Червоне І чорне Частина перша



Сторінка15/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   40

Однак через багато місяців повсякчасних зусиль на Жюльєновому обличчі виднілася думка. Його манера зводити очі й рухати губами зовсім не свідчила про сліпу віру, готову все прийняти і стерпіти, навіть мучеництво. З люттю бачив Жюльєн, що навіть найнеотесаніші сільські хлопці випереджають його в цьому. їм надто легко було ні про що не задумуватись!

Скільки зусиль доклав він, щоб мати вигляд вузьколобого святенника, пройнятого палкою і сліпою вірою, готового все прийняти й усе витримати! Подібні обличчя часто можна побачити в італійських монастирях; прекрасні зразки їх залишив для нас, світських людей, Гверчіно в своїх релігійних картинах .

У великі свята семінаристам давали сосиски з квашеною капустою. Жюльєнові сусіди по столу помітили, що він байдужий до такого добра; то був один з його перших злочинів. Товариші його побачили в цьому вияв найбезглуздішого лицемірства, саме цим він і набув собі найбільше ворогів. «Гляньте, який багатир, гляньте, який чванько— казали вони,— він удає, ніби йому наплювати на найкращий харч,— на сосиски з квашеною капустою! Ото падлюка! Гордій клятий!»

Йому слід було вдати, що, лишаючи свою порцію недоїденою, він карає себе покутою і промовити перед кимсь із приятелів, показуючи на капусту: «Що людина може принести у жертву всевишньому, як не добровільне страждання?»

«Що вдієш Неуцтво цих сільських хлопців, моїх товаришів, е для них величезною перевагою! — думав Жюльєн у хвилини смутку.— Коли вони вступають до семінарії, учителям не доводиться вибивати з них силу-силенну світських думок, все те, що приніс із собою я і що вони читають на моєму обличчі, хоч би як я намагався приховати це».

Жюльєн придивлявся з увагою, майже з заздрощами, до найгрубіших селюків, які вступали до семінарії. Коли з них скидали ратинову куртку, щоб надягти чорну рясу, вся їхня освіта зводилась до безмежної й незмірної поваги до дзвінкої монети як кажуть у Франш-Конте. Так гордо й пишно називалася в них готівка.

Для цих семінаристів, як для героїв романів Вольтера, щастя полягає насамперед у тому, щоб добре пообідати. Майже в усіх Жюльєн помічав також природжену повагу до будь-кого, хто носить одяг з тонкого сукна. Це почуття показує, як ціниться, чи, точніше, недооцінюється, справедливість щодо розподілу земних благ, яка встановлена нашими законами. «Що можна виграти,— казали вони часто один одному,— тягаючись із тузом» (Так називають у долинах Юри багатіїв). Можна собі уявити, як вони поважали того, хто багатший за всіх,— уряд!

Не усміхнутися шанобливо на саму згадку імені пана префекта — це необачно на думку селян з Франш-Конте, а бідняка негайно карають за необачність, позбавляю я його шматка хліба.

Спочатку Жюльєн мало не задихався від почуття зневаги, але нарешті він відчув жаль: адже батькам більшості його товаришів, мабуть, не раз доводилось, повернувшись увечері взимку до своєї халупи, не знайти там ні хліба, ні каштанів, ані картоплі. «Що ж тут дивного,— казав собі Жюльєн,— коли в їхній уяві щаслива людина насамперед та, що добре пообідала і мав гарний одяг? У моїх товаришів цілком певне покликання, вони переконані, що духовне звання забезпечить їм тривале щастя: добре обідати і мати взимку теплий одяг».

Якось Жюльєн почув, як один молодий семінарист, обдарований палкою уявою, казав своєму товаришеві:

— А чому я не можу стати папою, як Сікст П'ятий, що колись пас свині?

— Папами обирають тільки італійців,— відповів його друг.— Але, напевно, комусь . із нас випаде жеребок на місце старшого вікарія, настоятеля, навіть, можливо, єпископа. Пан П., єпископ шалонський,— син бочара, а мій батько також бочар.

Якось під час лекції догматики абат Пірар прислав по Жюльєна. Бідолашний юнак був дуже радий вирватись з тієї фізичної і моральної атмосфери, в якій він задихався.

Ректор прийняв його так само грізно, як 1 в день його вступу до семінарії.

— Поясніть мені, що написано на оцій гральній карті,— сказав він, дивлячись на Жюльєна ,так, що той радий був би провалитись крізь землю.

Жюльєн прочитав:

«Аманда Біне, в кав'ярні Жірар, до восьмої години. Сказати, що родом з Жалка, родич моєї матері».

Жюльєн зрозумів, яка страшна небезпека загрожувала йому: донощики абата Кастанеда викрали в нього цю адресу.

— В той день, коли я сюди вступив,— відповів він, дивлячись на лоб абата Пірара, бо не міг знести його грізного погляду,— я дуже боявся: пан Шелан сказав мені, що тут будуть і наклепи, й усякі каверзи і що тут заохочуються доноси й шпигунство серед товаришів. Така воля господа бога, щоб молоді священики бачили життя таким, яким воно е, і пройнялися огидою до всього мирського та його розкошів.

— I це ви мені розводите такі теревені — скрикнув обурений абат Пірар.— Негіднику!

— У Вер'єрі,— спокійно продовжував Жюльєн,— мої брати били мене, коли була яка-небудь підстава заздрити мені...

— До діла до діла! — скрикнув пан Пірар, ледве стримуючи себе.

Нітрохи не злякавшись, Жюльєн провадив далі:

— В той день, як я прийшов у Безансон, десь опівдні я схотів їсти й зайшов у кав'ярню. Серце моє було пройняте огидою до такого нечестивого місця, але я думав, що поснідаю тут, мабуть, дешевше, ніж у готелі. Якась жінка, очевидно хазяйка кав'ярні, побачивши, що я новак, пожаліла мене. «В Безансоні повно всяких шахраїв,— сказала вона мені,— я за вас боюся, пане. Якщо з вами щось трапиться, зверніться до мене, пошліть кого-небудь до мене, але не пізніше восьмої години. Якщо семінарські воротарі відмовлятимуться виконати ваше доручення, скажіть, що ви мій кузен, з Жанліса».

— Всю цю балаканину буде перевірено,— вигукнув абат Пірар, йому не сиділось на місці, і він походжав по кімнаті.—- Геть у келію!

Абат пішов слідом за ним і замкнув його на ключ. Жюльєн кинувся до своєї валізи, на дні якої була старанно схована фатальна карта. Речі були на місці, але лежали не в тому порядку, в якому він їх поскладав, хоч ключ він завжди тримав при собі. «Яке щастя, подумав Жюльєн,— що, коли я ще нічого не знав, я ні разу не скористався дозволом піти до міста; тепер я розумію, чому пан Кастанеда так часто і так ласкаво пропонував мені це. Могло трапитись, що я з дурного розуму перевдягся б і пішов до красуні Аманди, і це мене згубило б. Коли вони втратили надію заскочити мене на гарячому, то, щоб марно не пропадав цей документ, зробили донос».

Через дві години Жюльєна знов викликали до ректора.

—: Ви не збрехали мені,— сказав він йому вже не так суворо,— але зберігати цю адресу - така необережність, що ви навіть не уявляєте собі її ваги. Бідолашний хлопче! Навіть через десять років це може вам пошкодити.
XXVII. ПЕРШИИ ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД
Наш час, боже праведний!

Та це ж справжній старозавітний ковчег,

Горе тому, хто його торкнеться.

Дідро
Читач пробачить нам те, що ми подаємо так мало точних і переконливих фактів з Жюльєнового життя в цей період. Це не тому, що їх бракувало, навпаки; але те, що він бачив у семінарії, мабуть, занадто похмуре для того помірного колориту, якого ми намагались надати цим сторінкам. Мої сучасники, котрим доводиться страждати від певних явищ, не можуть згадувати їх без жаху, і це отруює їм будь-яку втіху, навіть втіху від читання казки.

Жюльєнові не щастило в його спробах лицемірити жестами, траплялись хвилини, коли його проймала відраза і навіть справжній одчай. Він не мав успіху, та ще й у такому огидному ремеслі. Найменша допомога зовні його підбадьорила б, адже труднощі, які треба було подолати, були не такі великі; але він був самотній, як загублений посеред океану човен. «Навіть коли я чогось доб'юся,— казав він собі,— доведеться провести все життя в такій мерзенній компанії. Серед глитаїв, що думають тільки про яєчню з салом, яку жертимуть за обідом, чи отаких от абатів Кастанедів, що не спиняються перед найогиднішим злочином. Владу вони здобудуть, але якою ціною, боже праведний!

Воля людини могутня, я не раз це читав, та чи стане її, щоб подолати таку відразу? Великим людям було легко робити подвиги: хоч би яка грізна була небезпека,1— вона здавалась їм прекрасною; а хто, крім мене, зрозуміє всю бридоту того, що мене оточує!»

Це була найтяжча пора його життя. Жюльєнові легко було б вступити до одного з блискучих полків, що стояли гарнізоном у Безансоні. Або він міг би стати вчителем латині; на прожиття йому треба було так небагато! Але тоді прощай кар'єра, прощай майбутнє, яким живе його уява: це однаково, що. вмерти. Ось вам подробиці одного з його сумних днів.

«Я був самовпевнений і часто радів, ще не схожий на інших сільських хлопчаків. Що подієш, тепер я вже досить прожив, щоб побачити, що відмінність породжує зненависть»,— сказав Жюльєн собі якось уранці. Він дійшов тої істини після однієї з най прикріших невдач. Цілий тиждень він домагався здобути прихильність одного з семінаристів, що ходив з німбом святості. Жюльєн прогулювався з ним по подвір'ї, покірливо слухаючи нестерпно нудні нісенітниці. Раптом небо нахмурилось, загуркотів грім, і святий семінарист, грубо відштовхуючи від себе Жюльєна, скрикнув:

— Слухайте, кожен за себе на цьому світі! Я не хочу, щоб мене громом побило: адже бог може спопелити вас, бо ви нечестивий, як Вольтер.

Стиснувши зуби від люті й звівши очі до неба, покресленого блискавками, Жюльєн скрикнув:

— Так нехай мене злива потопить, якщо я засну під час бурі! Спробуємо завоювати приязнь якогось іншого святенника. Пролунав дзвінок на урок священної історії, яку викладав абат Кастанед. Того дня він роз’ясняв в цим сільським хлопцям, наляканим тяжкою працею в й злиднями своїх батьків, що ота грізна в їхніх очах сила — уряд — користується реальною і законною владою тільки тому, що ця влада доручена уряду намісником божим на землі. Станьте достойні папської ласки святістю життя, покорою, будьте посохом у правиці його додав він, і ви одержите прекрасну посаду, де будете самі собі голова, незмінну посаду, за яку уряд платитиме вам третину, а дві третини даватиме ваша паства, покірна вашим , повчанням.

Закінчивши лекцію, пан Кастанед затримався у дворі.

- Справедливо кажуть про священика: який піп, така й парафія,— говорив він до учнів, що оточили його.— Я бачив на власні очі такі гірські парафії, в яких додаткові прибутки кюре більші, ніж у місті. I грошей чимало, не кажучи вже про вгодованих каплунів, яйця, свіже масло та безліч іншого добра. Священик там, безперечно, найперша особа, йому годять, запрошують на кожен святковий обід.

Як тільки пан Кастанед пішов до себе, учні поділились на групи. Жюльєн не пристав до жодної з них; його обминали, як паршиву вівцю. Він бачив, як у кожній групі учні один по одному підкидали монету, і коли той, що кинув, угадував — орел чи решітка, його товариші казали, що він незабаром дістане одну з таких прибуткових парафій.

Потім почали розповідати про всякі випадки. Якийсь молодий священик лише через рік після висвячення подарував служниці старого кюре прирученого кролика. Кюре запросив його до себе вікарієм, а через кілька місяців старий священик помер, і той посів його місце в гарній парафії. Другий домігся призначення наступником до старого кюре в багату містечкову парафію, бо завжди, коли старий паралітик сідав їсти, запобігливо розрізав йому смажене курчатко.

Як і всі молодики, де б вони не працювали, семінаристи перебільшують значення таких завбачливих хитрувань, бо в цьому є щось незвичайне, що захоплює юнацьку уяву.

І треба мені,— думав Жюльєн,— призвичаїтись до таких розмов». Коли не говорили про сосиски та про багаті парафії, то розмова ходила про світський бік церковних доктрин, про сутички між єпископами і префектами, мерами і кюре. Жюльєн бачив, як з'являлась у них ідея другого бога, але набагато могутнішого і страшнішого, ніж перший. Цим другим богом був папа. Вони потихеньку говорили між собою,— та й то лише тоді, коли були певні, що пан Пірар не почує, ніби папа тільки тому не завдає собі клопоту призначати всіх префектів і всіх мерів у Франції, що він поклав цей обов’язок на французького короля. назвавши його старшим сином церкви.

Саме тоді Жюльєн подумав, що може використати книгу де Месера про папу, щоб викликати до себе повагу. Сказати правду, він приголомшив своїх товаришів, але це знов призвело до біди. їм не сподобалось, що він краще за них викладав їхні власні думки. Пан Шелан був необачний щодо Жюльєна так само, як I щодо себе самого. Він привчив його розсудливо міркувати, не задовольняючись дорожніми словами, але забув сказати йому, що в людини незначної таку звичку мають за злочин, бо всяке розсудливе міркування ображає.

Отже, красномовство Жюльєна виявилось в очах його товаришів новим злочином. Вони пащекували про нього, довго думали й нарешті знайшли прізвисько, яке відбивало в собі той жах, котрий він викликав у них: вони назвали його Мартіном Лютером; оце вже справді,— сказали вони,— пасує йому через оту його диявольську логіку, якою він так пишається.

Серед молодих семінаристів було кілька таких, що мали кращий колір обличчя, і їх можна було вважати за вродливіших, ніж Жюльєн, але в нього були білі руки, і він не міг приховати своєї звички до надмірної охайності. Проте ця похвальна риса не вважалася такою в похмурому закладі, куди його закинула доля. Неохайні сільські хлопці, серед яких він жив, вирішили, що це свідчить про його розбещеність. Ми боїмося стомити читача, розповідаючи про безліч поневірянь нашого героя: наприклад, дужчі за нього товариші заходились лупцювати його, тому він змушений був озброїтись залізним циркулем і показати жестом, що буде ним одбиватись. Адже жести не можуть дати шпигунові такого матеріалу, як слова.


XXVIII. ПРОЦЕСІЯ

Всі серця були схвильовані. Здавалося, сам Бог зійшов з неба у ті вузенькі готичні вулиці,

прикрашені й гарно посипані піском завдяки старанням віруючих.

Юнг
Хоч як намагався Жюльєн прикидатись нікчемним і дурним, він не міг нікому догодити, бо занадто відрізнявся від інших.

«Як же так,— думав він,— всі наші наставники — люди тонкого розуму, обрані з тисяч; чому вони не цінять мого сігаренства?»

Тільки один, здавалося, був обманутий його готовністю всьому вірити й вдавати з себе дурника. Це був абат Ша-Бернар, розпорядник церемоній в соборі, де йому вже п'ятнадцять років обіцяли місце каноніка. А поки що він викладав у семінарії духовну риторику. Це був один з тих предметів, з яких Жульєн під час свого засліплення, звичайно, був першим; з цього й почалось прихильне ставлення до нього абата Ша; виходячи з лекції, він часто брав юнака під руку і походжав з ним по садку.

«Що в нього на думці?» « питав себе Жульєн. Його дуже дивувало» що абат Ша цілими годинами розповідав йому про різні соборні прикраси. Там, мовляв, було сімнадцять риз з галунами, не рахуючи жалобних. Сподівались одержати багато від старої радниці де Рюбампре. В цієї дев'яносторічної старої зберігались уже сімдесят років її весільні вбрання з розкішних ліонських шовків, гаптованих золотом. «Уявіть собі, друже мій,— казав абат Ша, раптом спиняючись і захоплено витріщаючи очі,— ці сукні стійма стоять, стільки на них золота! Всі в Безансоні певні того, що заповіт радниці збагатить скарби собору щонайменше на десять риз, не рахуючи чотирьох чи п’ятьох облачань для урочистих свят. А я сподіваюся навіть на більше,— додав абат Ша тихенько,— я маю підстави гадати, що радниця залишить нам вісім чудових позолочених срібних свічників, які, за переказом, купив в Італії Карл Сміливий, герцог Бургундський; один з її предків був його улюбленим міністром».

«Куди це він хилить з усім отим мотлохом? — думав Жюльєн.— Ця спритна обробка триває вже цілу вічність, а й досі нічого не зрозуміло. Старий мені, мабуть, недовіряє! Він хитріший, ніж інші; в тих уже через два тижні ясно видно їхню таємну мету. А втім, я розумію,— честолюбство його страждає вже п'ятнадцять років!»

Якось увечері, під час уроку фехтування, Жюльєна покликали до абата Пірара. Той сказав йому:

- Завтра свято Тіла господнього. Абат Ша-Бернар потребує ваших послуг, щоб прикрасити собор, ідіть і слухайте його.

Потім він вернув Жюльєна і з виразом співчуття додав:

— Ви самі маєте вирішити, ?ш слід вам скористатись з нагоди, щоб відлучитись у місто.

— Маю таємних ворогів,— відповів Жюльєн.

На другий день рано-вранці Жюльєн, опустивши очі долу, попростував у собор. Коли він відчув навколо себе пожвавлення й рух, що починались на вулицях міста, йому стало легше. Скрізь прикрашали фасади будинків, чекаючи хресного ходу. Весь час, прожитий ним у семінарії, здавався йому тепер лише миттю. Думки його линули у Вержі та ще до гарненької Аманди Біне, яку він міг зустріти, бо кав'ярня її була недалеко. Він здаля помітив абата Ша Бернара, який стояв на паперті дорогого його серцю собору; це був товстун з веселим обличчям і щирим поглядом.

Сьогодні він тріумфував:

— Я чекав на вас дорогий сину мій! — вигукнув він, як тільки помітив Жюльєна.— Прошу, заходьте. Сьогодні доведеться таки попрацювати, ходімо підживимось першим сніданком; вдруге закусимо о десятій, під час пізньої обідні.

— Я хотів би, пане,— сказав йому з поважним виглядом Жюльєн,— ні на хвилину не лишатися сам. Будьте ласкаві звернути увагу,— додав він, показуючи на баштовий годинник вгорі, над їхніми головами,— що я прийшов о п'ятій годині без однієї хвилини.

— А, ви боїтесь отих негідників семінаристів. Та чи варто думати про них? — сказав абат Ша.— Невже дорога стає не такою гарною від того, що обабіч неї в живоплоті стирчать колючки? Подорожній іде своїм шляхом, а лихі колючки нехай стирчать собі на своєму місці. Та нумо до праці, любий друже, до праці

Абат Ша недарма говорив, що робота буде нелегка. Напередодні в соборі відбувалась урочиста похоронна церемонія і не можна було робити ніяких приготувань до свята, отже, треба було тепер за один ранок задрапувати всі готичні пілони, що утворюють три притвори, червоним адамашком аж до верху, на тридцять футів заввишки. Пан єпископ виписав з Парижа чотирьох оббивальників, оплативши їм проїзд у поштовій кареті, але ці пани не могли з усім справитись і, замість того щоб допомогти своїм невправним безансонським товаришам, ще більше бентежили їх своїми насмішками.

Жюльєн побачив, що йому доведеться самому лізти на драбину; його спритність стала йому в пригоді. Він узявся керувати роботою міських оббивальників. Абат Ша зачаровано дивився, як він літає вниз і вгору з однієї драбини на другу. Коли всі колони були задраповані адамашком, постало питання, як укріпити п'ять величезних китиць із пер на великому балдахіні над головним вівтарем. Розкішний вінчик із золоченого дерева підтримувався вісьмома високими витими колонами італійського мармуру. Але щоб дістатись до середини балдахіна над престолом, треба було пройти на висоті сорока футів по старому дерев'яному карнизові, можливо, підточеному шашелем.

Вигляд тієї карколомної доріжки згасив веселий запал паризьких оббивальників; вони поглядали знизу, довго сперечались, але ніхто не ліз нагору. Жюльєн схопив пір'яні китиці і зліз по драбині. Він гарно прилаштував їх на самому вінчику, посеред балдахіна, а коли спустився вниз, абат Ша-Бернар стиснув його в обіймах:

— Optomo! — скрикнув добрий священик,— я розповім про це монсеньйорові.

Веселі й задоволені, вони поснідали о десятій годині. Абат Ша ніколи не бачив своєї церкви такою .гарною.

—Дорогий сину мій,— говорив він Жюльєнові,— моя мати здавала напрокат стільці в цьому величному соборі,— отже, я, так би мовити, годованець цієї великої будівлі. Терор Робесп’єра нас розорив, але я — мені було тоді вісім років — вже прислуговував при домашніх відправах, і в ці дні мене годували. Ніхто не вмів краще за мене згортати ризи — ніколи галуни не зімнуться. З того часу, як Наполеон відновив церковні відправи, я маю щастя порядкувати всім у цій поважній метрополії. П’ять разів на рік я бачу, як вона прикрашується цими чудовими оздобами. Але ще ніколи вона не була такою пишною, як сьогодні, ніколи адамашок не був так добре задрапований, ніколи він так гарно не обгортав колони.

«Ну, тепер нарешті він викладе мені свою таємницю,— подумав Жульєн,— раз він почав говорити про себе, значить, почнеться звіряння почуттів». Однак, незважаючи на явно збуджений стан, абат не промовив жодного необережного слова. «А проте він багато попрацював, і як він радіє! — думав Жюльєн,— та й винця добре хильнув! Що за людина! Ось зразок для мене. До відзнаки його!» (Цей вираз Жюльєн перейняв у старого лікаря).

Коли продзвонили Sanctus, Жюльєн хотів був надягти стихар, щоб взяти участь в урочистій процесії, очолюваній єпископом.

— А злодії, друже мій, а злодії! — скрикнув абат Ша.— Ви про них і не думаєте! Процесія вирушить, церква pзалишиться порожня, нам з вами доведеться стерегти. Добре, коли в нас не вистачить лише кілька ліктів цих чудових галунів, якими обведено колони знизу. Вони теж подаровані пані де Рюбампре. Галуни колись належали графові, її славетному предкові; це чисте золото, мій дорогий,— додав абат захоплено йому на вухо.— Ніякої домішки! Я доручаю вам наглядати за північним крилом; не покидайте його ні на хвилину. Собі я залишаю південне крило і головний притвор. Пильнуйте сповідальні: саме там ховаються шпигунки злодіїв і підглядають звідти, коли ми одвернемось.

Тільки-но він закінчив говорити, як пробило три чверті на дванадцяту, і в ту саму мить загудів великий дзвін. Він дзвонив на повну силу. Ці густі, урочисті звуки схвилювали Жюльєна, його уява полинула далеко від землі.

Пахощі ладану і трояндових пелюсток, що їх розкидали перед святими дарами маленькі діти, одягнуті як Іоанн хреститель, посилювали захоплення Жюльєна.

Урочисті звуки великого дзвона мали б викликати в нього тільки думку, що це наслідок праці двадцяти чоловік, яким платять по п'ятдесят сантимів і яким допомагають, мабуть, півтора чи два десятки віруючих. Жюльєнові слід було б подумати про те, як зношуються мотузки та дерев'яне риштування, про небезпеку, яку являє самий дзвін, бо він падає через кожні двісті років; йому не завадило б поміркувати про те, чи не можна зменшити платню дзвонарям або платити їм якоюсь індульгенцією чи іншою милістю від щедрот церкви так, щоб не вичерпувалась її казна.

Але, замість того щоб віддаватись таким мудрим міркуванням, Жюльєнів дух, захоплений мужніми й могутніми звуками, ширяв у надхмарних просторах фантазії. Ніколи з нього не буде ні хорошого священика, ні хорошого начальника. Душі, що так проймаються хвилюванням, здатні належати щонайбільше митцям. Ось де найяскравіше виявилась вся самовпевненість Жюльєна. Не менш як півсотні з його товаришів-семінаристів, що навчились уважно ставитись до реального життя через загальну ненависть і страх перед якобінцями (що причаїлись, як їх запевняють, за кожним живоплотом), почувши звуки великого соборного дзвона, не подумали б ні про що, крім того, яку платню дістають дзвонарі. З геніальною точністю Баррема вони б розрахували, чи варте зворушення молільників тих грошей, які доводиться платити дзвонарям. Якби Жюльєн і замислився про матеріальні інтереси собору, його уява знову завела б його надто далеко: він шукав би способів заощадити для церковних фондів сорок франків і пропустив би нагоду уникнути витрати в двадцять п'ять сантимів.

В той час, як у цей чудовий сонячний день процесія повільно просувалась вулицями Безансона, спиняючись перед вуличними вівтарями, спорудженими у великій кількості представниками міської влади, що намагались перевершити один одного, церква залишалася порожня й мовчазна. В ній панували присмерк і приємна свіжість, пройнята пахощами квітів і ладану.

Ця тиша й цілковита самотність, прохолода просторих притворів робили ще солодшими мрії Жюльєна. Він не боявся, що його потурбує абат Ша, зайнятий в другій половині церкви. Душа юнака майже покинула смертну оболонку, яка тим часом повільно походжала по північному притвору, довіреному її пильності. Жюльєн був цілком спокійний, бо пересвідчився, що в сповідальнях немає нікого, крім кількох побожних жінок. Очі його дивились, але нічого не бачили.

А проте він все ж трохи вийшов із свого забуття, помітивши двох гарно вдягнених жінок, що стояли навколішках,— одна в сповідальні, а друга поруч неї, на низенькій полільній лаві. Жюльєн дивився, але не бачив. Та раптом чи то невиразна свідомість своєї відповідальності, чи то захоплення благородною і строгою поставою цих дам змусили його звернути увагу на те, що в сповідальні немає священика.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка