Червоне І чорне Частина перша



Сторінка9/40
Дата конвертації20.03.2018
Розмір5.75 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   40

Процесія саме входила в церкву маленькими боковими дверима, коли раптом розлігся жахливий гуркіт, що струснув церковне склепіння; Жюльєнові здалося, що церква ось-ось завалиться. Але це була та сама маленька гармата; її щойно примчали сюди дві четвірки коней, що скакали галопом; тільки-но її встановили, як лейпцігські каноніри почали стріляти з неї раз у раз, по п'ять пострілів на хвилину, немов пруссаки вже були тут.

Але чарівний грім гармат тепер не справляв враження на Жюльєна, він не думав більше ні про Наполеона, ні

про воєнну славу. «отакий молодий,« думав він,— ї вже єпископ Агди. Але де ж ця Агда і яку платню він одержує? Мабуть, двісті чи триста тисяч на рік...»

Лакеї монсеньйора внесли розкішний балдахін, пан Шелан взявся за один з держаків, але, по суті, ніс його, звичайно, Жюльєн. Єпископ ступив під балдахін. Він справді виглядав старим; захоплення нашого героя не мало меж. «Всього можна досягти спритністю!» — думав він.

Увійшов король. Жульєн мав щасливу нагоду бачити його зовсім зблизька. Єпископ звернувся до короля з привітанням; він говорив зворушено і не забував надати своєму голосу легкого тремтіння схвильованості, дуже приємної для його величності. Не будемо повторювати опис церемонії в Брело; він заповнював собою шпальти місцевих газет протягом двох тижнів. Жюльєн дізнався з промови єпископа, що король є нащадком Карла Сміливого.

Пізніше Жюльєнові довелося перевіряти рахунки витрат на цю церемонію. Пан де Ла-Моль, що здобув для свого племінника єпископство, бажаючи зробити йому ласку, взяв на себе всі витрати. Сама лише церемонія в Бреле0 коштувала три тисячі вісімсот франків.

Після промови єпископа і відповіді короля його величність став під балдахін; потім вельми побожно опустився на коліна на подушку біля вівтаря. Навколо криласу йшли ряди крісел, розміщених на висоті двох східців над підлогою. Жюльєн сидів на нижчому зі східців біля ніг пана Шелана, наче шлейфоносець біля ніг кардинала в Сікстинській капелі в Римі. Співали, курилися хмари ладану, лунала нескінченна стрілянина з мушкетів і з гармати. Селяни сп'яніли від насолоди й благочестя. Один такий день зводить нанівець всю роботу сотні номерів якобінських газет.

Жюльєн був за шість кроків від короля й бачив що той молився справді щиро. Тут він вперше помітив невеличкого на зріст чоловіка з розумними очима, в мундирі майже без гаптування. Але поверх цього простого мундира в нього була пов'язана через плече блакитна орденська стрічка. Він стояв ближче до короля, ніж багато інших вельмож, на яких мундири були вигаптувані так, що під золотом, як казав Жюльєн, не видно було сукна. Через кілька хвилин він дізнався, що це пан де Ла-Моль. Жюльєнові він здався погордливим і навіть зухвалим.

«Цей маркіз навряд чи вміє бути таким чемним, як мій гарненький єпископ,— подумав Жюльєн.— Ах, ось що значить духовне звання: воно робить людину лагідною і мудрою. А втім, король приїхав сюди поклонитись мощам, а я ніяких мощей не бачу, Де ж цей святжй Климеит?»

Молодий прислужник, його сусід, пояснив йому, що святі мощі нагорі, в палаючій каплиці.

«Що то за палаюча каплиця?» — подумав Жюльєн.

Аж йому не хотілось розпитувати, що це таке. З подвійною увагою він став спостерігати церемонію ,

Коли церкву відвідує королівська особа, каноніки за статутом не супроводять єпископа.

Незабаром прибув і король у супроводі самого тільки пана де Ла-Моля і свого першого камергера. Навіть почесні вартові залишились зовні, вони стояли навколішки з оголеними шаблями.

Його величність скоріш упав, ніж опустився на коліна на оксамитову подушку. I тільки тепер Жюльєн, притиснутий до позолочених дверей, побачив з-за голого плечика однієї з дівчат чарівну воскову фігуру святого Климента. Він покоївся в глибіні вівтаря, в убранні римського воїна. На шиї в нього сяяла широка рана, з якої немов збігала кров. Скульптор перевершив самого себе: згасаючі напівзаплющені очі були повні небесної благодаті. Вуса, що ледве пробивалися, обрамляли напівзатулені чарівні губи, які, здавалося, проказують молитву. Від цього видовища молоденька дівчина, що стояла біля Жюльєна, розплакалась, і одна її сльозинка впала на його руку.

Після хвилинної молитви серед цілковитої тиші, яка порушувалась тільки віддаленим благовістом в усіх селах на десять льє навкруги, єпископ агдський попросив у короля дозволу сказати слово. Свою коротку, дуже зворушливу проповідь він закінчив простими словами, що потрясли присутніх:

— Не забувайте ніколи, юні християнки, що ви бачили нині одного з найбільших владарів світу на колінах перед слугами всемогутнього й грізного бога. Ці слуги немічні, гнані, вбиванні на землі, як ви це бачите з кривавої ран святого Климента, але вони торжествують на небесах. Адже ви завжди пам’ятатимете, о юні християнки, цей день, і ви зненавидите нечесті, чи не так? Ви залишитесь навіки вірні господу богу, великому, грізному, але такому милостивому?

З цими словами єпископ Велично підвівся.

— Ви даєте мені обіт у цьому? — промовив він, натхненно простягши руку.

— Даємо обіт,— пролепетали дівчата, захлинаючись від ридання.

— Я приймаю вашу обітницю в Ім’я господа караючого,— додав єпископ громовим голосом. I церемонія була закінчена.

Сам король плакав. Тільки через довгий час по тому Жюльєн знайшов у собі досить холоднокровності, щоб спитати, а де ж, власне, кістки святого, що були прислані з Рима Філіппові Доброму, герцогу Бургундському. Йому пояснили, що вони сховані всередині тої чарівної воскової фігури.

Пан де Ла-Моль наказав роздати селянам десять тисяч пляшок вина. А ввечері у Вер'єрі ліберали влаштували ілюмінацію своїх будинків у сто разів краще, ніж роялісти. Перед від'їздом король відвідав пана де Муаро.
XIX. МИСЛИТИ—ЗНАЧИТЬ СТРАЖДАТИ
- Суєтна метушня щоденних подій заслоняє справжні муки глибоких пристрастей.

Барнав
Розставляючи на місце меблі в кімнаті, де гостював пан де Ла-Моль, Жюльєн знайшов аркушик цупкого паперу, згорнутий вчетверо. Внизу на першій сторінці він прочитав:

«Його ясновельможності маркізові де Ла-Молю, перу Франції, кавалеру королівських орденів і т. ін., і т. ін.».

Це було прохання, написане грубою рукою куховарки.

«Пане маркіз!

Я все своє життя дотримуюсь релігійних принципів.. Я був у Ліоні під ядрами гармат під час облоги дев'яносто третього року, хай буде проклята його пам'ять. Я причащаюсь, ходжу до обідні до нашої парафіяльної церкви щонеділі. Ніколи я не пропускав святої паски, навіть у дев'яносто третьому, хай він буде проклятий. Моя кухарка,— до революції в мене було багато челяді,— моя кухарка у п'ятницю варить пісне. Я користуюсь у Вер'єрі загальною повагою, насмілююсь сказати, цілком заслуженою. В процесіях ходжу під балдахіном поруч з паном кюре і паном мером. В урочисті свята несу велику свічку, куплену на мої власні гроші. Про що посвідки в Парижі в міністерстві фінансів. Я прошу в пана маркіза дати мені завідування вер'єрською лотерейною конторою, адже це місце так чи інакше буде незабаром вільне, бо особа, що його тепер посідав, дуже хвора і до того ж голосує на виборах не так як слід і т. ін.

На полях прохання була зроблена рекомендаційна приписка за підписом де Муаро, що починалась таким рядком:

«Я мав честь згадувати вчора про благонадійного суб’єкта, який звертається з" цим проханням» і т. ін.

«Отже, навіть цей йолоп Шолен показує мені, яким шляхом треба йти»,— подумав Жюльєн.

Минув тиждень з того часу, як король побував у Вер’єрі, і від нескінченних безглуздих пересудів, пліток, об’єктами яких по черзі були сам король, єпископ агдський, маркіз де Ла-Моль, десять тисяч пляшок вина, знеславлений бідолаха Муаро, що, сподіваючись одержати хрест, вийшов з дому лише через місяць після падіння,— від усіх смішних пліток лишились тільки балачки про непристойну безсоромність, з якою «пропхнули» в лави почесної варти отого Жюльєна Сореля, сина тесляра. Варто було послухати, як обурювались багаті фабриканти вибивних тканин, що, сидячи з ранку до вечора в кав'ярні, до хрипоти проповідували ідеї рівності. Ця погордлива жінка, пані де Реналь,— ось хто придумав таке неподобство. Але чому? Великі очі й свіжі щоки абатика Сореля говорили про це досить ясно.

Невдовзі після того, як сім'я мера повернулась до Вержі, найменший хлопчик, Станіслав Ксав , захворів: пані де Реналь раптом пройнялася докорами сумління. Вперше за весь час вона стала дорікати собі за кохання послідовно й безжально; немов якимсь чудом їй відкрилося, в який страшенний гріх вона дала себе втягти. Хоч пані де Реналь була глибоко віруюча, але раніше вона не думала про те, який тяжкий її злочин перед богом.

Колись, у монастирі Сакре-Кер, вона безтямно любила бога; тепер вона так само несамовито його боялася. Болісна внутрішня боротьба була тим жахливіша, що її страх нітрохи не корився розуму. Жульєн побачив, що розумні міркування не тільки не заспокоювали пані де Реналь, а, навпаки, дратували, бо їй здавалось, що це диявольська мова. Але Жюльєн сам дуже любив маленького Станіслава, і вона охоче говорила з ним про хворобу хлопчика. Стан його ставав дедалі тяжчим. Караючись безнастанними докорами сумління, пані де Реналь зовсім перестала спати й весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед богом і людьми в своєму злочині.

— Благаю вас,— казав їй Жюльєн, як тільки вони залишилися самі,— не говоріть ні з ким; хай я буду єдиним довіреним ваших мук. Якщо ви ще кохаєте мене, не кажіть нічого: ваші признання, не можуть вилікувати нашого Станіслава.

Але його умовляння не впливали на неї; пані де Реналь забрала собі в голову, що для вмилостивлення розгніваного бога вона повинна або зненавидіти Жюльєна, або втратити сина, і саме тому, що не могла зненавидіти свого коханого, вона й була така нещасна.

— Залиште мене,— сказала вона якось Жюльєнові,— заради бога, покиньте цей дім: ваша присутність убивав мого сина. Бог карає мене, додала вона , він справедливий; я схиляють перед його правосуддям; мій злочин жахливий, я жила і навіть не думала каятися. А це перший знак того, що бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана вдвоє.

Одної ночі дитині стало зовсім погано. Десь о другій пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючи в гарячці, хлопчик не впізнав батька. Раптом пані де Реналь впала на коліна перед своїм чоловіком. Жюльєн бачив, що вона ось-ось скаже все і занапастить себе навіки

На щастя, її дивний вчинок роздратував пана де Реналя,

— Прощай! Прощай! — кинув він і пішов до дверей.

— Ні, вислухай мене,— скрикнула його дружина, стоячи на колінах перед ним і намагаючись утримати його.— Те повинен знати всю правду! Це я вбила сина. Я дала йому життя, я і відбираю його. Небо карає мене, я зогрішила перед богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.

— Романтична маячня — скрикнув він, відштовхуючи жінку, яка намагалась обхватити руками його коліна. Все це романтична маячня Жульєн, пошлить по лікаря, як тільки розвидниться.— I він пішов до себе спати. Пані де Реналь вдала на коліна напівпритомна, але судорожно відштовхнула Жюльєна, що кинувся їй на д допомогу.

Жюльєн був приголомшений.

«Так ось що таке гріх перелюбства,— подумав він. Хіба можливо, щоб оті шахраї попи мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно.

Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жюльєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на ліжечко дитини, нерухома й майже непритомна. «Ось жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що спізнала мене, казав він собі.

— Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитись. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Та що я можу зробити для неї? Покинути її? Але вона залишиться сама самісінька в такому страшному горі. Від її йолопа чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, кинутися з вікна.

Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. I хто знає, може, незважаючи на майбутню спадщину, він вчинить скандал. Вона може все розказати — боже милосердний! — оті наволочі абатові Маслону, що під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить з свого дому,— звичайно, неспроста, Від горя, від страху перед богом вона забула, що це за людина,— вія для неї тепер тільки священик».

— Іди звідси — сказала раптом пан де Регаль, розплющуючи очі.

— Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти, відповів Жюльєн

.— Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки тепер я починаю тебе обожнювати так як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говоримо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою і твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, і себе занапастиш. Подумай, що він з ганьбою вижене тебе з дому, всі в Вер'єрі, всі в Безансоні говоритимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; ніколи вже тобі після цієї ганьби не піднятись...

— Цього я й хочу,— скрикнула вона, підводячись,— Я страждатиму — тим краще.

— Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.

— Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Отака ганьба в очах усіх — може, й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не найбільша жертва, яку я могла б принести богові? Може, він змилосердиться, прийме мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву,— я готова на все.

— Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапістом? Таке суворе життя

може змилостивити твого бога... Ах, господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава.

— Ах, ти любиш його, любиш! — вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми.

Але в ту ж мить вона з жахом відштовхнула його.

— Я вірю тобі, вірю! — повторила вона, упавши навколішки.— 0, мій єдиний друже! Чому ти не батько Станіслава! Тоді це було б таким страшним гріхом любити тебе більше, ніж твого сина.

-— Дозволь мені залишитись, я обіцяю тобі, що любитиму тебе тільки як брат. Це єдина розумна покута, вона може заспокоїти гнів всевишнього.

— А я,— скрикнула вона, схопившись, і взяла голову Жюльєна обома руками, відхилила її від себе, дивлячись йому в очі.— А я? Хіба я можу любити тебе, як брата? Хіба це в моїй силі — любити тебе, як брата?

Жюльєн розридався.

— Я все зроблю,— скрикнув він, падаючи їй до ніг,— я все зроблю, все, що ти мені накажеш! Більше мені тепер нічого не лишається. Мій розум потьмарився, я не знаю, що робити. Покину тебе — ти все скажеш чоловікові, погубиш і себе, і його. Ніколи вже після цього скандалу його не оберуть депутатом. Залишуся — ти будеш думати, що через мене вмер твій син, і сама помреш з горя. Хочеш, спробуймо, я піду звідси? Хочеш, я покараю себе за наш гріх і розлучуся 8 тобою на тиждень. Піду й переховаюсь там, де ти скажеш. Ну, хоч в абатстві Брело. Але заприсягни мені, що ти без мене нічого не скажеш чоловікові. Лише подумай: коли ти признаєшся, мені вже

не можна буде повернутись.

Вона обіцяла, Жюльєн поїхав, але через два дні вона викликала його назад.

— Без тебе мені несила додержати клятви, яку я дала тобі. Я все розповім чоловікові, якщо тебе не буде тут, якщо ти поглядом не наказуватимеш мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя мені здається цілим днем.

Нарешті небо змилосердилось над цією бідолашною матір'ю, Станіслав почав помалу одужувати. Але спокій був порушений, пані де Реналь тепер усвідомлювала весь жах свого гріха і не могла вже знайти рівноваги. Докори сумління не кидали її і стали тим, чим і мусили стати для щирого серця,— життя її було раєм і пеклом воднораз:

пеклом, коли вона не бачила Жюльєна, раєм, коли вона була біля його ніг.

— В мене нема ніяких ілюзій,— казала вона йому навіть у ті хвилини, коли наважувалась цілком віддатися коханню,— я загинула, загинула, і нема мені порятунку. Ти молодий, я тебе спокусила, тебе бог може простити, а я загинула. Я це напевне знаю, бо мені страшно. Та й хто б не відчув страху, бачачи перед собою пекло? Але в глибині душі я не каюсь. Я знов учинила б цей гріх, якби можна було почати з початку. Аби тільки бог не покарав мене на цьому світі в моїх дітях — така кара була б більшою, ніж я заслуговую. Але ти, принаймні ти, мій Жюльєне,— скрикувала вона іноді,— чи ти щасливий? Чи бачиш ти, як я тебе кохаю?

Недовірливість і болісні гордощі Жюльєна, якому саме й потрібне було таке самовіддане кохання, не могли встояти перед її великою самопожертвою, що виявлялася так зримо мало не кожної миті. Він палко кохав пані де Реналь. «Хай вона дворянка, а я син простого ремісника, вона кохав мене... Ні, я для неї не лакей, що виконував обов'язки коханця». Позбувшись цих побоювань, Жульєн віддався всім шаленствам кохання з його болісними тривогами.

— Любий! — скрикувала вона, коли бачила, що він починає сумніватися в її коханні.-=» Хай я дам тобі справжнє щастя хоч в ті короткі дні, що нам лишилося з тобою провести. Поспішімо! Може, завтра вже мені не судилося бути твоєю. Якщо небо покарає мене в моїх дітях, тоді, хоч би як я намагалася жити лише заради кохання до тебе, не думаючи, що мій гріх їх убиває, я не переживу такого удару; хоч би як я хотіла цього, я не зможу: я збожеволію. Ах! Якби я могла взяти на себе й твій гріх так само, як ти самовіддано хотів узяти на себе жахливу гарячку Станіслава.

Цей глибокий душевний злам зовсім змінив почуття Жюльєна до його коханої. Тепер любов його була вже не тільки захопленням її красою, гордістю володіння.

їхнє щастя відтепер стало піднесеним, а полум'я, що зогріло їх, запалало ще сильніше. Вони віддавалися безумним поривам. Збоку могло здатись, що їхнє щастя повне. Але вони вже втратили ту чудесну ясність, те безхмарне раювання й легку радість перших днів кохання, коли пані, де Реналь боялась тільки одного,— що Жульєн її недосидь сильно кохає. Тепер їхнє щастя іноді нагадувало злочин.

В найщасливіші і, здавалося б, найспокійніші хвилини пані де Реналь раптом скрикувала:

— Боже великий Ось воно, пекло — і судомно стискала Жюльєнову руну,— Які жахливі муки Але я їх заслужила! — і вона стискала його в обіймах, припадала до

НЬОГО, МОВ ПЛЮЩ ДО СТІНИ.

Марно вимагався Жюльєн заспокоїти її змучену душу, Вона брала його руку і вкривала її поцілунками. А за хвилину знов пораяла в похмурі роздуми.

— Пекло,— казала вона,— було б для мене ласкою; адже мені було б даровано ще кілька днів на землі, э ним... Але пекло на цьому світі смерть моїх дітей!.. А проте може, саме такою ціною я б спокутувала свій гріх. О, боже ! Не дай мені прощення такою ціною! Мої бідолашні діти не в чому не винні перед тобою! Я тільки я винна: я кохаю того, хто не е моїм мужем.

Трапились хвилини, коли пані де Реналь ніби заспокоювалась Вона намагалась опанувати себе, не отруюючи життя того, кого так кохала»

Обоє були охоплені шалом пристрасті, насолоди і каяття. Якогось дня мадемуазель» Еліза пішла у Вер’ер — у неї там була якась справа в суді . Вона зустріла пана Вально, дуже сердитого на Жюльєна Покоївка тепер ненавиділа гувернера і часто базікала про нього з паном Вально.

— Ви мене погубите, якщо я вам скажу всю правду,— сказала вона панові Вально.— Адже пани завжди одні одних захищають коли доходить до чогось важливого.» А слугам, коли вони щось скажуть, ніколи не прощають.

Після цього пустопорожнього вступу, який нетерплячий і зацікавлений пан Вально зумів скоротити, він почув речі, дуже образливі для свого самолюбства.

Ця жінка, найблискучіша на цілу округу жінка, якій він протягом шести років виявляв стільки поваги, і — собі на горе — так що всі це бачили й знали, ця гордячка, що часто примушувала його червоніти своїм зневажливим поводженням, взяла собі в коханці отого ремісника, що вдає із себе гувернера. На довершення образи, завданої панові директору притулку, пані де Реналь, виявляється, нестямно кохає цього юнака. «Сказати правду,— додала покоївка, зітхнувши,— пан Жюльєн не дуже і впадає за нею; до нашої пані він так само байдужий, як і до інших».

Еліза вперше помітила любовний зв’язок пані з гувернером тільки в маєтку, але вона переконана, що ця історія тягнеться вже давно.

— Через неї він, звичайно, й відмовився одружитись зі мною,— додала вона гірко.— А я ж бо дурна, ходила до пані питати поради, просила її побалакати 8 гувернером.

Того ж вечора пан де Реналь одержав а міста разом з газетою довгого анонімного листа, в якому його найдокладніше сповіщали про те, що відбувається в його домі. Жульєн побачив, як він зблід, читаючи цього листа, написаного на синюватому папері, і з люттю поглядав на гувернера. Цілий вечір пан мер був чимось збентежений, і Жюльєн марно підлещувався до нього, розпитуючи про родовід найзнатніших родин Бургундії.


ХХ. АНОНІМНІ ЛИСТИ
Коли вони опівночі виходили а вітальні, Жюльєн знайшов хвилинку й сказав своїй подрузі:

— Сьогодні нам не слід зустрічатись, ваш чоловік щось підозрює; я готовий заприсягтися що отой довгий лист, над яким він так зітхав, анонімний.

На щастя, Жюльєн зачинився на ключ у своїй кімнаті. В пані де Реналь з'явилась нестямна думка, що побоювання Жюльєна — тільки привід, щоб їм не зустрітись сьогодні. Вона зовсім втратила голову і в звичайну годину пішла до нього в кімнату. Почувши кроки в коридорі, Жюльєн відразу загасив лампу. Хтось намагався відчинити двері. Хто це був? Сама пані де Реналь чи її ревнивий чоловік?

На другий день рано-вранці куховарка, що прихильно ставилась до Жюльєна, принесла йому книгу; на

обкладинці її італійською мовою було написано: „Дивиться 130 сторінку”.

Жюльєн здригнувся від такої необережності; він поспішив розгорнути книгу на сто тридцятій сторінці й знайшов пришпилений лист, написаний поспіхом, змочений слізьми і з безліччю орфографічних помилок. Звичайно пані де Реналь старанно додержувала всіх правил правопису, ї ця дрібниця так його розчулила, що він навіть і забув про жахливу необережність своєї коханки.

«Ти не схотів мене пустити до себе минулої ночі? Бувають хвилини, коли мені здається, що я ніколи не знала, що робиться в глибині твоєї душі. Твої очі мене лякають. Я боюся тебе. Боже мій Невже ти мене ніколи не кохав? В такому разі хай мій чоловік дізнається про наші стосунки, хай він замкне мене навіки в неволі, в селі, далеко від моїх дітей. Може, така воля божа. Я скоро помру. Але ти —невже ти будеш таким жорстоким! Отже, ти не любиш... Тобі набридли мої безумства, мої вічні докори сумління? Безбожник! Ти хочеш мене згубити? Ось найпростіший спосіб. Покажи цей лист усім у Вер’єрі або краще покажи його тільки панові Вально. Скажи йому, що я тебе люблю,— ні, борони тебе боже від такого блюзнірства, ти скажи йому, що я тебе обожнюю, що життя почалося для мене тільки з того дня, коли я тебе побачила, що навіть в найрозумніших мріях її юності я не уявляла собі такого щастя, яке ти мені дав. Ти знаєш, що я пожертвую для тебе навіть значно більшим.

Та хіба спроможний він уявити, що таке жертва? Скажи, на зло йому скажи про мою зневагу до всіх злорік, про те, що найстрашніше горе, яке могло б мене спіткати, це бачити збайдужіння до мене єдиної людини, котра прив'язує мене ще до життя. Я була б така щаслива покинути його, принести його в жертву й більше не боятися за своїх дітей!

Любий друже, будь певен: якщо це дійсно анонімний лист, його відправила саме та погань, яка шість років переслідувала мене своїм грубим голосом, вихвалянням своєю вправністю у верховій їзді, чванливістю й вічним переліком усіх своїх достоїнств.

Та чи й був той анонімний лист? Недобрий, саме це хотіла я обміркувати разом з тобою, але ні, ти правильно зробив. Стискаючи тебе в своїх обіймах, може востаннє, ніколи б я не змогла зважувати все так тверезо, як на самоті.

Віднині наше щастя вже не буде таким безхмарним і легким. Вас це засмучуватиме? Так, але лише в ті дні, коли ви не одержите від Фуке яких-небудь цікавих книжок.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   40

Схожі:

Червоне І чорне Частина перша icon№1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”
«Червоне і чорне», виховувати повагу до митців, їх духовних надбань, естетичні смаки
Червоне І чорне Частина перша iconСистема уроків з вивчення роману Ф. Стендаля «Червоне І чорне»
Тема уроку: Стендаль. Життя та творчий шлях. Роман Стендаля „Червоне І чорне як панорамна картина часу та суспільного життя Франції...
Червоне І чорне Частина перша iconІдея наполеонізму в літературі І в сучасному житті
Компаративний аналіз образів головних героїв романів «Червоне І чорне» Стендаля, «Злочин І кара» Ф. Достоєвського, «Війна І мир»...
Червоне І чорне Частина перша iconПрезентація Простяк Л. М. – вчитель зарубіжної літератури Козівської гімназії ім. В. Герети. Тема. «Червоне І чорне»
Вода просочується через шкіру всередину І наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, занотуйте...
Червоне І чорне Частина перша iconВступ Частина перша. Переплетені території, переплутані історії
Образи минулого — чисті й нечисті
Червоне І чорне Частина перша iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Який бовдур зібгав на цьому всі кути? – невдоволено бурчав механік, силкуючись відкрутити гайки, що утримували товсте «камазівське»...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...
Червоне І чорне Частина перша iconЧастина перша
Надзвичайні пригоди робінзона кукурузо та його вірного друга І однокласника павлуші завгороднього в школі, дома та на безлюдному...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка