Червоне І чорне Частина перша



Сторінка22/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   40

Одна річ надзвичайно здивувала Жюльєна. Карета на хвилину спинилась через те, що на вулиці будували тимчасовий вівтар для процесії на честь свята Тіла господнього. Дипломат і його приятель дозволили собі з цього приводу не один жарт: тутешній кюре, мовляв, був сином архієпископа. Ніколи в домі маркіза де Ла-Моля, що претендував на титул герцога, ніхто не наважився б вимовити щось подібне.

3 дуеллю було покінчено за одну хвилину: Жюльєн дістав кулю в руку; йому зробили перев'язку з носових хустинок, змочених горілкою, і шевальє де Бовуазі дуже чемно попросив у Жюльєна дозволу відвезти його додому в тій самій кареті, яка їх привезла сюди. Коли Жюльєн назвав особняк де Ла-Моль, молодий дипломат перезирнувся з своїм приятелем. Фіакр Жюльєна стояв тут же, але розмова з цими панами була для нього значно цікавіша, ніж товариство хвацького лейтенанта 96-го полку.

боже мій! Так оце й е дуель? Оце й усе? — думав Жюльєн.— Яке щастя, що я все-таки спіймав цього кучера! Як би я мучився, коли б мені довелося стерпіти ще ж цю образу в кав’ярні»

Дорогою цікава розмова майже не уривалась. Тут Жюльєн зрозумів, що дипломатичне прикидання може теж стати в пригоді.

«Виходить, нудьга не є невід'ємною властивістю розмови знатних осіб. Адже мої недавні супротивники глузують з хресного ходу, не соромляться розповідати масні анекдоти, та ще й з такими мальовничими подробицями. їм бракує тільки розмірковувань на теми високої політики, але це повністю компенсується вишуканістю, легкістю мови й бездоганною точністю висловів». Жюльєн почував щиру приязнь до цих молодих людей. «Який би я був щасливим, якби міг часто зустрічатись з ними!» — думав він.

Як тільки вони розстались, шевальє де Бовуазі навів довідку про Жюльєна: відомості виявились не блискучі.

Йому дуже цікаво було з'ясувати, хто такий його супротивник, чи буде пристойно зробити йому візит? Але те, що вія почув, було далеко не втішне.

— Все це просто жахливо,— сказав він своєму секундантові! — Не можу ж я признатись, що стрілявся з якимось секретарем пана де Ла-Моля, і тільки тому, що кучер викрав мої візитні картки

— Безперечно це може поставити вас у смішне становище.

Того ж таки вечора шевальє де Бовуазі і його приятель розголосили скрізь, що цей пан Сорель — до речі сказати, дуже милий молодий чоловік — е позашлюбним сином близького друга маркіза де Ла-Моля. Всі охоче повірили їхнім словам. А коли факт був встановлений, молодий дипломат і його приятель дозволили собі кілька разів відвідати Жюльєна протягом двох тижнів, поки він не виходив з кімнати. Жульєн признався їм, що був в опері тільки раз у житті.

— Це жахливо,— сказали вони йому,— адже тільки туди й варто ходити. Треба, щоб ваш перший вихід був на «Графа Орі».

В опері шевальє де Бовуазі познайомив його з уславленим співаком Джеронімо, що на той час користався величезним успіхом.

Жюльєн майже закохався в свого нового знайомого; його зачаровувала самоповага і таємнича значимість де Бовуазі, поєднані з юнацьким фатівством. Наприклад, шевальє трохи заїкався тільки тому, що мав честь часто бачитись з вельможею, в якого була така вада. Ніколи ще Жюльєн не зустрічав в одній істоті стількох дивацтв, які вживалися з бездоганністю манер, що могла правити ва зразок для бідного провінціала.

Жюльєна бачили в опері в товаристві шевальє де Бовуазі і почали про нього говорити.

— Отже, — сказав йому якось пан де Ла-Моль, — ви — позашлюбний син багатого дворянина з Франш-Конте, мого близького друга?

Маркіз урвав Жюльєна, коли той хотів запевнити, що ніякої участі в поширенні таких чуток не брав.

— Пан де Бовуазі не захотів, щоб про нього говорили, що він бився з сином тесляра.

— Знаю, знаю сказав пан де Ла-Моль.— Тепер уже моя справа підтвердити цю версію,— вона для мене дуже зручна... Але я хочу просити вас зробити мені одну послугу — це відбиратиме не більше півгодини вашого часу і після кожної оперної вистави дивитись на роз'їзд великосвітського товариства. Я помічаю у вас іноді провінційні манери, треба позбутись їх; крім того, вам не завадить знати, принаймні в обличчя, тих значних осіб, що до них мені, можливо, доведеться послати вас з яким-небудь дорученням. Пройдіть в касу театру, щоб вас там знали. Вам замовлена постійна перепустка.
VII. ПРИСТУП ПОДАГРИ
I я дістав підвищення не за свої заслуги,

а тому, що в мого начальника загострилась подагра.

Бертолотті
Читача, можливо, дивує цей невимушений і майже дружній тон; ми забули сказати, що маркіз уже шість тижнів не виходив з дому через приступ подагри.

Мадемуазель де Ла-Моль з матір'ю були на Гіерах у матері маркізи. Граф Норбер заходив до батька лише на хвилину: вони були в прекрасних стосунках, але не мали про що говорити. Пан де Ла-Моль, змушений задовольнятись товариством Жюльєна, дуже здивувався, переконавшись, що в того є якісь власні думки. Він примушував Жюльєна читати йому вголос газети. Незабаром молодий секретар вже міг Сам вибирати цікаві місця. Маркіз ненавидів одну нову га8ету і поклався її не читати, а проте щодня говорив про неї. Жюльєна смішила й захоплювала сутичка влади з ідеєю.

Дрібні пристрасті маркіза повертали Жюльєнові впевненість в собі, яку він ризикував втратити, проводячи вечори сам на сам зі знатним вельможею.

Обурений сучасністю, маркіз просив читати йому Тіта Лівія; імпровізований переклад з латині його розважав.

Якось маркіз звернувся до Жюльєна з тією вишуканою чемністю, яка часто дратувала його секретаря:

— Дозвольте мені, любий Сорелю, подарувати вам свій костюм. Коли ви схочете вдягати його й приходити до мене, ви будете для мене молодшим братом графа де Реца, тобто сином мого друга, старого герцога.

Жюльєн не зовсім розумів, що це має означати, але того самого вечора з'явився до маркіза в синьому костюмі. Маркіз тримався з ним, як з рівнею. Жюльєн мав душу, здатну оцінити справжню чемність, але він досі не уявляв собі її відтінків. До того, як маркізові спала на думку ця вигадка, Жульєн заприсягнувся б, що пан де Ла-Моль не міг би бути люб'язнішим. «Який дивний талант»,— мимоволі подумав Жульєн, коли він підвівся, щоб іти, і маркіз попросив пробачення, що не може, через свою подагру, провести його.

Дивна примха маркіза примусила Жюльєна замислитись: «Чи не глузує він з мене?» Він пішов порадитись з абатом Піраром: але той, не будучи таким чемним, як маркіз, у відповідь тільки засвистів і заговорив про щось інше. Наступного ранку Жульєн з'явився до маркіза в чорному костюмі, з портфелем і листами, які треба було підписати. Маркіз прийняв його, як і раніше. Ввечері, коли він знову прийшов у синьому костюмі, тон був зовсім інший і такий самий ввічливий, як і напередодні.

— Якщо ви не надто нудьгуєте, відвідуючи по доброті своїй бідолашного хворого старика,— сказав йому маркіз,— було б добре, якби ви розповідали йому різні дрібні пригоди 8і свого життя, але відверто, думаючи лише про те, щоб розповідь була ясна й цікава. Бо треба вміти розважатись,— провадив далі маркіз,— тільки це й реальне в житті. Адже ж не може хтось щодня врятовувати мені життя на війні або дарувати мільйон. Але якби Рівароль був тут, біля мого крісла, я щодня на годинку позбувався б нудьги й страждань. Я часто бачився з ним у Гамбурзі, під час еміграції.

I маркіз став розповідати Жюльєнові анекдоти про Рівароля й жителів Гамбурга, які збирались учотирьох, щоб разом розгадати який-небудь його дотеп.

Змушений задовольнятись товариством юного абатика, пан де Ла-Моль вирішив розворушити його. Йому вдалося зачепити самолюбство Жюльєна. Побачивши, що від нього домагаються правди, той вирішив говорити все, крім двох речей: своєї фанатичної прихильності до героя, ім'я якого дратувало маркіза, і свого абсолютного безвірницька, яке не дуже пасувало майбутньому кюре. Його маленька сутичка з шевальє де Бовуазі трапилась дуже до речі. Маркіз до сліз сміявся зі сцени з кучером, що осипав Жюльєна найбрутальнішою лайкою в кав'ярні на вулиці Сент-Оноре. Це були хвилини цілковитої щирості між патроном і його підлеглим.

Пана де Ла-Моля зацікавила ця своєрідна натура. Спочатку він заохочував дивацтва Жюльєна, щоб повтішатися. Але незабаром йому здалося цікавішим помалу виправляти хибні уявлення цього юнака. «Інші, приїхавши з провінції в Париж, захоплюються всім,— думав маркіз,— а цей усе зневажає. В тих — надмірне» замилування, а в Жюльєна його надто мало, тому дурні мають його за дурня»,

Приступ подагри затягнувся через холодну погоду і тривав кілька місяців.

Адже буває, що люди прив'язуються до гарненької собачки,— думав маркіз,— чому ж мені соромитись своєї приязні до мого юного абата? Мій секретар — своєрідна натура, я поводжуся з ним, як із сином, то що ж тут такого непристойного? Ця примха, якщо вона триватиме, обійдеться мені в брильянт в п'ятсот луїдорів у моєму заповіті .

Тепер, коли маркіз пізнав тверду вдачу свого улюбленця, він щодня доручав йому якусь нову справу.

Жюльєн з жахом помітив, що вельможний пан де Ла-Моль дав йому часом протилежні розпорядження у тій самій справі.

Жюльєн міг опинитися у прикрому становищі. Тому він завів спеціальну книгу, до якої записував усі розпорядження, і маркіз скріпляв їх своїм підписом. Жюльєн найняв писаря, що переписував в окрему книгу всі розпорядження, стосовні певних справ; сюди ж заносили і копії всіх листів.

Спершу таке нововведення здалося маркізові надзвичайно безглуздим і нудним. Але не минуло й двох місяців, як він відчув усі його переваги. Тоді Жюльєн запропонував йому взяти ще рахівника з банку, щоб вести подвійну бухгалтерію всіх прибутків і витрат по маєтках, які були під наглядом Жюльєна.

Ці заходи настільки прояснили маркізові стан його власних справ, що він міг тепер дозволити собі приємність пускати свої гроші в обіг, не вдаючись до підставних осіб, які його обкрадали.

—- Візьміть собі три тисячі франків,— сказав він одного дня своєму молодому управителеві.

— Пане, це може дати привід до наклепу.

— Чого ж ви хочете? — роздратовано спитав маркіз,

— Щоб ви були ласкаві власноручно вписати ваше розпорядження в книгу; за цим розпорядженням я одержу три тисячі франків. Зрештою, це абат Пірар подав думку про таку систему обліку.

Маркіз записав своє розпорядження з таким виразом нудьги на обличчі, який, мабуть, був у маркіза де Монкада, коли той слухав звіти свого інтенданта пана Пуассона.

Увечері, коли Жюльєн з'являвся у синьому костюмі, про справи не розмовляли. Ласка маркіза була така приємна для хворобливого самолюбства нашого героя, що незабаром він мимоволі відчув приязнь до цього люб’язного старого. Це не значить, що Жюльєн був чутливим в тому розумінні, як це слово вживають в Парижі; та все-таки він не був бовдуром, а з того часу, як помер старий полковий лікар, ніхто не розмовляв 8 ним так ласкаво. Він дивувався, що маркіз щадив його самолюбство з такою обачністю, якої він ніколи не бачив у старого хірурга. Крім того, Жюльєн помітив, що лікар далеко більше пишався своїм орденом, ніж маркіз своєю синьою стрічкою. Батько маркіза був великим вельможею.

Одного разу в кінці ранкової ділової аудієнції Жюльєн, що був, як завжди, в чорному костюмі, зумів чимось розважити маркіза; той затримав його на цілих дві години і неодмінно хотів подарувати йому кілька банкнотів, тільки що принесених з біржі його агентом.

— Смію надіятись, пане маркіз, що я не порушу глибокої поваги до вас, коли попрошу дозволу сказати з цього приводу кілька слів.

— Кажіть, мій друже.

Ласкаво прошу пана маркіза дозволити мені відмовитись від цього подарунка. Він призначається не людині в чорному і зовсім зіпсував би невимушену поведінку, яку так великодушно дозволяє пан маркіз людині в синьому. Він поводився дуже шанобливо й вийшов, не підводячи очей.

Жюльєнова вихватка здалася маркізові потішною. Увечері він розповів про неї абатові Пірару.

— Я мушу нарешті вам признатись, любий абате, що мені відоме походження Жюльєна, і я дозволяю вам не таїти те, що я вам довірив.

«Його сьогоднішня поведінка була справді благородна,— подумав маркіз, - I от я дам йому благородне походження».

Через деякий час маркіз нарешті став виходити.

— їдьте, поживіть місяців зо два в Лондоні,— сказав він Жюльєнові.— Посланці та кур’єри привозитимуть вам мою кореспонденцію, з моїми помітками. Ви складатимете відповіді і, вклавши кожну у відповідний лист, надсилатимете мені. Я підрахував, що затримка буде не більш як п'ять днів.

Сидячи в поштовій кареті по дорозі в Кале, Жюльєн дивувався незначності тих справ, заради яких його посилали в це нібито ділове відрядження.

Не говоритимемо про те, з яким почуттям зненависті, майже жаху Жюльєн ступив на англійську землю. Ми вже казали про його захоплення Наполеоном. В кожному офіцерові він бачив сера Гудзона Лоу, у кожному вельможі — лорда Бетхерста, який творив оті мерзоти на острові Святої Єлени і в нагороду за них одержав міністерський портфель на десять років.

В Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці.

— Ви обранець долі, дорогий Сорель,— казали вони йому,— сама природа вас нагородила таким холодним обличчям, наче ви за тисячу миль від того, що ви насправді зараз почуваєте, тобто те, що ми лиш намагаємось вдавати.

— Ви не розумієте нашого віку,— казав йому князь Коразов,— робіть завжди протилежне тому, чого від вас чекають. Слово честі, це єдиний закон нашого часу. Не будьте ні шаленим, ні неприродним, бо тоді від вас чекатимуть шаленства й неприродності і ви не зможете додержувати цього закону.

Жюльєн вкрив себе славою в салоні герцога Фіц-Фольке, що запросив його на обід разом з князем Коразовим. Обіду чекали майже цілу годину; ще й досі молоді секретарі лондонського посольства згадують, як тримався Жюльєн серед двадцяти інших запрошених. Вираз його обличчя був просто неповторний.

Незважаючи на заперечення своїх друзів, лондонських денді, Жюльєн вирішив відвідати уславленого Філіпа де Вена, єдиного філософа, якого мала Англія після Локка. Він уже сім років сидів у в'язниці. «Аристократія не жартує в цій країні»— подумав Жюльєн.— Мало того, що Вена ув'язнили, його ще збезчещено, втоплено в багно і т. ін.».

Жюльєн застав його в прекрасному настрої: лють аристократів його розважала. «Ось єдина весела людина, яку я бачив в Англії»,— подумав Жюльєн, виходячи з в’язниці. «Немає для тиранів кориснішої ідеї, ніж д б сказав йому Вен.

Ми обминаємо інші положення його філософської системи, надто цинічної.

Коли Жюльєн повернувся з Лондона, пан де Ла-Моль спитав його:

— Які цікаві враження привезли ви з Англії? Жюльєн мовчав.

— В такому разі, які враження ви привезли взагалі — цікаві чи нецікаві? — нетерпляче повторив маркіз.

— Primo ,— сказав Жюльєн,— найрозважливіший англієць стає щодня на годину божевільним; до нього з’являється демон самогубства, що є богом цієї країни.

— Secundo,— коли людина ступає на грунт Англії, її дотепність і розум втрачають двадцять п'ять відсотків

своєї вартості.

— Tertio,— немає нічого красивішого, зворушливішого, милішого на світі, ніж англійські краєвиди.

— А тепер моя черга,— сказав маркіз.— Прімо: навіщо було казати на балу в російського посла, що у Франції є триста тисяч двадцятип'ятирічних юнаків, які палко бажають війни? Невже ви думаєте, що це приємно монархам?

— Ніяк не вгадаєш, як розмовляти з нашими великими дипломатами,— сказав Жюльєн.— У них просто якась манія починати серйозні розмови. Якщо будеш триматись газетних істин і загальних місць, тебе вважатимуть дурнем. Якщо ж дозволиш собі сказати щось правдиве й нове, вони дивуються, не знають, що відповісти, а на другий день о сьомій годині доводять до вашого відома через першого секретаря посольства, що ви поводились непристойно.

— Це непогано сказано,— зауважив маркіз, сміючись.— Зрештою: б'юсь об заклад, пане глибокодумна людино, що ви не здогадались, за яким ділом ви їздили в Англію.

— Пробачте,— заперечив Жюльєн,— я жив там для того, щоб обідати раз на тиждень в посла його величності, найчемнішої людини в світі.

— Ви їздили ось за цим орденом,— сказав маркіз.— Я не хочу, щоб ви розлучались з своїм чорним костюмом, але я звик до вільнішого тону розмов, що я веду з людиною у синьому вбранні. Запам'ятайте, що коли я бачитиму на вас цей орден, ви будете для мене молодшим сином

мого друга герцога де Реца, юнаком, який, сам того не відаючи, уже півроку посідає дипломатичну посаду. Але зауважте собі,— додав маркіз дуже серйозно, перебиваючи слова подяки Жюльєна,— що я ні в якому разі не хочу змінювати ваше звання. Це завжди буває помилкою і нещастям для покровителя і для того, хто користується покровительством. Коли вам набриднуть мої позови або коли я не потребуватиму більше ваших послуг, я дістану для вас гарну парафію, таку, як у нашого друга абата Пірара, ї більш нічого,— додав маркіз дуже сухо.

Цей орден заспокоїв гордощі Жюльєна; відтепер він розмовляв значно більше, не так часто ображався і не приймав на свій рахунок деякі слівця, може, й справді не досить ввічливі, але які можуть вихопитись у кожного в жвавій розмові,

Завдяки тому ж таки орденові Жюльєн був ушанований дуже дивним візитом: до нього з'явився барон де Вально, що приїхав у Париж висловити вдячність міністрові за свій титул і домовитися з ним іще про дещо. Його мали призначити мером Вер'єра замість пана де Реналя.

Жюльєн в душі мало не реготав, коли пан де Вально дав йому зрозуміти, що, мовляв, пан де Реналь був, як виявилось, якобінцем. А справа була в тому, що на майбутніх перевиборах новоспечений барон висувався кандидатом від міністерства, а на загально департаментських зборах, справді ультра роялістських, пана де Реналя висунули ліберали.

Марно намагався Жюльєн дізнатися що-небудь про пані де Реналь. Барон, видно, не забув їхнього колишнього суперництва і не обмовився жодним словом. Нарешті він попросив у Жюльєна голос його батька на майбутніх виборах. Жюльєн обіцяв написати.

— Ви повинні були б, пане шевальє, рекомендувати мене панові маркізу де Ла-Молю.

«Справді я повинен був би — подумав Жюльєн.— Але такого Шахрая!..»

— Правду кажучи,— відповів він,— я дуже незначна особа в палаці де Ла-Моль, щоб брати на себе сміливість рекомендувати будь-кого.

Жюльєн все розповідав маркізові, отже, ввечері він сказав йому й про бажання Вально та про всі його діяння й подвиги, починаючи з тисяча вісімсот чотирнадцятого року.

— Ви не тільки відрекомендуєте мені завтра ж нового барона,— сказав пан де Ла-Моль дуже серйозно,— але й запросите його обідати на післязавтра. Це буде один з наших нових префектів.

— Ц, такому разі,— холодно зауважив Жульєн,— я прошу надати моєму батькові місце директора притулку Для жебраків.

— В добрий час,—- сказав маркіз і повеселів,— згода! Признатись, я чекав моралізування. Ви робите успіхи.

Пан де Вально повідомив Жюльєна, що особа, яка тримала у Вер'єрі лотерейну контору, нещодавно вмерла. Жюльєнові здалося потішним дати це місце панові Шолену, отому старому дурню, що його прохання він колись знайшов у кімнаті пана де Ла-Моля. Маркіз сміявся від щирого серця з цього прохання, яке Жюльєн проказав йому на пам'ять, подаючи на підпис лист з приводу цієї посади до міністерства фінансів.

Як тільки пан де Шолен був призначений, Жюльєн дізнався, що депутація від департаменту вже зняла клопотання про призначення на те місце пана Гро, славетного математика; ця великодушна людина жила на тисячу чотириста франків ренти і щороку давала по шістсот франків сім’ї покійного управителя лотерейної контори, щоб трохи допомогти дітям небіжчика.

Жюльєн сам був приголомшений тим, що накоїв. А родина покійного? За що ж вони тепер житимуть? Серце його стикнулося від цієї думки. «Дарма,— подумав він,— коли вже я вирішив пробитись у вищий світ, доведеться чинити й не такі кривди, а ще й прикривати їх красивими зворушливими фразами. Бідолаха пан Гро! Це він заслужив орден, а одержав його я, і тепер я мушу діяти в дусі того уряду, який мене нагородив».


VIII. ЯКА ВІДЗНАКА РОБИТЬ ЛЮДИНУ ВИЩОЮ
Одного разу Жюльєн повернувся з поїздки в чарівний маєток Віллекс на берегах Сени, якому пан де Ла-Моль деяку увагу, Це було єдине з його володінь, яке свого часу належало славнозвісному Боніфацію де Ла-Моль. Він застав дома маркізу й дочку, що недавно приїхали з Гієрських островів.

Жюльєн був тепер справжнім денді і цілком опанував мистецтво жити в Парижі. Він тримався з мадемуазель де Ла-Моль з вишуканою холодністю. Здавалося, в нього не збереглось ніяких спогадів про ті далекі часи, коли вона сміялася, розпитуючи його про те, як він упав з коня.

Мадемуазель де Ла-Моль здалося, що Жюльєн виріс і зблід. В його постаті й манерах вже не було нічого провінційного; але цього ще не можна було сказати про його мову; вона й досі була надто серйозною й поважною. Проте, завдяки властивій йому гордості, його мова, хоч і надмірно розважлива, не мала в собі нічого догідливого: помітно було тільки, що Жюльєн надає великого значення надто багатьом речам. Але відразу можна було сказати, що ця людина не відступиться від своїх слів.

— Йому бракує не розуму, а легкості,— сказала мадемуазель де Ла-Моль своєму батькові, жартуючи з ним з приводу ордена, що він дістав для Жюльєна.— Мій брат просив його у вас півтора року, а це ж один з де Ла-Молів!..

— Так, але Жюльєн здатний виявити несподівану винахідливість, чого ніколи не траплялося з де Ла-Молем, про якого ви мені кажете.

Доповіли про герцога де Ретца.

На Матильду раптом напало непоборне позіхання. Ось вона знов бачить ту саму старовинну позолоту, тих самих незмінних відвідувачів батьківського салону. Вона собі ясно уявила, яке безмежно тоскне життя чекає на ,неї в Парижі, а проте в Гіерах вона нудьгувала за Парижем.

«А мені ж тільки дев’ятнадцять років! — думала вона,— це найкращі літа, як кажуть усі ті дурні в книгах з золотим обрізом». Вона дивилась на купку з восьми чи десяти книжок нових поезій, що зібралися на поличці у вітальні за час її подорожі в Прованс. На своє лихо, вона була набагато розумніша, ніж усі ці пани де Круазнуа1 де Кейлюс, де Люз та інші її приятелі. Вона наперед уявляла собі все, що вони казатимуть їй про чудове небо Прованса, поезію, про Південь і таке інше.

її прекрасні очі, в яких застигла глибока нудьга, і навіть гірше зневіра знайти будь-яку втіху,— спинились

на Жюльєнові. Він принаймні відрізняється від усіх інших.

— Пане Сорель,— сказала вона тим різким, уривчастим тоном, позбавленим всякої жіночності, яким говорять молоді жінки вищого світу,— пане Сорель, ви будете сьогодні на балу в пана де Ретца?

— Мадемуазель, я не мав честі бути рекомендованим панові герцогу.— (Можна було подумати, що ці слова і цей титул роздирали уста гордовитому провінціалові).

— Він доручив моєму братові привезти вас до нього; так ось, якщо ви там будете, ви мені докладно розкажете про його маєток у Віллекс. Ми збираємось поїхати туди навесні. Я хотіла б знати, чи можна там жити в замку і чи справді місцевість така гарна, як кажуть. Адже слава часто буває незаслуженою!

Жюльєн не відповів.

— Приїздіть на бал разом з братом,— додала вона дуже сухо.

Жюльєн шанобливо вклонився»

Отже, навіть на балу я зобов'язаний звітувати перед членами сім'ї,— подумав він,— та хіба мені не платять за те, що я веду їхні справи?— 3 досади він додав подумки:— Бог знає, може, те, що я розповім дочці, не збігатиметься з інтересами батька, матері, брата! Це справжній двір самодержавного володаря. Тут треба бути довершеною нікчемою і разом з тим не давати нікому приводу для нарікань.

Як мені не подобається ця довготелеса дівиця — думав Жюльєн, проводжаючи поглядом мадемуазель де Ла-Моль, яку покликала мати, щоб представити її кільком своїм приятелькам.— Вона намагається перевершити всі моди; сукня її зовсім падав з плечей... Вона ще блідіша, ніж була до своєї подорожі... Яке безбарвне волосся, біляве, наче світиться наскрізь... Скільки пихи в її манері вітатись, у погляді! Які величні жести!»

Мадемуазель де Ла-Моль покликала свого брата в ту хвилину, коли він виходив з вітальні.

Граф Норбер підійшов до Жюльєна.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка