Червоне І чорне Частина перша



Сторінка31/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   40

Всі обернулись до людини, яку Жюльєн одразу впізнав; це був пан де Нерваль, прем’єр-міністр; Жюльєн бачив його на балу в герцога де Ретца.

Сум'яття досягло свого апогею, як пишуть газети про дебати в парламенті. Минуло добрих чверть години, перш І ніж відновилася відносна тиша.

I тоді підвівся пан де Нерваль й почав говорити апостольським тоном:

— Я не буду запевняти вас, - сказав він якимсь незвичайним голосом,— що я зовсім не дорожу посадою міністра. Мені вказують, панове, що моє ім'я начебто збільшує сили якобінців, відштовхуючи від нас багатьох поміркованих. отже, я охоче пішов би, але шляхи господні відомі небагатьом. А на мене,-- додав він, пильно дивлячись на кардинала,— покладена певна місія. Господь сказав мені: або ти покладеш голову на ешафот, або відновиш монархію у Франції і зведеш парламент на те місце, яке він займав при Людовіку XV. I я це зроблю, панове.

Він замовк і сів. Запанувала глибока тиша.

«Чудовий актор!» — подумав Жюльєн. Він помилявся, бо, як і звичайно, приписував людям більше розуму, ніж у них було насправді. Пан де Нерваль, схвильований жвавою дискусією і особливо щирістю ораторів, що виступали, в цю хвилину вірив у свою місію. Ця людина при всій своїй сміливості була позбавлена здорового глузду.

Серед тиші, що настала після пишної фрази: «Я це зроблю», годинник пробив дванадцяту годину. Жюльєнові здалося, що в бої годинника було щось поважне й лиховісне. Він був схвильований.

Дискусія скоро розгорілась ще з більшою енергією і, основне, з неймовірною одвертістю. «Ці люди кінець кінцем мене отруять,— часом спадало на думку Жюльєнові.— Як це вони наважуються говорити про таке перед плебеєм?»

Пробило й другу годину, а дискусія все ще тривала. Господар будинку давно спав; пан де Ла-Моль був змушений подзвонити, щоб подали нові свічки. Пан де Нерваль, міністр, пішов, коли вже була за чверть третя; перед тим він кілька разів уважно придивлявся до обличчя Жюльєна, що відбивалося в дзеркалі, недалеко від нього.

Коли він вийшов, всі начебто відчули полегшення.

Поки слуги заміняли свічки, чоловік у жилетах сказав тихенько своєму сусідові:

— Бог його знає, що цей пан наговорить королю. Він може поставити нас у смішне становище й зіпсувати всю справу. Треба прямо сказати — це з його боку зарозумілість, навіть просто нахабство, що він з'явився сюди. Він тут бував раніше, до того, як став міністром. Але посада все змінює, зв’язує людину, яка мусить жертвувати своїми інтересами, і він повинен був би це розуміти.

Як тільки вийшов міністр, наполеонівський генерал заплющив очі. Потім заговорив про своє здоров'я, про рани, глянув на годинника і вийшов.

— Б'юсь об заклад, що генерал побіг услід за міністром,— сказав чоловік у жилетах. Він буде виправдуватись у тому, що його застали тут, ї запевнятиме, що ми в його руках.

Коли сонні слуги засвітили нарешті нові свічки, голова сказав:

— Треба вирішувати, панове, досить нам намагатись переконати один одного. Подумаємо краще про зміст ноти, яка через дві доби буде перед очима наших закордонних друзів. Тут говорили про міністрів. Тепер, коли пан де Нерваль вийшов, ми можемо сказати: яке нам діло до міністрів? Ми їх примусимо бажати того, що нам потрібно.

Кардинал висловив своє схвалення тонкою посмішкою.

— Сформулювати нашу позицію, як на мене, надзвичайно просто,— сказав молодий єпископ агдський із зосередженим і стриманим запалом фанатичної екзальтації. До цієї хвилини він мовчав. Жюльєн помітив, що його очі, спочатку лагідні й спокійні, загорілись після першої ж години дискусії. Тепер душа його кипіла, мов лава Везувію.

— За час з тисяча вісімсот шостого по тисяча вісімсот чотирнадцятий рік Англія зробила тільки одну помилку,— сказав він,— не вжила заходів безпосередньо і особисто проти Наполеона. Відколи він с гав надавати титули герцогів і камергерів, відколи він поновив трон, місія, покладена на нього богом, була закінчена, він був уже не потрібний, лишалося тільки принести його в жертву. Святе письмо в багатьох місцях навчає нас, як треба розправлятися з тиранами. (Тут було наведено кілька латинських цитат).

Тепер, панове, доведеться принести в жертву не одну людину, а весь Париж. Вся Франція бере приклад з Парижа. Навіщо озброювати по п'ятсот чоловік в кожному департаменті? Це небезпечно і нічого не дасть. Навіщо вплутувати всю Францію в цю справу, яка стосується тільки Парижа? Тільки Париж з його газетами й салонами породив це зло; то хай же й загине цей новий Вавилон.

Час уже вибрати між церквою і Парижем. Ця катастрофа буде корисна трону навіть з погляду світських інтересів. Чому Париж і дихнути не смів при Бонапарті?

Спитайте про це в гармати біля церкви Сен-Рок!

Тільки о третій годині ранку Жюльєн і пан де Ла-Моль вийшли з цього будинку. Маркіз втомився, і йому було соромно. Вперше в житті коли він заговорив до Жюльєна, в його голосі відчулося прохання. Він узяв з нього слово ніколи й нікому не розповідати про надмірну ретельність, як він висловився, свідком якої йому довелося бути.

— Не кажіть про це й нашому закордонному другові, хіба що він буде дуже настоювати, щоб ви розповіли про цих молодих безумців. Хіба їх хвилює, що державний лад буде повалений? Вони стануть кардиналами і знайдуть притулок у Римі. А нас у наших замках переріжуть селяни.

Секретна нота, яку маркіз склав за довгим, на двадцять шість сторінок, протоколом Жюльєна, була готова на за чверть п'яту.

— Я страшенно стомився,— сказав маркіз,— і це відбилося на ноті: в кінці вона надто нечітка. Я так нею незадоволений, як ще ніколи в житті не був незадоволений будь-ким своїм ділом. Тепер, друже мій,— додав він,— ідіть відпочиньте кілька годин, а щоб вас не викрали, я вас замкну на ключ у вашій кімнаті.

Наступного дня маркіз одвіз Жюльєна в якийсь замок, що стояв на відшибі, на значній віддалі від Парижа. Господарі цього замку справили на Жюльєна досить дивне враження: йому дали подорожню на вигадане ім'я; але там нарешті було зазначено, куди він справді їде; до цього часу він удавав, ніби не знає цього. Він сів у коляску сам.

За його пам'ять маркіз зовсім не турбувався, бо Жюльєн кілька разів проказав йому напам'ять секретну ноту,— але він дуже боявся, щоб його не перехопили в дорозі.

— Головне, удавайте фата, що подорожує, аби згаяти час,— казав він йому приязно, проводжаючи його до дверей вітальні.— На вчорашніх зборах, можливо, був присутній не один зрадник.

Подорож була швидка, але дуже сумна. Як тільки Жюльєн покинув маркіза, він забув і про таємну ноту, і про свою місію і почав думати, чому його зневажає Матильда.

В одному селі, за кілька льє від Мецу, доглядач поштової станції заявив йому, що коней нема. Була десята година вечора. Жюльєн, у великій досаді, замовив вечерю. Прогулюючись біля воріт, він наче мимохідь, так, щоб не привернути нічиєї уваги, зайшов у двір, де були стайні. Коней справді не було.

«А все ж таки у цього чолов'яги якийсь підозрілий вигляд,— казав сам до себе Жюльєн,— він якось безцеремонно розглядав мене».

Як бачимо, наш герой уже починав не довіряти тому, що йому казали. Він став подумувати про те, щоб утекти після вечері, а тим часом, щоб ознайомитись з місцевими умовами, пішов погрітись біля вогню в кухні. Яка ж була його радість, коли він побачив там синьйора Джеронімо, славетного співака!

Розсівшись у кріслі, яке він наказав присунути до самого вогню, неаполітанець голосно стогнав і говорив більше, ніж двадцятеро німецьких селян, що оточили його, пороззявлявши роти.

— Ці люди мене розорюють,— крикнув він Жюльєнові,— я обіцяв співати завтра в Манці. Семеро можновладних князів з'їхались туди, щоб послухати мене. А нумо, вийдемо прогулятись на свіже повітря,— сказав він в якимсь багатозначним виразом.

Коли вони відійшли по шляху кроків на сто і їх ніхто не міг почути, він сказав Жюльєнові:

— Знаєте, в чому тут справа? Цей доглядач поштової станції — шахрай. Я пішов пройтись, дав двадцять су якомусь хлопчиськові, і той мені все розказав. В стайні на другому кінці села стоїть більше дванадцяти коней. Ці люди хочуть затримати якогось кур'єра.

— Справді? - вимовив Жюльєн з невинним виразом. Але викрити хитрощі — це ще не все, треба виїхати;

а це ніяк не вдавалось синьйорові Джеронімо і його другові.

— Почекаймо до завтра,— вирішив нарешті співак.— Нас підозрюють. Мені чи вам, комусь із нас вони не довіряють. Завтра вранці замовимо собі добрий сніданок і, поки його готуватимуть, підемо погуляти, втечемо, наймемо коней і доберемось до найближчої станції.

— А як же ваші речі? — спитав Жюльєн; йому спало на думку, що, може, самому Джеронімо доручено перехопити його. Довелось повечеряти й лягати спати. Тільки і Жюльєн встиг заснути, як його раптом збудили якісь голоси: двоє людей досить безцеремонно розмовляли в його кімнаті.

Він пізнав поштового наглядача з потайним ліхтарем у руці. Світло було скероване на дорожню скриню, яку Жюльєн звелів поставити у себе в кімнаті. Якийсь чоловік, що стояв поруч з наглядачем, спокійнісінько рився у відкритій скрині. Жюльєнові видно було тільки його рукава, дуже вузькі і чорні.

«Та це ж сутана»,— подумав він і тихенько схопив маленькі пістолети, які поклав під подушку. Не бійтесь, пане кюре, він не прокинеться, - казав наглядач.— їм подали те вино, яке ви самі приготували.

— Не знаходжу ніякого сліду паперів,— відповів кюре.— Багато білизни, духів, помад, всяких дурниць; це якийсь модник, зайнятий своїми втіхами й розвагами. Посланець, мабуть, той другий, що навмисне говорить з італійським акцентом.

Вони наблизились до Жюльєна, щоб обшукати кишені його дорожнього костюма. Йому страшенно хотілось пристрелити їх, як злодіїв, адже це не загрожувало йому ніякими наслідками. Спокуса була дуже сильна. Але він подумав: «Я буду дурнем, зіпсую всю справу». Оглянувши його одяг, священик сказав:

— Ні, це не дипломат.

Він відійшов від Жюльєна і добре зробив,

«Як тільки він доторкнеться до мене,— не минути йому лиха,— казав собі Жюльєн.— Він ще й зараз може штрикнути мене кинджалом, а цього я вже не допущу».

Священик повернув голову. Жюльєн крадькома глянув на нього; яке ж було його здивування: це був абат Кастанед! I справді, хоч як тихо старались розмовляти між собою ці особи, Жюльєнові з самого початку здалося, що йому знайомий один з голосів. Його охопило нестримне бажання очистити землю від одного з найпідліших негідників...

«А моя місія?..» — сказав він собі.

Кюре з своїм поплічником вийшли. Через чверть години Жюльєн удав, що прокинувся. Він став кричати й збудив усіх у домі.

— Я отруєний,— кричав він.— У мене жахливі болі! Він шукав приводу, щоб піти до Джеронімо й допомогти йому. Співак ледве дихав, отруєний опієм, що був підмішаний у вино.

Сам Жюльєн, побоюючись подібної каверзи, повечеряв шоколадом, взятим з Парижа. Йому ніяк не вдавалось підняти Джеронімо й умовити його негайно їхати.

— Хай мені подарують усе Неаполітанське королівство,— казав співак,— а я не відмовлюсь у цю хвилину від насолоди поспати.

— А сім можновладних князів?

— Почекають.

Жюльєн виїхав сам і без всяких пригод добрався до високої особи. Цілий ранок він прогаяв, марно добиваючись аудієнції. На його щастя, о четвертій годині герцог вийшов прогулятись. Жюльєн побачив, що він вирушив пішки, і, не вагаючись, наблизився до нього й попросив милостині. Підійшовши до високої особи на два кроки, він витяг з кишені годинник маркіза де Ла-Моля і показав його з багатозначною міною.

— ідіть вслід за мною на віддалі,— сказав герцог, не дивлячись на нього.

Відійшовши на чверть льє, герцог раптом зайшов у маленьку кав'ярню. В одній з кімнат цієї мізерної корчми Жюльєн мав честь переказати герцогові напам'ять усі свої чотири сторінки. Коли він закінчив, йому сказали:

— Повторіть усе спочатку і говоріть повільніше. Герцог щось записав.

— Ідіть пішки до дальшої поштової станції. Залишіть тут вашу коляску й ваші речі. Доберіться до Страсбурга, як уже зможете, ї двадцять другого числа (а це було десяте) будьте о пів на першу в цій самій кав'ярні. Звідси вийдіть через півгодини. Мовчіть!

Це було все, що почув Жюльєн. Але цього було досить, щоб його охопило найпалкіше захоплення. «Ось як,— подумав він,— треба вести справи. Що сказав би цей великий державний муж, якби почув три дні тому отих нестримних балакунів?»

Жюльєн витратив два дні на те, щоб добратись до Страсбурга, де, як йому здавалось, робити було зовсім нічого. Він їхав кружною дорогою і зробив чималий гак. «Якщо цей чортів абат Кастанед мене впізнав,— то він не з таких, щоб загубити мій слід... А з якою насолодою він насміявся б із мене й провалив мою місію!»

Абат Кастанед, начальник конгрегаційної поліції по Щ всьому північному кордону, на щастя, не впізнав його. А страсбурзькі єзуїти, хоч які вони були пильні, й не подумали стежити за Жюльєном, що з орденом на грудях, у синьому сюртуку мав вигляд молодого військового, який дбає виключно про власну персону.


XXIV. СТРАСБУРГ
Сліпа пристрасть! Ти вмієш страждати з усією силою і енергією кохання. Тільки його принадні втіхи, його солодкі радощі тобі чужі. Дивлячись, як вона спить, я не міг сказати собі: вона вся моя, з своєю ангельською красою і з своїми милими слабостями! Вона в моїй владі, така, якою милосердне небо створило її, щоб чарувати чоловіче серце.

«Ода» Шіллера


Змушений провести в Страсбурзі цілий тиждень, Жульєн, намагаючись якось розважитись, роздумував про воєнну славу і відданість батьківщині. Чи був він і досі закоханий? Він і сам не знав, він тільки почував, що в його змученій душі панує одна Матильда, як необмежена володарка його щастя і уяви. Йому треба було напружувати всі свої душевні сили, щоб не вдаватися в розпач. Думати про щось, не зв'язане з Матильдою, він просто не міг. Честолюбство, навіть дрібні втіхи марнославства відтягали колись його думки від почуттів до пані де Реналь. Матильда поглинула все, він бачив тільки її у своїх мріях про майбутнє.

I це майбутнє, з якого боку б не глянути на нього, уявлялось Жюльєнові безвідрадним. Це дивне створіння, яке ми бачили у Вер'єрі таким самовпевненим, погордливим, тепер вдалося до іншої крайності — його скромність доходила до безглуздя.

Ще три дні тому він з насолодою вбив би абата Кастанеда, а в Страсбурзі, якби з ним почала суперечку дитина, він визнав би, що рацію мав вона, а не він. Перебираючи в пам'яті всіх своїх суперників і ворогів, які зустрічались в його житті, він тепер приходив до висновку, що винні були не вони, а тільки він, Жюльєн.

Причиною цього було те, що його невблаганним ворогом стала тепер його могутня уява, яка раніше малювала йому в майбутньому такі блискучі успіхи.

Цілковита самотність, на яку приречений мандрівник у чужому місті, ще збільшувала владу цієї похмурої уяви. Яким скарбом був би для нього друг! «Та чи є в світі,— думав Жульєн,— хоч одне серце, яке билося б для мене? I навіть, якби я мав друга, чи не змушувала б мене честь вічно мовчати?»

Сповнений смутку, роз'їжджав він верхи по околицях Келя, містечка на березі Рейну, увічненого Дезе і Гувідном Сен-Сіром. Німецький селянин показував йому струмочки, стежки, острівці на Рейні, прославлені мужністю цих великих полководців. Жюльєн держав лівою рукою повід, а в правій розгорнуту чудову карту, яка прикрашає собою «Мемуари маршала Сен-Сіра». Раптом веселий вигук примусив його підвести голову.

То був князь Коразов, його лондонський приятель, що кілька місяців тому навчив його перших правил елегантного поводження. Вірний цьому високому мистецтву, Коразов, що приїхав у Страсбург вчора, а в Кель тільки годину тому і що за все своє життя не прочитав і рядка про облогу тисяча сімсот дев'яносто шостого року, взявся давати Жюльєнові пояснення. Німецький селянин дивився на нього спантеличений, бо досить розумів французьку мову, щоб помітити страшенні дурниці, які говорив князь. А Жюльєн був за тридев'ять земель від того, що думав селянин: він здивовано придивлявся до цього гарного молодого чоловіка, милуючись його красивою посадкою на коні.

«Яка щаслива вдача! — думав він.— Як прекрасно сидять на ньому штани, як елегантно підстрижене його волосся! Ах, якби я був такий, може, вона не відчула б до мене огиди після трьох днів кохання».

Коли нарешті князь покінчив з облогою Келя, він сказав Жюльєнові:

— Ви маєте вигляд справжнього ченця трапіста, ви, здається, перестарались у дотриманні серйозності, як я вам радив колись у Лондоні. Сумний вигляд не відповідає хорошому тону: треба мати нудьгуючий вигляд. Якщо ви сумні, значить, вам чогось бракує, щось вам не вдалося, і ви цим показуєте себе в невигідному світлі. Навпаки, коли ви нудьгуєте, в невигідному становищі опиняється той, хто марно намагався вам сподобатись. Зрозумійте ж, мій дорогий, якої серйозної, значної помилки ви припустились!

Жюльєн кинув екю селянинові, що слухав їх, роззявивши рот.

— Чудово, - сказав князь,— жест граціозний, сповнений благородної зневаги! Прекрасно!

I він пустив свого коня галопом; Жюльєн поскакав услід за ним, наївно захоплений.

«Ах, якби я був такий, вона не віддала б перевагу цьому Круазнуа наді мною!» Чим більше його розум повставав проти смішних рис князя, тим сильніше він зневажав себе за те, що захоплюється ними, і сумував, що не може бути таким самим. Почуття огиди до самого себе дійшло в нього до останньої межі.

Князь побачив, що Жюльєн справді глибоко засмучений.

— Е, любий мій,— сказав він йому по дорозі в Страсбург,— що це з вами? Ви програли всі свої гроші чи закохались у якусь актрису?

Росіяни копіюють французькі звичаї, але завжди з запізненням років на п'ятдесят. Тепер вони наслідують вік Людовіка XV.

Від цих жартів з приводу кохання сльози зросили очі Жюльєна. «А чому б мені не порадитися з цим милим юнаком?» — подумав він раптом.

— Ох, друже мій, ви вгадали,— сказав він князеві,— я справді зараз дуже закоханий, гірше навіть — нещасливо. Одна чарівна жінка з сусіднього містечка кохала мене палко три дні, а потім покинула, і ця зрада вбиває мене.

Він змалював князеві вчинки й характер Матильди, змінивши її ім'я.

— Можете не продовжувати,— сказав Коразов.— Щоб ви довіряли своєму лікареві, я закінчу ваше оповідання. Чоловік цієї молодої дами дуже багата людина або, можливо, вона сама належить до вищої місцевої аристократії. Їй; очевидно, є чим пишатись.

Жюльєн мовчки кивнув головою; в нього не вистачало мужності говорити.

— Прекрасно,— сказав князь,— ось вам три рецепти гірких ліків, які ви негайно почнете вживати: по-перше, ви будете щодня бачитися з пані ... як її звуть?

— Пані де Дюбуа.

— Оце ім'я! — сказав князь і зареготав.— Але пробачте, ви його, певно, обожнюєте. Так ось, треба щодня. бачити пані де Дюбуа, але в жодному разі не показуйте їй, що ви холодні чи ображені: пам'ятайте основне правило нашого часу: завжди будьте повною протилежністю тому, чого від вас чекають. Будьте точно таким, яким ви були за тиждень до того, як вона вас ощасливила своєю прихильністю.

- Ах, тоді я був зовсім спокійний,— вигукнув Жюльєн , у розпачі,— мені здавалось, що я просто жалів її!

— Метелик обпікається на свічці,— провадив далі Т князь,— порівняння старе, як світ! Отже, по-перше, ви зустрічатиметесь з нею щодня. По-друге, ви упадатимете за якоюсь жінкою з її товариства, не виявляючи палкого кохання, розумієте? Не приховую від вас, що це дуже важка роль: ви гратимете комедію, але якщо розгадають, що це комедія, ви пропали.

— Вона така розумна, а я такий дурень! Ні, я пропав,— сумно сказав Жульєн.

— Ні, ви просто дужче закохані, ніж я думав. Пані де Дюбуа зайнята виключно своєю власною особою, як і

всі жінки, яких провидіння наділило надто високим походженням або величезним багатством. Вона дивиться не на. вас, а на себе, отже, вона вас не знає. Під час двох чи трьох поривів кохання, яке вона сама в собі роздувала своєю палкою уявою, вона бачила у вас героя своїх мрій, а зовсім не те, чим ви в насправді... Та, чорт забери, це ж азбука, любий Сорель! Невже ви такий наївний! Чекайте!

Зайдімо до цієї крамниці, ось чарівний чорний галстук, можна подумати, що він від самого Джона Андерсена ! Берлінгтонстріт! Візьміть його, будь ласка, і закиньте якомога далі цю жахливу чорненьку мотузку, що теліпається у вас на шиї.

— Тепер скажіть,— продовжував князь, коли вони вийшли з найкращої галантерейної крамниці в Страсбурзі,— яке товариство пані де Дюбуа? Боже, і що за ім'я! Не гнівайтесь, мій любий Сорель, я просто не можу... До і кого ж ви будете залицятися?

— До най доброчеснішої жінки, дочки панчішного комерсанта, страшенно багатого. В неї найчудовіші в світі очі, вони мені дуже подобаються. Тут вона, безперечно, і посідає перше місце в товаристві, але, незважаючи на своє становище, червонів й розгублюється, коли хто-небудь згадав про торгівлю й крамниці. Бо, на лихо, її батько був одним з найвідоміших у Страсбурзі комерсантів.

— Отже, коли розмовлятимуть про спритність \— сказав князь, усміхаючись,— ви можете бути певні, що ваша красуня матиме на думці себе, а не вас. Це її дивацтво просто ш божественне й дуже вам корисне, воно не дасть вам ні на хвилину розгубитися від погляду її прекрасних очей. Успіх забезпечений.

Жюльєн мав на думці вдову маршала де Фервак, яка часто бувала в палаці де Ла-Моль. Це була красуня іноземка, що одружилася з маршалом за рік до його смерті. В неї, здавалося, не було іншої мети в житті, як примусити всіх забути, що вона — дочка промисловця, і для того, щоб створити собі певне становище, завоювати авторитет у Парижі, вона вирішила очолити жінок, що проповідували доброчесність.

Жюльєн щиро захоплювався князем; чого б він не дав за те, щоб мати всі його дивні риси! Розмова двох друзів затяглася до безконечності. Коразов був надзвичайно задоволений, ніколи ще ні один француз не слухав його так уважно. «Нарешті,— захоплено казав він собі подумки,— я добився того, що мої вчителі слухають мої повчання!»

— Отже, ми домовились,— повторював він Жюльєнові десятий раз,— не виявляти й найменшого натяку на пристрасть, розмовляючи в присутності пані де Дюбуа з молодою красунею, дочкою панчішного фабриканта з Страсбурга. Навпаки, в листах до неї — палка пристрасть. Для доброчесної жінки немає більшої насолоди, як читати гарно написаного любовного листа; це для неї хвилина перепочинку. Тут їй не доводиться прикидатись, вона може дозволити собі слухати голос свого серця. Отже, пишіть двічі на день.

— Ніколи в світі! — сказав Жюльєн в розпачі.— Хай мене товчуть у ступі, але я не вигадаю й трьох фраз; я — труп, любий друже, не сподівайтесь від мене нічого доброго. Залиште мене вмерти тут край дороги,

— Та хто вам каже про те, щоб вигадувати якісь фрази? У мене з собою в дорожній валізі шість томів любовних листів. На будь-який жіночий характер. Знайдуться й для найвищої доброчесності. Пам'ятаєте, як Каліцький залицявся до найвродливішої в цілій Англії квакерші, в Річмонд-Террас, за три льє від Лондона?

Коли о другій годині ночі Жюльєн розстався з своїм другом, він почував себе не таким нещасним.

Наступного дня князь звелів покликати писця, і через два дні Жюльєн одержав п'ятдесят три перенумеровані любовні листи, адресовані до найвищої і найсумнішої доброчесності.

« П’ятдесят четвертого листа нема,— сказав князь,— бо квакерша прогнала Каліцького; але що вам з того, коли і з вами погано поведеться дочка панчішника; адже ваша мета -~ вплинути тільки на серце пані де Дюбуа?

Вони щодня катались верхи. Князь був захоплений Жюльєном. Не знаю, чим довести йому свою раптову прихильність, він нарешті запропонував йому руку однієї з своїх кузин, багатої московської спадкоємиці.

— Коли ви одружитесь, додав він,— то, завдяки моєму впливові і оцьому вашому орденові, будете через два роки полковником.

— Але ж цей орден я одержав зовсім не від Наполеона!

— Дарма! — сказав князь.— Хіба не він його заснував? Все-таки цей орден вважається найпочеснішим у Європі.

Жюльєн був уже готовий дати згоду; але обов'язок змушував його повернутись до поважної особи. Він покинув Коразова, пообіцявши написати йому. Одержавши відповідь на привезену ним секретну ноту, він помчав у Париж; але досить було йому залишитись протягом двох днів на самоті, як він відчув, що покинути Францію і Матильду було б для нього гірше від смерті. «Відмовлюсь від шлюбу з мільйонами, які мені пропонує Коразов,— вирішив він,— але поради його виконаю.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка