відома, налагодила майже промислові поставки в СРСР друкованої, аудіо- а потім і відеопродукції «антирадянського змісту». Записи «Бітлз», «АББА», «Боні М», класичний джаз, екзотичні тоді еротичні й порнографічні журнали, література ОУН чи монархічного Народно-трудового союзу, емігрантська преса, статті і монографії західних радянологів, заборонені в СРСР книги…

Якщо на початку туристичної ери, ще в 60-ті, ОДРів вистачало для супроводу туристичних груп, то вже у 80-их вони спрямовувались тільки у великі команди чи колективи, а також подібні їм групи. Робота була як завжди, підленька, але можливості інші. Можна було контролювати «фарцовщиків» зі всіма фінансовими можливостями, що звідси витікають. Цим словом називали валютних спекулянтів, які в агентурній мережі КДБ знаходили захист від всюдисущого БХСС. Також у полі зору перебували і валютні повії, яких у всі часи використовували спецслужби як для отримання контррозвідувальної інформації, так і за своїм прямим призначенням. У 1982-му грандіозний скандал сколихнув наше столичне управління. За подібні «грішки» вигнали з органів і засудили до ув’язнення самого полковника, заступника начальника управління. Подробиці про перемоги над жінками за рахунок зелених долярів з дев’ятої статті опервитрат до сільських оперів не доводились.

Серед київських оперів також ходили непридумані історії про одного ОДРа зі столичного театру, який за право виїзду на престижні гастролі перепустив через своє ліжко половину кордебалету (хто що робить, той те й має), а довівши цими приставаннями одну з балерин до самогубства, цинічно виправдовувався оперативною потребою придбати спецагентесу для роботи з іноземцями. І єдине, чого досягла наша хвалена «кристалево чиста» інспекція – це перевод його на іншу, не пов’язану з жінками, оперативну роботу.

Основну ж масу туристів «обслуговували» перші служби обласних управлінь, які для цього самі підбирали своїх оперів. Ясно, що черга на «блатну» роботу супроводжувача туристичної групи в капіталістичну країну існувала неабияка. Кожен опер мріяв про цей щасливий квиток, ну а для районного опера це була майже нездійсненна мрія. Нас же навіть у чергу не брали, особливо, коли нашим начальником був підполковник, який справжній кордон бачив тільки на морському горизонті в Криму у відпустці.

Але у будь-якій справі є свій винятковий випадок.


Сільські райони відрізнялись від міських тим, що у нас, бувало, і гній смердить. Але, як казали ще наші діди: «Де смердить – там і пахне». Хіба можна порівняти запах магазинних копченостей з ароматом свіжини. А якщо до духмяностей додати ще й дзвін монет, якщо за свіжину, рибу чи яблука можна ще й не платити – то можна спробувати щось і поза конкуренцією.

Врешті я і не ставив собі таких завдань. Вийшло якось само собою.

Спочатку начальник попрохав відвезти в Київ для «потрібних людей» декілька ящиків яблук. Потім ці люди самі навідалися до мене в райцентр, де раптом уздріли, що дармовими яблуками завідує наш особливо цінний агент, а колгоспною свіжиною – теж агент, тільки вже міліцейський. Познайомилися ближче, виявилось – оперативники першого розвідувального відділу, хлопці інтелігентні, ерудовані і тямущі. В чергу на закордон поставити не брались, але при нагоді обіцяли посприяти…

Перші півроку чекав і надіявся, а потім і забув. «Шпари», як то кажуть, відійшли.


Аж раптом серед ранньої золотої осені, серед запахів дозріваючих яблук, коли я з якогось села доповідався телефоном своєму шефу, відчув у його голосі неприховану начальницьку тривогу за мій терміновий виклик в обласне управління якраз у розпорядження начальника першого відділу. Назавтра, вже в розвідвідділі обласного управління, мене повідомили, що в зв’язку з тим, що я, як офіцер, що володіє італійською мовою і навіть отримує за це офіційну доплату до жалування, мушу підмінити хворого і терміново долучитись до супроводження групи митців-художників на спеціальний шестиденний науково-музейний круїз у Рим, Флоренцію і Болонью. Інструктаж у другому і п’ятому відділах та ознайомлення з літерними й особовими справами агентів, що передавались мені на тимчасовий зв’язок уже сьогодні, а завтра літаком у Москву знайомитись з групою і отримувати додатковий інструктаж вже від п’ятих служб центрального апарату.

Повідомлення було настільки неочікуваним і сумбурним, що мені якось не спало на думку доповісти, що взагалі-то я доплату за знання мов отримував ще років зо три тому, коли успішно, хоча б на «четвірку» складав річні мовні іспити. Після того ж, як черговий іспит склав на «трійку», доплату було знято, а наступного року я вже й не претендував. Знавці мов знають, що це таке протягом років підтримувати належний рівень, не маючи ніякої мовної практики. Та й доплату я отримував за знання мови фарсі (персидської), яку вивчав ще в Ташкенті.

Але про відсутність мовних доплат і про те, що фарсі, взагалі-то, мало схожа на італійську, я якось сказати не встиг. Надія була на англійську, яку знав у межах програми технічного вишу, закінченого, правда, ще раніше, проте не став нікого розчаровувати. Головне – втрапити в Європу, а там якось викрутимось.

Знайомлюся з особовою справою агента «Коструб», якого мені передають на тимчасовий зв’язок: художник, професор-мистецтвознавець, завербований у результаті реалізації профілактичних заходів. За кордон їздив частенько у складі виставкових делегацій та туристичних груп ще до профілактики. Схильний до фарцовки і контрабанди. Має зв’язки серед української націоналістичної еміграції Канади і Франції. Співпрацею не обтяжується, раніше надавав сигнальну інформацію, до роботи по справам оперативного обліку не залучався.

Швидко біжу в відділ кадрів управління, оформляю відрядження, отримую належну валюту, потім галопом додому, де перелякав домашніх терміновістю закордонного відрядження (навіть дружина не одразу повірила, що я раптом кидаю напризволяще своїх рідних сільських сексотів для якогось там супроводження гламурно-богемного контингенту в самісіньку Італію).

Вночі не до сну, подумати тільки: вже взавтра я буду дихати повітрям вічного міста і колиски цивілізації. Але ранок додає впевненості: переліт літаком з Борисполя до московського Шереметьєва, де у крихітній кімнатці відділення місцевої портовської безпеки останні інформування, інструктажі і знайомство з літерними версіями цього маршруту від центрального (московського) апарату КДБ.

Тут же від бувалого московського опера, що проводжав мою групу, отримав і житейські настанови для туриста-чайника: чудернацькі тамтешні подарунки з-за кордону не тягни, все купиш вже на зворотньому шляху в безмитному валютному магазинчику аеропорту «Шереметьєво». А щоб на «ганчірки і брязкальця» вистачило валюти, то в кожному, які відвідуватимеш, музеї купуєш по два екземпляри мистецьких фотоальбомів з репродукціями тамтешніх експонатів. Альбоми віддаси мені, за кожний з яких отримаєш по п’ятдесят (!!!) зелених американських «рублів». Всього півтисячі доларів, які (всі) витратиш у місцевій лавці. Додому полетиш без шеляга в кишені, але з мішками іноземного краму.

Згоден? – Аякже!

Отже все нормально: в групі вісімнадцять художників і мистецтвознавців з України (переважно з Києва та Львова) з обов’язковим московським агентом. У кожного своя робота: я опікуюсь групою, а він – мною. На чолі – московська мінкультівська інструкторка. Вона ж старша групи, вона ж – наша довірена, що має досвід більше двадцяти поїздок і звикла навіть своїх кураторів з КДБ тримати за підлеглих. Поки слухав її менторсько-зневажливу промову столичної штучки до хохляцьких провінціалів (мене вона чомусь за хохла не рахувала – кадебіст), привезли фельзв’зком особову справу агента «Фокін». Справа була, правда, з новими палітурками і свіжими білосніжними паперовими сторінками, однак я не перевіряючий, на такі «тонкощі» увагу звертати не буду.

Досвідчений стукач, якому довіряли «соглядати» за «соглядатаями», про що в його робочій справі агента було декілька власноручних хвалькуватих звітів про подібні поїздки, про роль у них і про його можливості. Здивувала характеристика його основного куратора, затверджена високим начальством, про те, що агент долучався до виконання завдань і запитів Першого головного управління центру (політична розвідка) – ого! Зробив відповідний запис про ознайомлення зі справою і взяття агента на тимчасовий зв’язок. Власноручний підпис, звання, прізвище і навіть тут легендована посада: оперуповноважений першого відділу київського УКДБ.

Усього в групі два агенти, а також довірена – керівниця групи. Про агентів вона знати не повинна. Інші – «підозрювані». Моя ж легенда – завідувач районним будинком культури з глибинки: хочете – вірте, хочете – ні.

За турботами, інструктажами, справами й довідками, знайомствами і розставаннями пробігає день. Залишаю на відповідальне зберігання своє круте посвідчення (за кордоном ним нікого не налякаєш) і пристаю до вже досить стомленої чеканням, налитої спиртним і кавою групи, що розташувалась у залі очікування аеропорту. Вислуховую накачку старшої за запізнення (цим вона мене «зашифровувала»), після чого всі дружно повалили до стійки реєстрації рейсу «Аерофлоту» Москва – Рим. У ті благословенні часи без Москви ми не могли аж ніяк, а київський «міжнародний аеропорт Бориспіль» власну митницю, прикордонну й карантинну службу мав у такій кількості, що могла забезпечити, мабуть, один чи два міжнародних рейси на добу, а, може, й у тиждень.

Залишок дня був приємним: вишколена обслуга красеня лайнера – руління, розбіг, зліт, закладені вуха, вода, політний сніданок, газети, журнали, ліниві розмови, вечірня зоря за ілюмінатором, дрімота, знову у вухах заклало і… Ось він, Рим, вічне місто!

Приліт, метушня і розміщення в готелі були вже опівночі, а ранок належав уже мені.

Мені здавалося, що ранок мій, але тільки-но ми зайшли у кафе на сніданок, старша зразу же почала керувати:

- При мне только по-русски, – безапеляційно заявила вона, почувши ненависний їй галицький акцент, що пропливав над столами разом з плямканням і дзвоном ножів і виделок.

Вмить «мої кияни», які до цього жваво спілкувались на «общепонятном», перейшли на літературну українську:

- А що, пані геть тупа, не розуміє мову «братерського» народу? – почулось із-за моєї спини.

- Владимир Николаевич, – це вже вона до мене, – наведите порядок в своей группе.

Мені так і хотілось їй відповісти, мовляв, дякую за розшифровку. Якщо амбітним, навченим і заслуженим вказують на їх погонича, «завклуба з глухого села», то навіть дурню стає ясно, хто тут хазяїн. Вирішив не втягуватись у безглузду суперечку, а дочекавшись її в коридорі після сніданку пояснив, що це моя перша і, мабуть, остання поїздка. І якщо пані бажає їздити за кордон і надалі, то вона має працювати відповідно до інструктажів. Якщо ж у мене виникнуть щодо пані якісь зауваження, то вони обов’язково будуть викладені в моєму письмовому звіті, бо я, знаєте, писучий. Генерали, які їх читають, ридма плачуть. Наостанок додав, що на мене не подіють ніякі столичні впливи, бо далі районного відділення мене все одно не зашлють.

Таким чином «контакт» з довіреною було налагоджено. Тепер залишалось відловити для «інтиму» своїх агентів. Професору «Кострубу» пощастило передати привіт від його київського опера в туалеті, коли поруч стояли біля пісуарів, а ось з «Фокіним» – поки що проблема. Один на один він якось не попадався, а, може, й не хотів попадатись, адже він тепер знав хто я.
Але ну їх, тих агентів, коли навколо вирує Рим і ми рушаємо до Ватикану в знамениту Сикстинську капелу.

Палац для церковних урочистостей, де розмістився цей знаменитий музей, вражав пишнотою, а головне тут (підказали) навіть не полотна, фрески чи статуї, а подвійні гвинтові сходи, єдиний у світі неповторний архітектурний шедевр. Швидше до нього!

Група розбрелась. Дехто тут уже був, інші про це багато чули або читали… Ось полотно Мікельанжело, ось Караваджо, а це Рафаель…

Туди-сюди – залишився сам. Глянув на годинника – до кінця оглядин ще понад дві години, можна розслабитись і помилуватися прекрасним.

Залами проходять групи і окремі відвідувачі, скрізь приглушено лунають чужі мови. Ех, хотілося б якихось пояснень знавця чи гіда. Саме тут стало невимовно жаль, що європейських мов, насправді, я так і не спромігся вивчити. «Як проїхать, як пройти» – хіба ж це знання мови? А ось долучитися до якоїсь групи і послухати пояснення фахівця – зась.

Засумував.

Аж раптом почув тиху вишукано-літературну російську мову. То якийсь статечний, випещений і доглянутий дядечко (зразу видно – не совок), тримаючи за руку підлітка, грамотно розповідав йому про виставлені шедеври. Я тихенько побрів за ними. В сусідньому залі до нас пристало ще двоє незнайомців, далі – ще. На виході з музею дядечка супроводжувала вже група з десятка цікавеньких російськомовних роззяв, які вже на сходах дякували йому оплесками, до яких долучився і я…

Неписаний закон вдячності, про який нам, совкам, невтямки, але потрапивши у це цивілізоване оточення, ми радо і з готовністю йому слідуємо.

Тут же, в кіоску біля палацу, купую фотоальбоми Сикстинськї капели. Це вам не те, що в нас. Кожен їхній музей видає якнайповніші, якнайпривабливіші, в найвишуканішому і наймодерновішому поліграфічному виконанні альбоми (майже каталоги) всіх своїх виставлених шедеврів, а також тих, що в запасниках. Вони вільно продаються за символічними цінами – купуйте, знайомтеся, приходьте.

Спустившись із захмарних висот вишуканої культури, оглядаюсь на площі: наша старша групи вже чатує на підлеглих. Приєднуюсь, обмінюємось враженнями, рахуємо своїх прибулих по головах. Начебто всі зібрались. Рахуємось: сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять… Двадцятого ще немає. Чекаємо, ще є час. Поки чекаємо, вирішую провести «інтим» з «Фокіним». Глянув туди-сюди – немає. Ага, це якраз його і ждемо.

Зачекали ще якусь хвильку.

- Кого немає? – лунає бадьорий голосочок старшої.

Називаю справжнє прізвище «Фокіна» – Єгоров. Вислуховуємо прокльони старшої на його адресу. Чекаємо ще. Підійшла обідня пора, в кафе вже на нас чекають. Група вирушає обідати, а я залишаюсь чекати. Ховатися немає сенсу. Кому треба – той вже давно знає хто я, а хто ще не здогадавсь – тому зараз пояснять.

Чекаю вже сам.

За якусь годину прибігає посланець від групи, адже у нас в програмі якась там з кимось зустріч. Кидаю все і приєднуюсь до групи, але настрій закордонного свята вже міцно зіпсовано.
Ночувати в готель «Фокін»-Єгоров не прийшов. Десь близько опівночі телефоную черговому в місцеву посольську резидентуру, за номером, що визубрив напередодні, мовляв, у нас надзвичайна пригода, зник один з туристів.

На ранок зустрічаюся з місцевим «компетентним» консульським співробітником, доповідаю, що зник агент, якого ще не встиг прийняти на тимчасовий зв’язок. Той поспівчував: буває, не бери в голову, за це вже не розстрілюють, ну а на горіхи будеш мати, переживеш.

Група продовжувала відвідувати музеї, зустрічатися з митцями, знавцями, хтось там з кимось обмінювався, бігали по лавках, магазинах і супермаркетах, а я ходив, як побита собака. Старша переживала, що це вже все, це її останній виїзд, більше не пустять. Інші туристи з цікавістю спостерігали за нами і тихенько підсміювались.

Потім була рукотворна краса Флоренції, затим Болоньї. Щодня по декільку разів мене сіпали ті чи інші «компетентні» консульські й посольські, вимагали пояснень, дій, деякі заспокоювали, а інші просто відбували номер, мовляв, не ти перший, не ти останній.

Я автоматично оглядав музеї, не криючись рахував своїх по головам, переживав за свою службову кар’єру і не забував купувати альбоми.
Шість днів промайнули як одна мить і якби не той клятий «Фокін»-Єгоров, то кращих би канікул і не придумати. З Болоньї до римського аеропорту імені Леонардо да Вінчі ми їхали автобусом, здружені прикрістю, як одна сім’я. Наша старша вже не реагувала на галицьку говірку, а натомість обіцяла вивчити українську і возити московські групи до Львова, бо закордон вже для неї закритий. «Коструб» добросовісно постукував на всіх одночасно, теж, видно, перестраховуючись.

Перед аеропортом стояв різноликий і неохайний натовп місцевих хіпі, які чекали на приліт знаменитих «Роллінгів». Коли ж ми спробували все-таки протиснутися всередину, раптом натовп відхлинув і прямо на мене вийшов Мік Джаггер, обличчя якого за фотографіями я знав ще зі школи. Вважаючи, що я один з його прихильників, він хвацько вихопив один з моїх мистецьких журналів, що стирчали у мене за пазухою, хутко розписався на ньому і тицьнув мені в руки. Натовп тут же відніс його далі.

Підійшовши до стійки реєстрації, я з цікавістю розглядав неочікуваний трофей.

- Продай, дам сто доларів, – почув я. Підняв очі – переді мною стояв «Фокін». – Командире, це хороша ціна. – Він очікував на мою реакцію.

- «Фокін», мать твою, – зопалу випалив я, – ми тебе обшукались.

- Єгоров. Я – Єгоров, чого розкричався? Даю двісті. Більше не дам.

- Що двісті?

- Двісті доларів за альбом з автографом Міка Джаггера. Селюк, ти й не знаєш, як тобі поталанило, адже це сам лідер знаменитого гурту «Роллінг стоунз». Жаль, що відлітаємо, а то б я все покинув би заради їх концерту.

- В пику хочеш?

- Не хочу, – сказав він, підняв свою валізу і подався до реєстраційної стійки. – Де тут реєстрація рейсу на Москву?


А вже в «Шереметьєво» мистецькі фотоальбоми в мене, як обіцяли, було куплено за тією ж договірною ціною, долари я добросовісно витратив у валютній лавці. Місцеві портовські опери, що садовили мене на київський літак, чомусь заздрили: «Не всім дають таку премію». А коли вже в Борисполі, отримував з багажу свої важкі лантухи, чув у потилицю від своїх «підозрюваних»: «Кадебістські крохобори». Але до «знаків пошани» від мого народу до представників своєї професії я вже звик і не ображався.

Вдома про свою поїздку я офіційно подав рапорт з подробицями, а чи генерали плакали, читаючи мій твір, – не знаю. Про «Фокіна» мене більше ніхто не питав, ніхто також і не пояснив: премію я отримав у валютній лавці чи хабаря? Дивно…

А десь через півроку після поїздки мені раптом оголосили подяку від командування, а хлопці з розвідвідділу пояснили, що про це постарався… «Фокін», який насправді був генералом нашої закордонної розвідки. В його нагальних шпигунських справах потрібно було терміново пошастати з тиждень Римом в якості нелегала, а тому він і придумав цю комбінацію. А ще він просив підібрати собі опера-супроводжувача якогось добросовісного сільського «лопуха», для якого така поїздка буде першою і останньою, який буде «рвать і метать» і підніме справжній, потрібний для легендування розвідника «ґвалт».
Фотоальбом же з автографом Міка Джаггера я так і не продав. По-перше, не давали такої ціни, а по-друге, – було жаль. На весь наш райцентр такий раритет був тільки у мене.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка