Червоне І чорне Частина перша



Сторінка4/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Обличчя пана де Реналя проясніло.

— Було б так само дуже прикро,— провадив далі Жюльєн смиренним тоном,— для бідного студента теології, якби коли-небудь виявилося, що його ім'я було в списку книгаря, який дав книги додому. Ліберали могли б мене звинуватити в тому, що я брав нечестиві книги; хто знає, чи не понаписували б вони там під моїм іменем назви цих огидних книжок.

Але тут Жюльєн помітив, що збочив з правильного шляху: обличчя мера знов прибрало збентеженого і невдоволеного виразу. Жюльєн замовк. «Тепер він у моїх руках»,— сказав він сам до себе.

Через кілька днів старший хлопчик, побачивши в «Щоденній газеті» оголошення про якусь книгу, почав розпитувати про неї Жюльєна в присутності пана де Реналя.

— Щоб не дати якобінцям приводу тріумфувати,— сказав молодий гувернер,— і щоб я все-таки мав змогу відповідати на запитання пана Адольфа, можна було б записати абонентом в книгарню кого-небудь із ваших слуг.

— Непогана думка! — вигукнув пан де Реналь, явно дуже зрадівши.

Треба тільки вжити заходів, сказав Жюльєн із серйозним, майже сумним виразом, що так личить деяким людям, коли вони бачать здійснення давно виплеканої мрії,— треба вжити заходів, щоб слуга не брав ніяких романів. Потрапивши в дім, ці небезпечні книжки могли б зіпсувати покоївок пані та й самого слугу.

— Ви забуваєте ще про політичні памфлети,— додав пан де Реналь погордливо.

Він хотів приховати, як йому сподобався хитрий маневр, придуманий гувернером щодо дітей.

Отак життя Жюльєна минало серед цих маленьких хитрощів, і їхній успіх цікавив його значно більше, ніж помітна прихильність, яку він легко міг би прочитати в серці пані де Реналь.

Душевний стан, в якому він перебував усе своє життя, знов опанував його і в домі вер'єрського мера. Тут, так само, як і на лісопилці свого батька, він глибоко зневажав людей, з якими жив, і відчував, що вони його ненавидять. Слухаючи, як супрефект, пан Вально та інші друзі дому розповідали про ті чи інші події, які відбувались у них перед очима, він бачив, до якої міри їхні уявлення не схожі на дійсність. Кожний вчинок, що здавався йому прекрасним, неодмінно викликав загальний осуд. Він раз у раз вигукував про себе: «Які потвори! Які дурні!» Дивним було, однак, те, що, при всій своїй зарозумілості, він часто нічогісінько не розумів з того, про що вони говорили.

За все своє життя він ні з ким не розмовляв щиро, крім старого полкового лікаря. Весь його невеликий запас знань обмежувався італійськими кампаніями Бонапарта і хірургією. Детальні описи найболючіших операцій чарували юнацьку відвагу Жюльєна; він казав сам собі:

— Я б стерпів не скривившись.

Вперше, коли пані де Реналь спробувала заговорити з ним про щось інше, крім виховання дітей, він почав розповідати про хірургічні операції; вона зблідла й попросила його замовкнути.

А крім цього, Жюльєн нічого не знав. Отже, хоч він весь час проводив у товаристві пані де Реналь, кожного разу, коли вони залишались самі, між ними запановувала дивна мовчанка. У вітальні, хоч би як смиренно він поводився, вона вгадувала по його очах, що Жульєн розумом стоїть над усіма, хто бував у їхньому домі. Але тільки-но вона залишалась з ним на самоті, він відчував збентеження.

Це гнітило її, бо жіночий Інстинкт підказував їй, що Жюльєнове збентеження походить зовсім не з ніжних почуттів.

Виходячи з якихось дивних уявлень про світське товариство, почерпнутих з оповідань старого полкового лікаря, Жюльєн завжди відчував ніяковість, коли в присутності дами серед загальної розмови наступала мовчанка,— наче саме він був у цьому винен. Це почуття ставало в сто разів боліснішим, коли він був із жінкою на самоті. Його уява, сповнена найдивовижніших, справді іспанських понять про те, що повинен казати чоловік, коли він віч-на-віч з дамою, навіювала йому в ці хвилини замішання якісь зовсім неймовірні речі. Жюльєнова душа линула в небеса, і водночас він не міг порушити ганебної мовчанки. Через це суворий вираз його обличчя під час довгих прогулянок з пані де Реналь і з дітьми ставав ще суворішим від цих болісних переживань. Жюльєн страшенно себе зневажав. А якщо, на свою біду, він примушував себе говорити, то казав щось дуже недоладне. На довершення лиха, він не тільки бачив, а й перебільшував безглуздість своєї поведінки. Та було щось таке, чого Жюльєн не бачив: це його власні очі. Вони були такі гарні і в пих відбивалась така палка душа, що вони, немов талановиті актори, часом надавали глибокого змісту навіть тим словам, у яких його зовсім не було. Пані де Реналь помітила, що 8 нею на самоті Жюльєн міг сказати щось дотепне тільки в тих випадках, коли під враженням якоїсь несподіваної події забував про потребу вигадувати компліменти. А що друзі дому не балували її свіжими блискучими думками, то вона тішилась і захоплювалась цими нечастими спалахами, у яких виявлявся розум Жюльєна.

Після падіння Наполеона в провінційних звичаях не допускається ніякої галантності. Кожен боїться втратити посаду: негідники шукають підтримки конгрегації, і лицемірство розквітло навіть серед лібералів. Нудьга зростає. Читання та сільське господарство — ось єдині розваги.

Пані де Реналь, багата спадкоємиця побожної тітки, одружена в шістнадцять років з немолодим дворянином, за все своє життя не переживала нічого, що хоч би трохи нагадувало кохання. Тільки її духівник, добрий кюре Шелан, говорив з нею про кохання з приводу залицянь дана Вально і змалював їй таку гидку картину, що це слово в її уява пов'язувалося в наймерзеннішою розпустою. А те кохання, про яке вона дізналася з кількох романів, що випадково потрапили їй до рук, здавалось їй чимось винятковим і навіть неіснуючим. Завдяки своїй необізнаності, пані де Реналь, цілком захоплена Жюльєном, була щаслива, і їй навіть на думку не спадало за щось докоряти собі.
VIII. ЖИТЕЙСЬКІ СПРАВИ

Зітхання потайне — завжди глибоке.

Як любо поглядом зустрітись тайкома;

Зирнеш — і враз запаленіють щоки.

Байрон, «Донжуан», п. I, стор. 74Т
Ангельська лагідність пані де Реналь, яка походила з її вдачі та теперішнього щастя, трохи зраджувала її тільки тоді, коли вона згадувала про свою покоївку Елізу. Ця дівчина дістала спадщину, після чого пішла на сповідь до кюре Шелана і призналась йому, що хоче побратися з Жюльєном. Кюре щиро зрадів щастю свого улюбленця і надзвичайно здивувався, коли Жюльєн рішуче заявив, що не приймає пропозиції мадемуазель Елізи.

— Бережіться, дитя моє, того, що діється у вашому серці,— сказав кюре, насупивши брови.— Я радію за вас, якщо ви нехтуєте таким майном тільки в ім'я вашого покликання. Ось уже стукнуло п'ятдесят шість років, як я служу священиком у Вер'єрі, а проте мене, очевидно, звільнять. Мені прикро, але все-таки я маю вісімсот ліврів ренти. Кажу вам про це, щоб ви не піддавалися ілюзіям про те, що може вам дати сан священика. Якщо ви запобігатимете ласки можновладців, ви занапастите свою душу на віки вічні. Ви зможете досягти благополуччя, але для цього треба буде кривдити знедолених, підлещуватись до супрефект, мера, цієї впливової особи, і потурати їхнім примхам. Така поведінка, тобто те, що в світі називають «вмінням жити», може, для мирянина й не зовсім несумісна з спасінням душі, але з нашим саном

треба вибрати одне з двох: здобувати щастя на цім або на тім світі — середини нема. Ідіть, мій друже, поміркуйте й через три дні приходьте з остаточним рішенням. Я з жалем помічаю в глибині вашої натури якийсь похмурий запал, який, на мою думку, не свідчить ні про поміркованість, ні про цілковите зречення земних благ, що необхідно для священика. Розум ваш обіцяв багато, але дозвольте мені сказати,— додав добрий священик з слізьми на очах,— якщо ви приймете сан священика, я боятимусь за ваше спасіння.

Жюльєн соромився свого хвилювання; вперше в житті він відчув, що його люблять; він заплакав від розчулення і, щоб ніхто не бачив його сліз, втік у густий ліс над Вер'єром,

«Що це 8І мною? — сказав він нарешті сам до себе.— Я почуваю, що міг би сто разів віддати життя за доброго кюре Шелана, а проте це ж він мені щойно довів, що я дурень. Головне для мене — обманути саме його, а він мене бачить наскрізь. Прихований запал, про який він каже,— це моє прагнення вибитися в люди. Він вважає, що я не гідний бути священиком, а я ж був певен, що після моєї добровільної відмови від ренти в п'ятдесят луїдорів він буде найвищої думки про мою побожність і про моє покликання.

Відтепер,— міркував Жюльєн,— я покладатимусь лише на ті властивості своєї вдачі, які я перевірив на ділі. Хто б міг сказати, що я з такою насолодою проливатиму сльози? Що я здатний любити того, хто довів мені мою дурість?»

Через три дні Жюльєн знайшов привід, з якого мав би скористатися з самого початку; цей привід, по суті, був наклепом, та що з того! З помітним ваганням він признався кюре, що на перешкоді гаданому шлюбові стоїть причина, якої він не може йому назвати, бо це зашкодило б третій особі. Це, звичайно, кидало тінь на поведінку Елізи. Пан Шелан відчув у юнаковій вдачі якийсь суєтний запал, цілком відмінний від вогню, що мав горіти в серці юного служителя церкви.

— Друже мій, сказав він йому знов,— вам краще було б стати добрим сільським буржуа, поважним і освіченим, ніж священиком без покликання.

Жюльєн відповів дуже гарно на ці нові напучування: він знаходив саме ті слова, які найбільше пасували молодому запопадливому семінаристові; але тон, яким усе це вимовлялося, й вогонь, що блискав у його очах ї якого він не вмів приховати, стривожили пана Шелана.

Однак не слід погано думати про здібності Жюльєна: він добре підбирає слова, пройняті хитрим і обачним лицемірством. Для його віку це вже непогано. Що ж до жестів і тону, то він жив досі серед селюків і не мав перед собою гідних зразків. Згодом, коли вір дістав змогу спілкуватися з панством, жести його стали такі ж бездоганні, як і мова.

Пані де Реналь дивувалась, що її покоївка, діставши таку спадщину, не стала веселішою. Вона бачила, що дівчина вчащав до кюре й повертається від нього зі слізьми на очах. Нарешті Еліза сама заговорила з нею про свій шлюб..

Пані де Реналь, здавалося, що вона занедужала. її кидало то в жар, то в холод, і вона зовсім втратила сон, вона оживала тільки тоді, коли бачила перед собою покоївку або Жюльєна. їхнє майбутнє щастя, яке вони знайдуть під спільним дахом, не йшло їй з думки. Той убогий будиночок, де вони житимуть на п'ятдесят луїдорів ренти, вимальовувався їй у найчарівніших барвах. Жюльєн, звичайно, зможе влаштуватися в супрефектуру в Бре, за два льє від Вер'єра, в такому разі вона іноді бачитиме його.

Пані де Реналь і справді здавалося, що вона божеволіє. Вона сказала про це чоловікові і нарешті справді захворіла й злягла. Того ж вечора, коли покоївка принесла їй їсти, вона помітила, що дівчина плаче. Еліза тепер страшенно дратувала її, і вона гримнула на неї, але відразу ж попросила пробачення. Еліза ще дужче розплакалася і сказала, що, коли пані дозволить, вона розповість їй про своє горе.

— Кажіть,— відповіла пані де Реналь.

— Ну, так ось, пані, він Відмовився; якісь лихі люди, мабуть, пустили на мене неславу і він повірив.

— Хто відмовився? — ледве вимовила пані де Реналь.

— Та хто ж, пані, як не пан Жюльєн! — відповіла покоївка, схлипуючи.— Пан кюре не зміг його умовити. Пан кюре говорить, що не слід відмовляти чесній дівчині лише тому, що вона була покоївкою. Зрештою, батько пана Жюльєна простий тесляр, та й сам він чим заробляв на життя, поки не влаштувався до пані?

Пані де Реналь уже не слухала. Від надмірного щастя вона майже втратила розум. Кілька разів примусила вона Елізу повторити, що Жюльєн відмовився остаточно і немає надії, що він передумає і прийде до розумнішого вирішення.

— Я зроблю ще одну, останню, спробу,— сказала вона своїй покоївці,— я сама поговорю з паном Жюльєном.

На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарівній насолоді — захищати справу своєї суперниці і бачити, як цілу годину Жюльєн уперто відмовляється і від руки і достатку Елізи.

Помалу Жюльєн вийшов з рамок своїх наперед обміркованих фраз і став досить дотепно відповідати на розсудливі умовляння пані де Реналь. Бурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стількох днів розпачу, зломив і ґ її сили. Вона зомліла. А коли опритомніла і її перенесли в спальню, пані де Реналь вислала всіх. її охопило почуття глибокого здивування.

«Невже я покохала Жюльєна?» — спитала вона себе нарешті.

Це відкриття, що в усяку іншу хвилину викликало б у неї докори сумління потрясло б її до глибини душі, тепер здавалося їй чимось дивним, на що вона дивилась ,. якось байдуже. Душа її, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.

Пані де Реналь хотіла було взятися за рукоділля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало її так, як мало б злякати. Вона почувала себе х такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому світлі. Наївна й проста, ця добра провінціалка ніколи не роз'ятрювала собі душу, щоб ще гостріше відучувати нові відтінки щастя або горя. А до того, як у домі з'явився Жюльєн, пані де Реналь, цілком поринувши в нескінченні домашні турботи, які припадають на долю всякої матері й господині за межами Парижа, ставилась до любовних пристрастей так само, як ми ставимось до лотереї: суцільне дурисвітство, щастя, в яке вірять тільки божевільні.

Пролунав дзвінок на обід; пані де Реналь спалахнула, почувши голос Жюльєна, що йшов з дітьми. Вона вже навчилась трошки хитрувати з того часу, як покохала, і, щоб пояснити свій рум'янець, почала скаржитись на головний біль.

— Отакі всі жінки,— відповів пан де Реналь, голосно зареготавши.— Завжди в них там щось несправне.

Хоч як пані де Реналь звикла до таких жартів, але зараз тон чоловіка вразив її. Щоб забути образу, вона глянула на Жюльєна. Якби Жюльєн був найбридкішою людиною, тої хвилини він їй однаково сподобався б.

Старанно наслідуючи звичаї придворної знаті, пан де Реналь, як тільки настали перші теплі весняні дні, переїхав у Вержі,— село, що уславилось трагічною історією Габріелі. За кількасот кроків від мальовничих руїн старої готичної церкви стояв старий замок з чотирма баштами, що належав панові де Реналю; біля нього — парк, розпланований так, як Тюїльрійеький, з багатьма буксовими бордюрами і каштановими алеями, що їх підстригали двічі на рік. Сусідня ділянка, засаджена яблунями, була місцем прогулянок. В кінці плодового саду росло вісім чи десять розкішних горіхових дерев; їхні широчезні зелені крони здіймались, мабуть, на вісімдесят футів над землею.

— Кожне з цих проклятих горіхових дерев,— казав пан де Реналь, коли його дружина милувалась ними,— коштує мені врожаю з пів-арпана землі; хліб не родить у їхньому затінку.

Пані де Реналь наче вперше відчула красу природи; вона захоплювалась усім до нестями. Кохання, що проймало її, робило її заповзятливою і рішучою. Через два дні після переїзду у Вержі, як тільки пан де Реналь виїхав знову у Вер'єр у справах мерії, пані де Реналь найняла на власні кошти робітників. Жюльєн подав їй думку прокласти вузеньку доріжку, посипану піском, що йшла б, звиваючись, по всьому плодовому саду, аж до великих горіхів. Це дозволило б дітям гуляти зранку, не ризикуючи замочити черевики у росі. Не минуло й доби, як ця ідея була здійснена. Пані де Реналь весело провела цілий день з Жюльєном, даючи вказівки робітникам.

Повернувшись з міста, вер’єрський мер дуже здивувався, побачивши готову доріжку. Пані де Реналь також була здивована приїздом чоловіка: вона забула про його існування. Після цього протягом ще двох місяців мер буркотів з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась на такі значні «нововведення». Але пані де Реналь зробила їх на власні гроші, і це його трохи втішило.

Вона цілі дні проводила в плодовому саду з дітьми і разом з ними ганялася за метеликами. Вони зробили великі сачки з світлого серпанку ловили ними бідолашних лускокрилих. Цієї тарабарської назви навчив пані де Реналь Жюльєн, бо вона виписала з Безансона чудову книжку Годара, і Жюльєн розповідав їй про дивні звичаї цих комашок.

Їх безжально нашпилювали на великий картон, що його теж приготував Жюльєн.

Нарешті в пані де Реналь I Жюльєна знайшлася тема для розмов, і йому вже не доводилось зазнавати пекельних мук у хвилини мовчання.

Вони розмовляли без кінця з палким захопленням, хоч I про зовсім невинні речі. Це кипуче життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усім, крім покоївки Лізи, якій доводилось надмірно працювати. «Ніколи,— казала вона,— навіть під час карнавалу, коли в Вер’єрі бувають бали, пані не дбала так про туалети: вона тепер міняє сукні двічі, а то й тричі на день».

Ми не маємо наміру лестити будь-кому, а тому не будемо заперечувати, що пані де Реналь, в якої була дуже гарна шкіра і струнка постать, стала тепер шити сукні з короткими рукавами й глибоким викотом на грудях. Таке вбрання їй дуже личило.

— Ніколи ви не були така молода, пані,— казали їй її вер'єрські друзі, що приїздили обідати в Вержі (так чемно висловлюються в наших Краях).

Дивна річ,— і мало хто з нас цьому повірить,— але парі де Реналь дбала про свій туалет без жодних намірів. Це було їй приємно, і без якоїсь прихованої думки вона майструвала з Елізою нові вбрання весь час, коли не бігала за метеликами з дітьми і з Жюльєном. Один тільки раз їздила вона у Вер'єр, щоб купити собі привезену з Мюлуза нову тканину на літні плаття.

з нею приїхала погостювати у Вержі її молода родичка. Вийшовши заміж, пані де Реналь непомітно для себе здружилася з пані Дервіль, разом & якою колись училася в монастирі Сакре-Кер.

Пані Дервіль завжди потішалася з того, що вона звала «шаленими вигадками» своєї кузини. «Мені ніколи таке не спало б на думку»,— казала вона. Ці свої несподіваної вигадки, які в Парижі були б названі дотепними експромтами, пані де Реналь вважала за дурниці і соромилась висловлювати перед своїм чоловіком, але присутність пані Дервіль їй піддавала духу. Спочатку вона дуже несміливо ділилася думками; але коли жінки довго лишалися на самоті, пані де Реналь запалювалась, довгі ранкові години минали як мить, і обом подругам було дуже весело,

На цей раз розважлива пані Дервіль помітила, що її кузина не така весела, але набагато щасливіша.

А Жюльєн відтоді, як приїхав у маєток, почував себе зовсім як дитина і, ганяючись за метеликами, так само тішився, як його учні. Після того, як він мусив раз у раз стримуватись і хитрувати,— тепер, на самоті, далеко від людських очей, інстинктивно не почуваючи ніякого страху перед пані де Реналь, він віддавався радощам життя,— таким п'янким у його віці,— серед наймальовничіших у цілому світі гір.

Пані Дервіль з першого дня здалася йому другом; він поспішив показати їй краєвид, що відкривається в кінці нової доріжки під великими горіхами. I справді, він не гірший, а може й кращий, ніж найчарівніші ландшафт Швейцарії чи італійських озер. Коли піднятися стрімчастим косогором, що починається за кілька кроків, то очі тонуть у глибоких проваллях, схили яких поросли дубовим лісом, що спускається майже до самої річки. Щасливий, вільний майже володар дому— Жюльєн водив на стрімкі скелі обох подруг, втішаючись з їхнього захоплення таким величним краєвидом.

— Для мене це як музика Моцарта,— казала пані Дервіль.

Вся краса гірських околиць Вер'єра була отруєна для Жюльєна заздрощами братів і присутністю вічно невдоволеного деспота батька. У Вержі ніщо не викликало в нього цих гірких спогадів; вперше в житті він не бачив навколо себе ворогів. Коли пан де Реналь виїжджав у місто — а це бувало нерідко,— він дозволяв собі читати, і скоро, замість того, щоб читати вночі, ховаючи лампу під перекинутим вазоном, він міг спокійно спати цілу ніч, а вдень, під час перерви між уроками, він забирався на скелі з книжкою, що була для нього єдиним учителем життя й предметом захоплення. В ній він знаходив і радість, і натхнення, і розраду в хвилини зневіри.

Деякі речі, сказані Наполеоном про жінок, його міркування про достоїнства романів, що були модні в ті часи, тепер уперше навели Жюльєна на думки, які в його ровесників з'явилися б уже давно.

Настала спека. В них установилася звичка сидіти вечорами під крислатою старою липою за кілька кроків від дому. Там панувала глибока темрява. Якось увечері Жюльєн щось захоплено розповідав, відчуваючи насолоду від того, що так гарно говорить і його слухають молоді жінки. Жестикулюючи, він ненароком торкнувся руки Пані де Реналь, що сперлась на спинку пофарбованого дерев'яного стільця, які звичайно ставлять у садках.

Вона відразу т відсмикнула руку; але тут Жюльєнові спало на думку, що його обов'язок — домогтися, щоб надалі ця рука не виривалась, коли він її торкнеться. Ця свідомість обов'язку, який він мав виконати, і побоювання опинитись у смішному, або, скоріше, в принизливому становищі, якби це йому не вдалося, вмить отруїли всю його радість.


IX. ВЕЧІР У МАЄТКУ

Дідона пана Герена — чудовий ескіз.

Стром бек
Коли на другий день Жюльєн побачив пані де Реналь, він кілька разів окинув її дуже дивним поглядом; він стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться битися. Його вигляд, такий відмінний від учорашнього, зовсім збентежив пані де Реналь: вона була така ласкава з ним, а він неначе гнівається. Вона не могла відвести від нього очей.

Присутність пані Дервіль дозволяла Жюльєнові говорити менше і цілком зосередитись на тому, що він мав на думці. Цілий день Жюльєн тільки те й робив, що намагався зміцнити себе читанням натхненної книги, яка гартувала його дух.

Він набагато раніше закінчив уроки з дітьми, і коди після цього присутність пані де Реналь знов змусила його поринути в думки про обов'язок і честь, він вирішив, що йому неодмінно треба сьогодні ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руці.

Сонце заходило, наближалася вирішальна мить, і Жюльєнове серце шалено калатало в грудях. Настала ніч. Він з радістю помітив — і це наче зняло з його грудей величезний тягар,— що ніч буде дуже темна. Теплий вітер гнав по небу густі хмари, віщуючи грозу. Подруги довго гуляли. Все, що вони робили того вечора, здавалося Жюльєнові якимсь особливим. Молоді жінки тішились цією душною погодою, що для деяких чутливих натур немов посилює насолоду кохання.

Нарешті всі посідали — пані де Реналь біля Жюльєна, а пані Дервіль коло своєї подруги, Думка про те, що він вирішив зробити, заполонила всю увагу Жюльєна, ї він не знаходив, що сказати. Розмова не в'язалась.

«Невже я буду таким самим нещасним боягузом на першій дуелі, яка мені трапиться?» — казав собі Жульєн; бо через свою надмірну недовіру і до себе, і до інших він не міг не усвідомлювати, в якому зараз стані перебував.

Яка завгодно небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скільки разів він бажав, щоб якась справа примусила пані де Реналь піти э саду й вернутися додому. Він робив над собою таке зусилля, що в голосі його почулось хвилювання. Скоро й голос пані де Реналь почав тремтіти, але Жюльєн цього навіть не помітив. Жорстока боротьба між обов'язком і несміливістю була така болісна, що він не помічав нічого, що відбувалося навколо. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а він і досі ні на що не зважився. Обурений своєю несміливістю, він сказав сам собі: «Як тільки проб'є десяту годину, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі, зробити ввечері,— інакше піду до себе й застрелюсь».

I ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жюльєн вже не тямив себе від хвилювання, і на баштовому годиннику, над його головою, пробило десяту. Кожен удар цього фатального дзвона відбивався в його грудях, немов змушуючи їх здригатись.

Нарешті, коли десятий удар пробив I ще відлягався в повітрі, він простяг руку і взяв руку пані де Реналь,— вона відразу поквапливо відсмикнула її. Жюльєн, ледве усвідомлюючи, що він робить, знов її схопив. Хоч який він був схвильований, але його вразив крижаний холод руки пані де Реналь. Він судорожно стиснув її в своїй. Ще одне, останнє, зусилля вирватись, і нарешті її рука затихла в Жюльєновій руці.

Душа Жюльєна сповнилася щастям; не тому, що він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилась ця жахлива мука. Щоб пані Дервіль нічого не помітила, він вважав за потрібне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. Голос пані де Реналь, навпаки, тремтів від хвилювання. її подруга вирішила, що пані де Реналь нездужає, і запропонувала йти додому. Жульєн відчув небезпеку: «Якщо пані де Реналь піде зараз у вітальню, я знов опинюся в тому жахливому становищі, в якому був сьогодні цілий день. Я так мало тримав її руку, що це не можна вважати за завойоване мною право».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка