Червоне І чорне Частина перша



Сторінка34/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   40

— Ви бачили маркізу і мадемуазель де Ла-Моль?— спитала вона.— Вони в третьому ярусі.

Тої ж миті Жюльєн, досить нечемно спершись на бар'єр ложі, заглянув у зал і побачив Матильду. В очах її блищали сльози. «Але ж сьогодні не їхній оперний день,— подумав він. — Яка нетерпляча!»

Матильда умовила матір поїхати в оперу, хоч ложа, яку поквапилась запропонувати їй одна з підлесниць, не пасувала для дам їхнього стану. Матильда хотіла пересвідчитись, чи проведе Жюльєн цей вечір з пані де Фервак.

XXXI. ТРИМАТИ П В СТРАХУ

Так ось воно, справжнє чудо вашої

цивілізації Ви зробили з кохання

звичайну угоду!

Варпав
Жюльєн кинувся в ложу пані де Ла-Моль. Його очі одразу зустрілися зі сповненими сліз очима Матильди; вона плакала, не стримуючись, бо в ложі були тільки незначні особи — приятелька матері, що запросила їх у свою ложу, та її знайомі. Матильда поклала руку на руку Жюльєна, неначе забувши зовсім, що тут сидить її мати. Майже захлинаючись від сліз, вона вимовила тільки одне слово: «Гарантія».

«Ні в якому разі не розмовляти з нею,— казав собі Жюльєн, теж дуже схвильований, і прикрив очі рукою, немов захищаючись від сліпучого світла люстри, що висіла проти третього ярусу.— Якщо я заговорю, мій голос зрадить мене, вона зрозуміє, як я зараз хвилююсь, і все піде нанівець».

Ця боротьба з самим собою була тепер ще боліснішою, ніж уранці, бо душа його за цей час збурилась. Жюльєн боявся, щоб Матильдою знов не оволоділа гордість. Сп'янілий від кохання і пристрасті він все-таки твердо вирішив мовчати.

Це, на мою думку, одна з найпрекрасніших рис його вдачі: людина, здатна на таке зусилля над собою, може далеко піти, і „Якщо доля дозволить”.

Мадемуазель де Ла-Моль зажадала, щоб Жюльєн поїхав додому разом з ними. На щастя, йшов сильний дощ. Але маркіза посадила Жюльєна напроти себе і всю дорогу розмовляла з ним, не даючи йому й словом перемовитись з дочкою. Можна було подумати, що маркіза взялась оберігати щастя Жюльєна; він уже не боявся погубити все, ненароком виявивши своє надмірне кохання, і віддавався йому з усім запалом.

Чи наважусь я розповісти, що, ледве опинившись у своїй кімнаті, Жюльєн упав на коліна і вкрив поцілунками любовні листи, які йому дав князь Коразов?

— 0 велика людино! Я всім зобов'язаний тобі! — вигукнув він.

Помалу до нього повернулась холоднокровність. Він порівнював себе з полководцем, який тільки що наполовину виграв великий бій. «Успіх, безсумнівно, величезний,— казав він собі,— але що буде завтра? Одна хвилина — і можна втратити все».

Жюльєн гарячково розгорнув «Мемуари», продиктовані Наполеоном на острові Святої Єлени, і силував себе читати їх цілих дві години; правда, читали лише його очі, та все-таки він не відкладав книжки. Під час цього незвичайного читання його збуджені думки й почуття, високо піднісшись, снувалися самі собою. «Серце Матильди — це зовсім не те, що серце пані де Реналь»,— казав він собі.

«Тримати її в страху! — вигукнув він раптом, кидаючи геть книжку.— Ворог коритиметься мені тільки доти, доки боятиметься мене; тоді він не насмілиться зневажати мене».

Жюльєн ходив туди й сюди по своїй кімнатці, сп'янілий від щастя. Щоправда, це було скоріше щастя потішеної гордості» аніж коханця.

«Примусити її боятись! — повторював він гордо, і гордість його мала підстави.— Пані де Реналь навіть у найщасливіші хвилини мучилась страхом, чи люблю я її так само сильно, як вона мене. А тут — це ж справжній демон, і його треба приборкати, отже — будемо приборкувати».

Жюльєн прекрасно знав, що на другий день Матильда буде вже з восьмої години ранку в бібліотеці. Він з'явився туди тільки о дев'ятій, палаючи коханням, але не втрачаючи влади над своїм серцем. Жодної хвилини не забував він свого наміру: підтримувати в ній весь час сумнів: «Чи любить він мене?» Завдяки своєму блискучому становищу й загальним лестощам вона надто скоро заспокоюється.

Матильда сиділа на дивані бліда, спокійна, але, очевидно, не мала сил поворухнутись. Вона простягла йому руку:

— Любий, я тебе образила, це правда, ти маєш право сердитись на мене...

Жюльєн не чекав такого простого тону і мало не зрадив себе.

— Ви хочете гарантії, друже мій,— додала вона, марно почекавши, що він порушить мовчанку.— Це справедлива вимога. Заберіть мене, поїдемо в Лондон... Це погубить мене навіки, знеславить...— Вона наважилась відняти руку в Жюльєна, щоб прикрити нею очі. Почуття скромності і жіночої сором'язливості раптом знов оволоділи її душею...— Ну, що ж! Знеславте мене,— мовила вона, глибоко зітхнувши,— ось вам і гарантія

«Вчора я був щасливий тому, що в мене вистачило мужності бути безжальним до себе»,— подумав Жюльєн. Помовчавши хвилинку, він досить опанував себе, щоб сказати крижаним тоном:

— Припустимо, що ми з вами поїдемо в Лондон, припустимо, що ви, як ви зволили висловитись, знеславлені. Хто ж поручиться мені, що ви любитимете мене, що моя присутність в поштовій кареті не стане вам раптом ненависною? Я не кат, і загубити вашу репутацію буде для мене тільки ще одним новим нещастям. Адже не ваше

становище у вищому світі стоїть нам на перешкоді, а, на жаль, ваша вдача. Чи можете ви самі собі поручитись, що кохатимете мене хоч тиждень?

«Ах, якби вона кохала мене тиждень, тільки тиждень,— казав сам собі Жюльєн,— я б помер від щастя. Що мені до майбутнього, що мені все моє життя? I це райське блаженство може початись негайно, воно залежить тільки від мене!»

Матильда бачила, що він замислився.

— Значить, я зовсім недостойна вас,— сказала вона, беручи його за руку.

Жюльєн обняв і поцілував її, але в ту саму мить залізна рука обов'язку стиснула його серце. «Якщо вона побачить, як я кохаю її, я її втрачу».

I, перш ніж звільнитися з її обіймів, він прибрав знову виразу, сповненого власної гідності, як і пасує чоловікові.

Того дня і в наступні дні він майстерно приховував свою безмежну радість, іноді він не дозволяв собі навіть стиснути Матильду в своїх обіймах.

Але бували хвилини, коли, не тямлячи себе від щастя, він забував про всякі доводи розважливості.

Колись Жюльєн облюбував відлюдну місцинку в саду, поза альтанкою з жимолості,— де звичайно ховали драбину,— і звідти дивився на віконниці Матильди, оплакуючи її зрадливість. Поруч ріс великий дуб, стовбур якого ховав Жюльєна від сторонніх очей.

Якось прогулюючись з Матильдою, він зайшов у це місце, і воно так яскраво нагадало йому гіркі хвилини, що він з надзвичайною силою відчув контраст між безвихідним розпачем у недавньому минулому і теперішнім щастям. Сльози зросили йому очі, він підніс до уст руку своєї коханої і сказав їй:

— Тут я жив думкою про вас, звідси дивився на ці віконниці, годинами підстерігаючи щасливу хвилину, коли ваша ручка відчинить їх...

I тут він зовсім втратив владу над собою. Правдивими барвами, яких не можна видумати, змалював він їй картину пережитих ним безмежних страждань. Короткі вигуки, що вихоплювались у нього, свідчили про його теперішнє щастя, яке поклало край тим жахливим мукам.

«Боже, що це я роблю! — раптом отямився Жюльєн.— Я загинув».

Він так злякався, що йому здалося, ніби очі мадемуазель де Ла-Моль дивляться на нього вже не з такою

любов'ю. Це був самообман, але його обличчя раптом змінилось і вкрилося смертельною блідістю; очі його враз згасли і вираз найщирішого I найвідданішого кохання змінився виразом погордливості, мало не злості.

— Що з вами, друже мій? — мовила Матильда з ніжністю і тривогою.

— Я збрехав,— сказав Жульєн роздратовано,— збрехав вам; я докоряю собі за це, адже богу відомо, що я вас надто поважаю, щоб брехати вам. Ви любите мене, ви мені віддані, I мені нема чого вигадувати гарні фрази, щоб подобатись вам.

— Боже! Невже ж це самі тільки фрази,— все те прекрасне, що ви мені щойно казали?

— Так, і я не можу простити собі цього, люба. Я їх вигадав колись для однієї жінки, що кохала мене і набридла мені. Це погана риса моєї вдачі, я винен перед вами, пробачте мені.

Гіркі сльози покотилися по щоках Матильди.

— Варто лише якійсь дрібниці зачепити мене, і я якось непомітно для себе забуваюсь,— продовжував Жюльєн.« Моя ненависна пам'ять, яку я проклинаю в цю хвилину, нав’язує мені свої послуги, і я зловживаю ними.

— То, значить, я несвідомо зробила щось таке, що вам було неприємне? — сказала Матильда з чарівною наївністю.

— Я пригадав, як колись ви гуляли тут біля цієї жимолості й зірвали квітку. Пан де Люз у вас її взяв, і ви залишили її йому. Я був за два кроки від вас.

— Пан де Люз? Це неможливо,— відповіла Матильда з властивою їй погордливістю.— В мене немає таких звичок.

— Запевняю вас,— жваво підтвердив Жюльєн.

— Ну що ж, значить, це правда, друже мій,— сказала Матильда, сумно опустивши очі. Вона прекрасно пам'ятала, що ось уже кілька місяців, як панові де Люзу не дозволялось нічого подібного.

Жюльєн глянув на неї з невимовною ніжністю: «Ні,— сказав він собі,— вона кохає мене не менше, ніж раніше».

Увечері вона, сміючись, докоряла йому за його прихильність до пані де Фервак:

— Простолюдин закоханий у вискочку! Мабуть, лише серця таких жінок можуть устояти перед моїм Жюльєном. А втім, вона з вас зробила справжнього денді,— додала вона, граючись його кучерями.

За той час, коли Жюльєн гадав, що Матильда зневажав його, він зробився одним з найперших франтів Парижа. Але в нього була та перевага над іншими, що, одягнувшись, він уже не думав про свій костюм.

Одна річ була неприємна Матильді: Жюльєн продовжував переписувати російські листи і відвозити їх маршальші.
XXXII. ТИГР
Ах, чому ж це так, а не інакше!

Бомарше
Один англійський мандрівник розповідає, як він здружився з тигром. Він виховав його і пестив, але завжди тримав на столі заряджений пістолет.

Жюльєн цілком віддавався своєму безмежному щастю тільки в ті хвилини, коли Матильда не могла прочитати відбитку цього щастя в його очах. Він неухильно виконував свій обов'язок — казати їй час від часу що-небудь жорстоке.

Коли лагідність Матильди, яка його вражала, і її безмежна відданість от-от могли позбавити його самовладання, він набирався мужності й покидав її.

Матильда кохала вперше в житті.

Життя, яке раніше йшло, для неї черепашачою ходою, линуло тепер, немов на крилах.

Але гордість її повинна була знайти собі якийсь вихід, і виявлялась вона тепер у тому, що Матильда з нерозважною безстрашністю нехтувала всіма небезпеками, пов'язаними з її коханням. Жюльєн брав на себе дбати про заходи обачності; тепер Матильда не підкорялась йому, тільки коли йшлося про небезпеку. Лагідна й майже смиренна з ним, вона виявляла тепер ще більшу погордливість до своїх домашніх, рідних і слуг.

Ввечері, у вітальні, серед шістдесяти гостей, вона кликала Жюльєна і, не помічаючи нікого, довго розмовляла з ним.

Одного разу проноза Тамбо сів біля них; вона попросила його піти розшукати їй у бібліотеці том Смоллета, де говориться про революцію тисяча шістсот вісімдесят восьмого року. Тамбо вагався.

— I не поспішайте,— додала вона з образливою гордовитістю, яка була цілющим бальзамом для Жюльєна.

— Ви помітили, який погляд кинула на вас ця жалюгідна потвора? — спитав він.

— Його дядько мав за плечима десять чи дванадцять років служби в нашому салоні,— інакше я б наказала негайно вигнати його.

Поводження Матильди з панами де Круазнуа, де Люзом та іншими, хоч і бездоганно чемне по формі, було по суті не менш зухвалим. Матильда гірко дорікала собі за ті признання, які в свій час робила Жюльєнові, тим більше, що тепер вона не наважувалась йому сказати, до якої міри вона перебільшила свої зовсім невинні знаки уваги до цих панів.

Незважаючи на всі її добрі наміри, її жіноча гордість не дозволяла їй сказати Жюльєнові: «Тільки тому, що я розмовляла з вами, мені приємно було розповідати, як одного разу я не відняла руки, коли пан де Круазнуа, поклавши на мармуровий столик свою руку поруч з моєю, злегка торкнувся її.

Тепер, досить було кому-небудь з цих панів поговорити з нею протягом кількох хвилин, як у неї неодмінно з'являлася потреба про щось спитати Жюльєна, і це вже давало їй привід затримати його біля себе.

Вона завагітніла — і з радістю повідомила про це Жюльєна.

— Невже ви й тепер не будете мені вірити? Ось вам гарантія. Тепер я ваша дружина навіки.

Ця звістка приголомшила Жюльєна. Він готовий був відмовитись від своїх принципів поведінки. «Як можна навмисне поводитись холодно й образливо з цією нещасною дівчиною, що губить себе заради мене?» Як тільки в неї був хоч трохи нездоровий вигляд, Жюльєн не почував у собі мужності слухатись грізного голосу обов'язку і звертатись до неї з жорстокими словами, які він вважав, на підставі досвіду, за необхідні для продовження їхнього кохання.

— Я хочу написати батькові,— сказала йому одного разу Матильда.— Він для мене більше, ніж батько, він мій друг, і я вважаю недостойним ні вас, ні мене обманювати його хоча б хвилину.

— Боже праведний! Що ви хочете зробити? — сказав Жюльєн, злякавшись.

— Виконати свій обов'язок,— відповіла вона, і очі її радісно засяяли. Вона гадала, що виявляє більше відваги, ніж її коханий.

— Але він вижене мене з ганьбою!

— Це його право, і треба це право поважати. Я подам вам руку, і ми вийдемо з воріт серед білого дня.

Жюльєн, ще не отямившись від здивування, попросив її почекати тиждень.

— Не можу,— відповіла вона,— честь вимагає цього. Я знаю, це мій обов'язок, і треба його виконати негайно.

— Ну, тоді я наказую вам почекати,—- сказав Жюльєн.— Ваша честь не беззахисна,— я ваш чоловік. Наша доля залежить від цього вирішального вчинку. У мене теж в свої права. Сьогодні вівторок. Наступного вівторка прийом у герцога де Ретца; увечері, коли пан де Ла-Моль повернеться, швейцар передасть йому фатальний лист. Його єдина мрія — зробити вас герцогинею,— я це добре знаю. Подумайте, який це буде для нього удар!

— Ви хочете, мабуть, сказати: яка буде його помста?

— Я можу відчувати жаль до свого благодійника, сумувати від того, що завдав йому горя, але я не боюся й ніколи не боятимусь нікого.

Матильда скорилася йому. Після того, як вона повідомила Жюльєна про свій стан, він вперше розмовляв з нею так владно. Ніколи ще він не кохав її так палко. Все, що було ніжного в його душі, з радістю хапалось за нагоду, яку давав стан Матильди, щоб не говорити їй різких слів. Признання, яке вона збиралася зробити панові де Ла-Молю, глибоко схвилювало Жюльєна. Невже йому доведеться розлучитись з Матильдою?! I хоч як її засмутить його від'їзд, чи вона згадуватиме про нього через місяць?

Не менший жах відчував Жюльєн перед справедливими докорами, які йому доведеться почути від маркіза.

Увечері він признався Матильді в цій другій причині своїх хвилювань, а потім, забувшись у запалі кохання, і в першій.

Вона змінилась на обличчі.

— Невже справді,— спитала вона,— розлучитись зі мною на півроку — для вас нещастя?

— Безмежне нещастя, єдина річ у світі, яка мене жахає.

Матильда була щаслива. Жюльєн так уміло грав свою роль, що зумів її переконати, ніби з них двох вона кохає більше.

Настав фатальний вівторок. Опівночі, повернувшись додому, маркіз знайшов листа, на конверті якого було позначено, що він мусить розпечатати його власноручно і без свідків.

«Батьку! Всі суспільні зв'язки між нами розірвано, залишаються тільки ті, що пов'язують нас кровно. Після мого чоловіка Ви є і завжди будете найдорожчою для мене людиною. Мені на очі навертаються сльози, коли я думаю про горе, якого завдаю Вам. Але щоб моя ганьба не стала прилюдною, щоб ви мали час обміркувати все і діяти, я більше не могла відкладати признання, яке повинна Вам зробити. Якщо Ваша любов до мене,— а я знаю, яка вона .глибока,— дозволить Вам призначити мені невелике утримання, я оселюся там, де ви скажете, наприклад, у Швейцарії, разом з моїм чоловіком. Його ім’я таке невідоме, що ніхто не впізнає Вашу дочку в пані Сорель» невістці вер'єрського тесляра. Ось те ім'я, яке мені так важко було написати. Мені страшно прогнівити Вас, яким би не був справедливим Ваш гнів, я боюсь, що він упаде на Жюльєна.

Я не буду герцогинею, батьку; я це знала з тої хвилини, як покохала його, бо я перша покохала його, я його звабила. Від Вас успадкувала я піднесену душу, яку не може задовольнити ніщо пересічне, або таке, що здається мені пересічним. Марно намагалась я, бажаючи Вам догодити» зацікавитись паном де Круазнуа. Навіщо ж поставили Ви переді мною людину справді достойну? Адже ви самі сказали мені, коли я повернулася з Сієр: «Молодий Сорель — єдина істота, з якою можна провести час не нудьгуючи». Бідолашний юнак засмучений так само, як і я (якщо це тільки можна уявити), тим горем, якого завдасть Вам цей лист. Не в моїй владі відвернути від себе Ваш батьківський гнів. Але не відштовхуйте мене, не позбавляйте мене Вашої дружби.

Жюльєн ставився до мене шанобливо. Якщо він і розмовляв зі мною інколи, то тільки з глибокої вдячності до вас, бо природна гордість його вдачі примушує його триматись суто офіційно з усіма, хто стоїть вище за нього. В нього в сильне природжене почуття соціальної нерівності. Це я сама — я зізнаюся в цьому з великим соромом Вам, моєму найкращому другові, і ніколи ніхто інший не почує цього зізнання,— це я сама якось у саду потиснула йому руку.

Мине доба, і невже завтра ви ще гніватиметесь на нього? Мій гріх уже непоправний. Якщо Ви зажадаєте цього, він через мене передасть вислови своєї глибокої пошани до Вас і свого розпачу з приводу заподіяного Вам горя. Ви ніколи не побачите його; але я поїду за ним, куди він схоче. Це його право; це мій обов'язок,— він батько моєї дитини. Якщо Ви будете ласкаві призначити нам шість тисяч франків на життя, я прийму їх з вдячністю; якщо ні — Жюльєн розраховує влаштуватись у Безансоні викладачем латині й літератури. З якого б низького щабля він не почав, він піде вгору, я певна цього. З ним я не боюся жити в невідомості. Я певна, що на випадок революції він гратиме одну з перших ролей. Чи могли б Ви сказати щось подібне про кого-небудь з тих, хто просив моєї руки? У них багаті маєтки? Ця єдина перевага не може в мене викликати захоплення. Мій Жюльєн навіть при сучасному режимі досяг би високого становища, якби володів мільйоном і користався підтримкою мого батька...»

Матильда, знаючи, що маркіз людина запальна, що йому треба дати охолонути, написала вісім сторінок.

«Що робити? — думав Жюльєн у той час, як пан де Ла-Моль читав листа,— В чому, по-перше, мій обов'язок і, по-друге, мої інтереси? Я безмірно зобов'язаний йому. Без нього я був би нікчемним шахраєм на якійсь нікчемній посаді і навіть не настільки шахраєм, щоб не викликати до себе ненависті й переслідувань. Він зробив з мене світську людину. Тепер мої неминучі шахрайства будуть, по-перше, рідші, і, по-друге, не такі підлі. А це варто більшого, ніж якби він подарував мені мільйон. Я завдячую йому цим орденом і моїми нібито дипломатичними заслугами, які мене підносять над загальним рівнем. Якщо він взявся за перо, щоб наказати мені, як поводитись, що він напише?..»

Тут міркування Жюльєна були раптом перервані появою старого камердинера пана де Ла-Моля.

— Маркіз кличе вас негайно, вдягнені ви чи ні.

I, проводжаючи Жюльєна, камердинер тихенько додав:

— Пан маркіз просто не тямить себе, стережіться!


XXXIII. ПЕКЛО МАЛОДУШНОСТІ
Шліфуючи цей алмаз, невмілий гранувальник позбавив його іскрометної гри. За середньовіччя — та що я кажу, ще за часів Ришельє — француз мав силу бажання.

Мірабо
Жульєн застав маркіза розлюченим: мабуть, вперше за своє життя цей вельможа поводився так непристойно. Він засипав Жюльєна найбруднішою лайкою, яка тільки спадала йому на думку. Наш герой був здивований, вражений, але його почуття вдячності до маркіза не похитнулось. «Скільки прекрасних планів, виплеканих здавна, розсипались на порох перед сердегою за одну мить! — думав Жюльєн.— А втім, я повинен відповідати йому, моє мовчання тільки розпалює його гнів». Відповідь підказав йому Тартюф.

— Я не ангел... Я служив вам вірно, ви щедро платили мені... Я був вам вдячний, але мені двадцять два роки... В цьому домі мене розуміли тільки ви і ця чарівна особа...

— Гадино! — скрикнув маркіз.— Чарівна, чарівна! Коли ви помітили, що вона чарівна, ви повинні були того ж дня тікати звідси.

— Я й спробував це зробити: я тоді просив вас відпустити мене в Лангедок.

Розлючений маркіз бігав по кімнаті, поки нарешті, знесилившись від цієї біганини, розчавлений горем, упав у крісло. Жюльєн почув, як він пробурмотів сам до себе напівголосно: «Він же не зла людина...»

— Ні, ніколи в мене не було зла проти вас! — вигукнув Жюльєн і кинувся перед ним на коліна, але, засоромившись свого пориву, одразу підвівся.

Маркіз був наче в нестямі. Побачивши, як Жульєн впав навколішки, він знов почав обсипати його найбрутальнішою лайкою, гідною хіба що візника. Можливо, новизна цих грубих слів трохи розважала його.

«Як! Моя дочка зватиметься «пані Сорель»! Як! Моя дочка не буде герцогинею?»

Щоразу, як ці думки виразно виникали в свідомості пана де Ла-Моля, його страждання не мало меж і він втрачав самовладання. Жюльєн побоювався, щоб маркіз його не побив.

В хвилини просвітління, коли пан де Ла-Моль наче освоювався з своїм нещастям, він звертався до Жюльєна 8 досить розумними докорами.

— Треба було втекти, пане,— казав він йому,— ваш обов'язок був — утекти звідси. Ви поводились, як найпідліший негідник.

Жюльєн підійшов до столу і написав: «Життя давно стало для мене нестерпним, я кладу йому край. Прошу пана маркіза прийняти запевнення в моїй безмежній вдячності і пробачити неприємний клопіт, якого може завдати йому моя смерть в його домі». **** — Прошу ласкаво пана маркіза пробігти очима цей папірець... Убийте мене або накажіть вашому лакею вбити мене. Зараз перша година ночі, я буду прогулюватись в саду вздовж внутрішньої стіни.

— Ідіть під три чорти,— крикнув маркіз йому вслід. «Розумію,— подумав Жюльєн,— він нічого не мав би

проти, якби я позбавив його лакея від клопоту мене вбивати... Ні, хай він мене вбиває, це задоволення, яке я йому пропоную... Але, чорт його бери, я люблю життя... Я повинен жити для мого сина».

Ця думка, що вперше так ясно постала перед його уявою, цілком поглинула його після того, як він протягом кількох хвилин блукав у саду, охоплений почуттям небезпеки, що загрожувала йому. Ця нова для нього турбота зробила його обачним.

«Треба порадитись з кимсь, як поводитись з цим запальним чоловіком. Він зараз просто божевільний і здатний на все. Фуке надто далеко, до того ж він не зрозуміє почуттів такої людини, як маркіз. Граф Альтаміра... Та чи можу я бути певен у вічному мовчанні? Треба подумати про те, щоб, звертаючись до кого-небудь за порадою, я не вчинив чогось такого, що ускладнить іще більше моє становище. На жаль, в мене не лишається нікого, крім похмурого абата Пірара... Та при його янсеністській вузькості поглядів... Якийсь пройда єзуїт, що знає світ, краще став би мені в пригоді... Пан Шрар здатний побити мене, як тільки почує про мій злочин».

Дух Тартюфа прийшов на допомогу Жюльєнові: «Що ж, я піду до нього на сповідь». До такого остаточного вирішення прийшов він після двогодинної прогулянки по саду. Він уже не думав про те, що в нього може влучити куля з рушниці,— його зборов сон.

На другий день рано-вранці Жюльєн був уже за кілька льє від Парижа і стукав у двері суворого янсеніста. На його превеликий подив, абат був не дуже вражений його сповіддю.

«Мабуть, у цьому е й моя вина»,— казав собі абат скоріше засмучений, ніж розгніваний.

— Я підозрівав про це кохання, моя любов до вас, бідолашна дитино, не дозволила мені попередити батька.

— Що він, по-вашому, робитиме? — нетерпляче спитав Жульєн.

В ту хвилину він любив абата і прикра розмова з ним була б для нього дуже важка.

— Я бачу три можливості,— провадив далі Жюльєн.— Перша —- пан де Ла-Моль може заподіяти мені смерть.— I він розповів про записку, залишену ним маркізові.— Друга: він може примусити мене стрілятись з графом Норбером, який викличе мене на дуель.

— I ви прийняли б такий виклик? — гнівно спитав абат, схоплюючись з місця.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка