Червоне І чорне Частина перша



Сторінка3/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

— Скільки вам років, пане? — спитала вона Жюльєна.

— Скоро буде дев'ятнадцять.

— Моєму старшому — одинадцять,— провадила далі пані де Реналь, зовсім заспокоївшись,— він буде вам майже товаришем, ви завжди зможете його умовити. Якось батько хотів його побити, хлопчик цілий тиждень був хворий, хоч його тільки злегка вдарили.

«А я? Яка різниця! — подумав Жюльєн. Ще вчора мене побив батько. Які щасливі ці багатії!»

Пані де Реналь уже старалася вгадати найтонші відтінки того, що відбувалося в душі юнака. їй здалося, що вираз смутку, який промайнув на обличчі Жюльєна, викликаний несміливістю, і їй схотілось підбадьорити його.

— Як ваше ім'я, пане? — спитала вона таким привітним і ласкавим тоном, що Жюльєн мимоволі пройнявся її чарами, сам того не усвідомлюючи.

— Мене звуть Жюльєн Сорель, пані; я боюсь, бо вперше в житті входжу в чужий дім; мені дуже потрібне ваше заступництво і ще — щоб ви багато чого прощали мені на початку. Я ніколи не ходив у школу,— я був занадто бідний. Я ні з ким не розмовляв, крім мого родича, полкового лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, і кюре пана Шелана. Він може розповісти вам усе про мене. Брати мене завжди били; не вірте їм, якщо вони гудитимуть мене; даруйте мені, пані, якщо коли-небудь я ненавмисно зроблю щось не так.

Жюльєн помалу опановував себе, виголошуючи довгу промову: він розглядав пані де Реналь. Так діє довершена грація, коли вона природна і особливо коли людина, наділена нею, не підозріває про свою чарівність. Жюльєн, який вважав себе знавцем жіночої вроди, тої хвилини поклявся б, що їй не більше двадцяти років. Йому рантом спало на думку поцілувати їй руку. Він відразу ж злякався такої зухвалої думки, але тої ж миті вирішив: «Це буде боягузтво з мого боку, коли я не зроблю цього, що мені може бути корисним, що зменшує зневагу, яку ця вродлива дама, мабуть, відчував до бідного ремісника, тільки що відірваного від лісопилки». Можливо, що Жюльєн зробився таким хоробрим, згадавши вираз «гарний хлопець», який відчув уже півроку щонеділі на гулянках від молодих дівчат» Тим часом, поки він переживав цю внутрішню боротьбу, пані де Реналь намагалась йому пояснити, як саме слід поводитися з дітьми. Зусилля, що він над собою робив, знову змусило його збліднути; він сказав якимсь неприродним тоном:

— Ніколи, пані, я не битиму ваших дітей, присягаюсь перед богом.

Кажучи це, він насмілився взяти руку пані де Реналь і піднести її до уст. її дуже здивував Жюльєнів жест, а потім, оговтавшись, вона обурилась. Було дуже жарко, тому її рука під шаллю була гола, і, підносячи її до уст, Жюльєн ще більше оголив її. Через кілька секунд пані де Реналь сама собі дорікала за те, що не розгнівалась відразу.

Пан де Реналь, почувши їхню розмову, вийшов з кабінету. 3 тим самим величним і батьківським виглядом, з яким він одружував молодих у мерії, звернувся він до Жюльєна:

— Мені треба поговорити з вами, перше ніж діти побабчать вас.

Він завів Жюльєна в кімнату й затримав дружину, яка хотіла залишити їх самих. Зачинивши двері, пан де Реналь поважно сів.

— Пан кюре казав мені, що ви добропорядна людина; всі тут поводитимуться з вами чемно, і, якщо я буду задоволений вами, я згодом допоможу вам улаштуватись. Я хочу, щоб ви не бачились ні з родичами, ні з товаришами, бо їх манери не підходять для моїх дітей. Ось вам тридцять шість франків за перший місяць; але я вимагаю від вас слова честі, що ви жодного су з цих грошей не дасте вашому батькові.

Пан де Реналь сердився на старого, що зумів перехитрувати його в цій справі.

— Тепер, пане,— бо за моїм наказом всі вас тут зватимуть паном і ви відчуєте перевагу Бути в домі порядних людей,— так ось тепер, пане, не годиться, щоб діти бачили вас у куртці. Чи бачив його хтось із слуг? — спитав пан де Реналь у дружини.

— Ні, мій друже— відповіла вона, про щось глибоко задумавшись.

— Тим краще. Надягніть оце,— сказав він здивованому юнакові, подаючи йому власний сюртук.— А тепер ходімо до сукняра, пана Дюрана.

Години через півтори пан де Реналь повернувся з новим гувернером, одягнутим у чорний костюм, і побачив, що його дружина все ще сидить на тому самому місці. Вона заспокоїлась, побачивши Жюльєна; дивлячись на нього, вона переставала його боятись. А Жюльєн уже й не думав про неї. Незважаючи на все його недовір'я до життя й до людей, душа його в цю мить була зовсім як у дитини. Йому здавалося, що минули вже цілі роки з тої хвилини, коли він лише три години тому сидів, тремтячи від страху, в церкві. Він помітив холодний вираз обличчя пані де Реналь і зрозумів, що вона гнівається за те, що він насмілився поцілувати їй руку. Але він був у такій нестямі від гордості, почуваючи на собі новий, незвичний для нього одяг, і разом з тим йому так хотілося приховати свою радість, що всі його рухи були позначені якоюсь несамовитою поривчастістю. Пані де Реналь здивовано стежила ва ним.

— Більше солідності, пане,— сказав йому пан де Реналь,— якщо ви хочете, щоб мої діти й слуги шанували вас.

— Пане,— відповів Жюльєн,— я почуваю себе незручно в цьому новому одязі; я, бідний селянин, носив досі тільки куртку; якщо дозволите, я піду в свою кімнату й побуду сам.

— Яка твоя думка про це нове надбання? — спитай пан де Реналь у своєї жінки.

Майже інстинктивно і не усвідомлюючи собі цього, пані де Реналь приховала правду від свого чоловіка.

— Мене цей селянський хлопець зовсім не так зачаровує, як вас; боюсь, що ваші догоджання зроблять з нього нахабу і ви змушені будете його вигнати, не діждавшись кінця місяця.

— Ну що ж, і вименем, це мені коштуватиме якусь сотню франків, а Вер’єр тим часом звикне до того, що в дітей пана де Реналя є гувернер. Я б не досяг цієї мети, якби залишив Жюльєнові його куртку майстрового.

Вигнавши його, я, певна річ, відберу ту чорну пару, тканину на яку тільки що набрав у сукняра. Йому залишу тільки готовий костюм, що його купив у кравця і який він відразу ж одяг.

Жюльєн пробув у своїй кімнаті з годину, але для пані де Реналь вона промайнула як мить. Діти, почувши, що в них тепер буде гувернер, закидали матір запитаннями. Нарешті Жульєн з'явився. Це була зовсім інша людина. Мало сказати, що він був серйозний, це була сама втілена поважність. Його познайомили з дітьми, і він заговорив до них тоном, що здивував навіть самого пана де Реналя.

— Я тут для того, панове,— сказав він на закінчення своєї промови,— щоб навчати вас латині. Ви знаєте, що значить відповідати урок. Ось перед вами біблія,— сказав він, показуючи їм маленький томик в одну тридцять другу аркуша, в чорній оправі.— Це історія нашого спасителя Ісуса Христа, частина, що зветься Новим завітом. Ви завжди будете відповідати мені уроки по цій книзі, а тепер спитайте мене, я вам відповім свій урок.

Старшій хлопчик, Адольф, узяв книгу.

— Розгорніть її навмання,— провадив Жюльєн,— і скажіть мені перше слово першого-ліпшого стиха. Я проказуватиму напам'ять цю святу книгу, що має правити нам усім за приклад у житті, доки ви самі не спините мене. Адольф розгорнув книгу, прочитав перші слова, і Жульєн проказав напам'ять цілу сторінку з такою легкістю, наче він говорив рідною мовою. Пан де Реналь поглядав на жінку з переможним виглядом. Діти, побачивши подив батьків, теж витріщили оченята. До дверей вітальні підійшов лакей; Жульєн все говорив і говорив р латинню. Лакей спочатку завмер на місці, потім зник. . Незабаром на дверях з'явились покоївка пані й кухарка. Адольф уже встиг розгорнути книгу на восьми місцях, і Жюльєн все читав напам'ять з тією самою легкістю.

— Ах, боже ти мій, який гарнесенький абатик ,— голосно промовила кухарка, добра й дуже побожна дівчина.

Самолюбство пана де Реналя було трохи вражене. Зовсім не намірюючись екзаменувати свого гувернера, він силкувався знайти в своїй пам'яті які-небудь латинські фрази, нарешті згадав один вірш Горація. Але Жюльєн знав латинню тільки біблію. Він відповів, насупивши брови:

— Священний сан, до якого я готуюсь, забороняє мені читати такого нечестивого поета.

Пан де Реналь навів чимало віршів, що нібито належали Горацію. Він пояснив дітям, хто такий був Горацій, але діти, зачаровані й захоплені, не звертали уваги на те, що казав батько. Вони дивились на Жюльєна.

Слуги все ще стояли біля дверей, і Жюльєн вирішив, що іспит слід продовжити.

— Ну, а тепер,— сказав він наймолодшому з хлопчиків,— хай Станіслав-Ксав’є теж вкаже мені місце з святого письма.

Маленький Станіслав, сповнений гордощів, прочитав сяк-так перше слово абзацу, і Жюльєн проказав усю сторінку. На довершення тріумфу пана де Реналя в цю мить увійшов пан Вально, власник чудових нормандських коней, і пан Шармо де Можірон, супрефект округи. Ця сцена затвердила за Жюльєном право на звання «пан»; навіть слуги не наважились відмовити йому в цьому.

Увечері до пана де Реналя збігся весь Вер’єр, щоб подивитися на це диво. Жюльєн відповідав усім з похмурим виразом, що тримав співбесідників на певній відстані. Слава про нього так швидко облетіла місто, що за кілька днів пан де Реналь, побоюючись, щоб хтось не переманив до себе Жюльєна, запропонував йому підписати контракт на два роки.

— Ні, пане,— холодно відповів Жюльєн,— якщо ви схочете мене прогнати, я буду змушений піти. Контракт, що зв'язує мене, а вас ні до чого не зобов'язує, нерівний. Я відмовляюсь.

Жюльєн зумів так поставити себе, що менше ніж за місяць після його появи в домі навіть пан де Реналь став поважати» його. Кюре посварився з панами Реналем і Вально, отже, ніхто не міг виказати його колишньої прихильності до Наполеона,— а сам він тепер говорив про нього не інакше, як з жахом.
VII. СПОРІДНЕНІСТЬ ДУШ
Вони не вміють серце зворушити, не вразивши його.

Сучасний автор


Діти обожнювали його. Він їх зовсім не любив; думки його були далеко від них. Що б не накоїли ці хлопчаки, він ніколи не втрачав спокою. Холодний, справедливий, байдужий,— хоча його й любили, бо його прибуття до певної міри розвіяло в домі нудьгу,— він був добрим вихователем. А сам він у глибині душі почував тільки ненависть і відразу до вищих кіл, куди він був допущений,— допущений тільки до краєчка стола,— чим, мабуть, і пояснювались його ненависть і відраза. Інколи, сидячи за столом на званих обідах, він насилу стримував свою зненависть до всього, що його оточувало. Якось у день святого Людовіка, слухаючи теревені пана Вально за столом, Жюльєн мало не виказав себе: він утік у сад під тим приводом, що йде наглянути за дітьми. «Які похвали чесності! — скрикнув він.— Можна подумати, що це єдина цнота на світі; а проте, яка шаноба, яке плазування перед людиною, що, певно, подвоїла і потроїла свій капітал, орудуючи майном бідняків. Я готовий битися об заклад, що він наживається навіть на коштах, призначених для нещасних підкидьків, чия бідність священніша, ніж бідність усіх інших. 0, потвори! Потвори! Я теж, можна сказати, підкидьок, мене ненавидять і батько, і брати, і вся сім'я».

За кілька днів до свята святого Людовіка Жюльєн, повторюючи молитви, прогулювався на самоті в гаю, що звався Бельведером, понад Алеєю Вірності. Що здалеку він побачив своїх двох братів, що простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зустрічі з ними. Гарний чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жюльєна і його відверта зневага до братів збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили мало не до смерті і кинули непритомного і скривавленого. Пані де Реналь, яка прогулювалась з паном Вально і супрефектом, випадково зайшла в ліс. Вона побачила Жюльєна на землі і подумала, що він умер. Вона так схвилювалася, що пан Вально відчув ревнощі.

Він турбувався передчасно. Жюльєн вважав пані де Реналь красунею, але ненавидів її за вроду: адже це була перша перешкода на його шляху, і він мало не спіткнувся об неї. Він уникав розмов з нею, щоб вона забула його порив, який першого для штовхнув його поцілувати їй руку.

Еліза, покоївка пані де Реналь, незабаром закохалася в молодого гувернера; вона часто говорила про нього своїй пані. Кохання мадемуазель Елізи викликало в одного з лакеїв ненависть до Жюльєна. Одного разу Жюльєн почув, як той казав Елізі: «Ви вже не хочете й розмовляти зі мною з того часу, як цей замазура гувернер з'явився у нас в домі». Жюльєн не заслуговував такої образи; але, будучи вродливим юнаком, інстинктивно став ще більше дбати про свою зовнішність. Ненависть пана Вально теж подвоїлась. Він прилюдно заявив, що таке кокетство не личить молодому абатові. Хоч Жюльєн і не носив сутани, але його чорний костюм нагадував одяг священика.

Пані де Реналь помітила, що він часто про щось розмовляє з Елізою, і дізналася, що причиною цих розмов була крайня бідність гардеробу Жюльєна. У нього було так мало білизни, що йому доводилось дуже часто віддавати її пралі, і саме в цьому Еліза йому допомагала. Убозтво Жюльєна, про яке пані де Реналь і гадки не мала, зворушило її. їй хотілося зробити Жюльєнові подарунок, але вона не наважувалась. Внутрішня боротьба пані де Реналь була першим болісним почуттям, якого завдав їй Жюльєн. До того часу ім'я Жюльєна було для неї нерозривно зв’язано з почуттям чистої духовної радості. Стурбована думкою про бідність гувернера, пані де Реналь якось сказала чоловікові, що слід було б подарувати йому білизни.

— Ото дурниці! — відповів він.— Чого ради робити подарунки людині, якою ми цілком задоволені і яка нам прекрасно служить? Якби він почав ставитись недбало до своїх обов'язків, тоді треба було б його заохотити.

Пані де Реналь відчула всю ганебну образливість такого погляду; однак до появи Жюльєна вона б не помітила цього. Тепер, дивлячись на дуже охайне, хоч і скромне вбрання молодого абата, вона завжди казала сама собі:

«Бідолашний хлопець, як він викручується?»

~ Поступово все те, чого бракувало Жюльєнові, стало викликати в неї співчуття до нього і зовсім не коробило її.

Пані де Реналь була одною з тих провінціалок, які при першому знайомстві можуть здатись не дуже розумними. ,У неї не було ніякого життєвого досвіду, і вона не вміла підтримувати розмову. Обдарована чутливою і гордою душею, вона, у своєму несвідомому прагненні щастя, властивому всякій живій істоті, здебільшого просто не помічала того, що робили всі ці грубі люди, серед яких вона жила волею випадку.

Якби вона дістала хоч найменшу освіту, вона виділялася б своїм природним і жвавим розумом. Але, як багата спадкоємиця, вона виховувалась в монастирі Сакре-Кер у побожних черниць, пройнятих лютою ненавистю до всіх тих французів, які вважались ворогами єзуїтів. Пані де Реналь вистачило здорового глузду, щоб дуже скоро забути всі нісенітниці, які вона вивчила в монастирі; але вона нічого не набула натомість і лишилась неуком. Лестощі, які вона чула з дитинства, як багата спадкоємиця, і схильність до палкої побожності спричинилися до того, що вона стала замикатись у собі. Пані де Реналь, здавалось, була надзвичайно поступлива і настільки зрікалась власної волі, що чоловіки ставили її за зразок своїм жінкам, а пан де Реналь пишався нею; але насправді ці риси її вдачі походили з виняткової гордовитості. Принцеса, яку згадують, як приклад гордині, і та виявляє далеко більше уваги до вчинків своїх придворних, ніж виявляла ця лагідна, скромна на вигляд жінка до всього, що робив або казав її чоловік. До появи Жюльєна вона, по суті, цікавилась тільки дітьми. їхні легкі недуги, прикрощі, маленькі радощі поглинали всю чутливість її душі, яка за все життя знала тільки одну палку любов до бога, коли була в безансонському монастирі Сакре-Кер.

Хоч вона з гордощів нікому не признавалась у цьому, але кожен напад гарячки в якого-небудь із її синів кидав її в такий розпач, наче дитина вже померла. Грубий сміх, знизування плечима та тривіальні зауваження про бабську дурість — ось і все, що вона незмінно чула у відповідь, коли в перші роки свого заміжжя вона в пориві щирості хотіла поділитися своїми переживаннями з чоловіком. Такі жарти, особливо коли вони стосувалися захворювань дітей, краяли серце пані де Реналь. Ось що вона знайшла замість догідливих і медоточивих лестощів єзуїтського монастиря, в якому провела свої юні роки. Горе виховало її. Вона була занадто гордою, щоб говорити про це горе навіть з своєю подругою пані Дервіль, і думала, що всі чоловіки такі, як і пан де Реналь, як пан Вально і супрефект Шарко де Можірон. Грубість і найбрутальніша бездушність до всього, крім грошей, кар'єри й орденів, сліпа ненависть до всякої думки, що суперечила їхнім уподобанням,— все це здавалось їй таким властивим представникам чоловічої статі, як те, що вони носять чоботи чи фетровий капелюх.

- Але навіть після стількох років пані де Реналь не могла звикнути до товстосумів, серед яких їй доводилось жити.

В цьому й була причина успіху селянського юнака Жюльєна. В симпатії до його благородної і гордої душі

вона пізнала якусь солодку втіху, що сяяла принадністю новизни. Пані де Реналь скоро простила йому незнання найпростіших речей, яке робило його для неї ще милішими і грубість манер, яку їй удавалося потроху виправляти. Вона вважала, що Жюльєна варто слухати, навіть коли він говорив ,про щось звичайне, хоч би мова йшла про нещасного собаку, який, перебігаючи вулицю, попав під колеса селянського воза. Страждання тварини викликало б у пана де Реналя тільки грубий сміх, а тут вона бачила, як болісно супляться чорні, так красиво вигнуті брови Жюльєна Потроху їй стало здаватись, що великодушність, душевне благородство і людяність властиві тільки цьому юному абатові. Йому єдиному віддавала вона всю ту симпатію і навіть захоплення, що їх збуджують ці чесноти в благородних душах.

У Парижі стосунки між Жюльєном і пані де Реналь швидко спростилися б, але в Парижі кохання — це дитя романів. Юний гувернер і його несмілива господиня знайшли б у трьох-чотирьох романах або навіть у куплетах театру Жімназ пояснення своїх стосунків. Романи визначили б їм ролі, які слід було грати, показали б приклад для наслідування, і рано чи пізно, можливо навіть без усякої радості, а може й нехотя, Жюльєн, задля одного марнолюбства, пішов би за цим прикладом.

В якому-небудь містечку в Апейроні чи в Піренеях перша-ліпша випадковість прискорила б розв'язку — така дія жаркого клімату. А під нашим похмурішим небом бідний юнак стає честолюбним тільки тому, що його чутливе серце жадає таких утіх, що коштують грошей; він бачить щодня тридцятилітню жінку, щиру й доброчесну, заклопотану дітьми й далеку від того, щоб шукати в романах зразків для поведінки. В провінції все відбувається повільно, поступово, і це природніше.

Часто, задумуючись над бідністю молодого гувернера, пані де Реналь розчулювалась до сліз. Якось Жюльєн застав її, коли вона плакала.

— Ах, пані, чи не трапилося з вами якого нещастя?

- Ні, друже мій,— відповіла вона.— Покличте дітей і ходімо прогуляємось.

Вона взяла Жюльєна під руку і сперлась на неї якось так, що це здалося йому дуже дивним. Вона вперше назвала його «друже мій».

Вкінці прогулянки Жюльєн помітив, що вона раз у раз червоніє. Вона сповільнила ходу.

— Ви, мабуть, чули,— сказала вона, не дивлячись на нього,— що я єдина спадкоємиця дуже багатої тітки, яка живе в Безансоні. Вона мені постійно присилає всякі подарунки... Мої сини роблять такі успіхи... просто дивовижні... Так ось я хотіла вас попросити прийняти від мене маленький подарунок, на знак моєї вдячності. Це так, дрібниця, кілька луїдорів вам на білизну. Тільки...— додала вона, почервонівши ще більше, і замовкла.

-= Що, пані? — спитав Жюльєн.

— Тільки не треба говорити про це моєму чоловіку,— прошепотіла вона, опустивши голову.

— Я бідний, пані, але не ниций,— відказав Жюльєн, гнівно блискаючи очима, і, спинившись, випростався на весь зріст.— Про це ви не подумали. Я був би гірший за останнього лакея, якби дозволив собі приховати від пана де Реналя будь-що з того, що стосується моїх грошей.

Пані де Реналь почувала себе знищеною.

— Пан мер,— провадив далі Жюльєн,— п'ять разів видавав мені по тридцять шість франків з того часу, як я живу в його домі. Я можу показати свою книгу витрат панові де Реналю чи кому завгодно, навіть панові Вально, що ненавидить мене.

Після такої відсічі пані де Реналь ішла поруч із ним бліда й стурбована, і до кінця прогулянки ніхто з них не міг занити приводу, щоб поновити розмову. Для гордого Жюльєнового серця кохання до пані де Реналь ставало тепер неможливим, а вона відчула до нього ще більшу повагу і захоплення: як він вичитав їй! Ніби загладжуючи образу, яку вона мимоволі йому заподіяла, вона оточила його найніжнішим піклуванням. Новизна цих турбот цілий тиждень робила пані де Реналь щасливою. Їй, нарешті, вдалося трохи пом’якшити гнів Жюльєна; але йому й на думку не спадало запідозрити в її поведінці щось подібне до особистої симпатії.

«Ось які ці багатії,— казав він сам собі,— ображають людей, а потім думають, що все можна загладити якимсь кривлянням».

Серце пані де Реналь було таке переповнене і досі таке невинне, що, незважаючи на свої наміри мовчати, вона не втрималася, щоб не розповісти чоловікові про зроблену Жюльєну пропозицію і про те, як він відмовився від неї.

— Як! — скрикнув обурений пан де Реналь».— Ви могли стерпіти, щоб вам відмовив ваш слуга?

Пані де Реналь запротестувала проти цього слова, і він додав:

— Я висловлююсь, пані, як покійний принц Конде, рекомендуючи своїх камергерів молодій дружині: «Всі ці люди,— сказав він,— наші слуги». Я вам читав це місце а мемуарів Безанваля, дуже повчальне для підтримки престижу. Всі, що не належать до дворянства, живуть у вас і одержують платню, ваші слуги. Я поговорю з цим добродієм Жюльєном і дам йому сто франків.

— Ах, друже мій,— сказала пані де Реналь, затремтівши від хвилювання,— зроби ж принаймні так, щоб слуги не бачили.

— Авжеж! Бо вони заздритимуть, і не без підстав,— сказав її чоловік і пішов, міркуючи, чи не завелику суму він назвав.

Пані де Реналь впала на стілець, майже знепритомнівши від смутку. «От тепер він образить Жюльєна, і це з моєї вини». Вона відчула огиду до свого чоловіка і затулила обличчя руками. Тепер вона заприсяглася, що ніхто більш не ділитиметься з ним своїми почуттями.

Коли пані де Реналь знову побачила Жюльєна, вона вся затремтіла, в грудях їй так стиснуло, що вона не могла вимовити й слова. У своєму збентеженні вона взяла його за руки й міцно потиснула їх.

— Ну, друже мій,— нарешті сказала вона,— ви задоволені з мого чоловіка?

— Чому ж мені не бути задоволеним,— відповів Жюльєн, гірко усміхаючись.— Він дав мені сто франків.

Пані де Реналь глянула на нього, немовби вагаючись.

— Дайте мені вашу руку,— сказала вона нарешті з такою рішучістю, якої Жюльєн ще ніколи в неї не помічав.

Вона насмілилась піти до вер’єрського книгаря, хоч за ним встановилась репутація страшенного ліберала. Там вона вибрала на десять луїдорів книжок, щоб подарувати своїм дітям. Але це були саме ті книги, які — вона знала — хотів мати Жульєн. Вона зажадала, щоб там-таки, в книгарні, кожен з хлопчиків написав своє ім'я на тих книжках, які йому припали. У той час, коли пані де Реналь раділа, що знайшла спосіб спокутувати свою провину перед Жюльєном, він дивувався величезній кількості книжок, що були в книгарні. Ніколи ще не наважувався він заходити в таке нечестиве місце; серце його трепетало. Жюльєн і не здогадувався, що робиться у душі пані де Реналь. Він глибоко замислився над тим, як би йому придбати кілька книжок, не зашкодивши своїй репутації юнака, що вивчає теологію. Нарешті йому спало на думку, що можна буде, коли спритно взятись до справи, переконати пана де Реналя, ніби для письмових робіт хлопчиків найкращою темою були б життєписи славнозвісних дворян цього краю. Через місяць, доклавши всіх зусиль, Жульєн домігся здійснення свого задуму, а ще згодом він наважився в розмові з паном де Реналем натякнути на дещо значно трудніше для благородного мера; йшлося про те, щоб сприяти збагаченню ліберала — записатися абонентом у його книгарню. Пан де Реналь не заперечував, що треба дати його старшому синові уявлення про численні твори, які можуть згадуватися в розмові, коли він буде у військовій школі. Але Жюльєн бачив, що пан мер вперто не хоче йти далі. Він підозрював, що тому 6 якась таємна причина, але не міг її розгадати.

— Я гадаю, пане,— сказав він якось йому,— що було б зовсім непристойно, коли б таке почесне дворянське прізвище, як Реналь, потрапило у брудний список абонентів книгаря.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка