Червоне І чорне Частина перша



Сторінка37/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

— Майбутнє уявлялося мені цілком ясно. Я гадав, що, овдовівши, ви візьмете шлюб із паном де Круазнуа. Шляхетна й дещо романтична душа чарівної вдови, зворушена й навернена на путь житейської розважливості незвичайною, трагічною і великою для неї подією, оцінить справжні достоїнства молодого маркіза. Ви примиритесь з своєю долею — мати звичайне щастя, користуючись загальновизнаними благами,— знатністю, багатством, високим становищем. Але, дорога моя Матильдо, ваш приїзд у Безансон, якщо про нього здогадаються, буде смертельним ударом для пана де Ла-Моля, а цього я ніколи собі не прощу. Я вже й так завдав йому багато горя! Ваш академік, мабуть, скаже, що маркіз пригрів змію на своїх грудях.

— Сказати правду, я не сподівалася на такі холодні міркування і турботи про моє майбутнє,— сказала Матильда напівсердито. — А втім, моя покоївка майже така сама обережна, як ви: вона взяла паспорт на своє ім'я, і я приїхала сюди в поштовій кареті під ім'ям пані Мішле.

— I пані Мішле зуміла так легко пройти до мене?

— Ах, я тебе пізнаю, ти все така ж незвичайна людина, яку я відзначила з-поміж усіх! По-перше, я дала сто франків секретареві судді, коли він став запевняти, ніби мене не пропустять в цю вежу. Однак, узявши гроші, він примусив мене чекати, почав вигадувати різні перешкоди, я навіть подумала, що він просто хоче мене обманути...— Вона спинилась.

— Ну і що ж? — сказав Жюльєн.

— Не гнівайся, любий Жульєн,— мовила Матильда, цілуючи його,— я змушена була назвати своє ім'я цьому секретареві, який вважав мене за молоденьку робітницю з Парижа, закохану в красеня Жюльєна... Справді, він так і сказав. Я присяглася йому, що я твоя дружина, і одержу дозвіл бачитись з тобою щодня.

«Цілковите безумство,— подумав Жульєн,— і я не міг запобігти цьому! Та, зрештою, пан де Ла-Моль такий знатний вельможа, що громадська думка зуміє виправдати молодого полковника, який одружиться з цією чарівною вдовою. Смерть моя скоро покриє все». I він з насолодою віддався палкому коханню Матильди. Це було й безумство і душевна велич — все, що тільки можна уявити собі найнезвичайнішого. Вона цілком серйозно запропонувала йому разом накласти на себе руки.

Після перших поривів, втішена щастям бачити Жюльєна, Матильда раптом пройнялася гострою цікавістю. Приглядаючись до свого коханого, вона переконувалась, що він значно вищий, ніж вона уявляла собі. Їй здавалося, що це воскрес Боніфацій де Ла-Моль, тільки ще героїчніший.

Матильда побувала в найвідоміших місцевих адвокатів і образила їх, одверто й без церемоній запропонувавши їм золото. Але, зрештою, вони все ж гроші взяли.

Вона швидко зрозуміла, що в Безансоні всі заплутані й важливі справи залежать від абата де Фрілера.

Виявилось, що під ім'ям нікому не відомої пані Мішле проникнути до всемогутнього єзуїта неймовірно важко. Але незабаром у місті поширилась чутка про надзвичайну вроду юної модистки, що, палко закохана в молодого абата Жюльєна Сореля, приїхала з Парижа в Безансон утішати його.

Матильда пішки сама ходила вулицями Безансона, сподіваючись, що її ніхто не впізнає. В усякому разі, вона вважала за корисне справити велике враження на народ. В своїх шалених мріях вона вже уявляла, як підніме повстання і визволить Жюльєна, коли він буде йти на страту. Мадемуазель де Ла-Моль гадала, що вона вдягнена дуже просто, як це личить жінці у великому горі; але насправді її вбрання всім кидалося у вічі.

Вона вже стала в Безансоні предметом загальної уваги, коли нарешті, після тижня клопотань, їй удалося добитись аудієнції в пана де Фрілера.

Хоч яка вона була смілива, але думка про могутнього єзуїта так тісно пов'язувалася в її уяві з глибокою, прихованою злочинністю, що вона тремтіла, дзвонячи біля дверей єпископського дому. Вона ледве спромоглася піднятись сходами до покоїв старшого вікарія. Пустинність єпископського палацу пронизувала її холодом. «Ось я увійду, сяду в крісло, а воно мене стисне за лікті, і я провалюсь. В кого про мене може спитати моя покоївка? Жандармський капітан не зважиться втручатись... Я зовсім самотня в цьому великому місті...

Однак, ледве побачивши апартаменти вікарія, мадемуазель де Ла-Моль заспокоїлась. По-перше, їй відчинив двері лакей у гарно скроєній лівреї. Вітальня, де її попросили почекати, була обставлена з витонченим смаком, таким н& схожим на брутальну показну пишноту,— тільки в найкращих будинках Парижа можна зустріти щось подібне. Як тільки вона побачила пана де Фрілера, що вийшов їй назустріч з батьківським виглядом, всі її думки про похмурі злочини розвіялись. На його вродливому обличчі вона не побачила й сліду тієї енергійної і грубуватої чесноти, яку не терплять в паризьких салонах. Легка усмішка, що освітлювала обличчя цього священика, який порядкував усім у Безансоні, виявляла світську людину, освіченого прелата, розпорядливого начальника. Матильді здалося, що вона в Парижі.

Панові де Фрілеру потрібно було лише кілька секунд, щоб змусити Матильду признатись, що вона дочка його могутнього супротивника, маркіза де Ла-Моля.

— Так, справді, я не пані Мішле,— промовила вона, знов прибираючи того виразу,— і я не боюся вам у цьому зізнатись, пане, бо я прийшла порадитися з вами про можливість улаштувати втечу панові де Ла-Верне. По-перше, він завинив тільки в нерозсудливості, бо жінка, в яку він стріляв, уже одужала. По-друге, я можу негайно передати для підкупу нижчих службовців п'ятдесят тисяч франків і зобов'язуюсь оплатити пізніше ще вдвічі більшу суму. Нарешті, я і мої рідні не спинимося ні перед чим, щоб віддячити людині, яка врятує пана де Ла-Верне.

Пан де Фрілер, як видно, був здивований цим іменем. Матильда показала йому кілька листів військового міністра, адресованих панові Жюльєну Сорелю де Ла-Верне.

— Ви самі бачите, пане, що мій батько дбає про його долю. Це пояснюється дуже просто: ми обвінчалися з ним таємно, і батько хотів, щоб він перебував у лавах вищого офіцерства, перше ніж оголосити про цей шлюб.

Тут Матильда помітила, що в міру того, як пан де Фрі робить ці важливі відкриття, вираз лагідної привітності швидко зникає з його обличчя. Хитрість і затаєна двоєдушність відбились тепер у його рисах.

Абат вагався; він повільно перечитував офіційні документи.

«Яку користь можу я мати з її дивних зізнань? — питав він себе.— Я раптом опинився в близькому зв'язку з приятелькою знаменитої маршальші де Фервак, всемогутньої племінниці монсеньйора ***, єпископа, від якого залежить призначення єпископів у цілій Франції.

Те, що ввижалося мені в далекому майбутньому, несподівано стає близьким. Це може привести мене до здійснення всіх моїх бажань».

Матильда спочатку злякалась раптової зміни виразу обличчя цієї могутньої особи, з якою вона була віч-на-віч у віддаленому покої. «Дарма! — сказала вона собі.— Хіба не найгіршим було б для мене, якби я не справила ніякого враження на холодну й егоїстичну натуру цього священика пересиченого владою і всіма благами?»

Засліплений несподівано відкритою перед ним можливістю одержати єпископат, вражений духовною силою Матильди, пан де Фрілер на хвилину втратив самовладання. Мадемуазель де Ла-Моль бачила, що він ладний впасти їй до ніг. Нервовий дрож пройняв цього честолюбця.

«Все тепер ясно,— подумала вона,— для приятельки пані де Фервак тут не буде нічого неможливого». I хоч їй важко було подолати болісне почуття ревнощів, в неї вистачило мужності сказати вікарієві, що Жюльєн був близьким другом маршальші і майже щодня зустрічався в неї з монсеньйором єпископом ***.

— Якби навіть список з тридцяти шести присяжних складали жеребкуванням чотири чи п'ять разів підряд з почесних громадян нашого департаменту,— вимовив старший вікарій з виразом найжадібнішого честолюбства й з притиском відчеканюючи кожне слово,— я вважав би, що мені дуже не щастить, якби не нарахував у кожному списку вісім чи десять друзів, і до того ж — найспритніших з цілої групи. За мною майже завжди буде більшість, я навіть перевершує те, що потрібно для ухвалення вироку. Отже, ви бачите, мадемуазель, як легко мені домогтись виправдання...

Абат раптом замовк, немов уражений звуком власних слів: він робив признання, яких ніколи не роблять перед непосвяченими.

Але й він, у свою чергу, вразив Матильду, розповівши їй, що в дивовижній історії Жюльєна, безансонське товариство найбільше зацікавлене й здивоване саме тим, що він колись був предметом палкого кохання пані де Реналь і досить довгий час відповідав їй взаємністю на це почуття.

Панові де Фрілеру неважко було помітити, що оповідання його приголомшило Матильду.

«Тепер я відігрався! — подумав він.— Нарешті в мене є спосіб тримати в руках цю рішучу молоду особу. Я вже боявся, що це мені не вдасться».

її благородна й незалежна манера триматись іще збільшувала в очах абата чарівність цієї надзвичайної красуні, що дивилась на нього зараз мало не з благанням. Він знов опанував себе і без вагання ще раз повернув кинджал у серці своєї жертви.

— Зрештою, я б не здивувався,— сказав він ніби між іншим,— якби виявилось, що це саме з ревнощів пан Сорель двічі стріляв з пістолета в жінку, яку колись кохав. Вона не позбавлена принадності, а останнім часом щось надто часто зустрічалася з абатом Марківно з Діжона. Він мало не янсеніст, людина аморальна, як і всі вони.

Помітивши вразливе місце цієї вродливої дівчини, пан де Фрілер віддався насолоді помучити її серце.

— Чому,— сказав він, пильно дивлячись на Матильду своїми палаючими очима,— чому пан Сорель вибрав для цього церкву, як не тому, що саме в цю хвилину його суперник служив там обідню? Всі визнають, що цей щасливець, якому ви протегуєте, надзвичайно розумний і ще більш обережний чоловік. Чи не простіше було для нього сховатись у саду пана де Реналя, де йому так добре знайомий кожний куточок? I там, майже в цілковитій певності, що його не побачать і не впіймають, навіть не запідозрять, він міг убити цю жінку, яку він так ревнував.

Ці міркування, на перший погляд цілком справедливі, остаточно вивели Матильду з рівноваги. її погордлива душа, просякнута сухою розсудливістю, яка у вищому світі прагне замінити порухи людського серця, нездатна була відразу зрозуміти, яку радість дає людині нехтування всякою обачністю і яким сильним може бути це почуття в палкої натури.

У вищих верствах паризького суспільства, де досі жила Матильда, пристрасть дуже рідко зрікається обачності, адже з вікна кидаються тільки ті бідняки, що живуть на шостому поверсі.

Кінець кінцем абат де Фрілер переконався, що Матильда в його владі. Він дав їй зрозуміти (звичайно, він брехав), що має змогу вплинути на прокурора, який підтримує обвинувачення проти Жюльєна.

Після того, як будуть призначені жеребкуванням тридцять шість присяжних судової сесії, він особисто і безпосередньо домовиться принаймні з тридцятьма з них.

Якби Матильда не здавалася панові де Фрілеру такою чарівною, їй довелося б ходити до нього разів п'ять чи шість, перш ніж він так одверто висловився б перед нею.
XXXIX. ІНТРИГА
В сусідньому будинку брат убив сестру; цей дворянин

вже й раніш завинив у вбивстві. Його батько таємно

роздав п'ятсот екю радникам і врятував йому життя.

Локо. «Подорож до Франції»


Вийшовши з єпископського подвір’я, Матильда, не задумуючись, послала кур'єра до пані де Фервак, навіть острах скомпрометувати себе не спинив її ні на секунду. Вона благала свою суперницю домогтись, щоб монсеньйор єпископ *** власноручно написав листа панові де Фрілеру. Вона дійшла до того, що просила її особисто приїхати в Безансон. Вчинок справді героїчний для такої гордої й ревнивої душі.

За порадою Фуке, вона остереглася розповісти Жюльєнові про всі ці заходи. I без того його дуже непокоїла її присутність. Близькість смерті зробила Жюльєна поряднішою і добрішою людиною, ніж він був на протязі свого життя, і його мучили тепер докори сумління не тільки щодо пана де Ла-Моля, але й щодо самої Матильди.

«Як же це так? — казав він собі.— В її присутності я не тільки буваю неуважним, але навіть нудьгую. Вона губить себе заради мене, а я отак їй віддячую. Невже я просто недобра людина?» Це питання дуже мало цікавило його, коли він ще був честолюбним, не домогтися успіху — єдине, що він тоді вважав ганебним.

Тепер він тим прикріше почував себе при Матильді, що в цей час вона палала до нього якоюсь надзвичайною, божевільною пристрастю. Вона тільки й говорила, що про всякі неймовірні жертви, на які піде для того, щоб врятувати його.

Запалившись почуттям, яким вона пишалась і яке перемогло властиву їй гордовитість, вона хотіла сповнити кожну хвилину життя якимись надзвичайними вчинками. Всі її довгі розмови з Жюльєном були присвячені найдивовижнішим і найризикованішим для неї планам. Тюремники, яким вона щедро платила, дозволяли їй розпоряджатися у в'язниці. Фантазії Матильди не обмежувались тим, що вона жертвувала своєю репутацією; нехай її історія стане відома всьому світові,— їй було байдуже. Вимолити помилування Жюльєну, кинувшись на коліна перед каретою короля, коли вона мчатиме щодуху, притягти увагу монарха, ризикуючи тисячу разів бути розчавленою,— це була ще одна з найменш безумних вигадок, створених її нестримною, палкою уявою. Матильда була певна, що з допомогою своїх друзів, які перебувають при особі короля, вона зможе проникнути в заборонену частину парку Сен-Клу.

Жульєн вважав себе недостойним такої відданості, правду кажучи, він стомився від усього цілого героїзму. Якби перед ним була проста, щира і трохи боязка ніжність, він був би чутливий до неї. А погордливій душі Матильди, навпаки, уява завжди малювала аудиторію, сторонніх.

Серед усіх її тривог, болісних страхів за коханого, без якого їй не миле було життя, вона плекала таємне бажання вразити світ своїм надзвичайним коханням, величчю своїх вчинків.

Жульєн гнівався на себе за те, що весь цей героїзм його зовсім не зворушує. Що було б, якби він дізнався про безумства, якими Матильда допікала відданого, але надзвичайно розсудливого й обмеженого добрягу Фуке?

Той і сам не знав, що, власне, його дратує у цій відданості Матильди. Адже ж і вія теж був готовий пожертвувати всім своїм майном і піти на яку завгодно небезпеку, аби врятувати Жюльєна. Його приголомшувала неймовірна кількість золота, яке розкидала Матильда. Спочатку ці величезні суми викликали повагу в Фуке, бо він ставився до грошей з благоговінням провінціала.

Нарешті він помітив, що плани мадемуазель де Ла-Моль дуже часто змінюються, і тоді з великим полегшенням знайшов осудливе слівце, що визначало цю обтяжливу для нього вдачу: вона була неврівноважена. Від цього епітета до репутації навіженої — найгіршої анафеми в провінції — лиш один крок.

«Як дивно,— сказав собі якось Жюльєн, щойно Матильда вийшла з його камери,— що така палка до мене пристрасть лишає мене зовсім байдужим! А лише два місяці тому я тебе обожнював! Правда, я читав, що наближення смерті робить байдужим до всього, але жахливо почувати себе невдячним і не мати сили змінитися. Виходить, я егоїст?» I він жорстоко докоряв собі за це.

Честолюбство вмерло в його серці, і з праху його з'явилось нове почуття — він називав його каяттям у тому, що він замахнувся на життя пані де Реналь.

А насправді Жульєн був безтямно закоханий у неї. Він віднаходив незвичайне щастя, коли, зоставшись сам і не боячись, що хто-небудь порушить його спокій, міг вільно віддатись спогадам про колишні щасливі дні у Вержі або у Вер'єрі. Найдрібніші події тієї пори, яка так швидко промайнула, були для нього повиті свіжістю й невимовним зачаруванням. Ніколи не згадував він про свої паризькі успіхи,— йому було нудно думати про них.

Цей душевний стан, який дедалі дужче опановував Жюльєном, був до певної міри розгаданий ревнивою Матильдою. Вона прекрасно помічала, що їй доводиться боротись з прагненням Жюльєна до самотності. Іноді вона з жахом вимовляла ім'я пані де Реналь і бачила, як здригався Жульєн. Віднині її пристрасть була безмежною, безмірною.

«Якщо він помре, я помру слідом за ним,— щиро вирішила Матильда.— Що сказали б у паризьких салонах, якби побачили, як дівчина мого стану кохає до такої міри юнака, засудженого на смерть? Щоб зустріти таке почуття, треба повернутись до героїчних часів: таким коханням трепетали серця у вік Карла IX чи Генріха III».

У хвилини найпалкішого любовного захвату, притискаючи до серця голову Жюльєна, вона казала собі з жахом; «Як?! Ця чарівна голова буде відтята! Ну що ж,— додавала вона в запалі героїзму, в якому було навіть щось захоплююче,— не мине й доби, як мої вуста, що торкаються цих прекрасних кучерів, теж захолонуть навіки».

Спогади про ці пориви героїзму й несамовитої пристрасті тримали її немов у полоні. Думка про самогубство, така принадна сама собою, але доти чужа їй, проникла в її горду душу ї тепер всевладно запанувала в ній. «Ні, кров моїх предків не охолола в моїх жилах»,—- з гордістю думала Матильда.

— В мене до вас в велике прохання,— сказав їй коханець одного разу,— віддайте вашу дитину у Вер'єр годувальниці, а пані де Реналь наглядатиме за нею.

— Як це жорстоко, те, що ви кажете,— і Матильда пополотніла.

— Так, правда, і я благаю тебе, пробач мені! — вигукнув Жюльєн, опам'ятавшись, і стиснув її в обіймах.

Але осушивши її сльози, він знов повернувся до своєї думки, однак тепер висловив її більш обачно. Він надав розмові журливо філософського характеру. Говорив про майбутнє, яке незабаром мало назавжди обірватись для нього.

— Треба визнати, моя люба, що кохання — це не більш, ніж випадковість, але така випадковість можлива лише для високих душ. Смерть мого сина була б щастям для честі вашої сім'ї, і всі ваші слуги це добре зрозуміють. Цій дитині горя і неслави судилося бути занедбаною. Сподіваюся, що через деякий час,— я не визначаю його наперед, але маю мужність передбачити, що так буде, ви виконаєте мою останню волю і одружитесь з паном маркізом де Круазнуа.

— Як? Я — знеславлена?

- Неслава не зможе заплямувати такого імені, як ваше. Ви будете вдовою, вдовою безумця — от і все. Я навіть скажу більше: мій злочин, вчинений не задля грошей, не буде вважатися ганебним. Можливо, на той час який-небудь законодавець філософ доможеться, всупереч забобонам сучасників, скасування смертної кари. I ось тоді чийсь дружній голос скаже принагідно: «А пам’ятаєте, перший чоловік мадемуазель де Ла-Моль був хоч і навіженим, але не злочинцем, не негідником. Безглуздям було відтяти йому голову...» Пам'ять про мене не буде ганебною; принаймні через деякий час... Ваше становище у вищому світі, ваше багатство і, дозвольте вже мені сказати це, ваш незвичайний розум, дадуть змогу панові де Круазнуа, коли він стане вашим чоловіком, грати роль, якої він ніколи не домігся б сам. В нього є тільки знатність і хоробрість, а ці якості, яких було цілком достатньо в тисяча сімсот двадцять дев'ятому році, щоб мати славу людини достойної в усіх відношеннях, тепер, через століття, вважаються анахронізмом і не дають людям ні

чого, крім претензій. Для того, щоб стояти на чолі французької молоді, потрібно мати за душею ще дещо.

Ви, з вашою твердою і заповзятливою вдачею, будете підтримувати ту політичну партію, яку ви виберете для свого чоловіка. Ви зможете стати гідною наступницею герцогині Шеврез і герцогині Лонгевіль часів Фронди... Але на той час, моя люба, божественний вогонь, що запалює вас тепер, трохи охолоне.

— Дозвольте мені сказати вам,— закінчив він після ще кількох підготовчих фраз,— що через п'ятнадцять років ваше кохання до мене здаватиметься вам безумством, хоч і прощенним, та все ж безумством...

Він раптом замовк і замислився. Знов його опанувала думка, що так обурила Матильду: «Мине п'ятнадцять років, і пані де Реналь палко любитиме мого сина, а ви забудете його».


ХЬ. СПОКІЙ
Саме тому, що тоді я був безумцем, я мудрий тепер. О ти, філософе, що не вмієш бачити нічого за межами одної миті, який бідний твій кругозір! Око твоє нездатне спостерігати потаємну роботу людських пристрастей.

Гете
Цю розмову урвав допит, а за ним нарада з адвокатом, якому був довірений захист Жюльєна. Такі хвилини були єдиною справжньою неприємністю в його теперішньому житті, сповненому безтурботних і ніжних мрій.

— Я вчинив убивство, вбивство, обмірковане заздалегідь,— повторював Жульєн і слідчому, і адвокату.— Мені дуже шкода, панове,— додав він, усміхаючись,— але вам тут майже нема чого робити.

«В усякому разі,— вирішив Жюльєн, коли йому вдалося здихатись цих суб'єктів,— я, треба думати, людина мужня, і, безперечно, мужніша, ніж ці двоє. Для них — це найбільше лихо, якийсь цар жахів — отой двобій зі смертним кінцем, про який я серйозно подумаю тільки в той день, коли він відбудеться.

Це, мабуть, тому,— по-філософськи міркував Жюльєн,— що я зазнав і гіршого нещастя. Я страждав незмірно більше під час моєї першої поїздки в Страсбург, коли гадав, що Матильда покинула мене... I подумати тільки, що я так пристрасно бажав тієї близькості, до якої тепер геть байдужий. Сказати правду, я почуваю себе щасливішим на самоті, ніж коли ця красуня поділяє зі мною мою самотність...»

Адвокат, законник і формаліст, вважав його божевільним і разом з усіма гадав, що він схопився за пістолет у нападі ревнощів. Одного разу він наважився натякнути Жюльєнові, що таке зізнання — правдиве воно чи ні — дало б прекрасну підставу для захисту. Але обвинувачений відразу знов став запальним і дратівливим.

— Якщо вам дороге ваше життя, пане,— скрикнув Жюльєн, не тямлячи себе,— ніколи не повторюйте цієї огидної брехні.

Обережний адвокат на мить перелякався: а що, як Жюльєн і справді задушить його.

Адвокат уже готував свою захисну промову, бо вирішальна хвилина наближалась. В Безансоні і в цілому департаменті тільки й мови було що про цей гучний процес. Жюльєн не знав цього, він просив, щоб йому ніколи не говорили про такі речі.

Того дня Фуке з Матильдою спробували заговорити з ним про деякі чутки, що, на їхню думку, подавали надію, але Жюльєн спинив їх з перших же слів.

— Дайте мені жити моїм ідеальним життям. Всі ці ваші дрібні турботи, всі ці подробиці буденності, більш або менш образливі для мене, тільки зведуть мене з небес на землю. Кожний вмирає, як може; ось і я хочу думати про смерть по-своєму. Що мені до інших? Всі мої стосунки з іншими скоро припиняться назавжди. Благаю вас, не говоріть зі мною про всіх цих людей: досить з мене й того, що я бачуся зі слідчим і адвокатом.

«Справді,— казав він сам собі,— видно, мені судилося померти, мріючи. Такій невідомій людині як я, певній того, що не мине й двох тижнів, як її забудуть, безглуздо було б грати якусь комедію.

А проте дивно, що я навчився втішатися життям тільки тепер, коли вже бачу близький його кінець».

Він проводив останні свої дні, прогулюючись по вузенькій площадці на своїй вежі, покурюючи прекрасні сигари, по які Матильда посилала спеціального кур'єра в Голландію; він і не знав, що всі, в кого лише є підзорні труби, щодня чекають його появи. Думки його линули у Верэкі. Він ніколи не говорив з Фуке про пані де Реналь, але його друг кілька разів казав йому, що вона швидко одужує, і ці слова змушували трепетати його серце.

В той час, як душа Жюльєна майже завжди перебувала в світі мрій, Матильда займалась різними житейськими справами, як це й пасує аристократичній вдачі, і зуміла настільки посунути вперед дружне листування пані де Фервак і пана де Фрілера, що завітне слово — єпископство,— вже було вимовлене.

Шановний прелат, що відав списком вакантних бенефіцій, зробив приписку на листі своєї племінниці: «Цей нещасний Сорель — просто вітрогон, сподіваюсь, що нам його повернуть».

Побачивши ці рядки, пан де Фрілер мало не збожеволів з радості; він був певен, що врятує Жюльєна.

— Коли б не цей якобінський закон, що наказує складати безконечні списки присяжних і що, по суті, не має іншої мети, як позбавити всякого впливу представників знаті,— казав він Матильді напередодні жеребкування тридцяти шести присяжних судової сесії,— я міг би вам поручитись за вирок. Адже я домігся виправдання кюре N...

На другий день пан де Фрілер з задоволенням побачив серед обраних жеребкуванням імена п'ятьох безансонців, членів конгрегації, а серед осіб, обраних від інших міст,— імена панів Вально, де Муаро, де Шолена.

— За цих вісьмох присяжних я ручаюсь наперед,— сказав він Матильді.— Перші п'ятеро — це пішаки. Вально — мій агент, Муаро завдячує мені всім, а Шолен — йолоп, який всього боїться.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка