Червоне І чорне Частина перша



Сторінка32/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   40

Зрештою, мистецтво зваблення — це ж його спеціальність; він тільки й думає про це протягом п'ятнадцяти років, бо тепер йому вже тридцять. Не можна відмовити йому в розумі, він дотепний і лукавий; палкість чи поезія несумісні з його вдачею; це прокурор. Ну що ж, зайва підстава думати, що він не помиляється.

Так я й зроблю. Буду залицятись до пані де Фервак.

Звичайно, вона мені часом набридатиме, але я дивитимусь у її прекрасні очі, що так нагадують очі жінки, яка мене найбільше кохала.

Вона іноземка; цікаво буде вивчати новий характер.

Я божеволію, я пропадаю, я повинен виконувати поради друга, не покладаючись на самого себе».


XXV. ЦАРСТВО ДОБРОЧЕСНОСТІ
Але, якщо я заживатиму цю насолоду так обережно і обачно, це вже не буде для мене насолода.

Лопе де Вега


Ледве повернувшись у Париж і вручивши маркізові де Ла-Молю відповідь, якою той був, очевидно, дуже розчарований, Жюльєн, вийшовши з кабінету, негайно поспішив до графа Альтаміри. Цей блискучий іноземець відзначався не тільки тим, що був засуджений до страти, але ще й поєднував у собі дві якості Ж велику глибокодумність і побожність; ці достоїнства, а головне — знатне походження графа припали до душі пані де Фервак, і вона часто з ним бачилась.

Жульєн цілком серйозно признався йому в своєму глибокому коханні до маршальші.

— Це жінка високої й чистої доброчесності,— відповів Альтаміра, але в неї є трохи єзуїтства й пишномовності. Трапляється, що я розумію кожне слово, яке вона каже, але не можу схопити змісту цілої фрази; мені починає здаватись, що я знаю французьку мову не так добре, як мені здається. Якщо ви познайомитесь з маршальшею, про вас будуть говорити, і це надасть вам авторитету в світському товаристві. Але ходімо насамперед до Бустоса,— сказав розважливий граф Альтаміра,— він колись залицявся до маршальші.

Дон Дієго Бустос примусив докладно розповісти йому, в чому справа, і мовчки слухав, наче адвокат у своєму кабінеті. Обличчям він був схожий на гладкого ченця, але мав чорні вуса і тримався з незрівнянною поважністю; зрештою, це був чесний карбонарій.

— Розумію,— сказав він нарешті Жюльєнові.— Вас цікавить, чи були в пані де Фервак коханці, чи їх у неї не було? Чи маєте ви які-небудь шанси на успіх? Ось у чому питання. Треба сказати, що я особисто зазнав поразки. Тепер, коли я вже не почуваю образи, я міркую так: вона часто буває в поганому настрої і, як я вам зараз розповім, робить мстива. Я не бачу в неї того запального темпераменту, що властивий обдарованим натурам і що позначає всі їхні вчинки начебто відблиском пристрасті. Навпаки, надзвичайною вродою і свіжим кольором обличчя вона завдячує саме своїй флегматичній і спокійній голландській вдачі.

Жюльєна дратувала ця млявість і незворушна байдужість іспанця; інколи в нього мимоволі вихоплювались односкладові вигуки.

— Чи бажаєте ви мене слухати? — поважно спитав його дон Дієго Бустос.

— Даруйте мені мою французьку несамовитість, я слухаю,— сказав Жюльєн.

— Отже, маршальша де Фервак дуже схильна ненавидіти. Вона безжально переслідує людей, яких ніколи не бачила: різних адвокатів, якихось бідолашних літераторів, що складають всякі пісеньки, як Козле, знаєте?

„Марієтту не любити, Для мене це — не жити... „

I Жульєн змушений був вислухати всю пісеньку до кінця: іспанцю, видно, дуже приємно було співати по-французькому.

Ніколи цієї чарівної пісеньки не слухали з таким нетерпінням.

Закінчивши співати, дон Дієго Бустос сказав:

— Маршальша домоглася звільнення з посади автора пісеньки: «Амур зайшов у кабаре.»

Жюльєн з жахом чекав, що іспанець співатиме цю пісню, але той лише переказав її зміст. Дійсно, вона була безбожна і не дуже пристойна.

— Коли маршальша обурилась цією піснею,— сказав дон Дієго,— я зауважив, що така жінка, як вона, зовсім не повинна була б читати всілякі дурниці, що друкуються. Хоч як процвітає у Франції побожність і серйозність, література кабаре тут не переведеться. Коли пані де Фервак позбавила автора пісеньки, бідолаху ветерана, що одержував половину пенсії, посади на тисячу вісімсот франків, я їй сказав: «Стережіться, ви дуже вразили цього віршомаза, і він може відповісти вам своїми віршиками: складе куплети про доброчесність. Роззолочені салони будуть за вас, але люди, що люблять посміятись, тільки й повторюватимуть його епіграми». Знаєте, пане, що відповіла мені маршальша? «Заради божої справи я готова піти на муки хоч перед цілим Парижем. Це було б нове для Франції видовище. Народ навчився б поважати доброчесність. Це був би найкращий день мого життя». А які в неї були очі у ту хвилину!

— Вони в неї чарівні! — скрикнув Жюльєн.

«— Я бачу, ви справді закохані... Як я казав,— урочисто продовжував дон Дієго Бустос,— в неї немає того запального темпераменту, що призводить до мстивості. Якщо вона все ж таки любить шкодити людям, це значить, що вона нещасна, і я підозрюю, що в неї в якесь таємне горе. Чи не набридла їй, бува, роль цнотливої чесноти?

Іспанець замовк і дивився на Жюльєна цілу хвилину, не кажучи й слова.

— Ось у чому вся суть,— додав він серйозно,— і це вам може додати трохи надії. Я багато думав про це протягом двох років, коли був її відданим слугою. Все ваше майбутнє, пане, якщо ви закохані, залежить від цієї великої загадки: чи не стомилася вона від ролі цнотливої святенниці і чи не тому вона така лиха, що нещасна?

— А може,— зауважив граф Альтаміра, порушивши нарешті мовчанку,— це просто те, що я тобі казав двадцять разів? Тобто вона пройнялася французькою пихою: спогад про батька, торговця сукном, викликає нещастя цієї жінки з похмурою й сухою вдачею. Єдине для неї щастя — це жити в Толедо, де її щодня мучив би духівник, малюючи перед нею страшну картину пекла.

Коли Жюльєн зібрався йти, дон Дієго сказав йому надзвичайно урочисто:

— Альтаміра мене повідомив, що ви наш однодумець. Колись ви допоможете нам повернути нашу втрачену волю, а тепер я охоче допоможу вам у цій забаві. Вам буде корисно обізнатися зі стилем маршальші: ось чотири листи, написані її рукою.

— Я перепишу їх, вигукнув Жюльєн,— і поверну вам!

— I ніколи ніхто не почує від вас ні слова з того, що ми тут казали?

-- Ніколи, честю присягаюсь! — скрикнув Жюльєн.

— Ну, боже вам поможи! — додав іспанець і мовчазно провів Жюльєна і Альтаміру аж до сходів.

Ця сцена трохи розважила Жюльєна, викликала в нього щось подібне до посмішки. «От тобі й маєш,— казав він собі,— святенник Альтаміра допомагає мені в адюльтері».

Під час глибокодумних повчань дона Дієго Бустоса Жюльєн уважно прислухався до годинника в палаці Алігер.

Наближалася година обіду, він знов побачить Матильду! Повернувшись, він старанно зайнявся своїм туалетом.

«Ось перша дурниця,— сказав він сам до себе, уже спускаючись сходами.— Треба точно виконувати приписи князя».

I він повернувся в свою кімнату й переодягся в найпростіший дорожній костюм.

«Тепер,— подумав він,— тільки б не виказати себе поглядом». Було ще тільки пів на шосту, а обідали о шостій. Йому спало на думку зайти у вітальню; там нікого не було, і, побачивши блакитний диван, він схвилювався до сліз. Щоки його запалали. «Треба розпрощатися з цією дурною чутливістю,— сказав він сам собі гнівно,— інакше вона зрадить мене Він взяв про людське око газету і пройшовся три чи чотири рази з вітальні в сад і назад.

Потім, сховавшись за великим дубом, з трепетом наважився поглянути на вікно мадемуазель де Ла-Моль. Воно було щільно зачинене. Він мало не впав і довго стояв, притулившись до дуба. Потім, ледве тримаючись на ногах від хвилювання, пішов подивитись на драбину садівника.

Кільце, яке він колись розігнув (боже, як усе тоді було інакше!), так і залишилось досі не полагодженим. Не тямлячи себе, в пориві безумства, Жюльєн притис його до уст.

Від довгого ходіння з вітальні в сад Жюльєн відчув страшенну втому: це був перший успіх, якому він дуже зрадів. «Мої очі згаснуть і не зрадять мене!» — подумав він. Помалу всі почали сходитися до вітальні; кожного разу, як відчинялися двері, серце Жюльєна стискалося в смертельній тривозі.

Сіли за стіл. Нарешті з’явилась і мадемуазель де Ла-Моль, вірна, як завжди, своїй звичці примушувати себе чекати. Вона густо почервоніла, побачивши Жюльєна, ніхто не сказав їй, що він приїхав. Пам'ятаючи поради князя Коразова, Жюльєн глянув на її руки: вони тремтіли. Це відкриття дуже збентежило його, але йому пощастило сховати своє почуття,— допомогла втома.

Пан де Ла-Моль відізвався про нього з похвалою, після чого маркіза звернулась до нього з люб'язними словами з приводу його стомленого вигляду. Жюльєн повторював собі весь час: «Не треба надто часто дивитись на мадемуазель де Ла-Моль, але мої очі не повинні й уникати її. Треба поводитись так само, як я поводився за тиждень до нещастя...» На йога думку, це йому вдавалося, і він залишився: у вітальні виявивши увагу до господині дому, він доклав усіх зусиль, щоб втягти в розмову її гостей і підтримати жваву бесіду.

Його чемність була нагороджена: о восьмій годині доповіли про маршальшу де Фервак. Жюльєн одразу зник, але незабаром з'явився знову, надзвичайно вишукано вдягнений. Пані де Ла-Моль була дуже вдячна йому за цей вияв поваги і, щоб показати своє задоволення, заговорила з пані де Фервак про його подорож. Жюльєн сів біля маршальші так, щоб Матильда не могла бачити його очей. Влаштувавшись так, він за всіма правилами мистецтва зосередив на пані де Фервак погляд, сповнений найглибшого захоплення. Тирадою про таке почуття починався перший з п'ятдесяти трьох листів, подарованих йому князем Коразовим.

Пані де Фервак заявила, що їде в італійську оперу. Жюльєн теж поспішив туди. Там він зустрів кавалера де Бовуазі, який завів його з камер-юнкерську ложу поруч з ложею пані де Фервак. Жульєн дивився на неї цілий вечір. «Трефа вести щоденник своєї облоги,— казав він собі, повертаючись у палац,— інакше я забуватиму всі свої маневри». Він присилував себе написати дві-три сторінки про цей нудний предмет і таким чином — о щастя! — добився того, що за цей час зовсім не думав про мадемуазель де Ла-Моль.

Матильда майже зовсім забула його, поки він подорожував. «Це, зрештою, найзвичайнісінька людина,— думала вона,— його ім'я завжди нагадуватиме мені про найбільшу помилку в моєму житті. Треба сумлінно пройнятись звичайнісінькими поняттями скромної розсудливості й честі, забуваючи які, жінка може втратити все». Вона нарешті виявила згоду на те, щоб завершити переговори про шлюб з маркізом де Круазнуа, які провадились уже давно. Пан де Круазнуа не тямив себе від щастя; він був би дуже здивований, якби йому сказали, що зміна настрою Матильди, яка робила його таким гордим, по суті, пояснювалась глибокою покорою своїй долі.

Думки Матильди зовсім змінились, коли вона побачила Жюльєна. «Та це ж мій чоловік,— сказала вона собі,— і якщо я справді хочу ступити на шлях розсудливості, я повинна одружитися з ним».

Вона чекала, що він почне надокучати їй своїми стражданнями і своїм нещасним виглядом і вже готувалася

різко відповісти. Ясно, що після обіду він спробує заговорити з нею. Але він не тільки не зробив такої спроби, а спокійнісінько залишався у вітальні і ні разу не глянув у бік саду (один бог знає, як важко це йому було!). «Краще відразу з ним порозумітись»,- - подумала мадемуазель де Ла-Моль і вийшла в сад сама; Жюльєн не пішов за нею. Матильда ходила під вікнами вітальні і бачила, що він захоплено описує пані де Фервак старовинні руїни замків, які височать на високих берегах Рейну й надають їм такого своєрідного характеру. Він тепер уже більш менш опанував мистецтво тієї сентиментально-мальовничої мови, яку вважають за ознаку розуму в деяких салонах.

Якби князь Коразов опинився в Парижі, він міг би пишатися: цього вечора все відбувалось зовсім так, як вія і казав.

Він схвалив би поведінку Жюльєна і в наступні дні.

Інтрига, яку вели члени таємної камарильї, дала в їх розпорядження кілька блакитних стрічок; пані де Фервак вимагала ордена для дядечка свого батька. Маркіз претендував на те ж саме для свого тестя; вони діяли об’єднаними силами, і пані де Фервак майже щодня з'являлась у палаці де Ла-Моль. Саме від неї Жюльєн почув, що маркіз має стати міністром: він запропонував камарильї геніальний план остаточної ліквідації конституційної хартії на протязі трьох років і без будь-яких ускладнень.

Якщо пан де Ла-Моль пройде в міністри, Жюльєн міг сподіватися стати єпископом; але в його очах усі ці важливі речі якось затьмарились. Вони малювались в його уяві туманно і, так би мовити, віддалено. Це нещасне кохання зробило з нього якогось маніяка, перевернуло всі його життєві інтереси. Він дивився на все тільки з тої точки зору, як складуться його взаємини з мадемуазель де Ла-Моль. Він розраховував, що через п'ять-шість років напружених зусиль він доб'ється знов її кохання.

Цей холодний, тверезий розум дійшов, як ми бачимо, до цілковитого безумства. З усіх рис характеру, якими він колись відзначався, в нього залишилась хіба що стійкість. Точно виконуючи план поведінки, накреслений князем Коразовим, він щовечора сідав біля крісла пані де Фервак, але був неспроможний вимовити хоч слово.

Зусилля, які він робив над собою, щоб довести Матильді, ніби він зцілився, забирали всі сили його душі, і він сидів біля пані де Фервак з зовсім позбавленим життя виразом, навіть очі його втратили весь свій вогонь, наче від надмірного фізичного болю. Маркіза де Ла-Моль завжди повторяла думки свого чоловіка, який міг зробити її герцогинею; а тому останнім часом вона звеличувала до небес заслуги Жюльєна.


XXVI. ВИСОКОМОРАЛЬНЕ КОХАННЯ
Пойняв холодний спокій Аделіну, Патриціанський лоск, що не дає порушить рівновагу й на хвилину I почуття виказувать свої. Так мандарин, зробивши важну міну, Про речі ті, що навкруг нього в, Захопленого слова не промовить.

Байрон. «Дон-Жуан», п. XIII, стор. 34


«Всі вони в цій сім'ї відзначаються якоюсь химерністю в своїх міркуваннях,— думала пані де Фервак,— ось тепер вони зачаровані своїм юним абатом, що вміє тільки слухати й дивитись на вас своїми, щоправда дуже гарними, очима».

Жюльєн, з свого боку, знаходив у манерах маршальші майже довершений зразок того патриціанського спокою, що виявляється в бездоганній чемності, але ще більше — в цілковитій нездатності до будь-кого сильного почуття, Який-небудь несподіваний різкий рух, відсутність самовладання могли б так само прикро вразити пані де Фервак, як і недостатня поважність у поводженні з нижчими. Найменший прояв чутливості був у її очах чимось подібним до морального сп'яніння, якого треба соромитись і яке дуже шкодить гідності особи з вищих кіл суспільства. її улюблена розмова — останнє полювання короля, а улюблена книга — «Мемуари герцога де Сен-Симона», особливо в генеалогічній їх частині.

Жюльєн знав, що в пані де Фервак е своє улюблене місце у вітальні, де освітлення найкраще відтіняло її

вроду. Він сідав там заздалегідь, старанно повернувши свій стілець так, щоб не бачити Матильди. Здивована цією впертістю, з якою він ховався від неї, вона одного разу встала з блакитного дивана й сіла з своїм рукоділлям коло маленького столика поруч зі кріслом пані де Фервак. Жюльєн бачив її тепер зовсім близько з-за капелюшка пані де Фервак. Ці очі, володарі його долі, спочатку злякали його, а потім вивела з стану звичайної апатії. Він заговорив і говорив дуже добре.

Звертався він до пані де Фервак, але його єдиною метою було вплинути на душу Матильди. Він так запалився, що пані де Фервак кінець кінцем перестала розуміти, що він їй каже.

Це було блискуче досягнення, Якби Жюльєн догадався завершити його кількома фразами в дусі німецького містицизму, високої релігійності і єзуїтства, пані де Фервак відразу зарахувала б його до видатних людей, покликаних відродити наш вік.

«Ну, коли в нього такий поганий смак, що він може говорити так довго і з таким запалом до пані де Фервак,— сказала собі мадемуазель де Ла-Моль,— я не слухатиму його більше». I вона залишилась вірною своєму слову до кінця вечора, хоч це їй було й дуже важко.

Опівночі, коли вона зі свічником у руках пішла провести матір до її кімнати, пані де Ла-Моль спинилася на сходах і почала вихваляти Жюльєна. Це остаточно зіпсувало настрій Матильди, і вона не могла заснути цілу ніч. Тільки одна думка її заспокоювала: «Той, кого я зневажаю, в очах маршальші може зійти за незвичайну людину».

Щодо Жюльєна, то він почував себе не таким нещасним, бо сьогодні він діяв. Випадково погляд його впав на портфель з російської шкіри, подарований йому князем Коразовим разом з п'ятдесятьма трьома любовними листами. На першому листі, внизу, Жюльєн побачив примітку: «Лист номер перший послати через тиждень після першого побачення».

— Я спізнився! — скрикнув Жюльєн,— я ж уже давно бачуся з пані де Фервак.— I він негайно взявся переписувати перший любовний лист, Це була страшенно нудна проповідь, повна пишномовних міркувань про доброчесність. Жюльєнові пощастило: на другій сторінці він заснув.

Через кілька годин яскраве сонячне світло розбудило його. Виявилось, що він так і проспав усю ніч, схилившись на стіл. Для нього тепер найболіснішим у житті був момент пробудження, коли він знову пригадував своє горе. В цей день він закінчив переписувати лист, мало не сміючись. «Невже й справді жив колись юнак,— думав він,— який міг отаке писати!» Він нарахував кілька фраз по дев'ять рядків кожна. В кінці листа він побачив примітку олівцем:

«Цього листа одвозити особисто, верхи, в чорному галстуку і синьому сюртуці. Передати листа швейцарові, при цьому мати засмучений вираз, сповнений глибокої меланхолії. Якщо з'явиться покоївка, то перш ніж до неї заговорити, треба крадькома змахнути сльозу».

Все це він виконав дуже точно.

«Те, що я роблю,— дуже відчайдушне»,— подумав Жюльєн, виходячи з палацу де Фервак. — Але тим гірше для Коразова. Наважитись писати жінці, що так уславилась своєю доброчесністю Якою нищівною зневагою відповість вона мені! Ото буде забава для мене. Мабуть, це єдина комедія, що може мене розворушити, Так, виставити на посміх оту огидну істоту, що зветься моїм «я»,— це розважить мене. Якби я був певен, що здатний на злочин, я вчинив би його, аби тільки розважитись».

За цей останній місяць найщасливішими хвилинами для Жюльєна були ті, коли він відводив коня в стайню. Коразов суворо наказав йому: ні в якому разі не дивитись на кохану, що його покинула. Але добре знайомий Матильді тупіт його коня, манера поляскувати хлистом об двері стайні, викликаючи конюха, іноді притягали її до вікна, і вона дивилась на Жюльєна з-за завіси. Ця завіса була така прозора, що Жюльєнові все було видно. Непомітно поглядаючи з-під крис свого капелюха, він бачив постать Матильди, але очей її йому не було видно."«А значить,— думав він,-- і вона не бачить моїх очей; отже, вона не знає, що я дивлюсь на неї».

Цього вечора пані де Фервак поводилась з ним так, наче вона й не одержала від нього філософського й містично релігійного трактату, який він уранці з таким меланхолійним виразом передав її швейцарові. Напередодні Жюльєн випадково відкрив спосіб бути красномовним, тепер він навмисне сів так, щоб бачити очі Матильди. А Матильда теж, як тільки прийшла пані де Фервак, залишила блакитний диван, інакше кажучи, втекла від свого звичайного товариства. Пан де Круазнуа був помітно збентежений її новою примхою. Його неприхований смуток значно полегшив страждання Жюльєна.

Ця несподівана радість піднесла його красномовство зовсім у понадхмарні висоти, а що марнолюбства закрадається навіть у серця, які служать обителлю найвищої доброчесності, то й пані де Фервак, сідаючи в карету, подумала: «Пані де Ла-Моль має рацію, цей юний абат — справді визначна людина. Мабуть, у перші дні він ніяковів у моєї присутності. Справді, всі, кого зустрічаєш у цьому домі, позначені якоюсь печаттю легковажності; я бачу тут тільки підтримувану старістю чесноту, що потребує охолоджуючої дії похилих літ. Цей юнак, очевидно, помітив різницю між такими жінками і мною; він пише непогано, але я дуже боюся, що за його проханням — просвітити його моїми порадами, з яким він звертається до мене в листі,— ховається почуття, не усвідомлене ним самим. А втім, скільки разів так починалось щире навернення на путь істинний. I що особливо навіває мені добрі надії — це те, що його стиль зовсім відмінний від стилю тих юнаків, чиї листи мені доводилось бачити. Не можна не помітити високої зворушливості, глибокої серйозності, великої переконаності в посланні цього юного священнослужителя. Справді, в ньому є щось подібне до лагідної доброчесності Масільйона».
XXVII. НАЙКРАІЩ ЦЕРКОВНІ ПОСАДИ
Послуги Таланти! Достоїнства! — Пусте!.. Треба лише належати до якої-небудь кліки!

«Телемах»


Таким чином, думка про єпископський сан вперше поєднувалася з уявленням про Жюльєна в свідомості цієї жінки, яка рано чи пізно мала розподіляти найвищі пости французької церкви. Але цей успіх зовсім не втішив би Жюльєна; в цю хвилину думка його нездатна була охопити будь-що, чуже його теперішнім стражданням; все навколо тільки збільшувало його муки. Наприклад, вигляд його власної кімнати став для нього нестерпним. Коли він повернувся до себе ввечері з свічкою в руці, кожна річ, кожна дрібничка, Здавалось, аж кричали, бажаючи розповісти йому нові подробиці його горя.

В цей день, входячи в свою кімнату, він сказав собі з такою жвавістю, якої не почував уже давно: «Я маю над чим попрацювати, гадаю, що другий лист такий же нудний, як і перший».

Лист виявився ще нуднішим. Те, що він переписував, здавалось йому таким безглуздим, що він під кінець став копіювати рядок за рядком механічно, не думаючи про зміст.

«Це ще пишномовніше, ніж офіційні статті Мюнстерського трактату,— казав він собі,— які мій професор дипломатії примушував мене переписувати в Лондоні».

I тільки зараз він згадав про листи пані де Фервак, які забув повернути поважному іспанцеві, дону Дієго Бустосу. Він розшукав їх; вони були майже такі самі заплутані й безглузді, як і листи молодого російського вельможі. Це був справжній туман — бажання сказати все і не сказати нічого. «Стиль — справжня еолова арфа,— подумав Жюльєн.— За всіма цими високими фразами про небуття, про смерть, про вічність і таке інше я не бачу, по суті, нічого реального, крім нестерпної боязні сказати щось смішне».

Монолог, який ми тут скорочено навели, він повторював протягом двох тижнів. Засинати, переписуючи щось на зразок коментарів до апокаліпсису, наступного дня відвозити лист з меланхолійним виразом, заводити коня в стайню, 8 надією побачити хоч краєчок одягу Матильди, працювати, увечері з'являтися в опері в ті дні, коли пані де Фервак не бувала в палаці де Ла-Моль, — так одноманітно минало життя Жюльєна. Воно набувало певного інтересу, коли пані де Фервак приїздила до маркізи; тоді він міг бачити очі Матильди з-під крис капелюха маршальші і ставав красномовним. Його образна й схвильована мова ставала дедалі виразнішою і разом з тим витонченішою.

. Він прекрасно розумів, що всі його промови в очах Матильди були безглуздими, але йому хотілось вразити її вишуканістю свого красномовства. «Чим менше правди в тому, що я кажу,— думав Жюльєн,— тим більше я повинен їй подобатись». I він з одчайдушною сміливістю пускався в деякі перебільшені описи й вихваляння природи. Він дуже скоро помітив, що маршальші здається вульгарним усе просте і зрозуміле. I Жюльєн продовжував чи скорочував свої просторікування, залежно від того, схвалення чи байдужість бачив в очах двох вельможних дам, яким він намагався сподобатись.

Загалом життя його було тепер не таке нестерпне, як раніше, коли він проводив дні у повній бездіяльності.

«Що ж,— сказав він собі якось увечері,— ось я вже переписую п'ятнадцяту з цих огидних статей; всі чотирнадцять попередніх я власноручно передав швейцарові пані де Фервак. Очевидно, я матиму честь наповнити листами всі шухляди П письмового стола. А проте вона поводиться зі мною точнісінько так, немовби я їй ніколи не писав! До чого ж дійдеться? Чи не набридне їй ця моя впертість так само, як і мені самому? Треба визнати, що цей росіянин, друг Коразова, закоханий в чарівну річмондську квакершу, був просто жахливий чоловік; чи можна бути нуднішим?»

Як і кожна посередність, яка випадково стає свідком маневрів великого полководця, Жюльєн нічого не розумів у цьому наступі молодого росіянина на серце красуні англійки. Усі перші сорок листів призначались тільки для того, щоб добитись прощення за сміливість писати їй. Треба було привчити цю милу особу, яка, мабуть, страшенно нудьгувала, засвоїти звичку одержувати листи, хоч трохи не такі безбарвні, як її повсякденне життя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка