Червоне І чорне Частина перша



Сторінка14/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   40

Через чверть години, що здалися йому цілою добою, воротар із зловісним обличчям знову з'явився в дверях у протилежному кінці кімнати і мовчки зробив йому знак іти за ним. Жюльєн увійшов у кімнату, ще більшу, ніж перша, в якій було майже зовсім темно. Стіни були теж побілені, меблів тут майже не було. Тільки в куточку біля дверей Жюльєн, проходячи, побачив ліжко з нефарбованого дерева, два солом'яні стільці і необбите крісло з ялинових дощок. На другому кінці кімнати, біля віконця з пожовклими шибками й кількома квітками в брудних вазонах, він помітив чоловіка в зношеній сутані, що сидів біля столу. Вигляд у нього був розгніваний. Він брав з купи, яка лежала перед ним, маленькі квадратні папірці і, написавши на кожному кілька слів, розкладав їх на столі. Він не помічав присутності Жюльєна. А той стояв нерухомо серед кімнати, там, де його залишив воротар, що пішов, зачинивши за собою двері.

Так минуло хвилин 8 десять: скромно вдягнений чоловік за столом все писав і писав. Жюльєн був такий схвильований і наляканий, що йому здавалося, він от-от упаде. Який-небудь філософ сказав би, хоч, може, він і помилився б: «Так жахливо діє потворне на душу, створену, щоб любити прекрасне».

Чоловік, що писав за столом, підвів голову; Жюльєн помітив це не відразу і, навіть помітивши, все ще стояв нерухомий, немов на смерть вражений грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жюльєн бачив довгасте обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на мертвотно блідому лобі. Між червоними щоками й білим лобом виблискували маленькі чорні очиці, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезне чоло.

— То ви підійдете сюди чи ні? — нарешті нетерпляче сказав чоловік.

Жюльєн рушив з місця непевною ходою, мало не падаючи й страшенно пополотнівши, він спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями.

— Ближче,— сказав чоловік в сутані.

Жюльєн вробив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки.

— Ваше ім'я?

— Жюльєн Сорель.

— Ви дуже спізнились,— сказав той, знов уп'явшись у нього своїми грізними очима.

Жюльєн не міг витримати цього погляду: простягши руку, немов намагаючись за щось ухопитись, він раптом упав на підлогу.

Чоловік подзвонив. Жюльєн втратив тільки здатність бачити й рухатись; але він чув, як до нього хтось підійшов.

Його підняли й посадовили на дерев'яне крісло. Він почув, як страшний чоловік сказав до воротаря:

— В нього, мабуть, падуча. Тільки ще цього бракувало!

Коли Жюльєн спромігся розплющити очі, чоловік з червоним обличчям знову писав; воротар зник. «Треба бути мужнім,— сказав сам собі наш герой,— і особливо приховати те, що я почуваю (його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають». Нарешті чоловік перестав писати і, скоса глянувши на Жюльєна, спитав:

— Ви можете відповідати на мої запитання?

— Так, пане,— сказав Жюльєн слабким голосом.

— Д! Це добре.

Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, він неквапливо сів і, знов глянувши на Жюльєна так, наче хотів відібрати в нього рештки життя, сказав:

— Мені рекомендує вас пан Шелан; це був найкращий кюре в єпархії, доброчесна людина, яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.

— Отже, я маю честь говорити з паном Піраром,— сказав Жюльєн завмираючим голосом,

— Очевидно,— відказав ректор семінарії, сердито на нього глянувши.

Очиці його заблищали ще дужче, і куточки рота мимоволі сіпнулись. Це було дуже схоже на пащу тигра, що наперед смакує насолоду пожерти свою здобич.

— Лист пана Шелана короткий,— сказав він, ніби розмовляючи сам з собою. В наші часи чим коротше писати, тим краще!

Він прочитав уголос:

— «Посилаю до вас Жюльєна Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дає. З Жюльєна вийде чудовий працівник у господньому винограднику. Пам'ять і кмітливість — все в нього є, є й розуміння. Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?»

— Щире? — здивовано повторив абат Пірар, глянувши на Жюльєна; але тепер погляд його вже не був до такої міри позбавлений людяності.— Щире? — повторив він тихіше й заходився читати далі.

«Прошу у Вас для Жюльєна Сореля стипендії; він її заслутовує, бо може скласти всі потрібні іспити. Я його трохи навчив теології, старої доброї теології Боссю, Арно, Флері. Якщо хлопець вам не підходить, пошліть його до мене: директор притулку для жебраків, якого ви добре знаєте, бере його на вісімсот франків гувернером до своїх дітей. Душа моя спокійна, дякувати богові: я починаю звикати до жахливого удару, що спіткав мене.

Абат Пірар повільніше прочитав кінець листа і з зітханням вимовив підпис: «Шелан».

— Душа його спокійна,— сказав він,— і справді, його доброчесність заслуговувала на таку нагороду; якби й мені дарував її Господь, коли проб'є мій часі

Він підвів очі й перехрестився. Побачивши цей святий знак, Жюльєн відчув, як помалу розвіюється смертельний жах, що охопив його з тої хвилини, коли він увійшов у цей дім.

— В мене тут триста двадцять один учень, що сподіваються здобути духовний сан,— нарешті сказав абат Пірар суворим, але не злим голосом,— з них тільки сім чи вісім

1 Тому, хто розуміє, треба небагато (лат.).

2 Будь здоров і не забувай мене—латинська формула закінчення листа. (Прим. перекл.)

були мені рекомендовані такими людьми, як абат Шелан; отже, серед трьохсот двадцяти одного ви будете дев'ятим. Але моє заступництво — це не ласка, не потурання, а лише подвоєна пильність і суворість щодо гріхів. Підіть замкніть оті двері на ключ.

Жюльєн з зусиллям пройшов через усю кімнату, і йому вдалося втриматися й не впасти. Він помітив, що віконце біля вхідних дверей виходило на зелену околицю; він глянув на дерева, і йому стало легше, наче він побачив старих друзів.

— Чи розмовляєте ви латинською мовою? — спитав його абат Пірар, коли він повернувся до столу.

— Так, преподобний отче,—відповів Жюльєн, потроху отямлюючись, хоч справді жодна в світі людина не здавалась йому менш «преподобною», ніж абат Пірар за ці півгодини.

Розмова провадилась далі латинню. Вираз очей абата поступово ставав менш суворим. Жюльєн потроху заспокоювався. «Який же я кволий думав він,— коли на мене так вплинула ця показна доброчесність! Це, мабуть, такий самий шахрай, як і пан Маслон». I Жюльєн з задоволенням похвалив себе в думці за те, що догадався сховати майже всі свої гроші в чоботи.

Абат Пірар проекзаменував Жюльєна з теології і був вражений його знаннями. Ще більше він здивувався, коли почав докладно питати юнака по Святому письму. Проте, коли дійшла черга до учення отців церкви, він виявив, що Жюльєн не знає нічого, навіть не чув імен таких святих, як Ієронім, Августин, Бонавентура, Василій та інших.

«Оце вона й є — подумав абат Дірар,— ота фатальна схильність до протестантства, яку я завжди закидав Шеланові. Поглиблене, надміру поглиблене знання Святого письма!»

(Жюльєн тільки що виклав йому деякі міркування,— хоч про це його не питали,— щодо часу, коли насправді написані були «Книга буття», «П'ятикнижжя» тощо.

«До чого можуть призвести такі нескінченні міркування про святе письмо,— подумав абат Пірар,— як не до його особистого тлумачення, тобто до найжахливішого протестантизму. I поруч з цими небезпечними знаннями — нічого з отців церкви, що могло б урівноважити цей нахил», але директор семінарії був приголомшений остаточно, коли запитав Жюльєна про духовну владу папи і почув не положення старої галліканської церкви, а точний переказ мало не всієї книги пана де Месера.

«Дивак цей Шелан, — подумав абат Пірар,— чи не для того він дав йому цю книгу, щоб навчити його не ставитись до неї серйозно?»

Марно ставив він запитання, щоб дізнатись, чи справді Жюльєн вірить в доктрину де Месера. Юнак відповідав точно за книжкою, напам'ять. Тепер Жюльєн зовсім опанував себе. Після дуже довгого іспиту йому здалося, що суворість пана Пірара до нього була вже тільки удавана. I справді, якби не правила надзвичайної суворості, яких абат Пірар дотримувався ось уже п'ятнадцять років щодо своїх учнів, котрих він навчав теології, ректор семінарії розцілував би Жюльєна в ім'я логіки, настільки його відповіді були чіткі, точні й ясні.

«Ось розум сміливий і здоровий,— казав він сам собі».

— Часто ви так падаєте? — спитав він Жюльєна по французки показуючи пальцем на підлогу.

— Це зі мною вперше в житті,— відповів Жюльєн,—мене налякало обличчя воротаря,— додав він, почервонівши, як хлоп'я.

Абат Пірар ледве помітно всміхнувся:

— Ось наслідки суєтної світської пишноти ви, певне, звикли до усміхнених облич, які є справжнім вертепом брехні та облуди. Істина сувора, пане. Та хіба не суворим € й наш обов'язок тут, на землі? Треба подбати, щоб ваша свідомість не піддавалась цій слабості — надмірній чутливості до суєтних принад зовнішності.

— Якби вас не рекомендували мені,— провадив абат Пірар, знов переходячи з очевидним задоволенням на латинь,— якби вас не рекомендувала мені така людина, як абат Шелан, я розмовляв би з вами суєтною світською мовою, до якої ви, здається, звикли. Повна стипендія, про яку ви просите — річ, скажу я вам, майже неможлива. Але мала була б нагорода абатові Шелану за його п’ятдесятирічні апостольські труди, якби він не міг розраховувати хоч на одну стипендію в семінарії.

Потім абат Пірар порадив Жюльєнові не вступати без його згоди ні до яких таємних товариств чи братств.

— Даю вам слово честі,— сказав Жюльєн з палкістю чесної людини.

Ректор семінарії вперше усміхнувся.

— Це слово зовсім не годиться тут,— сказав він,— воно занадто нагадує про суєтну честь мирян, яка так часто призводить їх до помилок і навіть до злочинів. Ви мусите слухатись мене в силу параграфа сімнадцятого булли Unam ecclesiam святого Пія V. Я ваш духовний начальник. В цьому домі, любий мій сину, слухати — значить коритись. Скільки у вас грошей?

«Все зрозуміло,— подумав Жюльєн,— саме тому я й став «любим сином».

— Тридцять п'ять франків, отче.

— Записуйте докладно, на що витрачатимете ці гроші. Вам доведеться звітувати переді мною.

Ця тяжка розмова тривала три години. Потім Жюльєн покликав воротаря.

— Проведіть Жюльєна Сореля в келію номер сто три,— сказав йому абат Пірар.

На знак особливої ласки він дав Жюльєнові окреме приміщення.

— Віднесіть туди його валізу! — додав він.

Жюльєн опустив очі і побачив прямо перед собою свою валізу: виявляється, він дивився на неї протягом трьох годин, але не пізнавав її.

Вони прийшли в келію № 103; це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів, на верхньому поверсі будинку; вікно її виходило на кріпосний вал, за яким видно було красиву рівнину по той бік річки.

— Який чарівний краєвид! — вигукнув Жюльєн. Але, звертаючись так сам до себе, він не відчував того, що означають ці слова. Бурхливі переживання, яких він зазнав за своє коротке перебування в Безансоні, остаточно знесилили його. Він сів біля вікна на єдиний стілець, що був у келії, і відразу поринув у глибокий сон. Жюльєн не чув дзвону ні на вечерю, ні на вечірню молитву; про нього забули.

Коли другого ранку перші промені сонця розбудили його, він побачив1 що спав на підлозі.


XVI. РІД ЛЮДСЬКИЙ, АБО ТЕ, ЧОГО БРАКУЄ БАГАТІЮ
Я один на білому світі, нікому нема ніякого діла до мене.

Всі ті, хто на моїх очах домагається успіху, люди безсоромні й черстви,

я не можу бути таким. Вони мене ненавидять за мою м'якосердість

Ах, я скоро помру чи то з голоду, чи то з горя від того,

що люди такі жорстокі.

Юнг


Жюльєн похапцем почистив свій одяг і зійшов униз. Він спізнився. Наглядач його суворо вилаяв; не пробуючи виправдатись, Жюльєн схрестив руки на грудях і мовив із засмученим виглядом:

— Зогрішив, преподобний отче. Такий початок мав великий успіх. Найспритніші з семінаристів переконались, що він не новак у їхній справі. Під час перерви Жюльєн побачив, що викликає загальну цікавість. Але їм не вдалося помітити в ньому нічого, крім стриманості й мовчазності. Дотримуючись укладених для себе правил, він розглядав цих триста двадцять одного товариша, як ворогів. Найнебезпечнішим з усіх був у його очах абат Пірар.

Через кілька днів Жюльєн мусив вибрати собі духівника, йому дали список.

«Е, боже ж мій, за кого вони мене мають,— міркував Жюльєн,— невже вони думають, що я абетки не знаю». I він вибрав абата Пірара.

Він і гадки не мав, що цей вчинок був для нього вирішальним. Один зовсім молоденький семінарист з Вер'єра, який з першого ж дня назвався його другом, сказав йому, що було б, мабуть, обачніше вибрати пана Кастанеда, помічника ректора семінарії.

— Абат Кастанеда — лютий ворог пана Пірара, якого підозрюють у янсенізмі,— додав семінаристик, нахилившись до вуха Жюльєна.

Всі перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що й діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе за неперевершеного лицеміра. Його засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі за успіхи в цьому мистецтві, до якого вдаються безсилі люди.

«На жаль, це єдина моя зброя,— казав він собі.— В іншу епоху я заробляв би на хліб ділами, що промовляли б самі за себе перед лицем ворога».

Задоволений власною поведінкою, Жюльєн оглядався навколо себе; все тут, здавалось, свідчило про найвищу чесноту.

Вісім чи десять семінаристів були оточені ореолом святості, в них бували видіння, подібно до святої Терези чи святого Франциска, в якого з'явились стигмати на горі Верніа в Апеннінах. Але це була велика таємниця, їхні друзі приховували її. Бідолашні духовидці майже не виходили з лазарету. Ще була якась сотня учнів, в яких непохитна віра поєднувалась з невтомною старанністю. Вони вчилися стільки, що ледве не падали з утоми, але пуття з цього було небагато. Двоє чи троє були справді талановиті, серед них — один на ім'я Шазель. Але Жюльєн не почував до них приязні так само, як і вони до нього.

Решта з трьохсот двадцяти одного семінариста були просто тупі невігласи, що не дуже тямили зміст тих латинських слів, які вони зубрили з ранку до вечора. Майже всі вони були сільськими хлопцями, яким здавалось, що краще заробляти на хліб проказуванням латинських слів, ніж копирсатись у землі. На підставі всіх цих спостережень, Жюльєн з перших днів пройнявся певністю, що швидко доб’ється успіху.

«В кожній справі потрібні розумні люди,— казав він собі,— бо, зрештою, треба ж комусь діло робити. За Наполеона я був би сержантом, а серед майбутніх кюре я буду старшим вікарієм.

Всі ці бідолахи,— думав він,— тяжко працювали з дитинства і досі жили на кислому молоці й чорному хлібі. Там, у себе, в своїх халупах, вони їли м'ясо не частіше як п’ять шість разів на рік. Так само, як римські солдати вважали, що війна «— це час відпочинку, ці грубі селяни зачаровані принадами семінарського життя».

В їхніх похмурих очах Жюльєн ніколи не бачив інших почуттів, крім фізичного задоволення після обіду і смакування наперед фізичної насолоди перед їдою. Такі були люди, серед яких він мав відзначитись. Але Жюльєн не знав одного,— і ніхто йому цього не збирався пояснити,— а саме, що бути першим з різних предметів, як, наприклад, з догматики, з історії церкви та з усього того, що вивчають у семінарії, в їхніх очах тільки гріх гордині, з часів Вольтера, з часів двопалатної системи управління, яка, по суті, є не чим іншим, як недовірою і особистим судженням, і яка прищеплює народові погану звичку не довіряти, французька церква, здається, зрозуміла, що її справжні вороги — це книги. Душевне смиренство вона ставить понад усе. Успіхи в науках, навіть у священних науках, здаються їй підозрілими — і не без підстав. Бо хто зможе перешкодити освіченій людині перейти до ворожого табору, як це зробили Сійвс або Грегуар. Церква тремтить і чіпляється за папу, як за єдиний засіб порятунку. Тільки папа може спробувати паралізувати вільну критику і благочестивою пишнотою своїх придворних церемоній вплинути на пересичений і розтлінний розум світських людей.

Коли ці різноманітні істини, які, проте, старанно приховуються в семінарії, почали помалу відкриватися Жюльєнові, він поринув у глибоку меланхолію. Він багато працював, швидко опановуючи знання, дуже корисні для священика, але облудні, на його думку, і зовсім для нього не цікаві. Він вважав, що більше йому нема чого робити.

«Невже мене забули всі на світі?» — думав Жюльєн. Він не знав, що пан Пірар одержав і кинув у вогонь кілька листів з діжонським штемпелем, в яких, незважаючи на найпристойніше форми вислову, прозирала найпалкіша пристрасть. Здавалось, що страшні муки каяття борються із коханням.

«Тим краще,— подумав абат Пірар,— принаймні цей юнак кохав не нечестиву жінку».

Одного разу абат Пірар розпечатав лист, напівзмитий сльозами,— це було прощання навіки з Жюльєном. «Нарешті,— було написано в листі,— небо змилосердилось наді мною і навчило мене ненавидіти не винуватця мого гріха, бо він назавжди зостанеться для мене найдорожчим у світі, але самий гріх мій. Жертва принесена, друже мій, і не без сліз, як ви бачите. Турбота про спасіння тих, кому я зобов'язана віддати своє життя, тих, кого ви так любили,— перемогла. Справедливий, але грізний господар наш тепер не помститься на них за гріхи їхньої матері. Прощайте, Жюльєне, будьте справедливі до людей».

Останні фрази ледве можна було прочитати. В листі була вказана діжонська адреса, хоч тут же висловлювалась надія, що Жюльєн не відповідатиме або якщо напише, то принаймні в таких висловах, які жінка, що повернулась на шлях чесноти, могла б прочитати, не червоніючи.

Меланхолія Жюльєна разом зі злиденним харчуванням, яким семінаристів забезпечував постачальник обідів по вісімдесят три сантими, вже почала шкідливо позначатися на його здоров'ї, коли раптом якось уранці в його келії з'явився Фуке.

— Нарешті я до тебе добився. П'ять разів — не на докір тобі сказати — я приїздив у Безансон, щоб з тобою зустрітися, і завжди бачу цю дерев'яну стіну. Я вже поставив декого вартувати біля воріт семінарії. Чому ж ти, хай йому чорт, ніколи не виходиш?

— Це покута, яку я на себе наклав.

— А ти дуже змінився. Нарешті я бачу тебе знов! Дві дзвінкі монетки по п'ять франків тільки що показали мені, яким я був дурнем, що не дав їх першого разу.

Розмовам друзів, здавалось, не буде кінця. I раптом Жюльєн пополотнів. Фуке сказав йому:

— До речі, знаєш? — мати твоїх вихованців упала в найглибше благочестя.

I почав розповідати невимушеним тоном, який так вражає пристрасну душу, коли несвідомо торкаються того, що є для неї найдорожчим.

— Так, друже мій, у найпалкішу побожність. Кажуть, що вона їздить на богомілля. Але на превеликий сором абата Маслона, який так довго шпигував за бідолахою Шеланом, пані де Реналь не схотіла взяти його за духівника. Вона їздить на сповідь Діжон або в Безансон.

— Вона буває в Безансоні? — спитав Жюльєн, і обличчя його спалахнуло.

— Частенько,— відповів Фуке, запитливо глянувши на друга.

— Є в тебе «Конституціоналіст»?

— Що таке? — перепитав Фуке.

— Я питаю, чи е в тебе з собою газета «Конституціоналіст»? — повторив Жюльєн якомога спокійніше.— Тут її продають по тридцять су за номер.

— Як! Навіть і в семінарії ліберали! — скрикнув Фуке. — Бідна Франція — додав він лицемірно, наслідуючи солоденький голос абата Маслона.

Це побачення з другом справило б на нашого героя глибоке враження, якби на другий день одне слівце, сказане йому отим семінаристиком з Вер'єра, що здавався йому дурним хлоп'ям, не навело його на дуже важливе відкриття: виявилось, що з самого початку свого перебування в семінарії Жюльєн тільки те й робив, що помилявся. Він гірко глузував тепер сам із себе.

Справді, хоч кожний важливий крок його життя був наперед обміркований, він не дбав про деталі, а семінаристські розумники тільки на дрібниці й зважають. Отже, він уже набув репутації вільнодумця. Безліч дрібних помилок викривали Жюльєна.

На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: він мислив, міркував сам, замість того щоб сліпо коритись авторитетові. Абат Пірар йому ні в чому не допоміг. Він жодного разу навіть не поговорив із Жюльєном, крім як у сповідальні, та й там більше слухав, ніж говорив. Було б зовсім інакше, якби Жюльєн обрав собі в духівники абата Кастанеда.

З тієї хвилини, як Жюльєн усвідомив свою нерозсудливість, він перестав нудитись, йому треба було дізнатись, як далеко він дав зайти лиху, і з цією метою вирішив трохи порушити свою погордливу й уперту мовчазність, якою він відштовхував від себе товаришів. Але тепер вони вирішили помститись на ньому. Його спроби зав'язати розмову були зустрінуті з презирством, що межувало із знущанням. Жюльєн дізнався тепер, що від першого дня його вступу до семінарії не було такої години, особливо під час перерв між заняттями, яка б не мала для нього добрих чи прикрих наслідків і яка б не збільшила кількості його ворогів або не викликала до нього приязні якогось щирого й доброчесного семінариста чи просто не такого грубого неука, як усі інші. Зло, що він мав виправити, було величезне, і завдання його дуже важке. Відтепер увага Жюльєна була завжди насторожі. Він повинен був удавати з себе зовсім іншу людину.

Вираз його очей, наприклад, завдавав йому багато клопоту. Не без підстав у подібних місцях усі опускають очі. «Який же я був самовпевнений у Вер'єрі! — міркував Жюльєн.— Я думав, що живу, а це було тільки готування до життя, Але ось тепер, нарешті, я живу серед людей таких, які мене оточуватимуть до кінця, поки моя роль не буде зіграна. Я оточений ворогами. Яке нестерпне це безнастанне лицемірство,— говорив він собі.— Перед ним бліднуть подвиги Геракла. Геракл наших часів — це Сікст П'ятий, що протягом п'ятнадцяти років обманював своїм смиренством сорок кардиналів, які знали його запальним і гордим замолоду.

Виходить, наука тут нічого не важить! — казав він собі з досадою.— Успіхи в догматиці, у священній історії заохочуються, тут тільки про людське око. Все, що з цього приваду тут говориться,— просто пастка, в яку потрапляють такі безумці, як я. На жаль, єдина моя заслуга була в швидких успіхах, в моєму вмінні засвоювати всі ці вигадки. Невже вони й самі знають їм справжню ціну? Невже вони ставляться до всього так, як і я? А я, дурень, пишався своїми знаннями! Та саме тим, що я завжди виходжу на перше місце, я й нажив собі запеклих ворогів. Шазель знає більше, ніж я, але він завжди допускається в своїх працях якої-небудь нісенітниці і потрапляє на п'ятдесяте місце; якщо він коли-небудь і виходить на перше, то тільки через неуважність. Ах, одне слово, одне єдине слово пана Пірара могло б мене врятувати!»

З того часу, як Жюльєн усвідомив свої помилки, довгі вправи з аскетичного благочестя, як, приміром, читання молитов по чотках п'ять разів на тиждень, виконання псалмів у церкві серця Ісусового тощо, все те, що раніше здавалось йому страшенно нудним, стало для нього найцікавішим заняттям. Суворо оцінюючи себе самого, і зокрема, намагаючись не перебільшувати своїх можливостей, Жюльєн не прагнув уподібнитись відразу зразковим семінаристам і робити щохвилини якісь значущі вчинки, які свідчили б про те, що він досяг нового ступеня християнської досконалості. Адже в семінарії навіть не круто зварене яйце можна з'їсти так, що це свідчитиме про успіхи на шляху благочестя.

Нехай читач, у якого це, можливо, викличе посмішку, пригадає всі ті похибки, яких допустився абат Деліль, споживаючи яйце за сніданком в одної знатної дами при дворі Людовіка XVI.

Жюльєн спочатку намагався дійти безгрішності, цебто такого стану молодого семінариста, коли його хода, манера рухати руками, вираз очей вже не мають у собі нічого світського, але ще не виявляють в юнакові людини, яка цілком поринула в думки про вічне життя і про марність земного існування.

Жюльєн весь час бачив написані вуглем на стінах у коридорах такі фрази, як: «Що таке шістдесят років випробувань у порівнянні з вічним блаженством чи з вічними муками в киплячому маслі в пеклі. Тепер ці фрази вже не викликали в нього презирства: він зрозумів, що треба їх завжди мати перед очима. «Що я робитиму все своє життя? — питав він себе.— Я продаватиму віруючим місця на небесах. А як показати їм наочно, що це таке? Тільки відмінністю в зовнішності між мною й мирянином».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка