Червоний виклик



Сторінка1/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

Станіслав Кульчицький

ЧЕРВОНИЙ ВИКЛИК

Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі

Книга 3


Книга професора Станіслава Кульчицького досліджує витоки та постання комуністичної доктрини в Європі та Росії XIX ст., природу радянської влади в СРСР, а також соціально-економічні й суспільно-політичні процеси в Україні у XX ст. Автор встановлює зовнішні та внутрішні причини трансформації демократичної революції в комуністичну, аналізує природу національної радянської державності, вивчає здобутки й провали першого комуністичного штурму, замаскованого більшовиками під концепт «воєнного комунізму», а також подає цікаву інтерпретацію причинно-наслідкових зв’язків у подіях, пов’язаних із запровадженням непу.

Центральне місце в книзі відведене другому комуністичному штурму 1929–1938 рр., який призвів до кардинальних зрушень у соціальній структурі та економічному базисі українського суспільства й супроводжувався жахливими репресіями, спрямованими на придушення національно-визвольного руху й опору комуністичним перетворенням. Як підкреслює автор, ці перетворення зупинилися на півдорозі внаслідок об’єктивної неможливості втілити ідею ленінської держави-комуни в реальне життя. Але навіть утіленого було досить, щоб поставити Україну разом з усім «соціалістичним табором» поза рамками світового цивілізаційного процесу.

Завершальні розділи книги містять аналіз кризи командної економіки, нездатної протистояти викликам постіндустріальної революції. Політика «перебудови», якою в Кремлі сподівалися призупинити кризу радянського ладу, призвела до результатів, протилежних очікуваним. Після розпаду Радянського Союзу Україна отримала другий у XX ст. шанс на здобуття реальної незалежності. Однак питання про те, як розпорядитися цим шансом, залишається актуальним і в наші дні.

Розділ 9

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА



9.1

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період


Перебіг подій у Європі після Першої світової війни виявився вкрай несприятливим для українського народу. Українські землі були поділені між чотирма державами — Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Третина українських земель перебувала поза межами СРСР, основна частина з них входила до складу Польщі після виграних нею двох воєн — польсько-української 1918–1919 рр. і польсько-радянської 1920 р. Друга Річпосполита склалася після I Світової війни як багатонаціональна держава. Масив земель, на яких українці були більшістю, становив 33,5% і дорівнював 130 тис. кв. км (при загальній площі країни 388 тис. кв. км). Українські етнічні землі складалися з територій, які мали різну історичну долю: Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляшшям, Західна Волинь і Полісся.

Галичина («Королівство Галіції і Лодомерії» у складі Австро-Угорщини) поділялася на Західну з центром у Кракові й Східну з головним містом Львів. Західна Галичина була польською етнічною територією, в якій на початку XX ст. проживало лише 87 тис. українців. У Східній Галичині налічувалося 3 293 тис. українців. Холмщина розташовувалася на лівому березі Західного Бугу. Центром цієї історичної області був Холм (нині — Хелм), заснований князем Данилом Галицьким. На північ від Холмщини знаходилося Підляшшя (Підлісся). За переписом 1931 р. серед населення основної частини Холмщини та Підляшшя (за винятком населеної майже повністю поляками західної частини) українці становили 32%, «латинники» (українці за мовою та римо-католики за віросповіданням) — 26, поляки — 30, євреї — 10%1.

За Ризьким мирним договором 1921 р. колишня Волинська губернія була поділена: Західна Волинь і Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь (Житомирщина) залишилася в межах УСРР. За переписом 1926 р. в радянській Волині польське населення не перевищувало 12%, єврейське — 9%, а німецьке — 7%. За переписом 1931 р., в польській частині колишньої Волинської губернії поляки разом із «латинниками» становили 15% населення, а євреї — до 10%. В обох частинах колишньої губернії переважали українці2.

За розрахунками С. Макарчука, на території сучасних пяти областей (Львівської, Рівненської, Волинської, Івано-Франківської і Тернопільської) у 1921 р. перебувало 3 920 тис. українців, що становило 66,2% їх населення. На землях, які знаходилися на захід від сучасного українсько-польського кордону, перебувало тоді 366 тис. українців. У цілому в Другій Річпосполитій налічувалося 4 686 тис. українців, що становило 17,2% її населення3. Українці Східної Галичини з Лемківщиною, які раніше перебували під скіпетром Габсбургів, належали переважно до греко-католицької церкви. Українці, які населяли землі, що входили раніше в Російську імперію, сповідували, як правило, православ’я.

Закарпатська Україна багато століть перебувала під угорською владою і разом з Угорщиною опинилася в складі Австрійської імперії. Паризька мирна конференція санкціонувала передачу Закарпатської України Чехо-Словаччині. Назва «Закарпатська Україна» (земля за Карпатами) вказувала на її приналежність Україні з центром у Києві, а тому в Чехо-Словаччині не використовувалася. Край площею в 11,4 тис. кв. км назвали Підкарпатською Руссю. За переписом 1930 р. його населення дорівнювало 616 тис. осіб. Українців налічувалося 439 тис. (71,3%), євреїв — 85 тис. (13%), угорців — 42 тис. (7%)4. У Словаччині знаходився Пряшівський український анклав, де проживало 118 тис. осіб, з них 87 тис. українців (74%) Ще понад 10 тис. українців перебувало в Східній Словаччині за межами анклаву. Велика українська колонія емігрантського походження була в Празі. Всього у Чехо-Словаччині перебувало 549 тис. українців5.

У Румунії офіційні джерела обчислювали загальну кількість українців цифрою в 582 тис. Натомість тогочасні українські демографи (В. Кубійович та ін.) оцінювали кількість своїх співвітчизників у цій країні в мільйон осіб. Мабуть, вони все ж таки мали рацію: всіх, хто не виявляв наполегливості, під час переписів записували румунами. Українці поділялися на три громади, не пов’язані одна з одною. Найбільша з них проживала на Буковині. Ця історична область входила до Галицько-Волинського, згодом до Молдавського князівств, і разом з ним була поглинута Османською, а в 1774 р. — Австрійською імперіями. Другу за чисельністю громаду становили українці анексованої у Росії у 1918 р. Бессарабської губернії. Північна Бессарабія (Хотинський повіт) у попередні століття становила одне ціле з Буковиною, тож тут переважало автохтонне українське населення. Шість центральних повітів Бессарабії являли собою етнічну територію молдаван. Південна Бессарабія (Придунайський край) складалася з двох повітів — Аккерманського та Ізмаїльського. Українці були тут найчисленнішою національною групою, хоча й не становили більшості населення. Третя, найменша громада складалася з українців Мараморощини. Сюди, де проходив кордон із Закарпатською Україною, вклинювалася смуга розселення карпатоукраїнців. У жовтні 1918 р. угорський уряд об’єднав гірські комітати (повіти) Закарпаття й Марамороша в автономну «Угорську Русь», але українців ані кордони цієї автономії, ані перебування її у складі Угорщини не влаштовували. Представники Марамороша взяли участь у Хустському соборі (січень 1919 р.), де ухвалювалося історичне рішення про возз’єднання з Україною. Однак румунська армія окупувала Мараморош, а держави Антанти у вересні 1919 р. санкціонували окупацію.

Ставлення радянського керівництва до своїх сусідів — Польщі та Румунії — враховувало наявність у складі цих держав українських земель. До Закарпатської України, яка перебувала під чехо-словацькою владою, в Кремлі залишалися байдужими, бо Чехо-Словаччина не мала тоді спільного кордону з СРСР.

За Ризьким мирним договором Польща і радянські республіки зобов’язувалися надавати сприяння і матеріальну допомогу своїм громадянам, які опинилися за межами країни, або переселенцям, які бажали жити серед одноплемінників. У листопаді 1921 р. ВУЦВК оголосив амністію рядовому складу Армії УНР. Загальну кількість тих, хто повернувся, визначити важко.

Окрім дипломатичних каналів, за допомогою яких українська, передусім галицька, інтелігенція найчастіше контактувала з УСРР, був іще один шлях — нелегальний. У такий спосіб перетинала кордон переважно молодь, яка намагалася отримати працю або фахову підготовку в радянській школі. Зрозуміло, що чекісти й комінтернівці не могли не використовувати нелегальні канали переходу в обох напрямках. До запровадження в другій половині 20-х років таких суто радянських винаходів, як контрольно-слідова смуга й цілковите очищення прикордонної зони від постійних жителів, польсько-радянський кордон устигли перейти десятки тисяч осіб.

У 20-х роках уряди УСРР, БСРР і СРСР неодноразово робили різні заяви на захист українського та білоруського населення Другої Речіпосполитої. Проте самими заявами компартійно-радянське керівництво не обмежувалося. Кремль організував масштабну підтримку політичних страйків та інших антиурядових виступів у Західній Україні. У 1921–1922 рр. тут навіть стимулювався партизанський рух — мобільні загони нападали на маєтки місцевих поміщиків і господарства переселенців з Польщі, вступали у збройні сутички з поліцією, руйнували телеграфні лінії зв’язку, висаджували у повітря мости. Найбільше диверсійних груп перекидалося з-за радянського кордону на Волинь — українські етнічні землі, що з кінця XVIII ст. входили в Росію.

Польський уряд досить швидко упорався з партизанськими диверсіями, до яких місцеве населення ставилося без ентузіазму. Тоді Кремль змінив акценти у протистоянні з Польщею, яка після поразки 1920 р. вважалася головним ворогом. Комінтерн активно підтримав боротьбу національних меншин у цій країні, надаючи їй потрібне Москві ідеологічне і політичне спрямування. З Москви і Харкова надходила матеріальна допомога навіть українським організаціям некомуністичного характеру. Наприклад, фінансування Наукового товариства ім. Т. Шевченка в ЦК КП(б)У обґрунтовувалося в такий спосіб: «НТШ і наш зв’язок з ним мають величезне значення для завоювання симпатій висококваліфікованої української інтелігенції, яка гуртується навколо нього. Допомога йому є в очах галицької інтелігенції ніби нашим природним обов’язком щодо молодшої сестри ВУАН, яка позбавилася після польської окупації всілякої державної допомоги. Цілком ясно: якщо воно почне субсидуватися з інших джерел, то не збереже сучасного обличчя. А теперішнє обличчя товариства таке, що воно при всій ворожості значної частини його членів до “більшовицьких експериментів” і т. ін. об’єктивно не може не визнавати того, що сучасним центром зростання і розвитку української культури є саме УСРР. Це для нас — велике політичне досягнення, яке є також результатом нашої допомоги, наших субсидій»6.

Усе змінилось у 30-х роках, коли стало зрозумілим, що радянська Україна, яка опинилася в епіцентрі сталінських репресій, втратила привабливість в очах зарубіжних українців. Матеріальна підтримка українських установ і організацій за межами СРСР припинилася. Урвалося також регулярне висвітлення подій на західноукраїнських землях у засобах масової інформації. Зійшли нанівець контакти між діячами науки і культури обох частин України. Перестало вживатися означення «Всеукраїнська» у назвах радянських організацій (наприклад, ВУАН), які претендували представляти інтереси українців на всій території їх розселення. Після самогубства М. Скрипника в УСРР почалося справжнє полювання на вихідців із Західної України. Десятки тисяч галичан, які потрапили в поле зору чекістів, були ув’язнені або знищені.

Генеральна лінія радянської політики щодо Румунії була одна: змусити королівський уряд відступитися від захопленої у 1918 р. Бессарабії. Для цього використовувався етнічний чинник — наявність мільйонної української громади. Бессарабська комуністична організація спочатку була частиною РКП(б), але у 1922 р. увійшла до складу Компартії Румунії (КПР) на автономних засадах. Компартія Буковини, своєю чергою, перейшла в підпорядкування КПР у 1926 р.

У першій половині 20-х років місцеві та відряджені з СРСР комуністи робили основну ставку на силові дії. Диверсійні загони нападали на поліцейські пости і приміщення органів державної безпеки (сигуранци), палили поміщицькі маєтки, знищували засоби зв’язку. У квітні 1924 р. у Відні безрезультатно закінчилася чергова радянсько-румунська конференція, присвячена бессарабській проблемі, і радянські дипломати потребували додаткового тиску на Румунію у вигляді збройного повстання. Бессарабські комуністи зробили спробу скористатися глибоким невдоволенням населення Придунайського краю економічною і соціальною політикою уряду, щоб підняти маси під гаслами встановлення радянської влади. Повстання спалахнуло 16 вересня 1924 р. в Татарбунарах. У збройних виступах взяло участь до 6 тис. осіб — українці, болгари, гагаузи, росіяни, навіть молдавани. На боці влади виступили німецькі колоністи. Нерівна боротьба з регулярними військами тривала до 22 вересня. Повстанці даремно сподівалися на допомогу з-за Дністра — Москва не збиралася починати війну з Румунією.

Щоб створити джерело постійного тиску на Румунію, яка не повертала Бессарабію, в ЦК РКП(б) вирішили скористатися в 1924 р. засобом, уперше випробуваним навесні 1919 р. Тоді радянські війська підійшли до Дністра і зупинились, тому що В. Ленін не бажав прямої конфронтації з Румунією. У зоні розташування радянських військ була проголошена Бессарабська Соціалістична Радянська Республіка, і подальше вторгнення в Бессарабію планувалося здійснити вже від її імені. Однак у 1919 р. більшовики під тиском білогвардійців змушені були залишити Україну, і Бессарабська СРР зникла майже одразу після появи. Й. Сталін, звісно, не забув ту недавню ідею і доручив командувачеві Збройних сил України і Криму М. Фрунзе «організувати» молдавську автономію на території УСРР. М. Фрунзе дав розпорядження Г. Котовському визначити межі майбутньої автономії. Котовський підійшов до справи по-військовому — він просто змусив жителів багатьох українських сіл визнати себе молдаванами, щоб запланована автономія набула розмірів середньостатистичного українського округу.

У жовтні 1924 р. Автономна Молдавська Соціалістична Радянська Республіка була створена. М. Скрипник і деякі інші члени керівництва УСРР до її появи поставилися прохолодно. Вони пам’ятали про претензії утвореної в 1917 р. Молдавської Народної Республіки на задністровські райони Херсонської губернії, де проживали десятки тисяч переселенців-молдаван. У разі входження Бессарабії до Радянського Союзу територія АМСРР повинна була вийти з УСРР і об’єднатися з Бессарабією. Всесоюзний перепис населення 1926 р. показав, що в АМСРР проживало до половини українців і менше третини молдаван.

У 30-х роках через очевидну безперспективність радянський уряд припинив спроби розв’язати бессарабське питання дипломатичними засобами. Однак пропагандистська активність з приводу румунської агресії 1918 р. не спадала. На географічних картах Бессарабія завжди включалася в радянські кордони і заштриховувалася, щоб показати її відторгнення від СРСР. Штриховка супроводжувалася приміткою: «окуповано Румунією».

Внутрішня політика Другої Річпосполитої була спрямована на поглинення східних «кресів» — земель із переважно непольським складом населення. Поглинення мало бути поетапним: спочатку державним, потім — етнічним. Політична полонізація означала підпорядкування непольського населення загальнопольській культурній та освітній політиці, а також витіснення на периферію суспільного життя українських громадських і культурно-освітніх організацій. Етнічна полонізація була розрахована на тривалий період і передбачала передусім уплив на дітей.

Певний час Східна Галичина зберігала адміністративний статус, успадкований від Австро-Угорщини. Незабаром, однак, польська влада ліквідувала інститут намісництва і запровадила тут єдиний для всієї держави поділ на воєводства. Були створені три воєводства — Львівське, Станіславівське й Тернопільське. Увесь край у складі трьох воєводств назвали Східною Малопольщею. 1921 р. польський уряд вирішив провести перепис населення. Емігрантський уряд ЗУНР і українські політичні партії розглядали цей крок як спробу спотворити етнічну картину регіону. Президент Української Національної Ради Є. Петрушевич подав офіційний протест, мотивуючи його тим, що Східна Галичина перебуває під протекторатом Антанти. Населення здебільшого підтримало бойкот перепису.

На відміну від українців Східної Галичини населення територій, які раніше входили до складу Російської імперії, не могло розраховувати на захист Антанти. За умовами Ризького миру ці землі стали частиною Польської держави. У лютому 1921 р. тут були створені три воєводства: Волинське з центром у Луцьку, Поліське з центром у Бресті й Новогродське. Щоб не допустити впливу політично розвинутої галицької інтелігенції на населення Волинського воєводства, влада штучно зберігала так званий сокальський кордон між Східною Галичиною й північно-західними землями — у минулому це був державний кордон між Російською та Австро-Угорською імперіями.

Конституція Польщі 1921 р. обіцяла: «Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі цілковитий та вільний розвиток їхніх національних властивостей шляхом діяльності органів автономних меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування»7. Однак ця норма конституції затверджувалася передусім для уваги міжнародної громадськості. Замість ухвалення відповідних законів розпочався наступ на права українців.

На листопад 1922 р. були призначені вибори в сейм і сенат. Уряд розраховував, що вони стануть своєрідним референдумом, який засвідчить приналежність Східної Галичини Польській державі. Є. Петрушевич звернувся до держав Антанти з протестом і заявив, що рішенням Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. Польщі була дозволена тільки військова окупація Східної Галичини до вирішення Антантою статусу цієї території. Статус її як міжнародної території підтверджувався Сен-Жерменським і Севрським мирними договорами. Проведення виборів, указував Є. Петрушевич, рівноцінне анексії.

На відміну від українців Східної Галичини, їхні співвітчизники на північно-західних землях (Волинь, Холмщина, Полісся, Підляшшя) взяли участь у виборах. Від них було обрано 20 послів і 6 сенаторів, які створили Українську парламентську репрезентацію. Визнаючи реальний стан, вона погоджувалася на співпрацю з парламентом Польщі на певних умовах. Польська держава мусила забезпечити кожному народу, який входив до її складу й посідав окреслену територію, вільний розвиток усіх галузей життя.

У 87-й статті Версальського мирного договору вказувалося, що східні кордони Польщі держави Антанти встановлять пізніше. Саме тоді, коли цей договір було підписано (червень 1919 р.), Верховна рада Антанти дозволила Польщі провадити збройні операції аж до річки Збруч. Цей дозвіл, як спеціально підкреслювалося, не міг вплинути на визначення в майбутньому кордонів Польщі на сході. У грудні 1919 р. держави Антанти визнали право Польщі встановлювати власну адміністрацію лише до східного кордону Польського (так званого конгресового) королівства, утвореного Віденським конгресом 1815 р., разом із колишньою Білостоцькою областю. Цей кордон потім увійшов в історію як «лінія Керзона». Він в основному обмежував територію відроджуваної держави польськими етнографічними землями. Антанта схилялася до того, щоб передати Польщі мандат на управління Східною Галичиною терміном на 25 років. Однак формальної передачі мандата так не відбулося. Після ліквідації ЗУНР Польща здійснювала управління на правах окупації. Одночасно вона домоглася відмови УНР від Східної Галичини на свою користь за Варшавським договором (квітень 1920 р.), а згодом — такої ж відмови УСРР і РСФРР за Ризьким договором (березень 1921 р.).

Польська дипломатія домагалася офіційної передачі Східної Галичини в управління як інтегральної частини Польщі. Цьому опирався англійський уряд лібералів, очолюваний Д. Ллойд Джорджем. У листопаді 1922 р. у Великобританії до влади прийшли консерватори, які ставилися до Польщі з більшою прихильністю. Польський прем’єр-міністр В. Сікорський переконав Лондон у необхідності зміцнення «санітарного кордону» в протистоянні з більшовиками. Незабаром англійський посол у Варшаві дав зрозуміти, що його країна разом з Італією погодиться визнати східні кордони Польщі.

У лютому 1923 р. польський сейм звернувся до Антанти з проханням затвердити положення Ризького договору як «неодмінної умови» стабільності в Європі. Услід за цим у Львові відбулася 20-тисячна українська демонстрація. На площі біля собору Св. Юра її учасники повторили вслід за патріархом українського національного руху Юліаном Романчуком слова присяги: «Ми, український нарід, клянемося, що ніколи не погодимось на панованє Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоби ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та злучитися з цілим українським народом в одній соборній державі»8.

14 березня 1923 р. Рада послів Антанти в Парижі надала Польщі всі юридичні права на володіння Східною Галичиною. Це рішення стало трагедією для населення Східної Галичини. Негативно його зустріли і в радянській Україні. Виступаючи 17 березня в Харкові, X. Раковський підкреслив, що УСРР протестує проти насильства над населенням Східної Галичини, яке більш ніж на три чверті складається з українців. Указавши на те, що підписанням Ризького мирного договору уряди Росії та України визнали існуючі кордони й не претендують на Східну Галичину, Раковський одночасно заявив, що право вирішувати долю цієї території належить тільки людям, які в ній проживають. Він назвав анексію Східної Галичини Польщею актом насильства і додав: історія свідчить, що жоден акт насильства не буває довгочасним9.

Провідною силою національно-визвольного руху в Східній Галичині була Українська народно-трудова партія (УНТП). Таку назву вона дістала на надзвичайному з’їзді в Станіславові в березні 1919 р. Раніше вона називалася Українською національно-демократичною партією (УНДП) — ще від утворення в 1899 р. Поступово в партії набрали силу діячі, які прагнули порозуміння з Варшавою. Після офіційної ліквідації статусу міжнародної території, який мала Східна Галичина, виникла цілком нова ситуація.

21 травня 1923 р. у Львові пройшов з’їзд трудовиків. Голова партії В. Охримович виголосив реферат, одностайно підтриманий делегатами. У ньому йшлося про докорінну зміну тактики — замість побудови в найближчому майбутньому незалежної Української держави Охримович ставив іншу мету: «Мусимо домагатися повної територіальної одноцілої автономії для всіх українських земель під Польщею»10. Це означало відмову від визнання Польщі окупаційною державою і початок діалогу з владою про надання українцям автономії. Зрештою, автономія передбачалася рішенням Ради послів Антанти.

Українська партія національної роботи (УПНР), яку в квітні 1924 р. заснувала частина трудовиків на чолі з С. Підгірським, Д. Паліївом і Д. Донцовим, запропонувала створити Українську національну партію. Трудовики від ідеї не відмовились, але змінили назву на іншу — «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО). Йшлося про повернення до традиційної, ще довоєнної назви. На установчому з’їзді в липні 1925 р. головою УНДО було обрано Д. Левицького. Для польських правлячих кіл об’єднання національно-демократичних сил краю стало неприємною несподіванкою: в одній політичній партії стали діяти галичани й волиняни. Відтворення «сокальського кордону» не спрацювало. В кордонах Другої Річпосполитої утворився новий географічний регіон — Західна Україна.

У політичній платформі націонал-демократів висловлювалося прагнення боротися за єднання всіх українців, щоб протидіяти асиміляторській політиці Варшави. Програма проголошувала: «Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляшшям і Волинь з Поліссям мають відвічний український характер. Українське населення супроти чужинного напливового елементу являється тут подавляючою більшістю. Тому УНДО змагатиме, щоб західноукраїнські землі супроти Польщі виступали разом як цілість і в своїй участі головну вагу прикладатиме до вдержання і розбудови одноцілого національного фронту»11.

Від 1925 до 1939 рр. УНДО було провідною політичною силою серед українців у Польській державі. Об’єднання змінювало тактику, але залишало незмінними основні цілі: утвердження державних прав українського народу, забезпечення його права жити власним життям. У відозві до українського громадянства від 12 липня 1925 р., ухваленій установчим партійним з’їздом, націонал-демократи висловилися з питання, яке залишалося спірним для них до об’єднання: ставлення до радянської України. Вони заявляли: «УНДО не може дати своєї апробати на існуючий на Радянській Україні переходовий диктаторський режим і однокласовий устрій, одначе признає сучасну Радянську Україну поважним і далекосяглим станом державності українського народу та вірить, що під напором свідомих українських мас та своєрідна державна організація завершиться здійсненням універсальних змагань української нації»12.

Політична орієнтація на радянську Україну яку націонал-демократи схвалили в установчих документах партії, мала умовний характер. Умовність простежується навіть лексично: в орієнтації не на офіційну столицю УСРР Харків, а на «золотоверхий Київ». Вони сподівалися на те, що українізація, яка почалася в УСРР, сприятиме переродженню політичного режиму й утвердить справжню державність на Великій Україні. Така позиція щодо УСРР, з якою погодилися всі, була розроблена лідером партії Д. Левицьким. За півроку до з’їзду в газеті «Діло» він писав: «Відкидаючи орієнтацію на Москву, відкидаємо й на Харків, який став символом столиці більшовицької влади, що йшла й подекуди нині йде в хвості Москви. Орієнтуючись на Київ, орієнтуємося на символ українства і на реальний центр усього українського духовного життя, у вірі, що той центр у свій час стане знову і політичним центром»13.

Польща не була тоталітарною державою, хоч у тогочасній радянській пресі її інакше, як фашистською, не називали. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо не суперечила законам. Створення УНДО як партії демократичного європейського типу змінило ситуацію в Західній Україні. Раніше тут панувала партія польської національної меншини, яка мала таку саму назву — «націонал-демократи» («ендеки»). Маючи підтримку в сеймі та уряді, ендеки на чолі з Р. Дмовським і С. Грабським вели наступальну політику на «східних кресах».

Авантюристична політика польських ендеків розхитувала самі основи відродженої польської держави. У польському суспільстві нагромадилося незадоволення парламентським безладдям, чим скористався Ю. Пілсудський. У травні 1926 р. стався державний переворот. Істотне обмеження парламентської демократії маскувалося терміном «санація» (оздоровлення). Пілсудський, який був популярний у суспільних колах з часів боротьби за незалежність, справді зумів налагодити функціонування державного апарату. Однак «санаційному» режимові не вдалося головне: зменшити напруження в міжнаціональних відносинах. Варшава не була готова йти на поступки національним меншинам.

Обмеження парламентської демократії в Польщі зросло після приходу до влади націонал-соціалістів у сусідній Німеччині. Затиснута між двома могутніми й агресивними державами, Польща мала всі підстави побоюватися за своє майбутнє. За конституцією 1935 р. маршал Ю. Пілсудський набув майже диктаторських повноважень. Законодавчі права сейму були істотно урізані. Однак того ж року маршала не стало і фактична влада зосередилась у руках вищого генералітету.

Під тиском загрози з боку гітлерівської Німеччини панівні кола Польщі дозріли до компромісу в національному питанні. Польський уряд пообіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО — антиурядову політику. В такій ситуації у вересні 1935 р. в Польщі пройшли чергові парламентські вибори. На них УНДО здобуло 13 мандатів до сейму і 4 — до сенату. Віце-маршалком сейму став новий лідер партії В. Мудрий. Українські делегати сейму підтримали внесені урядом законопроекти щодо зміцнення національної безпеки. Уряд, зі свого боку, підготував закон про амністію політичних в’язнів. Українські кооперативи «Маслосоюз», «Сільський господар» та інші, існування яких опинилося під загрозою через руйнівну економічну політику уряду, отримали урядові кредити.

Від нормалізації відносин вигравали обидві сторони, але доброї волі національних лідерів для успіху справи було замало. Місцеві чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними міркуваннями. Під гаслами «зміцнення польськості на кресах» вони поводилися на українських землях як окупанти. Підтримувана польським населенням, особливо колоністами-осадниками, влада чинила насильство над українцями.

Західноукраїнська комуністична опозиція мала підтримку ззовні, але була породжена місцевими умовами. Популярність ліворадикальних гасел пояснювалася соціальним протистоянням у суспільстві. Соціальні за змістом конфлікти нерідко набували форми міжнаціональних суперечностей. Наприклад, розбіжності між поміщиками та селянами сприймались як польсько-українське протистояння. Об’єктивно складалося так, що поміщики були поляками, а селяни — переважно українцями.

Утворення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ) відбулося в лютому 1919 р. на конференції у Станіславові. ЦК КПСГ очолив уродженець с. Кукільники Рогатинського повіту К. Саврич (Максимович). Тривалий час він перебував у Наддніпрянській Україні і був одним із засновників партії боротьбистів.

Після захоплення Польщею Західної України Комінтерн підпорядкував місцевих комуністів Комуністичній робітничій партії Польщі (КРПП). У грудні 1920 р. представники керівництва КПСГ і КРПП підписали угоду про те, що галицькі комуністи матимуть у складі єдиної організації територіально-обласну автономію, однак ЦК КРПП не визнав автономних прав галичан. Це спричинило розкол у КПСГ: частина галицьких комуністів підкорилася ЦК КРПП й утворила «КПСГ-офіційну», а група на чолі з Й. Кріликом (Васильківим), К. Савричем (Максимовичем) та іншими утворила «КПСГ-опозиційну». У грудні 1922 р. Комінтерн у категоричній формі зобов’язав обидві КПСГ об’єднатися. Об’єднавча конференція в червні 1923 р. прийняла нову назву — «Комуністична партія Західної України» (КПЗУ). На той момент Східна Галичина вже втратила статус міжнародної території, тож діяльність КПЗУ поширилася на всі українські землі Другої Річпосполитої.

Галицькі комуністи, особливо «васильківці», на початку 20-х років були сповнені повстанських настроїв. Вони були переконані, що в Галичині та на Волині існує революційна ситуація, яка завершиться загальним повстанням і приєднанням краю до УСРР. «Васильківці» нерідко очолювали партизанські загони, які провадили збройну боротьбу з польською поліцією. В другій половині 20-х років комуністи відмовились від збройної боротьби з режимом і стали звертати більшу увагу на пропагандистську та культурницьку роботу в масах. У жовтні 1926 р. шляхом злиття двох організацій — «Народної волі» (Східна Галичина) й «Селянського союзу» (Волинь) комуністи створили собі легальне прикриття у вигляді «Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання» («Сельробу»). За допомогою «Сельробу» КПЗУ активно працювала в «Просвіті», «Рідній школі» та інших масових культурно-просвітніх організаціях українців.

У радянській пресі КПЗУ згадувалася постійно. Тому за межами Польщі виникало враження, нібито це серйозна політична сила. Насправді ж уплив КПЗУ на суспільство був мінімальним, хоча наявність зовнішньої підтримки дозволяла цій партії здійснювати певну роботу. На жовтень 1934 р., коли відбувся IV з’їзд КПЗУ в ній налічувалося 4,3 тис. осіб. Значна їх частина була відкликана в СРСР і репресована в зв’язку зі справами «УВО» та «ПОВ» (Польська організація войскова). У серпні 1938 р. Комінтерн розпустив Комуністичну партію Польщі разом з комуністичними організаціями Західної України і Західної Білорусії.

Українські націоналісти цієї доби, як і комуністи, не бачили можливостей для існування в суспільстві політичних партій, крім власної. «Передавальними пасами» від організації націоналістів до мас оголошувалися коаліції й виробничі ради, створювані за місцем роботи, а також профспілки. На відміну від комуністів, вони докладали зусиль для підвищення ролі релігійних організацій у суспільстві.

Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі започаткували січові стрільці — найбільш боєздатна формація Армії УНР. У липні 1920 р. було ухвалено рішення про продовження боротьби безпосередньо в Україні. Через місяць М. Матчак і Я. Чиж утворили у Львові перший осередок Військової організації. Згодом її перейменували в Українську військову організацію (УВО).

У Чехословаччині, де осіли десятки тисяч українських емігрантів, від початку 20-х років стали утворюватися осередки націоналістично налаштованої молоді. Перше об’єднання постало 1921 р. в таборі інтернованих бійців Української галицької армії в місті Ліберець. Восени 1922 р. в Празі виник центральний штаб організації, яка прибрала назву «Група української національної молоді». У 1925–1926 рр. у Львові сформувався «Союз української націоналістичної молоді». У Подєбрадах (Чехословаччина) в 1925 р. утворилася «Легія українських націоналістів» на чолі з М. Сціборським. Улітку 1927 р. обидві організації об’єдналися, а восени в Берліні була скликана конференція націоналістів, яка висловилася за злиття всіх націоналістичних організацій, включно з УВО, в одну — Організацію українських націоналістів (ОУН). Остаточне рішення в цій справі залишалося за конгресом, який мав відбутися через рік. 28 січня — 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся Перший конгрес (великий збір) ОУН. Він ухвалив постанови про створення та устрій ОУН, обрав керівні органи. Провід ОУН очолив Є. Коновалець, його заступником став М. Сціборський.

Велика депресія 1929–1933 рр. загострила соціальне напруження, особливо на селі. Як завжди, соціальні суперечності набули форми міжнаціональних. Ліво- та праворадикальна опозиції активізували свою роботу на селі, піднімаючи селян на боротьбу з поміщиками. Восени 1930 р. ОУН здійснила близько 2200 актів саботажу. Нападів зазнавали маєтки польських поміщиків і осадників, державні об’єкти. Ю. Пілсудський розпорядився провести масову репресивно-відплатну акцію, яку назвали пацифікацією (умиротворенням). Вона тривала з другої половини вересня до кінця листопада 1930 р. Поряд із поліцією в акції брали участь війська.

Оунівці не переоцінювали індивідуального терору й дотримувалися думки, що шлях до самостійності України прокладуть тільки дії мас, спрямовані на розхитування та знищення окупаційних структур. Водночас Є. Коновалець та його однодумці вважали терор прийнятним для досягнення поставлених цілей. Найбільш гучною акцією стало вбивство у Варшаві в червні 1934 р. міністра внутрішніх справ Б. Перацького, якого знищили у відплату за пацифікацію 1930 р. Упродовж 1935–1936 рр. у Варшаві та Львові відбулися гучні процеси над учасниками замаху і членами крайової екзекутиви ОУН в Західній Україні. На лаві підсудних країна побачила молодих революціонерів, переконаних у правоті своєї справи.

Варшавський і львівський процеси сприяли популяризації ОУН серед української молоді. Організація швидко компенсувала втрати. Характерно, що Л. Ребет, який заступив заарештованого С. Бандеру на посаді провідника крайової екзекутиви ОУН, виступив за обмеження бойових акцій, щоб зберегти кадри. З цією тактикою не погоджувалися Р. Шухевич та деякі інші провідні діячі підпілля.

Між закордонним проводом націоналістів (ПУН) і крайовою екзекутивою від початку склалися напружені стосунки. За визнанням А. Мельника, чимало терористичних актів у Західній Україні здійснювалося без згоди або без відома керівництва ОУН. У концтаборі Береза Картузька опинилися сотні оунівців, у тому числі весь галицький провід — С. Бандера, І. Климів, М. Климишин. М. Лебідь, Я. Стецько, Р. Шухевич. Після цього поширилися чутки, що польська дефензива діставала інформацію від деяких членів закордонного проводу ОУН. Відчуженість між молодими бойовиками і старшими за віком функціонерами в еміграції почала стрімко наростати. Поки на чолі ОУН стояв Є. Коновалець, це не дуже відбивалося на діях націоналістів. Загибель Є. Коновальця у травні 1938 р. в Роттердамі дестабілізувала націоналістичний рух. Терористичний акт здійснив агент НКВС П. Валюх (Судоплатов). Організація українських націоналістів залишилася без керівництва і незабаром розкололася.

Чехо-Словаччина була задумана як федеративна держава. Сен-Жерменський мирний договір у вересні 1919 р. санкціонував приєднання до неї «території південнокарпатських русинів» і зобов’язав Прагу утворити для них сейм з правами законодавчої влади у справах мовних, шкільних, релігійних і в питаннях місцевого самоуправління. Однак чеські правлячі кола відмовилися давати автономні права словакам і русинам. Чехо-Словаччина перетворилася на Чехословаччину.

Попри економічну і культурну відсталість, політичне життя Закарпаття було активним. На виборах, що відбувалися регулярно, місця в чехословацький парламент виборювали до 30 партій. Однією з впливових політичних сил були українофіли. Українофільський рух ґрунтувався на традиціях народовців XIX ст. Його підтримувала національна інтелігенція, яка швидко зростала у сприятливих умовах демократичного ладу. Українофіли боролися за пробудження національної свідомості русинів, використовуючи осередки заснованого ними товариства «Просвіта», скаутської організації «Пласт», Асоціації українських вчителів тощо. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології і педагог отець Августин Волошин.

З українофілами конкурували русофіли (карпатороси), які походили від москвофілів XIX ст. Після більшовицької революції в Росії вони почали орієнтуватися на Прагу. Їхній лідер А. Бескид за призначенням президента Чехословаччини Т. Масарика став у 1923 р. губернатором Підкарпатської Русі й залишався ним до смерті в 1933 р. У 1932 р. Бескид звернувся до Масарика з меморандумом про надання краю автономії, але празький уряд, як і раніше, ухилився від реалізації свого зобов’язання, посилаючись на незгоди серед місцевих політичних сил. Частина карпаторосів почала орієнтуватися не на Прагу, а на Будапешт, внаслідок чого здобула назву «мадярони». У 1924 р. в Хусті виникло політичне об’єднання «Автономний землеробський союз», яке поставило своєю метою приєднання Закарпаття до Угорщини з наданням йому автономного устрою.

Впливовою політичною силою на Закарпатті були комуністи. Крайовий комітет Компартії Чехословаччини активно боровся за вплив на маси. В умовах господарської занедбаності краю і зубожіння основної частини населення ця боротьба нерідко мала успіх. Де тільки міг, крайком КПЧ організовував комсомольські осередки і групи «революційних профспілок». На виборах у парламент у 1924 р. за комуністів віддали голоси 40% виборців. Через п’ять років, коли економічне становище стабілізувалося, лише 15%. На виборах 1935 р., які відбувалися після Великої депресії, комуністи дістали підтримку більшу, ніж будь-яка інша партія — 26% голосів.

За два міжвоєнних десятиліття на Закарпатті не було побудовано жодного великого промислового підприємства. Частка промислової продукції в сукупному суспільному продукті краю не перевищувала двох відсотків. Іноземних і вітчизняних підприємців цікавила тільки сировина, яку можна було вивезти. Уряд не бажав фінансувати промислові об’єкти в місцевості, де не існувало кваліфікованої робочої сили. Аграрна реформа розтягнулася в часі й мало вплинула на характер землеволодіння. Наприкінці 30-х років 708 великих землевласників мали землеволодіння удвічі більші, ніж 110 тис. селянських господарств14. Через перенаселеність, дефіцит ріллі у цьому гірському краї та примітивну агрокультуру селяни дуже бідували.

Наприкінці вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція за участю Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії, яка розглянула претензії А. Гітлера до Чехословаччини. Франція і Велика Британія погодилися на приєднання до Німеччини високорозвинутої у промисловому відношенні Судетської області, де проживало 3,2 млн німців. Чехословаччина втрачала п’яту частину території і майже чверть населення. Після задоволення німецьких претензій Польща й Угорщина також висунули свої вимоги про приєднання чехословацьких територій, компактно населених поляками й угорцями. На початку жовтня 1938 р. Польща одержала Тєшинську Сілезію — територію в 1 тис. кв. км з 230 тис. жителів.

7 жовтня, коли за умовами Мюнхенської угоди почалася демобілізація чехословацької армії, Словаччина сформувала власний уряд. Скориставшись цим прикладом, лідери закарпатських партій домовилися між собою і звернулися до Праги з вимогою надати автономію Підкарпатському краю, як це було передбачено Сен-Жерменським мирним договором і конституцією країни. 11 жовтня 1938 р. празький уряд затвердив автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Так виникла Карпаторуська держава, що перебувала у федерації з Чехією і Словаччиною. Чехословаччина знову стала Чехо-Словаччиною.

Угорщина настирливо добивалася від Гітлера санкції на захоплення Закарпаття. Гітлер порадив звернутися з цим питанням безпосередньо до Праги, але чеський уряд не йшов на поступки. Тоді угорські спецслужби доручили новопризначеному главі уряду Карпаторуської держави А. Бродію запросити їхні війська — ніхто з закарпатських політичних кіл не здогадувався, що успішний політик, який очолював досить упливову в краї політичну силу — Автономний землеробський союз, багато років за сумісництвом працював на угорські спецслужби під псевдо «Берталон». Проте виконати це доручення Бродій не встиг: 27 жовтня чехословацька контррозвідка ідентифікувала його з відомим їй Берталоном і заарештувала15.

Напередодні цього арешту празький уряд призупинив діяльність закарпатських політичних партій і призначив головою уряду лідера українофілів А. Волошина. Тим часом Угорщина звернулася до чотирьох держав, які уклали Мюнхенську угоду, з проханням про арбітраж. Франція і Велика Британія заявили про свою незацікавленість проблемою, і арбітрами виступили тільки Німеччина та Італія. Арбітраж відбувся 2 листопада 1938 р. у Відні. Чехо-Словаччина змушена була віддати Угорщині населені переважно угорцями південні райони Словаччини і Карпаторуської держави. Територія Словаччини зменшилася на 21%, а Закарпаття — на 12%. До Угорщини відійшли землі площею в 12 тис. кв. км і населенням 172 тис. осіб, у тому числі 82 тис. угорців, 33 тис. українців, 17 тис. чехів і словаків16. Карпаторуська держава, яку після приходу до влади А. Волошина назвали Карпатською Україною, втратила Ужгород, Мукачеве і Берегове з прилеглими районами. Столицю держави довелось перевести в Хуст.

Президент Чехо-Словаччини Е. Бенеш емігрував у Лондон одразу після Мюнхенської угоди, яка пересунула німецько-чехословацький кордон на відстань у 40 км. від Праги. Деморалізований празький уряд утратив контроль над Словаччиною і Карпатською Україною. А. Волошин скористався фактичною незалежністю, щоб розпустити в січні 1939 р. всі політичні партії. Він сформував вищий законодавчий орган держави — Українську Народну Раду і створив Українське національне об’єднання (УНО). Підконтрольна йому преса повідомляла: «Політичне керівництво і провід Карпатської України належать Українській Народній Раді. Це є орган політичної консолідації і концентрації національних сил Карпатської України. Це не є політична партія, хоч і складається з активних людей всіх бувших національно-українських партій. В цім органі не панує жодна доктрина, тут панує лише українська державотворча ідея»17. Радикальні зміни в політичному ладі не мали нічого спільного з демократичною конституцією Чехо-Словацької республіки, хоча Карпатська Україна вважалася, як і раніше, складовою частиною федеративної держави.

Заборону політичних партій Волошин скасував уже в лютому 1939 р., але відновити свою діяльність змогли лише аграрна, соціал-демократична, народно-соціалістична і християнсько-народна партії, які погодилися увійти в УНО і Українську Народну Раду. 12 лютого відбулися вибори до сейму Карпатської України. Кандидатів у депутати могло висувати тільки УНО. За них проголосувало 92,4% громадян, які взяли участь у голосуванні18.

Столицею будованої держави став Хуст. Адміністративні органи, система освіти й видавнича справа переводилися на українську мову. У розбудові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Північної Буковини і заокеанської діаспори.

Одразу після приходу до влади А. Волошин зайнявся розбудовою збройних сил. У листопаді 1938 р. була створена організація народної оборони — Карпатська Січ. Перші січові загони почав формувати ще на початку 30-х років Д. Климпуш. Це були протипожежні та культурно-просвітні товариства, подібні створюваним у сусідній Галичині. Тепер слід було на їхній основі створювати збройні сили. Команди Карпатської Січі виникли в кожному великому населеному пункті. Однак кількість вишколених січовиків не перевищувала 2 тис. Остерігаючись ускладнень із празьким урядом, А. Волошин не наважувався їх озброювати.

На початку березня 1939 р. А. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину. Чехія і Моравія повинні були увійти в Третій рейх, а Словаччина мусила одержати примарну незалежність. Аналізуючи наступні події, можна дійти висновку, що нацисти вирішили віддати Карпатську Україну Угорщині, щоб надійніше прив’язати Будапешт до себе. Проте в обіг було запущено інший варіант імовірного розвитку подій, щоб добитися невтручання Радянського Союзу у справу ліквідації Чехо-Словаччини.

Німецькі дипломати пустили поголос про доцільність гарантування рейхом незалежності Карпатської України. Останню, мовляв, можна розглядати як своєрідний П’ємонт: навколо неї мали об’єднатися всі інші українські землі. За поголос ухопилися англійські і французькі дипломати. У грудні 1938 р. Д. Ллойд Джордж у розмові з радянським послом І. Майським висловив думку, що план Гітлера полягає у відторгненні від Польщі її української частини, приєднанні Західної України до Карпатської України і створенні з цих двох територій васальної Української держави. Наступним елементом у реалізації плану, запевняв посла авторитетний політичний діяч, могла бути радянська Україна. Посол Франції в Німеччині Р. Кулондр тими ж днями писав міністру закордонних справ Ж. Бонне, що в оточенні Гітлера розглядають умови надання Польщею, Румунією і Радянським Союзом незалежності українським землям, щоб вони могли об’єднатися навколо Карпатської України19.

Нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов проаналізував проблему і зробив такий висновок: «Галас навколо української проблеми створений не так німецькою пресою, як пресою інших країн, зокрема, Англії і Франції. Цілком можливо, що всім цим керували з Берліна»20. Сталін заковтнув гачок й у доповіді на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. він натужно висміяв ідею приєднання країни з населенням у 30 млн осіб (УРСР) до регіону з населенням у 700 тис. осіб (Карпатська Україна). Це переконало Гітлера в тому, що Радянський Союз не має жодних планів щодо Карпатської України. 15 березня німецькі війська зайняли Чехію і Моравію, поклавши край існуванню Чехо-Словаччини.

В умовах, що склалися, А. Волошин проголосив 14 березня 1939 р. незалежність Карпатської України. Наступного дня в Хусті зібрався сейм, який ухвалив відповідні документи. Зокрема, підтверджувалось, що Карпатська Україна є незалежною державою. Таємним голосуванням А. Волошин був обраний її президентом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Державним прапором затверджувався синьо-жовтий прапор, а гербом — сполучення крайового герба (ведмідь у лівому червоному колі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі) з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України оголошувався національний гімн «Ще не вмерла України...»21.

Угорська армія розпочала вторгнення невеликими силами ще в ніч на 14 березня. 15 березня 40 тис. угорських солдатів стали просуватися на всіх напрямках, придушуючи опір малочисельної Карпатської Січі і кількох сотень оунівців, які прийшли на допомогу. Останні захисники незалежної Карпатської України залишили її територію або перейшли до партизанської боротьби.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка