Червоний виклик



Сторінка10/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   56

9.10

Початок відбудовного процесу


Довоєнна індустріалізація УРСР мала своєю головною метою технічну реконструкцію створеного ще до революції вугільно-металургійного комплексу. Зважаючи на прикордонне розташування України та її вразливість для авіації вірогідного противника, підприємства ВПК в республіці будувалися в обмеженій кількості. Війна показала слушність такого підходу в розміщенні промисловості, але підприємства ВПК у Поволжі й на Уралі постійно відчували гострий дефіцит вугілля й металу після втрати Донецько-Придніпровського економічного району. Тому його відбудова в міру визволення від ворога ставала першочерговим завданням.

Економічна стратегія Кремля в умовах війни, що тривала, визначалася постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 р. «Про невідкладні заходи з відбудови господарства в районах, визволених від німецької окупації». Цією постановою демонтаж евакуйованого в 1941–1942 рр. устаткування заборонявся. Зруйновані підприємства повинні були відроджуватися за рахунок союзного, республіканського або місцевого бюджетів, залежно від підпорядкованості. Вони мали одержувати шефську допомогу матеріальними ресурсами і кадрами фахівців від споріднених підприємств. Для цього українські області й райони прикріплялися до тих областей і районів Російської Федерації, які не зазнали окупації. Допомога подавалася в газетах як прояв братерства, солідарності та співчуття трудових колективів. Але характер та інтенсивність шефських зв’язків, так само як постійні зв’язки між виробниками і споживачами продукції, директивно визначалися в Держплані СРСР і загальносоюзних наркоматах. Коли справа торкалася термінової відбудови унікальних підприємств, до неї підключалися обласні або республіканські партійні комітети, і таке підприємство діставало необхідну допомогу від десятків «донорів» у різних республіках країни. Наприклад, у відбудові заводу «Запоріжсталь» взяло участь 120 підприємств165.

На ділянках, які мали особливо важливе значення, відбудовний процес координувався уповноваженими ДКО, ЦК ВКП(б), РНК і Держплану СРСР. Роботу уповноважених контролювало Головне економічне управління (ГЕУ) НКВС СРСР. П’ять відділів ГЕУ охоплювали відповідно оборонну промисловість, важку промисловість і машинобудування, легку і місцеву промисловість, сільське господарство і заготівельні організації, торгівлю, кооперацію і фінанси.

15 липня 1943 р., тобто ще до прориву німецьких укріплень на річці Міус, з’явилася постанова ЦК КП(б)У і РНК УРСР «Про організацію видобутку вугілля та відбудову шахт Донбасу». До закінчення війни із затоплених лав було викачано 200 млн кубометрів води. Поставлене ДКО у квітні 1945 р. завдання довести видобуток вугілля до 100 тис. тонн на добу повністю виконати не вдалося: наприкінці 1945 р. гірники добували 90 тис. тонн (38,5% довоєнного рівня). З метою якнайбільшого видобутку палива, гостро необхідного для залізниць і завантаження потужностей коксохімічної та металургійної промисловості, використовувалися всі резерви. У забоях не вистачало чоловіків, і підземні професії падали на плечі жінок. У 1944 р. гірники видобули 17 млн тонн вугілля, а в цілому за 1943–1945 рр. — 64 млн тонн166.

Першу плавку чавуну на Макіївському металургійному заводі було здійснено через місяць після визволення міста. Так само швидко, не втрачаючи жодного дня, здійснювалася відбудова всього металургійного комплексу. Ще до закінчення війни було введено в експлуатацію 14 доменних і 35 мартенівських печей, 38 прокатних і трубних станів. За 1943–1945 рр. галузь дала 2,2 млн тонн чавуну, понад 2,2 млн сталі, майже 2 млн прокату167.

Особлива увага зверталася на відбудову електроенергетики. 9 січня 1944 р. дала перший струм Зуївська, а 2 травня — Штерівська ДРЕС. Постановою ДКО від 1 березня 1944 р. було створене спеціалізоване будівельно-монтажне управління по відбудові Дніпрогесу.

До 1 вересня 1945 р. відновили роботу 95 зі 108 об’єктів машинобудування і оборонної промисловості союзного підпорядкування. Була введена в дію чверть виробничих потужностей хімічної промисловості. У підсумку відновилася діяльність 3 тис. великих індустріальних об’єктів168.

Для відновлення залізничного сполучення залучалися всі можливі трудові ресурси — залізничники, залізничні війська, жителі навколишніх населених пунктів, військовополонені. Тимчасовий низьководний міст через Дніпро в Києві був побудований за 13 діб, і 20 листопада 1943 р. в місто прибув перший поїзд.

Висоководні мости через Дніпро в Києві, Кременчуку і Дніпропетровську почали споруджувати поряд з биками висаджених у повітря старих мостів з кінця 1943 р. Кременчуцький міст був збудований у неймовірно короткий строк — за 93 дні, Дніпропетровський — за 95 днів.

Здійснений в умовах війни відбудовний процес заклав основу для повномасштабної, з елементами технічної реконструкції відбудови економічного потенціалу України у повоєнні часи.

9.11

Возз’єднання українських земель


Східний польський кордон одночасно являв собою західний український. Отже, проблема кордону для української сторони перевтілювалася в проблему соборності. В українській історіографії вона добре висвітлена, але вчені, як правило, недооцінюють її важливості під кутом зору історії польського народу.

Конфігурація польських земель за сотні років зазнала істотних змін. Поляки поступово відступали зі своїх корінних земель на заході й населяли землі інших народів на сході. На західних і північних землях первинної території, тобто в Польщі П’ястів, відбувалася посилена німецька колонізація. Від XVI ст., коли виникла Річ Посполита, почалася польська колонізація Литви, Білорусії та України. Сюди переселилися або тут народилися мільйони поляків, хоча вони й залишалися етнічною меншиною серед місцевого населення. Кордони Польщі Ягеллонів істотно відрізнялися від кордонів середньовічної, тобто п’ястівської Польщі. У 1918 р. політичні лідери відроджуваної Польщі не погодилися з рекомендацією Антанти обмежитися територією з переважанням польського населення, бо вважали її недостатньою для нормальної життєдіяльності держави. Вони створили багатонаціональну державу, наближену за конфігурацією кордонів до Речі Посполитої XVI–XVIII ст. Не випадково ця держава була названа Другою Річпосполитою.

Польський уряд у Лондоні з 1939 р. відстоював кордони Другої Річпосполитої. Однак позиція Великої Британії і США залишалася безкомпромісною. Пояснюючи своє ставлення до територіального питання, В. Черчилль через багато років указував, що воно мусило врегулюватися так, аби «не була порушена єдність англо-російського воєнного союзу»169. Не менш рішучу позицію займав Ф. Д. Рузвельт. Стурбований затягуванням у підписанні радянсько-польської угоди про відновлення дипломатичних відносин, він попередив англійців, щоб ті не брали на себе зобов’язань щодо кордонів будь-якої держави до мирної конференції170.

На охарактеризовану тут позицію керівників Великої Британії і США потрібно звернути увагу під кутом зору Атлантичної хартії. Поляки з ентузіазмом сприйняли появу цього основоположного для повоєнного світоустрою документа, особливо коли його визнав Радянський Союз. Адже хартія проголошувала принцип недоторканності території держав. Друга світова війна почалася внаслідок знищення Польської держави, і вони сподівалися, що перемога в ній відродить їхню батьківщину в попередніх кордонах. Але Черчилль і Рузвельт готові були розглянути територіальні домагання Сталіна. У повоєнних спогадах Черчилль писав, що англійський уряд був зобов’язаний підтримувати інтереси старого союзника (тобто Польщі), а тому не міг визнати законною окупацію росіянами польської території в 1939 р. Проте з літа 1941 р., писав далі Черчилль, «ми не могли змусити нашого нового союзника, який опинився у великій небезпеці, відмовитися хоча б на папері від прикордонних областей, які він протягом ряду поколінь вважав життєво важливими для своєї безпеки»171.

Територіальна проблема знову спонтанно постала під час радянсько-польських переговорів у Москві в грудні 1941 р. Польська сторона порушила питання про звільнення з таборів і призов до Війська Польського, що формувалося в СРСР, колишніх мешканців Західної України української та єврейської національностей. Радянська сторона, однак, визнавала польськими громадянами лише етнічних поляків, а українських і єврейських мешканців східних польських воєводств розглядала як радянських громадян. Після звільнення з таборів вони мали бути мобілізовані до Червоної армії. Під час прийому в Кремлі на честь В. Сікорського генерал В. Андерс у розмові зі Сталіним знову порушив тему визнання українців та євреїв Західної України польськими громадянами. Не бажаючи загострювати ситуацію, Сталін запропонував розглянути питання про кордони між обома зацікавленими сторонами ще до мирної конференції, «як тільки польська армія піде у бій». Завершуючи розмову, він підкреслив: «Заспокойтеся, ми вас не скривдимо»172.

Можна здогадуватися, що мав на увазі Сталін, обіцяючи не скривдити поляків. Зважаючи на те, що союзники по антигітлерівській коаліції були налаштовані захищати національні інтереси відроджуваної Польщі, а також на те, що кривдити самого себе він не збирався, задовольнити територіальні претензії поляків мали переможені німці. Проте в грудні 1941 р. думати про перемогу над Німеччиною було зарано.

Щоб добитися визнання кордону 1939 р. своїм англійським союзником, радянська дипломатія вирішила скористатися історичним прецедентом. Як уже згадувалося, коли війська М. Тухачевського у 1920 р. почали наступати, польське керівництво кинулося в бельгійське курортне містечко Спа, де відбувалася конференція країн Антанти. Велика Британія і Франція погодилися допомогти, але на певних умовах. Поляки повинні були прийняти будь-яке рішення Верховної ради Антанти щодо майбутнього статусу Східної Галичини і погодитися з «Декларацією Верховної ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону» від 8 грудня 1919 р. За цим документом лінія кордону накреслювалася від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуськ, Устилуг, на схід від Грубешува через Крилів і далі західніше від Рави-Руської, східніше Перемишля до Карпат. Ця лінія в основному обмежувала територію відроджуваної держави польськими етнографічними землями. Однак у межах Польщі залишалися помітно полонізовані українські землі — Холмщина, Посяння, Підляшшя, Лемківщина. Польське керівництво погодилося з цими умовами, й 11 липня 1920 р. британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до Раднаркому. В ній пропонувалося, щоб Червона армія зупинилася за 50 км від лінії, яку Антанта визнала 8 грудня 1919 р. тимчасовим східним кордоном Польщі. Так лінія Верховної ради Антанти здобула назву — лінія Керзона.

Тим часом відносини між радянським і польським еміграційним урядами невпинно погіршувалися, особливо після виведення армії Андерса за межі СРСР. Причина була одна — нерозв’язане територіальне питання. 19 лютого 1943 р. газета «Радянська Україна» надрукувала статтю О. Корнійчука «Возз’єднання українського народу у власній державі». Наступного дня стаття була демонстративно передрукована на першій сторінці газети «Правда». Стаття була замовною, як визнав Сталін у бесіді з польським послом Т. Ромером173. Український письменник у різких виразах звинувачував лондонських поляків у прагненні відірвати від Радянського Союзу західні області України.

Як і Ю. Пілсудський у 1918–1920 рр., генерал В. Сікорський не покладався у розв’язанні територіального питання на сприяння демократичних країн Заходу. Він вимагав зосередити у Вільні і Львові підпільні військові підрозділи, які «в момент безперечного зламу Східного фронту повинні виступити зі зброєю в руках, щоб роззброїти німців, узяти в свої руки службу безпеки в тих областях і забезпечити роботу адміністративних установ, призначених представником уряду»174.

У квітні 1943 р. набула розголосу «катинська справа», що призвело до припинення дипломатичних відносин між радянським і польським урядами. У липні загинув генерал Сікорський, і на чолі лондонського еміграційного уряду став С. Миколайчик. Його позиція з територіального питання не відрізнялася від позиції В. Сікорського.

Курська битва у липні 1943 р. та її безпосередній результат — звільнення Лівобережної України — цілком змінили розстановку сил у війні. Виникла потреба в координації стратегічних дій СРСР, США і Великої Британії на рівні глав держав. 28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані відбулася зустріч Ф. Д. Рузвельта, В. Черчилля і Й. Сталіна.

Розуміючи, що після поразки Третього рейху першою на територію Польщі ступить Червона армія, В. Черчилль визнав за потрібне своєчасно розв’язати вузли польського питання. У неофіційній (після обіду у Сталіна) зустрічі з керівником Радянського Союзу 29 листопада він зазначив, що Польща багато важить для Великої Британії, яка через неї почала війну з Німеччиною. Разом з тим, підкреслив далі прем’єр-міністр, для нього нема нічого важливішого, ніж безпека західного кордону Росії. Тому він чекає відповіді на запитання, як його співбесідник розуміє цю безпеку. Сам він вважає, що Польща може просунутися на захід, як солдати по команді «два кроки вліво». Якщо Польща наступить при цьому на ногу Німеччині, то нічого не поробиш, сильна Польща є інструментом, потрібним для європейського оркестру175.

У цьому короткому і назовні легковажному, але добре продуманому монолозі приховувалося розв’язання проблеми, яка народилася у 1918 р.: Черчилль пропонував Сталіну переформатувати Польщу, тобто перетворити її за рахунок переможеної Німеччини з ягеллонської на п’ястівську. Перейшовши далі на серйозний тон, прем’єр-міністр вказав: «У мене нема жодних повноважень від парламенту визначати кордони і, як я вважаю, їх нема й у президента. Однак ми можемо тут, у Тегерані, перевірити, чи зможуть глави трьох урядів, діючи в злагоді, накреслити певну політику, яку ми могли б рекомендувати полякам і порадити їм прийняти її»176.

Присутній при розмові Е. Іден зауважив (так зазначав Черчилль у спогадах), що його дуже вразила заява Сталіна про можливість для поляків просунутися на захід аж до Одеру. Цю репліку Сталіна в розмові з Черчиллем ми встановлюємо у викладенні їдена. Вона показує, що Сталін «на ходу» ухопив пропозицію Черчилля про переформатування Польщі і визначив її географічні координати. Польща повинна була відмовитися від західноукраїнських та західнобілоруських земель і як компенсацію здобути територію Німеччини, обмежувану на заході Одером. Однак у цій розмові радянський вождь зробив вигляд, що не знає, як діяти в подібній справі і чекає пояснень. «Тоді, — писав Черчилль, — я показав за допомогою трьох сірників, як я уявляю собі пересування Польщі на захід»177. Усі сірники, якими позначалися СРСР, Польща і Німеччина, пересувалися у західному напрямі. Це була предметна ілюстрація висловлювання Черчилля про солдатів, які виконують команду «два кроки вліво».

Польське питання стало предметом обговорення на підготовчій зустрічі міністрів закордонних справ В. Молотова, Е. Ідена і спеціального помічника президента США Г. Гопкінса 30 листопада. Іден сказав, що його уряд бажає перешкодити тому, щоб це питання стало джерелом неприємностей між трьома країнами. Через це, продовжив він, було б добре, якби радянський уряд погодився з пропозицією Черчилля, яку він вчора проілюстрував на трьох сірниках. Молотов відповів, що це був би найкращий вихід зі становища. Тоді його англійський колега зобов’язався поінформувати поляків і попросити їхньої згоди на цю пропозицію. Потім учасники зустрічі вирішили винести польське питання на офіційний розгляд керівників трьох союзних держав178.

1 грудня польське питання було розглянуте спочатку на неофіційній зустрічі Сталіна і Рузвельта. Рузвельт повідомив, що не має заперечень щодо пересування кордонів Польщі зі сходу на захід — аж до Одеру, але попередив, що з політичних причин не зможе брати участь у розв’язанні цього питання. Він зізнався, що в 1944 р. збирається висувати свою кандидатуру на посаду президента, і не хотів би втратити голоси 6–7 млн американців польського походження179. Президент передбачав, наскільки непопулярною стане у поляків ідея пересування кордонів.

Офіційне засідання за круглим столом, на якому розглядалося польське питання, почалося в другій половині дня. Рузвельт розпочав з тези про необхідність відновити радянсько-польські дипломатичні взаємини. Черчилль оприлюднив свою ідею пересування кордонів, проілюстровану трьома сірниками. Сталін висловив подив з приводу пропозиції Рузвельта розпочати переговори з польським урядом. «Учора розмовляли про те, що треба запропонувати польському уряду те-то й те-то», — зауважив він. Чудово розуміючи суть питання, він завершив виступ словами: «Черчилль говорив про три сірники. Я хотів би спитати, що це означає».



Черчилль відповів дипломатично: «Було б добре тут, за круглим столом, ознайомитися з думками росіян відносно кордонів Польщі». І додав: «Ми вважаємо, що Польщу слід задовольнити за рахунок Німеччини. Ми були б готові сказати полякам, що це добрий план і що кращого плану вони не можуть чекати». Сталін відповів на ремарку Черчилля відверто: «Мова йде про те, що українські землі повинні відійти до України, а білоруські — до Білорусії, тобто між нами і Польщею повинен існувати кордон 1939 року, встановлений радянською конституцією»180. Політикам, які вважають датою возз’єднання українських земель 1939-й рік, варто поглянути на цей документ. Датований 1943-м роком, він говорив про возз’єднання у майбутньому часі.

Редакційна колегія на чолі з А. Громико, яка готувала до друку збірник документів Тегеранської конференції, зробила в цьому протоколі досить велику купюру, яка відновлюється за спогадами В. Черчилля, де використовувався цей же протокол. Отже, після згадки Сталіним кордону 1939 р. в розмову вступив Іден і запитав, чи означає цей кордон лінію Ріббентропа-Молотова? «Називайте її як хочете», — недбало відповів Сталін. Молотов знайшов інший варіант відповіді: «Цю лінію звичайно називають лінією Керзона»181. Після цього він показав карту з лінією Керзона і текст радіограми лорда. На цьому обговорення польського питання перервалося, але Черчилль незабаром знову повернувся до цієї теми. Цього разу він не став говорити про сірники, а запропонував цілком точну формулу такого змісту: «В принципі було прийнято, що осердя польської держави і народу повинне бути розташоване між так званою лінією Керзона і лінією ріки Одер, зі включенням до складу Польщі Східної Пруссії і Оппельнської провінції. Але остаточне проведення кордону вимагає ретельного вивчення і можливого розселення населення в деяких пунктах»182.

Обґрунтовуючи формулу, Черчилль зауважив: «Я скажу полякам, що вони одержують чудове місце для існування — територію завдовжки понад 300 миль у будь-який кінець»183. З цього випливає, що прем’єр-міністр чудово розумів «головний біль» усіх польських політиків XX ст.: старовинні західні землі були германізовані, в Литві, Білорусії й Україні поляки залишалися національною меншиною, а центральна смуга корінних земель з Краковом і Варшавою була надто вузькою.

Сталін з формулою погодився, але «на ходу» зарезервував за Радянським Союзом два незамерзаючих порти на Балтійському морі — Мемель і Кенігсберг. Рузвельт, як попереджав раніше, не висловив офіційно свою позицію. На цьому обговорення польського питання завершилося.

Після Тегеранської конференції уряди СРСР і Великої Британії почали тиснути на еміграційний уряд у Лондоні, щоб змусити його визнати східний кордон Польщі 1939 р. Зокрема, 13 січня 1944 р. центральні радянські газети опублікували довідку ТАРС «Лінія Керзона» з географічною картою Західної України та Західної Білорусії та прилеглих районів Польщі. У ній містилися історія виникнення і докладні характеристики лінії Керзона. 22 лютого під час обговорення рішень Тегеранської конференції в парламенті В. Черчилль так роз’яснив свою позицію: «Уряд його величності ніколи не надавав Польщі гарантії щодо будь-якої прикордонної лінії. Ми не схвалювали захоплення Вільна Польщею в 1920 р. Англійська позиція знайшла свій вираз у так званій лінії Керзона, яка хоча б частково намагалася вирішити проблему... Я можу визнати, що російські вимоги у питанні забезпечення безпеки західних кордонів не виходять за межі розумного або законності. Маршал Сталін і я обговорювали ці питання і дійшли спільного висновку, що Польща повинна одержати компенсацію як на півночі, так і на заході за рахунок Німеччини»184.

Тиск Черчилля на лондонських поляків мав вагомі причини. Після вступу на територію Польщі радянських військ Сталін сформував у Любліні свій кишеньковий уряд. Черчилль розумів, що в разі відходу уряду С. Миколайчика від конструктивної позиції у питанні про східний кордон Сталін вестиме справи тільки з люблінцями. Щоправда, люблінські поляки теж не були у захваті від кордону по лінії Керзона. Аби вплинути на них, Сталін використав керівництво УРСР. Голова уряду і перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов з трибуни Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 р. почав вимагати «включення до складу Української радянської держави прадавніх українських земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав»185.

Проект М. Хрущова про створення у складі УРСР Холмської області і розпочата на його підтримку петиційна кампанія місцевого населення використовувалися виключно з пропагандистською метою. Керівники СРСР насправді не бажали підривати значення лінії Керзона вимогами про приєднання до УРСР стародавніх українських земель на захід від неї. Питання про Закерзоння піднімалося як контраргумент у дискусіях з люблінськими поляками, які вимагали приєднання до Польщі Львова та нафтових районів. Після багатомісячних дискусій 26 липня 1944 р. з ними був підписаний таємний договір, за яким західні кордони Польщі пересувалися до лінії Одер-Нейссе, а східні визначалися по лінії Керзона з деякими відхиленнями на користь поляків.

Причини неприйняття поляками лінії Керзона були зрозумілі: втрачалася половина міжвоєнної території Польщі. У Тегерані Рузвельт не підтримав формулу Черчилля, хоча розумів, що тільки так можна розрубати сформований століттями польської історії гордіїв вузол. Як уже зазначалося, він боявся втратити на виборах голоси мільйонів американців польського походження. Представники еміграційного уряду в Лондоні так само боялися поставити хрест на своїй політичній кар’єрі. Люблінські поляки були більш піддатливі, бо залежали не від виборців, а від окупаційної влади.

Польщі пропонували інші землі як компенсацію територіальних втрат. Черчилль у Тегерані підкреслював, що промислово розвинуті німецькі території набагато цінніші, ніж пінські болота186. Але поляки знали, що втрачали, і не мали впевненості в тому, що одержать. Одне знали напевно: впродовж пяти-шести поколінь на цих землях жили німці, і вони продовжували там жити.

Коли в Тегерані обговорювалася формула Черчилля, Рузвельт поцікавився, чи буде можливим організувати в добровільному порядку переселення поляків з територій, які передавалися Радянському Союзу. Сталін запевнив, що це можна буде зробити187. Нікому, однак, не спало на думку запитати, чи можливо організувати переселення німців з територій, які передавалися Польщі. Вважалося, мабуть, що ці території передаватимуться разом із населенням. У червні 1944 р. С. Миколайчик зустрівся з Рузвельтом у Вашингтоні. Останній указав, що вважає територіальні поступки невідворотними, але обіцяв переконати Сталіна залишити за Польщею Львів і нафтові родовища Дрогобицького району. Водночас президент повідомив, що Польща одержить Східну Пруссію, за винятком району Кенігсберга, і на захід від неї — все узбережжя Балтики до Одера включно зі Штеттіном (Щецином). Миколайчик відповів, що всяка надмірна окупація на заході створювала б непотрібне тертя з німецькою національною меншиною188.

Аналіз рішень Ялтинської конференції керівників трьох союзних держав (лютий 1945 р.) переконує в тому, що проблема польського східного кордону вже була розв’язана тегеранською формулою В. Черчилля. Після президентських виборів у США Ф. Д. Рузвельт дістав можливість офіційно приєднатися до цієї формули, внаслідок чого вона перетворилася на один з наріжних каменів повоєнного світового порядку. Щоправда, в Ялті Рузвельт зробив обережну спробу (згідно з обіцянкою, яку дав у Вашингтоні Миколайчику) залишити Львів за Польщею. У протоколі засідання глав урядів від 6 лютого 1945 р. це виглядало так: «Було б добре розглянути питання про поступки полякам на південній ділянці лінії Керзона. Він, Рузвельт, не наполягає на своїй пропозиції, але хоче, щоб радянський уряд прийняв це до уваги». Заперечуючи Рузвельту, Черчилль підкреслив, що він постійно і публічно заявляв у парламенті та в інших місцях про намір британського уряду визнати лінію Керзона в тому вигляді, як її тлумачить радянський уряд, тобто із залишенням Львова у Радянському Союзі. «Після тієї трагедії, яку перенесла Росія, захищаючи себе від німецької агресії, — додав прем’єр-міністр, — і після тих зусиль, які Росія доклала для визволення Польщі, претензії росіян на Львів і на лінію Керзона базуються не на силі, а на праві»189.

Наступного дня радянській делегації були вручені письмові пропозиції США з польського питання, в яких визнавалося проходження східного кордону Польщі по лінії Керзона. Делегація одержала також британський документ — резюме з обговорюваного на попередньому засіданні питання під назвою «Переглянута формула для Польщі». У ньому був зафіксований консенсус з приводу східного кордону Польщі і перелічувалися німецькі райони, які вона мала одержати в компенсацію. Тут же формулювалося рішення величезної ваги: «Домовлено, що німці зі вказаних районів повинні бути репатрійовані в Німеччину, і що всі поляки в Німеччині повинні за своїм бажанням репатріюватися в Польщу»190. Якщо для поляків переселення було справою добровільною, то німці, як випливало з документа, репатріювалися примусово. Як відомо, з територій, які перейшли до Польщі і Радянського Союзу, було виселено до 10 млн німців, а з Судетської області Чехословаччини — до 3 млн. Ці депортації за своїми масштабами були безпрецедентними.

Восени 1944 р. між Польським комітетом національного визволення та урядами УРСР, БРСР і Литовської РСР у Любліні були укладені угоди про обмін населенням. За два роки, до серпня 1946 р., з України в Польщу переселилися 810,4 тис. поляків, а з Польщі в Україну — 482,9 тис. українців191. Повоєнна Польща стала однією з найбільш етнічно однорідних країн.

Оскільки землі на захід від лінії Керзона були деукраїнізовані (як і Кубань після Голодомору), поза межами УРСР залишалася тільки одна українська етнічна територія — Закарпатська Україна. Ф. Д. Рузвельт і В. Черчилль не ставили питання про її долю на зустрічах Великої трійки, вважаючи його предметом двосторонніх радянсько-чехословацьких переговорів. На зустрічі Е. Бенеша зі Й. Сталіним у Москві була досягнута принципова згода президента на передачу Закарпаття Радянському Союзу в обмін на підтримку довоєнних кордонів Чехословаччини з Німеччиною і Польщею192.

Одразу після звільнення від німців у Закарпаття прибув М. Хрущов. У розмові з політичним радником чехословацького уповноваженого у справах Підкарпатської Русі Ф. Немеца, яким «за порадою» Москви був призначений один із керівників КПЧ І. Туряниця, секретар ЦК КП(б)У пересвідчився, що місцеве населення ставиться до возз’єднання з УРСР позитивно. Туряниця запевняв, що в нього вистачить силі засобів «підняти маси»193. Радянська військова адміністрація створила місцеві органи влади — тимчасові народні комітети. Ретельно профільтровані, члени народних комітетів організовували збори і мітинги, на яких лунали вимоги возз’єднати край з Україною.

26 листопада 1944 р. з’їзд народних комітетів прийняв постанову про возз’єднання Закарпаття з радянською Україною і вихід зі складу Чехословаччини. Була утворена Народна рада — тимчасовий орган законодавчої і виконавчої влади на чолі з І. Туряницею. 5 грудня вона припинила зв’язки народних комітетів з уповноваженим уряду Чехословаччини Ф. Немецем і порадила йому залишити край. Виконуючи інструкції Е. Бенеша, той залишився в Закарпатті, але його адміністрація опинилася в ізоляції.

Місцеве населення в основному висловлювалося за возз’єднання — ті, хто був проти, не могли висловити свою негативну думку, якщо бажали залишатися на свободі. 25 делегатів з’їзду народних комітетів, які свою думку все-таки висловили, були звинувачені в «антирадянській і антиколгоспній агітації», після чого заарештовані194. У травні був заарештований (до речі, не в Ужгороді, а в столиці Чехословаччини — Празі) ще один громадянин цієї держави — колишній президент Карпатської України А. Волошин. Чекісти поводилися у звільненій від нацистів країні як у себе вдома.

29 червня 1945 р. Радянський Союз і Чехословаччина підписали договір про включення Підкарпатської Русі до складу СРСР. У складі УРСР з’явилася Закарпатська область площею в 12,9 тис. кв. км. Площа всієї України стала дорівнювати 577 тис. кв. км.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка