Будні районного ґебіста



Сторінка8/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

ПАРАЛЕЛЬНІ СВІТИ
Діяльність органів державної безпеки завжди була і залишається утаємниченою. Нам пояснюють, що від «врагов», а от я (та й не тільки) стверджую, що саме вони, «враги», прекрасно знають предмет діяльності вітчизняних спецслужб. Справжня утаємниченість потрібна в першу чергу від своїх підданих. Насправді частина свідомого і освіченого населення прекрасно знає, або ж здогадуються, чим же займається спецслужба, однак є переважна частина посполитих, яким це невтямки. Принаймі тоді, коли я сам, як мені здавалося сильно розумний, оформлявся на службу в КДБ після років «таємного стажування», не мав чіткої уяви про справжні «цілі і завдання», а також про «форми і методи» діяльності радянських чекістів.

В цивілізованому суспільстві, де влада є на службі у суспільства, також є таємниці, однак ці таємниці мають визначений законом термін давності, а ще діє законна і контрольована процедура «утаємниченості», в яку досить таки складно (хоча немає нічого неможливого) заховати неприглядні дії, проступки, аморальність чи й відверті плановані злочини конкретних владців.

У нас же в цьому для «власть імущих» повна свобода і розв’язані руки.

«Утаємниченість» - це можливість бути поза контролем, поза державою і суспільством. Це держава в державі, такий собі паралельний світ суспільних взаємовідносин.


Отже задамось питанням, що ж є предметом зацікавленості і контролю з боку спецслужб в нашому рідному суспільстві, що так «успішно» протягом останніх десятиріч, «розвивається».

В системі держбезпеки всі питання зацікавленості суворо розмежовані відповідно до діючих підзаконних актів, тобто актів, що повинні забезпечувати виконання закону, а насправді, вже самим своїм існуванням, покликані до їх порушення в ім’я якихось там «вищих інтересів».

Кожен блок питань зашифровано вже в середині системи.

Так під цифрою «1» ховається закордонна розвідка, все що з нею пов’язане і все, що її забезпечує.

Цифра «2» означає власне контррозвідку, тобто все, що ініціює, організовує і сприяє виявленню та знешкодженню інтересу чи протиправних дій з боку закордонних «партнерів». Це стосується як закритої інформації, політичних, технологічних чи наукових секретів, політичної зацікавленості та забезпечення власної діяльності владців і спецслужб.

Третій («3») напрямок діяльності спецслужб – це військова контррозвідка, тобто забезпечення охорони власних збройних сил від різноманітного впливу іноземних держав. Військова ж розвідка не є предметом діяльності вітчизняних спецслужб, а забезпечується самими військовими, завдяки існуванню в армійському господарстві власного розвідуправління, діяльність якого поширюється і на можливі в майбутньому театри військових дій та на військові стани передбачуваного супротивника.

Далі йде цифра «4». Це так зване «контррозвідувальне забезпечення» діяльності вітчизняних, в тому числі закритих і урядових, інформаційних мереж, засобів зв’язку, транспорту, шляхів сполучень тощо, а от «6» - це аналогічне «забезпечення» протидії внутрішньому безладу і світовій конкуренції на вітчизняну економіку, її секретів та пріоритетів.

Далі йдуть допоміжні служби, що забезпечують вищезазначені сфери діяльності.

«7» - це так зване «зовнішнє спостереження» з набором всіх доступних державі науково-технічних засобів, «8» - власні шифрувальні служби, організаційне оформлення та безперебійне функціонування яких і забезпечує реальний суверенітет і незалежність влади і держави. Цифра «9» здається зараз вже не актуальна, тому що при Союзі вона означала підрозділи охорони вищих посадових осіб держави і забезпечення їхньої ефективної діяльності, в тому числі і безбідно-комфортного існування як їх самих, так і численних членів їхніх родин і осіб «наближених…». Зараз ця служба виділена в Державне управління охорони при Президенті, а куди поділи вивільнену цифірку, вибачте, не знаю.

Цифра «10» означає те, без чого спецслужба не є всесильною. Це основа основ, яка в радянські часи була найбільш закрита і оберігалася найсильніше. Це найрізноманітніші архіви, інформаційні та оперативні масиви, які постійно поновлюються, накопичуються і упорядковуються. Доступ до них, за наукою, повинні мати лише керівники держави, керівництво спецслужб та уповноважені ними особи. На жаль, зараз це вже ні для кого не секрет, що саме ці архівні дані є предметом «крутого торгу», основними замовниками якого є наші колишні співробітники, що вірою і правдою працюють на сумнівні і щедро оплачувані приватні охоронні структури, утримувані переважно вітчизняним олігархатом, або й відвертим криміналітетом. В такому стані «вражим» розвідкам туди відкрита широка дорога.

Отже підсумуємо. Що ми пропустили? А пропустили, вірніше, відклали наостанок, найголовніше. Під цифрою «5» заховані найголовніші інтереси влади і спецслужби, те, заради чого і була вона створена. В радянські часи цей напрям називався «контррозвідувальним забезпеченням протидії ідеологічним диверсіям іноземних центрів та антисуспільній діяльності окремих громадян». Як ми пам’ятаємо, радянська спецслужба була навіть не державним органом, а, відповідно до Положення про Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР, «… озброєним загоном партії». Якої? Для тих, хто не знає, поясню: в Радянському Союзі була тільки одна партія, комуністична, яка з власне комуністичною ідеологією мала мало спільного, бо була партією влади, а у влади завжди є інтереси, які вищі за будь-яку ідеологію.

Влада будь-якої держави, навіть най-найдемократичнішої має і завжди хоче забезпечувати власні (шкурні) інтереси. В тих же цивілізованих країнах існує спеціальний, законом визначений механізм її контролю. На протиріччі інтересів влади і суспільства, що регулюється дієвою конституційною та судовою процедурою і базується їхня демократія, забезпечення прав людини і той рівень життя, про який ми так мріємо. Як кажуть, демократія – це в першу чергу дотримання процедури.

В Російській же імперії, з якої ми все так хочемо вилізти, існували і досі існують багатовікові традиції нехтування суспільними законами владною верхівкою, як би вона не називалась на той час: самодержавство, абсолютна, обмежена чи парламентська монархія, політбюро чи адміністрація президента разом з вірними народними обранцями.
Повернімось до нашої лічилки. Цей, п’ятий напрям, в свою чергу ділився на свої «цифірки», що означали ті або інші піднапрями протидії чужинській нам ідеології. Уважний читач вже здогадався, що профільним напрямком діяльності українських радянських спецслужб була «протидія буржуазно-націоналістичній ідеологічній диверсії». Про неї вже багато сказано і написано. Не забуду про це і я. Але був напрям, про який зараз сором’язливо забувають згадувати, хоч досягнення тодішніх оперів саме на ньому, як правило, забезпечувало ефективне кар’єрне зростання, що було заповітною мрією практично кожного офіцера.

Цей напрям ховався під скромною цифрою «4», або, якщо точно, то «4/5», тобто четвертий відділ п’ятого управління. Напрям боротьби з ідеологічною диверсією з боку церковників і сектантів.


Одну з своїх перших вербовок я провів саме в цьому напрямі.

Мій кандидат, пресвітер сільської баптистської громади, був чоловік вже в літах і, м’яко кажучи, не дуже освічений. Окрім Біблії, він так і не осилив, мабуть, ніякої іншої книги, окрім Положення про техніку безпеки при обслуговуванні комунальної котельні, де майже все своє життя служив кочегаром. Він і не приховував, що від тягот життя, сім’ї і односельців звик ховатися і в тій таки котельні і у християнській вірі баптистського спрямування, яку перейняв від таких же батьків. Все життя він був вірним рядовим членом церкви, однак волею випадку і браку відповідних кадрів на селі, йому випало стати пресвітером – іншої кандидатури просто не було.

Мій вербувальний підхід сприйняв як ознаку визнання владою його лідерських амбіцій, що, по ньому було видно, дуже тішило його самолюбство, тому на співпрацю з органами КДБ він себе давав «уламувати» для годиться. Вербовка була, як то кажуть, для галочки, однак те, що агент був пресвітером, різко підняло мої «акції» в очах не тільки колег, але й начальства.

Якоїсь такої оперативно значимої інформації він не надавав (та й не міг надати, бо що можна розказати про декілька десятків стареньких сільських бабусь та про десяток дітей шкільного віку), однак мною, як виявилось, була закрита позиція, що муляла обласному начальству вже років з десять. Мене відзначили в наказі, згадали на загальних зборах оперативного складу управління, а відповідні управлінські «направлінці», офіцери відділення «4/5», стали вітатися шанобливо і за руку. З «молодого» опера я одразу ж перетворився на визнаного «спеца».

Проте лаври не тільки тішать, вони ще й зобов’язують. Виявилось, що в моєму районі є незакрита агентурним апаратом ще й православна громада в одному з великих сіл. Там довгий час був досвідчений священик, він же багатолітній досвічений агент. Однак декілька років тому його було переведено до управління обласної єпархії, а на його місце прислали молодого, амбітного попика - випускника столичної духовної академії.

Ясно, що не тільки безпосереднє, але й пряме моє начальство розраховувало на мої нові здобутки. Що робити? – Діяти. І я без ніяких докорів сумління взявся до справи.

Спочатку провів його архівне вивчення, запитав відповідних колег за місцем його навчання та народження, характеристики особістів з місця військової служби. Тодішній мій начальник, незабутній Дмитро Григорович, отримував відповіді, що звалися «возами» за великий обсяг тексту, доповідав їх у відділення «4/5», потім давав мені для нагромадження в підбірці, потирав руки і підбадьорював, мовляв, ось ми покажемо цим «направлінцям», що й тут можна займатись справжньою контррозвідкою.

Отримані «вози» повідомляли, що об’єкт в поле зору органів не попадав. В армії він був при кухні, в семінарії теж нічим таким не відзначився: учився, молився, оженився. Походив з багатодітної попівської сім’ї, де сприйняв Христову віру як єдине варте свого земного існування: ні в жовтенятах, ні в піонерах, ні в комсомолі, а все при церкві, при хорі, при Божій службі.

Десь там всередині, я не був впевнений в успіху, проте виду не подавав і, здуру, забив цю вербовку в план роботи на наступний звітний період як обов’язкову. Однак встановлювати контакт не спішив, дуже вже не подобались мені характеристики на нього від моїх рідних міліцейських дільничних: у нього, як виявилось, ні машини, ні мотоцикла, ні велосипеда – весь час пішки по всьому приходу, а приход – майже половина району. З владою і з місцевими господарниками від імені громади спілкуються тільки його старости, він же нікому нічого зайвого, окрім «Слава Ісусу Христу», не сказав.

Час ішов, мій шеф, Митя, став делікатно нагадувати, що вже час братися і за попика, тим більше що в цій частині району агентів взагалі не було. Робити нічого, готую відповідні рапорти, отримую відповідні санкції і… Тут стала проблема, а як же і де його зловити? Декілька днів катався потрібним селом службовою «Нивою» і чатував, мовляв, перехоплю. Думав вже запитати «направленців», коли і де їх збирає єпископ, але тут начальник уперся, мовляв, ти що, вони спочатку засміють, а потім перехоплять готову вербовку собі, відзвітують за неї, нам передадуть готового агента, а ти (ну і я) залишимось з носом.

Ще з тиждень покрутився кругом того села в тяжких роздумах і нарешті рішився – пішов прямо до нього додому.

Це я зараз знаю, що такі, для стороннього ока несуттєві дрібнички, як місце першого контакту, вибирають прискіпливо, бо це впливає і на тему розмови, на її настрій, на її тональність, а головне, на результат, а тоді..

Казати, що мене прийняли в штики, це не сказати нічого. Подивитись на прибулого гостя вийшла матушка, а з нею ще зо три старенькі церковні активістки. Про відверту розмову чи про вербувальний підхід не могло бути і мови, залишалось тільки виторгувати нову зустріч, проте попик був непохитний: розмовляти буду тільки при свідках. Спіймавши такого облизня, довелось задкувати.

Начальник, як на диво, тільки поспівчував, проте нічого путнього не порадив і не додав, окрім того, щоб зайти при нагоді до направлінців, може що й розкажуть.

У четвертому відділенні 5 відділу обласного управління мене зустріли з філософським розумінням:

- По-перше, розберись, а чи потрібен він тобі? Якщо це чергова галочка – відступись. Завербувати, його завербуємо, відзвітуєшся, а далі? Що він даватиме? Те, що і твій престарілий баптист? – почав бувалий опер у званні підполковника.

- По-друге, розберись з рівнем його віри. – продовжив молодий майор з університетським значком на лацкані. – Якщо він дійсно від Бога, якщо немає меркантильної чи життєдайної жилки – відступись. Таємниці сповіді нам ні до чого, та й чи буде йому відкриватись якась там жіночка, як і з ким согрішила? Віруюча людина, тим паче батюшка – це людина не від світу цього. Такі живуть не серед нас, а в якомусь, незбагненному нам, паралельному світі. Для того, щоб такого зрозуміти, треба самому таким стати. До речі, а ти сам хрещений? А в церкві коли-небудь був? А чи знаєш ти, що це таке духівник і порадник? Для того, щоб працювати з таким контингентом, треба не атеїстичну літературу читати, а духовну. Спочатку хоча б Біблію.

- А де ж її взяти?

- Правильно, от там і візьми. І ще, пам’ятай, цей контингент сам факт вербовки сприймає як великий гріх. І не просто гріх, а гріх відступництва, гріх зради своїй вірі, своїм переконанням. А ще такі, на будь який свій крок, а тим паче на такий, зобов’язані, та й звикли, просити благословення. Так що будь готовий, що через всі обіцянки нікому нічого не казати він переступить з чистою совістю, тому що благословення його отця-духівника для нього вище за будь-які обіцянки і клятви.

Біблію в ті часи, дійсно, знайти було проблемою, тому почав все-таки з довідника атеїста. Виявилось, що там теж є досить інформації. Хоча б про те, що радянський уряд, на чолі з Леніним, з 1918 року перебуває в анафемі Руської православної церкви і ніякі «обновленці» її так і не скасували. Тут же були дані про церковну ієрархію, монастирі, чернецтво, схиму, єпископат, клір тощо. Зацікавила історія православної церкви, тільки відомості про це були скудні, а більше взяти було ніде.

Стало ясно, що в цьому питанні у мене катастрофічний брак елементарної інформації. Товариші по службі, начальство і направлінці тільки відмахувались. Там були інші проблеми і інтереси, а термін вербовки вже підпирав. Аж тут, сліпий випадок, або ж церковною мовою – провидіння.

Забігаю якось по справам у місцевий райвідділ міліції, аж тут з кабінету в кабінет ганяють мого попика. Я до міліційного начальника, мовляв, виручай, організуй. Взагалі то, міліція нам не дуже помагає, але тут така нагода прогнутись і підставити «ідейно-шкідливого врага», до якого тобі байдуже і який для тебе безпечний…

Попик саме отримував дозвіл на будівництво нової церковної споруди, а в ті часи (а в наші тим паче) треба було зібрати цілий віз непотрібних дозволів і підписів практично у всіх інстанціях, які тільки існують в районі. За якусь хвильку попика перейняли в коридорі і загнали в спеціально звільнений пустий кабінет, де були тільки стіл, два стільці, загратоване вікно і нудьгуючий опер, тобто я.

З громадянином Митрофаном Богодєєвим, так його звали в миру, ми спілкувались більш ніж три години, що пролетіли як одна мить.

Першу годину мовчав він, а говорив я. Говорив як учили, як знав, як повинен був говорити, старався і намагався, відпрацьовуючи належне, але без надії, що це приведе до якогось прийнятного результату.

А от вже наступні дві години я був неочікувано для себе поглинутий глибиною його інтелекту, ерудиції, красномовства, доброзичливості і, без пафосу, любові.

Ні, він не навернув мене до Бога (моя вища технічна освіта і закладені свого часу викладачами-комуністами матеріалістичні переконання опираються цьому до сих пір), не читав і не тлумачив мені Слово Боже, не сповідав, не причащав, не соромив і не проклинав. Розмова якось непомітно перейшла на той самий катастрофічний брак інформації яку я ніде не міг отримати. Він добросовісно і не жалкуючи часу читав мені лекцію про історію християнства, походження руського патріаршества, наводив прості, але вражаючі приклади різниці православ’я константинопольського від православ’я українського і російського. Він це робив так невимушено, з радістю що його уважно слухають і ще з більшою радістю, що його розуміють.

Ми обидва були вдоволеними спілкуванням одне з одним і тільки одне знання пригнічувало мене. Після цієї бесіди я знав напевно, що вербувати його не буду. По-перше, його ніхто і ніколи не завербує, навіть якщо буде заганяти голки під нігті. По-друге, вербувати його, справжнього, хоча й молодого за віком, людського пастиря було безглуздо, бо він просто і щиро не розумів і не вірив в те, що така людська підступність взагалі можлива, а як можна робити те, в що не віриш, що неможливе і чого взагалі немає в цьому житті?

Декілька наступних днів я взагалі був під враженням цієї бесіди. Від планової вербовки, вже не пам’ятаю під яким приводом, якось відкараскався, а сам, наступні роки до переводу з цього благословенного краю, завжди викроював собі часинку щоб просто приїхати в це село і поспілкуватись з цією дивною, багато в чому незрозумілою, проте нестандартною і непересічною людською глибою. Це і було тим, що в науці називають духовно-спасительськими бесідами.

А на те, що він, настоятель православного храму, довгими годинами спілкується з місцевим опером, наш попик просто не зважав. Бувають же такі.


Восени 1990-го український православний світ кипів і клекотав. Ще б пак, наш київський митрополит з рук самого московського патріарха урочисто отримав власноручно підписаний і скріплений всіма церковними печатками документ, «томос», про утворення незалежної в управлінні і автономної Української православної церкви.

Ця подія була в нашому відділенні сприйнята як належне, в дусі тодішньої «перестройки», однак відвідавши давно знайомих направлінців в управлінському підрозділі «4/5», одразу ж відчув тривогу и напруженість. Чому? Та тому, що тут сиділи знавці своєї справи, аси, які, принаймі самі для себе, вже передбачили майбутній катаклізм. Моя наївна репліка про «братство єдиновірних народів» була сприйнята з кривою посмішкою:

- Ти б краще підготував оперативні позиції на цьому фронті. У вас там є амбітний ігумен, церкву будує. За нашими даними, у нього серйозні нелади з Філаретом, от ти його і повивчай, підготуй… Пригодиться. Оперативний процес, він, друже, безупинний, адже ми повинні працювати на випередження.

Ця інформація мене спантеличила. Ні, я не кинувся нікого вивчати, хоча б тому, що церква була в місті, а місто не було «моєю територією». Тут працював інший опер, з яким я вже дома переговорив з цього приводу.

- Ні, - сказав він, - ніяких планів щодо ігумена в мене немає, та і шеф ніби то про це не згадував. Однак, сам знаєш, шеф є шеф. Він теж має агентуру і теж може вербувати.

Нашого настоятеля знало все місто. Він був справжнім православним авторитетом без ніяких там лапок: душпастир, врачеватель, будівничий, художник, поет, публіцист. До нього люди йшли плином, влада поважала і побоювалась. Всього рік тому міськком партії відмовив йому в наданні ділянки в центрі для будівництва церкви (чотири місцевих церкви в було зруйновано ще в тридцятих, остання, п’ята, впала в кінці шестидесятих), а вже тепер на краю міста вже стояли високі стіни найбільшої на Київщині храмової споруди.

А ще ігумен, він же місцевий благочинний, тобто старший священник місцевої округи православних приходів, симпатизував рухівцям, виступав за незалежну українську помісну церкву не тільки своїми публічними проповідями, але й газетними статтями, радіо- та телевиступами. Тобто фігура не просто помітна.

В церковному розколі, що грянув незабаром, він відіграв велику лідируючу, переважно так і не зрозумілу тоді широким політично заангажованим масам роль, що викликало сумніви у багатьох його щирих прихильників. Людям маловіруючим важко, якщо взагалі можливо, зрозуміти різницю між вірою і ідеологією.


При погонах я так і не посмів підійти до нього, однак, тільки-но їх знявши, одразу ж подався до святого отця. Наші відносини розвивались на фоні бурхливого церковного розколу українського православ’я, де я, вже чиновник обласної держадміністрації стояв за київський, а він, рухівець… за московський патріархат.

Не дивлячись на наші різні політично-релігійні уподобання, ми продовжували спілкуватись і вже наступного літа він запросив мене з дружиною в один з головних храмів Києва на власну хіротонію, урочисту всенощну з приводу висвячення його в єпископи. Й досі не можу собі вибачити, що я не пішов. Зараз з роками вже забулась та якась дуже надважлива причина, яка перешкодила мені бути гостем на його хіротонії.

За якийсь час мені випала нагода знайомити уповноваженого Кабміну з питань релігій з новоспеченим єпископом, що відбувалася в дворі будівництва нового храму, серед куп цегли, вапна, колод, трісок, де витав запах свіжеструганих дощок і дух справжнього українського православ’я. Владика намагався переконувати високопосадовця (і мене заодно) в марних намаганнях подолати всеукраїнський церковний розкол владною підтримкою якоїсь одної православної течії. Суттєвого результату він не досяг, зате міцно завоював наші симпатії. Повертаючись в Київ в комфортному службовому авто, я почув від урядовця:

- А знаєте, ми сьогодні, здається, мали розмову з нашим майбутнім патріархом.


А потім були вибори, де наш єпископ балотувався в народні депутати, а я був довіреною особою його конкурента… Вибори владика програв, ми стали зустрічатись все рідше і рідше, наші зустрічі ставали все сухішими, офіційнішими і менш змістовнішими.

Потім його і моя служби розвели нас по різних містах. Ми й досі добросовісно передаємо один одному привіти, інколи передзвонюємось, а от бачилися, мабуть, рік чи два тому.


Побутує думка, що всі православні єпископи часів СРСР були агентами КДБ, а історія «обновленства» це тільки підтверджує. Важко це коментувати, адже московського патріарха Тихона, що не визнав Радянську владу, анафемствував більшовицький уряд і опирався йому скільки було можливо, відверто знищили. Кажуть, що цьому немає доказів, однак знайомлячись з обставини його упокоєння та знаючи «своїх» – не сумніваюсь. А далі… Далі церкві, як суспільній народній інституції треба було просто вижити. І не просто вижити, а бути разом з народом, саме з тією його частиною, яку винищували. Хто крім церкви міг це зробити?

Якось знайомі направлінці розказували, що вербуючи одного агента з попів, вони, перевіряючи його через іншого такого ж агента, дізнались, що… кандидат на вербовку просив благословіння на вербовку у діючого агента… І отримував його… І погоджувався на вербовку… І співпрацював з органами… І служив в церкві Богу і його народу…

То ж чи вина душпастира в тому, що він жив в такі страшні часи, що він переступив через гордість і совість заради віри, не покинув пастви, щоб вижити або загинути разом з нею.

Багатьох душпастирів зламали чекісти, проте не всіх. Завжди були ті, хто зумів встояти, та ті, кого вербувати НЕ ПОСМІЛИ.

Тому і вижила церква, тому і скінчилась та влада, тому і стали можливими ці рядки, ці роздуми, які може комусь і здадуться не вартим уваги скиглінням миршавого інтелігентішки, що через своє надумане чистоплюйство не спромігся зробити кар’єру в найпрестижнішій і найшанованішій службі нашої такої «вільної демократичної» держави.


ГОСТРІ ЗАХОДИ
«Гострі заходи» - це українською. Приведене словосполучення або ж ріже слух, або нічого не пояснює. Я і моє покоління оперативників звикли називати це російською: «острые контрразведывательные мероприятия».
Спостережливий і допитливий читач все ніяк не може заспокоїтись: як може автор так сміливо, нахабно і, головне, безкарно писати про таке таємне, заборонене і сокровенне, адже всі розуміють, коли людина остаточно звільняється з органів державної безпеки, хто б вона не була і яку б посаду не займала, обов’язково залишає на пам’ять кадровику розписку про нерозголошення. Невже це зрада державних інтересів? Зрадники були і раніше, але вони все якось з-за кордону, а тут раптом… Правда, моя розписка датована вереснем 1991-го, однак все одно це ЗОБОВ’ЯЗАННЯ. І не просто забов’язання, а зобов’язання перед державою.

Що ж, пояснюсь.

Читач може заспокоїтись тим, що держави, перед якою автор зобов’язувався щось там не розголошувати, вже немає. Була… і загула. Але, знову ж таки, скаже читач, у тієї держави є правонаступник, адже спеціальною постановою, прийнятою одразу ж за Актом про державну незалежність України 24 серпня 1991 року нашим парламентом було констатовано, що до прийняття відповідних законів України діють закони СРСР. Отже у держави є всі підстави позиватися до мене.

- Ну й що ж, - відповім я, - нехай цей правонаступник і спробує. Адже я розкриваю не форми і методи діяльності нашої розвідки і контррозвідки, які, між іншим, прекрасно відомі всім іноземним шпигунам-агентам-резидентам, що сидять у нашій столиці і цікавим їм місцях. Я розкриваю технологію діяльності радянських (тоталітарних) спецслужб, що виконуючи каральну функцію, воювали проти власного народу, пильнуючи інтереси купки нелюдів, які своє нелюдство прикривали комуністичною демагогією. Позов щодо мене був би однозначним доказом правонаступності ідеології радянських спецслужб, що служили не народу, а злочинній владі. Я ж маю надію, що наша українська влада, хоч її і важко назвати власне українською, все ж не є злочинною. Так, у мене до нашої влади є багато претензій (а як же інакше, хто з нас задоволений нею?), проте навіть сумнівна особа при нашій українській владі – це ще не злочинна влада за своєю природою, як було при совєтах, коли навіть порядна особа при владі мусила навіть проти своєї волі або ж коїти злочини, або ж, ставши жертвою системи, загинути. І вибору не було.

Ще в передмові до цієї книги я охарактеризував себе як особу, що досить ґрунтовно, знову ж таки, на мій власний погляд, володіє питаннями в сфері державних, відомчих, службових чи приватних таємниць. Врешті, цими питаннями повинен володіти будь-який грамотний юрист. Однак це у них, а у нас…

Почнемо з того, що у нас (за Леніним) держава – це апарат насильства. Леніна вже давно немає, немає і тієї свободо-, людино- і україноненависницької держави, але апарат насильства ні-ні, та й застосовується якимись там чиновниками, найвищого і найповажнішого державного рівня. Ясно, що таке застосування юридично бездоказове, а тому безкарне. Тому дожило і до наших часів. Приклади? – справа Ґонґадзе, автокатастрофа з В’ячеславом Чорноволом, залякування депутата Єльяшкевича чи побиття Подольського, зникнення Бойка, самогубства міністрів Кравченка та Кирпи. Всі ці події мають стійкі і явні ознаки спецоперацій. Якби у нас, в Україні, дійсно була б незалежна правова і судова система, то в такому випадку щодо цих подій і фактів провадились би офіційні незалежні розслідування. Однак, коли виконавча влада може впливати на цю, ніби то незалежну гілку влади, то слідство або ж не проводять, або ж проводять так, як потрібно певним владним зацікавленим особам.

Отож, що ж за таємниці розкриті в цій книзі? – А ніякі! Все, про що я пишу, ви легко зможете знайти, зарубіжних і вітчизняних детективах, відповідній ВІДКРИТІЙ літературі галузевого чи відомчого призначення, не кажучи вже про інтернет. Там у відкритому доступі є ВСЕ не тільки про КҐБ, але й про сучасні спецслужби.

Таємницею ЦЕ стало лише тоді, коли комуністичний тоталітарний режим став широко застосовувати поза- та протизаконні можливості спецслужб і підпорядкованих йому збройних сил для упокорення народних мас власної країни, для репресій, залякувань, депортацій, голодоморів, вибіркового знищення опозиції, неугодних, непокірних і співчуваючих. Так, до прикладу, перемогу над збройним «українським буржуазно-націоналістичним» опором великодержавний сталінізм отримав після позасудових ліквідацій і фізичного знищення ОУНівських лідерів, а також після депортації (виселення у віддалені і малозаселені райони СРСР) більш ніж 1,5 мільйонів західноукраїнської людності (1944-1950 рр.), що підтримували або ж співчували повстанцям.

Це була війна. Агресивна війна. Імперська радянська влада проти українського народу. Війна на упокорення, що сучасний офіційний підручник історії замовчує. І це злочин вже влади нинішньої.

Упокорення і утримання в покорі переважної частини населення великої країни можливо було тільки силою. Силою таємною, підступною, всеохоплюючою, від якої неможливо було захиститись чи сховатись, яку неможливо було ігнорувати. Інформаційним інструментом спецслужб були не тільки агенти чи оперативно-технічні засоби спецслужб, цим інструментом була сама влада починаючи від будь-якої сільської ради, парткомітету будь-якого рівня, якогось непримітного осередку управління будь-яким державним підприємством, чи його підрозділом, занюханим кербудом чи житловою конторою. Спецслужби були тільки таким собі позасудовим аналітичним органом відмірювання і розподілу покарань, де судова гілка була тільки одним з численних примусових і каральних засобів.

Всю цю позазаконну і позасудову вакханалію радянська влада ховала від людського ока не тому що було соромно (який сором, панове), а для того щоб проводити масове промивання мізків, щоб виховувати упокорених в потрібному рабському і вірнопідданому руслі, щоб показувати людству, яке стало на шлях цивілізованості, свою ніби то «цивілізованість». Будь-яка влада (якщо вона влада, а не окупаційний режим) виховує ту частину суспільства, на яку можна було б обпертись, якій можна було довіряти, з числа якої можна рекрутувати для реалізації своїх сатанинських планів мільйони виконавців, симпатиків та співчуваючих. І треба сказати, що з цим завданням російська імперська радянська влада успішно справлялась, бо я сам був свого часу в тих лавах і чим до певної міри навіть пишався.

Однак, так довго тривати не могло, цей був стан «нестійкої рівноваги», порушення якого могло бути фатальним як для владців – носіїв злочинної ідеології – так і для великого народу могутньої країни, що претендувала на світове лідерство. Про це влада знала. Знала не тільки вона, знали думаючі, допитливі і розумні представники упокорених. А ще про це відверто наголошувалось у всіх чисельних школах партійного, комсомольського і агітаційного активів, це було основним предметом який вивчався у спецшколах не тільки спецслужб, але й органів правопорядку чи навіть і збройних сил. Нас привчали бути пильними і виявляти ворогів чи тих, хто може ворогом стати чи ворогу навіть за незнання посприяти. Розмови про «світовий імперіалізм» і про «загрозу ядерного нападу» на нас теж впливали, та не такою мірою. Головними були вороги внутрішні.

Основним предметом, за якими готували контррозвідників у наших чекістських вишах («осиних гніздах»), була все ж не розвідка чи контррозвідка, а «захист соціалістичного суспільства від ідеологічної диверсії». До «ідеологічних диверсантів» зараховували не тільки всіх хто не з нами, але й тих, хто не такий: не вірнопідданий росіянин, не комуніст-комсомолець-піонер, не радянський патріот чи не патріот соціалістичної Вітчизни (ключове слово «соціалістичної»).

Якщо раптом заявиш, що ти радянський, але Україна для тебе рідніша, миліша і головніша ніж Росія – ти ворог.

Якщо ти засумніваєшся в правильності і істинності ідей комунізму-більшовизму-соціалізму та їх апологетів – ти ворог.

Якщо будеш задавати питання щодо ефективності і правильності радянського суспільного чи громадського ладу, його ідеології чи способу господарювання – ти ворог.

Якщо заради наукових, технічних чи гуманітарних досягнень навіть найвищого світового рівня, шукаєш можливості їх реалізації і знаходиш їх не у совєтах – ти ворог, бо як «вірнопідданий імперії» всі свої досягнення, виявляється, повинен долучати до скарбів «нашої соціалістичної Батьківщини». Винахід, відкриття чи досягнення при совку могло використовуватись лише «во благо» радянської влади інакше ти зрадник, знову-таки, ворог… І таких прикладів можна приводити безліч.

Тренуватись і набивати руку на боротьбі з «ворогами» ми вчились за навчальною справою оперативної розробки «Пров». Всі, хто був свого часу причетний до КҐБ (а можливо й зараз, в СБУ – про це, відверто, мені невідомо), справу «Пров» знають як вірні Біблію. Спочатку нею зачитувались, як супердетективом, потім її марудно вивчали і зубрили, затим аналізували і моделювали на практичних заняттях. Вивчалась, поки не ставала остогидлою. Ще потім її ненавиділи, а вже тоді, після закінчення спецшкіл, коли тасувати людські долі нам доводилось особисто, її забували. Забували, щоб пам’ятати її фрагменти, щоб автоматично, але безпомилково визначати необхідність застосування у своїй діяльності тих чи інших «гострих контррозвідувальних заходів».

Отже, що таке навчальна справа «Пров»? – Це цілком таємний підручник в якому описана дійсна справа оперативної розробки реального шпигуна, агента ворожих спецслужб Олега Пєньковського. Справа стала навчальною саме тому, що в ході його оперативної розробки, тобто активного збору доказової бази його злочину негласним шляхом, контррозвідувальними органами КГБ було застосовано і проведено весь відомий чекістській науці комплекс гострих заходів: агентура, підглядування (фото- та кінофіксація його дій), підслуховування вуличних розмов за допомогою слухових гармат та підслуховування розмов в офісі, перехоплення його телефонних переговорів як вдома так і на роботі, перлюстрація поштових відправлень і кореспонденції, негласний автомобільний супровід, фізичне стеження, виявлення міток, закладок, неодноразові негласні обшуки його автомашини, помешкань як вдома, так і на службі… Тільки одне було ой-ой-ой. Служив Олег Пєньковський не ким не-будь і не де-небудь, а полковником в Головному розвідувальному управлінні Генерального штабу Збройних сил СРСР.

Чому «Пров»? Скорочено-зашифровано російською - «проверяемый». Навіть вже проводячи санкціоновану генералами оперативну перевірку, об’єкту довгий час не давали псевдонім, тому що не вірили в його зраду, в те, що це насправді, серйозно і на найвищому рівні.

Я не буду торкатися суті самої справи, що блискуче описана ще одним «шпигуном», письменником Віктором Суворовим в книзі «Кузькіна мать» (до речі, рекомендую). Автор подає досить несподівану версію «зради» радянського бойового офіцера-фронтовика. Олег Пєньковський, за твердженням Суворова, вступив у контакт з розвідслужбами вірогідного супротивника виконуючи прямі завдання заступника міністра оборони СРСР маршала Сергія Бірюзова і начальника розвідуправління генштабу генерала Івана Сєрова. Саме так вони, найвищі керівники радянських збройних сил, змогли переконати військове і політичне керівництво США і НАТО в неадекватності вищого радянського керівництва (Хрущова і компанії), слабкості і небоєздатності військового потенціалу СРСР і тим самим відвести превентивний (на упередження) ядерний удар по Радянському Союзу.

Версія оригінальна, що й скажеш, проте вона (як і все у Віктора Суворова) знову попала в яблучко. В те яблучко, до якого я, свого часу, доторкнувся особисто.

Знаючи навчальну справу «Пров» (а от колишній радянський військовий розвідник Володимир Резун, він же письменник Віктор Суворов, про неї і не здогадувався), я пам’ятаю описаний в підручнику рівень таємної інформації, що її передавав Пров-Пєньковський американцям. Це були хімічні формули і кількісні показники наповнювачів і добавок в паливо радянських ракет, а також карти з мітками дислокацій практично всіх наступальних бойових ракетних з’єднань Радянської армії і армій країн Варшавського договору. А ще це були копії розпоряджень радянського уряду і наказів силових міністрів. Якось тоді, нам, слухачам-лейтенантам, було все ясно і зрозуміло. Ось він, зрадник, здав все, що міг.

Однак, коли ми самі почали прасувати свої «ділянки роботи», то виявилось, що добути потрібну інформацію не так то просто. Це тільки в детективах, казках-брехнях і в навчальних справах всі пазли складаються в єдину і ясну картинку, в житті ж так не буває. Добути інформацію за якою ти полюєш – справа одна. Інше, це добути ту інформацію, яку ти охороняєш. Вибачте, але я сам, офіцер-оперативник столичного управління КҐБ, про чорнобильську трагедію від свого командування офіційно дізнався… днів через п’ять-шість після події. Ніхто з керівництва не додумався цього зробити, вважалося, що інформації і так досить. А виявилось, що переважна більшість офіцерів управління, безпосередньо не задіяних в аварійних заходах, «випали» з інформаційного поля свого керівництва і потім викручувались хто як міг. Це вже пізніше наш генерал звалить свій ляп на свого секретаря парткому. Отже, чуже можна ще якось вкрасти, а от про своє, без санкцій і дозволів, можна дізнатись тільки випадково. Цілеспрямовано добути інформацію свого відомства – аж занадто проблематично. А якщо це інформація не просто закрита (таємна «С» чи цілком таємна «СС»), а особливо важлива («ОВ» - генеральський рівень), або ж особлива тека («ОП» - найвищий рівень державної таємниці, до якої допущені тільки президенти-прем’єри та наближені особи), то і неможливо.

Тому вже пізніше й виникло питання: а звідки в кишенях у звичайного полковника, нехай навіть і в шпигуна такого рангу, завалялися копії постанов уряду? А карти дислокацій пускових столів ракетних дивізій? Це ж не його профіль. Його шпигунський профіль – це паролі, адреси, явки, псевдоніми і імена агентури, ключі від сейфів-квартир-автомобілів та пістолети-кастети-презирвативи… Так, в його кишенях можуть завалятися карти дислокацій стартових майданчиків ракет, аеродромів і військових баз… Але не свої, а армій вірогідного противника. Можуть бути і копії постанов уряду. Можуть. Тільки уряди повинні бути чужими, хай навіть і дружніми. Але аж ніяк не свій.

Олег Пєньковський не міг бути агентом-одинаком, як його подавала цитована мною навчальна справа. Об’єкт справи оперативної розробки «Пров» був не «агентом-кротом», а «агентом-зв’язківцем», такою собі передавальною чи з’єднувальною ланкою між кимось невідомим, інформованим та впливовим в Москві і розвідцентрами країн супротивника. Цей хтось не фігурував ні в навчальній справі, ні свого часу в радянському суді. Цей хтось надовго, на десятиліття пропав з історії, щоб воскреснути в книзі Віктора Суворова.

Чому до цього ми, такі розумні і допитливі, не додумались тоді? А тому що предметом вивчення був власне не «Пров», а численні і різноманітні гострі заходи, підготовка, організація і проведення яких стосувалась нас, майбутніх їх ініціаторів і виконавців. Ми вивчали інше.
Отже головне беззаконня спецслужб, про яке ні прокуратура, ні суд, ні громадськість, ні ЗМІ і не підозрюють – це гострі заходи і спецоперації в арсеналі оперативних підрозділів спецслужб:

От, наприклад, оперативно-технічний захід «Т», або «Тетяна». Це відеофіксація. Вона може бути фото-, може кіно-, а може і просто, для фізичного спостереження під протокол, журнал чи й без нього – як скаже начальство.

Приміром, треба провести «Тетяну» певної квартири, звідси питання: нагально треба організувати спостережний пункт в сусідній квартирі (кімнаті), що має з означеною спільну стіну. Як організувати, а ще і залегендувати свою там присутність – ціле діло, яке організовує офіцер, або й цілий відділ, і план дій якого затверджується керівником в ранзі, мабуть, не нижче полковника.

Інше питання – це спосіб підглядування. Можна за допомогою системи дзеркал (як їх встановити, захистити від виявлення, прибрати після використання). Можна через отвір в стіні. Знову ж таки, отвір повинен бути непомітний для об’єкта і його оточення, пророблений непомітно, беззвучно, без слідів і без наслідків (бажано). Звідси інструмент (спеціальне надтонке і надміцне свердло та дрель, досягнення вітчизняної науки і техніки, можливо застосоване в єдиному примірнику), встановлення відповідної мініатюрної камери, з’єднувальні дроти, батареї чи блоки живлення, обслуговування, встановлення фокусів, заміна плівки, касет тощо, їх перевезення, розшифровка. Потім все це господарство потрібно ще й так же непомітно для об’єкта і оточуючих демонтувати, винести, замести сліди і при цьому всі повинні бути впевнені, що безпекою тут і не пахне.

А скільки разів бувало, коли робота зроблена, все підготовлене, відлагоджене і вивірене, а об’єкт тут не з’являється, робота виконана марно.

Або ж, знову наприклад, оперативно-технічний захід «С», або «Сергій». Це аудіофіксація. Буває з записом на магнітофон або… Вибачте, тоді магнітофон був вершиною інженерної думки, нічого іншого ще не планувалось. Так, вже були слухові гармати, що дозволяли слухати на вулиці на відстані 30 – 40 метрів, але знову ж таки, не гарантовано. Краще було з «жучками» в приміщеннях чи з «жучками» на одязі чи в особистих речах об’єкта. Проте їх треба було комусь таємно ставити, обслуговувати, а потім так же таємно і непомітно для оточуючих вилучати. Правда вже тоді центральний апарат московського центру користувався приладами, що знімали вібрацію віконного скла і відтворювали розмови чи звуки в кімнаті. Кажуть, що захиститись від цього можна просто відкривши кватирку. Однак в одному з фільмів вже перебудовчої пори показана робота цього пристрою, що успішно функціонував якраз при відкритій кватирці. Можна було б все звалити на непрофесіоналізм постановників фільму, якби в його титрах не значився консультант, якийсь такий собі генерал Іванов. Хто крився за цим прізвищем, було воно справжнє, чи це псевдонім – невідомо. Однак сама наявність консультанта з генеральським званням (а це на мій упереджений погляд, єдине чому можна вірити), говорить про фаховість і достовірність показаних фактів. Пересічний глядач, як правило, не звертає увагу на такі дрібниці, як приміром консультант фільму «Сімнадцять миттєвостей весни» генерал-полковник Дніпров. Під цим прізвищем сором’язливо ховався тодішній заступник голови КҐБ СССР генерал армії Семен Цвігун. Самі розумієте, до його зауважень режисерка фільму Тетяна Ліознова уважно прислухалась не тому, що боялась його таємної влади, а тому, що знала: в даному випадку, бувалий кінь ріллі не зіпсує.


Наші ОТУшники відверто заздрили «колегам» з іноземних розвідок, які свої засоби стеження не забирали, а залишали напризволяще – не жаль. Ну й що з того, якщо колись їх знайдуть, подумаєш… Ми ж, радянці, з-за своєї бідності і скнарості, змушені були організовувати цілі оперативні заходи за участю десятків виконавців для зняття і повернення вже використаних технічних засобів. Інколи доходило до маразму з ідіотизмом: коли вже ніяк не вдавалось демонтувати пристрої оперативного контролю таємно, тоді приходили нахабно з міліцією (або ж з ряженим під міліцію) і нагло забирали своє. А щоб не попало від начальства, змушували об’єкта писати ще й розписку «про нерозголошення».

А ще є такий гострий захід «Д», «Дмитро». Це негласний обшук. Якщо негласний, отже без вилучень. Просто треба виявити, чи є тут щось, або що саме. Інколи треба ЦЕ вилучити (поцупити), інколи навпаки, підкласти, підкинути, щоб потім знайти з понятими, зафіксувати в протоколі за підписом прокурора для рішення суду. То ж треба підготувати, відвести зайвих, в тому числі собак, папуг чи котів, які можуть вискочити (або вскочити), коли туди входять чи виходять «наші». А для того щоб увійти, треба не забути ключі (поцупити, зробити дублікат, відмичку, або ж нагло зламати замки чи двері, імітуючи пограбування). І ще не залишити сліди, виявити мітки (волосинки на замкових щілинах, нитки на дверних косяках тощо) які ставлять в своїх «кублах» бувалі кримінальні авторитети чи спеціально навчені і натреновані агенти, щоб поставити потім їх на місце.

В арсеналі спецслужб був і «поліграф». Так, так, це не вигадка. Пристрій, що відділяє правдиві відповіді від спроби обману. Це було ще в часи совка і діяло ефективно. Ми, районні оперативники таке, безперечно, не застосовували, але це не говорить, що такого не використовував Центр проти тих, кого влада вважала реальною загрозою.

А ще були, правда знову ж таки, не в нашому районі, пігулки які нейтралізують алкоголь. Або мікстури, що розслабляють людський організм до фази глибокого сну. Десь там у бойових офіцерів відділу активних розробок (так називались під час моєї служби найзасекреченіший підрозділ КҐБ) на озброєнні була зброя, що стріляла ампулами з ядом чи занадто сильними транквілізаторами, здатними моментально викликати апатію, ступор чи параліч. Ну а якщо, помилились-промахнулись-недодивились – передоз, то і смерть. Але це, звичайно, вибачте, ми ж цього не хотіли.

Також вже тоді були розмови про успішне випробування безконтактного генератора високочастотного випромінювання направленої дії, який мав такі ж можливості як пігулки чи щеплення транквілізаторами (тобто миттєво паралізував волю або вводив людину в стан ступору). Уявляєте собі, безконтактно, тобто, на відстані. Наприклад, з автомобіля що їде слідом за тим, яким кермуєте ви. Якщо тоді його випробували, то можна припустити, що двадцять років потому (тобто сьогодні) його могли застосувати для ліквідації В’ячеслава Чорновола чи голови Укрспецекспорта (єдина українська «лавка», що торгує танками, літаками і ракетами) Валерія Малєва.

Прошу уваги! Я нічого не стверджую, я розмірковую на задану тему. Можете казати, що автора занесло, я не ображусь.

Ну, а якщо ми вже заговорили про кіно, то давайте пофантазуємо далі: в одному з сучасних американських кіно-трилерів показано як спецслужби відслідковують місцезнаходження підозрюваного з точністю до декількох метрів, фіксуючи сигнал його мобільного телефону. Якщо порівняти побачене з розповіддю одного мого знайомого, реального діючого шпигуна (не дивуйтесь, є в мене такий, справжнісінький), який якось проговорився, що навіть виключений мобільний телефон відстежується, то висновок напрошується сам.

Вже тоді на озброєнні спецслужб були технічні розробки що дозволяли для прослуховування використовувати звичайний телефонний апарат, що стояв в будь-якій квартирі чи офісі в режимі очікування. Навіть якщо телефонна трубка лежала на клавішах апарата, можна було з телефонної станції підключитись до мікрофона і слухати. Це було вже тоді. А хто може гарантувати, що так як і дротовий апарат тоді не можна таким чином використати вашу мобілку сьогодні?

А коли ми вже заговорили про мобілки і комп’ютери, то зараз у спецслужб розв’язані руки, адже вже непотрібно ризикувати, домовляючись з начальником вузла зв’язку, головним інженером і всюдисущою «несвідомою» обслугою про несанкціоноване прокурором підключення до телефонних дротів, кросів, реле і контактів. Розгортай станцію прослуховування (яку легко можна придбати через інтернет – були б гроші) в будь-якому місці де є надійне покриття мережею мобільного оператора що тебе цікавить, і нічого не бійся. Тобто перлюстрація вашої електронної пошти чи персональних сторінок в соціальних мережах, відправлення, отримання і зміст СМСок, ММСок, телефонних розмов не просто реальне, а ще й в сотні разів дешевше.

Я не хочу згадувати Едварда Сноудена. Він вів мову про прослуховування американськими спецслужбами ЗАКРИТИХ, ЗАХИЩЕНИХ і ЗАШИФРОВАНИХ ліній зв’язку. Ми ж з вами відкриті всім вітрам. Як сірому захиститись?

Врешті, заспокойтесь і не впадайте у відчай хоча б тому, що спецслужбами перехоплюється такий надвеликий масив інформації, що в його потоці просто нереально відслідкувати і виокремити якийсь ваш особистий грішок. І врешті, шукають же не вас, а тих, хто їм цікавий чи на кого вже є сигнал. Ну, а якщо вже шукають і слухають вас, то вихід дуже простий: позбавтесь всього електронного, до кавомолки, праски і пилосмока включно і не забудьте відключити акумулятор від своєї мобілки – от тоді і нехай попотіють.
Але давайте повернемось в ті благословенні часи пізнього застою.

Про ті чарівні можливості спецслужб ми, тодішні хазяї сільського життя, причетні до всесильної радянської контррозвідки, любили по-пліткувати, бо такого у нас не було, а якщо раптом і траплялось, то тоді приїжджали чужі дяді, самі все робили, а наша роль була в забезпеченні, легендуванні, прикритті і організації відволікаючих заходів. Зате наступні п’ять, або й десять років ця тема була головною в розмовах «за жиззь».

Гострі заходи – це простір для творчості, фантазії, це адреналін, азарт, торжество чи розпач. А ще це – наш бойовий результат, нагороди, зірочки, гордість і хвальба з нашого боку, а також реальні строки ув’язнення, публічні покаяння, чи навпаки непублічні і безслідні зникнення, самогубства, нещасні випадки, або наглі вбивства об’єктів, що попались під важку руку радянської контррозвідки.

Було таке і в моїй практиці: якось прямо на вулиці в Згурівці випадково без підготовки надибую припарковану і запаковану під зав’язку «Сканію» італійських вантажоперевізників. Кругом нікого, окрім молоденького міліцейського сержанта. Його, як виявилось, залишили сторожувати іноземну машину. Боже, який фарт, це ж можна зараз, одним махом чимось поживитись, адже оперативна розробка «Далекобійник», що її вело наше обласне управління, в самому розпалі, а розробник, мій товариш, капітан Володя Павловський, аж захлинеться від заздрощів і безперечно буде вдоволений будь-яким результатом.

Я йому, сержанту, під ніс свою круту ксиву-посвідчення, а він мені межи очі… дуло свого пістолета.

Я йому: «Зігну в баранячий ріг, погони зірву», а він: «Товаришу капітан, вибачте, я при виконанні…». Тоді ж мобілок не було, поки добрався до його начальства… виявилось, що можна було і не добиратись… І в баранячий ріг не скрутив, і погони не зірвав, а вибачився і навіть похвалив…

Отже, для проведення гострих оперативно-технічних заходів потрібно мати об’єкта (обєктів) справи оперативного обліку. В ті прекрасні часи другої половини восьмидесятих сільські райони інколи мали об’єктів. Одного, двох чи десь так. Так, наше новосформоване райвідділення у містечку Згурівка з моменту свого створення і аж до мого від’їзду в інший підрозділ (майже два роки) справ оперативного обліку не мало, а тому не мало і об’єктів.

Гострий захід – це по-перше, визначення необхідності його проведення, по-друге, подання відповідного мотивованого рапорту самому генералу, мовляв є вороги, треба їх зафіксувати (задокументувати). Отоді, вже з генеральською санкцією прямуємо у відповідну допоміжну службу і виясняємо, що у них немає коштів (бензину, мастила, акумуляторів), або ж в ремонті основний пристрій стеження (спеціальний фото- чи кіноапарат, магнітофон чи мікрофон), або ж люди у відрядженні (у відпустці, в декреті, на лікарняному). Якщо все є, то виявляється існує черга, тому що саме такий самий гострий захід проводить підрозділ центрального апарату або моторна команда оперів з сусіднього району, бо до них бачте, приперся об’єкт главку з самої Москви і його розробка поза чергою.

Саме з цієї причини у нас не було ніяких формальних підстав для проведення будь-якого оперативного розслідування з залученням допоміжних служб, які могли б професійно провести оперативно-технічний захід контролю чи фіксації злочину чи його ознак. Свої масштабні розслідування ми проводили тільки і виключно за допомогою своєї рідної агентури. І нічого, знаєте. Інколи виходило так, що й дух захоплювало у тих же оперів центрального апарату з ОТУшниками.

Врешті подібне, як мені інколи плачуться колишні колеги, існує й зараз в нашій хваленій СБУ. Тільки заявки на проведення гострих заходів, що подаються Управлінням Державної охорони при Президентові України, тобто сучасної охранки, виконуються без черги. Всі інші: буц, і в ряд. Кажуть, що навіть сам перший зам голови Служби скромно дожидається, щоб дати санкцію на ведення якогось нью-йорксько-мюнхенського чи єрусалимсько-пітерського.

Про СБУ взагалі розказують такі перли, які ми, в тодішньому КҐБ і не уявляли. Ось послухайте:

Відповідний, тобто профільний генерал дає спецзв’язком начальнику відділення безпеки на міжнародному транспортному вузлі усну команду провести поза митним контролем такого-то чоловічка з невеличкою валізкою. Начальник відділення слухається, інструктує свого опера і ставить його до роботи. Але фокус в тому, що зараз не ті часи. Митники СБУшників вже не бояться, чіпляються, перевіряють чоловічка і… Ого !!!. Виявляють в його невеличкій валізі ну дуже велику як для цієї валізи, контрабанду. Кінчається все це справжнім арештом і чоловічка, і… опера. Щодо «чоловічка», то його подальшої долі не знаю. Може й досі сидить, а може, як у нас зараз часто буває, відпустили по дзвінку, або ж і відкупився. А от опера… Звільнили, як-то кажуть, без вихідної допомоги. І ніхто не заступився. Нехай ще скаже спасибі, що не посадили. А могли б…

Про те, що скромно оплачувані оперативники української спецслужби крадуть агентурні справи або й справи оперативного обліку на продаж, я вже писав в одному з своїх попередніх нарисів. Таке, на жаль, вже й не дивина.

Мої колеги по службі, які дослужились в СБУ до нинішніх часів, теж розказують дива. Розказують, правда, на вушко, щоб цей інформаційний витік не можна було відстежити і довести до оповідача.

Так один, вже поважний полковник, офіцер діючого резерву солідного міністерства, якось розказував, що в «помаранчевому» 2004-му за службовою необхідністю знайомився з первинним протоколом огляду місця події самогубства одного з міністрів. Застрелився, сердешний. Так от в цьому протоколі фігурувало 12 (дванадцять) кульових поранень. Буває ж таке.

Або ще один однокашник. Сьогодні він генерал, начальник управління. Теж плакався, що декілька років тому особисто спалював у спеціально для цього призначеній грубці багатотомну справу на одного зараз надуспішного і відомого в країні олігарха. Так от в цій справі фігурувало 54 (п’ятдесят чотири) кончини різних причетних до справи осіб насильницьким шляхом.

- А як же слідство, прокурори, - заїкнувся було я.

- Ну, ти, друже, мабуть зовсім на гражданці класність втратив, - розсміявся однокашник, - справа ж не кримінальна, а оперативного обліку. А такі, як ти повинен пам’ятати, прокурорам не показують.

А ще в моїй практиці районного опера був один єдиний випадок перехоплення телефонних переговорів об’єкта. Тоді у нас в райцентрі був об’єкт, німецький фахівець на одному з наших підприємств. Якщо іноземець, значить шпигун, хоча справа була в тому, що німецькі фахівці намагались запустити придбане нами закордонне обладнання, а воно не хотіло працювати, всі нервували, ми всіх підозрювали… Справа скінчилась пшиком, бо ми не довели нічию вину з причини закриття цієї справи, бо всі наші наявні в районі оперативні сили і засоби були перекинуті на капосних рухівців. Я особисто справу не вів, був на підхваті, зустрічав, легендував і селив в готелі працівницю ОТУ, прислану для організації прослуховування. А ще особисто домовлявся з начальником райвузла зв’язку і з його головним інженером про виділення можливості для підключення ОТУшників зі своєю апаратурою до лінії зв’язку, якою користувались німці в переговорах зі своєю Німеччиною. Пам’ятаю, як возив магнітофонні касети для їх розшифровування і перекладу з німецької в центральний офіс київського ОТУ, а ще пам’ятаю, що ціна прослуховування однієї години телефонних переговорів коштувала аж (!!!) 400 (чотириста) радянських рублів.

До чого це я? А до того, що зараз, як виявилось, всі заслужені рухівці стали колишніми об’єктами КҐБ, всіх «прослуховували», «переслідували», всім «створювали перепони», всіх «травили», «душили» і не давали жити.

Шановні панове, я не хочу принижувати ваші заслуги в справі здобуття державної незалежності, але не робіть з тодішнього КҐБ всесильної «інквізиції». Так, вона такою задумувалась, такою організовувалась. Мало того, інколи вона такою і була, саме нелюдською, сатанинською і людиноненависницькою. Інколи, і навіть досить часто, результатами діяльності були вбивства і смерть переслідуваних, їх хвороби, розлади психіки, спеціально організовані життєві і сімейні негаразди, але на той історичний момент кінця восьмидесятих, це вже були виключення. На момент розвалу совка, КҐБ страждав на імпотенцію з причини перебування в ньому критичної, як для тоталітарної спецслужби, кількості моралізуючих інтелігентів, серед яких був і ваш покірний слуга.

Хоча, в спеціально організовану смерть поета Василя Стуса ми, оперативники Київщини, відверто не вірили. Нам здавалося, що ми (радянські спецслужби) на таке не здатні, що це була чергова «клєвєта». Саме те невір’я і було причиною заперечень, що переростали в наші наївні переконання.


Якось, одразу після Чорнобильської катастрофи, наше київське управління стало об’єктом комплексної перевірки з боку головної московської інспекції КҐБ СССР, а нас, районне відділення, перевіряв московський полковник на прізвище Сергеєв. Знаєте, що таке комплексна перевірка? Спочатку іспит на знання основних та допоміжних наказів, діючих розробок-орієнтувань-інструктажів. Затим: «Ключі від сейфів на стіл – і йдіть покуріть», а потім заходимо і даємо пояснення на довідку, яку писали півроку чи рік тому. І чому три місяці тому не провели навчання свого агента за визначеною в наказі темою? А де письмові відмітки про інструктажі агентів з розшуку такого то… Ви інструктували і не зробили запис? – Тоді ми проведемо разом з вами контрольну зустріч з вашим агентом і запитаємо його чи отримував він тоді той чи інший інструктаж?

Самі розумієте, що до кінця комплексної полковник з кожним з нас був вже майже на «ти». Перевірка відділення, як і всяка перевірка, закінчувалась у місцевому ресторані, де Сергеєва, як то кажуть, понесло. Виявляється, він був тим самим основним розробником самого… Висоцького. Так, так, того самого Володимира Висоцького, артиста «Таганки», пісняра і поета. – Ми розкрили роти і не дихали. Для нас тоді Висоцький був навіть не кумиром, він був богом і раптом…

Заговорив Сергеєв. Що він розказував? – Нічого особливого. Його розповідь потім дивним чином співпала зі змістом книги Марини Владі «Владимир или прерванный полет». Книга була для нас, шанувальників його творчості, холодним душем, бо була правдою. А правда була в тім, що знаменитий артист був слабкою людиною зі всіма недоліками, страхами, залежностями і помилками. Хто захоче – той книгу прочитає, але тоді ЦЕ ми почулим вперше і були неабияк обурені.

А ще Сергеєв оповідав про оперативні комбінації з гострими заходами по справі Висоцького. Можливо в архіві ФСБ чи в особистих архівах його шановних ветеранів і досі зберігаються «записи з Висоцьким». Ні, не з піснями, а з його кашлюками-матюками, пікантним звуковим рядом кохання з жінками, чи, прошу пардону, відвідин туалету. Отримані результати аж ніяк не тягнули на «шпигунську» чи «антирадянську» діяльність, а свідчили про елементарну безвідповідальність представника мистецької богеми, що жив своїм невідомим і незрозумілим життям невизнаного, гнаного і нещасного творця, кумира мільйонів. Сили і засоби, а головне немаленькі кошти, витрачені на псування крові артисту, були звичайною примхою якогось зарозумілого і злопам’ятного чиновника, проявившого власть. І хто був в цьому крайній? – Звичайно КҐБ.


Врешті, поки я вірно служив, бігаючи своїм районом за черговим зухвалим рухівцем, нестиковки справи «Пров» мене турбували мало. Повернутися до неї довелось вже наприкінці моєї служби, в Борисполі. Містечко, як я вже писав, унікальне тим, що тут, на п’ятдесят тисяч населення, сидить аж сім серйозних підрозділів спеціальних служб, які займаються агентурно-оперативною діяльністю. Перелічимо їх ще раз: районна міліція і районна безпека, аеропортовська міліція і така ж безпека, оперслужба аеропортовських прикордонників, особовий відділ місцевої військової частини і, нарешті, військова розвідка тієї ж військової частини. І всім треба резиденти, конспіративні і явочні квартири, явочні місця і десятки агентів для пошуку, для перевірки, для прикриття, для розробки, для роботи… І для «галочки» теж треба. Що, що, а для «галочки» треба всім і обов’язково. Ще раз повторюсь, агента використовують один раз. Буває, що використовують повторно або одночасно. Таке в моїй практиці теж бувало. Однак, це все-таки рідкісні випадки, виключення аніж правило. І треба ж було такому трапитись, що саме в моїй кар’єрі була ще одна така прикра накладка.

Отже, вже в Борисполі планово шукаю явочну квартиру. Явочна – це звичайна оплачувана нами квартира з вірнопідданим господарем для зустрічей опера з агентурою.

Підібрав декілька кандидатур, перевірив через можливості всіх доступних мені оперативно-довідкових картотек і інформаційних масивів. Всіх агентів-резидентів-утримувачів нашого підрозділу знає наш начальник, тому з ним раджусь першим. Якщо він дає добро – значить кандидатура чиста. Коли, раптом, попадаєш на архівну «кавичку» («в кавичках», тобто має псевдонім – так ми називали «підсобний оперативний апарат»), архів давав нам його номер і можна було запитати справу для ознайомлення. Бувало, що піднімали з архіву, виходили на контакт і знову використовували. Коли натрапляли на «кавичку» діючу (не нашого підрозділу), то повідомляли не мене, а власника «кавички», тобто діючого опера, що, мовляв, вашим агентом (резидентом-утримувачем) цікавиться такий то співробітник такого то підрозділу. Тоді дзвонили спецзв’язком мені (вірніше, моєму начальству) і кричали: «І якого біса?». Коли ж натрапляли на «кавички» міліцейські, то нам так і повідомляли: ви цікавитесь агентом відділу кримінального розшуку (чи БХСС) такого то підрозділу внутрішніх справ і ми вже самі вирішували, турбувати міліцейське начальство, чи можна обійтись і без цього.

Але цього разу трапилось інакше: через декілька днів після розсилки запитів-«метеликів» щодо мого кандидата на вербовку у всі можливі інформаційні масиви, до будівлі нашого райвідділення, яке ми ділили разом з міськрайпрокуратурою, підлетів козлик з чорними військовими номерами і зухвалий прапор-літун у військовій формі з закачаними рукавами без галстука (верх нахабства) до мене: «Давай, вийдемо, поговоримо». Я оторопів, не знаючи причини. Згадались шкільні роки, юнацькі мордобої, занудило під ложечкою і засвербіли кулаки. У приміщенні нікого з оперів, начальник теж кудись повіявся, лише одна секретарка куняла над друкарською машинкою. Ще раз виглянув у вікно: за кермом УАЗа «блакитний» солдат Радянської армії, а в тіні брезентової кабіни два майори авіації, що рахувались за розвідуправлінням повітряної армії, одна з військових частин якої дислокувалась в нашому містечку. Встигаю зателефонувати нашим закритим спецзв’язком їхнім особістам, вони хоча б колеги-ґебісти, тобто свої, може щось порадять, однак відповів черговий сержант, мовляв, на місці нікого, всі «в полі».

Автоматично, по науці, хоч і незручно, проте страхуюсь, бужу секретарку: «Там до мене приїхали з військової розвідки, я скоро». Знаю, вона цікавенька, буде дивитись у вінко, в піковому випадку ударить в дзвони. Виходжу в дворик – мене запрошують в машину. Вагаюсь, заглядую всередину… а там уже наливають в гранчак щось жовто-коричневе, чи то коньяк, чи то «Старокиївську»… Відлягло.

(Пам’ятаєте «Старокиївську»? Це «красна», а «білі» – це «Московська», «Столична» і «колінвал». Чому «колінвал»? Тому що слово «ВОДКА» на етикетці пляшки було видруковано стрибаючими літерами, ніби шийки колінвала. А ще непрозора горілочка в пляшках без етикеток? Ну, невже не пам’ятаєте? Самогоном називалась).

Не встиг допити, як оголосили привід: скільки налити, щоб відступився від нашого агента? Пропозиція була настільки легка і невимушена, що я похлинувся, Поки відкашлювався, закушував цитринкою і приходив до тями, відкупорили вже другу пляшку невиданого мною досі справжнього французького коньяку.

- Гей, хлопці, припиніть, не гоніть, – змолився я, – Дождіться хоча б мого начальника, адже я простий опер. Такі питання хоча і в моїй компетенції, проте відповідь дає тільки шеф. Та й розмови про «кавички» вести при прапору-солдату у нас не прийнято, – майори-льотчики дружно розсміялись.

- Не боїсь, – поплескали по плечу, – головне домовитись, а таємниці треба берегти не від своїх, а від врага.

«Наївні і щасливі, – подумав я, – військова розвідка до агентури на своїй території ставиться безпечно, як до своїх. Вони ж вдома, навіть у своїй, радянській військовій формі, які тут можуть бути секрети? Це там, «за бугром», вони «цивільні», залегендовані, зібрані і насторожені, ризикують, бо знають, що провал – це довгий і справжній тюремний термін у комфортабельній закордонній буцигарні. І міняти на таких же невдах їх ніхто не буде: часи не ті. Частіше, правда, буває звичайна депортація, але це майже однозначна дискваліфікація вдома, втрата професії, перспектив, а ще часто за це їх просто виганяють з армії без пенсії. Та й взагалі, чи відомо їм про саме існування багатомільйонного інституту агентури радянської контррозвідки. Звідки?»

Таким чином я зазнайомився і потоваришував зі справжніми розвідниками нашої закордонної військової розвідки, з хлопцями, що до нас ставились як до своїх, щиро не розуміючи самого явища з назвою «жандармський ґебізм». Вони хоча й остерігались нас, хоча й намагались десь і щось не досказати, проте більше вірили в те, що ми з ними на одному боці. Я ж то, навіть чокаючись з ними, чи обіймаючись, знав напевно, що країна у нас з ними одна, а от «боки» і «сторони» різні, і остерігався не стільки їх, стільки їхньої щирої наївності, про яку так і не випало можливості їх попередити. Та й чи ж зрозуміли б?

Влітку 1990-го один з цих блакитних майорів переводився для подальшого проходження служби додому у Приволзький військовий округ, де, як він жартував, буде боротися не з мафією, а вже сам буде поважним членом місцевої мафії. Наше недовге товаришування, що почалося зі службового конфлікту і яке переросло в щиру приязнь, підходило до завершення. Я ж, як офіцер, що опікувався «українським буржуазним націоналізмом», на прощання подарував майору-розвіднику українську вишиванку, відповідаючи на жарт, що якщо його місце в мафії, то моє, мабуть, серед українських націоналістів. Розчулений таким неочікуваним подарунком, майор на декілька годин зник і вже ввечері об’явився у мене вдома з невеликим пакунком, перев’язаним блакитною стрічкою.

Це була англомовна карта європейської частини Радянського Союзу з позначками цілей-місць ядерного бомбардування. Цю карту викрали з НАТОвських архівів радянські військові розвідники ще років з десять тому, тобто десь у 1980-му. Ця карта свого часу наробила багато галасу, призвела мабуть не до одного скандалу і інфаркту, а все тому, що ніхто зопалу не додивився на дату її дії: 1959 рік. Це була остання карта агресивних планів НАТО. Після арешту Пєньковського в жовтні 1962-го, необхідність в третій світовій війні з боку США і НАТО відпала. Радянський Союз ще тужився, хорохорився і задирався, однак після Карибської кризи 1963-го, його військова потуга на американців впливу вже не справляла. Вони повільно, але впевнено доводили холодну війну до чистої перемоги виснаженням скриплячої радянської військової машини. Спочатку пілотованою космічною гонкою, потім місячними проектами, затим ангольськими, в’єтнамськими, арабськими і іншими військовими конфліктами, щоб вже в кінці восьмидесятих добити СРСР нокаутом у вигляді космічної стратегічної оборонної ініціативи (так зване СОІ). Цього СРСР вже не витримав. Ще ніхто не вірив у стратегічний програш і ганебний розвал великої країни і «агресивна карта превентивного атомного бомбардування» 30-річної давнини ще була ефектним доказом нашої «миролюбності» і «правоти». І ми тоді в це щиро вірили.

Ця викрадена карта була або ж забута НАТОвськими стратегами у своїх сейфах на довгі роки, що малоймовірно, або ж навпаки, підкинута нашим шпикам їхньою контррозвідкою для того, щоб познущатись і посміятись. Копії цієї карти, виготовленої фотоспособом у власній лабораторії в потрібній кількості примірників, керівництво розвідуправління повітряної армії ще довго дарувало всім своїм друзям-товаришам-знайомим, а також впливовим особам, начальству і наївним цивільним, щоб полякати їх «суворою правдою холодної війни». Вона мабуть і досі висить на стіні кабінету начальника відділення СБУ в моєму містечку як нагадування нашим оборонцям про ті невільні, колоніальні і залежні часи, коли наші рідні українські міста і села, частина червоної «імперії», були справжніми цілями упереджувального ядерного бомбардування.

Така була плата за нашу бездержавність.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка