Будні районного ґебіста



Сторінка9/16
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.61 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

ХУДОЖНИК-ВЕРХОЛАЗ
Не помилюсь якщо скажу, що всім оперативним працівникам Комітету держбезпеки УРСР, що протягом сімдесятих-вісімдесятих років несли пильну службу по протидії українському буржуазному націоналізму, не треба напружувати пам’ять щоб згадати ДРА (дело розыска анонима) «Художник-верхолаз».

Це одна з наймасштабніших операцій, що її вів КДБ УРСР в ті роки. На цю справу працювали сотні офіцерів-оперативників, аналітичні підрозділи, кращі експерти-криміналісти і психологи, тисячі агентів. Довгий час ця справа стояла на особливому контролі КДБ СРСР в Москві, щомісяця про проведену роботу звітували Центру всі обласні управління КДБ України.

Дванадцять (!) років напруженої роботи були увінчані незаперечним визнанням абсолютної поразки системи перед відчайдушною і жертовною любов’ю слабкої людини до своєї землі, до свого народу. До України.
Хто ж він, «Художник-верхолаз»?

Назвімо його «Сивий».

У сімдесят сьомому йому виповнилось тридцять. За покликанням – художник, скульптор. Цікавився україністикою, читав усе, що потрапляло йому з цього приводу надруковане і ненадрукована. Ненадруковане цікавіше. Воно жахає, вражає, будить розум, терзає свідомість.

Він шукає однодумців, фахівців, знайомиться з ними. Відкриває для себе могутній культурний національний пласт, що має право на життя тільки за кордоном, а вдома, на рідній землі оббріхується, замовчується, перекручується. Саме знайомство з творами Шевченка і Грабовського, Франка і Грінченка, Нечуя-Левицького і Симоненка вже наштовхує на думку про трагічність цієї культури. А скільки заборонених імен, що їх і згадували тільки пошепки: Грушевський, Винниченко, Багряний, Стус.

Він знає вже, що початок сімдесятих у Київському університеті ознаменувався жорстокими репресіями і переслідуваннями. За спробу поширення, осмислення своєї культури – десятки засуджених, сотні виключених.

Не відають посполиті, що це і є результат чітко виконаного, заздалегідь продуманого плану, що лежить серед паперів в одному з товстелезних томів ДГОР (дело групповой оперативной разработки) «Блок». Метою масштабних оперативно-агентурних заходів по «Блоку» і є знищення грунту, на якому могли б прорости паростки національної свідомості і українського патріотизму. Санкцію на проведення «Блоку» дає особисто Щербицький, про що доповідає на черговому засіданні московського політбюро.

Справа «Блок» є одним з пунктів ще масштабнішого плану інтернаціоналізації, а якщо відверто, русифікації українського народу. Згадайте п’ятдесятирічні, саме цей проміжок часу ознаменувався переведенням на «общепонятную» мову викладання тисяч середніх шкіл України, десятки вищих шкіл і університетів, забороною захищати українською мовою кандидатські і докторські дисертації нефілологічного профілю. Зникли українські фільми, кастроване національне телебачення і радіо, в половину зменшилися тиражі україномовної літератури і преси. Навіть допоміжні школи для глухих, і ті переводилися на російську. На черговому з’їзді КПУ звітна доповідь читається російською.

Хто протестує – потрапляв в об’єкти «Блоку».

Українці залякані, росіянам байдуже – не своє, не болить. Одне слово – націоналізм. Народ пригнічений мовчить. Через декілька років на волю повертаються перші засуджені по справі «Блок». Та не на волю, не до університетів, а у вантажники, сторожі і художники. І не в столицю, а на «сто перший» кілометр. Так і зійшлися два художники Сивий і Чужий.

Довгі розмови на кухні, зітхання під оковиту, а на ранок важка праця в пошуках хліба сущого. Довгий час Чужий навіть живе у Сивого вдома, всіма силами намагаючись бути корисним його жінці та дітям.

Проте Чужий не тільки щойно звільнений інтелігент-художник, що постраждав за національно-зухвалі думки, він ще і об’єкт ДОН (дело оперативного наблюдения – ведеться, як правило, територіальними підрозділами КДБ на тих, хто відбув покарання за ідеологічними статтями). А по ДОН операм треба працювати: треба постійна інформація, а отже і постійний компетентний інформатор. А кращого, аніж Сивий – і не придумаєш.

Спочатку випадкове але душевне знайомство Сивого з опером, одночасно декілька агентів всебічно вивчають художника: відносини в сім’ї, на роботі, пристрасті, збираються відомості про маленькі грішки, які можна після опрацювання перетворити на страшний злочин. За цією простенькою схемою, старою, як світ, і вловився наш Сивий в тенета ідеологічної контррозвідки.

Виявляється він, який жах, без оформлення замовлення намалював якомусь колгоспу якогось Леніна і взяв гроші. Після опрацювання компетентними органами грішок перетворився на справу про отримання хабара. Свідки, речові докази – все, як годиться.

Затіпалось у грудях серце, запрацював шалено мозок. І, о, ти, рятівний спомин. Опер! Майже друг! Може врятує? Мерщій до нього.

Опер не поспішав: «Припинення справи – порушення закону. От якби ви нам допомогли боротися проти ворожих розвідок...».

- Про що мова, я ж патріот. Підписати? Де?

Справжнім операм читати наступний відрізок моєї розповіді нецікаво. Рутинна важка робота з переконання несвідомого агента, що справжній ворог не за кордоном, а тут, у нас. І майже вдома.

Сивий опирається. Фактично рубікон він уже перейшов, проте совість ще не заплямована. Та коли розмови зайшли про Чужого, він захворів. Не дай Бог вам такої хвороби, коли бачиш вихід тільки в петлі. А діти, дружина? Хто ж вас буде кохати?

Рішення прийнято раптово. Прийшов жаданий спокій, впевненість у діях. Діях не зрадника, діях воїна.

За черговою чаркою спровокував сварку з Чужим і вигнав його з дому. Потім у майстерню, де знайшов два шматки тканини – жовтої і блакитної. За якийсь час прапор готовий. Обережно його згорнув і за пазуху, до серця. Потім бігцем, холодними вечірніми вулицями. Ось вокзал, поїзд. Під гуркіт коліс у напівтемному вагоні оглядав пізніх пасажирів. Чи назвав би його хто героєм, якби знав куди і навіщо він їде? Навряд. А може не вони, може він цього не розуміє?

Аж ось Київ непривітно затихає після трудового дня. Дощ, сніг з опалим листям на бруківці. Але вперед. Здається відлуння кроків приковує до себе чужі погляди, проте ні, це страх.

Швидше, швидше. Нарешті потрібний будинок на Хрещатику (давно про нього думав). Вгору по сходах, бо ліфт може привернути увагу. Вище, вище. Ще зусилля – і вже на даху. В обличчя дощ, вітер, страх. Покрівля взялася кригою, та він цього не помічав. Тремтячими руками вхопився за шпиль...

Отямився тільки на вулиці. Глянув туди, де щойно був. Горішні поверхи тільки вгадувались, а десь там, на даху, на шпилі – жовто-блакитний прапор. Його прапор. Зараз його не видно, а завтра... Завтра всі будуть знати, що ще не вмерла Україна.

Щоб погасити збудження, йде пішки через парк. Ось і Дніпро. Сивий карбує крок по набережній. Те що він зробив не заспокоїло його. Збудженість не згасає.

В темряві наткнувся на якусь будку ремонтників. Чомусь заглянув у неї – смола, старі чоботи, фарба... Фарба!!! Схопив банку і малярну щітку, що була поруч і до Дніпра. Невеликий парк оповитий бетонною стінкою, на диво сухою в цю непогоду.

Слова самі прийшли на думку. «Хай живе самостійна Україна!» Напис розтягнувся метрів на вісім. Банку з фарбою кинув тут же. Руки спробував вимити снігом. На жаль його мало. До ранку, мабуть, його зовсім не залишиться.

Сивий кинувся через набережну, вскочив у трамвай.

На ранок вгамувався вітер, вийшло з-за хмар сонце і заглянуло у вікно одного з кабінетів сірої споруди, що на Володимирській. Промені впали на аркуш паперу і просушили напис: «Цілком таємно. Постанова про заведення справи розшуку аноніма «Художник-верхолаз». Розмашистий генеральський підпис: «Санкціоную». Потім аркуш поклали до нової цупкої картонної теки і в опису документів зареєстрували «стор. 1».

Далі сюди ляжуть документи про проведення різних експертиз: почерку, відбитків пальців, хімічний аналіз фарби, тканини, визначення місць їх виготовлення, підприємств постачальників, психологічний портрет об’єкта, попередній його опис. Будуть тут і орієнтівки всім підрозділам КДБ України по пошуку особи, що підпадає під опис об’єкта. Також тут буде і наказ: усі об’єкти по всіх справах, які були, є і будуть приміряти під «Художника-верхолаза».

Дані, що надійшли, були обраховані в обчислювальному центрі, оброблені в аналітичних підрозділах. Висновок: «Художник-верхолаз» не проявився.

На пошук об’єкта за спеціальним наказом було кинуто найгострішу зброю комітету – агентуру. Тисячі агентів опитувалися за спеціально виробленим опитувальником. Найкращі і найвідданіші були залучені до пошуку з частковим розкриттям предмету злочину. Відомості ж про злочин були засекречені.

Щоб не накликати на себе підозру, Сивий, який теж був опитаний на предмет пошуку самого себе, починає співпрацювати. Поки що довго і нудно шукає місто в яке виїхав Чужий. На його подив, за виконання цього завдання він отримує винагороду.

- Ось вам тридцять карбованців за працю.

- Давайте краще вже тридцять три.

- Якщо вам так треба, то нате вже сорок, – не розуміє іронії опер.

Далі Сивого зобов’язують розширити свої знайомства з художниками, як в своєму містечку, так і в Києві, і шукати, шукати, шукати особу, що схожа на таку, яка описана в опитувальнику. Вислуховувати, хто з художників знає про подію, хто з них займається альпінізмом, акробатикою, хто з них схвально відгукується про український буржуазний націоналізм, хто з них в той день був в Києві. І ні в якому разі не бути для них джерелом інформації про цю подію.


Спливали роки. А скільки подій в тодішньому Союзі – Олімпіада-80, її футбольний турнір в Києві і Афганістан, Московський фестиваль 1983 року, з’їзди КПРС, КПУ, комсомолу, форуми, візити закордонних лідерів. На сторожі безпеки всіх цих заходів стоїть КДБ. На всіх інструктажах по несенню служби на одну дошку з можливими терористами всі ті роки ставиться і «Художник-верхолаз». Мало того, наш герой ототожнюється за зразок тероризму. Роками офіцерам-оперативникам і агентурі прищеплюються переконання, що тероризм у нас може виходити тільки з українського буржуазного націоналізму. На цій тезі виховують покоління офіцерів. Втовкмачується, і не без успіху, думка, що любити Батьківщину можна тільки щиро ненавидячи українство.

Та й сьогодні спроба звернутися до об’єктивного вивчення таких постатей як Петлюра чи Бандера розцінюється як прояв войовничого українського націоналізму і антиросійської політики.

Страх і замкнутість стають рисами Сивого, він намагається поринути в роботу, пізно приходить додому, рано йде, обмежує свої стосунки з друзями і однодумцями. Але як ти обмежиш, коли вже почалася перебудова. Скільки надій, новин, починань. Однодумці гуртуються в Український культурологічний клуб, заявляє про себе Українська Гельсінська спілка, відроджується хор «Гомін», товариство «Громада».

Опер вимагає від Сивого спілкуватись з їх учасниками, вивчати, інформувати, протидіяти. Але Сивий вже не той, його слабкий протест надалі тільки посилюється.

А тим часом факти пробудження національної свідомості викликали і зворотну реакцію: «Цілком таємно. Активізувати роботу з протидії українському буржуазному націоналізму. Наявність у об’єктів ідей самовизначення України, розглядати як обтяжуючу обставину. До даного напряму службової діяльності залучити найбільш досвідчених працівників. Навіть якщо вони будуть працювати за рахунок послаблення робіт на інших ділянках. Допоміжним підрозділам заявки 5 управління, яке організовує роботу по цій лінії, виконувати негайно».

«Цілком таємно. Активізувати роботу по пошуку об’єкта «Художник-верхолаз». Багатолітній марний пошук дає підстави вважати, що об’єкт знаходиться в мережі агентурного апарату КДБ і знайомий з інструктажами та пошуковими заходами. Вивчити на предмет причетності до об’єкта всю агентуру, що працює і працювала по цій справі».

Тут треба сказати, що районні, так звані територіальні підрозділи – це зовсім не центральний апарат. Тут далеко від генералів, всього п’ять-вісім офіцерів, які тижнями пропадають чи в селах з агентурою, чи в кума на печі – спробуй, перевір. А тому перевірка Сивого на причетність до «Художника-верхолаза» проводилася геть погано. Не було проаналізовано його психологічного стану на момент акції, поведінка після акції та настирна цікавість у опера деталями справи.

Та ще й сліпий випадок струтився в перевірку. Сивому офіційно замовили (в маленькому містечку у художників немає конкуренції) облаштувати приміщення райвідділу і в момент, коли його справа ретельно вивчалася, саме він у сусідньому приміщенні малював газету «Чекист».

Прийшов час і оперативника, на зв’язку у якого був Сивий, переведено на роботу в інше місто. На його місце прислали нового. Процес прийому-передачі агентури завжди найбільш сприятливий для виключення баласту з агентурної мережі. Цього разу з агентів нарешті був виключений і Сивий. У обох сторін ця процедура викликала тільки полегшення.

Виключення Сивого відбулося на початку вісімдесят дев’ятого. А через кілька місяців нова вказівка у справі: «Цілком таємно. На предмет причетності до об’єкта перевірити всіх (!) тоді ще хоч і нечисленних членів Руху, але які вже голосно заявили про себе.

Одинадцятирічне пригнічення вимушеним співробітництвом наклало свій відбиток на Сивого, тому йти в Рух він утримався. І знову, в котрий раз пильна увага держбезпеки обійшла його особу.

А тим часом вже бушують пристрасті. Жовто-блакитний прапор зухвало тріпотить над головами відчайдушних і будить, будить, будить Сивого. Через деякий час він знову з тими, хто несе його прапор. Він знову серед однодумців, але радість буття затьмарюється усвідомленням свого відступництва. А тут ще в колі рухівців і угеесівців поширюється шпигуноманія, підозра до того чи іншого добродія у співпраці з КДБ.

Народний Рух ширився лавиною. Оббріхувати і замовчувати його вже було неможливо. ЦК і КДБ були в патовій ситуації, справи по українському націоналізму стало вести небезпечно. Рядові офіцери-оперативники вже відверто саботували цю роботу, проте керівництво КДБ ще влітку 1989-го вимагало на кожного активіста Руху, члена УГС вести ДОП (дело оперативной проверки – попереднє вивчення і збір компрометуючих матеріалів), збирати інформацію, яку в подальшому використовувати для компрометації об’єктів. Так готувались вибори до Верховної Ради.

Але бацила націоналізму проникла вже і в КДБ. «Цілком таємно. Начальникам підрозділів. Для ведення зазначених справ відібрати найбільш відданих соціалістичній та інтернаціоналістичній ідеям співробітників».

Ненадійним офіцерам потихеньку стали «робити» умови для звільнення. А з урахуванням того, що ненадійні були, як правило, не найгірші, прийняли доповнення до статей звільнення офіцерів з дійсної військової служби. Приховувати, що самих офіцерів-оперативників стали ділити на «своїх» та «чужих», навіть не намагались, адже тут не той контингент. Всі ждали «жандармських чисток».

Восени вісімдесят-дев’ятого стало ясно – інформаційні витоки про ведення такої масштабної справи як «Художник-верхолаз», можуть серйозно підмочити репутацію КДБ і КПУ, а тому – хай він живе, вже не до нього.

«Цілком таємно. Всім оперативним підрозділам КДБ УРСР. Справу (ДРА) «Художник-верхолаз» припинити. Матеріали знищити. Акти про знищення матеріалів справи надіслати в КДБ УРСР».

Що робив в той час Cивий? Хто знає. Мабуть бігав на збори Руху, готував до випуску напівпідпільну газету, читав страшну правду нашої історії і малював. Адже він художник.

Малював плакати до виборів у Верховну раду 1990-го року, розповсюджував листівки, вболівав за своїх і боявся.

Після виборів у містечко прибув новоспечений народний депутат, колишній політв’язень. Сьогодні він герой. Серед тих, хто прийшов засвідчити йому свою повагу і Сивий. Як годиться – мітинг, потім зустріч у тіснішому колі з хлібом-сіллю, а потім вже й з оковитою.

І тут якийсь гедзь вкусив Сивого. Раптом він, рвонувши на собі сорочку, випалив, як він колись дванадцять років тому... над Києвом... на Хрещатику... жовто-блакитний... Хай живе самостійна Україна... КДБ шукало... Дванадцять років боявся, а зараз – ні.

Цю ніч він мабуть спав спокійно. Хоч і не зовсім, хоч наполовину, але він все-таки герой. А як не герой, то відчайдуха.

Він ще спав, а агент «Легінь», протягом років заінструктований на пошук «Художника» і який організовував цей мітинг, писав оперативнику, що нарешті знайшов «Верхолаза».

Наступний ранок в райвідділі КДБ був бурхливий. Гуртом обговорювали непересічну подію, адже щойно закрита справа протягом попереднього десятиріччя була основним змістом їх діяльності. Вже ціле покоління українських чекістів складало байки: ми не можемо вловити «Художника-верхолаза», тому що у спецшколах нас вчили ловити Пєньковського.

- А я ж казав...

- А я ж попереджав...

- А я печінкою відчував...

- А може, заради сміху пошлемо? Порадуємо діда-генерала.

Сказано – зроблено. Копію агентурного повідомлення агента «Легіня» в Центр. А через декілька днів трубка спеціального оперативного зв’язку, що її підняв тамтешній начальник, смачно лаялася державною мовою з дуже зрозумілими вставками іноземного походження.

Побілілий начальник відповідав сторопілим підлеглим: «Догану нам всім. Перестарались.»

«О часи, о звичаї». Новина викликала шалений вибух сміху. Аж шибки дрижали. Поодинокі перехожі здивовано дивилися на вікна непривітної установи.

Надворі було літо дев’яностого.

- Дай Боже дяки, що я вас зустрів, - сказав мені Сивий, - хіба таке можна в собі втримати? Ні жінці сказати, ні дітям передати, боячись розплати то від одних, то від інших. А потім приходиш до висновку, що нікого, окрім тебе, це не цікавить. Он послухайте в чергах: «Навіщо нам така незалежність...?»

- Не хочу вас образити, - відповідаю йому я, - але під «Художника-верхолаза» може зараз підлаштуватись будь-який грамотний і спостережливий агент.

- Знаю куди ви клоните. Ну що ж, погоджуюсь на слідчий експеримент. От тільки слідчі та свідки нам не потрібні.

Ми зупинялись біля пам’ятних Сивому місць, потім знову вийшли на Хрещатик. Проти Київради на високій щоглі величаво колишеться державний жовто-блакитний прапор.

- Хто б міг тоді подумати... – сказав було Сивий і замовк.

Обернувшись, я побачив в його очах сльози.



ПОГЛЯД З ТОГО БОКУ БАРИКАД
«КДБ – озброєний загін партії»

З Положення про Комітет державної безпеки СРСР
Коли я служив офіцером-оперативником в Бориспільському відділенні КДБ УРСР – відповідав за 5 лінію, що тоді означало «Український буржуазний націоналізм». Треба сказати, що у відділення я перевівся з іншого підрозділу на шостому році служби вже у квітні 1989-го року, якраз через півроку після знаменитого звернення українських письменників, які опублікували в пресі програму майбутнього Народного руху України. Це вже потім, на установчому з’їзді Руху в залі КПІ, він набрав назву «Народний рух України за перебудову», а тоді він був просто РУХ.

У всіх підрозділах КДБ існував такий собі «Класифікатор». Це була досить солідна книжка, текст якої було написано і вивірено «компетентними фахівцями» і затверджено Наказом голови московської КДБ СРСР, де були прописані характеристики всіх проступків «нелояльних громадян», які можна (і треба) було кваліфікувати як підривну чи ворожу діяльність проти радянської держави і її суспільного ладу. Там був цілий розділ «Український буржуазний націоналізм» де, наприклад, були такі перли як (цитую по пам’яті) «наявність у особи переконань про самовизначення України і побудови незалежної української держави розглядати як підставу для її вивчення через ведення по відношенню до неї справи оперативного обліку».

Якщо підрозділ КДБ отримував оперативні дані (тобто власні агентурні повідомлення, дані перехватів оперативно-технічних засобів, заяви та повідомлення партійних та радянських органів чи «свідомих» громадян тощо), то після відповідної перевірки, на проведення якої давав санкцію начальник підрозділу, складався обгрунтований рапорт на ім’я начальника обласного управління КДБ про доцільність ведення справи оперативного обліку. Це міг бути ДОП (дело оперативной проверки), ДОР (дело оперативной разработки), або ДОН (дело оперативного наблюдения). В межах цих справ дозволялось проводити поточні або гострі оперативні заходи, метою яких було отримання доказів для порушення кримінальних справ за статтями кримінального кодексу УРСР «Зрада Батьківщині», або «Антирадянська агітація і пропаганда».

Після порушень кримінальних справ справи оперативного обліку вважались «реалізованими», а «легалізовані» матеріали (тобто такі, які можна було показати прокурору і суду) долучались до кримінальної справи. Все інше знищувалось.

Реалізацією справ оперативного обліку вважалось також закінчення такої справи «профілактикою», тобто письмовим чи публічним (радіо-, теле-, в пресі) покаянням і засудженням свої дій і переконань. Проте вершиною «оперативного мистецтва» вважалась «реалізація» вербовкою об’єкта справи в якості агента КДБ.

Треба зазначити, що «самодіяльність», тобто несанкціоноване проведення по відношенню до пересічного громадянина будь-яких оперативних заходів (агентура, зовнішнє спостереження, в тому числі і оперативна фіксація його дій та намірів) суворо карались керівництвом, та й на сторожі стояла власна інспекція КДБ, підрозділ якої був в кожному обласному управлінні на особливих правах – і це не «красне слівце». Саме робота цієї інспекції, контрольована особисто Юрієм Андроповим, і сприяла тому високому авторитету КДБ, який ця спецслужба мала на той час у «радянському» суспільстві. Ясно, що цьому також сприяла коштовна і ефективна пропаганда чекістської діяльності, ініційована тим же Андроповим, і до якої було залучено кращі радянські літературні, театральні, радіо- і кінематографічні сили.


Рух шестидесятників, гуманітаріїв-дисидентів чи добровільних громадських контролерів гельсінських угод був тоді, завдяки діяльності того ж КДБ, практично відверто маргіналізований, не мав авторитету, розголосу, преси і дієвої підтримки суспільства.

Показником ефективності роботи кожного офіцера-оперативника КДБ була наявність ведення таких справ оперативного обліку і ясно, що це було і власним бажанням і завданням кожного офіцера, адже він, «шукач-нишпорка», саме цим доводив свою «значимість і корисність» суспільству. Це був природній азарт лягавої-хорта.


Це все я пишу не для того, щоб подратувати сьогоднішніх свідомих українців. Мало того, я навіть самого себе сьогодні зарахував би до свідомих українських патріотів і навіть до бандерівців. Тоді ж ми ВСІ були іншими. Можливо трішки іншими.

Зараз деякі ветерани-рухівці поширюють свої спомини про те, як вони боролись проти «ненависного радянського режиму». Так, все правда, боролись. Боролись як могли, як уміли, як розуміли тодішню ситуацію. Це зараз здається, що ми тоді, по обидва боки «барикад», все робили свідомо, «чистими руками, холодною головою і гарячим серцем». Насправді оцінити тодішні свої дії ми можемо тільки зараз, оцінюючи їх з висоти прожитих літ, а найголовніше – після аналізу отриманої інформації, що називається історією України. Особливо її новітнього періоду, періоду ХХ століття.

При президентові Ющенку для професійних дослідників стали нарешті широко доступні матеріали партархівів та архівів КГБ-НКВД. Багато чого виплило назовні. Але я хотів би навести всього один документ: постанова політбюро ЦК КП(б)У від 31 липня 1946 року: кожна українська і (обов’язково) україномовна радянська (інших не було) газета або засіб масової інформації в кожному номері (випуску) зобов’язана подавати інформацію про злочини українських буржуазних націоналістів. Її дія була припинена спеціальною Запискою ЦК КПСС «украинским товарищам», підписаною Л. Брежнєвим тільки в 1964-му році. І це був тільки один з чисельних пунктів. В інших же були завдання численним штатним агітаторам, пропагандистам, лекторам товариства «Знання», парткомам, 1-шим і 2-гим відділам всіх установ і організацій, керівництву та парткомам вишів, шкіл і навіть дитсадків.

Невже 20 років масованої і цілеспрямованої тотальної брехні і дезінформації та подальші десятиліття інформаційної інерції повзучого сталінізму не минулась марно, не вплинули на масову, суспільну і особливо побутову свідомість покоління, народженого в 40-і, 50-і та 60-і роки.

Так, ми діти свого народу, постгеноцидного суспільства. Одиниці з нас не були піонерами і комсомольцями. А на вступ в комуністичну партію, особливо серед інтелігенції та «претендуючих» осіб, був конкурс (приблизно чотири чоловіка на місце).
Не хотів би, щоб написане оцінювали як спробу колишніх гебешників «примазатись» до нинішньої української патріотичної справи. Просто треба мати на увазі, що люди були скрізь і скрізь різні. Так, оперсклад КДБ завжди «славився» патологічним переконаним свідомим україноненависництвом, проте ставку треба робити саме на словах «свідомим» і «переконаним». Багато з нас, і я в тому числі, жертовний бандерівський дух вдихнули саме в школах КДБ, де прискіпливо вивчали московську трактовку історії української національно-визвольної боротьби на жорстоких і нелюдських прикладах «чекістсько-військових операцій» з «рейдуванням агентури і бойовиків», «перевербовки бандитів» за допомогою «близких связей», що означало прямий шантаж дружин, дітей, батьків з їх висилкою, депортаціями рідних, близьких, близько- і малознайомих людей та сусідів, використання для боротьби зі своїми перевербованих, перекуплених, пригноблених і зломлених.

Проте саме з середовища «оперсостава КГБ» вийшли і майбутній прем’єр незалежної України Євген Марчук, і нардеп Володимир Сивкович, і навіть нинішній мер Борисполя Анатолій Федорчук, та багато інших.

Та і я, зокрема, теж звідти...
Отож, повернімося в той незабутній Бориспіль, 1989-го, коли мені прийшлось приймати ділянку оперативної роботи з «контррозвідувального забезпечення» Бориспільського району, яке на той час полягало в «протидії несвідомим неформальним і інспірованим політичним напрямам і рухам антикомуністичного і буржуазно-націоналістичного спрямування».

Партія перед КДБ ставила конкретне завдання: за будь-яку ціну не допустити створення опозиційних до КПРС структур.

Ще раніше, коли тільки-но зародилась Українська гельсінська спілка (УГС), Український культурологічний клуб (УКК) та інші «неформальні» структури «націоналістичного спрямування», вони одразу ж попадали під тотальне вивчення 5-тим (ідеологічним) управлінням КДБ УРСР і відповідними профільними оперативними підрозділами територіальних органів, що працювали за єдиним планом. Серед «неформалів» проводились не просто вербовки, але організовувались ще й так звані «провокативні вербовки», метою яких були провокації в майбутньому. Так, не тільки документально, але й на рівні ніби то «витоку оперативної інформації» до «об’єктів» доводилась свідома дезинформація про наявність серед них «агентів КДБ», якими ніби то були різні їх представники, чи «авторитети», чи рядові члени. Попутно, цим легендувались справжні агенти, яких вдавалось завербувати або ввести в середовище тих відчайдух.

В підрозділах центрального апарату, обласних управліннях КДБ та всіх районних підрозділах були підняті всі архівні матеріали по всім гучним і резонансним справам, хоча б таким, як ДГОР (дело групповой оперативной разработки) «Блок», численні матеріали «профілактик» з забарвленням «український буржуазний націоналізм».

В розпал роботи аналітичних підрозділів з визначення кола «врагов», в листопаді 1989-го, мені довелося зустрічати в Бориспільському аеропорту скорботний борт з останками Стуса, Тихого і Литвина. Наступного дня обласні офіцери-аналітики випрошували у мене листівки з віршами Стуса, що їх поширювали рухівці в аеропорту і на повному серйозі вчитувались в рядки, намагаючись зрозуміти їх зміст. Мене це вразило – моє таємне захоплення українським націоналізмом, яке я не міг довірити навіть найближчим, раптом стало модним і престижним, навіть серед кадебешників. Я був шокований.

На той час мій колега, майор Геннадій, уже вів дві справи оперативної перевірки на таких «запеклих націоналістів» як учитель іноземної мови Гнідинської середньої школи Михайло Ратушний і інженер бориспільського заводу «Прометей» Анатолій Ковальчук.

Якщо з Михайлом Ратушним все було ясно: западенець, «засланий козачок», відвертий націоналіст, активіст-рухівець обласного масштабу, контролювався за допомогою «надійної» агентури (тобто люди, які висвітлювали діяльність Михайла, щиро його ненавиділи і щедро давали «потрібну» інформацію), то з Анатолієм Ковальчуком було важче. Якщо Михайло був відкритий, щирий, «рубаха-парень» з широким колом товаришів і знайомих, серед яких йому легко було підставити агентів, то Анатолій якраз навпаки: відлюдькуватий, замкнутий. Інформацію «про ворожу діяльність» щодо Ковальчука наше відділення отримало від київської агентури, як «связь известного националиста о обьекта ДОУ (дело оперативного учета) Ивана Зайца». Перевірити це було важко, тому що треба було рейдувати своїх районних агентів до Києва, а зробити це було непросто, бо підвести до Анатолія агента було проблематично. Завербувати когось з його близьких друзів було ще важче через практичну відсутність цих самих друзів.

Майор Геннадій, мій «співкамерник» (тому що сиділи в одному кабінеті), якось жартома запропонував мені «замочити» Анатолія Ковальчука. Він йому не просто заважав, він просто «валив» одну з найголовніших його справ. Причина була проста і банальна: Гена, окрім усього іншого, вів «контррозвідувальне обслуговування» заводу «Прометей», який за декілька років до описуваних подій, отримав закуплене державою за золото дорогоцінне обладнання для виробництва магнітних дисків із західної Німеччини. Не дивлячись на всі спроби нашої вітчизняної наукової і виробничої еліт використати його за призначенням, справа не рухалась з місця, бо московські розпорядники бюджету «отримали відкат» від самих німців і закупили обладнання, яке там на заході вже було морально застаріле і ніяк не хотіло працювати «на перестройку».

Гена вже мав конкретних підозрюваних, практично повну доказову базу і готував перевести свою оперативну розробку в кримінальну справу, коли його змусили вивчати Ковальчука. І не просто змусили, а поставили вимогу звітувати в 5-те управління центру по справі Ковальчука щотижнево. Ясно, що за таким розкладом, розробку по «відкату» треба було покласти в довгий ящик. Геннадій прекрасно розумів неспівставність цих справ, неодноразово їздив в область і в центр щось комусь доводив, проте, отримавши догану, принишк, тихо мріючи або передати справу мені, або десь якось удавити цього Ковальчука, що невідомо звідкіля так недоречно взявся.

Я ж був зайнятий іншою «надзвичайно важливою справою»: навесні 1990 року було отримано генеральську санкцію і заведено справу оперативної перевірки щодо одного з активістів Руху, лікаря-психіатра Романа Никифорука. Він ініціював і активно приймав участь у всіх можливих пікетах і маніфестаціях в місті, які так дратували районне керівництво, а особливо ідеологічного секретаря Тамілу Анісімову, яка майже щодня викликала до себе на килим нашого начальника-підполковника.

Треба сказати, що Бориспільська райлікарня давно була більмом у оці райвідділу КДБ. Там працювало декілька раніше профілактованих «архівних об’єктів», які свого часу швиденько «покаялись в гріхах» і підписали відповідні визнавальні папери. Що вони робили зараз і яка була їхня роль у щойно народжуваному Русі – було неясно, адже саме відвідування ними рухівських зборів, ще не було підставою для прийняття рішень, тому мене було кинуто саме на «цю відповідальну ділянку роботи».

Деякі з профілактованих, таких як наприклад лікар-педіатр Олександр Бойчук, на наше щастя, тоді працювали в Києві, у Борисполі ж тільки ночували, а тому всі інформаційні «вози» за їхньою участю, що приходили до нас, ми з чистою совістю відсилали у київські райвідділи, де вони губилися в численних томах «літерних справ», без належної перевірки.

По Гнідинській школі інформацію постачав сам «горком партии», який вимагав «пресечь» діяльність Ратушного саме тому, що директором тієї школи була така собі Валентина Стрілько, активістка українського національного шкільництва, відома далеко за межами Бориспільщини. Було використано звичайний таки «виробничий» конфлікт між завідуючим Бориспільським райвно і непокірною директоркою, якій приписувалась «організація опозиційних антипартійних структур» у районі. Під прикриттям цього конфлікту протягом 1989-1990 рр. райвідділом КДБ було організоване «оперативне вивчення і документування протиправної діяльності» Валентини Стрілько і Михайла Ратушного як об’єктів справ оперативної перевірки з забарвленням «український націоналізм і антисуспільна діяльність» з застосуванням всіх «дозволених» оперативних можливостей і засобів.
Важко тепер об’єктивно оцінити діяльність того чи іншого «об’єкта» зі створення осередку Руху в районі. Так, Валентина Стрілько була серед його активних ініціаторів і провідників. Однак на мою суб’єктивну думку, справжнім натхненником і організатором українського культурного, просвітницького, а головне – політичного відродження в районі був член бюро Бориспільського міськкому партії, головний редактор районної газети Валентин Лисиця. Він вміло використовував своє службове положення, перетворивши звичайну районку з невизначеною назвою «Трудова слава» в справжню трибуну «перебудови і гласності», а головне в справжню українську газету від землі. Його кабінет перетворився на штаб новоствореного Руху, а шпальти газети – на дискусійний майданчик політичних сил. Газета широко подавала розвідки з непростої і трагічної історії рідного краю, відкрито і активно виступила за відкриття українських класів у двох російськомовних міських школах, втручалася в розмаїття економічних відносин району і міжнародних контактів працівників місцевого міжнародного аеропорту.

Це не просто дратувало, а навіть бісило як обласне, так і районне «партійне начальство». Протягом 1989-1991-го рр. тиск на газету був просто шалений. Не гребували прямими вказівками бюро міськкому і навіть обкому. Секретар міськкому Таміла Георгіївна прямим текстом вимагала від підполковника Петра Михайловича, начальника нашого відділення КДБ, «розібратися» з головним редактором. Той же кивав на міськком, мовляв, виводьте його з членів бюро міськкому, тоді я зможу все.

Міськком партії не мав реальної влади на своїх же членів і не міг ось так просто вивести з своїх лав непокірного «борзописця». Партсекретарі хотіли прибрати Валентина Лисицю чужими руками, руками КГБ.

Але часи вже були не ті. КДБ на той час вже не мав «розв’язаних» рук, керівництво обласного управління та і центральний апарат не сміли переступити через інструкцію КДБ СССР від 1956 року, яка зобов’язувала оперативні підрозділи порушувати внутрішні справи оперативного обліку на членів партійних комітетів тільки з дозволу і санкції вищих партійних органів.

Протягом 1990 року двічі наш бос, Петро Михайлович, звертався до генерала, начальника нашого обласного управління з рапортами про доцільність «збору доказових матеріалів про антисуспільну і антирадянську діяльність члена бюро Бориспільського міськкому, головного редактора районної газети «Трудова слава» Валентина Лисиці в рамках справи оперативної перевірки». Та генерал не наважувався йти з цим до першого секретаря обкому. Часи вже були не ті.

Коли ж наш підполковник звернувся з рапортом втретє, доклавши до нього клопотання міськкому, підписане першим і другим секретарями, генерал не витримав і вліпив Петрові сувору догану.

Пояснення цього «сміливого» вчинку не забарилося: в листопаді 1990-го надійшов цілком таємний наказ голови КДБ СРСР про внесення змін до біблії контррозвідника – «Класифікатора». Цілі розділи, серед яких знаменитий «годувальник» - «Український буржуазний націоналізм» було вилучено. Тепер «наявність у особи ідей і переконань про самовизначення України і побудови незалежної української держави» вже не були підставою для цькування з боку КДБ. Стаття кримінального кодексу «Антирадянська агітація і пропаганда», а також частина друга статті «Зрада Батьківщині» в формі переходу на бік ворога – з’їздом народних депутатів СРСР скасовані.

Всі справи оперативного обліку з цим забарвленням були припинені, самі справи було знищено по акту в присутності не менше двох офіцерів, а акти були надіслані в спеціальний архів 10 відділу КДБ УРСР.

Тільки одну справу оперативної перевірки було реалізовано дійсно «по-чекістські»: 7 листопада 1990 р. за участь в акції з недопущенню військового параду в Києві на Хрещатику «об’єкта», Михайла Ратушного, було заарештовано, його офіцера-розробника, майора Гену, і начальника, підполковника Петра Михайловича, було відзначено в наказі. Всі інші «наші об’єкти» голосно, і головне вже безкарно, протестували проти арешту свого товариша, ну а нам було вже не до них. «Український буржуазний націоналізм» перетворився на парламентську партію і ми, як і всі «радянські люди», мовчки визнали його своєю владою. 6-та стаття «советской» конституції назавжди відійшла в історію.

Змінювались закони, змінювались правила, щось не заборонялось, а щось уже і дозволялось. Проте не відмінялась любов і ненависть. Розкол був не тільки в суспільстві, розкол був і серед особового складу КГБ. Саме тоді прийшла ще одна таємна інструкція з підбору кандидатів на роботу в органи КДБ: «отбирать исключительно преданных социалистической идее и интенациональному долгу» (тоді ще продовжувалась жорстока і безглузда війна в Афганістані). Силові структури України продовжували поповнюватися «інтернаціоналістами», які або не були українцями взагалі, або щиро ненавиділи так звану демократію разом з Україною, або були відвертими пристосуванцями до будь-якої системи. Саме тоді в і в бориспільському, і в інших підрозділах КДБ, з’являться молоді, запеклі і правильні, голодні і зубасті комуністи-лейтенанти, що через десять-двадцять років сформують безапеляційну СБУ, готову виконати будь-який злочинний наказ цинічної ніби то української влади.

Тиск на «неправильну» районку не припинявся не зважаючи на рішення московських з’їздів. В день, коли країна слухала «Лебедине озеро», а над Борисполем кружляло 40 бортів з 10-ти тисячами головорізів вітебської дивізії ВДВ на борту, вже бориспільський міськвиконком прийняв остаточне рішення: припинити фінансування районної газети «Трудова слава».

Чотири місяці колектив газети буде працювати без зарплати. Всі будуть дивитись на свого головного редактора, а він не буде піднімати очей. Так буде до грудня 1991-го, до самого референдуму, на який газетярі будуть відчайдушно працювати. Добившись незалежної України без заробітної плати, Валентин Лисиця у відчаї застрелиться.

Після його похорону фінансування газети відновиться.

Все буде як і раніше. Не буде тільки Валентина Лисиці.


Двадцять років потому:

Об’єкт ДОР «Тощий» Михайло Ратушний – народний депутат України трьох скликань, голова правління Інституту національного державознавства, а віднедавна – голова Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Об’єкт ДОП «Стерва» Валентина Стрілько – була заступником глави Київської обласної держадміністрації, зараз президент Міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого.

Об’єкт ДОП «Хмурий» Анатолій Ковальчук – був заступником глави Бориспільської районной держадміністрації, зараз помічник-консультант народного депутата України.

Об’єкт ДОП «Пікетчик» Роман Никифорук – довгий час очолював Київську міську клінічну психоневрологічну лікарню №1 (Павлівську), зараз лікар-практик.

Колишні компартійні секретарі, генерали і оперативники держбезпеки, що вже вийшли на непогані заслужені пенсії, зараз живуть нівроку і навіть посильно приймають участь у політиці своїх районів, міст, а то й держави.

Начальника місцевого відділення, підполковника Петра Михайловича, з огляду на його невгамовне рвіння, вже недоречну навіть в спецслужбі більшовицьку відданість і пристрасть до алкоголізму, як потім мені розказували вже колишні колеги, згодом було усунуто від цієї відповідальної посади. Проте він не пропав, а швиденько перебіг у особовий відділ СБУ місцевого військового гарнізону, де його ще кілька років відверто терпіли, поки не провели на заслужену пенсію. А тоді, коли його знімали, кажуть, наш генерал привселюдно заявив: «Не того ми, свого часу, звільнили». Та мені так і не запропонували поновитись на службі. Але найприкріше було те, що я так і не мав честі присягнути на вірність моїй Україні.

А на Рогозівському кладовищі міста Борисполя над могилою Валентина Лисиці співають степові пташки.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

Схожі:

Будні районного ґебіста iconТема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті. Мета заняття
Тема заняття: І. Нечуй – Левицький. «Кайдашева сім’я». Будні родини Кайдашів. Проблематика твору. Мовне багатство повісті
Будні районного ґебіста iconМоє село у будні І у свята Пісня «Ласкаво просимо» слайд 1
Дівчина вручає хліб сільському голові, друга – коровай голові райдержадміністрації
Будні районного ґебіста iconБіографія закарпатського поета Івана Ірлявського
Неспокійні будні Івана Ірлявського. Штрихи життєвого І творчого шляху поета, публіциста, борця за Соборну Україну
Будні районного ґебіста iconРішення травня 2016 року Про звіт голови районної державної адміністрації про виконання Програми економічного і соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету
Колоса В. П. про виконання Програми економічного І соціального розвитку Котелевського району, районного бюджету та делегованих районною...
Будні районного ґебіста iconРішення 27 березня 2017 року Київ №614/3дп/15-17 Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Вишгородського районного суду Київської області Підкурганного В. В. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconРішення 19 червня 2017 року Київ №1563/2дп/15-17 Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Про притягнення судді Дарницького районного суду міста Києва Набудович І. О. до дисциплінарної відповідальності
Будні районного ґебіста iconПоложення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами, затвердженого наказом №25-од від 09. 03. 2017 Пам’ятка для представників змі
Додаток 3 до Положення про взаємодію Скадовського районного суду Херсонської області із засобами масової інформації та журналістами,...
Будні районного ґебіста iconЛітературні диктанти
Остапенко Н. О., методист Яготинського районного методичного кабінету відділу освіти
Будні районного ґебіста iconРішення 24 березня 2016 року Київ №666/0/15-16 Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н. О., Мамонтової І. Ю
Про направлення звернення Сахновського В. А. стосовно суддів Оболонського районного суду міста Києва Майбоженко А. М., Яценко Н....
Будні районного ґебіста iconРішення 17 березня 2016 року Київ №586/0/15-16 Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за порушення присяги
Про внесення подання Президентові України про звільнення Фролова М. О. з посади судді Голосіївського районного суду міста Києва за...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка