Червоне І чорне Частина перша



Сторінка29/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   40

«Справді, я нічого не вартий! — казав собі Жюльєн 8 глибоким переконанням.— По суті, я нецікава, звичайна істота, нудна для інших, нестерпна для себе». Йому страшенно набридли всі його прекрасні якості й усе те, що він раніше так палко любив. I в цьому стані, коли уява його немов перекинулась з ніг на голову, він брався судити своє життя, виходячи з своєї ж уяви. Такої помилки може припуститись лише людина незвичайна.

Вже кілька разів його спокушала думка покінчити життя самогубством. Смерть здавалась йому сповненою глибокого зачарування,— це був немов солодкий відпочинок, немов склянка холодної води, піднесена до уст нещасного, що вмирає в пустелі від спраги і спеки.

«Та ні, моя смерть ще збільшить її зневагу до мене! — вигукнув він.— Яку пам'ять я залишу по собі!»

В цій останній безодні розпачу людина має єдиний порятунок — мужність. Жюльєнові не вистачало духу на те, щоб сказати собі: «Треба ризикнути». Але ввечері, дивлячись на вікно Матильди, він побачив крізь жалюзі, що вона загасила світло, уявив собі цю чарівну кімнату, яку він бачив, на горе, тільки єдиний раз у житті. Далі уява його не наважувалася йти.

Пробило першу годину; почувши цей звук, він у ту ж мить сказав собі: «Піднімуся по драбині!»

Його наче осяяло натхнення; переконливо докази негайно з'явились цілою юрбою. «Нещаснішим я вже не можу бути!» — казав він собі. Він кинувся до драбини,— садівник замкнув її на ланцюг. Курком одного з своїх пістолетів, розламавши його при цьому, Жюльєн, виявляючи в цю мить нелюдську силу, розігнув одну з ланок ланцюга, що тримав драбину. За кілька хвилин вона вже була в його руках і він приставив її до вікна Матильди.

«Вона розсердиться, покаже всю зневагу до мене, та що з того! Я поцілую її, поцілую востаннє, а потім піду до себе і вб'ю себе. Перед смертю мої губи торкнуться її щоки».

Він злітає по драбині щодуху, стукає у віконницю. Матильда почула, вона хоче відтягнути віконницю, але драбина заважає; Жюльєн хапається за залізний гачок, що тримає віконниці, коли вони відчинені, і, тисячу разів ризикуючи зірватись, сильним ривком зсовує драбину набік; тепер Матильда може відчинити віконницю.

Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.

— Це ти — каже вона, кидаючись йому в обійми.

Хто зміг би змалювати щастя Жюльєна? Матильда була Щаслива, мабуть, не менш за нього. Вона обвинувачувала сама себе, засуджувала себе.

— Покарай мене за мою нелюдську гордість,— казала вона, стискаючі його так, наче хотіла задушити в своїх обіймах.— Ти мій володар, я твоя рабиня, я повинна на колінах благати в тебе прощення, що хотіла повстати.— Вона вислизнула з його обіймів і кинулась йому до ніг.— Так» ти мій володар,— повторювала вона у сп'янінні щастя й кохання.— Пануй наді мною завжди, нещадно карай свою рабиню» коли вона здумає бунтувати.

Через секунду, вирвавшись з його обіймів, вона засвічує свічку і хоче відрізати в себе велике пасмо волосся; Жюльєн насилу втримує її від цього.

— Я хочу сама собі нагадувати цим, що я твоя рабиня; якщо коли-небудь моя огидна гордість знову засліпить мене, докажи мені це волосся і скажи: «Тепер ідеться не про кохання, не про ваші почуття в цю хвилину, ви поклялися коритись мені, тож дотримуйте свого слова».

А втім, краще, мабуть, утриматись від опису цих безумств і цього раювання.

Однак благородство Жюльєна було не менше, ніж його щастя.

— Я мушу вийти по драбині,— сказав він Матильді, коли побачив відблиск ранкової зорі на далеких димарях за садом.— Жертва, на яку я йду, гідна вас, д позбавляю себе кількох годин найвищого щастя, яке може відчувати людська душа, і цю жертву я роблю заради вашого доброго імені. Якщо ви можете читати в моєму серці, ви зрозумієте, яке насильство я роблю над собою. Чи будете ви завжди для мене такою як у цю мить? Але тепер ідеться про вашу честь, цього досить. Ви знаєте, що після нашого першого побачення підозрівали не тільки злодіїв. Пан де Ла-Моль наказав поставити сторожів у саду. За паном де Круазнуа стежать шпигуни; все, що він робить кожної ночі, відомо.

При цих словах Матильда голосно засміялась. Її мати й одна з покоївок прокинулись. 3 нею заговорили крізь двері, Жульєн глянув на неї. Вона зблідла, вичитуючи покоївці, і навіть не зволила нічого відповісти матері.

— Але якщо їм спаде на думку відчинити вікно, вони побачать драбину! — сказав Жюльєн.

Він ще раз стиснув її в обіймах, кинувся до драбини і не те що збіг, а скотився вниз; мить— і він стояв на землі.

Через дві три секунди драбина вже лежала під липами,, і честь Матильди була врятована. Жульєн, отямившись, побачив, що він весь у крові і майже голий; необережно спускаючись, він подряпав собі шкіру.

Безмежне щастя, яке сповнювало його, повернуло йому всю його рішучість і енергію; якби в цю хвилину на нього напало двадцять чоловік, він би з радістю кинувся б у бій один проти всіх. На щастя, йому не довелося на цей раз випробувати свою воїнську доблесть: він поклав драбину на звичайне місце, прикріпив її ланцюгом і не забув знищити сліди драбини на клумбі екзотичних квітів під вікном Матильди.

Коли він у темряві мацав рукою м'яку землю, щоб упевнитись, що ніяких ямок від драбини не залишилось, він відчув, що йому на руки раптом щось упало: це було велике пасмо волосся Матильди; вона все-таки відрізала його й кинула йому.

Вона стояла біля вікна.

— Ось що тобі посилав твоя служниця,— сказала вона йому досить голосно,— це знак вічної покори. Я відмовляюсь коритись своєму розумові, будь моїм володарем.

Жульєн, не тямлячи себе, мало не кинувся знов по драбину, щоб повернутись до неї. Але кінець кінцем розсудливість перемогла.

Проникнути з саду в будинок було не так просто. Жюльєнові вдалося зламати двері, що вели в льох. Діставшись до своєї кімнати, він, стараючись не робити шуму, зламав замок і в своїх дверях, бо, поспішаючи, він залишив у кімнаті, яку недавно покинув, навіть ключ, що був у кишені його костюма. «Хоч би вона догадалась сховати ці тлінні останки»,— подумав він.

Нарешті втома перемогла його буйне щастя, і на світанку він поринув у глибокий сон.

Дзвінок на сніданок ледве збудив його; він спустився в їдальню. Незабаром увійшла Матильда. Гордість Жюльєна зазнала хвилину великого щастя, коли він побачив, як сяяли коханням очі цієї красуні, оточеної таким поклонінням; але незабаром її необережність злякала його.

Під тим приводом, ніби вона не встигла зробити як слід зачіску, Матильда зашпилила своє волосся так, що Жюльєн міг з першого погляду переконатись, яку велику жертву вона принесла йому, відрізавши вночі велике пасмо. Якби що-небудь взагалі могло спотворити таку красуню, Матильда домоглася б цього: на правій половині голови чудове попелясто-біляве волосся було відрізане на пів дюйма від шкіри.

За сніданком уся поведінка Матильди відповідала цій її необережній витівці. Можна було подумати, що вона вирішила перед усім світом виявити своє шалене кохання до Жюльєна. На щастя, в цей день пан де Ла-Моль з маркізою були дуже заклопотані майбутнім нагородженням блакитною стрічкою, при якому був обійдений пан де Шон. В кінці сніданку Матильда, говорячи з Жюльєном, назвала його «мій володар». Він спалахнув по саме волосся.

Було це випадково, чи про це подбала пані де Ла-Моль, але Матильда цілий день ні на хвилину не залишалась сама.

Увечері, проходячи з їдальні у вітальню, вона все-таки вибрала хвилину, щоб сказати Жюльєнові:

— Всі мої плани порушуються. Не думайте, що це відмова з мого боку: мама щойно вирішила, що в моїй кімнаті буде пати одна з її покоївок.

День минув з блискавичною швидкістю. Жюльєн не тямив себе від щастя. На другий день о сьомій годині ранку він був уже в бібліотеці, сподіваючись, що мадемуазель де Ла-Моль зайде туди; він написав їй довжелезного листа.

Побачив він її тільки через кілька годин, за сніданком. Цього разу вона зачесалася дуже старанно; з надзвичайною майстерністю сховане було підстрижене місце. Раз чи два глянула вона на Жюльєна, але погляд її був ввічливий і спокійний, і на думку не могло спасти, що вона здатна назвати його «мій володарю».

Жюльєнові дух перехопило від подиву... Матильда вже починала каятись у тому, що зробила для нього.

Добре поміркувавши, вона вирішила, що цей юнак, якщо й не зовсім звичайний, то в усякому разі й не досить видатний для того, щоб заради нього чинити всі ці безумства. Загалом, вона вже не думала про кохання. їй сьогодні набридло кохати.

Щодо Жюльєна, то серце його трепетало, як у шістнадцятирічного хлопчика. Жахливі сумніви, подив, розпач охоплювали його протягом сніданку, що здався йому нескінченним.

Як тільки з'явилась можливість, не порушуючи пристойності, вийти з-за столу, він кинувся в стайню, сам осідлав коня й поскакав галопом; він боявся зганьбити себе, виявивши слабкодухість. «Треба вбити серце фізичною втомою,— казав він собі, скачучи Медонським лісом.— Що я зробив, що сказав, щоб заслужити таку неласку?

Сьогодні — нічого не робити, нічого не говорити,— думав він, повертаючись додому,— бути точно таким мерцем фізично, яким я почуваю себе в душі. Жюльєн неживий, це тільки труп його ще здригається».


XX. ЯПОНСЬКА ВАЗА
Серце його спочатку ще не розумів всієї глибини нещастя.

Він скоріше збентежений, ніж схвильований.

Але в міру того, як до нього повертається розум,

він осягає всю глибину свого горя.

Всі втіхи життя для нього зникають,

він не почуває нічого, крім гострих уколів розпачу, що пронизують його.

Та навіщо говорити про фізичні муки?

Хіба тілесний біль можна порівнювати з цим стражданням?

Жан Поль
Задзвонили на обід; Жюльєн ледве встиг одягнутись; у вітальні він побачив Матильду; вона умовляла брата і маркіза де Круазнуа не їхати увечері в Сюрени до дружини маршала де Фервак.

Матильда була з ними надзвичайно люб'язна і чарівна. Після обіду з'явились пани де Люз, де Кейлюс і ще кілька їхніх друзів. Можна було подумати, що у Матильди, разом з приязню до брата, повернулась прихильність до світських звичаїв. Хоч погода була цього вечора прекрасна, вона настояла на тому, щоб не йти в сад. їй хотілось, щоб усі залипались біля крісла пані де Ла-Моль. Блакитний диван знову став центром їхнього маленького гуртка, як це бувало взимку.

Сад викликав у Матильди неприємне почуття, він здавався їй нестерпно нудним: з ним були пов’язані спогади про Жюльєна.

Горе відбирає в людини розум. Наш герой мав необережність зупинитись біля солом'яного стільця, що колись був свідком його блискучого тріумфу. Сьогодні до нього ніхто не звернувся, не сказав йому жодного слова; присутності його ніби й не помічали. Приятелі мадемуазель де Ла-Моль, які сиділи коло_ нього в кінці дивана, підкреслено повертались до нього спиною — принаймні так йому здавалось.

«Я потрапив у неласку»,— подумав він. I йому захотілося ближче придивитися до людей, які так явно зневажали його.

Дядько пана де Люза був призначений на якусь значну посаду при особі короля, а тому цей блискучий офіцер починав розмову з кожним новоприбулим гостем з такого цікавого повідомлення: його дядечко, мовляв, вирушив у сьомій годині до Сен-Клу і розраховує залишитись там на ніч. Ця обставина згадувалась наче мимохідь з найпростодушнішим виглядом, але неодмінно повторювалась усім і кожному.

Спостерігаючи пана де Круазнуа суворим поглядом людини, що зазнала горя, Жюльєн помітив, що цей люб’язний і добрий юнак надає великого значення всіляким таємничим обставинам. Він засмучувався і дратувався, коли при ньому хто-небудь пояснював якусь більш-менш важливу подію простою й природною причиною. «Це якесь божевілля,— думав Жюльєн.— Цією рисою своєї вдачі він дуже нагадує імператора Олександра, як мені його змальовував князь Коразов». В перший рік свого перебування в Парижі бідолашний Жюльєн, тільки що вирвавшись із семінарії, був настільки засліплений незвичайною для нього люб'язністю цих молодих людей, що міг тільки захоплюватись ними. їхні. справжні риси починали більш-менш чітко вимальовуватись перед ним лише тепер.

«Я тут граю невдячну роль»,— раптом подумав він. Треба було підвестись з солом'яного стільця й піти, не порушивши пристойності. Він намагався щось придумати, шукав порятунку в своїй уяві, але вона була зайнята зовсім іншим. Треба було вдатись до пам'яті, але, слід визнати, вона мало чим могла допомогти йому в цьому відношенні. У бідолахи Жюльєна було ще дуже мало досвіду світського життя, а тому, коли він підвівся й покинув вітальню, це вийшло в нього надзвичайно незграбно, привернуло до нього загальну увагу. Страждання надто було помітне в усій його поведінці. Адже протягом майже години він грав роль набридливого нахлібника, від якого не приховують того, що про нього думають.

Проте критичні спостереження, які він щойно робив над своїми суперниками, не дали йому занадто трагічно поставитись до свого лиха. Спогади про те, що було позавчора, підтримували його гордість. «Хоч би які були їхні переваги відносно мене,— думав він, виходячи в сад,— Матильда ні для кого з них не була тим, чим вона була для мене двічі в житті».

Але його розсудливість далі не йшла. Він зовсім не розумів вдачі цієї дивної жінки, яка волею випадку тільки що зробилась володаркою всього його щастя.

Наступного дня. Він знов старався заморити втомою себе й свого коня. Ввечері він уже не намагався наблизитись до блакитного дивана, якого Матильда не залишала й тепер. Він помітив, що, зустрічаючись з ним у будинку, граф Норбер навіть не удостоював його погляду. «Йому, мабуть, доводиться робити немалі зусилля над собою,— подумав Жюльєн,— адже це надзвичайно ввічлива людина».

Сон був би великим щастям для Жюльєна, але, незважаючи на фізичну втому, уявою його владно володіли звабливі спогади. Йому не спадало на думку, що його довгі прогулянки верхи в лісах паризьких околиць впливали тільки на нього самого, але зовсім не на серце й розум Матильди, і що таким чином він залишав свою долю на волю випадку.

Йому здавалося, що в нього полегшало б на серці тільки тоді, коли б він поговорив з Матильдою. «Але що я посмію сказати їй? — думав він.

Саме про це Жульєн роздумував якось о сьомій годині ранку в бібліотеці, коли раптом увійшла Матильда.

— Я знаю, пане, що ви хотіли зі мною поговорити.

— Боже! Хто вам сказав?

-Я знаю. Хіба не однаково звідки? Якщо у вас бракує честі ви можете мене погубити чи принаймні спробувати це зробити. Але ця небезпека, яку я не вважаю реальною, звичайно, не перешкодить мені бути з вами цілком одвертою. Я вас не люблю, пане, моя шалена уява обдурила мене...

Вражений цим жахливим ударом, Жюльєн, не тямлячи себе від кохання й горя, почав був виправдуватись. Що могло бути безглуздішим? Хіба можна виправдатись в тому, що ти більше не подобаєшся?

Але вчинки його вже не корились розумові. Сліпий інстинкт спонукав його якось затримати цей страшний для нього вирок. Йому здавалося, що поки він говорить, ще не все втрачено. Матильда не слухала його, звук його голосу дратував її, вона не могла зрозуміти, як це він насмілився її перебити.

Докори чесноти й ображеної гордості зовсім замучили її, і вона відчувала себе зараз теж глибоко нещасною. її гнітила жахлива думка, що вона дала якісь права над собою цьому жалюгідному абатикові, сину селянина.

«Це майже те саме, що признатись собі у коханні до лакея»,— говорила вона в розпачі, збільшуючи своє нещастя.

Для натур гордих і сміливих — один крок від образи на себе до гніву на інших. Зірвати лють в таких випадках — для них велика насолода.

В одну мить мадемуазель де Ла-Моль дійшла до того, що накинулась на Жюльєна з усією силою нищівної зневаги. Вона мала надзвичайно гострий розум і досконало володіла мистецтвом вражати людське самолюбство та завдавати йому найжорстокіших ран.

Вперше в житті Жюльєнові доводилось витримувати натиск такого розумного противника, сповненого найпалкішої зненависті до нього» Йому й на думку не спадало боронитись, навпаки, його несамовита уява нещадно обернулась проти нього і змусила його зневажати самого себе. Слухаючи всі ці жорстокі нападки, так витончено розраховані на те, щоб зруйнувати вщент будь-яку його добру думку про себе, він гадав, що Матильда має рацію і що вона ще й мало його гудить. А вона з величезною насолодою тішила свою гордість тим, що карала таким чином і себе, і його за палке кохання, яке відчувала до нього кілька днів тому.

їй не доводилось обдумувати чи знаходити заново жорстокі слова, якими вона щедро його закидала. Вона тільки повторювала те, що цілий тиждень промовляв у її серці адвокат сторони, противної коханню.

Кожне її слово стократно збільшувало страждання Жюльєна. Він хотів утекти, але мадемуазель де Ла-Моль владно затримала його, схопивши за руку.

— Дозвольте зауважити вам,— сказав він,— що ви говорите надто голосно, вас можуть почути з сусідньої кімнати.

— То й що? — гордовито відповіла мадемуазель де Ла-Моль. Хто насмілиться сказати мені, що чув мене? Я хочу назавжди вилікувати ваше дрібне самолюбство від усіх тих уявлень, які у вас могли скластись про мене.

Коли Жюльєнові нарешті вдалося вийти з бібліотеки, він був такий вражений, що навіть менше відчував своє горе. «Ну що ж, вона мене не любить,— повторював він сам собі голосно, немов для того, щоб краще зрозуміти своє становище.— Мабуть, вона кохала мене тиждень, а я кохатиму її все життя

Невже це можливо? Ще так недавно вона була нічим, зовсім нічим для мене!»

Серце Матильди упивалося гордою радістю: адже вона змогла порвати все назавжди! Вона була надзвичайно щаслива, що остаточно перемогла таке сильне почуття. «Тепер цей добродій зрозуміє раз і назавжди, що не має і не матиме на мене ніяких прав». Вона була така щаслива, що й справді в ці хвилини зовсім не почувала кохання.

В людини, не такої пристрасної, як Жюльєн, ця жорстока й принизлива сцена знищила б усяку любов. Мадемуазель де Ла-Моль, ні на хвилину не втрачаючи самовладання й почуття власної гідності, наговорила йому чимало надзвичайно неприємних речей, так добре розрахованих, що вони могли здаватись справедливими навіть і потім, коли він згадував про них більш-менш спокійно.

Перший висновок, до якого прийшов Жюльєн в першу хвилину після цієї дивної сцени, зводився до того, що гордість Матильди не знає меж. Він не мав сумніву, що все скінчено між ними назавжди, а проте наступного дня за сніданком він поводився з~ нею незграбно й боязко. Досі йому не можна було закинути подібної слабості. Як у малому, так і в великому, він завжди точно знав, що він мусить і що він хоче робити, і саме так і робив.

Після снідання пані де Ла-Моль попросила його передати їй одну бунтарську, дуже рідкісну брошуру, яку цього ранку приніс їй нишком кюре. Жульєн, беручи її з консолі, перекинув старовинну синю фарфорову вазу, дуже негарну.

Пані де Ла-Моль схопилася, розпачливо зойкнувши, і підійшла глянути на черепки своєї улюбленої вази.

— Це старовинний японський фарфор,— сказала вона,— я успадкувала цю вазу від двоюрідної бабусі, абатиси Шельської. Це був подарунок голландців регентові, герцогу Орлеанському, а він подарував її своїй дочці...

Матильда теж підійшла слідом за матір'ю, дуже задоволена, що розбилась ця синя ваза, яка здавалась їй надзвичайно потворною. Жульєн мовчав, і непомітно було, щоб він особливо збентежився. Мадемуазель де Ла-Моль стояла зовсім близько від нього.

— Ця ваза,— сказав він їй,— розбита, знищена навіки. Те саме спіткало й одне почуття, що колись панувало в моєму серці. Я прошу вас пробачити мені всі ті безумства, на які воно мене штовхнуло.— I він вийшов.

— Справді, можна подумати,— сказала пані де Ла-Моль, коли він вийшов,— що цей пан Сорель гордий і задоволений з того, що він тут наробив.

Ці слова вразили Матильду в саме серце. «Правда, — подумала вона,— матуся вірно вгадала,— дійсно, це те, що він зараз почуває». I враз де й ділася вся її радість, яку вона відчувала після вчорашньої сцени. «Ну що ж,— сказала вона собі з удаваною байдужістю,— це буде мені доброю наукою; моя помилка жахлива, принизлива, але після цього мені вистачить розважливості на все життя».

«Ох, якби ж те, що я сказав, та було правдою! — думав Жульєн.— Чому кохання до цієї навіженої мучить мене й досі?»

А кохання його не лише не згасло, як він сподівався, а розгоралося все дужче. «Вона божевільна, це так,— казав він собі,— але хіба вона від цього менш приваблива? Хіба є в світі вродливіша дівчина? Все, що тільки є найвитонченішого, все, що може дати найчарівнішого найвища цивілізація,— поєднується в особі мадемуазель де Ла-Моль ». Спогади про минуле щастя знов охопили Жюльєна і швидко знищили все, що з таким зусиллям будував розум.

Розум марно бореться проти таких спогадів, його суворі зусилля тільки збільшують їхні чари.

Через добу після того, як була розбита старовинна японська ваза, Жульєн справді був найнещаднішою людиною в світі.


XXI. СЕКРЕТНА НОТА
Бо все те, про що я розповідаю вам, я бачив на власні очі. I якщо зір мій міг обманути мене, то, в усякому разі, я не обманюю вас, розповідаючи про те, що бачив.

Лист від автора


Маркіз покликав Жюльєна до себе. Пан де Ла-Моль, здавалось, помолодшав, очі його блищали.

— Поговорімо про вашу пам'ять,— сказав він Жюльєнові,— кажуть, вона у вас надзвичайна! Чи могли б ви вивчити напам'ять чотири сторінки, вирушити в Лондон і переказати їх там? Але не змінюючи жодного слова!

Маркіз роздратовано бгав у руках свіжий номер «Щотижневика», марно намагаючись приховати надзвичайну серйозність, якої Жульєн ще ніколи в нього не бачив, навіть коли йшлося про його позов з абатом Фрілером.

Жульєн уже був досить досвідчений і розумів, що він має удати, ніби цілком довіряв легкому тону, яким хотіли його обманути.

— Мабуть, цей номер «Щотижневика» не дуже цікавий, але, з дозволу пана маркіза, завтра вранці я матиму честь проказати всю газету напам'ять.

— Як? Навіть об'яви?

— Цілком точно, не пропускаючи жодного слова.

— Ви даєте мені слово честі? — спитав маркіз з раптовою серйозністю.

— Так, пане, і хіба тільки страх не додержати його міг би затьмарити мою пам'ять.

— Справа в тому що я забув вас спитати про це вчора. Я не вимагаю від вас клятви — ніколи не повторювати того, що ви почуєте: я надто добре знаю вас, щоб образити вас таким припущенням. Я за вас поручився. Ви поїдете зі мною в один будинок, де зберуться дванадцять чоловік; ви точно записуватимете все, що казатиме кожен з них. Не турбуйтесь, це буде не безладна балаканина, говоритимуть усі по черзі, хоч не скажу, щоб дуже доладно,— додав маркіз, знов переходячи на властивий йому тон лукавої жартівливості. Поки ми говоритимемо, ви спишете сторінок з двадцять; потім ми повернемось сюди й зведемо ці двадцять сторінок до чотирьох. Завтра вранці ви перекажете мені ці чотири сторінки замість цілого номера «Щотижневика». Після цього ви негайно вирушите. Ви поїдете на поштових і удаватимете юнака, що мандрує заради розваги. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб вас ніхто не помічав. Ви прибудете до одної значної особи; там вам треба буде поводитись ще з більшою обачністю. Йдеться про те, щоб обдурити всіх тих, що оточують цю особу, бо серед її секретарів і слуг є люди, підкуплені нашими ворогами; вони підстерігають наших посланців, щоб їх перехопити. У вас буде при собі рекомендаційний лист, але він не матиме ніякого значення.

В ту мить, як на вас гляне його ясновельможність, ви витягнете з кишені мій годинник, який я дам вам на час мандрівки. Щоб з цим покінчити, візьміть його зараз, а мені дайте ваш.

Герцог сам зволить записати під вашу диктовку чотири сторінки, які ви вивчите напам'ять.

Тільки після цього, але ніяк не раніше,— зауважте собі це! — ви можете, якщо його ясновельможність вас запитає, розповісти про засідання, на якому ви будете сьогодні присутні.

В дорозі вам не доведеться нудьгувати, бо між Парижем і резиденцією міністра знайдеться чимало людей, які вважатимуть за щастя пристрелити пана абата Сореля. В такому разі його місії кінець, і справа наша, очевидно, дуже затягнеться; бо, любий мій, як же ми зможемо дізнатися про вашу смерть? Адже ваша старанність не може йти так далеко, щоб самому повідомити нас про це!

А тепер ідіть купіть собі костюм,— вів далі маркіз, знов переходячи на серйозний тон.—- Вдягніться так, як було модно років зо два тому. Треба, щоб сьогодні ввечері в мали вигляд людини, що не дбає про свою зовнішність. В дорозі, навпаки, ви мусите бути таким, як звичайно. Ви -] здивовані, ваша підозріливість вам щось підказує? Так, друже мій, одна з поважних осіб, яка перед вами висловлюватиме свої міркування, цілком здатна надіслати декому відомості, на підставі яких вас можуть почастувати принаймні опіумом у готелі, де ви замовите собі вечерю.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка