Червоне І чорне Частина перша



Сторінка25/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   40

Але, з другого боку, коли мадемуазель де Ла-Моль спиняє на мені погляд своїх великих блакитних очей з якимсь дивним виразом, граф Норбер завжди залишає нас. В цьому є щось підозріле: хіба він не повинен обурюватись, що його сестра так відзначте слугу? Адже я сам чув, як герцог де Шон так мене назвав».

При цьому спогаді гнів заглушав усі інші почуття. «Може, це тільки прихильність до старовинної моди в цього титулованого маніяка?

Ну що ж, вона красуня! — і далі думав Жюльєн, блискаючи очима, як тигр,— я оволодію нею і потім покину цей дім, і горе тому, хто стане мені на дорозі»

Ця думка цілком захопила Жюльєна, він не міг більше ні про що думати, як тільки про це. Дні тепер минали для нього, як години.

Він намагався зайнятись серйозними справами, але думки його линули далеко, він поринав у мрії і через чверть години немов прокидався з туманом у голові, з трепетом у серці, запитуючи себе: «Чи любить вона мене?»
XI. ВЛАДА ЮНОІ ДІВЧИНИ

Я милуюсь її красою, але боюся її розуму.

Меріме
Якби Жульєн, замість того щоб віддаватись надмірному захопленню вродою Матильди чи обурюватись фамільною гордовитістю, про яку вона деколи забувала задля нього, уважніше придивлявся до того, що відбувалося у вітальні, він зрозумів би, в чому полягала її влада над усім оточенням. Якщо хто-небудь не подобався мадемуазель де Ла-Моль, вона вміла покарати його такою влучною, такою дотепною, такою пристойною на вигляд насмішкою, що при згадці про неї рана дедалі сильніше роз'ятрювалась і ставала просто нестерпною для враженого самолюбства. Тому що Матильда не надавала ваги багатьом з тих «речей, які були предметом серйозних прагнень для інших членів її сім'ї, вона завжди здавалась надзвичайно байдужою. Аристократичні салони приємні тим, що, відвідавши їх, множна потім, при нагоді, згадати про них у розмові — оце й усе. Цілковита відсутність думки, настільки заяложені фрази, що перевершують будь-яке святенництво,— все це кінець кінцем виводить з рівноваги своєю нудотною солодкуватістю. Сама по собі ввічливість щось важить тільки при першому знайомстві. Жюльєн відчував це: після першого захоплення — перше здивування. «Ввічливість,— казав він собі,— тільки вміння стримувати роздратування, яке викликають погані манери». Матильда часто нудьгувала, вона, мабуть, нудьгувала б так само і в будь-кому іншому місці. Г ось тут придумати якесь дошкульне слівце — було для неї справжньою розвагою і насолодою.

Можливо, що тільки для того, щоб мати жертви, трохи цікавіші, ніж її батьки й родичі, ніж академік і п’ять шість підлесників, які до неї підлабузнювались, вона подавала надії маркізу де Круазнуа, графу де Кейлюсу і ще кільком знатним молодикам. Вони були для неї новими об’єктами її жартів.

Ми з сумом повинні признатися,— бо ми любимо Матильду,— що вона одержувала листи від багатьох із них й іноді відповідала сама. Поспішаємо додати, що ця дійова особа нашого роману становить виняток серед своїх сучасниць. Взагалі, якщо можна за що-небудь докоряти вихованкам благородного монастиря Сакре-Кер, то, в усякому разі, не за необачність.

Одного разу маркіз де Круазнуа повернув, Матильді досить компрометуючий її лист, якого вона йому написала напередодні. Він гадав, що цей вияв надзвичайної обережності дуже посприяє його справі. Але Матильді подобалась у цьому листуванні саме його безрозсудність. їй подобалося ризикувати собою. Півтора місяця після цього вона з ним не розмовляла.

Листи цих юнаків її розважали, але вона запевняла, що всі вони однакові. Це завжди були вияви тієї самої пристрасті — найглибшої, найсоковитішої,

— Всі вони — на один лад, рицарі без страху і докору, ладні хоч зараз вирушити в Палестину, казала вона своїй кузині.— Чи е щось нудніше на світи? I такі листи я одержуватиму все своє життя! Адже стиль таких листів, мабуть, змінюється не частіше, ніж раз на двадцять років, відповідно до роду занять, на які мода теж міняється. В часи Імперії вони, певне, були не такі безбарвні. Тоді всі ці великосвітські молодики або спостерігали, або самі вершили такі діла, в яких було щось справді велике. Мій дядько, герцог N був у бою під Ваграмом.

— А чи багато розуму потрібно, щоб рубонути шаблею? Ну, а коли вже комусь із них довелося битись, вони тільки про це й говорять,— відказала мадемуазель де Сент-Ередіте, кузина Матильди.

— Ну що ж, ці розповіді мене цікавлять. Брати участь у справжньому бою, в наполеонівській битві, коли бували десятки тисяч убитих,— це доказ хоробрості. Ризикувати своїм життям — це підносить дух і врятовує від нудьги, в яку, здається, поринули всі мої бідолашні поклонники. А нудьга — заразлива. Кому з них спаде на думку зробити щось незвичайне? Вони добиваються моєї руки — і що з того! Адже я багата, а мій батько забезпечить видатне становище своєму зятю. Ах, як;би він знайшов мені когось хоч трохи цікавішого.

Як бачимо, різка, жвава, образна уява Матильди шкодила її мові. Часто її дотепні слівця здавались недоречними її лагідним приятелям. Якби Матильда не користалась таким успіхом, вони, мабуть, визнали б, що в мові її трапляються надто барвисті вирази, не сумісні з жіночою делікатністю.

3 свого боку, вона була несправедлива до гарних кавалерів, що катаються верхи в Булонському лісі. На майбутнє вона дивилась без страху — це було б надто сильне почуття,— а з огидою: явище, дуже рідке в її віці.

Чого вона могла бажати? Все в неї було: багатство, шляхетне походження, розум, краса,— як запевняли її всі навколо, і вона цьому вірила,— всім щедро наділила її воля випадку.

Такі були думки найзнатнішої нареченої Сен-Жерменського передмістя, коли вона почала знаходити втіху в прогулянках з Жюльєном. її вражала його гордість, вона захоплювалася тонким розумом цього міщанина. «Він зуміє добитись єпископського сану, як абат Морі»,— казала вона собі.

Незабаром ця щира і зовсім не вдавана упертість, 8 якою наш герой заперечував деякі її думки, зацікавила її. Вона думала про це, розповідала своїй подрузі найменші деталі їхніх розмов, але бачила, що їй ніколи не вдасться передати всю їхню своєрідність.

Раптом її осяяла думка: «Мені випало щастя покохати,— сказала вона собі з невимовною радістю.— Я кохаю, так, це ясно! В чому може знайти справжнє щастя гарна, молода, дотепна дівчина як не в коханні? Хоч би як я старалася, я ніколи не зможу покохати цього Круазнуа, Кейлюса і інших». Вони бездоганні, мабуть, занадто бездоганні; зрештою, мені з ними нудно».

Вона почала пригадувати всі описи кохання, які читала в «Манон Леско», «Новій Елоїзі», «Листах португальської черниці» тощо. її цікавила, звичайно, тільки сильна пристрасть, легке любовне захоплення було не гідне такої юної і благородної дівчини. Вона називала коханням тільки те героїчне почуття, яке зустрічалось у Франції 8а часів Генріха III і Бассомп'єра. Таке кохання зовсім не лякалося перешкод, але навпаки, воно надихало на великі звершення.

«Яке це нещастя, що тепер нема справжнього королівського двору, як за часів Катерини Медичі або Людовика XIII. Я відчуваю, що здатна на все найсміливіше, на найбільш високе. Чого б я не зробила, аби тільки такий доблесний король, як Людовік XIII був біля моїх ніг! Я б повела його у Вандею, як любить говорити старий барон де Толлі, і він відвоював би своє королівство; і тоді — геть хартію... I Жюльєн допомагав би нам. Чого йому бракує? Тільки імені й багатства. Він створив би собі ім'я, здобув би багатство. У маркіза Круазнуа є все, але він все своє життя буде напів-роялістом, напів-лібералом, завжди буде нерішучим, далеким від крайностей, а тому завжди буде на другому місці.

Чи може бути якесь велике діяння, що не було б крайністю в ту хвилину, коли його вершать? Тільки тоді, коли воно вже зроблене, звичайні люди починають вважати його можливим. Так, де любов запанувала в моєму серці, любов з усіма її чудесами; я вже чую її животворний вогонь. Небо повинно було подарувати мені цю ласку, адже не марно воно поєднало в одній істоті всі переваги. Щастя моє буде гідне мене. Тепер кожен день мого життя не буде тільки бездушним повторенням вчорашнього дня. Є щось велике і сміливе в тому, щоб наважитись кохати людину, таку далеку від мене своїм становищем у суспільстві. Подивимось, чи він і далі буде гідний мене. Як тільки я побачу в ньому якусь слабість, я одразу ж покину його. Дівчина мого роду і з таким рицарським характером, який приписують мені (це був вислів її батька) не повинна поводитись по-дурному.

А саме на цю роль я була б приречена, якби покохала маркіза де Круазнуа. Це було б друге видання сімейного щастя моїх кузин, саме те, що я так глибоко зневажаю. Я наперед знаю все, що казатиме мені цей бідолаха маркіз, і все, що я повинна буду йому відповідати. Що це« за кохання, від якого хочеться позіхати? Краще вже стати святенницею. Мій шлюбний контракт був би підписаний так само, як у моєї молодшої кузини; мої родичі розчулились би до сліз, якщо їх не засмутить якась нова умова, введена напередодні в договір нотарем супротивної сторони».


XII. НЕВЖЕ ВШ ДАНТОН?
Жадоба тривожних почуттів — така була вдача прекрасної Маргарити де Валуа, моєї тітки, яка незабаром одружилась а королем Наваррським, що тепер царює у Франції під іменем Генріха IV.

Потреба вести ризиковану гру — ось у чому полягає секрет вдачі цієї чарівної принцеси; звідси її сварки й примирення з братами, починаючи з шістнадцяти років. Але чим може ризикувати молода дівчина? Тим, що вона має найдорогоціннішого: своєю репутацією, доброю славою на все життя.

Мемуари герцога Ангулемського, позашлюбного сина Карла IX
«Між Жюльєном і мною не буде шлюбного контракту, не буде нотаря; тут усе героїчне, все — справа випадку. Якщо не зважати на те, що він не благородного роду, мов кохання — це кохання Маргарити де Валуа до молодого Ла-Моля, найчарівнішого юнака свого часу. Хіба моя провина, що придворні юнаки схиляються перед пристойністю і бліднуть на саму думку про найменшу незвичайну пригоду? Маленька подорож до Греції або Африки —це для них межа дерзання, та й вирушають вони туди не інакше, як гуртом. Як тільки вона залишаються на самоті, їх проймає страх — н« перед списом бедуїна, а перед тим, щоб не опинитись у смішному становищі, і вони просто божеволіють від цього страху.

А мій любий Жюльєн, навпаки, любить діяти тільки сам. Ніколи цій незвичайній істоті не спаде на думку шукати чиєїсь підтримки чи допомоги. Він зневажає усіх інших; через це я не зневажаю його.

Якби хоч і бідний, а був Жюльєн дворянином, моє кохання було б просто найпошлішою дурістю, банальним мезальянсом; такого кохання мені не треба; в ньому не було б того, що властиве справжнім глибоким пристрастям: непереможних труднощів, темної непевності майбутнього».

Мадемуазель де Ла-Моль так пройнялася цими прекрасними міркуваннями, що непомітно для себе почала вихваляти Жюльєна в розмові з маркізом де Круазнуа і з своїм братом. Красномовство її зайшло так далеко, що образило їх обох.

Стережіться цього юнака з його енергійною вдачею — вигукнув її брат. Якщо знову почнеться революція, він усіх нас пошле на гільйотину.

Вона утрималась від відповіді і стала висміювати брата і маркіза де Круазнуа, глузуючи з їхнього страху перед рішучістю інших. Це ж, по суті, просто страх зіткнутись несподіваним, розгубитись перед ним.

— Завжди, завжди, панове, у вас та сама боязнь смішного, цього страхіття, яке, на горе, зникло ще тисяча вісімсот шістнадцятого року.

Смішного вже не може бути в цій країні, де є дві партії,— казав пан де Ла-Моль. Його дочка зрозуміла цю думку.

— Отже, панове,— казала вона ворогам Жюльєна,— ви будете боятись усе своє життя, а потім вам скажуть: Це зовсім був не вовк, а лише тінь його.

Матильда скоро покинула їх. Слова брата її дуже налякали, вона довго не могла заспокоїтись; але на другий день вона вже бачила в них найкращу похвалу.

«В наш час, коли ніде нема рішучості, його рішучість лякає їх. Я перекажу йому слова мого брата і подивлюсь, що він на це відповість. Але для цього треба вибрати хвилину, коли його очі загоряться. Тоді він не вміє брехати».

— А що, як це Дантон! — вимовила вона, опам'ятавшись після довгого роздуму.-- Ну що ж! Припустімо, що революція повторилася б. Яку роль відіграли б тоді Круазнуа з моїм братом? Це можна вгадати наперед: велична покора долі! Це будуть героїчні барани, що дадуть перерізати собі горло без найменшого опору. Вмираючи, вони все ще боятимуться погрішити проти доброго тону. А мій Жульєн пустить кулю в лоб кожному якобінцю, що з'явиться його заарештувати, якщо тільки в нього буде найменша надія на порятунок. Він не побоїться поганого тону, ні!

Останні слова примусили її замислитись; вони викликали прикрі спогади, і все її завзяття відразу згасло. Вона згадала жарти панів де Кейлюса, де Круазнуа, де Люз за та її брата — вони одностайно закидали Жюльєну що у нього вигляд святенника: смиренний і лицемірний.

— Але ж,— вигукнула вона раптом, і очі її радісно спалахнули, - ці постійні гіркі жарти саме й доводять

всупереч її бажанням, що він і е найцікавішою людиною, яку ми бачили за цей сезон!

«Яке значення мають його хиби, смішні риси? В ньому є щось величне, і це їх неприємно вражає, незважаючи на їхню доброту й великодушність. Зрозуміла річ — він бідний і вчився, щоб стати священиком. А вони — командують ескадронами, їм не треба вчитись. Це куди зручніше.

I все ж, незважаючи на його вічний чорний костюм і святенницьку міну, яку довелось прибрати цьому бідному юнакові, щоб не вмерти з голоду,— його перевага лякає їх, це цілком ясно. А ця попівська міна зникає, як тільки ми залишаємось з ним наодинці. I коли ці пани кажуть щось, на їх думку, дотепне й несподіване, вони завжди поглядають насамперед на Жюльєна, це я прекрасно помітила. А проте вони добре знають, що сам він з ними ніколи не заговорить, поки його не спитають. Він звертається тільки до мене. Він вірить, що в мене висока душа. На їхні заперечення він відповідає тільки з чемності і одразу ж знов шанобливо замовкав. Зі мною він сперечається цілими годинами і тільки тоді стає певним у своїх переконаннях, коли в мене не лишається й найменшого заперечення проти них. Зрештою, протягом цієї зими між нами не було серйозної сварки, ми лише часто говорили одне одному різкості, щоб привернути увагу. Та що там казати, навіть мій батько, людина видатна, що уславить наш рід, і той поважає Жюльєна. Всі інші його ненавидять, але ніхто не ставиться до нього зневажливо, хіба що оті святенниці, приятельки матері».

Граф де Кейлюс старався набути слави палкого аматора коней; він проводив життя в стайні і часто навіть снідав там. Ця палка пристрасть в поєднанні зі звичкою ніколи не сміятись завоювала йому велику повагу його друзів — він був справжнім орлом у цьому маленькому гуртку.

Наступного дня, коли всі сиділи навколо крісла пані де Ла-Моль,— Жюльєна на цей раз не було,— пан де Кейсу, підтриманий Круазнуа і Норбером, почав ревно оспорювати добру думку Матильди про Жюльєна, причому без будь-кого приводу і відразу, як тільки побачив мадемуазель де Ла-Моль. Вона негайно зрозуміла цей маневр.

«Ось вони всі, як один, повстали проти одної обдарованої людини, у якої нема й десяти луїдорів ренти і яка не може їм нічого відповісти, поки до неї не звернуться.

Жюльєн викликав в них страх навіть у своєму чорному костюмі. Що ж було б, якби він носив еполети?»

Ніколи ще вона так блискуче не говорила. З перших же слів вона закидала їдкими дотепами де Кейлюса і його союзників. Коли вогонь жартів цих блискучих офіцерів був припинений, вона сказала панові де Кейлюсу:

— Хай завтра який-небудь дворянин з гір Франш-Конте визнає, що Жюльєн його незаконний син і дасть йому Ім'я та кілька тисяч франків,— він через шість тижнів носитиме такі самі вуса, як і ви, панове. Через півроку він буде гусарським офіцером, як і ви, панове. I тоді велич його вдачі вже не буде смішна. Я бачу, що вам, пане майбутній герцог, лишається тільки це давнє заперечення: нібито придворна аристократія має перевагу над провінціальною. Але що ви зможете заперечити, коли я припру вас до стіни й дам у батьки Жюльєнові іспанського герцога, що був у полоні в Безансоні під час наполеонівських воєн? Уявіть собі, що сумління примусило його визнати Жюльєна своїм сином на смертному одрі.

Всі ці розмови про незаконне народження здалися панам де Кейлюсу і де Круазнуа виявом дуже поганого тону,— нічого іншого вони не побачили в міркуваннях Матильди.

і Хоч як звик Норбер коритися сестрі, але ці слова її були надто вже ясні, і тому він прибрав поважного виразу, що, треба визнати, зовсім не личив його усміхненому добродушному обличчю, і насмілився зробити їй з цього приводу зауваження.

— Ви часом не хворі, мій любий? — відповіла Матильда з удаваною серйозністю.— Ви, певно, дуже погано себе почуваєте, коли у відповідь на жарти читаєте мораль. Ви — і мораль! Чи не збираєтесь ви стати префектом?

Матильда скоро забула і ображений тон графа де Кейлюса, і невдоволення Норбера, і мовчазний розпач пана де Круазнуа. Їй треба було розв'язати один фатальний сумнів, який щойно закрався в її душу.

«Жюльєн дуже щирий зі мною,— думала вона.— Такому бідному юнаку, нещасному через надмірне честолюбство, напевне, дуже бракує друга. Можливо, що я для нього — цей друг, але, здається, він не кохає меле. Він такий сміливий, що, певне, не побоявся б сказати мені про свою любов».

Ця непевність, ці суперечки з самою собою, що відтепер сповнювали кожну хвилину життя Матильди, бо до

сить їй було поговорити з Жюльєном, як у неї з'являлись все нові й нові аргументи «за» і «проти»,— зовсім розвія#9 нудьгу, яка так часто мучила її до цього часу.

Як дочка видатного чоловіка, що міг стати міністром I повернути церкві її угіддя, мадемуазель де Ла-Моль буде завжди оточена в монастирі Сакре-Кер надмірними лестощами. Це лихо завжди лишається непоправним. її переконували, що через переваги свого багатства, знатності тощо вона повинна бути щасливішою, ніж будь-хто. Саме це й становить джерело нудьги всіх королів світу і їхніх нескінченних дивацтв.

Матильда не уникла прикрого впливу цих повчань. Хоч яка була б розумна десятирічна дівчинка, вона не могла встояти перед лестощами цілого монастиря, до того, видно, добре обґрунтованими.

З тієї хвилини, як вона вирішила, що кохав Жюльєна, вона перестала нудьгувати. Кожен день вона раділа, що зважилась на таку палку пристрасть. «Це дуже небезпечна розвага,— думала вона,— тим краще! Тисячу разів — тим краще Без цього кохання я нудьгувала протягом найкращих років життя — з шістнадцяти до двадцяти. Я й так уже пропустила свої найкращі роки, я не мала інших розваг, як слухати безглузді міркування приятельок моєї матері, хоч кажуть, що в тисяча сімсот вісімдесят другому році у Кобленці вони не відзначались такою суворістю, як теперішні їхні проповіді».

В ці хвилини великих сумнівів, що охоплювали Матильду, Жюльєн часто помічав на собі її довгі погляди і не розумів їх значення. Він почував, що граф Норбер став до його ще холоднішим, а пани де Кейлюс, де Люз і де Круазнуа ще гордливішими. Та він до цього звик. Таке лихо іноді траплялося з ним і раніше після якого-небудь вечора, коли він відзначався більше, ніж годиться в його становищі. Якби не та особлива увага, яку виявляла до нього Матильда, і не його власна цікавість, яка спонукала його дізнатись, що тут криється, він би рішуче ухилявся від післяобідніх прогулянок в саду в компанії між блискучих юнаків з вусиками, що оточували мадемуазель де Ла-Моль.

«Так не можна далі заперечувати цього,— казав собі Жюльєн — мадемуазель де Ла-Моль поглядає на мене якось дивно. Але навіть коли вона дивиться на мене своїми прекрасними блакитними очима наче в самозабутті, я й тоді читаю в їх глибині холодну цікавість і злість.

Невже це I е кохання? Які не схожі вони на очі пані де Реналь!»

Якось після обіду Жюльєн, провівши пана де Ла-Моля у його кабінет, поспішно вернувся в сад. Кали він підходів до компанії, що оточувала Матильду, він почув кілька голосно промовлених слів. Матильда дражнила брата. Жюльєн виразно почув своє ім'я, назване двічі. Як тільки він підійшов, враз запанувала глибока мовчанка і вони марно намагались її якось порушити. Мадемуазель де Ла-Моль і її брат були надто схвильовані, щоб говорити про щось інше. Пани де Кейлюс, де Круазнуа, де Люз і ще один їхній друг зустріли Жюльєна з крижаною холодністю. Він пішов геть.
XIII. ЗМОВА
Уривки розмов, випадкові зустрічі перетворюються в найочевидніші докази в очах людини,

обдарованої уявою, якщо в серці її е хоч іскра вогню.

Міллер
Наступного дня він знову почув, що Норбер говорив про нього з сестрою, і при його появі знову запанувала мовчанка, як і напередодні. Тепер його підозріння не мали меж. «Очевидно, ця чарівна молодь змовилася знущатися з мене. Треба визнати, що це далеко ймовірніше, далеко природніше, ніж гадана пристрасть мадемуазель де Ла-Моль до бідолахи секретаря. Та й чи здатні ці люди до пристрасних почуттів. Робити каверзи — це вони вміють! Вони заздрять мені за мої скромні переваги в розмові. Заздрість — це одне з їхніх дошкульних місць. Тепер усе ясно. Мадемуазель де Ла-Моль хоче мене переконати, що не байдужа до мене, тільки для того, щоб зробити з мене посміховисько в очах свого нареченого».

Це жахливе підозріння змінило моральний стан Жюльєна і легко знищило в його серці зародок кохання. Адже це кохання було породжене тільки винятковою вродою Матильди, або, вірніше, її шляхетною поставою й чарівними туалетами. Жюльєн все ж таки був щодо цього вискочнем. Недарма кажуть, що великосвітська красуня найбільш вражає простолюдина, який пробився своїм розумом до вершин суспільства. Адя ж не про душевні переваги Матильди мріяв Жюльєн всі ці дні. У нього вистачало здорового глузду, і він розумів, що зовсім не знав її душі. Все те, що він бачив, могло виявитись облудою.

Наприклад, Матильда ні за що в світі не згодилася б пропустити обідню в неділю і супроводила свою матір до церкви майже щодня. Коли траплялось, що в вітальні палацу де Ла-Моль якийсь необачний гість забувався й дозволяв собі хоч найменший натяк на жарт, що зачіпав справжні чи гадані інтереси трону або церкви, Матильда тієї ж миті прибирала холодної серйозності. її грайливий погляд раптом набував безстрасної гордовитості старовинного фамільного портрета.

Проте Жюльєн добре знав, що в її кімнаті завжди лежать один-два томи найбільш філософічних творів Вольтера. Він і сам подеколи крадькома брав для себе по кілька томів цього прекрасного видання в розкішній оправі. Щоб приховати їх відсутність на полиці, він трохи розсував ті, що залишались. Але незабаром він помітив, що не тільки він читає Вольтера. Він удався до семінарських хитрощів і зв'язав волосинками ті томи, що, на його думку, могли цікавити мадемуазель де Ла-Моль. I справді, вони зникали на цілі тижні.

Пан де Ла-Моль, якого вивів з терпіння книгар, що надсилав йому тільки фальшиві мемуари, доручив Жюльєнові купувати всі більш-менш цікаві новинки. Але щоб отрута не поширювалась на домашніх, секретар одержав розпорядження ставити ці книги в окрему шафу в спальні маркізи. Незабаром Жюльєн переконався, що, як тільки серед цих новинок з'являлись книги, хоч трохи ворожі інтересам трону й церкви, вони негайно зникали. Зрозуміла річ, їх читав не Норбер.

Жюльєн перебільшував значення цього відкриття і приписував мадемуазель де Ла-Моль ледве не макіавеллівську двоєдушність. Це гадане лукавство в його очах було чарівним і становило мало не єдину моральну її перевагу — так набридли йому лицемірство і доброчесні розмови.

Він більше розпалював свою уяву, ніж віддавався чарам кохання.

Коли він, поринаючи в мрії, уявляв собі чарівну постать мадемуазель де Ла-Моль, її вишукані вбрання, білосніжну ручку, незрівнянну красу плечей і невимушеність усіх її рухів — лише тоді він почував себе закоханим у неї. I для довершення чарів він уявляв її собі Катериною Медичі. Він приписував її вдачі неймовірну глибину й підступність. Це був ідеал Малонів, де Філерів і Кастанедів, якими він захоплювався в юнацтві,— одне слово, для нього це був ідеал Парижа.

Та чи є щось дивніше в світі, ніж припустити глибину й підступність вдачі парижанки?

«Невже це тріо знущається з мене?» — думав Жюльєн. Хто хоч трохи знає вдачу Жюльєна, може собі уявити, яким холодним і похмурим ставав його зір, зустрічаючись із поглядом Матильди. 3 гіркою іронією відхиляв він вислови приязні, з якими вражена мадемуазель де Ла-Моль наважувалася звернутись до нього двічі чи тричі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка