Червоне І чорне Частина перша



Сторінка5/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Пані Дервіль, повторила свою пропозицію повернутись у вітальню, і в цю хвилину Жюльєн міцно стиснув руку, яку йому покірно залишили.

Пані де Реналь, що вже була підвелась, знову сіла й сказала ледве чутно:

— Я справді щось нездужаю, але на свіжому повітрі мені буде краще.

Ії слова довершили щастя Жюльєна, і він був у цю хвилину на сьомому небі: він говорив щиро, забувши своє прикидання, і здавався обом подругам, які його слухали, найприємнішою людиною в світі. Проте в його раптовому нападі красномовства було трохи й боягузтва. Жюльєн боявся, що пані Дервіль, занепокоєна сильним вітром, який віщував грозу, здумає повернутись додому. Тоді йому довелося б лишитись віч-на-віч з пані де Реналь. Йому якось майже випадково вистачило сліпої сміливості зробити те, що він зробив, але він почував, що не зможе вимовити ні одного слова пані де Реналь. Хоч би як лагідно вона дорікала йому, він однаково відчує себе переможеним, і перемога, тільки що здобута ним, зійде нанівець.

На його щастя, цього вечора його зворушливі й піднесенні промови заслужили визнання навіть пані Дервіль, яка взагалі вважала, що він незграбний, як дитина, і нецікавий. Що ж до пані де Реналь, рука якої лежала в руці Жюльєна, то вона не думала ні про що, вона була немов у забутті. Ці години, проведені тут, під величезною липою, посадженою, за переказом, іще Карлом Сміливим, стали для неї найщасливішою порою її життя. Вона з насолодою слухала, як зітхає вітер в густому листі липи і як зрідка стукають дощові краплі, що вже починали падати на найнижчі листочки. Жюльєн навіть не помітив однієї речі, яка могла б його зовсім заспокоїти: пані де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузині підняти вазон з квітами, перекинутий вітром їм під ноги, але як тільки вона знову сіла, то віддала йому руку, майже не опираючись, наче це було наперед домовлено між ними.

Давно вже пробило північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, в палкому захваті від свого кохання, перебувала в такому блаженному невідані, що майже ні за що не докоряла собі. Солодке хвилювання не дерзало їй заснути. Жюльєн, зовсім знесилений тією боротьбою, яку весь день вела в його душі боязкість і гордість, враз поринув у міцний сон.

66

На другий день його збудили о п'ятій. Для пані де Реналь було б жорстоким ударом, якби вона знала, що він і не згадав про неї. Він виконав свій обов'язок, героїчний обов'язок. Сповнений щастя від усвідомлення цього, він зачинився у себе в кімнаті і з якоюсь новою насолодою поринув у описи подвигів свого героя.



Коли подзвонили до сніданку, він, начитавшись реляцій великої армії, уже забув про свою вчорашню перемогу. Спускаючись у вітальню, він весело подумав: «Треба буде сказати їй, що я її кохаю».

Але замість поглядів, сповнених любовної знемоги, які він сподівався зустріти, він побачив сердите обличчя пана де Реналя, який уже дві години тому приїхав з Вер'єра і не приховував свого незадоволення з того, що Жюльєн цілий ранок не вчив дітей; не можна собі уявити нічого бридкішого, ніж цей бундючний пан, коли він бував чимось незадоволений і вважав, що має право виявляти свій поганий настрій.

Кожне в'їдливе слово чоловіка краяло серце пані де Реналь. Але Жюльєн все ще перебував в такому екстазі від тих великих подій, які протягом кількох годин проходили перед його мисленим зором, що йому важко було враз спуститися на землю й прислухатись до грубих зауважень пана де Реналя. Нарешті він відповів йому досить різко:

— Я нездужав.

Тон його відповіді міг би образити й не таку вразливу людину, як вер’єрський мер. Йому схотілося негайно вигнати Жюльєна, і його стримало тільки те, що він узяв собі за правило ніколи не поспішати в справах.

«Цей нікчемний хлопчисько,— подумав він,— створив собі певну репутацію в моєму домі. Вально може взяти його до себе або він одружиться з Елізою і в обох випадках у глибині душі сміятиметься з мене».

Незважаючи на всі його мудрі міркування, невдоволення пана де Реналя все-таки вибухнуло в грубій лайці, яка помалу роздратувала Жюльєна. Пані де Реналь насилу стримувала сльози. Як тільки сніданок кінчився, вона попросила Жюльєна провести її на прогулянку і подружньому сперлася на його руку. Але на все, що йому казала пані де Реналь, він тільки повторював стиха:

— Ось вони які, ці багатії!

Пан де Реналь ішов поруч з ними; його присутність Іще збільшувала лють Жюльєна, який раптом помітив, що

пані де Реналь підкреслено сперлася на його руку. Жюльєну стало гидко, він різко відштовхнув її і відсмикнув свою руку.

На щастя, пан де Реналь не побачив цього нового зухвальства, його помітила тільки пані Дервіль; її подруга розплакалась» Саме в цю хвилину пан де Реналь почав кидати камінням в якусь сільську дівчинку, що йшла забороненою стежкою через плодовий сад.

— Пане Жюльєн, благаю вас, вгамуйтеся, подумайте, що в усіх буває поганий настрій,— поквапливо сказала йому пані Дервіль.

Жюльєн кинув на неї холодний погляд, в якому відбилася безмежна зневага.

Цей погляд здивував пані Дервіль; але він вразив би її ще більше, якби вона вгадала його справжнє значення; вона прочитала б у ньому якусь невиразну надію на найлютішу помсту. Безперечно, саме такі хвилини приниження створюють робесп'єрів.

— Ваш Жюльєн якийсь несамовитий, він лякає мене,— прошепотіла пані Дервіль своїй подрузі.

— Як же йому не гніватись? г- відповіла пані де Реналь.— Після того, як він домігся від дітей таких чудових успіхів, яке це має значення, коли він перебуде один ранок, не навчаючи їх? Ні, справді, чоловіки дуже грубі.

Вперше в житті пані де Реналь відчула щось схоже на бажання помститися своєму чоловікові. Люта зненависть Жюльєна до багатих готова була от-от вибухнути На щастя, пан де Реналь покликав садівника і заходився разом з ним обгороджувати протоптану через садок стежку колючим гіллям. Жюльєн не відповідав ні слова на всі ті милі речі, які він чув під час прогулянки від своїх супутниць. Як тільки пан де Реналь відійшов, обидві подруги, пославшись на втому, взяли Жюльєна попід руки.»

Він ішов між двома жінками, розчервонілими від хвилювання й збентеження, і який дивний контраст являло поряд з ними його бліде обличчя, погордливий, похмурий і рипучий вираз. Він зневажав обох жінок і всі ніжні почуття.

«От лихо — казав він сам собі.— Немає в мене навіть п'ятисот франків ренти, щоб закінчити навчання. Ех, послав би я його під три чорти!»

Поринувши в свої похмурі думки, Жюльєн ледве чув ласкаві слова обох подруг; те, що доходило до його свідомості, здавалося йому безглуздим, дурним, безпорадним, одне слово — «бабським базіканням».

Пані де Реналь, аби про щось говорити і якось підтримати розмову, між іншим сказала, що її чоловік приїхав сьогодні з Вер'єра, бо сторгував у одного фермера кукурудзяну солому (в цих краях матраци набивають кукурудзяною соломою).

— Чоловік зараз уже не повернеться до нас,— додала пані де Реналь.— Вони з садівником і камердинером перетріпуватимуть матраци в усьому домі. Вранці вони вже понабивали всі матраци на другому поверсі, тепер пішли на третій.

Жюльєн змінився на обличчі; він якось дивно глянув на пані де Реналь і, прискоривши ходу, пішов з нею трохи вперед; пані Дервіль не стала їх доганяти.

— Врятуйте мене,— сказав Жюльєн пані де Реналь,— тільки ви можете це зробити. Ви знаєте, що лакей мене страшенно ненавидить. Я мушу признатись вам, пані, що в мене в один портрет, я його сховав у матраці свого ліжка.

Почувши це, пані де Реналь теж зблідла.

— Тільки ви, пані, можете зараз зайти в мою кімнату. Пошукайте так, щоб ніхто не помітив; у тому кутку матраца, що ближче до вікна, ви знайдете маленьку картонну коробочку, чорну й гладеньку.

— I в ній портрет? — вимовила пані де Реналь, ледве тримаючись на ногах.

Жюльєн помітив її збентеження і негайно скористався з цього.

— В мене до вас іще одне велике прохання: благаю вас, пані, не дивіться на цей портрет — це моя таємниця.

— Це таємниця! — повторила ледве чутно пані де Реналь.

Але, хоч вона й виросла серед людей, що чванились своїм багатством і були байдужі до всього, крім наживи, кохання вже збудило в ній великодушність. Вона була прикро вражена, але з найщирішою самовідданістю почала розпитувати Жюльєна про деякі подробиці, потрібні для того, щоб як слід виконати його доручення.

— Отже,— повторила вона, ідучи,— кругла коробочка 8 чорного картону, зовсім гладенька.

— Так, пані,— відповів Жюльєн тим суворим тоном, який з'являється в людини у хвилини небезпеки.

Бліда, немов ідучи на смерть, вона зійшла на третій поверх. На довершення всіх мук вона відчула, що ось-ось знепритомніє; але свідомість того, що вона мусить допомогти Жюльєнові, повернула їй сили.

«Треба за всяку ціну дістати цю коробочку»,— казала вона собі, прискорюючи ходу.

Вона почула, як її чоловік розмовляє з лакеєм саме в кімнаті Жюльєна. Але, на її щастя, вони перейшли в дитячу кімнату. Вона підняла матрац і засунула руку в солому так рвучко, що подряпала собі всі пальці. Але, хоч вона й була дуже чутлива до болю, зараз вона його навіть не помітила, бо майже тої самої хвилини намацала гладеньку поверхню картонної коробочки. Вона схопила її і вибігла з кімнати.

Ледве позбулася вона страху, що її побачить чоловік, як думка про цю коробочку так жахнула її, що вона й справді мало не впала непритомна.

«Значить, Жульєн закоханий, і ось тут, у мене в руках, портрет жінки, яку він кохає».

Опустившись на стілець у передпокої біля дверей його кімнати, пані де Реналь поринула в муки ревнощів. її недосвідченість допомогла їй і тут. Здивування, яке вона відчула, полегшувало її муки. Увійшов Жюльєн, схопив коробочку, не сказавши ні слова, не подякувавши, побіг до себе в кімнату, розпалив камін і кинув коробку в огонь. Він, блідий, знесилений, дуже перебільшував небезпеку, яка йому загрожувала.

«Портрет Наполеона,—казав він сам собі, похитуючи головою.— I його зберігає у себе людина, яка висловлює палку зненависть до узурпатора! I портрет цей знаходить пан де Реналь, затятий рояліст, до того ж такий розгніваний на мене зараз! I на довершення необережності, на звороті портрета на білому картоні — рядки, написані моєю рукою. I тут уже не може бути ніякого сумніву щодо мого захоплення Наполеоном! I кожне з цих освідчень датоване. Останнє — позавчорашнім числом.

Так би й загинуло в одну мить моє добре ім'я! — казав собі Жюльєн, дивлячись, як горить коробочка,— а це все, що я маю, тільки ним я й живу... Що за життя, боже праведний!»

Через годину, знесилений і сповнений жалю до самого себе, він зовсім розчулився. Зустрівшись з пані де Реналь, він узяв її руку і поцілував з незвичною для нього щирістю. Вона аж зашарілася від щастя, але майже в ту саму мить відштовхнула Жюльєна в пориві ревнощів. Гордість Жюльєна, так недавно вражена, відібрала йому розум. Він знов бачив у пані де Реналь тільки багату даму; він зневажливо випустив її руку і пішов. У глибокій задумі блукав Жюльєн по саду, і на губах його з'явилась гірка посмішка.

«Гуляю собі спокійнісінько, наче я сам собі хазяїн. Дітьми я не займаюсь, і мені знову доведеться вислухати принизливі докори пана де Реналя, і він матиме рацію. I Жюльєн побіг у дитячу кімнату. Пестощі найменшого хлопчика, якого він дуже любив, трохи заспокоїли його жагуче горе.

«Цей іще не зневажав мене»,— подумав Жюльєн. Але незабаром він став докоряти собі за своє м'якосердя, вважаючи, що це з його боку не що інше, як вияв слабкості. «їхні діти пестять мене, як оте куплене їм вчора мисливське цуценя».


X. БЛАГОРОДНЕ СЕРЦЕ Й МАЛІ СТАТКИ

Того ж бо й зраджує нас пристрасть, брате,

То прагнемо її ми приховати.

То більше хмар, то більшій буть грозі.

Байрон, «Дон-Жуан», п. I, стор. 7
Пан де Реналь, обійшовши всі кімнати замку, повернувся в дитячу кімнату разом зі слугами, що несли матраци» Раптова поява цього чоловіка була для Жюльєна краплею, що переповнила чашу.

Блідніший і похмуріший, ніж звичайно, він кинувся до пана де Реналя. Той спинився й оглянувся на слуг.

— Пане,— сказав йому Жюльєн,— невже ви думаєте, що ваші діти з будь-яким іншим учителем досягли б таких успіхів, як зі мною? Якщо ви відповісте — ні,— провадив Жюльєн, не даючи панові де Реналю щось сказати,— то як насмілилися ви докоряти мені, що я не звертаю на них уваги?

Пан де Реналь, який вже отямився від переляку, вирішив, що цей селюк недарма дозволяє собі такий тон, що він одержав якусь вигідну пропозицію I хоче від них піти. А, Жюльєн уже не міг стримати своєї люті.

— Я проживу і без вас, пане,— додав він.

— Мені дуже прикро, що ви так розхвилювалися,— відповів пан де Реналь, трохи затинаючись. Слуги були за десять кроків, вони застеляли ліжка.

— Це зовсім не те, чого я жадаю, пане,— скрикнув Жюльєн у нестямі,— згадайте, якими образливими докорами ви мене закидали, та ще й у присутності жінок.

Пан де Реналь прекрасно знав, чого домагається Жюльєн, і болісна боротьба точилась у його душі. I тут Жюльєн, оскаженівши від люті, крикнув:

— Я знаю, куди я піду, пане, з вашого дому! Почувши ці слова, пан де Реналь в ту ж мить уявив

собі Жюльєна в домі пана Вально.

— Ну що ж, пане,— зітхаючи, відповів він нарешті таким тоном, яким кличуть хірурга, щоб зробити найболіснішу операцію,— я згоден вдовольнити вашу вимогу. Починаючи з післязавтра,— бо це буде перше число,— я вам платитиму щомісяця п'ятдесят франків.

Жюльєн трохи не розсміявся; він остовпів, і весь гнів його вщух.

«Я ще мало зневажав цю тварюку — казав він собі.

— Оце ж і є, певна, найбільше перепрошення, на яке здатна ця підла душа

Діти, що слухали цю сцену пороззявлявши роти, побігли в сад сказати матері, що пан Жюльєн страшенно гнівався але тепер він діставатиме щомісяця п'ятдесят франків.

Жюльєн, за звичкою, пішов слідом за ними, навіть не глянувши на пана де Реналя, якого він покинув дуже роздратованим.

«Він уже коштує мені сто шістдесят вісім франків, цей Вально,— казав той сам собі.—8 Треба йому рішуче нагадати про його постачання для притулку підкидьків».

Не минуло й хвилини, як Жюльєн повернувся до пана де Реналя:

— Мені треба піти на сповідь до пана Шелана; маю честь попередити вас, що я буду відсутнім кілька годин.

— Мій дорогий Жюльєне,— сказав пан де Реналь, вимушено засміявшись,— якщо хочете, то йдіть на півдня, ще й завтра на весь день! Візьміть коня в садівника, друже мій, їдьте у Вер'єр.

«Він їде дати відповідь панові Вально,— подумав пан де Реналь,— він мені нічого не обіцяв, але треба, щоб цей урвиголова трохи охолонув».

Жюльєн хутко зібрався і пішов на гору великим лісом, яким можна було пройти з Вержі у Вер'єр. Він не збирався зразу йти до пана Шелана. В нього не було ані найменшого бажання силувати себе знов, щоб розігрувати лицемірну сцену: йому треба було розібратися у тому, що робилося в його душі, і прислухатись до безлічі почуттів, які хвилювали його.

«Я виграв битву,— сказав Жульєн сам собі, як тільки опинився в лісі, де ніхто не міг його бачити.— Так, я виграв битву».

Ця думка змалювала йому те, що відбулося, в найвигіднішому світлі і повернула душевний Спокій.

«Отже, я матиму п'ятдесят франків місячної платні; пан де Реналь, певно, перелякався. Але чого саме?»

Міркування про те, що саме могло налякати цю щасливу й впливову людину, проти якої годину тому він кипів гнівом, остаточно заспокоїло Жюльєна. Його навіть на мить зачарувала краса лісу, серед якого він ішов. Величезні брили голих скель відірвалися колись від гори й скотилися у ліс. Могутні ясени верхівками сягали аж до вершин цих скель; в затінку яких була чудесна прохолода, тоді як поруч, за три кроки, немилосердно пекло сонце.

Жюльєн спинявся на хвилину в затінку і йшов далі вгору. Незабаром вузенька, ледве помітна стежечка, якою ходили тільки пастухи з козами, привела його на вершину величезної скелі; тут він відчув себе відокремленим від усіх людей. Це фізичне відчуття висоти викликало в нього посмішку: воно говорило йому про те становище, якого прагнув досягти його дух. Чисте гірське повітря сповнило йому душу ясним спокоєм і навіть радістю. Пан де Реналь в його очах був і тепер уособленням всіх багатіїв і всіх нахаб у світі; але Жюльєн почував, що його недавня ненависть, незважаючи на всю свою буйну силу, не мала в собі нічого особистого. Якби Жульєн більше не бачив пана мера, він за тиждень забув би і його, і його замок, і собак, і дітей, і всю його сім'ю. «Я змусив його, сам не знаю як, принести величезну жертву. Подумати тільки! Більше як п'ятдесят екю на рік! А за хвилину до того я ледве уник величезної небезпеки. Ось дві перемоги за один день. Щоправда, в другій не моя заслуга, ї треба все ж таки відгадати, в чому тут причина. Та відкладемо па завтра неприємні міркування». ,

Жюльєн стояв на високій скелі і дивився в небо, розпечене серпневим сонцем. На галявині під скелею сюрчали коники, а коли вони раптом замовкали навколо западала нічна тиша. Він міг охопити поглядом місцевість, що простяглася біля його ніг, на двадцять льє навкруги. Час від часу яструб злітав зі скелі над його головою й беззвучно виписував у небі величезні кола. Жюльєн машинально стежив очима за цим хижим птахом. Його вражали щ спокійні могутні рухи, він заздрив силі яструба, його самотності»

Ось така доля була в Наполеона; чи не судилася вона I йому?
XI. ВЕЧІР
В ній навіть холодність була приємна.

Маленька ручка з трепетом легким

Йому нараз потисла руку чемно I вислизнула. Потиском таким,

Що натякав на почуття взаємне,

Він був збентежений. 0, що ж це з ним?

Невже можливо це?

Байрон, «Дон-Жуану, п. I, стор. 71

Треба все-таки було показатись і у Вер'єрі. Коли Жюльєн виходив з дому священика, Йому пощастило зустріти пана Вально, якому він поспішив розповісти про те, що йому збільшили платню.

Повернувшись у Вержі, Жюльєн вийшов у сад тільки пізно ввечері. Душа його стомилася від надміру хвилювань, пережитих сьогодні. «Що я їм скажу? — думав він тривожно, згадуючи дам. Йому не спадало на думку, що саме тепер душевний стан його був на рівні тих дрібниць, якими звичайно обмежується коло жіночих інтересів. Часто пані Дервіль і навіть її подруга не розуміли Жюльєна, ї він, в свою чергу, розумів тальки наполовину те, що вони йому казали. Така була дія бурхливих і, якщо можна так сказати, величних пристрастей, що хвилювали душу юного честолюбця. В цій дивовижній істоті майже щодня клекотали бурі.

Прямуючи в сад, Жюльєн був схильний прилучитися до інтересів гарненьких кузин. Вони чекали його з нетерпінням. Він сів, як і звичайно, поруч з пані де Реналь. Незабаром стало зовсім темно. Він спробував заволодіти білою рукою, яку давно вже бачив біля себе на бильці стільця. Після деякого вагання її вирвали, і було помітно — з незадоволенням. Жюльєн готовий уже був примиритись з цим і весело провадити далі розмову, коли почув, що підходить пан де Реналь.

В Жюльєна все ще бриніли в вухах образи, яких він наслухався вранці. «Чи це не гарна нагода поглузувати з цієї тварюки, яка може все собі дозволити за свої гроші? Ось я заволодію рукою його дружини саме в його присутності! Так, я це зроблю! Я, до кого він виявив стільки зневаги!»

В ту саму мить спокій, так мало властивий вдачі Жюльєна, покинув його. Його опанувала тривога і бажання, щоб пані де Реналь дозволила йому взяти її руку. Більше ні про що він не міг думати.

Пан де Реналь з обуренням говорив про політику: двоє чи троє вер'єрських фабрикантів ставали багатшими, ніж він, вони конкуруватимуть з ним на виборах. Пані Дервіль слухала його. Жюльєн, якого ці розмови дратували, присунув свій стілець до пані де Реналь. Темрява ховала всі рухи. Він насмілився покласти руку зовсім близько до її гарної оголеної руки. В збентеженні, не знаючи сам, що робить, він припав щокою до руки пані де Реналь і наважився торкнутися її губами.

Пані де Реналь затремтіла. Чоловік її був за чотири кроки; вона поквапливо дала Жюльєнові руку і в той самий час злегка його відштовхнула. Поки пан де Реналь проклинав негідників і якобінців, що багатіють, Жюльєн вкривав простягнуту йому руку пристрасними поцілунками,— принаймні такими вони здавались пані де Реналь. А проте бідолашна жінка цього самого фатального дня мала доказ, що юнак, якого вона, сама того не знаючи, кохала, любив іншу. Весь час, поки Жюльєн був відсутній, вона почувала себе до краю нещасною, і це змусило її замислитись.

«Як? Невже я кохаю його? — казала вона собі.— Невже я, заміжня жінка, закохалась? Але ніколи я не почувала до свого чоловіка нічого схожого на це страшне божевілля, яке не дає мені й на мить забути Жюльєна. А він же, зрештою, тільки хлопчик, сповнений поваги до мене. Це божевілля, мабуть, минеться. Та хіба моєму чоловік9ві не байдуже, які почуття я плекаю до цього юнака? Панові де Реналю зробилося б нудно від розмов з Жюльєном, від усіх наших фантазій. Він заклопотаний лише своїми справами. Я нічого в нього не відбираю заради Жюльєна».

Ніяке лицемірство ще ніколи не порушувало чистоти її наївної душі, що розгубилась від пристрасті, не звіданої досі. Пані де Реналь піддалась обману несвідомо для себе, а тим часом її доброчесність вже інстинктивно била на сполох, Така боротьба відбувалась у ній, коли Жюльєн вийшов у сад. Вона почула його голос, і майже в ту саму мить побачила, що він сідає поруч неї. Душа її немов полинула на крилах чарівного раювання, яке протягом двох минулих тижнів не так спокушало її, як дивувало. Все було для неї несподіваним. Проте через кілька хвилин пані де Реналь подумала: «Що ж це таке? Виходить, досить мені тільки побачити його — і я вже ладна простити йому все». Вона злякалася саме тоді вона вихопила

Його сповнені пристрасті поцілунки — ніколи в житті ніхто так не цілував рук пані де Реналь — і змусили її зовсім забути, що він, можливо, кохає іншу жінку. В її очах він уже не був винним. Жагуча мука, породжена підозрою, змінилась щастям, про яке вона ніколи й не мріяла, і вона не тямила себе від кохання й нестримної радості. Вечір був чарівний для всіх, крім вер'єрського мера, що не міг забути отих забагатілих фабрикантів. Жюльєн уже не думав ні про свої похмурі заміри, ні про свої честолюбні мрії, здійснення яких вимагав таких великих зусиль. Вперше в житті він був захоплений силою краси. Поринувши в невиразні й солодкі мрії, такі незвичні для його вдачі, тихенько стискаючи жіночу руку, що зачарувала його своєю довершеною красою, він у напівзабутті слухав шелест легкого нічного вітерцю в липовому листі і далеке гавкання собак коло млина на березі Ду.

Однак його почуття були приємні, але не пристрасні. Ідучи до себе в кімнату, він думав тільки про одне: як

це щастя — знов поринути в читання улюбленої книги. Для юнака в двадцять років думка про широкий світ і про те, як він здивує цей світ, переважає все інше.

Але незабаром він відклав книгу. Роздумуючи про перемоги Наполеона, він якось по-новому глянув і на свою перемогу. «Так, я виграв бій,— думав він,— але треба скористатися з своєї перемоги, треба принизити гордість цього зарозумілого дворянина, поки він відступає. Ось так діяв Наполеон. Треба буде вимагати відпустку на три дні, щоб відвідати мого друга Фуке. Якщо пан де Реналь відмовить мені, я знову йому заявлю, що піду від нього,— і він поступиться».

Пані де Реналь ні на хвилину не заплющила очей. Їй здавалося, що вона досі й не жила зовсім. Вона знову переживала в думці те раювання, що охопило її, коли вона відчула, як Жюльєн вкриває її руку жагучими поцілунками.

I раптом їй спало на думку жахливе слово «перелюбство». Уся та гидка, бридка розпуста, що інколи йде поруч з чуттєвим коханням, раптом стала перед нею. Ці переживання намагались потьмарити й забруднити ніжний і прекрасний образ Жюльєна і щастя кохати його. Майбутнє малювалось їй у зловісних барвах. Пані де Реналь вже бачила, як усі зневажають її.

Це були жахливі хвилини; душа її блукала в невідомих краях. Тільки-но їй випало несподіване щастя, а вона вже поринула в безодню жахливих мук. Пані де Реналь не уявляла, що можна так страждати, розум її затьмарився. На одну мить в неї майнула думка признатись чоловікові в тому, що вона боїться закохатися в Жюльєна. їй довелося б тоді розказати про нього все. На щастя, вона пригадала повчання, почуте колись, напередодні весілля, від тітки,— повчання про те, як небезпечно бути відвертою з чоловіком, що, зрештою, е володарем своєї дружини. В нестерпному розпачі вона заламувала руки.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка