Червоне І чорне Частина перша



Сторінка30/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   40

— Краще вже дати зайвих тридцять льє гаку, ніж їхати прямою дорогою. Йдеться, я гадаю, про Рим...

Маркіз набрав такого погордливого й незадоволеного виразу, що його Жульєн не бачив у нього з часу церемонії в Брело.

— Про це ви дізнаєтесь, пане, коли я вважатиму за потрібне вам сказати. Я не люблю запитань.

— Я не мав на думці запитувати! — палко вигукнув Жульєн.— Присягаюсь, пане, я тільки думав уголос; я шукав у своїй уяві найбезпечнішого шляху.

-— Так, очевидно, ваші думки справді витають десь далеко. Ніколи не забувайте, що посланець, та ще й такий молодий, як ви, не повинен справляти враження людини, яка домагається чужої довіри.

Жюльєн був глибоко пригнічений. Він справді дав маху. Його самолюбство шукало виправдання й не знаходило його.

— Зрозумійте ж,— додав пан де Ла-Моль,— що, зробивши яку-небудь дурницю, людина звичайно посилається на те, що в неї були найкращі наміри.

Через годину Жюльєн уже стояв у передпокої маркіза. Він мав вигляд незначного службовця, в старомодному4 костюмі, з галстуком сумнівної свіжості, і в усій його постаті було щось принизливе.

Побачивши його, маркіз розреготався, і тільки тоді Жульєн відчув себе виправданим.

«Якщо й цей юнак зрадить,— казав собі пан де Ла-Моль,— на кого ж тоді звіритись? Адже, коли дієш, треба ж на когось покладатися. В мого сина і його блискучих, шляхетних друзів хоробрості й відданості вистачило б на сто тисяч чоловік; якби довелося битись, вони б загинули біля підніжжя трону; вони вміють усе... крім того, що потрібне в дану мить. Хай мене чорт візьме, якщо хоч один з них може вивчити напам'ять чотири сторінки й проїхати сто льє так, щоб його не вистежили. Норбер зуміє піти на смерть, як його предки, але на це здатний і кожний рекрут...»

Маркіз поринув у глибоку задуму. «Та й на смерть піти цей Сорель, мабуть, зуміє не гірше за нього...» — подумав він і зітхнув.

— Ну, їдьмо,— сказав маркіз, ніби намагаючись відігнати надокучливу думку.

— Пане,— сказав Жюльєн,— поки мені перешивали цей костюм, я вивчив напам'ять першу сторінку сьогоднішнього «Щотижневика».

Маркіз узяв газету» Жюльєн проказав її напам'ять без жодної помилки. «Це добре,— подумав маркіз,— що цього вечора я зробився справжнім дипломатом,— принаймні юнак не помічає, якими вулицями ми їдемо».

Вони увійшли до великої вітальні, що мала досить сумний вигляд; стіни її були пооббивані зеленим оксамитом і дерев'яними панелями. Похмурий лакей розставляв посередині кімнати великий обідній стіл, який потім перетворився на письмовий за допомогою величезного сукна в чорнильних плямах, що, мабуть, відслужило свій вік у якомусь міністерстві.

Господар будинку був надзвичайно огрядний чоловік; ім'я його ні разу не було назване. Жюльєн подумав, що в нього обличчя й красномовство людини, увага якої цілком поглинута процесом травлення.

По знаку маркіза Жюльєн вмостився в самому кінці стола. Щоб зайнятись чим-небудь, він почав застругувати пера. Глянувши крадькома, Жюльєн помітив сім співбесідників, але всі вони сиділи до нього спиною. Двоє, здавалось, розмовляли з паном де Ла-Молем, як рівні, інші ввертались до нього більш-менш шанобливо.

Ще якийсь добродій увійшов без всякої доповіді. «Як дивно,— подумав Жюльєн,— тут не доповідають про гостей. Чи, бува, не через мене вдаються до такої обережності». Всі підвелися, вітаючи новоприбулого. В нього був той самий надзвичайно почесний орден, що й у трьох із присутніх у кімнаті осіб. Розмовляли зовсім тихо, Жюльєн міг судити про новоприбулого тільки з його зовнішності й фігури. Він був низенький і товстий, рум’яний і в його блискучих оченятах не можна було прочитати нічого, крім люті дикого кабана.

Особа, що увійшла слідом ва ним, являла цілковиту протилежність йому і враз привернула увагу Жюльєна. Це був високий, надзвичайно худий чоловік. На ньому було три чи чотири жилети. Погляд у нього був ласкавий, манери ґречні.

«Як він нагадує старого безаясонського єпископа!» — подумав Жюльєн.

Цей чоловік, очевидно, був духовного звання, йому можна було дати не більше п'ятдесяти чи п'ятдесяти п'яти років, вигляд мав справді святого отця. Увійшов молодий єпископ агдський. На обличчі його відбився подив, коли, оглядаючи присутніх, він несподівано побачив серед них Жюльєна. 3 часу церемонії в Бреле0 він ніколи не сказав йому ані слова. Його здивований догляд збентежив і роздратував Жюльєна. «Що ж це! — сказав він собі.— Невже зустріч із знайомою людиною завжди буде для мене перешкодою. Всі ці вельможі, яких я бачу вперше, зовсім мене не бентежать, а від погляду молодого єпископа в мене холоне серце. Треба визнати, я справді якась дивовижна й нещасна істота».

Невеличкий, дуже чорнявий чоловічок щойно увійшов і заговорив ледве переступивши поріг. Обличчя в нього було жовте, він трохи скидався на божевільного. Як тільки увійшов цей невгамовний балакун, присутні розбились на групи, мабуть, щоб уникнути нудного обов'язку слухати його.

Віддаляючись від каміна, гості помалу наблизились до того краю стола, де сидів Жюльєн. Становище його ставало дедалі важчим, бо, незважаючи на всі намагання, він не міг не чути і, при всій своїй недосвідченості, не міг не розуміти всієї важливості того, про що тут так одверто розмовляли; а проте ясно було, що всі ці високі особи дуже зацікавлені в тому, щоб усе це залишилося в секреті.

Жюльєн уже застругав десятків зо два пер, хоч і намагався стругати якомога повільніше. Це заняття, яким він прикривав своє хвилювання, закінчувалось. Марно шукав він якогось наказу в очах пана де Ла-Моля,— маркіз забув про нього.

«Те, що я роблю,— безглузде,— казав собі Жюльєн, застругуючи пера,— але ці люди, всі такі посередності, які з власної волі чи з чийогось наказу вершать дуже важливі справи, повинні бути надзвичайно вразливі. Прикро, що мій погляд має в собі щось запитливе і мало шанобливе, а це може їх вразити. Та коли я сидітиму, опустивши очі, в мене буде такий вигляд, наче я прислухаюсь до кожного їхнього слова».

Він чув такі дивовижні речі, що збентеження його зростало дедалі більше.
XXII. ДЕБАТИ
Республіка! В наші дні на одну людину, ладну пожертвувати всім заради загального блага, припадають тисячі й мільйони таких, що знають тільки свої втіхи, своє честолюбство. В Парижі людину поважають за її виїзд, а не за її достоїнства.

Наполеон. «Меморіал»


Лакей поспішно увійшов, доповідаючи: «Пан герцог — Годі, закрий рота, дурню,— сказав герцог, увіходячи. Він так прекрасно, так велично вимовив ці слова, що Жюльєн мимоволі подумав: «Мабуть, гримати на слуг — це єдине справжнє покликання цієї знатної особи». Жюльєн глянув і в ту ж мить опустив очі. Він так вірно вгадав внутрішню суть новоприбулого, що тепер злякався, щоб його погляд не здався нескромним.

Герцог, що мав років із п'ятдесят, був одягнений, як денді, й виступав пружною ходою. В нього була вузька голова, великий ніс, обличчя випиналося вперед; важко уявити собі більш аристократичну й разом з тим більш незначну зовнішність. 3 його появою засідання негайно розпочалося.

Міркування Жюльєна з приводу фізіономіки були раптом перервані голосом пана де Ла-Моля.

— Рекомендую вам пана абата Сореля,— сказав маркіз.— Він обдарований дивовижною пам'яттю. Тільки годину тому я сказав йому про почесну місію, яка на нього може бути покладена, і на доказ своєї пам'яті він вивчив першу сторінку «Щотижневика».

— А, закордонна хроніка цього бідолахи N...— сказав хазяїн дому. Він поквапливо схопив газету і, напустивши на себе смішну поважність, глянув на Жюльєна.— Говоріть, пане, - сказав він йому.

Запанувала глибока тиша; всі погляди були спрямовані на Жюльєна, він відповідав так добре, що після двох десятків рядків герцог вимовив:

— Досить.

Маленький чоловічок з поглядом дикого кабана сів до столу; він, очевидно, був головою зборів, бо, Зайнявши місце, він показав Жюльєнові на ломберний столик і жестом звелів поставити його біля себе. Жюльєн розташувався тут з усім своїм письмовим приладдям. Він нарахував навколо зеленого стола двадцять осіб.

— Пане Сорель,— сказав герцог,— вийдіть поки що у суміжну кімнату, вас покличуть.

Хазяїн дому раптом занепокоївся.

— Віконниці не позачинювані,— сказав він напівголосно своєму сусідові.— У вікна дивитись не треба,— не зовсім доречно крикнув він Жюльєнові.

«Ось я й устряв у змову,— подумав той.— На щастя, вона не з тих, що прямісінько ведуть на Гревську площу. Та навіть хоч би вона була й небезпечна, я повинен піти на це і на ще більше заради маркіза. Я був би щасливий, якби міг загладити як-небудь те горе, якого можу завдати йому в майбутньому своєю нерозважністю.

Задумавшись про своє кохання і про своє горе, він оглядав усе навколо, намагаючись його назавжди запам'ятати. Тільки тепер він згадав, що маркіз не сказав лакеєві назви вулиці і звелів найняти фіакр, чого він ніколи не робив.

Жульєн довго залишався на самоті і міг віддаватись своїм міркуванням. Він сидів у вітальні, оббитій червоним оксамитом з широкими золотими галунами. Тут на консолі стояло велике розп'яття з слонової кості, а на каміні лежала книга «Про папу» пана де Местра, з золотим обрізом і в розкішній оправі. Жюльєн розгорнув її, щоб не мати вигляду людини, яка підслуховує. В сусідній кімнаті інколи гомоніли дуже голосно. Нарешті двері відчинились, його покликали.

— Майте на увазі, панове,— сказав голова,— що відтепер ми говоримо в присутності герцога . Цей пан,— сказав він, показуючи на Жюльєна,— молодий священнослужитель, відданий нашій святій справі, ї завдяки своїй дивовижній пам'яті він легко перекаже герцогові всі наші промови.

— Слово належить вам, пане, - сказав він, звертаючись до одягненої в три чи чотири жилети особи, що виглядала ніби святий отець. Жульєн подумав, що природніше було б назвати прізвище цього пана в жилетах. Він присунув папір і почав старанно записувати. (Тут автор хотів поставити цілу сторінку крапок.

— Це буде зовсім недоречно,— сказав видавець,— а для такого легковажного твору недоречні вигадки — смерть.

— Політика,— заперечив автор,— це камінь, прив'язаний на шию літератури, який може її потопити менш ніж

за півроку. Політика серед витворів фантазії — те саме, що постріл з пістолета під час концерту. Цей звук оглушливий, але позбавлений будь-якої виразності. Він не гармонує з жодним інструментом. Політика смертельно образить одну половину читачів, а другій здасться нудною, бо те, що вони читали вже в ранковій газеті, було набагато цікавіше й дотепніше.

— Якщо ваші дійові особи не розмовлятимуть про політику,— вів своє видавець,— значить, це не французи тисяча вісімсот тридцятого року і ваша книга не дзеркало, хоч ви на це й претендуєте...)

Жульєн написав протокол на двадцяти шести сторінках; ось короткий зміст,— правда, дуже блідий, бо нам довелося, як це завжди робиться, пропустити різні курйози, що в надмірній кількості можуть викликати огиду або здатись неправдоподібними (дивись «Судову газету»).

Чоловік у кількох жилетах і з виглядом святого отця (це, мабуть, був якийсь єпископ часто усміхався, і тоді його очі з тремтливими повіками займались надзвичайним блиском і набували не такого нерішучого виразу, як завжди. Ця особа, яка мала першою виступити перед герцогом («А хто ж це герцог?» — питав себе Жюльєн), очевидно, новина була викласти загальну думку і виконати обов'язок товариша прокурора. її промова відзначалась, на думку Жюльєна, тією ж непевністю й відсутністю рішучих висновків, в якій часто обвинувачують судовиків. Під час дебатів герцог навіть закинув йому це.

Після цілого ряду моральних фраз і філософських міркувань про милосердя чоловік у жилетах сказав:

— Благородна Англія під керівництвом великого, безсмертного Пітта витратила сорок мільярдів франків на боротьбу з революцією. Якщо збори дозволять, я спробую одверто викласти одну сумну думку: Англія не зрозуміла як слід, що проти такої людини, як Бонапарт,— особливо коли йому могли протиставити лише певну суму добрих намірів,— діяти рішуче можна було тільки засобами особистого порядку.

— А, знов ці вихваляння вбивства! — сказав господар будинку з тривогою.

— Будь ласка, залиште ваші сентиментальні повчання! — роздратовано вигукнув головуючий, його оченята дикого кабана люто виблискували,— Продовжуйте,— звернувся він до чоловіка в жилетах. Щоки й лоб головуючого побагровіли.


— Благородна Англія, - провадив далі доповідач,— нині розчавлена, бо кожен англієць, перш ніж заплатити за хліб, змушений сплатити проценти за ті сорок мільярдів франків, що витрачені на боротьбу з якобінцями. В Англії вже нема Пітта...

— В неї є герцог Веллінгтон,— сказав якийсь військовий, прибравши дуже значного вигляду.

— Благаю, панове, заспокойтесь! — крикнув головуючий.— Якщо ми й далі сперечатимемось, нащо ж ми покликали пана Сореля?

— Відомо, що ви, пане, великий мислитель,— сказав герцог ображено, дивлячись на військового, колишнього наполеонівського генерала.

Жульєн зрозумів, що в цих словах таївся якийсь особливий і дуже образливий натяк. Всі усміхнулись, генерал-перебіжчик явно кипів від люті.

— Немає вже Пітта, панове,— знову заговорив доповідач сумним тоном, немов утратив надію переконати слухачів своїми доказами.— Та якби з'явився в Англії другий Пітт, не можна обманути народ двічі тим самим способом...

— Саме тому генерал-переможець, якийсь новий Бонапарт, нині вже був би неможливий у Франції! — крикнув військовий, знов уриваючи промовця.

На цей раз ні голова, ні герцог не посміли розсердитись, хоч Жульєн бачив, що вони ледве стримуються. Вони опустили очі, а герцог задовольнився тим, що голосно зітхнув.

Але доповідач розгнівався.

— Мені не дають говорити,— сказав він запально, раптом відкинувши ту принадну чемність і плавність мови, що були, як здавалося спочатку Жюльєнові, справжнім виявом його вдачі.— Мені не дають говорити, ніхто не звертає уваги на те, яких зусиль я докладаю, щоб не ображати нічиїх ушей, які б вони не були довгі: Ну, що ж, панове, я скажу коротко. I скажу дуже просто.

Англія не має жодного су на це добре діло. Сам геніальний Пітт, якби він воскрес, не зумів би обдурити англійських дрібних власників, бо тепер вони знають, що одна недовга ватерлооська кампанія коштувала їм мільярд франків. Якщо від мене вимагають ясності,— продовжував доповідач, все більше хвилюючись,— я скажу: допомагайте самі собі, бо Англія не має для вас жодної гінеї, а коли Англія не дасть грошей,— то Австрія, Росія, Пруссія, не зможуть витримати проти Франції більше одного-двох походів.

Можна сподіватись, що молоді солдати, зібрані під прапором якобінізму, будуть розбиті в першій кампанії чи принаймні в другій; але в третій — хоч ви назвіть мене й революціонером, - я переконаний, що ви матимете справу з солдатами тисяча сімсот дев'яносто четвертого року, які були зовсім не схожі на селянських рекрутів тисяча сімсот дев'яносто другого року.

Тут промовця перервали в трьох або чотирьох місцях одночасно.

— Пане,—- сказав голова Жюльєнові,— підіть у сусідню кімнату і перепишіть начисто початок протоколу.

Жюльєн вийшов з великою досадою, доповідач торкнувся саме того питання, яке було предметом його постійних міркувань.

«Вони бояться, що я з них глузуватиму»,— подумав він.

Коли його знов покликали, говорив пан де Ла-Моль з серйозністю, що здалася Жюльєнові, який його добре знав, дуже дивною.

— ...Так, панове, саме про цей нещасний народ можна сказати:

Буде він богом, столом, а чи мискою?

«Він буде богом!» — вигукнув байкар. Це з ваших уст панове, повинні ми почути ці благородні й глибокі слова. . Почніть і дійте самі, і благородна Франція стане знов майже такою, якою зробили її наші предки і якою ми її бачили перед смертю Людовіка XVI.

Англія, принаймні її благородні лорди, ненавидять підле якобінство не менше, ніж ми. Без англійського золота! Австрія, Росія і Пруссія не можуть дати більше двох-трьох боїв. Чи цього досить для того, щоб домогтись щасливої окупації, подібної до тої, яку безглуздо прогаяв пан де Ришельє в тисяча вісімсот сімнадцятому році? Гадаю що ні.

Тут знову пролунав вигук з місця, заглушений, шиканням усіх присутніх. Перебити промовця спробував той самий колишній генерал імператорської армії. Він мріяв про блакитну стрічку і тому хотів грати

роль серед тих, хто складав секретну ноту.

— Я думаю, що ні,— продовжував пан де Ла-Моль, коли гомін ущух; він зробив наголос на слові «я» з самовпевненістю, яка просто зачарувала Жюльєна. «Яка чудова гра, думав він, і перо його літало дуже швидко, встигаючи записувати промову маркіза.— Одним влучним словом пан де Ла-Моль зводить нанівець двадцять кампаній цього перебіжчика»,

— I не тільки на іноземців слід нам розраховувати, провадив далі маркіз розміреним голосом,— в наших надіях на нову військову окупацію. Вся ця молодь, яка пише запальні статті в «Глобусі», дасть вам три-чотири тисячі молодих командирів, серед яких можуть з'явитись Клебер, Гош, Журдан, Пішегрю, хоч I не з такими добрими намірами, як останній.

— Ми не зуміли прославити його,— сказав голова,— нам треба було увічнити його.

— Треба нарешті добитися, щоб у Франції було дві партії,— вів далі пан де Ла-Моль,« ї не тільки номінально, а справді дві чітко розмежовані партії. Ми повинні, нарешті, знати, кого треба розчавити. 3 одного боку — це журналісти, виборці, одне слово громадська думка, молодь і всі її прихильники. Поки вони крутять собі голови шумом власних пустих фраз, ми маємо незаперечну перевагу розпоряджатись бюджетом.

Тут знов його перебили.

— Ви, пане,— сказав з надзвичайною гордістю ї спокоєм пан де Ла-Моль особі, що перебила його,— ви, якщо вас ображає це слово, не розпоряджаєтесь бюджетом, ви просто поглинаєте сорок тисяч франків з державного бюджету і вісімдесят тисяч франків, які ви одержуєте за цивільним листом. Так ось, пане, раз ви змушуєте мене до цього, я не побоюся взяти вас за приклад. Ви повинні були б,— як ваші благородні предки, що пішли за Людовіком Святим у хрестовий похід,— виставити нам за ці сто двадцять тисяч франків принаймні один полк, одну роту,— та що я кажу! — хоч півроти, хоч півсотні бійців, готових до бою і відданих справедливій справі на життя й на смерть. А у вас є тільки лакеї, яких, коли вибухне повстання, ви самі боятиметеся.

Трон, церква, дворянство — все це може загинути завтра ж, панове, якщо ви не забезпечите собі в кожному департаменті п'яти сотень відданих людей, але я кажу відданих не тільки в розумінні французької відваги, але й іспанської стійкості. Половина цього війська повинна складатися з наших синів, племінників, одне слово, зі справжніх дворян. Кожен з них матиме при собі не балакучого міщанина, готового начепити трикольорову кокарду, якщо повернеться тисяча вісімсот п'ятнадцятий рік,— ні, простодушного й щиросердого селянина, як Катиліно. Наш дворянин буде його наставником, ще краще, коли це можливо,— його молочним братом. Хай кожен з нас пожертвує п'яту частину свого прибутку, щоб створити невеличкий загін на п'ятсот відданих бійців в кожному департаменті. Тоді ви можете розраховувати й на іноземну окупацію. Ніколи іноземний солдат не дійде навіть до Діжона, якщо не буде певен, що

знайде п'ятсот озброєних друзів у кожному департаменті.

Іноземні монархи не будуть з вами розмовляти, поки ви не заявите їм, що двадцять тисяч дворян готові взятися до зброї і відчинити їм ворота Франції. Це важка справа, скажете ви; що ж, панове, тільки такою ціною ми збережемо наші голови. Між свободою друку і нашим існуванням, як дворян» іде війна не на життя, а на смерть. Або робіться промисловцями, селянами, або беріться до зброї.

Будьте боязкі, коли хочете, та не будьте дурні: розпито щіть очі. «Формуйте батальйони!» — ось що скажу я вам словами якобінської пісні. Тоді знайдеться який-небудь благородний Густав-Адольф; зворушений неминучою небезпекою, що загрожує основам монархії, він кинеться за триста льє від своєї країни і зробить для вас те, що Густав зробив для протестантів. Чи, може, ви хочете й далі говорити, а не діяти? Через п'ятдесят років в Європі будуть самі президенти республіки і жодного короля. А з цими шістьома літерами — КОРОЛЬ — зникнуть і священики, ї аристократія. Я бачу в майбутньому тільки кандидатів що запобігатимуть перед гидкою більшістю. I не кажіть мені, що у Франції нема зараз генерала, якому всі довіряють, якого знають і люблять, що армія, організована тільки в інтересах трону і вівтаря, що в неї

відібрано всіх досвідчених бійців, тоді як у кожному австрійському чи прусському полку можна нарахувати десятків з п'ять унтер-офіцерів, що понюхали пороху. Двісті тисяч молодих людей з дрібної буржуазії марять війною...

— Чи не досить цих гірких істин,— сказав самопевне

ним тоном поважний чоловік, що, мабуть, мав дуже високий духовний сан, бо пан де Ла-Моль, замість розсердитись, тільки приємно усміхнувся. Для Жюльєна це говорило багато про що.

— Досить гірких істин; зробимо висновки, панове, людина, якій мають відтяти ногу, вражену гангреною, марно запевняла б свого хірурга, що хвора нога зовсім здорова. Даруйте мені, панове, якщо я дозволю собі так висловитись: благородний герцог де *** — це наш хірург...

«Ну, нарешті вимовлене заповітне слово, - подумав Жюльєн,— значить, цієї ночі мені доведеться скакати в...»


ХХШ. ДУХІВНИЦТВО, ЛІСИ, СВОБОДА
Основний закон всього існуючого — це зберігати існування, жити.

Ва сієте цикуту І сподіваєтесь виростити колос.

Макіавеллі
Поважний чоловік продовжував свою промову. Видно було, що він обізнаний зі справою: він висловлював великі істини з лагідним і стриманим красномовством, яке надзвичайно сподобалось Жюльєнові;

1. В Англії не знайдеться жодної гінеї для нас, там у моді економія і Юм. Ніхто, навіть їхні святі, не дадуть нам грошей, а пан Брум глузуватиме з нас.

2. Неможливо добитись від європейських монархів більше двох кампаній без англійського золота, а двох кампаній не досить, щоб роздушити дрібну буржуазію.

3. Необхідно утворити у Франції озброєну партію, бо без цього прихильники монархії в Європі не наважаться навіть і на дві кампанії.

Четвертий пункт, який я наважуюсь вам пропонувати, як щось цілком незаперечне, такий:

Неможливо утворити у Франції озброєну партію без допомоги духовенства. Я сміливо кажу це і берусь довести вам, панове, що треба все дати духовенству. По-перше, воно піклується про свою справу день і ніч, під керівництвом осіб високодостойних, які перебувають далеко від бур і гроз, за триста льє від ваших кордонів...

— Аа! Рим! Римі — вигукнув господар дому...

— Так, пане, Рим — продовжував кардинал гордовито.— Які б не були ті більш чи менш влучні жарти з цього приводу, поширені в часи вашої молодості, а де тепер, у тисяча вісімсот тридцятому році, я рішуче скажу, що тільки духовенство, кероване Римом, вміє знайти шлях до серця простого народу.

П'ятдесят тисяч священиків повторюють одні й ті самі слова в один день, вказаний їм їхніми владиками, і народ,— а це ж він, зрештою, постачає солдатів,— відчує голос своїх пастирів сильніше, ніж будь-які світські віршики...

Цей особистий випад викликав гомін серед присутніх,

— Духовенство сильніше за вас,— продовжував кардинал, підвищуючи голос.— Всі кроки, які ви робите в напрямку основної мети — створити у Франції озброєну партію,— робилися через нас...

Тут він навів факти. Хто дав вісімдесят тисяч рушниць у Вандеї? I так далі, і тому подібне.— Поки духовенство не одержить назад своїх лісів, воно нічого не зможе зробити. Якщо почнеться війна, міністр фінансів накаже своїм агентам виплачувати гроші тільки парафіяльним священикам. По суті, Франція невіруюча країна, і вона любить воювати. Хто б не розпочав війну, він буде дуже популярним, бо воювати — це значить примусити єзуїтів пухнути з голоду, як каже чернь, воювати — це значить врятувати гордих французів від загрози іноземної інтервенції.

Кардинала слухали прихильно...

— Треба було б іще,— говорив він далі,— щоб пан де Нерваль залишив міністерство, бо його ім'я дратує народ.

При цих словах всі посхоплювалися і заторохтіли всі разом.

«Зараз мене знов попросять вийти»,— подумав Жюльєн. Але навіть сам обачливий голова забув про його існування й присутність.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка